Нові пригоди Солом’яника та Бляшаного Лісоруба

10 розділ Подорож до Бляшаного Лісоруба

Чіп змок до нитки, вода лилася з нього потоком.

Так-сяк нахилившись уперед, він прокричав у вухо Дров’яній Козлі:

— Тихіше, ти, шкапо дурноверха! Ти-хі-ше!

Дерев’яні ноги враз перестали збурювати воду, і Дров’яна Козла спокійно попливла по водяній гладіні. Її дерев’яне тіло трималося на воді незгірше за пліт.

— Що означає «дурноверха шкапа»? — поцікавилася вона.

— Так кажуть, коли когось за щось шпетять, — пояснив Чіп, трохи засоромившись за свої слова. — Я кажу так, коли дуже розсерджуся.

— Дуже приємно, тоді я теж можу назвати тебе дурноверхою шкапою, — сказала Дров’яна Козла. — Бо то не я робила цю річку, не я пускала її впоперек дороги, тож як я маю звати того, хто сваритиме мене за те, що я упала в воду?

— Твоя правда, — згодився Чіп. — Визнаю, що я вчинив недобре. — І гукнув до Гарбузової Голови: — Джеку, з тобою все гаразд?

Страхопуд мовчав.

Тоді Чіп гукнув до Короля:

— Ваша Величносте, з вами все гаразд?

Солом’яник заохав.

— Ох, усе зі мною не гаразд, — відказав він кволим голосом. — Яка ж вона мокрюща, ця вода!

Білизняна мотузка так міцно тримала Чіпа, що він навіть не міг повернутися до своїх супутників. Тому він просто сказав Дров’яній Козлі.

— Греби до берега.

Вона слухняно погребла ногами й повільно, але впевнено дісталася протилежного берега, що в цьому місці був пологий, і легко видерлась на сушу.

Трохи натрудившись, Чіп таки витяг із кишені ножичка й перетяв мотузку, котрою вершники були зв’язані докупи й приторочені до дерев’яного тіла. Почувши, як із хлюпанням упав на землю Солом’яник, він швиденько зліз із Козли й оглянув свого страхопуда.

Жердинове тіло у яскравому вбранні досі сиділо прямо на спині Дров’яної Козли, але замість голови над плечима стирчав загострений кілок: гарбуз десь зник. Солом’яникові ж від цього шаленого скакання вся солома позбивалася до пояса й ніг, і знизу він став пухкенький та округлий, а верхня частина його тіла більше скидалася на порожній міх. Важка корона далі трималася на голові, бо була пришита до неї, навмисно, щоб не загубитися, а сама голова змокла, втратила форму та під вагою золота й самоцвітів збилася наперед, і намальоване обличчя так зморщилося, що скидалося радше на морду японського мопса.

Якби не хвилювання за Джекову долю, Чіп неодмінно розсміявся би, дивлячись на Солом’яника. Та хай там як, а він і далі залишався Солом’яником, тоді як Джек без гарбузової голови — то вже зовсім не Джек. І хлопець не на жарт занепокоївся. Добре, що поряд на землі лежала чималенька жердина, тож Чіп узяв її та й повернувся на річку.

Удалині від берега він помітив золотисту пляму гарбуза, що легенько погойдувався на хвилях. Зараз Чіп не міг його дістати, та раз за разом вода підносила його ближче й ближче, і невдовзі вже можна було дотягнутися до нього жердиною, тож Чіп підтягнув гарбуза до берега. Витягнувши його з річки, він ретельно витер носовичком воду з гарбузової мармизи й побіг ставити голову на її законне місце.

— Ой, лишенько! — було перше, що промовив Джек. — Яка жахлива пригода! Цікаво, від води гарбузи не псуються?

Чіп не знав, що йому відповідати. Мабуть, Солом’яникові теж потрібна його допомога. Тож він ретельно витрусив усю солому з тіла Короля і розстелив її на осонні, щоб сохла, а мокру одіж розвісив на тілі Дров’яної Козли.

— Якщо вода гарбузам протипоказана, — важко зітхнув Джек, — то справи мої кепські.

— Щось я не помічав, щоб вода псувала гарбузи, — заспокоїв його Чіп, — звісно, якщо це не окріп. Тож, друже мій, якщо макітра твоя ціла і без тріщин, вважай, із тобою все гаразд.

— Тріщини? Жодної тріщини, — помітно повеселів Джек.

— Тоді не хвилюйся, — заспокоїв його хлопець. — А то боявся кіт собаки — і вже нема бідаки.

— Ну що ж, — серйозно мовив Джек, — тоді дуже добре, що я не кіт.

Одяг на сонці сохнув скоро, Чіп перетрусив солому Його Величності, щоб сонячне тепло розігнало вологу, і вона стала така хрустка, як і перше. Коли все повисихало, він рівномірно набив соломою Солом’яникову одіж, розгладив намальоване обличчя, і воно знову стало веселим і привітним.

— Вельми тобі вдячний, — бадьоро промовив солом’яний король, розминаючи ноги й насолоджуючись відчуттям збалансованого тіла. — Коли ти Солом’яник, це вигідно відрізняє тебе від інших. Головне, щоб було кому прийти тобі на допомогу, і тоді твоєму життю ніщо не загрожує.

— Цікаво, а гарбузи не тріскаються на сонці? — запитав Джек із тривогою в голосі.

— Ні, зовсім не тріскаються! — бадьоро заспокоював його Солом’яник. — Мій хлопчику, єдине, чого тобі слід боятися, то це старості. Коли твоя золота юність зогниє, стежки наші скоренько розійдуться. Тільки ти про це не думай, ми самі це побачимо і дамо тобі знати. А тепер ходімо! Наша мандрівка триватиме далі. Якби ви знали, як мені хочеться побачити давнього друга Бляшаного Лісоруба.

І вони знову осідлали Дров’яну Козлу. Чіп узявся за ручку, страхопуд міцно схопився за Чіпа, а Солом’яник обома руками обійняв страхопуда за дерев’яний тулуб.

— Їдь повільніше, за нами вже ніхто не женеться, — наказав він стрибусі.

— Гаразд! — грубувато відповіла Дров’яна Козла.

— Ти, часом, не захрипла? — люб’язно поцікавився страхопуд.

Стрибуха сердито хвицнула ногою і скосила банькате око на Чіпа.

— Послухай-но, — прохрипіла вона, — може, ти зробив би так, щоб мене більше не ображали?

— Звісно-звісно, — почав заспокоювати стрибуху Чіп. — Слово честі, Джек навіть не думав тебе ображати. Ти ж розумієш, нам негоже сваритися, ми маємо залишатися гарними друзями.

— Не хочу більше знатися з отим страхопудом, — затялась Дров’яна Козла. — Мені не по дорозі з тими, хто так легко губить голову.

Тяжко було щось на це відповісти, тож якийсь час усі їхали мовчки.

Аж ось заговорив Солом’яник:

— Усе тут, як колись. Пригадую, на цьому трав’яному пагорбі я врятував Дороті від Кусючих Бджіл, що їх наслала Лиха Чаклунка Заходу.

— А гарбузам Кусючі Бджоли шкодять? — запитав Джек і боязко роззирнувся.

— Усі вони давно вже поздихали, тож шкодять чи не шкодять — яке це має значення! — відказав Солом’яник. — А ось у цьому місці мій твердорукий друг перебив Сірих Вовків, яких наслала Лиха Чаклунка.

— А хто це — твердорукий друг? — запитав його Чіп.

— Так я називаю Бляшаного Лісоруба, — пояснив Його Величність. А ось тут на нас напали Крилаті Мавпи, розправилися з нами, а потім ухопили Дороті й полетіли собі геть, — показав Солом’яник, коли вони пройшли трохи далі.

— А Крилаті Мавпи не їдять гарбузів? — запитав Джек і перелякано затремтів.

— Того я не знаю. Не розумію, чого тобі боятися? Тепер Крилаті Мавпи служать Добрій Глінді, володарці Золотого Ковпака, і виконують її накази, — пояснив Солом’яник, трохи подумавши.

Потім він весь поринув у спогади, пригадуючи минулі пригоди. А Дров’яна Козла скакала квітучими полями, швидко несучи своїх вершників до мети подорожі. Та ось почало смеркати, а згодом запала ніч.

Чіп зупинив стрибуху, і коли вона стала, всі позлазили на землю.

— Стомився я, — промовив він, втомлено позіхаючи, — а трава тут така м’якенька, прохолодна. Полягаймо-но всі тут і поспімо до ранку.

— Я взагалі не можу спати, — заявив Джек — Гарбузова Голова.

— Я теж не можу, — і собі сказав Солом’яник.

— А що це таке — спати? Не чула про таке, — промовила Дров’яна Козла.

— Хай там як, а ми мусимо подбати про хлопця. Він же не залізний, його тіло — з плоті, кісток та крові, — як завжди, глибокодумно мовив Солом’яник. — Пригадую, маленька Дороті була така сама. Ми завжди просиджували цілі ночі й чекали, поки вона виспиться та відпочине.

— Ви вже мені вибачте, — промовив Чіп, — але тут я нічого не вдію. І їсти хочу як звір!

— Тільки цього нам бракувало! — похмуро озвався страхопуд. — Сподіваюся, до гарбузів ти не ласий?

— Ні, тільки до пирогів із гарбузовою начинкою, — розсміявся хлопець. — Друже Джеку, можеш почуватися цілком спокійно.

— Джеку, та ти просто боягуз! — зневажливо кинула Дров’яна Козла.

— Подивився б я на тебе, якби ти знала, що будь-якої миті можеш зіпсуватися! — сердито відрубав Джек.

— Годі, годі! — втрутився Солом’яник. — Друзі, не сварімося! Кожен із нас має якусь слабину, тому не докоряймо одні одним. А що бідолаха голодний, а їсти нічого, вгомонімося і даймо йому поспати. Кажуть, що сон змушує забути навіть про голод.

— Сердечно вам вдячний! — розчулено вигукнув Чіп. — Ваша Величність такі добрі, як і мудрі, й найкраще свідчення цього — ваші слова.

Сказавши так, він розтягнувся на траві, поклав голову на Солом’яника, як на подушку, й одразу ж заснув.