Нетямущий учень

Ентропія

Унизу саме почалася сорокова година гулянки Фрикаделя Малліґена, що загрожувало розірванням контракту про оренду. На підлозі кухні серед розкиду літрових порожніх бутлів шампанського сиділи Шандор Рохас та трійця друзів і грали в «плюнь в океан»[97], збадьорюючись «Едсіком»[98] і пігулками бензедрину[99]. У вітальні Дюк, Вінсент, Кривкуліс і Пако вклякли над 15-дюймовим динаміком, прикрученим зверху до сміттєвого кошика, і слухали 27-ватону міць «Богатирських воріт у Києві»[100]. Усі вони були в темних окулярах в роговій оправі й заглиблено палили кумедні на вигляд цигарки, у яких містився не тютюн, як можна було очікувати, а фальсифікат cannabis sativa[101]. Цей гурт звався квартетом Дюка ді Анджеліса. Вони записувались у місцевій студії «Тамбу»[102] і пишалися тим, що вже мають довгогральну платівку «ґранд»[103] під назвою «Пісні космічного простору». Вряди-годи один з них струшував попіл у конус динаміка, і всі спостерігали, як він там витанцьовує. А сам Фрикадель спав біля вікна, притискаючи до грудей, неначе плюшевого ведмедика, порожню дволітрову сулію. Кілька дівчат-урядовців, які працювали на людей з Держдепартаменту й АНБ[104], упилися до нестями й розляглися на канапах і стільцях, а одна навіть спала головою в умивальнику.

Усе це відбувалося на початку лютого 57-го, а тоді всюди у Вашингтоні, Окрузі Колумбія, було багато експатріантів, які під час зустрічі щоразу розповідали, що колись вони таки точно поїдуть до Європи, але саме тепер видавалося, ніби всі вони працюють на уряд. Кожен убачав у цьому тонку іронію. Наприклад, вони влаштовували поліглотні вечірки, де новоприбулого, бувало, ігнорували, якщо він не міг одночасно розмовляти трьома-чотирма мовами. Вони кілька тижнів поспіль навідувалися до вірменських гастрономів і могли запросити покуштувати булгур із бараниною на малесенькій кухні, де на стінах висіли афіші боїв биків. Вони крутили романи з гарячими дівчатами з Андалусії чи Міді[105], які вивчали економіку в Джорджтауні[106]. Їхнім «Dôme»[107] була студентська пивничка «Старий Гайдельберґ» на Вісконсин-авеню, і навесні їм доводилося втішатися квітучими вишнями замість лип. Утім, таке життя, як вони казали, у певний летаргійний спосіб давало їм гарного копняка.

Саме зараз скидалося на те, що у вечірки Фрикаделя відкривалося друге дихання. Надворі дощило. Дощ падав на толевий дах, розбивався на дрібний пил об носи, брови та губи дерев'яних ґаргулій попід карнизом, і по шибках стікала немовби слина. Напередодні сніжило, позавчора були ледь не штормові вітри, а ще до того сонце яскраво осявало місто, ніби у квітні, хоча на календарі був початок лютого. Дивна пора року була у Вашинґтоні — псевдовесна. На цей час припадають день народження Лінкольна, Китайський новий рік[108] і злиденний стан вулиць, бо до цвітіння вишень лишалося ще декілька тижнів, і, як висловилася Сара Вон[109], весна цьогоріч трошки запізниться. Загалом юрба, подібна до тої, що опівдні в будень збиралась у «Старому Гайдельберзі», щоб випити «Вюрцбурґер» і заспівати «Лілі Марлен»[110] (не кажучи вже про «Кохання Сигми Хі»[111]), складалася з неминучих і невиправних романтиків. І, як добре відомо кожному романтику, душа (spiritus, ruach, pneuma[112]) — це, по суті, лише повітря; тож природно, що всі деформації в атмосфері мають накопичуватися в тих, хто нею дихає. Тому крім громадських компонентів — відпусток, туристичних об'єктів, — є ще особисті вихиляси, пов'язані з кліматом. Цей період був ніби пасажем stretto[113] у фузі цілого року: безсистемна погода, безцільне кохання, непередбачувані зобов'язання: можна було легко провести кілька місяців у фузі, бо, як не дивно, пізніші лютневі та березневі вітри, дощі та пристрасті містяни ніколи не згадували, ніби їх і не було.

Останні баси «Богатирських воріт» прогуркотіли крізь підлогу і збудили Каллісто від неспокійного сну. Він одразу згадав про дрібну пташину, яку обережно притискав до грудей. Не підводячись із подушки, він повернув голову набік і усміхнувся, побачивши її синю опущену голівку й хворі, прикриті повіками оченята, запитуючи себе, скільки ще ночей доведеться її зігрівати, поки вона видужає. Він уже три дні її так тримав: це був єдиний відомий йому спосіб відживити пташину. Поруч із ним поворушилась і заскімлила дівчина, закривши рукою обличчя. До звуків дощу почали домішуватися перші дочасні й жалібні вранішні голоси інших птахів, що ховались у філодендронах і маленьких пальмах-віяльницях: клаптики багряного, жовтого і синього пронизували ці подібні до фантазій Руссо[114] тепличні джунглі, які Каллісто плекав цілих сім років. Такий собі крихітний загерметизований анклав постійності в міському хаосі, якому були чужі примхи погоди, національної політики та будь-які громадські заворушення. Методом спроб і помилок Каллісто встановив тут досконалу екологічну рівновагу, а з допомогою дівчини створив художню гармонію, тож коливання рослинного життя, рух птахів і людей поєднувалися, ніби в ритміці досконало збалансованого мобіля[115]. І, звісно, це святилище вже ніяк не могло обійтися без них; вони стали необхідними для його єдності. Усе, чого вони потребували від зовнішнього світу, їм приносили. На вулицю вони не виходили.

— Як вона? — прошепотіла дівчина.

Вона лежала обличчям до нього, подібна до жовто-брунатного знаку запитання, і повільно кліпала раптово величезними й темними очима. Каллісто провів пальцем під пір’ям на пташиній шийці, лагідно її пестячи.

— Думаю, видужає. Бачиш: вона чує, як її друзі прокидаються.

Дівчина почула дощ і птахів ще до того, як повністю прокинулася. Її звали Обад, вона була напівфранцузкою-напіваннаміткою[116] й мешкала на своїй дивній і самотній планеті, де хмари й запах цезальпіній[117], гіркота вина і випадковий доторк пальців до попереку чи пір'я до грудей — усе неминуче зводилося до звукових понять, до музики, що звучала в проміжках ревучої темряви дисонантності.

— Обад, — сказав він, — іди поглянь.

Вона слухняно підвелася; нечутно пройшла до вікна, відсмикнула портьєри й за мить сказала:

— 37. Досі 37.

Каллісто спохмурнів.

— І так від вівторка, — сказав він. — Без змін.

Генрі Адамс за три покоління до нього нажахано вдивлявся в Енергію; а тепер Каллісто опинився в подібному стані перед Термодинамікою, внутрішнім світом тої енергії. Він, як і попередник, усвідомлював, що Діва і динамо-машина[118] символізують рівнозначну кількість любові й енергії; насправді вони тотожні, і тому любов змушує не лише світ обертатися, а й кульку для boccie крутитися, а туманність прецесувати[119]. Саме цей останній зоряний аспект його дуже турбував. Космологи вже спрогнозували можливу теплову смерть Всесвіту (наче в лімбі: форма і рух зникнуть, теплова енергія зрівняється в усіх точках); а метеорологи день у день її відкидають, пропонуючи суперечливу, але підбадьорливу послідовність температурних коливань.

Та вже три дні поспіль, попри мінливу погоду, ртутний стовпчик лишався на позначці 37 градусів за Фаренгейтом. Каллісто, обачний щодо передвість апокаліпсису, заліз під ковдру. Він міцніше стиснув пташину, начебто прагнучи крізь біль відчути якщо не пульс, то бодай упевнитися, що температура зміниться.

Це сталося через останній удар по тарілці. Фрикаделя підкинуло, і він, здригнувшись, отямився тієї миті, коли над сміттєвим кошиком припинили синхронно похитувати головами. Якусь мить у кімнаті ще було чути фінальне сичання, а потім і воно розтануло в дощовому шепоті.

— Ггррии, — виголосив у повній тиші Фрикадель, дивлячись на порожню сулію.

Дуже повільно до нього повернувся Кривкуліс, усміхнувся і простягнув цигарку.

— Ну що — курнемо чаю, чувак? — запитав він.

— Ні-ні, хлопці, скільки мені ще вам казати. Не в мене. Уже час знати, що Вашинґтон аж кишить федералами.

Кривкуліс засумував.

— Їй-бо, Фрикадель, тобі вже нічого не хочеться.

— Настрій собачий, треба похмелитися, — сказав Фрикадель. — Лиш на це сподівання. А сік ще є?

Він поповз на кухню.

— Шампанського, думаю, точно немає, — сказав Дюк.

— А коробка текіли за морозником ще лишилася.

Вони поклали платівку на той бік, де був Ерл Бостік[120]. Фрикадель зупинився в дверях кухні, пильно вдивляючись у Шандора Рохаса.

— Лимони, — сказав він, ретельно все обміркувавши. Фрикадель доповз до холодильника і видобув звідти три лимони й декілька кубиків льоду, знайшов текілу й почав відновлювати лад у своїй нервовій системі. Він почав з лимонів, одразу ж порізався і був змушений чавити їх двома руками, а ногою трощити формочку з льодом, але, на превелике диво, десь хвилин за десять він уже радісно всміхнувся, бо вийшов велетенський текіловий сауер[121].

— На вигляд просто нямка, — сказав Шандор Рохас.

— Може, й мені такий зробиш?

Фрикадель закліпав на нього очима.

— Кітчі лофасс е шеґітбе[122], — автоматично відповів він і почвалав до ванної кімнати.

— Чуєте, — вигукнув він за мить, ні до кого конкретно не звертаючись. — Чуєте, що кажу, здається, тут наче якась дівчина спить головою в умивальнику.

Він поторсав її за плече.

— Якого, — озвалася дівчина.

— Тобі ж тут не дуже зручно, — сказав Фрикадель.

— Ну, — погодилася вона. Дівчина поткнулася до душу, увімкнула холодну воду й, схрестивши ноги, всілася під бризками.

— Так краще, — всміхнулася вона.

— Фрикадель! — заволав із кухні Шандор Рохас. — Тут хтось у вікно пхається. Думаю, це грабіжник. Професійний вікнолаз.

— Та не переймайся, — відповів Фрикадель. — Ми ж не на першому поверсі.

Але помчав на кухню. Зовні на пожежних сходах стояла кудлата згорьована постать і шкрябала нігтями по шибці. Фрикадель відчинив вікно.

— Сол, — сказав він.

— Нібито вимок, — сказав Сол. Коли він залізав, із нього аж крапало. — Гадаю, ти чув.

— Міріам тебе кинула, — сказав Фрикадель, — а так більше нічого не чув.

Раптом у вхідні двері шквально застукали.

— Та заходьте вже, — гукнув Шандор Рохас.

На порозі стояли три студентки філософського факультету Університету Джорджа Вашинґтона. У кожної в руці було по галону к'янті. Шандор підхопився і помчав до вітальні.

— Ми почули, що тут вечірка, — сказала блондинка.

— Свіжа кров! — закричав Шандор. Він був колишнім борцем за свободу в Угорщині, який, поза всякими сумнівами, мав найважчу хронічну форму того, що певні критики з середнього класу називають «донжуанством в окрузі Колумбія». Purche porti la gonnella, voi sapete quel che fa[123]. Наче собака Павлова: Шандор починав пускати слину, щойно чув контральто чи легкий повів арпеджіо. Фрикадель оцінливо поглянув каламутним оком на це тріо, коли вони одна за одною заходили до кухні; потім знизав плечима:

— Покладіть вино в морозник, — сказав він, — і доброго ранку.

У зеленій пітьмі кімнати Обад, вигнувши шию, нахилилась, наче золота пружна гілка, над великими аркушами[124] і щось недбало на них шкрябала.

— Замолоду в Прінстоні, — диктував їй Каллісто, пригорнувши пташеня до сивих грудей, — Каллісто дізнався про мнемонічний спосіб, що допомагав запам'ятати закони термодинаміки: перемогти неможливо; все погіршиться перед тим, як покращиться; а хто казав, що все покращиться. У 54 роки, зіткнувшись з уявленнями Ґіббса про Всесвіт, він несподівано усвідомив, що ця студентська приказка врешті-решт виявилася пророчою. Веретенистий лабіринт рівнянь став для нього видінням остаточної теплової смерті космосу. Він, звісно, і до цього знав, що жоден теоретичний двигун і жодна система не працюють зі стовідсотковою ефективністю; знав і про теорему Клаузіуса, яка стверджувала, що в замкнутих системах ентропія постійно зростає. Проте, поки Ґіббс і Больцман[125] не привнесли до цього принципу методів статистичної механіки, він не усвідомлював його жахливого значення: лише тоді він зрозумів, що замкнута система — галактика, двигун, людина, культура тощо — має стихійно розвиватися до Найімовірнішого Стану. Тож на смутному схилі своєї осені він мусив радикально переоцінити все, що вивчив до того; на всі міста, пори року та випадкові пристрасті його днів тепер треба було подивитися в новому і невловимому світлі. Він не знав, чи здатен виконати це завдання. Він усвідомлював усі небезпеки помилкового спрощення і сподівався, що має досить сил, щоб опиратися витонченому декадансу знесиленого фаталізму. Він завжди був за енергійний, італійський варіант песимізму: як Мак'явеллі, він дав силам virtù і fortuna[126] владарювати в собі десь 50/50; але тепер до рівняння введено випадковий чинник, що спричинило появу небезпечних ставок у невимовному і неозначеному співвідношенні; і з'ясувалося, що він боїться його обчислювати.

Довкола нього вимальовувалися нечіткі форми теплиці, а біля серця тріпотіло ще одне бідолашне дрібне серденько. Контрапунктом до його слів дівчина чула пташиний щебет, уривчасті автомобільні клаксони, що лунали тут і там вологого ранку, а ще альт Ерла Бостіка, який у рідкісні дикі піки здіймався крізь підлогу. Такі натяки на анархію постійно загрожували архітектонічній чистоті її світу: прогалини, нарости, скісні лінії, зсуви та нахили площин — до всього цього вона мала щоразу прилаштовуватися, аби ціла будівля не розсипалася на безлад відокремлених і безглуздих сигналів. Колись Каллісто описав цей процес як різновид «зворотного зв’язку»: щоночі вона заповзала у сон виснажена й відчайдушно рішуче налаштована ніколи не втрачати пильності. Навіть у ті короткі періоди, коли вони з Каллісто кохалися, одна співуча струна її спрямованості підносилася над грою смичка на двох одночасно затиснутих струнах напружених нервів.

— А втім, — продовжував Каллісто, — в ентропії чи вимірі розладу в замкнутій системі він виявив адекватну метафору, яку можна застосувати до певних явищ його світу. Наприклад, він побачив, що молоде покоління так само знудьговано реагує на Медісон-авеню, як його покоління — на Волл-стріт, а в американському «консьюмеризмі» виявив подібну тенденцію руху від найменш до найбільш імовірного, від диференціації до однаковості, від упорядкованої індивідуальності до своєрідного хаосу. Коротше кажучи, виявилося, що він переформульовував Ґіббсове пророцтво в соціальних поняттях і передбачив теплову смерть своєї культури, де ідеї, наче теплова енергія, більше не передаватимуться з моменту, коли всі точки врешті-решт матимуть однакову кількість енергії. І, таким чином, інтелектуальний рух припиниться.

Каллісто раптово звів очі.

— Перевір зараз, — сказав він.

Вона знову підвелась і поглянула на термометр.

— 37. Дощ ущух.

Він швидко нахилив голову і припав губами до тремтливого крильця.

— Значить, невдовзі зміниться, — він намагався говорити твердо.

Сол сидів на електроплитці, ніби велика лялька-мотанка, на якій дитина зганяла свою непоясненну лють.

— Що сталося? — запитав Фрикадель. — Якщо, звісно, хочеш розповісти.

— Звичайно, хочу, — сказав Сол. — Я все ж дещо зробив: вдарив її.

— Треба дотримуватися дисципліни.

— Ха-ха, якби ти там був. Ох, Фрикадель, ми чудово сварилися. А закінчилося все тим, що вона жбурнула в мене «Довідником з хімії та фізики», але схибила і влучила у вікно, і коли скло розбилося, то, певно, у ній теж щось розбилося. Уся в сльозах, вона прожогом вилетіла з дому під дощ. Навіть плащ забула.

— Вона повернеться.

— Ні.

— Ну, — за якусь мить додав Фрикадель, — без варіантів, це було щось надзвичайне. На кшталт хто кращий — Сал Мінео[127] чи Рікі Нельсон[128].

— Усе це, — сказав Сол, — усе це було через теорію комунікацій. І все це, звісно, вмерти як смішно.

— Анічогісінько не знаю про теорію комунікацій.

— Моя дружина теж. Якщо вже прямо казати — хто знає? У цьому вся сіль.

Коли Фрикадель побачив якусь подобу усмішки на обличчі Сола, то запитав:

— Може, текіли чи чогось іншого?

— Ні. Тобто вибач. Це таке поле, де легко можна пуститися берега. І потрапиш туди, де постійно треба визирати службу безпеки: за кущами, на розі вулиці. МУФТА — цілком таємний проект.

— Що воно таке?

— Мультиуніверсальний фактор-польовий табулятор, автономний.

— Ви через нього посварилися?

— Міріам знову начиталася наукової фантастики. А ще «Саєнтіфік Амерікен»[129]. Вона, здається, зависла, наче павук у павутині, через думку, що комп'ютери діятимуть як люди[130]. А я ще недоречно сказав, що тоді можна говорити й прямо протилежне — про людську поведінку як програму, згодовану машині IBM[131].

— Чом би й ні, — сказав Фрикадель.

— Дійсно, чом би й ні. А насправді це має вирішальне значення для комунікації, не кажучи вже про теорію інформації. Щойно я те сказав, вона зчинила галас. Забила на сполох. А чому, я так і не зрозумів. Якщо хтось і має знати, то я. Не можу повірити, що уряд марнує на мене гроші платників податків, коли їх можна марнувати на щось більше і значніше.

Фрикадель презирливо скривився:

— Може, вона подумала, що ти вдаєш із себе холодного, нелюдяного науковця, такого собі аморального типа?

— Боже мій, — сплеснув руками Сол. — Нелюдяного. Та куди вже більш людяного? Я ж переймаюся, Фрикадель, я переймаюся. Навіть зараз Північною Африкою блукають європейці, яким вирвали язики, бо вони говорили хибні слова. Тільки європейці чомусь думали, що це правильні слова.

— Мовний бар'єр, — припустив Фрикадель.

Сол зістрибнув з електроплитки.

— Щойно, — сказав він, гніваючись, — пролунав гарний претендент на найтупіший жарт року. Ні, друзяко, це не бар'єр. Якщо хочеш знати — це щось подібне на витік інформації. Скажи дівчині: «Я кохаю тебе». Жодного клопоту з двома третинами фрази, це замкнений ланцюг. Тільки ти й вона. Але оте бридке слово з п'яти літер посередині — ось чого треба стерегтися. Неоднозначність. Надлишковість. Навіть недоречність. Витік. Шум та й годі. Шум спотворює твій сигнал, розладнує ланцюг.

Фрикадель засовався на місці.

— Ну, слухай, Соле, — пробурмотів він, — ти якось, не знаю, забагато від людей очікуєш. Тобто, ну, знаєш. Та й більшість слів — це ж переважно шум.

— Ха! Наприклад, половина твоєї промови.

— Ну, сам такий.

— Знаю, — похмуро посміхнувся Сол. — Паскудство, еге ж?

— Закладаюся, саме тому так багато адвокатів з розлучень. Овва!

— Ой, та я не з чутливих. Хоча твоя правда, — насупився він. — Вважають, що «найуспішніші» шлюби — як до минулої ночі в мене з Міріам — так чи інак засновані на компромісах. Однак ККД завжди невисокий, зазвичай маєш лише мінімальну основу для того, з чим можна працювати. Гадаю, це називається Спільністю[132].

— Ггррии.

— Саме так. Слівце трохи шумне, еге? Але для кожного з нас рівень шуму різниться, бо ти — холостяк, а я одружений. Чи був одружений. Та хай йому біс.

— Ну, звісно, — сказав Фрикадель, намагаючись якось зарадити, — ви використовували різні слова. Говорячи «людина», ти мав на увазі те, на що можна дивитися так, неначе воно комп'ютер. Це давало тобі змогу краще осмислити роботу, якось так. Але Міріам мала на увазі щось геть інше…

— Хай йому біс.

Фрикадель замовк.

— Я таки вип'ю оте, — невдовзі промовив Сол.

Облишивши карти, друзі Шандора тепер повільно глушили текілу. На канапі у вітальні одна зі студенток і Кривкуліс правили амурні теревені.

— Ні, — саме казав Кривкуліс, — я аж ніяк не принижую Дейва. Навпаки, я визнаю його заслуги, чувіха. Особливо те, що стосується нещасного випадку й усього іншого.

Усмішка дівчини згасла.

— Яке жахіття, — сказала вона. — А що за випадок?

— А ти не чула? — спитав Кривкуліс. — Коли Дейв був лише рядовим 2-го класу[133], його відправили зі спецзавданням в Ок-Рідж[134]. Щось там пов'язане з «Мангеттенським проектом». Якось він схопився за гаряченьке й отримав підвищену дозу радіації. Тож тепер він повсякчас змушений носити свинцеві рукавички.

Вона співчутливо похитала головою.

— Жах, для піаніста це просто облом.

Фрикадель залишив Солові пляшку текіли та збирався піти спати в комірку, коли вхідні двері розчинилися навстіж і до помешкання вдерлися п'ятеро військовослужбовців BMC США, кожен по-своєму огидний.

— Оце тут, — гукнув гладкий вугруватий молодший матрос[135], який десь загубив свою білу безкозирку. — Тут і розташований той тепленький блудель, про який командир говорив.

Його відштовхнув жилавий і кощавий на вигляд старшина 3-го класу[136] і почав розглядати вітальню.

— Твоя правда, Шмат, — сказав він. — Але вигляд не аж надто навіть для Американщини. Я в Італії й кращих шелихвісток бачив, у Неаполі.

— Агов, скільки просиш? — загримав величезний матрос з аденоїдами, який тримав мейсонський слоїк[137] з домашнім віскарем.

— О Боже, — сказав Фрикадель.

Зовні температура лишалася постійною: 37 градусів за Фаренгейтом. У теплиці стояла Обад і недбало пестила молоді гілочки мімози, дослухаючись до все потужнішої мелодії життєвих сил, грубої й дочасно невирізненої теми цих тендітних рожевих суцвіть, які, як кажуть, віщували родючий сезон. Музика зринала заплутаним плетивом: арабески впорядкованості, наче фуга, змагалися з імпровізованими акордовими дисонансами вечірки внизу, яка іноді сягала максимуму в піковій точці синусоїди шуму. Це добірне співвідношення сигналу й шуму, чий витончений баланс вимагав кожної калорії дівочої снаги, гойдалося в її маленькому і слабенькому черепі, поки вона спостерігала за Каллісто, що обережно тримав пташину. Тепер Каллісто намагався протистояти будь-якій думці про теплову смерть, пригорнувши до себе пухнасту грудку. Він шукав відповідності. Де Сад, звичайно. А ще змарніла й безнадійна Темпл Дрейк у маленькому паризькому саду наприкінці «Святилища»[138]. Заключна рівновага. «Нічний ліс»[139]. І танго. Будь-яке танго, але, можливо, понад усі інші — той сумний і хворобливий танець у «L'Histoire du Soldat» Стравінського. Він поринув у спогади: чим була для них після війни мелодія танго, яке саме значення він не відчитав у величних здвоєних автоматонах у cafés-dansants[140] чи в метрономах, які клацали в очах його партнерок? Навіть чисті й постійні швейцарські вітри не змогли вилікувати grippe espagnole: на це хворів Стравінський, на це всі перехворіли. А чи багато музикантів лишилося після Пашендейля[141], після Марни[142]? У цьому випадку кількість зменшилася до семи: скрипка, контрабас. Кларнет, фагот. Корнет, тромбон. Литаври. Так, ніби якась крихітна трупа saltimbanques[143], яка намагається видати ту ж інформацію, що й повний склад в оркестровій ямі. Навряд чи у всій Європі десь лишився повний склад. Хоча Стравінський спромігся передати в танго за допомогою скрипок і литавр ті ж виснаження і безповітряність, які бачили в зализаних юнаках, що намагалися наслідувати Вернона Касла[144], і у їхніх коханках, яким було просто байдуже. Ma maîtresse[145]. Селеста. Повернувшись до Ніцци після Другої світової, він виявив, що на місці тої кав'ярні розташований парфумерний магазин, який обслуговує американських туристів. На бруківці й у старому пансіонаті поруч не лишилося ані сліду її таємного перебування; жодних парфумів, що пасували б її диханню, насиченому солодким іспанським вином, яке вона завжди пила. Тому натомість він купив роман Генрі Міллера, поїхав у Париж і в поїзді читав книжку. Тож до прибуття уже принаймні був трохи в курсі. І побачив, що Селеста, решта й навіть Темпл Дрейк — то не все, що змінилося.

— Обад, — сказав він, — голова болить.

Звук його голосу викликав у пам'яті дівчини відповідний уривок мелодії. Те, як вона рухалася до кухні по рушник і холодну воду, та його погляд, що її супроводжував, сформували дивний і заплутаний музичний канон; його вдячне зітхання, коли вона поклала йому на лоб компрес, розпочало, здавалося, нову тему, чергову низку модуляцій.

— Ні, — знову повторив Фрикадель, — ні, боюсь, що ні. Це не дім розпусти. Мені дійсно шкода.

Шмат був невблаганний.

— Але ж старший казав, — не вгавав він.

Матрос запропонував обміняти самогон на гарну дівчину. Фрикадель навіжено озирався навсібіч, мовби шукаючи допомоги. Посеред кімнати квартет Дюка ді Анджеліса саме переживав історичну мить. Вінсент сидів, а інші стояли: вони без інструментів відпрацьовували рухи гурту, який виступає.

— Я оце хотів, — почав було Фрикадель.

Дюк декілька разів похитав головою, слабко всміхнувся, запалив цигарку й нарешті побачив погляд Фрикаделя.

— Тихіше, чувак, — прошепотів він.

Вінсент замахав руками, стиснувши кулаки; потім різко завмер і знову повторив те саме. Це тривало кілька хвилин, поки Фрикадель похмуро тягнув своє питво. Флот відійшов на кухню. Нарешті, за якимсь невидимим сигналом, гурт припинив тупотіти, а Дюк посміхнувся і сказав:

— Ну, ми бодай завершили всі разом.

Фрикадель блиснув на нього очима.

— Оце хотів сказати, — почав він.

— У мене нова задумка, чувак, — сказав Дюк. — Ти ж пам'ятаєш свого тезку? Пам'ятаєш Джеррі?

— Ні, — відповів Фрикадель. — Якщо допоможе, я пам'ятатиму квітень[146].

— А взагалі, — сказав Дюк, — то була «Любов на продаж»[147]. Одразу видно рівень твоєї обізнаності. Суть у тому, що то були Малліґен, Чет Бейкер і їхня банда, ще в ті часи, давним-давно. Тямиш?

— Баритон-саксофон, — відповів Фрикадель. — Щось про сакс?

— Але без піаніно, чувак. Без гітари. Чи там акордеона. Розумієш, що це означає?

— Не зовсім, — сказав Фрикадель.

— Ну, по-перше, треба сказати, що я ж не Мінґус[148] і не Джон Льюїс[149]. Теорія ніколи не була моїм коником. Тобто такі штуки, як читання та інше, для мене завжди були заскладними…

— Це я знаю, — сухо сказав Фрикадель. — Вони забрали твій профспілковий квиток, бо на пікніку клубу «Ківаніс»[150] ти змінив тональність у пісні про день народження.

— То був «Ротарі»[151]. Але якоїсь миті мене осяяло; коли в тому першому квартеті Малліґена не було піаніно[152], це могло означати лише одне.

— Жодних акордів, — сказав Пако, контрабасист з дитячим обличчям.

— Він намагається сказати, — мовив Дюк, — що в їхніх акордах не було жодних тонічних звуків. Нема до чого прислухатися, коли граєш звуки послідовно. А основні в цьому разі треба додумувати.

Жахливе усвідомлення сяйнуло на обличчі Фрикаделя.

— І якщо логічно продовжити…

— То треба додумувати все інше, — із простосердною гідністю виголосив Дюк. — Основні тони, лінії — все.

Фрикадель побожно поглянув на Дюка.

— Але ж…

— Ну, — скромно сказав Дюк, — над кількома ідейками ще треба попрацювати.

— Але ж… — не вгавав Фрикадель.

— Просто послухай, — сказав Дюк. — Схопиш суть.

І вони знову вийшли на орбіту, ймовірно, десь поблизу поясу астероїдів. Невдовзі Кривкуліс ніби взявся губами за мундштук і почав ворушити пальцями, а Дюк ляснув себе по чолу.

— Йолоп! — заволав він. — Лейтмотив — новий, починаємо з нього, я ж написав його вночі, пам'ятаєш?

— Звісно, — відповів Кривкуліс. — Новий мотив. Я вступаю в програші. У всіх твоїх мотивах я вступаю в переході.

— Правильно, — сказав Дюк. — Тоді якого ти…

— Що — якого? — спитав Кривкуліс. — Чекаю 16 тактів і вступаю…

— 16? — запитав Дюк. — Ні-ні, Кривкуліс. Ти чекаєш вісім. Хочеш, щоб я проспівав? Цигарка, де помади знак, до романтичних місць літак.

Кривкуліс почухав потилицю.

— Тобто «Ці дурниці»[153]?

— Так, — сказав Дюк, — так, Кривкуліс. Браво.

— А не «Я пам'ятатиму квітень»? — запитав Кривкуліс.

— Мінхе морте[154], — сказав Дюк.

— Я вирішив, що ми її граємо трохи повільніше, — сказав Кривкуліс. Фрикадель тихо засміявся.

— Повертаємося до старої креслярської дошки, — сказав він.

— Ні, чувак, — сказав Дюк, — повертаємося до безповітряної порожнечі.

І вони знову злетіли, але тепер видавалося, що Пако грає в соль-дієзі, а решта — в мі-бемолі, тож їм знову довелося починати все спочатку.

На кухні моряки та дві студентки з університету Джорджа Вашинґтона виспівували «Нумо всі зійдем і насцимо на „Форрестол“»[155]. Біля морозника двома мовами, у дві руки тривала гра в morra[156]. Сол налив воду в декілька паперових пакетів і, сидячи на пожежних сходах, кидав їх на перехожих. Гладка урядова дівчина у беннінґтонському светрі[157], яка нещодавно заручилася з енсіном, прикомандированим до «Форрестола», влетіла на кухню і, вже готова до бійки, головою буцнула Шмата в живіт. Приятелі Шмата, вирішивши, що це неабияке виправдання для прочуханки, завалилися до кімнати. Гравці в morra, сидячи один біля одного ніс до носа, горлопанили trois[158], sette[159]. Дівчина з ванної, якій допоміг Фрикадель, виголосила, що тоне. Вочевидь, вона сіла на зливний отвір, і вода вже сягала її шиї. Шум у помешканні Фрикаделя посилився до рівня стійкого й безбожного крещендо.

Фрикадель стояв і споглядав все це, ліниво чухаючи живіт. Як він зрозумів, було лише два виходи, на які можна погодитися: (а) замкнутися в комірці, а вони, може, зрештою самі розійдуться або (б) спробувати всіх одного за одним вгамувати. (а), безумовно, було привабливішою альтернативою. Однак потім він задумався про комірку. Темно, душно, й сиди сам-один. Він не звик бути на самоті. І раптом потім ця команда з чудового човника «Лолліпоп»[160], чи як там його, таки зважиться і жартома виб'є двері комірки. А якщо так станеться, він буде щонайменше збентежений. Інший варіант був ще більшим гемороєм, але, певно, кращим у довгостроковій перспективі.

Тож він вирішив спробувати врятувати свою вечірку від сходження до повного хаосу, що загрожувало розірванням контракту про оренду: він видав морякам вино і розтягнув у різні боки гравців у morra; познайомив гладку урядову дівчину з Шандором Рохасом, який боронитиме її від неприємностей; допоміг дівчині у ванні висушитись і лягти в ліжко; ще раз перебалакав із Солом; зателефонував, щоб поремонтували холодильник, який ледве працював. Фрикадель займався цим до ночі, коли більшість гуляк уже відключилися й вечірка затріпотіла на порозі третього дня.

Нагорі Каллісто, який раніше почувався безпомічним, не відчув, що ледь помітне серцебиття пташини слабне і тихшає. Біля вікна Обад заблукала на попелищі свого улюбленого світу; температура не змінювалася, небо набуло барви темно-сірої уніформи. Потім щось унизу — дівочий крик, перекинутий стілець, склянка на підлозі, точно ніколи не відомо — пронизало його особисте часовикривлення, і він нарешті відчув тремтіння, скорочення м'язів, те, як пташка ледь помітно закидає голівку; і його серце забилося несамовитіше, нібито намагаючись компенсувати втрачене.

— Обад, — слабко гукнув він, — пташина помирає.

Заглиблена в себе дівчина плавкими рухами перетнула теплицю і вдивилась у руки Каллісто. Вони обидва лишались у такій позі першу, а далі й другу хвилину, поки серцебиття нарешті не стихло витонченим дімінуендо. Каллісто повільно підвів голову.

— Я ж тримав її, — запротестував він, безсилий перед цим дивом, — віддав їй тепло свого тіла. Я ж нібито майже передавав їй як не життя, то принаймні відчуття життя. Що ж сталося? Невже тепло не передалося? Хіба більше вже немає…

Він не договорив.

— Я щойно визирнула у вікно, — сказала вона.

Він перелякано відсахнувся. Дівчина стояла якусь мить, вагаючись; вона вже давно відчула його одержимість і якось зрозуміла, що тепер ці постійні 37 стали вирішальними. Потім раптово, начебто ухваливши єдине і неминуче рішення, вона хутко, поки Каллісто нічого не сказав, рушила до вікна; зірвала портьєри й розбила скло двома витонченими ручками — ті відразу закривавили й заблистіли від скалок — і відсмикнула їх. Потім обернулася до чоловіка на ліжку, щоб разом з ним чекати, поки настане мить рівноваги, поки назовні й усередині не запанують назавжди 37 градусів за Фаренгейтом і дивна зависла домінанта їхніх осібних життів не розв'яжеться в тоніку темряви й остаточну відсутність будь-якого руху.