Нові пригоди Солом’яника та Бляшаного Лісоруба

12 розділ Містер Брошковий Жук, С. З. та В. О

Полководиця Жинжур, котра, як ви ще, може, не забули, командувала Військом Непокори, не на жарт стривожилася, коли дізналася про втечу Солом'яника.

Їй стало страшно, бо, як полководиця, вона чудово розуміла: якщо Його Величність і Бляшаний Лісоруб об’єднають сили й разом виступлять проти неї, їй та її війську буде непереливки. Мешканці Країни Оз іще добре пам’ятали подвиги цих славних героїв, котрих не зломили ні численні знегоди, ні буремні пригоди.

Тож не гаючи й хвилини, Жинжур послала гінця до відомої чаклунки баби Момбі й пообіцяла щедру винагороду, якщо та згодиться допомогти її Війську Непокори.

Момбі й досі була лиха на Чіпа за його витівку, за втечу, а найбільше — за крадіжку її коштовного життєдайного порошку. Тому вона одразу ж пристала на пропозицію Полководиці Жинжур податися до Смарагдового міста й допомогти їй побороти Солом’яника та Бляшаного Лісоруба, котрі були з Чіпом заодно.

Щойно баба Момбі дісталася до королівського палацу, як одразу ж, за допомогою тільки їй відомих чарів, з’ясувала, що ці шукачі пригод уже вирушають назад до Смарагдового міста. Тож вона подалася в невеличку комірчину височенної вежі, замкнулася в ній і взялася чаклувати, щоб не дати Солом’яникові й усім його друзям повернутися до міста.

Тому-то Бляшаний Лісоруб раптом зупинився посеред дороги й сказав:

— Щось дуже дивне коїться зі мною. Я ж знаю ці околиці як своїх п’ять пальців, а тут, боюся, ми таки заблукали.

— Та ну, бути такого не може! — заперечив на це Солом’яник. — Друже, а чому ти думаєш, що ми заблукали?

— Та тому, що перед нами широченне соняшникове поле, якого я зроду-віку не бачив.

Усі роззирнулися довкола й тільки тепер помітили, що їх зусібіч оточує ліс міцних стебел, кожне з яких було увінчане величезною жовтою квіткою. Боляче різали око сліпучі барви жовтих і червоних відтінків, а кожна квітка лопотіла, неначе малесенький вітрячок, і від цього все пливло перед очима, затуманюючи погляд і геть збиваючи мандрівців із пантелику.

— Та це ж просто чари! — раптом осяяло Чіпа.

Поки всі дивувалися та думали, що робити далі, Бляшаний Лісоруб нетерпляче крекнув, замахнувся сокирою і ступив крок уперед, наміряючись зрубати найближче до нього соняшникове стебло. Аж ось соняшники несподівано перестали крутитися мов навіжені, й подорожні ясно побачили всередині кожної квітки по дівочому обличчю. Гарненькі личка дивилися на приголомшених друзів і глузливо усміхалися, а потім весело розреготалися, побачивши, як вони собою їх налякали.

— Не треба! Не треба! — закричав Чіп, намагаючись спіймати Бляшаного Лісоруба за руку. — Вони ж живі! Та це ж дівчиська!

І тієї ж миті соняшники закрутилися знову, і дівочі обличчя зникли й знову перетворилися на розмиті плями.

Бляшаний Лісоруб випустив із рук сокиру й опустився на землю.

— У мене сокира не підіймається на такі милі створіння, — промовив він розпачливо, — а як іще пройти через цей ліс, я й гадки не маю.

— Мені ці обличчя дуже нагадують дівчисьок із Війська Непокори, — насторожився Солом’яник. — Ось тільки одного я не можу збагнути: як їм вдалося так швидко нас наздогнати.

— Готовий битись об заклад, що це чари, — категорично заявив Чіп. — Хтось просто хоче напустити нам туману в очі. Баба Момбі, я знаю, колись таким грішила. Може, тут і сліду соняшників немає, а те, що ми бачимо, — просто мана.

— То давайте заплющимо очі та й підемо собі навпростець, — запропонував Лісоруб.

— Я перепрошую, — заперечив Солом’яник, — але мої очі намальовані, і я не можу їх заплющити. Якщо тобі пощастило мати бляшані повіки, то не думай, що ми всі такі.

— А в Дров’яної Козли взагалі не очі, а сучки, — озвався страхопуд Джек і нахилився до стрибухи, придивляючись до її баньок.

— Хай там як, а ви йдіть перші. Ми підемо за вами, і, може, з того щось та й вийде, — мовив Чіп. — Я вже майже нічого не бачу від цього сяйва.

Козла зі страхопудом на спині відважно поскакала вперед, а Чіп схопився за оцупок її хвоста, заплющив очі й побіг слідом. Солом’яник і Бляшаний Лісоруб побігли за хлопцем. Вони пробігли зовсім мало, як почувся радісний вигук Гарбузової Голови, і стало ясно: попереду — вільний шлях.

Вони спинилися і, озирнувшись назад, побачили, що від соняхів і сліду не лишилося.

Помітно зрадівши, вони пішли далі. Та бабега Момбі так змінила весь краєвид довкола, що вони неодмінно заблукали б, якби мудрий Солом’яник не порадив орієнтуватися за сонцем, що було набагато надійніше, бо ніяка магія не змусила би сонце змінити свій рух.

Проте на цьому пригоди не скінчилися. Ось Дров’яна Козла втрапила передньою ногою в кролячу нірку, та так, що страхопуд полетів сторч головою через стрибуху, і був би йому кінець, якби не Бляшаний Лісоруб. Він спритно спіймав гарбуза, коли той уже, здавалося, от-от впаде на землю. Джека — Гарбузову Голову було врятовано. Чіп швиденько повернув гарбуза на шию страхопудові й допоміг йому підвестися. А от Дров’яній Козлі пощастило набагато менше. Коли її ногу вийняли з кролячої нірки, всі побачили, що вона зламалася і якщо ногу не полагодити або не замінити на нову, про дальшу подорож не може бути й мови.

— Оце-то халепа, — мовив Бляшаний Лісоруб. — Якби ж тут десь росли дерева, я запросто витесав би ногу для стрибухи. Але тут на багато миль довкола навіть кущика немає.

— У цих краях така пустка, що тут не те що будинка, а й паркану не знайдеш, — тужно додав Солом’яник.

— Що ж нам тоді робити? — запитав хлопець.

— Треба мені добряче подумати, — озвався Його Величність Солом’яник Мудрий. — Знаю з досвіду: всьому можна дати раду, аби лише був час усе як слід обміркувати.

— То подумаймо всі разом, — запропонував Чіп, — і, може, тоді нам вдасться придумати, як зарадити Дров’яній Козлі.

І вони всі посідали на траву рядочком і стали думати-гадати, а Дров’яна Козла тим часом почала зацікавлено розглядати зламану ногу.

— Болить? — тихенько запитав Бляшаний Лісоруб, співчуваючи стрибусі.

— Анітрохи, — заспокоїла його Дров’яна Козла, — просто прикро стає на душі, коли раптом починаєш розуміти, який ти крихкий.

Якийсь час потому всі сиділи тихо — кожен думав про своє. Аж ось Бляшаний Лісоруб підняв голову й став вдивлятися в далечінь.

— Що то таке рухається до нас? — здивовано запитав він.

Усі й собі поглянули туди, куди дивився Лісоруб, і помітили, що до них наближається якась дивна істота, настільки дивна, що нічого подібного вони ще в житті не бачили. Істота рухалася по траві швидко й безшумно, і вже за кілька хвилин стояла перед подорожніми, й вони здивовано позирали на неї, а вона — на них.

— Доброго ранку! — ввічливо привітався з незнайомцем Солом’яник, котрого ніколи, ні за яких обставин ніщо не збентежувало.

Незнайомець зняв квітчастого капелюха, низенько вклонився і аж тоді відповів:

— І вам усім також доброго ранку. Сподіваюся, для вас він справді добрий. Дозвольте відрекомендуватися. Ось моя візитна картка.

Сказавши все це дуже приязним голосом, він протягнув Солом’яникові картку. Той узяв її в руки, покрутив, похитав головою та передав Чіпові.

— «Містер Брошковий Жук, С. З. та В. О.», — голосно прочитав хлопець.

— Матінко! — не стримався страхопуд Джек і став пильніше придивлятися до незнайомця.

— Цікаво, дуже цікаво! — пробурмотів Бляшаний Лісоруб.

Чіпові очі стали круглі від здивування, а Козла просто зітхнула й відвернулася.

— Ви що, справді Брошковий Жук? — недовірливо запитав Солом’яник.

— Авжеж, добродію, авжеж! — не забарився з відповіддю незнайомець. — Чи, може, на картці не написано, як мене звати?

— Написано, — погодився Солом’яник. — Але дозвольте поцікавитися, що означають літери С та З?

— Літери С та З означають «Стократно Збільшений», — гордо відповів Брошковий Жук.

— О, я це бачу, — Солом’яник критично оглянув незнайомця. — А ви що, справді стократно збільшені?

— Ласкавий пане, — мовив Брошковий Жук, — ви справили на мене враження розсудливого та проникливого чоловіка, тому скажіть, чи не спадає вам на думку, що розмірами я в декілька тисяч разів більший за будь-якого іншого брошкового жука, який траплявся вам у житті? І чи це не свідчить про те, що я таки стократно збільшений, і навряд чи є підстави в цьому сумніватися?

— Даруйте мені, — відповів Солом’яник, — але після останнього прання в мене трохи перемішався весь мозок. Боюся видатися невихованим, але скажіть, що означають літери В та О?

— Мій науковий ступінь, — відповів Брошковий Жук, поблажливо усміхаючись. — Якщо вже бути до кінця точним, то «Вельми Освічений».

— Ого! — здивувався Солом’яник, і йому як камінь із душі впав.

А Чіп не зводив очей із незвичайного незнайомця, уважно роздивляючись його велике й округле, наче в жука, тіло, що спиралося на пару тонесеньких ніжок. Ніжки закінчувалися крихітними ступнями із задертими пальцями. Тіло Брошкового Жука було плескате, темно-брунатне й блискуче зі спини, а спереду — смугасте, в білі та світло-брунатні смужки, котрі доходили до краю та зливалися в однотонне облямування. Руки були так само тоненькі, як і ноги, а голова трималася на довгенькій шиї і була би така сама, як у людини, якби не хоботок, або сисальце, яким закінчувався його ніс, та маленькі вусики на кінчиках вух, що закручувалися в боки, мов пара поросячих хвостиків. Правду кажучи, круглі чорні очка Брошкового Жука були доволі банькаті, але вони не псували його обличчя.

Жук був убраний у темно-синю одежину, що кроєм нагадувала фрак, із жовтою шовковою підкладкою та квіткою у петлиці. Під фраком виднівся білий полотняний жилет, котрий щільно прилягав до широкого тіла велетенської комахи. Бриджі з плюшу пісочного кольору були застібнуті під колінами золотими пряжками, а на голові хвацько сидів високий шовковий капелюх.

Одна з найбільших дивовиж Брошкового Жука полягала в тому, що, стаючи на повен зріст, він виявлявся одного зросту з Лісорубом. Звісна річ, жодній комасі в усій Країні Оз іще не вдавалося досягти таких розмірів.

— Мушу зізнатися, — озвався Солом’яник, — ваша несподівана поява здивувала мене й моїх супутників. Сподіваюся, ви на нас за це не гніватиметеся? Гадаю, з часом ми всі звикнемо до вашої зовнішності.

— О, прошу вас, не треба вибачень! — палко вигукнув Брошковий Жук. — Якби ви знали, скільки задоволення я отримую, отак дивуючи всіх. Адже ж ви не станете стверджувати, що я така собі звичайнісінька комаха. Тож я радо вітаю найменші вияви зацікавлення та захоплення, які викликає у вас моя поява.

— А й справді, — погодився Його Величність.

— Якщо ви не відмовите мені в честі приєднатися до такого шляхетного товариства, — вів далі жук, — я охоче розповім вам свою історію, і тоді ви прекрасно зрозумієте, звідки моя незвичайна — а то й дивовижна — зовнішність.

— Ласкаво просимо! — сказав Бляшаний Лісоруб. — Розповідайте.

Отож, Брошковий Жук сів на траву, обвів поглядом подорожніх і розповів їм таку історію.