Нові пригоди Солом’яника та Бляшаного Лісоруба

18 розділ У Воронячому гнізді

— Дуже дивне відчуття, — заговорив Блазнюк писклявим голосом, що так не пасував до його велетенського тіла, — такого зі мною ще ніколи не було.

А останнє, що я можу пригадати, — це оглушливий гуркіт, коли я йшов лісом. Той гуркіт, мабуть, мене вбив, а потім не було нічого. І ось я знову живий, маю чотири величезних крила і тіло, яке сповнить плачем і соромом будь-яку тварину чи птаха, не позбавлених бодай крихти гідності. Що б усе це значило? Я хто — Блазнюк чи крилатий ваговоз? — говорячи це, він дуже кумедно ворушив бородою.

— Ти звичайний літун, — пояснив йому Чіп, — літун із головою Блазнюка. Ми склали тебе, а потім оживили, щоб полетіти куди захочемо.

— Чудово! — вигукнув літун. — Отже, я ніякий не Блазнюк, і тому мені не може бути притаманна горда вдача цих тварин та їхнє волелюбство. Тож я ладен стати ким завгодно, хоч дурником на побігеньках. Тільки й втіхи, що тіло моє хитке, і, сподіваюсь, рабська доля моя триватиме недовго.

— Благаю тебе, не кажи так! — озвався Бляшаний Лісоруб. Блазнюкові слова краяли його добре серце. — Невже тобі так кепсько?

— Ну, кепсько, не кепсько, судити не беруся, — відказав Блазнюк. — Я ж тільки перший день живу на світі, то звідки мені знати, що добре, а що погано? — і він замислився, помахуючи щіткою-хвостом.

— Не хвилюйся, — приязно мовив Солом’яник, — не вішай носа і радій життю. Тебе ніхто не скривдить, ми зробимо все, щоб ти не мав причин сумувати. То ти не будеш проти, щоб ми сіли на тебе та й полетіли звідси?

— Авжеж, не буду, — відповів Блазнюк. — Я залюбки політав би. Бо варто рушити землею, як неодмінно зустрінеш когось із блазнюків, і як тоді дивитися їм в очі?!

— Я тебе розумію, — поспівчував йому Бляшаний Лісоруб.

— Крім того, — не змовкав Блазнюк, — варто мені поглянути на себе, а потім на вас, як відразу стає ясно: ні в кого з вас не було вкладено стільки фантазії, як у мене.

— Зовнішність оманлива, — палко заперечив Брошковий Жук. — От я, скажімо, Стократно Збільшений і Вельми Освічений.

— Аякже! — байдуже пробурмотів Блазнюк.

— А в мене такий мозок, якого більше ніде не знайдеш, — гордо додав Солом’яник.

— Оце так диво! — осміхнувся Блазнюк.

— А в мене, хоч я із заліза, — не втримався і Лісоруб, — найчуйніше і найм’якше серце.

— Я захоплений таким зізнанням, — промовив Блазнюк, трохи закашлявшись.

— А моя усмішка сяє і вдень, і вночі, — озвався страхопуд Джек. — Ну чим не диво!

— Як місяць-молодик у небі, — пишномовно додав Брошковий Жук, чим привернув до себе увагу ошелешеного Блазнюка.

— А я, — взяла слово Козла, щоб порушити ніякову тишу, — така чудова, що ні в казці сказати, ні пером описати.

— Ну й ну, я, звісно, радий, що всі мої власники такі виняткові, — недбало кинув Блазнюк. — Хотів би й я про себе так сказати, ото було би втіхи!..

— У тебе все попереду, — запевнив Солом’яник. — Не так-то просто пізнати себе. У нас, старших і мудріших, це забрало не один місяць. А тепер, — промовив він, звертаючись до друзів, — сідаймо на свої місця, бо час летіти.

— Куди летимо? — запитав Чіп, видряпуючись на сидіння дивана й допомагаючи страхопудові, котрий ліз за ним.

— У Південному краю живе чудова Королева, що зветься Глінда Добра, і я певний, що вона з радістю прийме нас усіх, — озвався Солом’яник, вайлувато залазячи на літуна. — Летімо до неї та попросімо в неї поради.

— Непогана пропозиція, — похвалив його Бляшаний Лісоруб, допомагаючи піднятися Брошковому Жуку та вкладаючи Дров’яну Козлу на подушки у кінці диванів. — Я знаю цю Добру Чаклунку, вона не покине нас у скруті.

— Всі сіли? — запитав Чіп.

— Так, — озвався Бляшаний Лісоруб, умощуючись поруч із Солом’яником.

— Злітаймо! — наказав Чіп Блазнюкові. — На південь, будь ласка. Але на висоті мене нудить, тож постарайся летіти не дуже високо, щоб просто не чіплятися за будинки й дерева.

— Гаразд, — коротко відказав Блазнюк.

Він махнув усіма чотирма крилиськами і став повагом підійматися в повітря, а всі, хто сидів усередині, про всяк випадок міцно притиснулися до спинок і похапалися за бильця. У повітрі Блазнюк розвернувся на південь та й полетів, швидко, велично.

— Якщо весь час летіти на такій-от висоті, наш політ справлятиме незабутнє враження, — зауважив Освічений Брошковий Жук.

— Йому враження в голові, — пробурчав Солом’яник. — Тримайся краще, бо впадеш — і згадуй як звали. Хитавиця в літуна — будь здоров!

— Скоро стемніє, — зауважив Чіп, позираючи на сонце, що котилося до небокраю. — Може, десь приземлимося та перечекаємо до ранку? Цікаво, чи Блазнюк літає вночі, чи ні.

— Мені й самому це цікаво, — тихенько озвався Блазнюк. — Я ніколи в житті не літав. У мене були ноги, й бігали вони як вихор. А тепер мені здається, що вони позасинали.

— Тобі правильно здається, — сказав Чіп, — Бо ми не оживляли твоїх ніг.

— Тебе робили для польотів, а не для ходьби, — пояснив Солом’яник.

— Ходити ми й самі вміємо, — додав Брошковий Жук.

— Я починаю розуміти, що від мене треба, — промовив Блазнюк. — Що ж, я годитиму вам усім, чим зможу. — Сказавши це, він затих і якийсь час летів мовчки.

Коли вони пролетіли ще трохи, страхопуд затривожився.

— Хто знає, гарбузові від польоту нічого не станеться? — запитав він.

— Якщо ніякий дурень не викине його за борт, то нічого, — відповів Брошковий Жук. — А от коли гарбузова голова падає на землю, вона відразу ж перетворюється на купу місива.

— Хіба я не просив тебе притримувати свої дурні жарти при собі? — Чіп грізно зиркнув на Брошкового Жука.

— Якби ви знали, скільки жартів я уже притримав, — відповів той. — Та я ж не винний, що мова сама підказує мені один каламбур за другим, а з такою ерудицією, як у мене, просто неможливо не пожартувати раз-другий.

— Тим жартам уже не одна сотня років, — промовив Чіп, — причому вигадували їх люди не дуже освічені.

— Ти нічого не плутаєш? — помітно збентежився Брошковий Жук.

— А що тут плутати, — стенув плечима хлопець. — Можливо, сам по собі Освічений Брошковий Жук — це й справді щось новеньке, та от ті знання, що ти отримав, старі як світ.

Жука, здається, це дуже вразило, і якийсь час він присоромлено мовчав. Солом’яник, міняючи собі місце, побачив на подушках перцівничку, яку Чіп відклав убік, і почав уважно її розглядати.

— Викинь її, — кинув хлопець, — там уже нічого немає. Навіщо тримати цей мотлох?

— Так-таки нічого? — перепитав цікавий Солом’яник і зазирнув усередину.

— Кажу ж, нічого, — відповів Чіп. — Я витрусив увесь порошок.

— Якщо так, то перцівничка має подвійне дно, — підсумував Солом’яник. — Бо дно не може бути з добрячий палець завтовшки!

— Дай-но глянути, — попросив Бляшаний Лісоруб, Солом’яник дав йому перцівничку, Лісоруб оглянув її і сказав: — Ця штука справді має подвійне дно. Гм, а навіщо?

— А ти розбери і подивися, — запропонував Чіп, а сам аж знемагав від цікавості.

— Розібрати? Це можна, — озвався Бляшаний Лісоруб. — Нижнє денце відкручується. Та мої пальці загрубі для цього, поглянь-но, може, ти його відкрутиш?

Чіп узяв у нього перцівничку й легенько відкрутив денце. Між зовнішнім і внутрішнім дном лежав дбайливо згорнутий папірець, а на ньому — три сріблястих пігулки. Обережно, щоб не розсипати пігулки, хлопець дістав папір, розгорнув. На ньому виявилося кілька старанно написаних рядочків.

— Читай уголос, — попросив Солом’яник.

— «Чудодійні бажальні пігулки д-ра Нікідіка, — прочитав Чіп. — Показання до застосування. Проковтнути одну пігулку, тоді рахувати по два до сімнадцяти, а потім загадати бажання. Бажання збувається одразу. УВАГА! Тримати в сухому й темному місці».

— Оце-то знахідка! — зрадів Солом’яник.

— Усім знахідкам знахідка, — серйозно мовив Чіп. — Ці пігулки ще можуть нам знадобитися. А от цікаво, баба Момбі знала, що та перцівничка не проста, а з сюрпризом? Пригадую, вона колись похвалялася, що має життєдайний порошок від цього Нікідіка.

— Він, мабуть, дуже могутній Чаклун! — вигукнув Бляшаний Лісоруб. — Якщо його порошок виявився справжній, то й пігулкам, я певен, також можна довіряти.

— Але даруйте, — озвався Солом’яник, — чи можна долічити до сімнадцяти, якщо рахувати по два? Адже сімнадцять — це непарне число.

— Твоя правда, — відповів Чіп розчаровано. — Як можна порахувати до сімнадцяти, рахуючи по два?

— То що нам користі від тих пігулок? — почав нарікати Джек. — О, як мені гірко! А я вже думав побажати, щоб мій гарбуз ніколи не псувався.

— Не мели дурниць! — обірвав його Солом’яник. — Якби нам вдалося скористатися цими пігулками, ми придумали б набагато цікавіше бажання, ніж твоє.

— Та що ж може бути кращого?! — обурився Джек. — Якби тобі щомиті загрожувала перспектива зіпсуватися, ти зрозумів би мої тривоги.

— Особисто я, — сказав Бляшаний Лісоруб, — дуже тобі співчуваю. Але, оскільки ми не можемо долічити до сімнадцяти, рахуючи по два, тобі ні на що сподіватися, крім як на співчуття.

Тим часом уже зовсім стемніло, над мандрівниками нависли хмари, крізь які не проникало місячне світло. А Блазнюк летів собі й летів, і з кожною годиною його диванне тіло-крісло чомусь усе більше розгойдувалося. Брошковий Жук заявив, що його вже нудить, Чіп теж зблід і почувався дещо пригніченим. Але решта просто повтискалися в спинки сидіння, і схоже було, що вони не мають нічого проти хитавиці, аби тільки їх не повикидало з диванів. Ніч ставала дедалі темнішою, а Блазнюк усе летів крізь темне небо. Подорожні вже не бачили одне одного, й між ними запала похмура тиша. Урешті Чіп, після довгих роздумів, заговорив.

— Як ми знатимемо, коли під нами буде палац Глінди Доброї? — запитав він.

— До її палацу ще летіти й летіти, — відповів Лісоруб. — Я там бував.

— А як дізнатися, з якою швидкістю летить Блазнюк? — не вгавав хлопець. — На землі нічогісінько не видно, і ще до ранку ми можемо опинитися далеко за тим місцем, до якого хочемо потрапити.

— Це звучить доволі правдоподібно, — погодився Солом’яник, трохи занепокоївшись. — Але я не бачу, як ми можемо зупинитися просто зараз. Ми можемо втрапити в річку або, чого доброго, приземлитися на гострий шпиль.

Отож Блазнюк, розмірено помахуючи своїми величезними крилами, летів собі далі, а друзі стали терпляче чекати ранку.

Потім з’ясувалося, що Чіпові страхи геть не безпідставні. Щойно почало світати, вони визирнули за бильця канапи на землю і побачили горбисту місцевість із розкиданими на ній дивними поселеннями, будинки яких мали не округлі дахи, як це було всюди у Країні Оз, а похилі, що посередині сходилися в гострий шпиль. Ця країна була не знайома ані Бляшаному Лісорубу, ані Солом’яникові, котрі колись бували у володіннях Глінди і знали їх як свої п’ять пальців.

— Ми збилися з дороги! — засмутився Солом’яник. — Напевне, Блазнюк перелетів усю Країну Оз, проминув піщану пустелю, й ми опинилися в тому страшному потойбічному краї, про який розповідала Дороті.

— Повертаймо назад! — відчайдушно закричав Лісоруб. — І чим швидше, тим краще!

— Повний розворот! — закричав Блазнюкові Чіп. — Ну ж бо, розвертайся, не барися!

— Якщо я почну крутитися, ми неодмінно перекинемося, — відказав Блазнюк. — Польоти взагалі не моя стихія, тому найкраще було би десь приземлитися, а там я вже спокійно розвернуся й полечу.

Там, де вони пролітали, не було жодної місцини, де можна було би приземлитися. Блазнюк пролітав над якимось великим селом, і Брошковий Жук затявся, що це, певно, місто. А потім почалися високі гори, де було повно глибоких прірв та крутих скель — і жодної пласкої поверхні.

— Нам треба якось зупинитися, — сказав Чіп, коли гірські вершини підступили дуже близько. Тоді він обернувся до Блазнюка й скомандував: — Як тільки побачиш рівненьку поверхню, відразу сідай!

— Добре, — слухняно мовив Блазнюк і прицілився до кам’яного плато між двома стрімчаками. Не маючи навичок у повітроплаванні, він не встиг розрахувати швидкість і промахнувся на півкорпуса, зламавши два правих крила об гостру скелю, а тоді полетів зі скелі вниз.

Друзі щосили намагалися втриматися на диванах, та коли Блазнюк налетів на скелю, його тіло різко смикнулося, потім перевернулося — і всі, хто там сидів, посипалися вниз, мов стиглі груші.

На щастя, падати довелося недовго, бо під ними виявилося величезне гніздо, збудоване колонією ґав у порожнистому виступі скелі. Тож ніхто з них, навіть Джек — Гарбузова Голова, при падінні не зазнав ніяких ушкоджень. Безцінна страхопудова голова опустилася на м’які Солом’яникові груди. Чіп упав на купу листя і паперу, й це вберегло його від травм. Брошковий Жук торохнувся головою в Дров’яну Козлу, але нічого серйознішого, крім запаморочення голови, з ним не сталося. Лісоруба ошелешило падіння, але, побачивши, що на його блискучому нікельованому тілі навіть подряпини не залишилося, він одразу ж повеселів і обернувся до друзів.

— Політ скінчився несподівано і доволі трагічно, — мовив Лісоруб, — але не варто дорікати Блазнюкові, він і так зробив усе, що було в його силах. А от як вибратися звідси, про це нехай думає хтось інший, хто має мудрішу голову.

І він глянув на Солом’яника. Той підповз до краю гнізда й визирнув назовні. Унизу зяяло провалля, що сягало в глибину на сотні ліктів. А над головами височів прямовисний стрімчак із обламаною вершиною та Блазнюком-літуном, що й досі висів, зачепившись диваном за кам’яний виступ.

Становище було безвихідним, і коли друзі зрозуміли це, всіх обійняв чорний розпач.

— Тут ми в більшій пастці, ніж у палаці, — сумно мовив Брошковий Жук.

— Краще б ми нікуди не летіли, — простогнав Джек. — Боюся, гірське повітря шкідливе для гарбузів.

— Еге ж, а надто як повернуться ворони, — прохрипіла Дров’яна Козла, сукаючи ногами у марних спробах звестися на ноги. — От що вони люблять, то це гарбузи.

— Ти думаєш, вони сюди прилетять? — налякано запитав страхопуд.

— Ще й як прилетять, — відказав Чіп, — це ж їхнє гніздо. А птахів у цьому гнізді декілька сотень, не менше, — казав він, роззираючись довкола, — ви тільки погляньте, скільки всього вони сюди позносили!

І справді, чого тільки не було у воронячому гнізді! Злодійкуваті ворони багато років крали все підряд із людських осель і зносили сюди, і їх не хвилювало, що тут увесь цей крам перетворювався просто на купу мотлоху. А що гніздо було тут надійно захищено від людей, тим-то все, що потрапляло до гнізда, втрачалося для них назавжди.

Ворони крали все підряд, і Брошковий Жук, порившись у воронячому мотлосі, зачепився ногою за прекрасне діамантове кольє. Бляшаний Лісоруб так і прикипів до нього очима, тож Брошковий Жук подарував йому свою знахідку, не забувши спорядити цей дарчий акт пишною промовою. Лісоруб почепив кольє собі на шию, і не міг натішитися, коли великі діаманти заблищали на сонці.

Аж ось почувся шум і лопотіння сотень крил. Коли лопотіння поближчало, Чіп закричав:

— Ворони повертаються! Зараз вони нас побачать, розлютяться, і тоді нам кінець.

— Ой, я боюся! — заквилив страхопуд. — Тут мені смерть!

— І мені теж! — простогнав Брошковий Жук. — Ворони — найбільший ворог комах.

Більше ніхто не злякався ворон, але Солом’яник відразу ж постановив сховати тих, кому вони могли завдати шкоди. Тож, за його наказом, Чіп зняв страхопудову голову і заліг із нею на дно гнізда, а потім, також виконуючи Солом’яників наказ, біля нього примостився і Брошковий Жук. Бляшаний Лісоруб, навчений попереднім досвідом, звільнив від соломи все Солом’яникове тіло (крім голови, звісно) і притрусив нею Чіпа та Брошкового Жука, повністю сховавши їх від ворон.

І щойно вони це зробили, як на гніздо налетіла вороняча зграя. Побачивши у своєму гнізді непрошених зайд, гайвороння зайшлося несамовитим карканням і кинулося на них.