Нові пригоди Солом’яника та Бляшаного Лісоруба

16 розділ Солом'яник бере час на роздуми

— Як на мене, — мовив Солом'яник, коли всі знову зібралися в тронній залі, — то дівчисько Жинжур має всі підстави зватися Королевою.

І якщо це справді так, то виходить, що я не маю права зватися Королем і нам нічого робити в її палаці.

— Але ж поки вона не з’явилася, Королем усе-таки був ти, — не погодився з ним Брошковий Жук, що, запхавши руки до кишень, поважно походжав туди-сюди. — Наскільки я розумію, ця самозванка просто узурпувала твій престол.

— А тепер ми її перемогли й змусили тікати геть, — додав страхопуд і, взявшись руками за гарбуз, повернув його обличчям до Солом’яника.

— Що, невже ми її перемогли? — тихенько запитав Солом’яник. — Ану погляньте у вікно і скажіть мені, що там діється?

Чіп підбіг до вікна і визирнув у двір.

— Навколо палацу подвійне оточення Війська Непокори, — гукнув він.

— Я так і знав, — похмуро кивнув Солом’яник. — Миші вигнали дівчисьок із палацу, та ми як були їхніми бранцями, так ними й залишилися.

— Мій друг має рацію, — озвався Бляшаний Лісоруб, завзято натираючи блискучі груди клаптиком замші. — Жинжур і далі Королева, а ми — її бранці.

— І все-таки я сподіваюся, що вона до нас не добереться, — закричав страхопуд Джек, і його голос затремтів. — Пам’ятаєте, Жинжур погрожувала пустити мого гарбуза на пироги?

— Заспокойся, — озвався Бляшаний Лісоруб. — Круть чи верть, а гарбузові смерть. Якщо сидітимеш отут, у чотирьох стінах, то зогниєш так чи інакше. Вже краще бути смачним пиріжком, ніж залишитися з гнилими мізками.

— Резонне зауваження, — погодився з другом Солом’яник.

— О, горе, — застогнав страхопуд, — о, лиха моя година! Татусю, любий, і чому ти не зробив мене із жерсті чи хоча б із соломи, щоб я ніколи не псувався?

— Не кажи дурниць! — розсердився Чіп. — На твоєму місці я радів би, що мене взагалі зробили. Усе має свій початок і кінець.

— Дозвольте нагадати вам, — приєднався до розмови Брошковий Жук, у чиїх круглих булькатих очах і досі читалися розпач та безнадія, — що ця нелюдка Королева Жинжур пригрозила пустити мене на гуляш, і це при тому, що я — єдиний у світі Стократно Збільшений і Вельми Освічений Брошковий Жук!

— Як на мене, дуже непогана ідея, — сказав Солом’яник.

— А може, краще на черепаховий суп? — підтримав свого друга Бляшаний Лісоруб.

— Може, й краще, — погодився Солом’яник.

Брошковий Жук аж застогнав, почувши таке, але не залишився в боргу.

— Та що я бачу! — промовив він понуро. — Мені ввижається, як кози ковтають малесенькі шматочки жерсті, котрі були колись Бляшаним Лісорубом. Я ж плаваю в супі, що кипить на вогнищі, розкладеному з Дров’яної Козли й страхопуда, а щоб супчик скоріше зварився, Королева Жинжур підкидає у вогонь солому з нашого любого Солом’яника!

Від такої сумної перспективи почуття тривоги тільки зросло, і всім стало страх як тоскно.

— Якийсь час нам це точно не загрожуватиме, — промовив Бляшаний Лісоруб, стараючись, аби голос його звучав бадьоро. — Поки двері всі цілі, ні Жинжур, ні її поплічниці не зайдуть до палацу.

— Так, але до того я й Брошковий Жук пропадемо з голоду, — озвався Чіп.

— За мене можете не хвилюватися, — приєднався до розмови Брошковий Жук, — наш друг страхопуд не дасть мені померти голодною смертю. Я не великий любитель гарбузів, але голод не тітка, а голівка у нашого Джека така кругла й повненька.

— Які безсердечні думки! — вигукнув Бляшаний Лісоруб, неприємно здивований. — То що ми, друзі, візьмемо й поїмо одні одних?

— Одне можна сказати напевно: залишатися в палаці нам ніяк не можна, — підсумував Солом’яник, і в його голосі почулися сталеві нотки. — Годі сперечатися й лякати одні одних, краще поміркуймо, як звідси втекти.

Щойно він це сказав, як усі відразу зібралися довкола трону, на якому сидів Солом’яник. Чіп саме всідався на стілець, коли з його кишені випала перцівничка й покотилася долівкою.

— Що це? — запитав Бляшаний Лісоруб, узявши перцівничку до рук.

— Обережно! — гукнув Чіп. — Там життєдайний порошок. Не розсип, бо його дуже мало.

— Життєдайний порошок? — здивувався Солом’яник.

— То з чаклунського начиння баби Момбі, — пояснив хлопець, обережно кладучи перцівничку в кишеню. — Вона взяла цей порошок у старого чаклуна-горбуна, оживила ним страхопуда Джека, а вже потім я з його допомогою оживив Дров’яну Козлу. Думаю, цим порошком можна оживити що завгодно, просто береш і посипаєш, та тільки залишилося його ще на один раз.

— То, мабуть, дуже цінний порошок, — припустив Бляшаний Лісоруб.

— О, що цінний, то цінний, — погодився з ним Солом’яник. — Може, це єдиний порятунок, на який ми можемо розраховувати. Думаю, мені не завадило би декілька хвилин подумати, тож Чіпе, зроби мені таку ласку, візьми свого ножичка та зріж у мене з голови цю важку корону.

Чіп не гаючись обтяв стібки, що тримали корону на Солом’яниковій голові, колишній правитель Смарагдового міста зняв її, полегшено зітхнувши, і повісив на гачку біля трону.

— Більше ніщо не вказує на те, що я король, — мовив Солом’яник. — І я дуже радий, що спекався цього тягаря. Ця корона дісталася мені від Чарівника Оза, а він колись відвоював її у короля Пасторії. Тепер на неї поклала око Жинжур, тож я щиро сподіваюся, що ця корона не додасть їй головного болю.

— Дуже гарна думка, — сказав Бляшаний Лісоруб, схвально киваючи.

— А тепер помовчте, щоб не заважати мені думати, — попросив Солом’яник, зручніше всівшись на троні.

Друзі відразу принишкли, щоб Солом’яник міг спокійно подумати: всі щиро вірили в неабияку силу його розуму.

Минуло зовсім трохи часу, хоча друзям здавалося, що вже минула вічність, коли Солом’яник випростався, обвів усіх якимось дивним поглядом і сказав:

— Сьогодні мені як ніколи добре думається, і це мене дуже тішить. А тепер послухайте, що я скажу! Якщо ми спробуємо втекти через один із палацових виходів, це буде пряма дорога в неволю. Тому, якщо всі земні шляхи перерізані, нам залишається тільки одне: втікати повітрям!

Він витримав паузу, щоб усі належно оцінили його пропозицію, та ці слова не справили жодного враження на ошелешених, розгублених Солом’яникових слухачів.

— Великий Оз покинув Смарагдове місто, скориставшись повітряною кулею, — вів далі Солом’яник. — Так, ми не знаємо, як роблять повітряні кулі. Але ми знаємо, що все, здатне здійнятися в повітря, без труднощів підійме й нас. І тому я пропоную такий вихід: мій друг Бляшаний Лісоруб, майстер на всі руки, збудує літуна з потужними крилами. Чіп оживить його своїм чарівним порошком, а тоді ми всі сядемо на нього та й полетимо звідси.

— Браво! — вигукнув Бляшаний Лісоруб.

— Мені б таку голову! — пробурмотів страхопуд Джек.

— Справді блискуча пропозиція! — похвалив Солом’яника Освічений Брошковий Жук.

— Я знаю, ми це зробимо, — впевнено заявив Чіп. — Я хотів сказати, якщо Бляшаний Лісоруб збудує цього літуна.

— Я зроблю все, що від мене залежить, — весело озвався Бляшаний Лісоруб. — А як уже бути до кінця чесним, то якщо я беруся за якусь справу, то майже завжди доводжу її до кінця. Ось тільки щоб отой літун нормально злетів у небо, складати його треба на даху.

— Маєш рацію, — погодився з ним Солом’яник.

— Тоді розійдімося палацом, — запропонував далі Бляшаний Лісоруб, — позносимо на дах усе, що трапиться, і я візьмуся до роботи.

Аж тут озвався страхопуд:

— А чи можна було би спершу зняти мене з цієї Козли і приробити другу ногу, щоб я зміг ходити. Бо в такому стані я ні вам не допоможу, ні собі ради не дам.

Бляшаний Лісоруб порубав стіл із червоного дерева, що стояв посеред тронної зали, взяв одну чудово вирізьблену ніжку й припасував її до Джекового тіла, чим страхопуд неабияк запишався.

— Чудасія та й годі, — казав він, спостерігаючи за роботою Лісоруба. — Хто б міг подумати, що найціннішою і найгарнішою частиною мого тіла стане ліва нога.

— Це ще одна підстава вважати тебе незвичайним, — промовив Солом’яник, — а якщо тобі цікава моя думка, то знай: якщо в цьому житті й варто кимось пишатися, то це тими, хто має в собі якусь дивовижу. Бо таких, хто нічим не вирізняється, — як листя на дереві, так і живуть вони собі непомітно аж до смерті.

— Слова, гідні філософа! — вигукнув Брошковий Жук, разом із Бляшаним Лісорубом допомагаючи страхопудові звестися на ноги.

— Як ти тепер почуваєшся? — поцікавився Чіп у страхопуда, котрий притупував новою ногою, випробовуючи її на міцність.

— Як новенький! — бадьоро відповів Джек. — Ось тепер я можу допомогти вам готуватися до втечі.

— Що ж, берімося до роботи, — діловито мовив Солом’яник.

І друзі, радісінькі, що врешті можуть щось зробити заради власного визволення, розбрелися палацом у пошуках матеріалів для свого літуна.