Нетямущий учень

Таємна інтеграція

Надворі дощило, то був перший жовтневий дощ, кінець косовиці й осінньої пишноти; прозоре світло, незмінна погода, завдяки якій ще кілька вихідних тому в Беркширах[219] було повно ньюйорківців, що приїжджали подивитися, як дерева міняться в сонячному сяйві. Сьогодні ж навпаки: субота і дощ — паскудне поєднання. Удома Тім Сентора саме чекав десятої години та гадав, як непомітно проскочити повз матір. Ґровер призначив зустріч на десяту, тож уже був час іти. Тім скрутився калачиком у старій пральній машині, що лежала на боці в комірчині; слухав, як риштаком стікає дощова вода і розглядав бородавку на пальці. Бородавка з'явилася два тижні тому і досі не зникла. Нещодавно мати водила його до лікаря Слотропа, він намазав бородавку чимось червоним, вимкнув світло і сказав:

— А тепер подивимося, що буде, коли я запалю мою чарівну фіолетову лампу.

На вигляд лампа була не надто чарівною, однак, коли доктор її ввімкнув, бородавка засяяла яскравим зеленим кольором.

— О, чудово, — сказав доктор Слотроп. — Зелена. Значить, сама зникне, Тіме. Без варіантів.

Але коли вони виходили, доктор тихо — однак Тім уже вмів розбирати шепіт — сказав його матері:

— Сугестивна терапія допомагає в половині випадків. Якщо бородавка сама не зникне, приведіть його ще раз і тоді спробуємо рідкий азот.

Повернувшись додому, Тім відразу побіг до Ґровера, щоб запитати, що означає «сугестивна терапія». Він знайшов його в підвалі, де той займався черговим винаходом.

Ґровер Снодд був трохи старшим за Тіма і вважався геніальним хлопчиком, хай і з деякими застереженнями. Геніальний хлопчик зі своїми вадами. Наприклад, його винаходи не завжди працювали. А торік він вигадав одну непевну справу: за десять центів робив усім домашнє завдання. Однак його занадто швидко викрили. Вони якось дізналися (згідно з Ґровером, завдяки «кривій», яка показувала, наскільки добре кожен може вчитися), що саме він стояв за всіма тими відмінними оцінками, які почали одержувати діти. «Із законом середніх чисел не посперечаєшся, — сказав Ґровер, — і з кривою теж».

Вони почали всерйоз обробляти його батьків, щоб ті перевели сина до іншої школи. Кудись. Абикуди. Хай Ґровер і був спецом зі всіх шкільних тем — від вулканічних порід до набігів індіанців, — але йому, як вважав Тім, досі бракувало клепки, щоб приховувати, наскільки він розумний. Мав він таку слабкість: хизуватися розумом за будь-якої нагоди. Вирішуючи кому-небудь завдання на визначення площі трикутного двору, Ґровер не міг стриматися і приплітав трохи тригонометрії, що півкласу і вимовити не могло, чи використовував інтегральне числення — ці слівця вряди-годи траплялись у коміксах про космічні подорожі, але так і залишились для них лише порожнім звуком. Однак Тім та інші ставилися до цього поблажливо. Чому б Ґроверу не похизуватися? Йому інколи бувало важкувато. З однолітками не поговориш про вищу математику, та й взагалі про високі матерії. Ґровер якось зізнався Тіму, що раніше обговорював зовнішню політику з батьком, поки одного вечора вони не пересварилися через серйозні розбіжності щодо Берліна.

— Я знаю, що їм треба робити, — кричав Ґровер (він завжди кричав — на стіни або на будь-який масивний предмет, який опинився поблизу, щоб показати, що він навісніє не через тебе, а через той збільшений світ дорослих, який вони створили, переробили й обжили без нього, через їхню інерцію й упертість, які він міг подолати хіба що всередині себе, бо був ще замалий), — я точно знаю, що вони повинні робити!

Однак коли Тім поцікавився, що саме вони повинні робити, Ґровер відповів:

— Неважливо. Ми посперечалися через щось неважливе. Але тепер ми з ним не розмовляємо — оце важливіше. Тепер, коли я буваю вдома, батьки лишають мене в спокої, а я їх.

Цього року він бував удома тільки на вихідних і щосереди. В інші дні він їздив за двадцять миль на різні курси та розмовляв з людьми про вищі матерії в коледжі, Беркширському чоловічому коледжі, створеному за зразком Вільямса[220], тільки поменше. Школа перемогла, його позбулися. Вони не мали на нього часу, а ще хотіли, щоб кожен сам робив своє домашнє завдання. Очевидно, батько Ґровера теж не заперечував проти цього, особливо після того, як вони віддалилися через Берлін.

— Це ж не тому, що він дурний чи злий, — кричав Ґровер на родинну гасову лампу. — Ні. Гірше. Він розуміється на тому, чим я не переймаюсь. А я переймаюсь тим, що він ніколи не зрозуміє.

— Не второпаю, — сказав Тім. — Гей, Ґровере, а що таке «сугестивна терапія»?

— Це як лікувати молитвою, — відповів Ґровер. — Вони цим збираються вивести тобі бородавку?

— Ага.

Тім розповів йому про лампу і про червону штуку, яка світилася зеленим.

— Ультрафіолетова флуоресценція, — сказав Ґровер, явно смакуючи слова, — ніяк не діє на бородавки. Доктор хотів, щоб подіяли замовляння, але тепер у нього нічого не вийде, я йому всі карти сплутав. — І він зареготав, катаючись по підвальній підлозі, немов його лоскотали. — Не спрацює. Воно зникає, коли саме схоче — оце й усе. Бородавки мають свій розум.

Ґровер тішився щоразу, коли йому вдавалося розладнати плани дорослих. Тіму ніколи й на думку не спадало бодай спробувати з'ясувати чому. Та й Ґровер заледве переймався власними мотивами.

— Вони думають, що я розумніший, ніж є насправді, — зважився він сказати одного разу. — Гадаю, вони якось по-своєму уявляють «геніального хлопчика» і те, яким він має бути. Вони бачили їх по телебаченню і хочуть, щоб і я був таким.

Тім згадав, що того дня Ґровер навіснів, бо не спрацював його новий винахід. Натрієва граната з двома відділеннями (одне з натрієм, інше з водою), розділеними вибуховою мембраною. Коли натрій вступить у контакт з водою, буде величезний бабах. Але чи то мембрана була заміцна, чи то невідь-чому вибуху не сталося. А найгірше те, що Ґровер саме тоді прочитав книжку Віктора Епплтона «Том Свіфт і його чарівна камера»[221]. Йому постійно і ніби випадково траплялися книжки про Тома Свіфта, хоча він згодом розробив цілу теорію про те, що то був чийсь задум, що це книжки натрапляли на нього, а не навпаки, і батьки та/або вчителі були до цього безпосередньо причетними. Книжки про Тома Свіфта здавалися прямим викликом, немовби очікувалось, що він змагатиметься з Томом, вигадуватиме ще кращі винаходи, зароблятиме на них ще більше грошей, та й вкладатиме їх мудріше, ніж Том Свіфт.

— Ненавиджу Тома Свіфта! — кричав Ґровер.

— Та кинь ти читати ці книжки, — пропонував Тім.

Але Ґровер не міг, намагався, та не міг спинитися. І щоразу жадібно поглинав нову, що вискакувала йому перед очі, ніби підсмажений хліб з невидимого і зловісного тостера. Вони були його згубною пристрастю; йому скрізь ввижалися повітряні військові кораблі, електричні гвинтівки.

— Це жахливо, — казав він, — цей хлопець — показушник і дивакувато розмовляє, до того ж він сноб і… — стукаючи себе по голові, щоб пригадати слово, — і расист.

— Хто?

— Пам'ятаєш, у Тома Свіфта є темношкірий слуга, якого звуть Ерадікейт Семпсон? Або просто Рад. Том до нього просто жахливо ставиться. Чи вони хочуть, щоб я, начитавшись цієї маячні, був таким самим?

— Може, й так, — збуджено сказав Тім, відразу все збагнувши, — можливо, вони хочуть, щоб ти так ставився до Карла. — Він мав на увазі Карла Баррінґтона, їхнього темношкірого знайомого. Його родина нещодавно переїхала сюди з Піттсфілда. Баррінґтони оселились у Нортумберлендських маєтках, новому житловому районі, відділеному занедбаним кар'єром і декількома полями жита від старої частини Мушваборо, де жили Ґровер і Тім. Як і вони з Етьєном Шердлу[222], Карл просто божеволів від розіграшів і не лише полюбляв за ними спостерігати й сміятися, а й сам прагнув розіграти когось і вигадати новий жарт, тож вони вчотирьох постійно вешталися разом. Припущення, що Рад з книжки якось стосується Карла, спантеличило Ґровера.

— А вони що — не люблять Карла? — запитав він.

— Не думаю, що саме його. Скоріше його маму і тата.

— Що вони такого зробили?

Тім зобразив на обличчі вираз «краще не питай».

— Піттсфілд — велике місто, — сказав він. — Хтозна, чим вони там займалися. Може, влаштовували «ігри в цифри»[223].

— Схоже, ти передивився телевізора, — викрив його Ґровер. Тім агакнув і розсміявся. Ґровер запитав:

— А твоя мати знає, що ти гуляєш зі мною і з Карлом і ми, ну, той, клеїмо тут гуртом дурня?

— Я їй нічого не розповідав, — відповів Тім. — Вона мені не забороняла.

— І не розповідай, — сказав Ґровер.

Тім і не збирався. Ні, Ґровер не наказував, але було зрозуміло, що хай він вряди-годи й помиляється, та все ж знає набагато більше від кожного з них, і тому його слухалися. Якщо він казав, що бородавка не зійде, що вона має свій розум, то жодні фіолетові лампи й зелені флуоресценції в Массачусетсі не допоможуть. Бородавка залишиться.

Тім трохи непевно поглянув на бородавку, немовби вона справді мала власний розум. Якби він був на кілька років молодшим, дав би бородавці ім'я, однак він вже почав розуміти, що тільки маленькі діти дають імена різним речам. Тож він сидів у пральній машині, яка ще торік була для нього кабіною космічного корабля, слухав дощ і думав про те, як далі й далі старішатиме, до нескінченності, але швидко урвав свої роздуми, поки вони не привели до думок про смерть, і вирішив сьогодні запитати Ґровера, чи дізнався той щось нове про ту штуку, рідкий азот.

— Азот — це газ, — відповів йому Ґровер. — Ніколи не чув, щоб він був рідким.

І все. Але, можливо, сьогодні він матиме ще щось. Ніколи не здогадаєшся, з чим він повернеться додому з коледжу. Якось він притягнув різнобарвну модель молекули протеїну, яка тепер зберігалася в їхньому лігві разом з японським телевізором, запасом натрію, купою старих автозапчастин зі звалища, що належить батькові Етьєна Шердлу, бетонним бюстом Альфа Лендона[224], викраденим під час одного з щотижневих набігів у парк Мушваборо, зламаним стільцем у стилі Mica ван дер Рое[225], урятованим з одного зі старих будинків, а також розрізненими частинами канделябрів, шматками гобеленів, тиковими балясинами та хутряним пальто, яке вони іноді надівали на шию бюста і ховалися всередині, як у наметі.

Тім викотився з машинки і якомога тихіше пішов на кухню поглянути на годинник. Уже було трохи за десяту. Ґровер сам ніколи не приходив вчасно, однак від інших завжди вимагав точності.

— Пунктуальність, — виголошував він, котячи це слово, ніби непереможний мармуровий камінець у дитячій грі, — не належить до твоїх визначних чеснот.

І лише встигнеш йому на це сказати «Га?», як Ґровер уже забував про запізнення і переходив до справи. Ще одна якість, яка Тімові подобалася.

Матері у вітальні не було, телевізор вимкнений, і спочатку Тім подумав, що вона пішла. Він стягнув свій плащ з вішака в передпокої та попрямував до чорного ходу. Але тут почув, як мати набирає номер. Він обігнув кут і побачив її під сходами. Вона стояла, затиснувши блакитну слухавку «Принцес»[226] між щелепою і плечем, однією рукою набирала номер, а другу тримала перед собою, стиснувши її в кулак так, що вона аж побіліла. Такого виразу на її обличчі, як оце тепер, Тім ніколи раніше не бачив. Трохи, як сказати, нервове? перелякане? — він не знав. Якщо вона його й помітила, то цього не виказала, хоча він досить шумно вовтузився. Гудки на іншому кінці дроту змовкли, і хтось відповів.

— Агов, ви, нігери, — раптом засичала його мати, — брудні нігери, забирайтеся з цього міста, повертайтесь у свій Піттсфілд. Шуруйте, поки у вас не почалися справжні проблеми.

І вона швидко поклала слухавку. Її стиснута в кулак рука тремтіла, а потім і друга, яка поклала слухавку, теж почала злегка тремтіти. Мати хутко повернулася, ніби олениця, що зачула його запах, і заскочила Тіма, що здивовано за нею спостерігав.

— А, це ти, — сказала вона, заусміхавшись, але її очі лишилися невеселими.

— Що це ти робила? — запитав Тім, хоча збирався сказати геть інше.

— О, та то був жарт, Тіме, — сказала вона, — розіграш.

Тім знизав плечима і попрямував до чорного ходу.

— Я пішов гуляти, — сказав він, не озираючись.

Він знав, що тепер мати його не затримуватиме, бо він ЇЇ застукав.

Він побіг під дощем повз два бузкові кущі й гайнув схилом вниз по високій пожухлій траві. Уже за декілька кроків його кеди вимокли наскрізь. Дім Ґровера Снодда з мансардним дахом, старіший за Тімів будинок, виглядав з-за величезного клена, ніби вітаючи Тіма. Коли Тім був молодшим, він вважав дім живою істотою і щоразу, підходячи, вітався з ним, ніби будинок і справді приязно визирав до нього з-за клена, граючись з давнім приятелем. Тім ще не подорослішав настільки, щоб остаточно відмовитися від цієї гри. Припинити в це вірити було б жорстоко щодо самого дому. Тож Тім, як і зазвичай, сказав: «Привіт, дім».

Дім мав обличчя, приємне старе обличчя з вікнами замість очей і носа, і здавалося, що він завжди усміхався. Тім підбіг до дому, на якусь мить ставши карликовою тінню супроти височезного доброзичливого обличчя. Дощ лив як з відра. Забуксувавши, Тім завернув за ріг до ще одного клена з дощечками, прибитими до стовбура. Раз послизнувшись, видерся нагору і по довгій гілці дістався до вікна Ґровера. Ізсередини долинали свистячі електронні звуки.

— Ґрові, — гукнув Тім, постукавши у вікно. — Агов.

Ґровер прочинив вікно і оголосив Тіму, що той має сумну схильність до загайності.

— Що? — не зрозумів Тім.

— Я щойно слухав хлопця з Нью-Йорка, — розповідав Ґровер, коли Тім вліз до кімнати. — Щось дивне сьогодні з небом, бо, той, ніяк не можу зловити навіть Спрінґфілд.

Ґровер був радіоаматором. Він зібрав власний приймач-передавач і контрольну апаратуру. Не лише небо, а й гори були причиною примхливої поведінки радіохвиль. Коли Тім залишався ночувати у Ґровера, він чув, як часом далеко за північ його кімната сповнювалася безтілесними голосами, які іноді долинали навіть з-за океану. Ґровер любив слухати, але сам рідко передавав комусь повідомлення. Він пришпилив до стіни дорожню мапу і щоразу, почувши новий голос, робив позначку на мапі та вказував частоту. Тім ніколи не бачив, щоб Ґровер спав. Хай коли Тім лягав спати, Ґровер був на ногах: бавився з ручками налаштування, притискав до вух пару величезних гумованих навушників. Вряди-годи він вмикав репродуктор. У напівсні Тім чув, плутаючи сновидіння й дійсність, як хтось викликає копів на місце аварії, або просто вловлював якісь шуми чи тіні, що рухалися серед безгоміння; чув, як перемовляються таксисти, які мали зустрічати нічні поїзди — ці переважно буркотіли про каву або перекидалися пласкими жартами з диспетчером; чув уривки репортажу про матч шахістів; переговори капітанів буксирів через Голландські пагорби, які тягнули баржі з гравієм вниз по Гудзону; восени або взимку чув розмови дорожніх робітників, які допізна ставлять снігозахисні загорожі та розчищають дороги; час від часу чув торговельні судна у відкритому морі, коли та штука в небі, шар Гевісайда[227], опинявся в потрібному місці. Усе це спадало на нього, просотуючись у його сни та залюднюючи їх, тож уранці він ніколи не знав, що було справжнім, а що галюцинацією. І Ґровер нічим не міг йому зарадити. Прокидаючись і ще не скинувши навали сновидінь, Тім запитував:

— Ґрові, що там зі зниклим єнотом? Копи його знайшли?

Або:

— А що було далі з канадським лісорубом у човні-будинку на річці?

На що Ґровер завжди відповідав:

— Я цього не пам'ятаю.

Коли Етьєн Шердлу теж залишався тут ночувати, вранці він згадував зовсім інше: чиїсь співи, або доповіді в якийсь штаб спостерігачів за борсуками, або палкі суперечки напівіталійською щодо професійного футболу.

Етьєн теж мав сьогодні прийти. Щосуботи вранці приятелі збиралися на оперативну нараду. Можливо, він затримувався, тому що батько знову наказав йому щось зробити на звалищі. Етьєн був дуже гладким хлопчиком, який на телефонних стовпах писав своє ім'я як «80N»[228], додаючи «ха-ха». Він робив це кольоровою крейдою або шматочком червіні, поцупленим у дорожніх робітників. Так само, як Тім, Ґровер і Карл, Етьєн любив влаштовувати розіграші, але в нього це перетворилося на якусь одержимість. Якщо Ґровер був генієм, Тім хотів стати тренером баскетбольної команди, а Карл міг би бути зіркою в цій команді, то Етьєн бачив себе лише у професії, пов'язаній з розіграшами.

— Ти божевільний, — говорили йому хлопці. — Що це за професія? Бути коміком на телебаченні або клоуном, чи як?

А Етьєн, обійнявши кого-небудь за плечі (якщо бути насторожі, то можна збагнути, що він це робить не з приязні, а щоб скотчем причепити тобі на спину папірець з написом «МОЯ МАМА НОСИТЬ СОЛДАТСЬКІ ЧОБОТИ» або «КОПНИ МЕНЕ» зі стрілочкою), відповідав:

— Мій батько каже, що скоро все робитимуть машини. Що роботу можна буде знайти тільки на звалищах поламаних машин. А от жартувати машини не зможуть. Тому машини нас для цього і використовуватимуть — задля жартів.

Діти, мабуть, казали правду: можливо, Етьєн був трохи божевільним. Він ішов на ризик, на який більше ніхто не наважувався: проколював шини поліцейських машин, надягав водолазний костюм і замулював річечку, використовувану паперовою фабрикою для своїх потреб (якось Етьєн спинив на ній виробництво майже на тиждень); залишав дурнуваті та майже безглузді записки з підписом «Фантом» на столі в кабінеті директорки, поки вона вела урок у восьмому класі, й подібне. Він ненавидів заклади. Його найбільшими ворогами та вічними мішенями його жартів були школа, залізниця й АБУ[229]. Етьєн зібрав коло себе гурток невдоволених, яких директорка, вичитуючи, незмінно називала «ненаучуваними» — цього слова жоден з них не розумів, а Ґровер не пояснював і лише скаженів, неначе когось назвали макаронником або нігером. Серед друзів Етьєна були брати Мостлі, Арнольд і Керміт, які нюхали авіаційний клей, крали з крамниці мишоловки, а потім розважалися, кидаючи їх у зведеному стані один в одного десь на пустирі; ще — Кім Дюфе, струнка шестикласниця з екзотичною зовнішністю і білявим хвостиком до пояса із постійно забрудненим синім чорнилом кінчиком, яка була повернута на вибухонебезпечних хімічних реакціях та відповідала за поповнення запасів натрію в їхній схованці; Кім контрабандою виносила натрій з лабораторії мушваборовської середньої школи за мовчазної згоди свого любчика Ґейлорда, закоханого в неї до нестями другокурсника, штовхача ядра і любителя молодняку; ще був Хоган Слотроп, син доктора, який у восьмирічному віці надто серйозно захопився пивом після вечері, а в дев'ять захопився релігією, зарікся пити та вступив до Анонімних алкоголіків — крок, що викликав схвалення поблажливого батька і прихильне ставлення місцевого відділення АА, бо там вирішили, що присутність дитини надихатиме інших; Нунцій Пассарелла, який почав з того, що в другому класі провіз на шкільному автобусі дорослу свиню, польсько-китайську свиноматку вагою у чверть тонни, щоб виступити з нею на конкурсі «Покажи й розкажи», і, не зупиняючись на досягнутому, заснував культ божевільної Сью Дангем[230] на честь легендарної та прекрасної бурлачки, яка в XIX столітті блукала цим пагірчастим краєм, підміняла немовлят, влаштовувала пожежі й, у якомусь сенсі, була святою покровителькою всіх цих дітей.

— Де Карл? — запитав Тім, витерши голову одним зі светрів Ґровера.

— У підвалі, — відповів Ґровер. — Грає з ногами носорога. — Їх носили як чоботи й зазвичай надягали, коли випадав сніг. — А що?

— Моя мати знову… — Тіму було важко про це говорити, бо недобре скаржитися на власну матір, — дошкуляла їм по телефону.

— Дошкуляла батькам Карла?

Тім кивнув.

Ґровер спохмурнів.

— Моя мати теж. Я чув, як вони про це говорили, ну, знаєш, — сказав він, тицьнувши пальцем у пару навушників, безпосередньо приєднаних до «жучка», який він торік встановив у спальні батьків, — я спочатку почув, як вони говорять про якісь рейсові проблеми і вирішив, що йдеться про справжні рейси, автобусні чи бозна-які.

— Вона знову їх назвала тим словом, — сказав Тім.

Саме тоді ввійшов Карл, хоч і без ніг носорога, проте усміхнений і спокійний, ніби у нього був свій «жучок» у кімнаті Ґровера і він чув, про що вони розмовляли.

— Хочеш послухати? — запитав Ґровер, кивком показуючи на аматорський приймач. — Мені вдалося зловити Нью-Йорк.

Карл агакнув, підійшов, надів навушники та почав крутити ручку налаштування.

— А ось і Етьєн, — сказав Тім.

Товстун бовтався за вікном, наче лискуча повітряна кулька. Його обличчя було ніби чимось змащене, а очі так і бігали.

— У мене дещо є, це реальна бомба, — повідомив Етьєн.

— Що? — запитав Тім, який досі трохи переймався думками про матір, а тому втратив пильність.

— Оце, — сказав Етьєн і вмазав його паперовим пакетом з дощовою водою, який ховав під сорочкою. Тім схопив його, і вони, борюкаючись, покотилися по підлозі. Ґровер кричав: «Обережніше з приладами», а Карл з реготом піднімав ноги, коли вони підкочувались надто близько до нього. Коли хлопці зупинилися, Карл зняв навушники та клацнув вимикачем, а Ґрові сів на ліжку, схрестивши ноги, — це означало, що почалося засідання Внутрішньої хунти.

— Гадаю, почнемо з поточних справ, — сказав Ґровер. — Що у тебе на цьому тижні, Етьєне?

В руках Ґровера була планшетка із затискачем, яким він зазвичай ритмічно клацав, коли впадав у задуму.

Етьєн дістав із задньої кишені кілька складених аркушів і прочитав: «Залізниця. Один новий ліхтар і дві сигнальні петарди додано в арсенік».

— Арсенал, — пробурмотів Ґровер, записуючи.

— Ага. Ми з Кермі ще раз підрахували кількість вагонів на станціях Фокстрот і Квебек. На Фокстрот прийшло сімнадцять вагонів, три товарні платформи з чотирьох тридцяти до…

— Цифри я пізніше запишу, — сказав Ґровер. — Можемо ми щось зробити на цій ділянці дороги, чи там проходить забагато вагонів? Ось у чому питання.

— А, — сказав Етьєн. — Ну, рух там був доволі інтенсивний, Ґрові. — Він вишкірився і скосив очі на Карла й Тіма, що зареготали.

— Ти зможеш зробити вилазку пізніше? — роздратовано запитав Ґровер. — Скажімо, ввечері близько дев'ятої?

— Не знаю, — сказав Етьєн. — Можна спробувати вислизнути та…

— Спробуй вислизнути, — сказав Ґровер. — Нам потрібні нічні цифри також.

— Але ж він, тато, турбується про мене, — сказав Етьєн. — Справді турбується.

Ґровер спохмурнів, подивився на планшетку, кілька разів клацнув затискачем і запитав:

— Гаразд, а що в школі? Що там нового?

— У мене в черзі вже декілька малюків, — сказав Етьєн, — першокласники. Вчителі на них завжди кричать. Кидаються крейдою. Усім кидаються. Один з них має доволі вправні руки, Ґрові. Треба б їм трохи потренуватися з натрієм. Але тут може бути клопіт.

Ґровер звів очі.

— Клопіт?..

— Вони можуть спробувати його з їсти. Один з них, — гигикнув Етьєн, — їсть крейду. Каже, що смачно.

— Гаразд, — сказав Ґровер, — продовжуй шукати. Нам потрібні люди, Етьєн. Це дуже важлива ділянка. Ми маємо покінчити з чоловічою вбиральнею. Це заради симетрії.

— Смерті? — запитав Тім, примружившись і наморщивши ніс. — А чому смерті, Ґрові?

Ґровер пояснив йому значення слова. Потім на зеленій дошці, прикріпленій до стіни, намалював крейдою приблизний план шкільної будівлі.

— Симетрія, розрахунок часу, — прокричав він, — координація.

— О, воно в мене у табелі є, — сказав Етьєн, — саме це слово.

— Правильно, — сказав Ґровер. — Це означає, що на фізкультурі твої руки, ноги й голова працюють разом. Те саме й у нас: люди в такій банді, як наша, мають діяти, як частини тіла…

Але його вже ніхто не слухав. Етьєн розтягував пальцями рот; Тім і Карл по черзі лупцювали один одного в плече. Ґровер дуже голосно клацнув затискачем, і вони кинули пустощі.

— Ще щось, Етьєне?

— Це все. А, у вівторок буде засідання АБУ. Думаю знову відправити туди Хогана.

— Ти ж пам'ятаєш, — насилу вимовив Ґровер, — що він зробив минулого разу.

Початкова ідея полягала в тому, що Хоган Слотроп краще за інших підходить для проникнення на засідання АБУ завдяки своєму досвіду відвідування зборів Анонімних алкоголіків. Ґровер припускав, що Хоган має уявлення про те, як проходять збори дорослих. Це був його черговий прорахунок. І він цілий тиждень хвилювався, що неправильно оцінив ситуацію. Замість того, щоб тихенько і непомітно сидіти в куточку і все записувати, на одному із засідань Хоган таки встряв у халепу.

— Я подумав, — розповідав він, — що не зашкодить підняти руку і сказати: «Мене звуть Хоган Слотроп, я вчуся в школі», а потім розповісти їм про навчання.

— Їм це нецікаво, — сказав Ґровер.

— А моїй мамі цікаво, — сказав Хоган. — Вона щодня мене питає, що було в школі, і я їй розповідаю.

— Вона не слухає, — сказав Ґровер. Вони викинули Хогана Слотропа із засідання АБУ, коли він попрямував до трибуни, щоб перевірити, чи вдасться йому прочитати «Дванадцять кроків» — програму дій Анонімних алкоголіків[231]. Буквально викинули — він був неважкий, тож його легко підняли.

— Чому? — заволав Ґровер.

— Бувають різні збори, — намагався пояснити Хоган. — В АБУ все інакше. У них там свої правила, і всі якісь дуже, дуже…

— Формальні, — припустив Ґровер. — Офіційні.

— Ніби вони грають у якусь гру, про яку я до того не чув, — сказав Хоган. — В АА ми просто розмовляємо.

На наступне засідання АБУ Кім Дюфе нафарбувала губи, накрутила кучері на французький манер, начепила своє найвишуканіше вбрання і бюстгальтер нульового розміру — Кім так задурила матір, що та придбала його — і прийшла на засідання, де незле зіграла дорослу. Так вона стала їхньою новою вивідувачкою.

— Тож тепер, — підсумував Етьєн, — Хогану кепсько, бо його замінили дівчиськом.

— Мені подобається Хоган, — сказав Ґровер, — зрозумійте мене правильно, хлопці. Але чи зможе він адекватно діяти в складно структурованій ситуації, — це єдине, що мене…

— Га? — одночасно запитали Тім і Карл.

Цей трюк вони навмисне вивчили, і він завжди спрацьовував, коли треба було спантеличити Ґровера. Ґровер знизав плечима, визнавши, що, можливо, це питання дисципліни, і дав Етьєну добро на те, щоб Хоган спробував ще раз. Наступним доповідав Тім. Його сферою були фінанси та тренування. У цей час усі були зайняті підготовкою до щорічного пробного прогону, що мав незабаром відбутися. Кодову назву операції «Спартак» Ґровер запозичив з однойменного фільму. Одного разу він спеціально їздив у Стокбрідж[232], щоб подивитися цю кінокартину. Вона його так вразила, що ще місяць по тому Ґровер щоразу, проходячи повз дзеркало, робив кірк-даґласівську[233] міну. Операція «Спартак» проводилася вже втретє, тож це мав бути третій пробний прогін справжнього повстання рабів, однак її називали винятково операцією «А».

— Що значить «А»? — якось запитав Тім.

— Абаттуар[234], — відповів Ґровер, зробивши кумедну міну. — Армагеддон.

— Показушник, — сказав Тім і одразу ж забув цю інформацію.

Щоб тренувати малюків, зовсім не обов'язково знати, що означає ця літера.

— Ну, що там вимальовується, Тіме? — запитав Ґровер.

Тім відповідав без особливого захоплення.

— Без гарного макета, Ґрові, це не матиме сенсу.

— А тепер просто коротенько нагадай, про що йдеться, Тіме, — сказав Ґровер, щось записуючи на планшетці, — зробимо все десь так само, як і торік?

— Так. Знову використаємо галявину Фаццо, накреслимо все, — він показав на ескіз на зеленій дошці, — в натуральну величину. Але тепер замість вапна використаємо кілочки та червоні прапорці, якими Етьєн розжився у дорожніх робітників.

Торік усе складалося чудово, поки малюки не дійшли до білого обрису шкільної будівлі. Там вони різко спинилися і почали черевиками вчовгувати вапно в траву. Пізніше на критичній нараді Ґровер висунув гіпотезу, що, можливо, білі обриси на траві нагадали малюкам лінії, накреслені крейдою на зеленій дошці. Крім того, з вапном вони матимуть клопіт, коли «Спартак» завершиться і доведеться його стирати. А кілочки можна просто висмикнути. Кілочки краще.

— І все ж, — сказав Тім, — це не те саме, що справжні стіни. Навіть будівельний картон — не те саме. Бігма перетинати лінію і переконувати себе, ніби це двері — то таке. Потрібні справжні двері. Потрібні справжні сходи та справжні туалети, щоб кидати туди натрій, розумієш?

— Два роки тому ти так не вважав, — зауважив Ґровер.

Тім знизав плечима.

— Просто тепер це вже не таке справжнє. Для мене. Звідки ми знаємо, що, коли настане мить, час «Ч», вони зроблять усе як слід? Особливо малюки?

— Ми не знаємо, — сказав Ґровер. — Але ми не можемо собі дозволити побудувати справжній макет.

— У нас близько двадцяти п'яти баксів, — сказав Тім. — Малюки почали самі приходити та пропонувати той дріб'язок, який їм дають на молоко. Навіть ті, чия черга ще не надійшла, отак.

Ґровер подивився на нього спідлоба.

— Ти їх силуєш віддавати гроші, Тіме? Мені такого не треба.

— Ні, Ґрові, присягаюся, вони самі віддають. Кажуть — уже декілька так сказало, — що вони в нас вірять. А деякі все одно не люблять молоко, тож вони не проти від нього відмовитися.

— Тільки дивись, щоб вони не надто захоплювалися, — сказав Ґровер. — Учителі можуть здогадатися. Суть у тому, щоб мати приблизно однакові молочні гроші щодня, поступово і тихцем чергуючи малюків. Так денна виручка буде маленькою, зате постійною. Якщо почнуться дикі грошові коливання і кожен віддаватиме тобі свої п'ятицентовики, у вчителів відразу виникнуть підозри. Роби помаленьку. Як там інші прибутки? Як там наш скупник у Піттсфілді?

— Зараз він хоче меблі, — відповів Тім. — Але тут є складнощі. Ми можемо роздобути меблі в маєтку Велур, у будинку Розенцвайґ і ще у двох-трьох місцях. Але як ми доставимо їх в Піттсфілд? Ніяк. До того ж він заборонив дзвонити йому за його рахунок.

— Пхе! — сказав Ґровер. — Тоді його теж можна викреслити. Розумієш? Їм не можна довіряти. Коли вони починають на тобі економити, значить, ти їм більше не потрібен.

— Угу, а як, — спробував вставити кілька слів Тім, поки Ґровер не розійшовся, — щодо того макета?

— Ні і ще раз ні, — відказав Ґровер. — Нам ці гроші потрібні для іншого.

Тім плюхнувся назад на килим і втупився у стелю.

— У тебе все, Тіме? Гаразд, тепер Карл. Що нового на забудові?

Карл відповідав за активність у Нортумберлендських маєтках, новому районі Мушваборо. Коли настане час, буде досить легко керувати старою частиною міста, але їх непокоїв цей новий район з торговим центром, супермаркетом, яскравою аптекарською крамницею, де продавалися маски до Гелловіна, і стоянкою, завжди вщерть заповненою машинами, навіть пізно ввечері. Коли будівництво тільки почалося — позаторішнього літа, — Тім і Етьєн ходили туди ввечері та до настання темряви грали на насипах, а потім крали лісоматеріали, зливали пальне з бензобаків грейдерів і бульдозерів, а іноді навіть били шибки, якщо на болоті Корроде досить голосно виспівували квакші та жаби. Хлопцям не подобалася ця забудова, не подобалося, що її називають «маєтками», коли кожна ділянка там була всього лише п'ятдесят на сто футів, що геть не скидалося на велич старих будинків «позолоченого віку»[235] — справжніх маєтків, які оточували старе місто, немов створіння зі сновидінь, що вночі зусібіч підступають до ліжка, височезні й потайні, але водночас завжди поруч. Як і будинок Ґровера, усі Великі Будинки в маєтках мали власні обличчя, хай і без такої відкритої щирості мансардного даху: натомість вони мали таємничі, глибоко посаджені очі, обрамлені сухозлотими, викутими масками, щоки, татуйовані різнобарвними кахлями, величезні заґратовані роти з рядами мертвих пальм замість зубів. Відвідати такий будинок було ніби повернутися в сон, а винесена звідти здобич ніколи не здавалася справжньою; вона однаково була видобута зі снів — хоч залиш її, щоб умеблювати лігво, хоч продай скупникові, як-от тому власнику антикварного магазинчика в Піттсфілді. Натомість у маленьких, присадкуватих і переважно однакових домівках Нортумберлендських маєтків ніщо не могло зацікавити або нав'язливо переслідувати, і роздобути там можна було хіба що найзвичайнісінькі предмети, що належать пробудженому повсякденному світу, — ті, за які арештовують копи, коли їх потягнеш. Там ти не відчував себе захищеним, там не було можливостей для потайного життя чи потойбічної присутності, ні дерев, ні таємних чи коротких стежок, ні підземних стоків, ні заростей, в яких можна було б облаштуватися, — там усе відкрите, помітне з першого погляду. Можна піти вперед чи назад, обійти ріг будівлі й попрямувати його безпечними та м'якими кривими вулиць ближче до центру району, однак ти повертаєшся, постійно повертаєшся до порожнього місця, де є лише похмура земля. Карл був одним з небагатьох дітей тамтешніх мешканців, з ким спілкувалися хлопці зі старого міста. Його робота полягала в тому, щоб прикликати підкріплення, навертати до них нових людей і розвідувати ймовірне стратегічне значення перехресть, крамниць і подібного. Такій роботі не позаздриш.

— Було кілька телефонних дзвінків, — згадав Карл, коротко відзвітувавши про минулий тиждень. — Жартівники.

Він переказав дещо зі сказаного ними.

— Теж мені жарти, — сказав Етьєн. — Що тут смішного? Зателефонувати людям, обізвати їх по-різному — це не розіграш. У цьому немає жодного сенсу.

— Що скажеш, Карле? — поцікавився Ґровер. — Думаєш, вони щось запідозрили? Збагнули, що ми задумали?

Карл усміхнувся, і всі зрозуміли, що він збирається сказати.

— Ні, ми в безпеці. Поки в безпеці.

— Тоді навіщо дзвонити? — запитав Ґровер. — Якщо не щодо операції «А», тоді нащо?

Карл знизав плечима і сів на місце, дивлячись на них так ніби знав нащо, знав усе, геть усі таємниці, про які жоден з них навіть не здогадувався. Наче в Нортумберлендських маєтках справді була головна загадка, щось потайне, чому дотепер вдавалося від них вислизати, те, про що Карл розповість одного дня, винагороджуючи їх за винахідливі витівки, відважну протидію батькам, шкільні дотепи або, можливо, за щось таке, про що вони й не думали, але Карл, коли буде готовий, дасть їм це зрозуміти натяками, кумедними історіями або на позір випадковими змінами теми розмови.

— Нараду закінчено, — оголосив Ґровер. — Ідемо до лігва.

Дощ ущух і перетворився на якусь пересувну мряку. Четвірка швидко злетіла з дерева на землю, пробігла через двір Ґроверового будинку, проминула житловий квартал і пішла через поле, огинаючи прибиті дощем стіжки сіна. По дорозі за ними ув'язався гладкий басет на ім'я П'єр, який у сонячні дні спав посеред шосе місцевого значення, що ненадовго ставало Чікаді-стріт, коли проходило крізь Мушваборо. Однак дощ подіяв і на нього, надавши нових сил. Він упадав коло них, наче цуценя, і, гавкаючи, ніби намагався зловити язиком дощові краплі.

Опівдні було доволі похмуро, тож заходу сонця, ймовірно, ніхто й не побачить. Гір теж не було видно, бо хмари сьогодні пливли надто низько. Тім, Ґровер, Етьєн, Карл і П'єр тінями промерехтіли через поле і вийшли на брудну дорогу з коліями, повними дощової води. Дорога через невеликий кряж зміїлася до лісу короля Юрйо[236], названого так на честь європейського претендента на престол, який ще в середині 30-х утік сюди від затемнення, що почалося в Європі та його власній не надто справжній тіньовій державі, і, як свідчила оповідка, за відерце діамантів придбав усю цю земельну ділянку. Чому діаманти були саме у відерці, де, певно, їх не надто практично тримати, ніхто ніколи не пояснював. Говорили також, що у короля було три (деякі казали — чотири) дружини, одна офіційна, а решта морганатичні, а ще фанатично відданий йому ад'ютант, кавалерійський офіцер заввишки сім футів, із широкою бородою, у чоботях зі шпорами, із золотими еполетами та пістолетом, який він завжди мав при собі, готовий вистрілити в будь-кого, особливо в хлопчиська, який вдерся в чужі володіння. Саме він привидом блукав цими землями. Офіцер досі тут жив, попри те, що його король давно помер, — принаймні всі так вважали; втім, ніхто його жодного разу не бачив, а лише чули тупіт його важких чобіт по опалому листю, серед стовбурів і кущів шипшини, коли в паніці тікали від нього. Втекти завжди вдавалося. Вони відчували, що їхні батьки знали значно більше про вигнання короля, але ефективно приховували це від дітей: так, десь опускалася темрява, всі тікали й починалася велика війна — але все це безіменне і недатоване, зібране по частинках з підслуханих батьківських розмов, телефільмів, з уроків суспільствознавства, якщо їх випадково почуєш, із коміксів про морських піхотинців — але нічого виразного і конкретного; усе якесь закодоване, сутінкове, непоясненне. Тільки маєток короля Юрйо по-справжньому пов'язував дітей з тим імовірним катаклізмом, цьому сприяло й солдатське минуле їхнього переслідувача-сторожа.

Однак Внутрішній хунті він взагалі не дошкуляв. Вони вже багато років тому зрозуміли, що він їх не зачепить. Так було відколи вони обнишпорили весь маєток і ніде не побачили його явних слідів, а лише безліч неоднозначних. Це аж ніяк не спростовувало його існування, але означало, що вони знайшли ідеальне місце для свого лігва. Справжній чи вигаданий, велет-кавалерист став їхнім захисником.

Дорога йшла через сосняк, де високо серед гілок шумно пурхали куріпки. Крапала вода; черевики хлюпали по бруду. За соснами з'явилася галявина, яка колись була рівним, як протягла морська хвиля, газоном, але зараз там було повно бур'яну, кролячих нірок і високого жита. Як згадував батько Тіма, багато років тому, коли цією лісовою дорогою проїжджав екіпаж, на галявину з пагорба збігали павичі, розпускаючи свої яскраві хвости.

— А, ага, — сказав Тім, — як перед початком кольорової передачі. Тато, а коли ми купимо кольоровий телевізор?

— Чорно-білий теж непогано, — відповів батько, і на тому зась. Якось Тім запитав Карла, чи є у нього вдома кольоровий телевізор.

— Навіщо він мені? — здивувався Карл і одразу додав: — А! Ага.

І вибухнув сміхом. Тім не гірше за Етьєна, професійного коміка, знав, коли слухач здогадується про наступну фразу, а тому не став більше нічого говорити. Його здивував сміх Карла. Він не мав на увазі нічого смішного, та й запитання було сяке-таке логічне. Тім дійсно думав про Карла не тільки як про «кольорового», а й чомусь взагалі пов'язаного з кольором. Думаючи про Карла, Тім завжди уявляв його на тлі червоно-жовтавого листя нинішньої ранньої осені, а минулого місяця, коли Карл переїхав до Мушваборо і вони ще не потоваришували, Тім думав, що Карл, певно, має постійно носити із собою беркширську осінь, той Прекрасний Кольоровий Світ. Навіть у сірість цього дня і місцевості, куди вони зайшли (ця місцина, здавалося, лишила частку свого світла в минулому), Карл вносив якусь осяйність, яскравість, що компенсує брак світла.

Вони звернули з дороги та крізь кущі азалії спустилися до берегів декоративного каналу, водотокової системи й острівців, споруджених наприкінці минулого століття, імовірно, це була спроба створити якусь мініатюрну чи іграшкову Венецію для нью-йоркського кондитерського магната Еллсворта Баффі, який першим почав будуватися на цьому місці. Як і більшість з тих, хто зводив палаци на цих пагорбах, він був сучасником Джея Ґульда[237] і його партнера — веселого беркширського крамаря Ювілейного Джима Фіска[238]. Одного разу, приблизно цієї ж пори року, Баффі влаштував бал-маскарад на честь кандидата в президенти Джеймса Дж. Блейна[239], куди сам Блейн не потрапив через шторм і плутанину в розкладі поїздів. Ніхто за ним не сумував. Усі грошовиті особи з округу Беркшир зібрались у величезній бальній залі в неосяжній садибі Баффі з цукрової вати; вечірка тривала три дні, і за цей час сільську місцевість відвідали п'яні П'єро-блукачі, які біліли в місячному світлі; бридкі борнейські орангутанги, які розносили глеки з місцевим самогоном; пишні та вишневогубі актриси, привезені з Нью-Йорка, у шовкових пелеринах, червоних корсетах і довгих панчохах; дикі індіанці, князі епохи Відродження, діккенсівські персонажі, строкаті бички, ведмеді з букетиками; уквітчані гірляндами дівчата, які алегорично зображали Вільне Підприємництво, Поступ і Просвіту; а також велетенський американський омар, який так і не простягнув клешню кандидату. Пішов сніг, і вранці останнього дня вечірки в каменярні знайшли ледве живу балерину в убранні Коломбіни; вона відморозила пальці на одній нозі так, що їх довелось ампутувати. Вона більше не танцювала, а в листопаді Блейн програв вибори, і про нього всі забули. Після смерті Баффі маєток купив канзаський грабіжник поїздів, який зав'язав зі злочинною діяльністю, а 1932 року його майже задарма продали власникам готельної мережі, яким забракло коштів його переобладнати, тож незабаром вони вирішили, що краще дістати відерце з діамантами короля Юрйо, ніж платити податки за це обтяжливе п'яте колесо. Тепер король теж відійшов у кращий світ, а будинок знову спорожнів, якщо не рахувати Хунту й одного ймовірного кавалерійського офіцера.

У заростях очерету сховалася плоскодонка, яку вони знайшли, залатали й охрестили пароплавом «Витік». Приятелі вмостилися на борту, і Тім та Етьєн почали гребти. П'єр сидів, поклавши лапи попереду, неначе носова фігура. Десь нижче за течією стрибнула жаба, а дощ пунктиром малював на темній поверхні води. Вони пропливли під «липовими» венеційськими містками, у декількох з яких бракувало мостин, тож можна було поглянути вгору і побачити між дошками сіре небо; повз маленькі пристані, чиї непросмолені палі прогнили та вкрилися зеленим слизом; повз відкриті альтанки з проржавілою наскрізь обшивкою, яка хилиталася від найменшого вітерцю; повз роз'їдені корозією статуї прямоносих юнаків і дівчат з фіговими листочками, які тримали роги достатку, самостріли, ірреальні сірінги[240], струнні інструменти, плоди граната, а ще розгортали свитки та пригорталися одне до одного. Невдовзі над верхів'ями голих верб з'явився Великий Дім, що вищав, поки вони наближалися, і з кожним помахом весел можна було розгледіти дедалі більше башточок, зубців і контрфорсів. Зовні будинок був у доволі паскудному стані: ґонт здебільшого відвалився, фарба облущилася, на землі купою валявся розбитий шифер. Вікна вже багато років стояли вибиті через наскоки знервованих дітей, які мали себе вдвічі активніше заохочувати, щоб виступити супроти кавалерійського офіцера з пістолетом. І всюди запах старого — вісімдесятирічного — дерева.

Хлопчики прив'язали човен до залізної сходинки, втопленої в якусь подобу набережної, зійшли на берег і згуртовано посунули до бічного входу у Великий Дім. Незалежно від того, як часто вони приходили до лігва, перед входом до будинку в них щоразу виникало відчуття не правопорушення, а якоїсь урочистості. Треба було докласти зусилля, щоб зробити крок із зовнішнього світу до внутрішнього. Повітря всередині було задушливе, навіть важкий запах чинив спротив будь-яким вторгненням і повсякчас нагадував про себе, доки вони звідти не йшли. Ніхто не насмілювався про це говорити, хоча всі його відчували. Немов виконуючи ритуал, вони спочатку перезирались і зніяковіло усміхались, а лише потім поштовхом прочиняли двері в сутінки, які на них очікували.

У кімнатах вони йшли попід стінами, бо знали, що може трапитися, якщо пройти під підвішеним у центрі стелі запавутиненим флінтгласовим канделябром з товстими сталагмітами пилу на верхніх гранях. Дім був повен таких мовчазних заборон: глухих закутів, звідки на тебе могли вистрибнути; ділянок понівеченої підлоги, крізь які раптово можна провалитись у підземні темниці чи просто темряву, де нема за що вхопитися; дверей, збалансованих так, що вони тихенько зачинялися, коли за ними не стежиш. Від таких місць слід триматися подалі. Шлях до лігва нагадував захід у небезпечну гавань, сповнену рифів. Якби в будинок увійшло не четверо хлопців, а більше, це було б цілком безпечно; просто зграйка дітлахів бігає у старому домі. Якби їх було менше, вони не змогли б пройти далі першої кімнати.

Поскрипуючи, відлунюючи чи лишаючи темно-ребристі відбитки кедів на тонкому шарі вогкого пилу, Хунта заходила дедалі глибше в дім короля Юрйо: повз вставлені у простінки дзеркала, які відображали їхні темні та побляклі постаті та ніби утримували їхню частку як ціну за вхід; ішли далі крізь дверні пройми, завішені давнім оксамитом зі стертим ворсом, де візерунки скидалися на географічні мапи з морями та материками, які не вчили в школі; далі крізь буфетну, де вони колись давно знайшли кількадесятилітній ящик «Моксі»[241], у якому досі лишилося дев'ять пляшок, одну з яких Кім Дюфе розбила об борт «Витоку» під час хрестин у день спуску на воду, а ще дві вони урочисто випили, святкуючи торішні відносно успішні «спартаківські» навчання і нещодавнє прийняття Карла Баррінґтона до зграї; потім сходами вниз між двох порожніх винних стелажів у порожні майстерні з порожніми робочими столами та неробочими електричними розетками, які в темряві звисали над головою, наче павуки без лапок; і нарешті дісталися до найпотаємнішого осердя дому, кімнатки зі старовинною вугільної грубкою, яку вони знайшли та полагодили й навколо якої Етьєн потім ще цілий тиждень розставляв міни-пастки. У цій кімнаті вони збиралися й обговорювали свій розклад; саме тут у п'ятигалонній бляшанці вони зберігали натрій, залитий гасом; а в старому, колись порожньому бюро зі зсувною кришкою лежали мапи із позначеними на них завданнями; а ще список ворогів народу, доступ до якого мав тільки Ґровер.

Опівдні стало ще темніше, дощ був поривчастий, і то густішав до зливи, то сходив до мрячки, а в глибині будинку, у сухій і прохолодній кімнаті, планувала і змовлялась Хунта. Їхня змова тривала вже три роки поспіль, і часом це нагадувало Тіму сни, які бачиш, коли захворієш і лихоманиш, а тобі наказали щось зробити — розшукати важливу людину в нескінченному й незнайомому місті, сповненому людей і підказок; розв'язати довжелезну, невичерпну мережу певних арифметичних проблем, де кожна дія призводить до появи десятка нових. Здавалося, ніщо ніколи не змінюється. Не було «завдань», які не створювали б потреби обмірковувати нові завдання, так що незабаром старі забувалися і за замовчуванням поверталися до рук дорослих або потрапляли до спільної нейтральної зони, і тоді доводилося починати все з початку. Що з того, що торік Етьєну (якщо навести найяскравіший приклад) вдалося майже на тиждень зупинити паперову фабрику, засмітивши воду, яку вони використовували? Усе інше й далі працювало, ніби сама змова мала істотну хибу і була приречена на поразку. Передбачалось, що того ж вечора Хоган Слотроп мав кинути димову шашку на засіданні АБУ, викурити всіх із зали та накивати п'ятами з їхніми протоколами та фінансовими звітами, але йому раптово зателефонували та попросили посидіти з одним членом АА, який уперше опинився в їхньому місті та звернувся в місцеве відділення, бо потрапив у халепу і боявся.

— Чого він боїться? — спробував з’ясувати Тім.

Це сталося рік тому, на початку осені, незабаром після початку занять у школі. Хоган зайшов до Тіма додому відразу після вечері, коли небо ще було світлим, хоча сонце вже сіло, і вони пішли на двір пограти в баскетбол. Однак грав лише Тім: Хогану не давала спокою думка про конфлікт зобов'язань.

— Боїться, що знову почне пити, — сказав Хоган, відповідаючи на запитання Тіма. — Я візьму це з собою, — сказав він, тримаючи пакет молока. — Якщо він захоче випити, то хай краще вже це.

— Пхе, — сказав Тім, бо не дуже любив молоко.

— Слухай, — відказав Хоган, — молоко потрібне не тільки дітям. Давай я розповім тобі про молоко. Воно ж чудове.

— Розкажи мені про пиво, — запропонував Тім. Останнім часом його вабила ідея напитися.

Хоган образився.

— Не смішно, — сказав він. — Мені пощастило, що я зміг кинути, так мій батько говорить. Диви, от, скажімо, той хлопець, із яким мені треба посидіти. Йому тридцять сім років. Диви, наскільки я його випередив.

— Ти повинен сьогодні ввечері підкласти димову шашку, — нагадав Тім.

— Слухай, Тіме, може, зробиш це замість мене, а?

— Ми з Ґрові збираємося кинути натрій, — сказав Тім. — Пам'ятаєш? Усе має відбутись одночасно.

— Ну, тоді скажи Грові, що я не можу, — сказав Хоган. — Вибач, Тіме, ніяк не можу.

Саме цієї миті — хто б ви думали? — з'явився Ґровер. Тім і Хоган якомога дипломатичніше йому все пояснили — що, як завжди, не спрацювало, бо Ґровер обурився на повну котушку, по-всякому обізвав їх і роздратовано посунув у темряву, яка так тихо і спритно прокралася з гір, що вони й не помітили.

— Скидається на те, що кидати натрій уже не на часі, — невдовзі наважився сказати Хоган, — ага, Тіме?

— Ага, — відповів Тім.

Отак завжди. Ніщо ніколи не йшло так, як слід, жодного просування. Етьєн даремно цілий день грався у пірнальника, хіба що для сміху. Паперова фабрика знову почне працювати, люди повернуться на роботу, незахищеність і невдоволення, чого домагався і на що розраховував Ґровер, виходячи зі своїх темних задумів, про які їм ніколи не звірявся, — усе це зникне, і все буде, як раніше.

— А давай, Тіме, — запропонував Хоган голосом ведмедика Йоґі[242], яким говорив, коли намагався когось підбадьорити, — а давай, може, підемо разом у готель і допоможеш мені з цим хлопцем, а?

— Так він у готелі? — запитав Тім.

Хог підтвердив, хлопець був у місті проїздом, і чомусь ніхто не хотів до нього йти. Ненсі, секретарка в головному офісі АА, зателефонувала Хогану. Він погодився.

— Він піде, — сказала вона комусь в офісі, і Хогану здалося, що на іншому кінці дроту пролунав сміх.

Тім взяв свій велосипед, крикнув у бік будинку, що скоро повернеться, і вони крізь вечірні сутінки покотили вниз схилом до міста. Стояла чудова осіння погода, той проміжок, коли деякі дерева передчасно починають змінювати колір, комахи щодня голоснішають, а вранці, якщо вітер дме з північного заходу, дорогою в школу можна побачити, як над високими горами кружляють самотні яструби, готуючись до відльоту на південь і тримаючись верхівок гірських хребтів. Попри згаяний день, Тім досі насолоджувався тим, що за інерцією котився до скупчення жовтих вогників, лишаючи далеко позаду дві сторінки домашнього завдання з арифметики та розділ з фізики, який мав прочитати, не кажучи вже про паскудний фільм, якусь романтичну комедію 1940-х років, що була на тому єдиному телеканалі, який тут можна було спіймати. Проносячись повз будинки з досі відчиненими заради першої вечірньої прохолоди дверима і вікнами, Тім і Хоган мигцем бачили блакитнувате світіння екранів, налаштованих всі як один на той самий фільм, і вловлювали уривки діалогу: «Рядовий, ви що, зовсім з глузду…»; «Той, була одна дівчина, там, вдома…»; «(сплеск, комічний крик) О, вибачте, сер, я думав, що ви японський розвідник…»; «Як я можу бути японським розвідником, якщо ми за п'ять тисяч…»; «Я чекатиму, Білл, чекатиму тебе стільки, скільки…». Далі вони проїхали повз пожежне депо, де кілька дорослих хлопців сиділи біля старої пожежної машини марки «Амерікен Лафранс», жартували та курили, і повз цукерню, куди ані Тім, ані Хоган сьогодні не хотіли заходити; аж раптом з'явилися лічильники платної стоянки з діагональним паркуванням, а це означало, що довелося пригальмувати й уважно стежити за рухом транспорту. Коли вони дісталися до готелю, уже зовсім споночіло, ніч накрила Мушваборо, як кришка каструлю, і крамниці почали зачинятися.

Залишивши велосипеди на вулиці, Тім і Хоган увійшли до вестибюлю. Нічний портьє, який щойно заступив на чергування, позирнув на них тьмяним оком.

— Анонімні алкоголіки? — спитав він. — Жартуєте?

— Клянуся, — сказав Хоган, показуючи пакет молока. — Зателефонуйте йому. Містер Макафі, кімната 217.

Портьє, у якого все одно попереду була ціла ніч, зателефонував у номер 217 і поговорив з містером Макафі. Коли він повісив слухавку, його обличчя прибрало якогось дивного виразу.

— Ну, судячи з голосу, там нігер, — повідомив він.

— Ми можемо піднятися? — запитав Хоган.

Портьє знизав плечима.

— Він сказав, що чекає на вас. Якщо виникнуть проблеми, підніміть слухавку. Бачите, отут задзеленчить.

— Гаразд, — сказав Хоган.

Вони пройшли крізь порожній вестибюль між двома рядами крісел і піднялися на ліфті. Номер містера Макафі був на другому поверсі. Піднімаючись нагору, Тім і Хоган перезирнулися, але нічого не сказали. Вони доволі довго стукали в двері, доки їм не відчинили. Це був ненабагато вищий за них негр з невеликими вусиками, у сірому кардигані та з цигаркою.

— Я думав, він жартує, — сказав містер Макафі. — А ви, хлопці, насправді з АА?

— Він звідти, — сказав Тім.

Потім щось перемінилось у виразі обличчя містера Макафі.

— Отакої, — сказав він. — Ну, це вже весело. Тут у вас майже так само весело, як у Міссісіпі. Добре, ви свою справу зробили? Можете йти.

— Я думав, вам потрібна допомога, — спантеличено сказав Хоган.

Містер Макафі відійшов від дверей.

— Ваша правда. Ага. Точно хочете увійти?

Скидалося на те, що йому байдуже. Вони зайшли, і Хоган поставив молоко на маленький письмовий стіл у кутку. Вони вперше опинилися в готельному номері й уперше розмовляли з кольоровим.

Містер Макафі був контрабасистом, але свого інструмента не мав. До того він виступав на якомусь музичному фестивалі в Леноксі. А ще він і гадки не мав, як сюди потрапив.

— Таке іноді трапляється, — сказав він. — У мене бувають провали в пам'яті. Ось я у Леноксі. А наступної миті я вже в — як його там? — Мушваборо. З вами таке буває?

— Ні, — сказав Хог. — Найгірше, що в мене було, — це нудота.

— Ти зав'язав? З алкоголем?

— Назавжди, — сказав Хоган. — Тепер винятково молоко.

— Тож тепер ти молокосос, чувак, — слабко всміхнувся містер Макафі.

— А що мені треба робити? — запитав Хоган. — Що саме?

— О, говорити. Або я говоритиму. Поки не засну. Або поки хтось — бодай Джил — сюди не приїде, не приїде по мене, розумієте?

— Джил — ваша дружина? — поцікавився Тім.

— Це та дівчина, що ходила на гірку з Джеком[243], — сказав містер Макафі та засміявся. — Ні, я не жартую, таке дійсно трапляється.

— Хочете про це розповісти? — запитав Хоган.

— Ні. Мабуть, ні.

Тож натомість Тім і Хоган розповіли містеру Макафі про школу, про своє містечко, про те, чим займаються їхні батьки; а згодом, бо вони йому довіряли, розповіли і про більш потайне: як Етьєн зупинив паперову фабрику, про своє лігво та про запас натрію.

— Ага, — вигукнув містер Макафі, — натрій. Пам'ятаю. Якось я кинув шматок натрію в унітаз: спочатку, тойво, спустив воду, а потім жбурнув натрій. Коли він торкнувся води — бабах! Це було в Бомонті[244], штат Техас, я там раніше жив. Потім директор школи заходить у клас із незворушним виразом обличчя, а в руках тримає уламок унітаза, отак, і питає: «Хто з вас, джентльмени, відповідальний за це неподобство?»

Хоган і Тім, регочучи, розповіли йому, як Етьєн одного разу всівся на дереві та почав стріляти з рогатки маленькими, завбільшки з горошину, кульками натрію в басейн біля одного з маєтків, де відбувалась коктейльна вечірка, і як люди, щойно зачули перші вибухи, кинулися врозтіч.

— Витребенькуватий у вас тут народ, — сказав містер Макафі. — Маєтки й усе інше.

— Ми там не живемо, — сказав Тім. — Просто іноді прокрадаємося туди вночі та купаємося в басейнах. Найкращий — у маєтку Лавлейса. Хочете туди піти? Зараз доволі тепло.

— Ага, — сказав Хог. — Можна піти просто зараз. Ходімо.

— Ну, таке, — збентежився містер Макафі.

— Чому б ні? — запитав Хог.

— Ви, хлопці, уже не маленькі та маєте розуміти, чому ні, — сказав містер Макафі, втрачаючи самовладання. Він подивився їм в очі, похитав головою і люто промовив: — Якщо мене спіймають, мені гаплик, малий. Гаплик — і все.

— Там ніхто нікого не ловить, — сказав Хоган, намагаючись його заспокоїти.

Містер Макафі ліг на ліжко і втупився в стелю.

— Якщо ви правильного кольору, тоді не ловлять, — тихо сказав він, але хлопці його почули.

— У вас колір шкіри кращий за наш, — сказав Тім, — щоб тікати вночі. Ви вищі й бігаєте швидше. Якщо ми можемо, то й ви теж, містер Макафі, я не жартую.

Містер Макафі подивився на хлопців. Не зводячи з них очей, він запалив нову цигарку, прикуривши її від недопалка. Складно було здогадатися, про що він думає.

— Може, пізніше, — сказав він, загасивши стару цигарку. — А сказати, чому я так через це нервую? Через воду в басейні, розумієте? Якщо ти алкаш, вода якось дивно на тебе діє. З тобою так не траплялося, Хогане?

Хоган похитав головою.

— Ну, а зі мною раз було, ще в армії.

— Ви були на Другій світовій війні? — запитав Тім.

— Билися з японцями, так?

— Ні, не довелося, — сказав містер Макафі. — Тоді я був занадто молодий.

— Нам теж не довелося, — сказав Хоган.

— Ні, я служив під час війни в Кореї. Тільки залишався в Штатах. Грав у оркестрі — ну, у військовому оркестрі — у Форт-Орді, Каліфорнія. Там на пагорбах навколо затоки Монтерей багато невеликих барів; будь-хто може просто зайти туди і, якщо хоче, почати грати. Туди ходили в основному професійні музиканти, які раніше грали в Лос-Анджелесі, а тепер — бач як — їх забрали в армію і вони потрапили в Орд. Більшість з тих хлопців грали в студійних ансамблях, тож часто можна було посидіти поруч зі справжнім талантом. Якось увечері були ми в одному такому барі при дорозі, нас четверо, граємо, звук чудовий. Ми всі трохи перебрали, пили вино, вина там багато, знаєш, отам, у тій долині, як там її? Ми просто пили вино і грали — ну, блюзи там чи інше, — і тут заходить ця пані. Біла пані. На кшталт тих, що сидять біля басейнів і п’ють коктейлі на коктейльних вечірках — так? — ага. Ну, ви зрозуміли. Дебела така панянка, не велика й товста, просто дебела, і каже, що хоче, щоб ми прийшли й пограли в неї на вечірці. А тоді був чи то вівторок, чи середа, і нам всім стало цікаво, як так, що вона влаштовує гульню посеред тижня, ну, каже, це триває з вихідних — нон-стоп, он як, — і ми йдемо, і виявляється, що все так і є, вона з нас не глузувала, чуваки. А там — гармидер, галас, гам — за милю чути. Наш баритон-сакс, італієць Шелдон якийсь там, не встиг у двері увійти, а йому вже пара-трійка кралечок на шию вішаються і кажуть — ну, рано вам ще знати, що саме, — але ми влаштовуємося зручніше і починаємо, а бухло там усі відрами передають, наче на пожежі. І знаєте, що п'ють? Шампанське. Чисте шампанське. Усю ніч ми його пили, і коли вже сонцю час було вставати, усі вирубилися, а ми закінчили грати. Я ліг біля барабанів і заснув. Прокидаюся, бо чую, як ця дівчина десь сміється. Я встаю, сонце світить в очі, лише десь дев'ята чи десята ранку. Я мав би почуватися кепсько, чувак, але я почуваюсь чудово. Виходжу на цю тераску, там прохолодно й туман, не такий, що по землі стелиться, а просто не видно верхівок дерев, гадаю, сосен, там у них стовбури такі — знаєш? — дуже прямі. Усе в цьому білому тумані, а внизу океан. Тихий океан, і з узбережжя чути навчальні стрільби в Орді, огорнуті туманом, тільки «геп», «геп». Отак тихо. Я спускаюся до басейну, досі думаючи про ту дівчину-реготуху, аж раптом з-за рогу вибігає наш Шелдон, а за ним ця сама дівчина, він врізається в мене, вона теж не встигає вчасно зупинитися, і ми всі троє в одязі шубовснули в басейн. Я лише трохи сьорбнув води, і знаєш, як воно? Я знову п'яний як чіп, як вночі після всього того шампанського. Як тобі таке?

— Звучить суперово, — сказав Хоган. — За винятком алкоголю, само собою.

— Так, було суперово, — сказав містер Макафі. — Єдиний ранок, який я запам'ятав на все життя.

Якийсь час він мовчав. Потім задзвонив телефон. Запитали Тіма.

— Гей, — пролунав голос Ґровера на іншому кінці, — можна до вас прийти? Етьєну треба десь ніч пересидіти.

Етьєн, здається, перестрашився через свій напад на паперову фабрику. Він раптом вирішив, що вчинив щось серйозне і копи, якщо його схоплять, швидко дізнаються про інші справи та будуть нещадні. І насамперед його шукатимуть у Ґровера. Тільки в такому місці, як готель, він мав шанс не потрапити до їхніх лап. Тім запитав містера Макафі, той якось неохоче відповів, що, в принципі, не проти.

— Не хвилюйтеся, — сказав Хоган. — Етьєн просто боїться. Як і ви.

— А ти ніколи не боїшся? — запитав містер Макафі, його голос прозвучав дивно.

— Через алкоголь — ні, — відповів Хоган. — Думаю, мені просто настільки кепсько не було.

— О, бачу, що ти проскочив.

Містер Макафі випростався на ліжку, його обличчя виглядало на тлі подушки дуже темним. Тім зрозумів, що містер Макафі сильно пітніє. Піт стікав по його шиї і вбирався у наволочку. Він виглядав хворим.

— Може, вам щось треба? — трохи стривожено запитав Тім.

І, не почувши відповіді, повторив запитання.

— Випити, — театрально прошепотів містер Макафі й, вказуючи на Хогана, додав: — Може, тобі вдасться вмовити твого приятеля дозволити мені трохи випити, щоб розслабитися. Мені не до жартів, правда, мені треба чогось випити.

— Не можна, — сказав Хоган. — У цьому вся суть. Я для того і прийшов.

— Кажеш, що заради цього і прийшов? Помиляєшся.

Він повільно підвівся, неначе в нього болів живіт, і взяв слухавку.

— Чи не могли б ви принести нам літрову пляшку «Джима Біма», — спитав він, — і… — ретельно перерахувавши людей у кімнаті, — три склянки? Так. Гаразд. Добре, тільки одну склянку. О, тут вже є одна.

І повісив слухавку.

— Грач свого не згає, — додав він. — Влаштуємо собі гулянку в Мушваборо, Массачусетс.

— Слухайте, навіщо ви тоді нас покликали? — запитав Хоган.

Його голос звучав вперто і чітко, а значить, він міг будь-якої миті заплакати.

— Навіщо ви взагалі зв'язалися з АА, якщо все одно збиралися напитися?

— Я потребував допомоги, — пояснив містер Макафі, — і думав, що вони мені допоможуть. А вони справді допомогли, хіба ні? Погляньте, кого вони мені відправили.

— Агов, — сказав Тім, і Хоган заплакав.

— Гаразд, — сказав містер Макафі. — Геть звідси, хлопці. Шуруйте додому.

Хоган перестав ревти і вперто промовив:

— Я залишаюся.

— Якого біса. Шуруйте. Ви великі жартівники цього міста, тож маєте знатися на жартах. Іди в АА і спитай, чи вони з тебе не поглузували. Доведи бодай їм — ну, той, — що ти вмієш визнати поразку.

Вони втрьох перезиралися, стоячи в цій крихітній кімнатці, обклеєній чотирибарвними шпалерами з хризантемами у вазі. У кімнаті з переліком правил у рамочці біля дверей, із порожнім припорошеним глечиком і склянкою, єдиним кріслом, півтораспальним ліжком з бежевим накривалом, що пахло дезінфектором. Усе почало скидатися на те, що ніхто нікуди не піде, що вони так і стоятимуть, перетворившись на воскові фігури в музеї; але потім з'явилися Ґровер і Етьєн, і хлопці впустили їх до номера. Містер Макафі, стиснувши кулаки, знову підійшов до телефона.

— А можете забрати звідси цих дітей, — сказав він у слухавку, — можете? Будь ласка.

Етьєн виглядав так, нібито ще не вийшов з шокового стану, і здавався рази в два гладкішим, аніж зазвичай.

— Думаю, копи нас бачили, — повторював він. — Правда, Ґрові?

Він притягнув із собою повне водолазне спорядження, вважаючи, що беззаперечний доказ вдома лишати не можна — ще знайдуть.

— Він нервується, — пояснив Ґровер. — А у вас тут що — проблеми?

— Ми намагаємося утримати його від пияцтва, — відповів Хоган. — Він зателефонував у АА і попросив допомоги, а тепер проганяє.

— Гадаю, вам відомо, — звернувся Ґровер до містера Макафі, — про позитивну кореляцію між алкоголізмом і серцевою недостатністю, хронічними захворюваннями верхніх дихальних шляхів, цирозом печінки…

— А ось і він, — сказав містер Макафі.

Перед відчиненими навстіж дверима виник Бето Куфіфо, готельний коридорний і міський п'яндиголова, який давно мав би піти на пенсію й жити на соціальну допомогу, однак він був мексиканцем і розшукувався на батьківщині чи то за контрабанду, чи то за викрадення автівки — злочин варіювався залежно від того, кому він про це розповідав. Ніхто до пуття не знав, як він опинився в окрузі Беркшир. Його зазвичай помилково вважали франкомовним канадійцем або італійцем — єдиними тутешніми чужинцями, — і відчувалося, що йому подобається ця легка двозначність, тому він, власне, і застряг у Мушваборо.

— Одна пляшка бухла, — оголосив Бето. — Шість п'ятдесят.

— Як це шість п'ятдесят, імпортне, чи що? — спитав містер Макафі.

Він дістав гаманець і швидко зазирнув усередину. Тім розгледів там тільки одну купюру — долар.

— Запитайте у них унизу, — відповів Бето. — Моя справа принести.

— Слухай, запиши її на мій рахунок, а? — попросив містер Макафі, тягнучись до пляшки.

Бето сховав пляшку за спину.

— Він сказав, щоб ви відразу заплатили.

Через численні зморшки годі було розібрати вираз Бетового обличчя, однак Тіму здалося, що коридорний усміхається, і доволі бридкою усмішкою. Містер Макафі витягнув з гаманця долар і простягнув його Бето.

— Давай. Просто запишіть на мій рахунок.

Тім бачив, що містер Макафі аж умивався потом, хоча в кімнаті було прохолодно.

Бето взяв долар і сказав:

— Залишається п'ять п'ятдесят. Перепрошую. Краще поговоріть з ними внизу, сер.

— Гей, хлопці, — запитав містер Макафі, — може, у вас є якесь бабло? Чи не позичите мені п'ять з половиною доларів?

— Тільки не на віскі, — сказав Хоган, — навіть якби в мене були гроші.

Інші вигребли з кишень дріб'язок, і коли перерахували, виклавши на долоні, набрався тільки долар з чвертю.

— Залишається ще чотири двадцять п'ять, — оголосив Бето.

— Ти як та лічильна машина, — закричав містер Макафі. — Давай уже, друже, давай сюди пляшку.

— Якщо не вірите мені, — Бето жестом зобразив телефонну слухавку, — вони вам розкажуть. Запитайте.

На секунду всім здалося, що містер Макафі дійсно може зателефонувати. Але, помовчавши, він запропонував:

— Слухай, давай я з тобою поділюся, згоден? Півпляшки тобі. Мабуть, хочеться промочити горло після трудового дня?

— Я цього не п'ю, — відповів Бето. — Тільки вино. На добраніч, сер.

Він повернувся, щоб зачинити двері. Але тоді містер Макафі стрибнув на нього, намагаючись вихопити пляшку. Від несподіванки Бето її випустив. Пляшка впала на килимок і відкотилася на один-два фути. Містер Макафі та Бето зчепились і почали незграбно боротися. Хоган схопив пляшку і вибіг у двері; помітивши його дії, містер Макафі прорік щось на кшталт: «О Господи» — і спробував відчепитися від коридорного. Однак, коли він підскочив до дверей, Хоган був уже далеко, і містер Макафі це усвідомив. Він просто прихилився головою до одвірка. Бето витягнув з кишені гребінець і зачесав рештки волосся. Потім, підтягнувши ремінь і позираючи на містера Макафі, обійшов його, вийшов у коридор і позадкував до ліфта, не зводячи очей з кольорового і нібито кажучи: тільки-но спробуй ще раз.

Ґровер, Тім і Етьєн застигли на місці, не знаючи, що робити далі. Містер Макафі почав якось дивно хрипіти; хлопці й не підозрювали, що людина може видавати такі звуки, вони лише одного разу чули щось подібне, коли руде бездомне цуценя на ім'я Норман, яке вешталося з Пером, якщо той не спав, наковталося курячих кісток. Вони застрягли в собачому горлі, і потім цуценя всю ніч хрипіло у дворі, доки батько Ґровера не відвіз його кудись машиною. Містер Макафі стояв, притулившись головою до одвірка, і хрипів так само, як Норман.

— Гей, — нарешті сказав Ґровер, підійшов до містера Макафі та взяв його за руку, яка була лише трохи більшою за руку Ґровера, але набагато темнішою; а Тім сказав: ага, давай.

Містера Макафі мало-помалу відвели до ліжка, з якого Етьєн тим часом зісмикнув бежеве накривало, поклали і вкрили. Раптом з вулиці долинули сирени.

— Копи! — заволав Етьєн і кинувся до ванної кімнати.

Сирена проїхала повз готель, і Тім, визирнувши у вікно, встиг розгледіти, що це була пожежна машина, яка прямувала на північ. Тоді в кімнаті знову стало тихо, і було чутно лише, як у ванну набирається вода і плаче містер Макафі. Він перевернувся на живіт, втиснувся обличчям у подушку, яку тримав обома руками, і плакав, як плачуть маленькі діти: зі схлипом втягував повітря і потім, скиглячи, видихав — знову і знову, немов не міг зупинитися.

Тім зачинив двері й сів на стілець біля столу. Ґровер сів у крісло біля ліжка, і так почалося їхнє нічне неспання. Спочатку був лише плач — і як цьому зарадиш, — тож вони сиділи та слухали. Раз задзвонив телефон. Портьє поцікавився, чи у них усе нормально, і Ґровер відповів:

— Так, з ним усе гаразд. Усе буде гаразд.

Тіму знадобилося до вбиральні, і коли він туди зайшов, то побачив, що в повній ванні під водою лежить зіщулений Етьєн у водолазному костюмі, схожий на чорний кавун з ручками та ніжками. Тім поплескав його по плечу, й Етьєн заборсався, намагаючись пірнути глибше.

— Це не копи, — щосили крикнув Тім. — Це Тім.

Етьєн виринув на поверхню і зняв маску з трубкою.

— Я ховаюся, — пояснив він. — Хотів напустити побільше піни, але знайшов тільки цей шматочок мила, та і його весь стер.

— Ходімо, потрібна допомога, — сказав Тім.

Етьєн протупав до кімнати, лишаючи всюди калюжі, і сів на підлогу; потім вони втрьох просто сиділи та слухали, як містер Макафі плаче. Плакав він довгенько, а потім закуняв. Вряди-годи він прокидався і заходжувався уривчасто і довго щось оповідати, а потім знову засинав. Час від часу хтось із хлопців теж куняв. Тіму це трохи нагадувало нічне перебування в будинку Ґрові, коли чуєш по радіо всіх тих копів, капітанів торговельних суден і плавбаз, коли всі ці голоси відскакують від невидимого склепіння в небі до Ґроверової антени, а тоді вже потрапляють у Тімові сновидіння. Скидалося на те, що містера Макафі теж транслюють звідкись здалеку. Він розповідав те, в чому зранку Тім уже не буде певен: про брата, який за часів Депресії одного ранку пішов з дому, застрибнув на товарняк і зник, а пізніше надіслав їм єдину листівку з Лос-Анджелеса; і про те, як він сам, ще зовсім маленьким, вирішив вчинити так само, але тоді дістався тільки до Гюстона; про молоду мексиканку, із якою він якийсь час зустрічався, і вона повсякчас пила якусь гидоту, а що саме — Тім не розібрав, ще в неї був маленький син, який помер від укусу гримучої змії (Тім побачив, як ця змія повзе до нього, і з криком жаху виборсався зі сну), а якось вона просто зникла, ще до світанку, розтанувши, як його брат, у такому ж безлюдному досвітанковому ранку; про ночі, коли він сам-один сидів біля доків і дивився на чорну Затоку, туди, де кінчалося світло, вимикалися вогні, лишаючи людині саме величезне ніщо; про щоденні сутички вуличних банд на сусідніх вулицях або про бійки на пляжі під спекотним літнім сонцем; про джазові виступи в Нью-Йорку, Л. А. та про невдалі виступи з гуртами тенор-саксофоністів, про які краще і не згадувати (тільки як їх забути?); про копів, що забирали його до відділка, про відвідані буцегарні та співбуцегарників, яких звали Довгий Ніж, Пако-з-Місяця або Френсіс Ікс Фаунтлерой (який одного лихого ранку поцупив у нього останній зім'ятий недопалок «Пелл-Мелл», поки він спав, напередодні намішавши з приятелем-кіномеханіком трави й вина під екраном автокінотеатру неподалік від Канзас-Сіті, поки над ними на цій величезній зігнутій штуці гримів фільм із Джоном Вейном).

— «Кривава алея»[245], — тихцем сказав Тім. — Ага, бачив. Я його теж бачив.

Потім містер Макафі ненадовго заснув, а прокинувшись, почав галасливо згадувати іншу дівчину, з якою познайомився в автобусі; вона грала на тенор-саксі та щойно кинула свого хлопця, білого музиканта, — це відбувалося на західному виїзді з Чикаго. Вони сиділи поруч на задньому сидінні над мотором, скетували[246] одне для одного різноманітні коруси[247], уночі вона заснула на його плечі, і її волосся було блискучим і солодким, а потім вона вийшла десь біля Шаєнна і сказала, що, мабуть, поїде до Денвера. Він востаннє мигцем побачив її маленьку постать біля старого цегельного залізничного депо навпроти автовокзалу, серед тих стародавніх кіно-ковбойських багажних візків, вона несла свій футляр із саксофоном і помахала йому, коли автобус рушив. А потім містер Макафі згадав, як одного разу він так само пішов від Джил, тільки було це вже в Лейк-Чарлзі, штат Луїзіана, ще тоді, коли Кемп-Полк[248] не втратив свого значення і на вулицях юрби п'яних солдатів виспівували:

— Що воно таке? — запитав Ґровер.

— «Майбутні вчителі Америки», — відповів містер Макафі. — Чотка організація.

І Джил рушила на північ у Сент-Луїс або кудись ще, а він поїхав додому в Бомонт, тому що його мати захворіла. До цього він прожив з Джил два місяці в Алжирі, містечку через річку від Нового Орлеана, не так довго, як у Нью-Йорку, але й не так коротко і катастрофічно, як у Лос-Анджелесі, і цього разу вони дійшли до ностальгійної спільної згоди, що неминуче мають попрощатися саме тут, на цій вузловій станції, сповненій п'яниць, посеред боліт і ночі.

— Гей, Джил, — сказав він. — Гей, мала.

— Чого вам треба? — запитав Ґровер.

— Дружину кличе, — сказав Тім.

— Джил? — запитав Макафі. Його очі були заплющені, і він немовби щосили намагався їх розплющити. — Джил тут?

— Ви сказали, що вона по вас приїде, — сказав Тім.

— Ні, ні, не приїде, чувак, хто тобі таке сказав? — Його очі раптово розплющилися, приголомшливо білі. — Зателефонуйте їй. Гей? Хогане? Зателефонуєш їй від мене?

— Я Тім, — сказав Тім. — Який у неї номер?

— У гаманці. — Він дістав з кишені пошарпаний брунатний гаманець з волячої шкіри, розбухлий від папірців і різних різнощів. — Ось.

Він порпався в ньому, висмикуючи старі візитівки агентств із працевлаштування, торговців машинами, ресторанів, розташованих по всій країні; позаторішній календар з розкладом футбольних матчів Техаського університету; фотографію, з тих, що роблять чотири на четвертак, де він у військовій формі усміхався поруч зі злегка усміхненою дівчиною в білому пальті, яка опустила очі долу; запасний шнурок; пасмо чийогось волосся в конверті з напівобірваною назвою госпіталю в кутку; давним-давно прострочене старе водійське посвідчення армійського зразка; декілька соснових голок; шматочок язичка для саксофона; різноманітні та різнобарвні клаптики папірців. На блакитному аркушику був напис «Джил», нью-йоркська адреса і номер телефону.

— Ось. — Він простягнув листочок Тіму. — Зателефонуй за її рахунок. Знаєш, як це зробити? — Тім кивнув. — Замов міжміський дзвінок. Попроси покликати міс Джил… — Він заклацав пальцями, пригадуючи прізвище, — а, Джил Петтісон. Ага.

— Уже пізно, — сказав Тім. — Вона ще не спить?

Містер Макафі нічого не відповів. Тім викликав оператора і замовив міжміський дзвінок.

— А моє ім'я називати?

— Ні, ні, скажи, що це Карл Макафі.

Зв'язок начебто урвався. Коли він відновився, телефоністка саме набирала номер. Довго тривали гудки, а потім відповів чоловічий голос.

— Ні, — сказав він. — Ні, вона тиждень тому поїхала на узбережжя.

— Ви не знаєте іншого номера, за яким їй можна зателефонувати? — запитала телефоністка.

— Десь була адреса.

Чоловік відійшов від телефона. Запанувала тиша, і саме тоді Тім відчув, що однією ногою стоїть на краю прірви, поруч з якою ходив — хто його знає скільки часу? — сам того не підозрюючи. Він подивився вниз, злякався і відсахнувся, але встиг усвідомити, якою непривабливою була ця ніч: ніч тутешня, і та, що в Нью-Йорку, і, напевно, на тому узбережжі, про яке говорив чоловік по телефону. Та сама ніч накрила всю землю, приховавши в темряві й так заледве помітних крихітних людців. І як безнадійно важко знайти когось, хто може раптово знадобитися, якщо тільки не живеш з ними все життя в одному домі, як Тім зі своїми батьками. Він обернувся, щоб подивитись на людину на ліжку, і тільки тепер здогадався, яким загубленим був містер Макафі. Що він робитиме, якщо їм не вдасться розшукати цю дівчину? Тут чоловік на іншому кінці знову взяв слухавку і продиктував адресу, Тім її записав, а телефоністка запитала, чи треба тепер зв'язатися з довідковою в Лос-Анджелесі.

— Ага, — сказав містер Макафі.

— Але якщо вона в Лос-Анджелесі, вона не зможе по вас приїхати.

— Мені треба з нею поговорити.

І Тім ще деякий час слухав клацання і дзижчання, ніби чиїсь пальці в темряві обмацували всю країну, намагаючись на дотик відшукати одного з мільйонів мешканців. Нарешті вони почули дівчину, яка представилась як Джил Петтісон. Телефоністка повідомила, що з нею за її кошт хоче поговорити Карл Макафі.

— Хто? — запитала дівчина.

У двері постукали, і Ґровер пішов відчинити. Телефоністка повторила ім'я містера Макафі, і дівчина знову запитала:

— Хто?

У дверях з'явилися двоє поліцейських. Етьєн, що сидів за ліжком, скрикнув, дременув до ванної і з гучним сплеском знову застрибнув у воду.

— Леон, який чергує внизу, попросив нас подивитися, що тут відбувається, — сказав один з копів. — Хлопці, вас сюди привів цей чоловік?

— Портьє знає, що ми самі прийшли, — сказав Ґровер.

— Так що мені робити? — запитав Тім, помахавши слухавкою.

— Повісь її, — сказав містер Макафі. — Забудь.

Він лежав, стиснувши кулаки, і дивився на копів.

— Слухай, друже, — заговорив другий коп, — коридорний каже, що в тебе тут не стало грошей на пляшку віскі, так?

— Так, — відповів містер Макафі.

— Номер коштує сім доларів за ніч. Як плататимеш?

— Ніяк, — сказав містер Макафі. — Я волоцюга.

— Пішли, — сказав перший поліцейський.

— Гей, — гукнув Тім, — так не можна. Він хворий. Зателефонуйте в АА — там про нього знають.

— Охолонь, синку, — сказав інший коп. — Він безкоштовно переночує в гарній кімнаті.

— Зателефонуйте доктору Слотропу, — сказав Тім. Копи підхопили містера Макафі з ліжка і повели до дверей.

— А мої речі? — запитав той.

— Хто-небудь про них подбає. Ходім. І ви теж, дітлахи. Вам уже час додому.

Тім і Ґровер пішли за ними в коридор, спустилися на ліфті у вестибюль і, пройшовши повз портьє, вийшли на порожню вулицю, де копи посадили містера Макафі в патрульну машину. Тім подумав, що, можливо, чув їхні голоси по радіо у Ґровера, можливо, вони навіть з'являлись у його снах.

— Обережніше з ним, — гукнув він копам. — Він справді хворий. Про нього треба подбати.

— Авжеж, ми про нього подбаємо, — сказав коп, який сів на заднє сидіння. — І він знає про це, так? Поглянь на нього.

Тім подивився. Але зумів розгледіти тільки білки його очей і блиск поту на вилицях. Потім машина із вереском помчала геть, залишивши після себе тільки запах гуми. Більше містера Макафі вони не бачили. Наступного дня вони зайшли у відділок, але там їм сказали, що його відвезли до Піттсфілда, і перевірити це було неможливо.

За кілька днів паперова фабрика знову запрацювала, і треба було вже непокоїтися щодо тогорічної операції «Спартак», а тут ще Нунцію Пассареллі спало на думку прихопити на звалищі в Етьєнового батька автомобільні акумулятори, кілька зайвих фар і трохи огидного зеленого целофану. Повісити фари біля залізничного перегону на виїзді з Мушваборо, де поїзд уповільнює хід перед поворотом, зібрати десь п'ятдесят дітей, надягти різноманітні гумові маски-страшилки, накидки та саморобні кажанячі крила, засісти на схилах біля перегону і, коли з'явиться поїзд, увімкнути фари, вкриті гидким зеленим целофаном, та подивитися, що станеться. І хоча прийшла тільки половина від очікуваної кількості, усе минуло доволі успішно: поїзд із жахливим скреготом загальмував, панянки верещали, провідники волали. Етьєн вирубив світло, і діти через перегін накивали п'ятами в поле, розбігшись хто куди. Опісля Ґровер, який тоді хизувався власноруч виготовленою маскою зомбі, висловив дивну думку: «Я тепер почуваюся по-іншому, набагато краще, побувши зеленим, хай і гидко зеленим, хай лише хвилину». І хоча вони про це більше не говорили, Тім почувався так само.

Навесні Тім з Етьєном уперше в житті заскочили на товарняк і доїхали до Піттсфілда, де їм треба було зустрітися з торговцем на ім'я Арті Когномен, дебелим колишнім бостонцем з непроникним обличчям, який скидався на члена міського управління і палив сигару, а на додачу — ще й люльку з чашкою у формі голови Вінстона Черчилля. Арті продавав різні штуки для розіграшів.

— У цій весняній партії чудові склянки з дірками, — повідомив він. — А ще широкий вибір подушок-пердушок, сигар, які вибухають[250]…

— Не треба, — сказав Етьєн. — Що у вас для зміни зовнішності?

Арті продемонстрував їм усе, що мав, — перуки, накладні носи, окуляри з виряченими очима тощо, — але вони врешті-решт обрали тільки вуса, які легко чіплялися під ніс, і дві баночки чорної фарби для обличчя.

— Ви, хлопці, якісь реакціонери та не любите поступу, — сказав містер Когномен. — Ця дурниця припадає пилом у мене вже багато років. Може, вона вже білою стала. Ви що — збираєтеся воскресити якийсь водевіль?

— Ми збираємося воскресити друга, — не подумавши, прохопився Етьєн і здивовано перезирнувся з Тімом, неначе це сказав хтось четвертий у кімнаті.

А тоді влітку сім'я Баррінґтонів оселилась у Нортумберлендських маєтках, і діти, як зазвичай, дізналися про це заздалегідь. Їхні батьки раптово стали говорити про приїзд Баррінґтонів частіше, ніж про інші новини. У їхніх розмовах залунали слова «спекуляція»[251] й «інтеграція».

— Що таке інтеграція? — запитав Тім у Ґровера.

— Інтегрування — це операція, зворотна диференціюванню, — відповів Ґровер і потім провів на дошці криву й осі х та у. — Нехай це буде функція від х. Розглянемо значення кривої на крихітних відрізках по осі х. — І він провів прямі вертикальні лінії від кривої на вісь х, подібно до в'язничних ґрат. — Їх може бути скільки завгодно і так щільно, як тобі заманеться.

— Поки цей шматок не стане суцільним, — сказав Тім.

— Ні, він не може стати суцільним. Якби там була в'язнична камера, ці лінії — ґратами, а той, хто сидить за ними, змінював би свій розмір, він завжди міг би стати досить худим, щоб пролізти крізь ці ґрати. Як би щільно вони не прилягали.

— Оце і є інтеграція? — поцікавився Тім.

— Про інші я не чув, — відповів Ґровер.

Того ж вечора вони налаштувалися послухати пристрій у спальні батьків Ґровера, щоб принагідно дізнатися щось нове про приїзд негритянської родини.

— Нагорі всі дуже хвилюються, — сказав містер Снодд. — Не знають, чи то почати продавати зараз, чи то спробувати протриматися. Загалом ще трохи й почнеться паніка.

— Ну, — сказала мати Ґровера, — слава Богу, що вони бездітні, а то АБУ теж запанікувало б.

Заінтриговані, вони відправили Хогана на наступне засідання АБУ, щоб з'ясувати, що там відбувається. Хоган доповів про те саме:

— Кажуть, що дитини цього разу немає, але слід думати про майбутнє і мати план дій на випадок, якщо це станеться.

Важко було зрозуміти, чому їхні батьки так перелякалися. До того ж, як з'ясувалося, вони були не тільки налякані, а ще й дезінформовані. Через день після приїзду Баррінґтонів Тім, Ґровер і Етьєн після школи пішли до їхнього будинку, щоб просто його роздивитися. Будинок нічим не відрізнявся від інших; якийсь час вони стояли біля ліхтарного стовпа, а потім побачили хлопця, який за ними спостерігав. Він був цибатий, темношкірий і, попри теплу погоду, вдягнений у светр. Вони представились, сказали, що йдуть на естакаду кидати кульки з водою на машини, і запропонували йому піти з ними.

— Як тебе звати? — запитав Етьєн.

— Ну, — сказав хлопець і заклацав пальцями, нібито пригадуючи, — хай буде Карл. Ага, Карл Баррінґтон.

Виявилося, що він уміє влучно кидати кульки з водою, потрапляючи просто перед вітровим склом. Пізніше вони всі майнули на звалище пограти з підшипниками та коробками передач, а потім провели Карла додому. Наступного дня він прийшов до школи, і потім щодня також. Він тихо сидів у кутку за вільною партою, учителі його не викликали, хоча на дечому він знався не згірше за Ґровера. Десь за тиждень Ґровер дізнався ще одне значення слова «інтеграція». Воно пролунало у Гантлі та Брінклі[252], єдиній передачі, яку він дивився по телевізору.

— Це коли білі й кольорові діти вчаться в одній школі, — сказав Ґровер.

— Значить, у нас інтеграція, — сказав Тім. — Угу?

— Ага. Вони ще цього не знають, але у нас уже інтеграція.

Потім батьки Тіма і Ґровера і навіть, як стверджував Хоган, прогресивний доктор Слотроп влаштували всі ці телефонні дзвінки з обзиваннями та брудними словами, за які самі ж ганили дітей. І здавалося, що лише Етьєнів тато — єдиний з батьків, хто тримався від цього подалі.

— Він каже, що краще б нам не перейматися через тих негрів і почати перейматися через автоматизацію, — повідомив Етьєн. — Що таке автоматизація, Ґрові?

— Починаю вивчати її на наступному тижні, — відповів Ґровер. — Потім розповім.

Але не розповів, бо тоді вони всі разом почали готувати прийдешні Спартаківські маневри. Вони стали все більше часу проводити в своєму лігві в маєтку короля Юрйо, плануючи й змовляючись. Натоді це вже була третя операція, і вони розуміли, що дійсність виявиться значно меншою, ніж гадалося, що щось неповоротке і невидиме, те, до чого не можна було ставитися жорстоко і що вони не могли зрадити (хоча хто з них врешті зайде так далеко, щоб назвати це любов'ю?), завжди заважатиме їм зробити остаточний чи незворотний крок — так само, як торік намальований вапном план школи на галявині Фаццо завадив малюкам. Тому що всі члени шкільної ради й АБУ, працівники залізниці та паперової фабрики були чиїмись батьками, якщо не насправді, то принаймні потрапляли до цієї категорії; і якоїсь миті дитяча потреба в батьківському теплі, захисті, ефективній протидії страшним снам, синцям і просто самотності брала гору і зводила виправданий гнів нанівець. Четверо друзів знову сиділи в таємній кімнаті, де під вечір холоднішало. Басет П'єр невгавно нишпорив по кутках. Вони домовилися, що Карл проведе невеличке дослідження хронометражу, потрібного для того, щоб встигнути проколоти шини на стоянці біля торговельного центру, Етьєн спробує роздобути необхідні деталі для спроектованої Ґровером гігантської катапульти для метання натрію, а Тім починатиме прогони операції «Спартак» з розминки, заснованої на комплексі вправ, прийнятих у Королівських військово-повітряних силах Канади. Ґровер виділив їм потрібний персонал, і на цьому нарада завершилася. Вони вервечкою пройшли зворотний шлях через дім, сповнений тіней, відгомонів та іншого жахіття, вийшли назовні, де безугавно дощило, і забралися на борт «Витоку».

Вони допливли до підземного стоку під автострадою штатного значення, пройшли крізь нього й, обійшовши зболотнілу ділянку, вийшли на поле Фаццо, щоб перевірити місцевість для проведення маневрів. Потім вирушили на ділянку залізниці за станцією Фокстрот і, засівши в іргових[253] кущах, ягоди з яких вони з'їли ще раніше, почали кидати каміння на колії, щоб побачити, яким має бути кут обстрілу. Майже споночіло, тож про точність не йшлося. По колії вони повернулися майже до станції Мушваборо, звернули до міста і, вже відчуваючи легку втому, допленталися до цукерні, де сіли рядком перед стійкою і замовили чотири лимонно-лаймових газованки.

— Чотири? — перепитала продавчиня.

— Чотири, — підтвердив Ґровер, і продавчиня, як і завжди, здивовано на них поглянула. Кілька хвилин вони провели біля обертових дротяних стендів, гортаючи комікси, а потім пішли проводжати Карла додому під дощем, який дещо посилився.

Ще не діставшись кварталу, де жили Баррінґтони, вони відчули щось недобре. З місця, де був будинок Баррінґтонів, шугонули дві автівки та вантажівка зі сміттям, їхні двірники шалено вимахували по вітровому склу, колеса крилами здіймали воду. Хлопців оббризкало, дарма що вони встигли відскочити на газон. Тім озирнувся на Карла, але Карл нічого не сказав.

Дійшовши до будинку Карла, вони побачили, що весь газон перед будинком завалений сміттям. Якусь мить вони просто стояли, а потім, немовби їх хтось примушував, почали розкидати його ногами, шукаючи докази. Сміття на газоні було по щиколотку, і лежало воно точно у межах ділянки Баррінґтонів. Сюди, певно, вивалили цілий сміттєвоз. Тім виявив знайомі пакети А&Р[254], у яких його мати зазвичай приносила продукти з магазину; шкоринки великих жовтих помаранчів, які їм надсилала в подарунок тітка з Флориди; велику коробку від ананасового щербету, який Тім сам купив дні два тому. Усі ті інтимні подробиці, тіньовий бік їхнього сімейного життя, викинутий минулого тижня: зім'яті конверти від листів, адресованих його батькам, недопалки чорних сигар «Де Нобілі», які батько полюбляв курити після вечері, алюмінієві пивні банки, зім'яті точно на середині слова «пиво» — саме так завжди робив батько і навчив цього Тіма, — десять квадратних ярдів неспростовних доказів. Ґровер блукав галявиною, розгортав зім'яті папірці та перевертав різні речі, виявивши, що тут є сміття і з його будинку.

— І Слотропів, і Мостлі, — доповів Етьєн, — і, напевно, ще багатьох тих, хто живе поблизу.

Під навісом для машини вони знайшли сміттєві баки та почали кидати в них сміття, але десь за п'ять хвилин двері будинку відчинились і місіс Баррінґтон почала на них кричати.

— Але ж ми прибираємо сміття, — сказав Тім. — Ми на вашому боці.

— Не треба нам ваша допомога, — сказала місіс Баррінґтон. — Нам не треба нікого на нашому боці. Я щодня дякую Отцю нашому Небесному за те, що у нас немає дітей, яких покидьки на кшталт вас могли б зіпсувати. Ідіть звідси, забирайтеся геть. — І вона заплакала.

Тім знизав плечима і викинув апельсинову шкірку, яку тримав у руці. Подумав, чи не взяти пивну банку, щоб удома викрити батька, але тут же зметикував, що це призведе хіба до того, що йому влаштують гарненьку прочуханку, тож він облишив цю думку. Вони втрьох повільно пішли геть, час від часу озираючись на жінку, яка досі стояла на порозі. Вони вже пройшли два квартали і лише тоді помітили, що Карл іде за ними.

— Вона не зла, — сказав він. — Вона просто, той, стратила розум.

— Ага, — погодилися Тім і Ґровер.

— Не знаю, — махнувши рукою в бік свого будинку, сказав Карл, який майже розчинився в дощі, — чи йти мені додому, чи поки ні. Що мені робити?

Ґровер, Етьєн і Тім перезирнулися. Потім Ґровер як їхній речник запропонував:

— Чому б тобі не зачаїтися на якийсь час?

— Ага, — погодився Карл. Вони дійшли до торговельного центру і рушили по слизькому чорному асфальту автостоянки, який відбивав зеленуваті випари ртутних ліхтарів, червону вивіску супермаркету, синю вивіску автозаправки та безліч жовтих вогнів. Вони йшли серед усіх цих барв по широкому чорному тротуару, який, здавалося, тягнувся аж до гір.

— Я, мабуть, той, піду тоді до лігва, — сказав Карл, — у маєток короля Юрйо.

— Уночі? — запитав Етьєн. — А як же кавалерський офіцер?

— Кавалерійський, — виправив Ґровер.

— Він мені не дошкулятиме, — сказав Карл. — Самі знаєте.

— Знаємо, — погодився Тім.

Звісно, вони знали: їм було відомо все, що може сказати Карл. Інакше й бути не могло: дорослі, якби дізналися про нього, назвали б Карла уявним товаришем по іграх. Його слова — це їхні слова, як і його жести та гримаси, те, як він плакав, кидав м'яч у кошик, усе те підсилене і гідне, яким вони Карла наділили, сподіваючись незабаром до нього дорости. Карл увібрав у себе фрази, óбрази, можливості, від яких дорослі відвернулися, які відкинули, залишили за межами містечок, немовби рештки автомобілів на звалищі Етьєнового батька, — усе, з чим дорослі не могли або не хотіли примиритися, а діти, навпаки, могли грати годинами, складаючи докупи, переставляючи, підживлюючи, запрограмовуючи, вдосконалюючи. Карл належав тільки їм, був їхнім другом і роботом, про якого можна дбати — купити йому газованку, яку ніхто не вип'є, відправити на небезпечне завдання або навіть, як оце зараз, спровадити геть.

— Якщо мені сподобається, — сказав Карл, — я поки побуду там.

Інші кивнули, і Карл гайнув на волю, побіг через стоянку та, не озираючись, махнув їм рукою. Коли він зник у дощі, три хлопці засунули руки в кишені та пішли назад до будинку Ґровера.

— Ґрові, — запитав Етьєн, — а у нас і досі інтеграція? А якщо він не повернеться? Забереться на товарняк і кудись поїде?

— Запитай у свого батька, — відказав Ґровер. — Я нічого не знаю.

Етьєн схопив із землі жменю мокрого листя і запхав Ґроверу за комір. Ґровер вдарив ногою по калюжі, щоб влучити в Етьєна, але забризкав Тіма. Тім підстрибнув і трусонув гілку, обливши Ґровера й Етьєна. Етьєн хотів штовхнути Тіма через Ґровера, який впав на коліна, але Тім зачепив Ґровера, і той гепнувся обличчям у багно. Отак вони минули вогні торговельного центру, відпустивши Карла Баррінґтона, залишивши його в компанії інших виснажених привидів у сумнівному притулку. Після пустощів під нічним дощем вони нарешті розійшлися по домівках, де на кожного чекав гарячий душ, сухий рушник, телевізор перед сном, поцілунок на ніч і сновидіння, які, можливо, вже ніколи знову не будуть безпечними.