Нетямущий учень

Під розою[161]

Пополудні жовті хмари почали збиратися над площею Мухаммеда Алі[162], пустивши кілька пагінців у бік Лівійської пустелі. Південно-східний вітер тихо повівав вулицею Ібрагіма й далі через площу, несучи в місто пустельну прохолоду.

Хай дощить, подумав Їжатець: скоро почнеться. Він сидів на терасі кав'ярні за столиком з кованого заліза, палив турецькі цигарки й пив третю чашку кави. Свій ольстер[163] він кинув на спинку суміжного стільця. Сьогодні на ньому був легкий твідовий костюм і фетровий капелюх, обгорнутий мусліном, щоб захистити шию від сонця: із сонцем треба обережніше. Однак тепер насунулися хмари, і воно потьмяніло. Їжатець засовався на стільці, дістав з кишені жилета годинник, звірився з ним і поклав на місце. Укотре озирнувся, оглядаючи європейців, що кружляли площею: одні поспішали в банк «Оттоманський Імперіал», інші затрималися біля вітрин крамниць або сиділи в кав'ярнях. Вираз його обличчя був старанно пропрацьований: не нервуватися, виглядати, ніби ти в передчутті розпусних пригод — з таким виразом він міг тут чекати побачення з дамою.

Усе задля тих, кого це не обходить. Їх бозна-скільки. На практиці їхня кількість зводилася до тих, кого винайняв ветеран розвідки Кротомолд. До нього постійно чіплялося це «ветеран розвідки». Мабуть, то був пережиток колишніх часів, коли таким епітетом нагороджували за будь-який вияв героїзму й мужності. Чи, може, саме тепер — століття стрімголов добігає кінця, а з ним занепадають і традиції шпигунства, де все трималося на негласному кодексі честі, а умови довоєнної поведінки визначалися (як дехто казав) на ігрових майданчиках Ітона — така «наліпка» була способом визначити свого в цьому специфічному haut monde[164], допоки провал — власний чи колективний — не подарує йому вічний спокій. Ті, кого це не обходить, називали Їжатця «il semplice inglese»[165].

Минулого тижня в Бріндізії[166] вони, як завжди, були безжалісні й невідступні. Це забезпечувало їм певну моральну перевагу, адже вони таки усвідомили, що Їжатець не спроможний відповісти тим самим. Тож тишком-нишком вони плели свої доріжки так, щоб геть випадково перетинати його шлях. Вони також віддзеркалювали його особисту тактику: мешкали в найвідвідуваніших готелях, сиділи в «туристських» кав'ярнях, завжди подорожували респектабельними громадськими маршрутами. Звісно, саме це засмучувало його найбільше. Будь-яке використання іншими тої безневинної вигадки, яку він колись вимудрував для себе, — особливо агентами Кротомолда — він ніби прирівнював до порушення авторських прав. Наче пірати, вони викрали б, якби могли, його дитячий погляд і навіть янгольську усмішку його пухких губ. Майже п'ятнадцять років він уникав їхньої прихильності — аж до того зимового вечора 83-го, коли у вестибюлі неапольського готелю «Брістоль» на нього чекала, здається, заледве не вся шпигунська масонська ложа. Адже падіння Хартума[167] і посилення кризи в Афганістані[168] призвели до того, що вже можна було назвати справжнім апокаліпсисом. І тоді вийшов він, адже завжди знав, що на якомусь етапі гри це має статися, і йому довелося стати лицем до вже літнього лиця самого Кротомолда, призера чи маестро, відчути старечу турботливу руку на своїй руці та почути наполегливий шепіт:

— Усе прямує до розв'язки; можливо, ми всі будемо задіяні, усі ми. Пильнуйте.

Що відповісти? Та чи й можливо? Тільки допитливе, майже відчайдушне розглядання — хай би був найменший натяк на нещирість. Звичайно, він не побачив жодного, а тому швидко відвернувся, паленіючи, не в змозі приховати певної безпомічності. Тож, програвши в черговій сутичці через власну запальність, Їжатець цими засушливими днями 98-го року відчував непритаманну йому холодну злість. Вони й далі дотримуватимуться цієї виграшної стратегії: не чинити замаху на Їжатця, не порушувати Правил і не позбавляти себе задоволень.

Тепер він сидів і гадав, чи не слідував за ним в Олександрію один з тих двох з Бріндізі. Він перебрав варіанти: на кораблі у Венеції жодного з них не було. Австрійський пароплав компанії Ллойда з Трієста також заходив у Бріндізі — оце хіба що на нього вони могли сісти. Сьогодні понеділок. Їжатець відплив у п'ятницю. Пароплав з Трієста відправлявся в четвер і прибував пізно в неділю. Тому (а) за поганих обставин він має шість днів, (б) за найгірших — вони знали. І якщо так, вони відпливли на день раніше за Їжатця й уже були тут.

Він дивився, як тьмянішає сонце і тремтить на вітрі листя акацій навколо площі Мухаммеда Алі. Здаля хтось вигукнув його ім'я. Він повернувся і побачив Гожийферта, життєрадісного блондина у класичному костюмі й тропічному шоломі, завеликому розміри на два. Гожийферт широким кроком прямував до нього вулицею Шарифа-паші[169].

— Їжатець! — закричав Гожийферт. — Ти не повіриш, але я познайомився з чудовою дівчиною.

Їжатець запалив чергову цигарку й заплющив очі. У Гожийферта всі дівчата чудові. За два з половиною роки їхнього партнерства Їжатець звик до непрогнозованого збільшення кількості жінок, що з'являлися під руку з Гожийфертом: немов будь-яка європейська столиця була Марґітом[170], а кожна прогулянка розтягувалася на цілий континент. Навіть якщо Гожийферт і знав, що половину його платні щомісяця відсилають дружині до Ліверпуля, він цього не виказував і далі лишався безтурботним самовдоволеним зухом. Їжатець бачив досьє свого нинішнього помічника, але якийсь час тому вирішив, що принаймні дружина його точно не стосується. Гожийферт відсунув стілець і ламаною арабською підкликав офіціанта: «Гат фінган кахва бісуккар, я велед»[171].

— Гожийферт, — сказав Їжатець, — та не треба ото…

— Я велед, я велед, — ревів Гожийферт. Але офіціант був француз і не розумів арабської.

— Е… — мовив Гожийферт, — мені каву. Café, зрозумів?

— Щось нарив? — запитав Їжатець.

— Усе по першому розряду.

Гожийферт зупинився в готелі «Хедиваль» за сім кварталів звідси. Тимчасово затримувались кошти, і тільки один з них міг дозволити собі нормальне помешкання. Їжатець із приятелем жив у турецькому кварталі.

— Щодо дівчини, — сказав Гожийферт. — Ввечері в австрійському консульстві прийом. Її супутник — Гожийферт: лінгвіст, мандрівник, дипломат…

— Ім'я, — перебив Їжатець.

— Вікторія Рен. Подорожує з сім'єю, videlicet[172]: із сером Аластером Реном, Ч.К.К.О[173], і сестрою Мілдред. Мати померла. Завтра від'їжджають до Каїра. Круїз по Нілу, організований турагентством Кука.

Їжатець чекав.

— І ще пришелепкуватий археолог. — Гожийферт, здається, завагався. — Якийсь Бонґо-Шефтсбері. Молодий і без клепки. Нешкідливий.

— Ага.

— Ну-ну. Ти надто напружений. Менше кави треба пити.

— Можливо, — сказав Їжатець.

Гожийферту принесли каву. Їжатець продовжував:

— Сам знаєш, у будь-якому разі доведеться ризикнути. Як завжди.

Гожийферт неуважно посміхнувся і помішав каву.

— Я вжив заходів. Жорстока боротьба за увагу молодої леді між мною і Бонґо-Шефтсбері. Хлопець — ідеальний дурень. Жадає побачити руїни Фівів у Луксорі[174].

— Само собою, — сказав Їжатець. Він встав і накинув ольстер на плечі. Задощило. Гожийферт простягнув йому білий конвертик з австрійським гербом на зворотному боці.

— О восьмій, так? — запитав Їжатець.

— Точно. Ти повинен подивитися на дівчину.

І саме тоді, як те часто бувало, на Їжатця найшло. Професія у нього — для самітників, і вона постійно, хоч і не завжди, вимагала смертельної серйозності. Вряди-годи, як виявилося, йому необхідно поблазнювати. Трохи попустувати, як він сам казав.

Він вважав, що це робить його людянішим.

— Я прийду з накладними вусами, — доповів він Гожийферту, — перетворюся на італійського графа.

Він радісно виструнчився і потиснув невидиму ручку: «Carissima signorina»[175]. Вклонився і послав повітряний поцілунок.

— Божевільний, — доброзичливо сказав Гожийферт.

— Pazzo son! — заспівав Їжатець тремтячим тенором. — Guardate, come іо piango ed imploro[176]…

Його італійська кульгала. Надто вже пробивалися інтонації кокні. Зграйка англійських туристів, тікаючи від дощу, зацікавлено озирнулася на нього.

— Досить, — скривився Гожийферт. — Пам'ятаю, якось у Турині… Torino[177]. Чи ні? У 93-му. Супроводжував я одну маркізу з родимкою на спині, і Кремоніні співав партію де Ґріє[178]. Їжатець, ти паплюжиш мої спогади.

Але фіґляр Їжатець ще й підстрибнув і клацнув підборами, а потім встав у позу: одна рука на грудях, стиснута в кулак, інша витягнута вбік. «Come io chiedo pietà!»[179].

Офіціант дивився на нього зі страдницькою посмішкою; дощ посилився. Гожийферт сидячи пив каву. Краплі стукали по його шолому.

— І сестричка в неї нічогенька, — казав він, спостерігаючи, що Їжатець виробляє на площі. — Мілдред, я вже казав. Але їй лише одинадцять.

Нарешті йому спало на думку, що його костюм вимокне. Він підвівся, поклав на стіл піастр і мільєм та кивнув Їжатцю, який тепер стояв і спостерігав за ним. На площі не залишилося нікого, крім кінної статуї Мухаммеда Алі. Скільки разів вони стояли отак віч-на-віч: неймовірно зменшені по горизонталі й вертикалі надвечірнім краєвидом будь-якої площі? Якби доказ божественного задуму ґрунтувався тільки на теперішній миті, то цими двома, напевно, можна було б легко пожертвувати, як неважливими шаховими фігурами на будь-якій ділянці європейської шахівниці. Однотонні (втім, один злегка схилився по діагоналі з поваги до боса), вони обидва уважно розглядали паркет посольства, шукаючи сліди Супротивника чи обличчя якоїсь статуї, щоб упевнитися у своєму призначенні (а може, на жаль, й у власній людяності); вони намагатимуться забути, що будь-яка міська площа, хай як її перетинай, усе одно залишиться неживою. Незабаром вони майже формально відвернулися один від одного, щоб розійтися в протилежні боки: Гожийферт — назад до готелю, а Їжатець — на вулицю Рас-ет-Тін у турецькому кварталі. До 8.00 він обдумуватиме Ситуацію.

Тепер усюди було кепсько. Сардар Кітченер[180], найновіший колоніальний герой Англії, який нещодавно переміг під Хартумом, просунувся на чотириста миль нижче по Білому Нілу[181], дорогою спустошуючи джунглі. Генерал Маршан[182], як подейкували, теж був поблизу. Британія не бажала допустити присутності Франції в долині Нілу. Месьє Делькассе[183], міністру закордонних справ новосформованого уряду Франції, було байдуже, почнеться війна під час зіткнення двох армій чи ні. А коли вони зіткнуться, то, як усі вже тепер зрозуміли, халепи не оминути. Кітченер отримав вказівки не наступати й уникати будь-яких провокацій. Якщо почнеться війна, Росія підтримає Францію, тоді як Англія тимчасово відновить дружні відносини з Німеччиною, а отже, й з Італією та Австрією[184].

Зчинити бучу завжди було найбільшою розвагою Кротомолда — розмірковував Їжатець. Йому тільки й треба, щоб врешті-решт почалася війна. Не просто маленька випадкова пересварка під час боротьби за поділ Африки, а біп-біп, ату-нуте, бий-на-сполох — й Армагеддон для всієї Європи. Раніше Їжатця спантеличувало, що його антипод так пристрасно бажає війни. Тепер, після п'ятнадцяти років гри в кота й мишку, він приймав це за належне і вирішив особисто запобігти Армагеддону. Він відчував, що така розстановка сил могла скластися тільки в західному світі, де шпигунство дедалі рідше було справою одинаків і все частіше — кооперативним підприємством; де події 1848 року, а також діяльність анархістів і радикалів по всьому європейському континенту, здається, довели, що тепер історію творять маси, а не virtù[185] окремих князів: її створюють тенденції, напрямки та безособові криві на блідо-синій решітці ліній. Тож між шпигуном-ветераном і il semplice inglese неминуче повинно було виникнути одноборство. Вони зійшлися віч-на-віч, бозна-де — в пустельних краях. Гожийферт знав про цю особисту боротьбу, та й підлеглим Кротомолда, безсумнівно, було про неї відомо. Всі вони грали ролі дбайливих секундантів, які захищають суто національні інтереси, тоді як їхні боси кружляли десь угорі на недосяжному рівні й обмінювалися випадами. Так сталося, що номінально Їжатець працював на Англію, а Кротомолд — на Німеччину, але це була випадковість: мабуть, вони обрали б ті самі сторони, навіть якби наймачі помінялися місцями. Їжатець знав, що вони з Кротомолдом зліплені з одного тіста: товариші-мак'явеллісти, що загралися в політиків італійського Відродження у світі, який давно пішов далеко вперед. Ролі, які вони собі обрали, перетворилися лише на спосіб самоствердження, насамперед в очах тих професіоналів, які ще пам'ятали флібустьєрську спритність лорда Пальмерстона[186]. На щастя для Їжатця, Міністерство закордонних справ було доволі старосвітським і надало йому майже повну свободу дій. Навіть якби там щось запідозрили, він навряд чи про це дізнався б. Коли його особиста місія збігалася з дипломатичною політикою, Їжатець відправляв до Лондона звіт, і нібито ніхто не скаржився.

Нині для Їжатця ключовою фігурою був лорд Кроумер[187], британський генеральний консул у Каїрі, надзвичайно майстерний і доволі обережний дипломат: він намагався уникати будь-яких нерозважливих дій, зокрема війни. Чи міг Кротомолд готувати замах? Видавалося, що поїздка до Каїра — просто відрядження. І, звичайно, все мало виглядати якомога невинніше.

Австрійське консульство розташовувалося навпроти готелю «Хедиваль», і святкування там були найстандартніші. Гожийферт сидів на нижній сходинці широких мармурових сходів з дівчиною не більше як вісімнадцяти років, що, як і сукня на ній, виглядала не до ладу розкішно й провінційно. Через дощ парадний костюм Гожийферта побрижився, піджак тиснув під пахвами й не сходився на животі, світле волосся сплутав пустельний вітер, обличчя почервоніло, а сам він зніяковів. Дивлячись на нього, Їжатець усвідомив, як виглядає сам: дивакувато, аномально, своє вечірнє вбрання він придбав того року, коли махдисти покінчили з генералом Ґордоном[188]. На таких зібраннях Їжатець відчував себе безнадійно passé[189] і часто починав гру, у якій був, так би мовити, «Ґордоном без голови», який повернувся з того світу; серед блиску зірок, стрічок і екзотичних орденів це виглядало принаймні по-чудернацьки. І точно застаріло: сардар встиг відвоювати Хартум, повстання приборкали, і народ про все забув. Одного разу в Ґрейвзенді він побачив легендарного героя-«китайця» на фортечному валу. Їжатцю тоді було років десять, і ця подія мала його просто засліпити. Так і сталося. Але між тим днем і зустріччю в готелі «Брістоль» щось змінилося. Тієї ночі він розмірковував про Кротомолда і про невловиме передчуття апокаліпсису; і ще він думав про те, що відчуває себе чужинцем. Але він не згадував самотнього й загадкового Китайського Ґордона в гирлі Темзи, якого бачив за часів своєї юності; кажуть, «китаєць» посивів за один день, поки чекав смерті в обложеному Хартумі.

Їжатець обійшов консульство, виглядаючи знайомих дипломатів: сера Чарлза Куксона, містера Г'юета, месьє Жерара, гера фон Гартманна, кавалера Романо, графа де Зогеба і так далі, й так далі. Повний порядок. Зібралися всі почесні особи. Бракувало тільки російського віце-консула месьє де Вільє. І, як не дивно, австрійського консула, графа Хевенгюллера-Метша. Вони десь разом?

Він повернувся до сходів, де сидів розпачливий Гожийферт і плескав язиком про свої небувалі пригоди в Північній Африці. Дівчина розглядала його, затамувавши подих, й усміхалася. Їжатець подумав, чи не варто заспівати: «Чи це та дівчина, яка була з тобою в Брайтоні; хто, хто та хто ж, скажи мені, ця подружка твоя?»[190]. Але натомість сказав:

— Я тут.

Гожийферт пожвавився і з відверто перебільшеним захопленням їх познайомив:

— Міс Вікторія Рен.

Їжатець усміхнувся, кивнув і почав нишпорити по кишенях, шукаючи цигарку.

— Здрастуйте, міс.

— Вона слухала про ту виставу, яку ми влаштували з доктором Джеймсоном і бурами[191], — сказав Гожийферт.

— Ви разом були в Трансваалі, — зачудовано підхопила дівчина.

Із цієї дівчиною вже можна робити все, що завгодно, подумав Їжатець. Проси, що схочеш.

— Ми вже досить давно разом, міс.

Вона розквітла й розхвилювалася; зніяковілий Їжатець стиснув губи, його щоки зблідли. Її рум'янець нагадував захід сонця у Йоркширі або принаймні смутне видіння Домівки, яку ані він, ані Гожийферт не дозволяли собі згадувати — а якщо видіння таки з'являлося, начувайся, — тому при ній говорили однаково ухильно.

За спиною Їжатця почулося басисте гарчання. Гожийферт зіщулився і, слабко всміхаючись, представив сера Аластера Рена, батька Вікторії. Те, що він не в захваті від Гожийферта, стало зрозуміло миттєво. Із ним була короткозора міцна дівчина років одинадцяти — сестра. Мілдред невдовзі повідомила Їжатцю, що вона приїхала до Єгипту збирати колекцію скам'янілостей; вона божеволіла через них не менше, ніж сер Аластер через величезні старовинні оргáни. Торік він об'їздив Німеччину й викликав невдоволення мешканців різних містечок із соборами тим, що наймав хлопчаків, змушував їх півдня гарувати, роздуваючи міхи, а потім їм недоплачував. Жахіття, додала Вікторія. Сер Аластер розповів, що на африканському континенті не знайдеш жодного пристойного органа (в чому Їжатець не мав жодних сумнівів). Гожийферт висловив свій захват шарманкою й запитав, чи доводилося серу Аластеру вправлятися в грі на цьому інструменті. Лорд у відповідь прогарчав щось зловісне. Краєм ока Їжатець зауважив графа Хевенгюллера-Метша, який вийшов із суміжної кімнати та щось мрійливо розповідав російському віце-консулу, тримаючи його під руку; месьє де Вільє вставляв у розмову короткі грайливі вигуки. Ага, подумав Їжатець. Мілдред видобула із сумочки великий камінь і запропонувала Їжатцю його роздивитися. Це був камінь з викопним трилобітом; вона знайшла його неподалік від місця розташування давнього Фаросу. Їжатець не знав, що відповісти — це його вічна проблема. У мезоніні облаштували бар, тож він ледь не злетів вгору сходами, зголосившись принести пунш (а для Мілдред, звісно, лимонад).

Поки він чекав біля бару, хтось торкнувся його руки.

— Гарненька дівчинка. — Він повернувся і побачив, що цю фразу вимовив один з тих двох, що були в Бріндізі.

Наскільки Їжатець пам'ятав, за п'ятнадцять років це були перші слова, з якими хтось із них звернувся безпосередньо до нього. Він лише стурбовано подумав, чи не припасено цей фортель на випадок виняткової критичної миті. Узяв напої, янгольськи всміхаючись, розвернувся і почав спускатися сходами. Зробивши два кроки, він перечепився й упав; усе покотилося, застрибало, пролунав дзвін розбитого скла, а сходи забризкало лимонадом і пуншем із шаблí. В армії його навчили падати. Він несміливо поглянув на сера Аластера Рена, який підбадьорливо кивнув.

— Якось бачив, як це робить хлопець із мюзик-голу, — сказав він. — Але ви, Їжатець, значно кращий за нього. Щира правда.

— Давайте ще раз, — сказала Мілдред.

Їжатець дістав цигарку, припасену на випадок, якщо захочеться закурити.

— Як щодо вечері у Фінка? — запропонував Гожийферт.

їжатець підвівся.

— Пам'ятаєш приятелів, яких ми зустріли в Бріндізі?

Гожийферт незворушно кивнув: жоден м'яз на його обличчі не здригнувся і не напружився; одне з його вмінь, яким Їжатець захоплювався. Та раптом:

— Ми йдемо додому, — це буркнув сер Аластер, різко смикнувши за руку Мілдред. — Поводьтеся добре.

Тож Їжатець виявив, що має бути компаньйонкою. Він запропонував ще раз збігати по пунш. Коли вони піднялися в мезонін, людина Кротомолда вже зникла. Їжатець просунув носак між балясинами й швидко оглянув обличчя внизу.

— Немає, — сказав.

Гожийферт простягнув йому келих пуншу.

— Уже не можу дочекатися, коли побачу Ніл, — сказала Вікторія, — піраміди, Сфінкса.

— Каїр, — додав Гожийферт.

— Так, — погодився Їжатець, — Каїр.

Ресторанчик Фінка розташований якраз на іншому боці вулиці де Розетт. Вони дременули через вулицю крізь дощ, і плащ Вікторії наповнився вітром, як повітряна куля; вона сміялася, радіючи краплям. У залі була винятково європейська публіка. Їжатець упізнав кілька облич з венеційського корабля. Після першого келиха білого «Феслауера» дівчина розбалакалася. Безжурна й невимушена, вона вимовляла звук о з таким придихом, немовби зараз знепритомніє від кохання. Вікторія була католичкою, вчилась у монастирській школі неподалік від дому в містечку Лардвік-на-Фені. Це була її перша подорож за кордон. Вона багато говорила про релігію; колись давно вона думала про Сина Божого так, як будь-яка юна особа розмірковує про бажаного парубка. Але незабаром зрозуміла, що він аж ніяк не належить їй одній, а натомість утримує чималий гарем дівчат у чорному, обвішаних вервицями. Неспроможна витримати таку конкуренцію, Вікторія за декілька тижнів полишила послушництво, але не саму церкву: статуї зі смутними обличчями, аромат свічок і ладану та ще дядечко Івлін стали подвійним центром її безтурботної орбіти. Її дядько, колишній невгамовний бурлака, раз на рік приїздив з Австралії, звідки замість подарунків привозив стільки незрівнянних байок, скільки сестри могли сприйняти. Вікторія не могла пригадати, щоб історії колись повторювалися. І головне, вона отримувала вдосталь матеріалу, щоб в проміжках між його візитами створювати власну уявну сферу впливу, з якою й у якій вона постійно грала: розвивала, досліджувала, маніпулювала. Особливо під час меси: адже осьде була сцена, вже готове драматичне поле, підхоже для вигадливої сівби. Дійшло до того, що Бог у неї носив крислатий капелюх і бився з тубільним дияволом десь на антиподах небесного склепіння — в ім'я і заради добробуту всіх Вікторій.

Якого ж розмаху сягає нині бажання когось пожаліти; Їжатець щоразу це відчував. Саме зараз він міг хіба що позирнути на Гожийферта і з певним захопленням подумати про те, якими огидними стають жалощі, коли в них загрузнеш: тож був геніальний хід — розповісти про Джеймсона. Цей знав, що треба. Він усе знає. Як і я.

Хтось має знати. Їжатець уже давно зрозумів, що жінки не мають монополії на так звану інтуїцію; у більшості чоловіків ця здібність дрімає — вона розкривається або болісно загострюється лише в таких професіях, як його. Але ж чоловіки — позитивісти, а жінки — здебільшого мрійниці, тому дар передбачення залишається переважно жіночим; тому так чи інак усім їм — Кротомолду, Гожийферту, двом з Бріндізі — доводилося частково бути жінками. Можливо, навіть встановлення порога співчуття, переступати який ніхто не наважувався, було своєрідним визнанням цього.

Але дечого, як-от заходу сонця в Йоркширі, не можна собі дозволяти. Їжатець збагнув це ще недосвідченим пташеням. До людини, яку треба вбити, або до людей, яким збираєшся заподіяти зло, жалю не відчуваєш. До агентів, із якими працюєш, також маєш відчувати лише нечітке esprit de corps[192]. Насамперед пам'ятай: не можна закохуватися. Якщо, звичайно, хочеш бути успішним шпигуном. У ранній юності Їжатець вів із собою бозна-яку відчайдушну боротьбу, але все ж залишився вірним згаданому кодексу. Подорослішавши, він навчився користуватися своїм метким розумом і був занадто чесним, щоб його приховувати. Він крав у вуличних торговців, у п'ятнадцять міг блискавично розкласти колоду, а міг і втекти, коли бійка видавалася недоцільною. Тож якось, крадучись повз стайні чи провулками Лондона середини століття, він збагнув найважливіше правило «гри заради гри», яке визначало основний вектор 1900 року. Тепер він сказав би, що будь-який маршрут з усіма відгалуженнями, аварійними зупинками та стокілометровими оманливими фінтами залишається тимчасовим або випадковим. Безумовно, він зручний і потрібний, але ніколи не вказує на приховану правду — що всі вони діють не в зрозумілій Європі, а радше на полишеній Богом території між тропіками дипломатії, які їм назавжди заборонено перетинати. Отже, йому довелося грати роль ідеального англійського колоніаліста, який, перебуваючи на самоті в джунглях, щоранку голиться, щовечора вдягається до званого обіду і відданий «Святому Георгію» та «Без пощадку»[193], неначе своїм коханим. У цьому, звісно, була своя цікава іронія. Так Їжатець сам собі показував язика, оскільки обидві супротивні сторони, його і Кротомолда, кожна по-своєму вже встигли вчинити непростиме: перейнятися місцевим духом. Ось і настав день, коли жоден з них уже не переймався, на який саме уряд працює. Неначе таким, як вони, вже годі уникнути — попри будь-які шалені злети та падіння — цієї запланованої на майбутнє Вирішальної Сутички. Щось мало відбутися: хтозна-що і навіть хтозна-коли — як дізнатися? У Криму, Шпіхерні, Хартумі[194] — яка різниця? Аж раптом у цьому процесі вони щось перестрибнули чи пропустили. Хтось засинає, втомившись від турбот, а тут: депеші до МЗС, парламентські резолюції; прокинувшись, він виявляє біля ліжка привида, який вишкірив зуби та щось торочить, до того ж він знає, що привид там і лишиться. Чи не тому вони сприйняли прийдешній апокаліпсис як нагоду для славної гульні чи як грандіозну можливість поглянути, як минає століття та водночас занепадають їхні кар'єри?

— Ви так на нього схожі, — саме казала дівчина, — на мого дядька Івліна: високий, гарний — о! — геть нічого спільного з мешканцями Лардвіка-на-Фені.

— Ха-ха, — спромігся видушити із себе Гожийферт.

Зачувши якусь млявість у його голосі, Їжатець ліниво подумав про те, хто вона — брунька чи квітка; чи, може, віднесена вітром пелюстка, яка летить сама собою. Важко було розрізнити — і щороку ставало важче. Він не знав, чи то до нього нарешті почала підкрадатися старість, чи то її покоління мало якусь ваду. Його однолітки брунькували, квітнули, а відчувши в повітрі хворобу, закривалися, наче деякі квіти під час заходу сонця. Чи є сенс її про це питати?

— Боже мій, — сказав Гожийферт.

Звівши очі, вони побачили змарнілу постать у вечірньому вбранні нібито з головою розсердженого яструба. Голова зареготала, але злісний вираз нікуди не зник. Вікторія аж забулькотіла від сміху.

— Це Гю! — радісно вигукнула вона.

— Він самий, — пролунав голос ізсередини. — Допоможіть мені зняти цю штуку.

Послужливий Їжатець став на стілець і допоміг Г'ю зняти маску.

— Гю Бонґо-Шефтсбері, — безцеремонно сказав Гожийферт.

— Гармахіс[195], — Бонґо-Шефтсбері вказав на порожню керамічну голову сокола. — Бог Геліополя і верховне божество Нижнього Єгипту. Річ справжня: маску використовували в древніх ритуалах.

Він сів поруч з Вікторією. Гожийферт спохмурнів.

— Буквально означає «Гор на обрії», його ще зображують у вигляді лева з людською головою. Як Сфінкса.

— О, — зітхнула Вікторія, — Сфінкс.

Вона видавалася такою зачарованою, що це спантеличило Їжатця: гоже чи таки негоже так захоплюватися цими єгипетськими богами-покручами? Її ідеалом повинен бути або чоловік, або вже справжній сокіл, але ж не оця мішанина.

Вони вирішили не замовляти лікери, а зупинитися на «Феслауері», яке хоч і було немарочне, зате коштувало лише десять піастрів.

— Як далеко ви збираєтеся спускатися Нілом? — запитав Їжатець. — Містер Гожийферт казав, що вас цікавить Луксор.

— Гадаю, це абсолютно неосвоєна територія, сер, — відповів Бонґо-Шефтсбері. — Відтоді, як Ґребо[196] в дев'яносто першому році розкопав гробницю фіванських жерців, там практично не велося серйозних робіт. Звичайно, варто подивитися на піраміди в Гізі, але все це неймовірно застаріло після того, як років шістнадцять-сімнадцять тому містер Фліндерс Пітрі[197] дослідив їх уздовж і впоперек.

— Уявляю, — пробурмотів їжатець.

Звісно, ці дані можна було запозичити з будь-якого бедекера. Їжатець був певен, що принаймні ця активність і цілеспрямована зацікавленість в археології призведе до того, що сер Аластер сказиться ще до завершення круїзу, організованого агентством Кука. Хіба що Бонґо-Шефтсбері, як Їжатець і Гожийферт, не мав наміру їхати далі Каїра.

Їжатець наспівував арію з «Манон Леско», поки Вікторія кокетувала відразу з обома його сусідами, намагаючись не віддавати перевагу жодному. Людей у ресторані поменшало, а в консульстві на іншому боці вулиці було темно, і лише в горішніх кімнатах ще світилося два-три вікна. Можливо, за місяць вогонь буде в усіх вікнах; можливо, весь світ буде у вогні. Планується, що шляхи Маршана і Кітченера перетнуться під Фашодою в районі Бер-ель-Абіяд, десь за сорок миль від витоку Білого Нілу. Лорд Лансдаун[198], голова військового відомства, у таємній депеші, спрямованій до Каїра, передбачав, що зустріч відбудеться 25 вересня: і Їжатець, і Кротомолд бачили це повідомлення. Зненацька обличчя Бонґо-Шефтсбері пересмикнулося, немов через тік; і з відставанням секунд у п'ять Їжатець здогадався — скоріше інтуїтивно чи тому, що підозрював археолога, — хто саме стоїть в нього за спиною. Гожийферт, пригнічено й занепокоєно кивнув, але сказав доволі приязно:

— Лепсіус[199], вітаю. Втомилися від клімату Бріндізі?

Лепсіус. Їжатець навіть не знав його імені. Гожийферт, звісна річ, знав.

— Термінові справи викликали мене до Єгипту, — просичав агент.

Гожийферт смакував букетом вина. Але раптом промовив:

— А ваш супутник? Ми так сподівалися знову його побачити.

— Поїхав до Швейцарії, — відповів Лепсіус. — Гори, свіжі вітри. Одного дня досить, щоб відчути огиду до цього Півдня.

Вони ніколи не брешуть. Хто його новий напарник?

— Хіба що поїхати досить далеко на південь, — сказав Гожийферт. — Гадаю, якщо досить далеко спуститися по Нілу, можна повернутися до первісної чистоти.

Помітивши, що в Бонґо-Шефтсбері почався тік, Їжатець не зводив з нього очей. Тепер його худе, хворобливе, як і тіло, обличчя, не виражало геть нічого; але раз схибивши, він змусив Їжатця пильнувати за ним.

— Але ж там діє закон диких звірів? — запитав Лепсіус. — Жодного права власності, лише боротьба, і переможець отримує все. Славу, життя, владу і власність — усе.

— Можливо, — сказав Гожийферт. — Зате у нас в Європі цивілізація. На щастя. Закон джунглів скасовано.

Незабаром Лепсіус ретирувався, висловивши сподівання, що вони знову зустрінуться в Каїрі. Гожийферт був певен щодо цього. Бонґо-Шефтсбері, як і раніше, сидів нерухомий і непроникний.

— Дивний джентльмен, — сказала Вікторія.

— Хіба дивно, — зумисно недбало спитав Бонґо-Шефтсбері, — віддавати перевагу чистоті, а не бруду?

Так. Їжатець втомився від самовихвалянь ще десять років тому. Гожийферт ніби зніяковів. Так: чистота. Як після потопу, тривалого голоду, землетрусу. Чистота пустелі: білі кістки, кладовище загиблих культур. Так Армагеддон вичистить старий будинок Європи. Чи не робило це Їжатця поборником самих лише хитросплетінь, мотлоху і покидьків? Він згадав, як кілька років тому в Римі вночі відвідував зв'язкового, що жив за борделем неподалік від Пантеону. Кротомолд особисто стежив за ним, ставши на чати біля вуличного ліхтаря. Посеред бесіди Їжатець ризикнув визирнути у вікно. Якась шльондра саме пропонувала себе Кротомолду. Розмови не було чутно, проте можна було спостерігати, як повільна лють перекошує Кротомолдове обличчя, перетворюючи його на застиглу маску гніву; було видно, як він заніс тростину й почав методично бити дівчину, аж поки вона, геть обдерта, не завалилася біля його ніг. Їжатець першим подолав заціпеніння, відчинив двері та майнув на вулицю. Коли він підбіг до дівчини, Кротомолда вже не було. Він машинально її заспокоював, можливо, через абстрактне почуття обов'язку, поки вона ридма ридала, уткнувшись у його твідовий піджак.

— Мі chiamava sozzura, — лише це вона змогла вимовити: він назвав мене бридкою.

Їжатець спробував забути цей епізод. Не тому, що йому було огидно, просто ця історія виявила його жахливу ваду: нагадала, що він ненавидів не Кротомолда, а збочене уявлення про те, що таке чистота; не дівчині він тоді співчував, а її людській природі. Йому спало на думку, що доля вибирає дивних агентів. Кротомолд якось міг любити й ненавидіти вибірково. Здавалося, що все перевернулося догори дриґом, адже Їжатець вважав за необхідне вірити в те, що коли вже хто призначив себе рятівником людства, то й любити це людство йому, ймовірно, слід лише абстрактно. Адже варто спуститися до рівня індивіда, і твоя висока мета втрачає чистоту. Відраза до збочень окремої людини може викликати лавиноподібну апокаліптичну лють. Як люди Кротомолда не стали б щиро турбуватися про його добробут, так і він ніколи не дійшов би до того, щоб їх ненавидіти. А гірше те, що Їжатцю не судилося це перевірити; натомість він так і лишиться невмілим Кремоніні, що співає партію де Ґріє, виражаючи почуття згідно з суворо вирахуваним музичним договором. Кремоніні, що ніколи не зійде зі сцени, де запал пристрастей і ніжність — то лише форте й піано, де Паризькі ворота в Ам'єні накреслені з математичною точністю й освітлені акуратними вогнями рампи. Він згадував свій виступ під полудневим дощем: він, як і Вікторія, потребував відповідних декорацій. Здавалося, що все надто європейське надихало його досягати висот беззмістовності.

Було вже пізно; лише двоє-троє туристів ще сиділи в різних кінцях кімнати. Вікторія зовсім не виказувала втоми, Гожийферт і Бонґо-Шефтсбері сперечалися про політику. За два столики від них нетерплячий офіціант валандався туди-сюди. Витончена статура і витягнутий вузький череп свідчили, що він копт, і Їжатець усвідомив, що офіціант був єдиним неєвропейцем, якого вони побачили за весь час, поки тут сиділи. Будь-який подібний дисонанс слід негайно помічати; Їжатець знову схибив. Він ще не призвичаївся до Єгипту, мав ніжну шкіру, а тому уникав єгипетського сонця, немовби щонайменша засмага могла надати йому рис вихідця зі Сходу. Країни за межами Континенту хвилювали його лише тією мірою, якою могли вплинути на долю Європи; ресторан Фінка для нього мало чим відрізнявся від забігайлівки «Voisin»[200].

Нарешті компанія встала, розрахувалася і вийшла. Вікторія побігла через вулицю Шарифа-паші вперед до готелю. З проїзду в австрійське консульство з-за їхніх спин з гуркотом виїхав закритий екіпаж і швидко зник у вологій пітьмі вулиці де Розетг.

— Хтось дуже поспішає, — зауважив Бонґо-Шефтсбері.

— Точно, — сказав Гожийферт. І потім мовив до Їжатця: — На Gare du Caire[201]. Поїзд відходить о восьмій.

Їжатець побажав усім доброї ночі й повернувся до свого pied-à-terre[202] в турецькому кварталі. Такий вибір житла нічого не порушував: він вважав Порту[203] частиною західного світу. Їжатець заснув, читаючи старенький пошарпаний том «Антонія і Клеопатри» і розмірковуючи над тим, чи й досі можна підпасти під чари Єгипту: його тропічну ірреальність, його дивних богів.

О 7:40 він стояв на платформі Gare і спостерігав за тим, як службовці турагентства Кука і Ґейза звалюють у купу валізи та дорожні скрині. За двома рядами колій зеленів невеликий парк з пальмами й акаціями. Їжатець сховався в тіні вокзальної будівлі. Незабаром прибула решта. Він зауважив, що Бонґо-Шефтсбері та Лепсіус обмінялися ледь помітними знаками. Ранковий експрес зупинився саме навпроти якоїсь бійки на платформі. Їжатець обернувся поглянути на Лепсіуса, який переслідував араба, що, мабуть, поцупив його валізу. Гожийферт уже встиг втрутитися. Його світлу шевелюру скуйовдив вітер, поки він мчав через платформу. Він наздогнав араба в дверній проймі, відібрав валізу і здав злодія гладкому поліцейському в тропічному шоломі. Отримавши валізу назад, Лепсіус мовчки позирнув на Гожийферта своїми зміїними очима.

У потязі компанія розділилася по двох сусідніх купе. Вікторія, її батько та Гожийферт опинилися в тому, що межувало із заднім майданчиком. Їжатець відчував, що сер Аластер більше радів би його компанії, однак хотів упевнитися в Бонґо-Шефтсбері. Потяг рушив назустріч сонцю о восьмій годині п'ять хвилин. Їжатець відкинувся назад, слухаючи базікання Мілдред про мінералогію. Бонґо-Шефтсбері не промовив ані слова, поки потяг, проїхавши повз Сіді-Ґабер[204], не повернув на південний схід.

Тоді він спитав:

— Ти ще граєш в ляльки, Мілдред?

Їжатець витріщився у вікно, зрозумівши, що станеться щось неприємне. Він побачив процесію темних верблюдів з погоничами, що повільно рухалася по насипу вздовж якогось каналу. На віддалі біліли маленькі вітрила барж.

— Граю, коли не шукаю камені, — відказала Мілдред.

Бонґо-Шефтсбері провадив далі:

— Закладаюсь, що в тебе немає ляльок, які вміли б ходити, говорити та стрибати на скакалці. Чи таки є?

Їжатець намагався зосередитися на групі зледащілих арабів вдалині на насипі: вони випарювали сіль з озера Мареотіс[205]. Поїзд мчав щодуху. Незабаром Їжатець загубив арабів далеко позаду.

— Ні, — із сумнівом в голосі відповіла Мілдред.

Бонґо-Шефтсбері вів далі:

— А ти хоч раз бачила таких ляльок? Вони дуже гарні, а всередині у них працює годинник. Вони все вміють робити ідеально, бо такий механізм у них всередині. Вони геть не подібні до справжніх хлопчиків і дівчаток. Справжні діти плачуть, погано поводяться, не бажають слухатися. Ляльки набагато кращі.

Праворуч тепер були жовтуваті бавовняні поля й хати-мазанки. Вряди-годи який-небудь фелах плентався до каналу по воду. Боковим зором Їжатець стежив за довгими й змарніло-нервовими руками Бонґо-Шефтсбері, що спокійно лежали на колінах.

— Звучить дуже добре, — сказала Мілдред.

Хоч вона й розуміла, що її заговорюють, голос дівчини затремтів. Можливо, її щось налякало у виразі обличчя археолога.

Тепер Бонґо-Шефтсбері спитав:

— Хочеш побачити таку ляльку, Мілдред?

Це було вже занадто. Адже він звертався до нього, Їжатця, а дівчинку просто використовував. Навіщо? Щось тут було не так.

— А вона у вас із собою? — боязко поцікавилася дівчинка.

Пересилюючи себе, Їжатець відірвався від вікна і глянув на Бонґо-Шефтсбері.

Той посміхнувся:

— О, так.

Він підтягнув рукав піджака, щоб зняти запонку. Почав засукувати рукав сорочки. Потім показав дівчинці оголену по лікоть руку. Їжатець відсахнувся, встигнувши подумати: хай мене качка копне, Бонґо-Шефтсбері божевільний.

На внутрішньому боці незасмаглого передпліччя був вшитий чорний блискучий мініатюрний електричний перемикач; тумблер міг бути в двох положеннях. Тонкі срібні дроти відходили від клем угору по руці й зникали під рукавом.

Молодь зазвичай легко вірить у страхітливе. Мілдред затремтіла.

— Ні, — сказала вона, — ні, ви не лялька.

— Але я лялька, — посміхаючись, запротестував Бонґо-Шефтсбері. — Мілдред. Ці дроти йдуть у мій мозок. Коли перемикач стоїть у цьому положенні, я поводжуся так, як оце зараз. А якщо поставити отак…

Дівчинка відсахнулася і закричала:

— Папа!

— …то я працюю на електриці, — заспокійливим тоном пояснював Бонґо-Шефтсбері. — Просто й зрозуміло.

— Припиніть, — сказав Їжатець.

Бонґо-Шефтсбері різко повернувся до нього.

— Чому? — прошепотів він. — Чому? Через неї? Переймаєшся через її переляк, так? Або через себе?

Їжатець неохоче відступив.

— Не слід лякати дитину, сер.

— Основні принципи. Та йди ти.

Здавалося, він образився і ледь не плакав.

У проході почувся шум. І тоді ж скрикнув від болю Гожийферт. Їжатець підхопився, відштовхнув Бонґо-Шефтсбері та поквапився в коридор. Двері на задній майданчик були прочинені: перед ними билися, сплівшись тілами й вчепившись один в одного, Гожийферт і якийсь араб. Їжатець побачив, як блиснуло дуло пістолета. Він обережно подався вперед, кружляючи й обираючи зручну мить. Коли шия араба виявилася незахищеною, Їжатець різко копнув його в горло, влучивши в трахею. Араб упав на підлогу. Гожийферт підібрав пістолет. Важко дихаючи, відкинув чуба:

— Дяка.

— Той самий? — запитав Їжатець.

— Ні. У залізничній поліції хлопці свідомі. Та й, знаєш, їх реально розрізняти. Це інший.

— Тоді прикриємо його.

Він глянув на араба.

— Ауз е. Ма тхафш мінні.

Араб повернувся до Їжатця, спробував посміхнутися, але очі мав зацьковані. На горлі синіла мітка. Говорити він не міг. З'явилися занепокоєні сер Аластер і Вікторія.

— Напевно, це друг того хлопця, якого я схопив на Gare, — невимушено пояснив Гожийферт. Їжатець допоміг арабу підвестися.

— Рух. Повертайся. Щоб більше тебе не бачили!

Араб відразу зник.

— Ви його що — відпустите? — обурився сер Аластер.

Гожийферт відрізнявся великодушністю. Він виголосив невеличку промову про милосердя і «підставити другу щоку», що Вікторія сприйняла доброзичливо, зате її батька мало не знудило. Усі знову зайняли місця у своїх купе, хоча Мілдред вирішила залишитися з сером Аластером.

За півгодини потяг зупинився в Даманхурі[206]. Їжатець побачив, як Лепсіус виходить за два вагони попереду і заходить до станційної будівлі. Навколо розкинулися зелені простори дельти. За дві хвилини вийшов той самий араб і навскоси майнув до дверей буфету; там він зіткнувся з Лепсіусом, що виносив пляшку вина. Араб потирав слід на шиї і, мабуть, щось хотів сказати Лепсіусу. Агент люто поглянув на нього і дав запотиличника.

— Ніякого бакшишу, — заявив він.

Їжатець сів зручніше і заплющив очі, навіть не поглянувши на Бонґо-Шефтсбері. Й ані пари з уст. Потяг знову рушив. Отже. Що ж вони називають чистим? Це аж ніяк не дотримання Правил. Хіба що вони змінили курс. Вони ніколи раніше не вели такої нечесної гри. Чи це означало, що зустріч у Фашоді виявиться важливою, може, навіть Тою самою? Він розплющив очі та поглянув на Бонґо-Шефтсбері, який поринув у книгу «Промислова демократія» Сідні Джея Вебба[207]. Їжатець знизав плечима. Були часи, коли його побратими-професіонали вчилися ремеслу на практиці. Вивчали шифри, розгадуючи їх, обдурювали митників, а деяких супротивників убивали. Нове покоління читало книжки: це були хлопці, сповнені теорії та (як він вирішив) віри лише в досконалість власного внутрішнього механізму. Він здригнувся, згадавши перемикач із врубним контактом, що присмоктався, неначе комаха-паразит, до руки Бонґо-Шефтсбері. Кротомолд, мабуть, був найстарішим активним агентом, але в питаннях професійної етики вони з Їжатцем таки належали до одного покоління. І тому Їжатець сумнівався, що Кротомолд схвалив би молодика навпроти.

Двадцять п'ять миль проїхали мовчки. Експрес проминав ферми, які виглядали дедалі заможнішими; фелахів, які дедалі швидше працювали на полях; маленькі фабрики, безліч стародавніх руїн і високі квітучі тамариски. Ніл розлився; вдалині виднілася блискуча мережа каналів і невеличких повноводих ставків, створених задля зрошування пшеничних і ячмінних полів, що тягнулися аж до обрію. Поїзд підійшов до рукава Нілу під назвою Розетта; перетнув його по довгому й вузькому металевому мосту, увійшов на територію вокзалу Кафр-ез-Зайят[208], де й зупинився. Бонґо-Шефтсбері згорнув книгу, підвівся і вийшов з купе. За кілька секунд увійшов Гожийферт, тримаючи за руку Мілдред.

— Йому здалося, що ти хочеш поспати, — сказав Гожийферт. — Я мав би здогадатися. Я забалакався із сестрою Мілдред.

Їжатець пирхнув, заплющив очі й провалився в сон ще до того, як поїзд рушив далі. Прокинувся він, коли до Каїра лишалося півгодини.

— Усе спокійно, — повідомив Гожийферт.

Далеко на заході окреслилися піраміди. Ближче до міста почали з'являтися сади та вілли. Поїзд дістався центрального вокзалу Каїра десь опівдні.

Невідь-як Гожийферт і Вікторія примудрилися опинитись у фаетоні та виїхати раніше, ніж решта компанії спустилася на платформу.

— Хай мені, — здивувався сер Аластер, — що то було, викрадення чи втеча?

Бонґо-Шефтсбері походжав із геть обдуреним виглядом. Виспавшись, Їжатець почувався ніби на відпочинку.

— Арабієх, — радісно вигукнув він.

Гуркітливо підкотила напіврозвалена строката карета на чотири особи, і Їжатець вказав на фаетон:

— Два піастри, якщо їх наздоженете.

Візник посміхнувся; Їжатець поквапно заштовхав усіх у карету. Сер Аластер заперечував, бурмочучи щось про містера Конана Дойла. Бонґо-Шефтсбері зареготав, і вони галопом подалися по крутій кривій ліворуч через міст ель-Лемун, а далі стрімголов по Шаріа Баб ель-Хадід. Мілдред гримасувала туристам, які йшли пішки або їхали на віслюках, сер Аластер невпевнено всміхався. Їжатець бачив, що у фаетоні попереду крихітна і витончена Вікторія тримає Гожийферта під руку й відкидає голівку, дозволяючи вітру грати її волоссям.

Екіпажі прибули до готелю «Шепард» майже одночасно. Усі, крім Їжатця, попрямували до будівлі.

— Зареєструй мене, — гукнув той Гожийфертові, — мені треба побачити друга.

«Друг» виявився швейцаром готелю «Вікторія», за чотири квартали на південний захід. Поки Їжатець сидів на кухні, сперечаючись про дичину зі скаженим шеф-кухарем, з яким познайомився в Каннах, швейцар перетинав вулицю, щоб з чорного ходу потрапити в британське консульство. За п'ятнадцять хвилин він вийшов з консульства і попрямував до готелю. Невдовзі на кухню надійшло замовлення на ланч. У слові «crème» була помилка, і воно читалося як «chem.»; «Lyonnaise» написали без е на кінці[209]. Обидва слова підкреслено. Їжатець кивнув, подякував усім і вийшов. Він зловив візника, проїхав до кінця вулиці Шаріа ель-Магхрабі, перетнув розкішний парк і незабаром опинився перед будівлею «Crédit Lyonnais»[210]. Поруч була маленька аптека. Він зайшов туди й запитав про лауданум[211], рецепт на який він приніс учора. Йому простягнули конверт, він перевірив вміст і знову зловив екіпаж. Їм з Гожийфертом додали по п'ятдесят фунтів: гарна новина. Тепер обидва зможуть жити в «Шепарді».

У готелі вони взялися розшифровувати інструкції. У МЗС не підозрювали про підготовку замаху. Звісно. Звідки їм знати, коли їх хвилює тільки одне нагальне питання: хто контролюватиме долину Нілу. Їжатець задумався про те, що сталося з дипломатією. Він знав людей, які працювали під керівництвом Пальмерстона, скромного й веселого старого, для якого праця була забавою у піжмурки, коли щодня хтось когось ловить і торкається, а тебе самого може торкнутися холодна рука Привида.

— Отже, ми самі по собі, — зауважив Гожийферт.

— Ага, — погодився Їжатець. — Гадаю, працюватимемо так: станемо на місце злодія, щоб його зловити. Самі придумаємо, як розібратися з Кроумером. Звичайно, ретельно зважимо всі кроки. Тож хай їм навіть випаде нагода, ми будемо на місці вчасно та перешкодимо.

— Влаштувати облаву на генерального консула, — з ентузіазмом додав Гожийферт, — як на дичину. Чому ми не зробили цього, ще коли…

— Облиш, — завершив розмову Їжатець.

Тієї ночі Їжатець найняв кеб і до самого ранку катався містом. Кодована інструкція наказувала лише чекати слушного часу: Гожийферт скористався цим і поїхав з Вікторією на виставу італійського театру просто неба в саду Езбекія. Уночі Їжатець побував у Quartier Rosetti[212] в однієї дівчини, коханки дрібного клерка з британського консульства; у торговця коштовностями на вулиці Мускі, який фінансував махдистів, а тепер, коли рух зазнав краху, намагався ретельно приховувати свої симпатії; у незначного естета, який через проблеми з наркотиками втік з Англії в країну, що не видавала злочинців, до того ж він був далеким родичем слуги Рафаеля Борґа, британського консула; а ще в сутенера Варкумяна, який стверджував, що знає кожного каїрського найманого вбивцю. О третій ранку, поспілкувавшись з цією приємною компанією, Їжатець повернувся до свого номера. Біля дверей він завагався, бо почув за ними якісь рухи. Залишалося тільки одне: наприкінці коридору було вікно, а зовні — карниз. Їжатець скривився. Але ж усім відомо, що шпигуни постійно видираються вгору по карнизах, що височіють над вулицями екзотичних міст. Почуваючись останнім дурнем, Їжатець виліз на карниз. Глянув униз: летіти довелося б футів п'ятнадцять у непевні кущі. Він позіхнув і бадьоро, хай і незграбно, почав просуватися до рогу будівлі. Там карниз звужувався. Ставши однією ногою на один карниз, а другою — на інший так, що ріг будівлі розділяв його від брів до живота навпіл, він раптом втратив рівновагу й зірвався. У польоті він — так уже сталося — вилаявся, а потім з гуркотом гепнувся в чагарник і перекинувся. Поворушив пальцями. Лежачи, викурив півцигарки, потім звівся на ноги та побачив біля свого вікна дерево, на яке було легко залізти. Пихкаючи та сиплячи прокльони, він поліз нагору; сів верхи на одній з гілок і зазирнув усередину.

Гожийферт лежав на ліжку Їжатця з дівчиною, і в світлі вуличних ліхтарів її тіло видавалося змарнілим і білим. На тлі цієї білизни очі, рот і пипки видавалися маленькими темними синцями. Вона колихала Гожийферта, огорнувши його біляву голову мережею або мереживом сплетених пальців, а він плакав, вкриваючи її груди прожилками сліз.

— Пробач, — повторював він, — Трансвааль, поранення. Мені сказали, нічого серйозного.

Їжатець і гадки не мав, як це могло статися, і почав перебирати варіанти: (а) Гожийферт виявив благородство, (б) насправді він імпотент, а тому збрехав Їжатцю про довгий список своїх перемог, (в) він просто не мав наміру зв'язуватися з Вікторією. У будь-якому разі Їжатець, як завжди, почувався зайвим. Він завис ні в сих ні в тих, тримаючись однією рукою за гілку, поки недопалок не припік йому пальці, і Їжатець знову неголосно вилаявся. Усвідомивши, що та лайка була насправді не через недопалок, він розхвилювався. І не лише через слабкість Гожийферта. Він зістрибнув у кущі й влігся там, розмірковуючи, де проходить його межа, пишаючись, що тримається її уже двадцять років служби. І хоча дзвіночки були й раніше, він підозрював, що вперше оголилася його справжня вразливість. Поки він лежав навзнак у кущах, його раптом охопив забобонний жах. Упродовж кількох секунд він, здається, зрозумів: це точно Той самий. Апокаліпсис, безумовно, почнеться у Фашоді, якщо такої причини, як ця, виявилося досить, щоб він так ясно відчув власний близький апокаліпсис. Але незабаром поступово, з кожною новою затяжкою до Їжатця став повертатися звичний самоконтроль; нарешті він підвівся і, злегка похитуючись, поплентався спочатку до дверей готелю, а потім угору до свого номера. Цього разу він вдав, ніби загубив ключі, і знічено постукав, щоб дівчина мала час зібрати одяг і втекти до себе через міжкімнатні двері. Коли Гожийферт відчинив, Їжатець відчув збентеження, з яким уже зжився.

У театрі давали «Манон Леско». Наступного ранку, стоячи під душем, Гожийферт намагався співати «Donna non vidi mai»[213].

— Припини, — попросив Їжатець.

— Ти не хочеш почути, як це треба виконувати? — заревів Гожийферт. — Сумніваюся, що ти здатен чисто заспівати бодай «Та-ра-ра-бум-ді-я».

Та Їжатець і не сперечався. Він вирішив піти на безпечний компроміс.

— A dirle io t'amo, — весело заспівав він, — a nuova vita I'alma mia si desta[214].

Вийшло жахливо; складалося враження, ніби він колись працював у мюзик-голі. Але ж він точно не був де Ґріє! Де Ґріє, лише побачивши ту молоду леді у вікні диліжанса, що їде з Арраса, вже зрозумів би, що має статися. Цей шевальє не дозволяв собі фальстартів чи хибних випадів, не розгадував загадок, не мав вести подвійну гру. Їжатець йому заздрив. Одягаючись, він насвистував арію. Картина слабкості, побачена вночі, знову розквітла перед його очима. Він подумав: якщо я перейду межу, то назад шляху вже не буде.

О другій годині того самого дня генеральний консул вийшов з парадних дверей консульства і сів в екіпаж. Їжатець спостерігав за ним з вікна порожнього номера на третьому поверсі готелю «Вікторія». Лорд Кроумер був чудовою мішенню, проте цим не міг скористатися жоден найнятий ворогом убивця, поки друзі Їжатця були на сторожі. Археолог забрав Вікторію та Мілдред на екскурсію базарами та гробницями халіфів. Гожийферт тим часом сидів у закритому ландо коло самого вікна. Він обережно (як побачив Їжатець) поїхав за екіпажем консула, тримаючись на безпечній відстані. Їжатець вийшов з готелю і пішки попрямував по Шаріа ель-Магхрабі. На наступному розі він побачив праворуч церкву, де голосно лунав орган. Керуючись якоюсь раптовою примхою, він зайшов. Так і є — по клавішах тарабанив сер Аластер. Далекому від музики Їжатцю знадобилося хвилин п'ять, щоб усвідомити, з яким внутрішнім спустошенням виконавець нівечив клавіші та педалі. Музика помережала крихітний простір готичної будівлі заплутаним жилкуванням, що формувало дивні пелюстки. Це був буйний і якийсь південний листяний орнамент. Голова і пальці його не слухалися, чи тому, що він погано піклується про чистоту своєї доньки або про чистоту взагалі, чи то через музичну форму, чи то винен сам Бах — і чи Бах це був? Але звідки міг те знати трохи пошарпаний іноземець Їжатець, який не тямив у музиці. Однак і він зміг піти лише тієї миті, коли музика різко урвалась і в церкві було чути самі відлуння. Тільки тоді він непомітно вийшов на сонце, поправивши шийну хустку, немов у цьому й полягала різниця між цілісністю й розпадом.

Увечері Гожийферт доповів, що лорд Кроумер геть нічого не зробив заради власної безпеки. Їжатець, ще раз усе з'ясувавши з тим далеким родичем слуги, дізнався, що поголос уже ширився. Він знизав плечима і назвав генерального консула недоумком; завтра ж уже 25 вересня. Об одинадцятій він вийшов з готелю й екіпажем вирушив до Brauhaus[215], розташованої за декілька кварталів на північ від саду Езбекія. Він сів за порожній столик біля стіни. Грав акордеон, і Їжатець заслухався плаксивою мелодією, напевно, такою ж старою, як Бах. Заплющив очі, цигарка звисала в нього з рота. Офіціантка принесла мюнхенське пиво.

— Містер Їжатець. — Він звів очі. — Я за вами стежила.

Він кивнув і всміхнувся; поруч сіла Вікторія.

— Папа вмре, якщо дізнається. — Вона зухвало дивилася йому просто в очі.

Акордеон замовк. Офіціантка поставила на стіл два пива «Крюґер».

Він прикусив губу на знак прихованого співчуття. Вона шукала і знайшла в ньому жіночі риси; перша з цивільних, хто це побачив. Він вирішив не вдаватися в розпити про те, як вона дізналася. У вікно вона його помітити не могла. Їжатець сказав:

— Сьогодні вдень він був у німецькій церкві та грав Баха, ніби той Бах — все, що в нього лишилося. Тож, можливо, він здогадався.

Вона схилила голову, на її верхній губі біліли вусики від пивної піни. На іншому боці каналу пролунав слабкий свист експреса, який ішов до Александрії.

— Ви любите Гожийферта? — наважився спитати Їжатець.

Він ще ніколи не заходив так далеко: на цій території він турист. Зараз Їжатець не відмовився б від путівника Бедекера сердешними справами. Її шепіт майже потонув у новому потоці акордеонових сліз: так. Значить, Гожийферт сказав їй… Їжатець повів бровами, вона похитала головою: ні. Цікаво, коли так одне одного розумієш — завдяки самому лише безсловесному мерехтінню.

— Хай там як, але я здогадалася, — сказала вона. — Можете мені не вірити, але мушу зізнатися. Це правда.

Як далеко можна заглибитися, перш ніж… Безнадійно. Їжатець:

— Чого ж ви тоді від мене хочете?

Вона: намотує кучерики на пальці, не дивлячись на нього. Хвильку помовчавши, відповідає:

— Нічого. Тільки розуміння.

Якби Їжатець вірив у чорта, він сказав би: тебе підіслали. Повертайся і скажи тому, тим, хто тебе заслав, що це марно. Акордеоніст упізнав у Їжатцеві й дівчині англійців.

— Якби диявол сина мав, — задерикувато проспівав він німецькою, — Пальмерстон ним легко б став.

Декілька німців у кав'ярні засміялися, а Їжатець здригнувся: пісні було щонайменше півстоліття. Але дехто досі її пам'ятає.

Між столиками прокладав собі шлях Варкумян. Запізнився. Побачивши його, Вікторія перепросила і попрощалася. Варкумян коротко відзвітував: нічого не відбувається. Їжатець зітхнув. Залишалося одне. Залякати саме консульство: нехай будуть насторожі.

Тож наступного дня вони влаштували серйозну «облаву» на Кроумера. Їжатець прокинувся в поганому настрої. Він приліпив руду бороду, натягнув перламутрово-сірий циліндр і попрямував до консульства, вдаючи ірландського туриста. Там було не до нього, тож його виставили за двері. Гожийферт придумав дещо краще:

— Кинемо бомбу! — вигукнув він.

На щастя, його уявлення про снаряди було таким же приблизним, як його влучність. Замість того щоб безпечно впасти на газон, бомба крізь вікно влетіла в консульство, через що одна дурненька прибиральниця зчинила істерику (хоча бомба, звичайно, була несправжньою), а Гожийферта ледь не арештували.

Опівдні Їжатець прийшов на кухню готелю «Вікторія» і застав там повний розгардіяш. Зустріч у Фашоді відбулася. Ситуація перетворилася на Кризу. Засмучений, він вискочив на вулицю, зупинив екіпаж і рвонув на пошуки Гожийферта. За дві години він виявив, що Гожийферт досі спить у номері готелю, де Їжатець його й залишив. Лютуючи, він вилив на голову Гожийферта глечик крижаної води. У дверях з'явився, шкірячи зуби, Бонґо-Шефтсбері. Їжатець жбурнув у нього порожнім глеком, але той встиг зникнути в коридорі.

— Де генеральний консул? — добродушним сонним голосом запитав Гожийферт.

— Одягайся! — заревів Їжатець.

Вони розшукали коханку секретаря, яка ліниво розляглася на сонечку і чистила мандарин. Вона повідомила, що Кроумер збирався о восьмій бути в опері. Що буде до цього, вона не могла сказати. Вони вирушили до аптекаря, однак той не отримував жодних нових вказівок. Коли вони мчали крізь сад, Їжатець запитав, що роблять Рени. Гожийферт відповів, що вони, здасться, у Геліополі.

— Що, в біса, тут з усіма коїться? — волів знати їжатець. — Ніхто нічого не знає!

До восьмої робити було нічого, тому вони пили вино, сидячи на терасі кафе. Єгипетське сонце вже сідало і сяяло яскраво, але чомусь загрозливо. Ніде ані тіні. Страх, який підкрався до Їжатця позаминулої ночі, тепер розповзався щелепою й підступав до скронь. Навіть Гожийферт видавався знервованим.

За чверть восьма вони підійшли до театру, придбали квитки в партер, вмостилися й чекали. Незабаром з'явився генеральний консул зі свитою і сів неподалік. Лепсіус і Бонґо-Шефтсбері зайшли з різних боків і зайняли свої місця в ложах. Утворився кут у 120°, вершиною якого був лорд Кроумер.

— Подбайте, — сказав Гожийферт, — щоб нас підвищили.

Четверо поліцейських пройшли центральним проходом і поглянули на Бонґо-Шефтсбері. Той вказав пальцем на Їжатця.

— Та Боже ж ти мій, — простогнав Гожийферт.

Їжатець заплющив очі. Так, це він дав маху. Сталося те, що буває, коли зробиш грубу помилку. Поліцейські оточили їх і стали, виструнчившись.

— Гаразд, — сказав Їжатець. Вони з Гожийфертом підвелися, і їх вивели з театру.

— Ваші паспорти, будь ласка, — попросив один з поліцейських.

Вітерець доніс до них перші бадьорі акорди увертюри. Вони йшли вузькою стежкою, двоє поліцейських позаду, двоє — попереду. Про знаки вони, звісно, домовилися не один рік тому.

— Я хочу бачити британського консула, — сказав Їжатець і крутнувся, дістаючи старий пістолет, розрахований на один постріл.

Гожийферт наставив пістолет на двох інших. Поліцейський, який зажадав їхні паспорти, сердито на них поглянув.

— Нас не попередили, що вони озброєні, — обурився другий.

Поліцейських знешкодили чотирма методичними ударами по голові й відтягли в підлісок.

— Дурний хід, — буркнув Гожийферт, — нам ще пощастило.

Їжатець уже біг назад до театру. Вони злетіли нагору, перестрибуючи через дві сходинки, й почали шукати порожню ложу.

— Сюди, — гукнув Гожийферт. Вони прослизнули всередину й опинилися майже навпроти ложі Бонґо-Шефтсбері. Значить, поруч Лепсіус.

— Пригнись, — звелів Їжатець.

Вони пригнулись і визирнули між двох невеличких позолочених балясин. На сцені Едмондо і студенти кепкували зі збудженого романтика де Ґріє. Бонґо-Шефтсбері перевіряв, чи наладнований його мініатюрний пістолет.

— Приготуйся, — прошепотів Гожийферт.

Ріжок форейтора сповістив про наближення диліжанса. Карета з гуркотом і скрипом в'їхала на заїжджий двір. Бонґо-Шефтсбері підняв пістолет. Їжатець сказав:

— Лепсіус. Сусідні двері.

Диліжанс підстрибнув і спинився. Їжатець навів зброю на Бонґо-Шефтсбері, потім повільно перевів дуло вниз і праворуч, націлюючись на лорда Кроумера. Йому спало на думку, що для нього зараз могло б все закінчитися і не довелося б більше турбуватися про Європу. То була болісна мить непевності. Тож наскільки серйозно вони налаштовані? Може, реальніше було їм протистояти, а не мавпувати тактику Бонґо-Шефтсбері? Як на дичину, сказав тоді Гожийферт. Манон допомогли вийти з екіпажа. Де Ґріє, прочитавши в її очах свою долю, завмер, наче йому ноги до землі прикипіли. У Їжатця за спиною хтось стояв. У цю мить безнадійної любові він різко озирнувся і побачив Кротомолда — змарнілого, неймовірно старого, з огидною, хоч і співчутливою усмішкою на обличчі. Їжатець, панікуючи, повернувся і навмання вистрілив чи то в Бонґо-Шефтсбері, чи то в лорда Кроумера. Він не бачив, та й не був певен, у кого саме хотів вцілити. Бонґо-Шефтсбері сховав пістолет у піджак і зник. У коридорі сталася сутичка, Їжатець відштовхнув старого, вибіг з ложі та побачив Лепсіуса, який саме вирвався від Гожийферта і чкурнув до сходів.

— Будь ласка, дорогий друже, — задихаючись, сказав Кротомолд. — Не переслідуйте їх. Ви в меншості.

Їжатець добіг до горішньої сходинки.

— Троє проти двох, — пробурмотів він.

— Та більше. Два боси — мій та його, — а ще підлеглі…

Їжатець завмер.

— Ваш хто?

— Я теж виконую накази. — У голосі старого пролунали вибачливі нотки. Потім з ностальгійним поспіхом він додав: — Хіба ви не знаєте, що Ситуація цього разу серйозна, ми всі задіяні…

Розлючений Їжатець озирнувся.

— Іди геть, — закричав він, — іди геть і здохни.

І лише тоді в його голові промайнув невиразний здогад, що їхній теперішній обмін репліками нарешті був вирішальний.

— Сам великий бос, — зауважив Гожийферт, коли вони збігали сходами. — Кепські справи.

За сто ярдів попереду Бонґо-Шефтсбері й Лепсіус застрибували в екіпаж. Дивно, що не надто спритний Кротомолд таки знайшов найкоротший шлях. Він з'явився у дверях ліворуч від Їжатця й Гожийферта та приєднався до своїх.

— Хай їдуть, — кинув Гожийферт.

— Хто це тут наказує?

Не чекаючи відповіді, Їжатець знайшов фаетон, заскочив всередину, вони розвернулись і помчали навздогін. Гожийферт схопився і застрибнув на ходу. Вони галопували вулицею Шаріа Каміль-паші, розлякуючи віслюків, туристів і драгоманів[216]. Перед готелем «Шепард» вони ледь не наїхали на Вікторію, яка вийшла на вулицю. Поки Гожийферт допомагав їй піднятися, вони втратили десять секунд. Їжатець не міг заперечувати. Знову вона про все дізналася. Він щось проґавив. І лише почав усвідомлювати, що його десь жахливо зрадили.

Це вже не битва один на один. Та й чи колись була такою? Лепсіус, Бонґо-Шефтсбері й решта виявилися не просто знаряддями або фізичними доповненнями Кротомолда. Усіх їх залучено; всі були зацікавлені й діяли як єдине ціле. Згідно з наказами. Чиїми наказами? Якоїсь людини? Він сумнівався: у нічному небі над Каїром він побачив схожу на яскраву галюцинацію (це могла бути й низка хмар) криву у формі дзвона й згадав, що нібито вже бачив це в підручнику з математики для співробітників МЗС. На відміну від Костянтина[217] перед битвою, він не міг дозволити, щоб ця дуга раптом перетворилася на знак — надто пізно. Лишалося тільки тихцем лаяти себе за сильне бажання вірити, навіть у цей період історії, в можливість поєдинку за всіма правилами дуелі. Але вони, ні, воно не дотримується правил. Самі статистичні коефіцієнти. Коли ж він перестав битися із супротивником і зіткнувся з Силою та Кількістю?

Крива дзвону нагадує графік нормального розподілу, тобто розподілу Ґаусса[218]. Усередині — невидимий язичок. Подзвін був по (хоча він заледве підозрював) Їжатцю.

Екіпаж попереду різко завернув ліворуч і попрямував до каналу. Там він знову повернув ліворуч і понісся вздовж вузької смужки води. Виповзла половинка місяця — гладка і біла.

— Їдуть до мосту через Ніл, — сказав Гожийферт.

Вони проїхали повз палац хедива і прогуркотіли через міст. Під ними текла темна і в'язка річка. На іншому березі вони повернули на південь і прискорилися, розсікаючи місячне світло між Нілом і територією віце-королівського палацу. Перед каменярнею взяли праворуч.

— Хай мені біс, це ж дорога до пірамід, — вигукнув Гожийферт. Їжатець кивнув:

— Десь п'ять з половиною миль.

Вони повернули, проїхали повз в'язницю і поселення Гізі, зробили гак, перетнули залізничні колії та попрямували точно на захід.

— О, — тихо сказала Вікторія, — побачимо Сфінкса.

— У місячному сяйві, — додав Гожийферт, скривившись.

— Відчепися від неї, — перепинив його Їжатець.

Далі вони їхали мовчки, потроху скорочуючи розрив. Навколо виблискувала мережа зрошувальних каналів. Обидва екіпажі минули селища фелахів і водяні колеса. Навкруги панувала ніч і не було чутно ані шереху, крім скрипу ресор і цокоту копит. І ще вітру, який вони здіймали. На краю пустелі Гожийферт сказав: «Наздоганяємо».

Дорога пішла вгору. Захищена від пустелі п'ятифутовою стіною, вона, петляючи, здіймалася ліворуч. Екіпаж, що їхав попереду, раптом нахилився і вдарився об стіну. Звідти видряпалися пасажири та залишок шляху долали вгору пішки. Їжатець далі рухався по кривій і зупинився десь за 100 ярдів від великої піраміди Хеопса. Кротомолда, Лепсіуса і Бонґо-Шефтсбері не було видно.

— Пошукаємо, — сказав Їжатець. Вони завернули за ріг піраміди. Сфінкс лежав, підібгавши лапи, за 600 ярдів південніше.

— Трясця, — промовив Гожийферт.

— Он вони, — показала пальчиком Вікторія і крикнула: — Біжать до Сфінкса.

Вони стрімголов побігли по нерівній землі. Кротомолд, вочевидь, підвернув щиколотку. Двоє супутників йому допомагали. Їжатець дістав пістолет.

— Захищайся, старий, — вигукнув він.

Бонґо-Шефтсбері обернувся і вистрелив.

— Усе ж таки — що будемо з ними робити? — запитав Гожийферт. — Відпустимо?

Їжатець не відповів. За кілька хвилин вони загнали агентів Кротомолда в глухий кут з правого боку від великого Сфінкса.

— Кидай, — прохрипів Бонґо-Шефтсбері. — У тебе пістолет на один постріл, а в мене револьвер.

Свій пістолет Їжатець не перезарядив. Він байдуже знизав плечима, посміхнувся і жбурнув зброю в пісок. Позаду стояла Вікторія й захоплено роздивлялася навислого над ними лева, людину чи бога. Бонґо-Шефтсбері засукав рукав сорочки, показавши перемикач, і переключив тумблер. Наче хлопчак. Лепсіус стояв у тіні, Кротомолд усміхався.

— Отже, — сказав Бонґо-Шефтсбері.

— Відпусти їх, — сказав Їжатець.

Бонґо-Шефтсбері кивнув.

— Інших це не стосується, — погодився він. — Це твої з Босом справи, так?

Ого, подумав Їжатець, справді? Навіть зараз він, наче де Ґріє, досі мав ілюзії. Їжатець ніколи не міг припустити, що так пошиється в дурні. Гожийферт взяв Вікторію за руку, і вони подалися геть до екіпажа. Дівчина так і прикипіла блискучими очима до Сфінкса.

— Ти кричав на Боса, — виголосив Бонґо-Шефтсбері. — Ти сказав: йди геть і здохни.

Їжатець сховав руки за спиною. Було діло. Чи не на це вони чекали? Цілих п'ятнадцять років? Не відаючи, він переступив якусь межу. Тепер він покруч, нечистий. Їжатець обернувся подивитися, як іде Вікторія, така ніжна і прихильна до свого Сфінкса. Покруч, подумав він, — це просто інший спосіб сказати «людина». Зробивши останній крок, ти не можеш лишитися чистим, ніщо не лишається чистим. Це було майже так, ніби вони вишукували Гожийферта, бо той вранці переступив межу на Gare du Caire. І тепер Їжатець, накричавши на Боса, зіграв свою фатальну роль на сцені любові або милосердя. І дуже швидко зрозумів, на що насправді накричав. Усе — і роль, і зрада — зійшло нанівець. Звелося до нуля. Може, як і завжди? О Боже. Він знову повернувся до Кротомолда.

Може, це його Манон?

— Ви були хорошими ворогами, — сказав він нарешті.

Пролунало якось неправильно. Якби він мав більше часу, часу на вивчення нової ролі…

Їм цього й було треба. Гожийферт почув постріл і, обернувшись, побачив, що Їжатець падає на пісок. Гожийферт скрикнув і помітив, що вся трійця розвертається і йде геть. Можливо, вони рушать прямісінько в Лівійську пустелю і йтимуть, поки не опиняться на березі якогось моря. Потім, похитавши головою, він повернувся до дівчини. Взяв її за руку, і вони пішли до фаетона. Шістнадцять років по тому він був, звичайно, в Сараєво — пробирався крізь натовп, що зібрався вітати ерцгерцога Франца Фердинанда. Ширилися чутки про вбивство, про ймовірну іскру, через яку спалахне апокаліпсис. Гожийферт мав там бути і, по змозі, запобігти цьому. Тепер він був згорблений і мав обмаль волосся. Час від часу він стискав руку свого останнього завоювання, вусатої барменші-білявки, що описувала подружкам Гожийферта як простацького англійця, так собі в ліжку, але любителя тринькати гроші.