Нові пригоди Солом’яника та Бляшаного Лісоруба

19 розділ Чудодійні бажальні пігулки д-ра Нікідіка

За звичайних обставин Бляшаний Лісоруб і мухи не образив би, та в разі потреби він міг битися незгірш за римського гладіатора.

І тепер, коли ворони мало не збили його з ніг несамовитим лопотінням сотень крил, коли їхні гострі дзьоби й кігті от-от могли би понівечити блискучі лати, Лісоруб видобув сокиру та давай щосили вимахувати нею над головою. Чимало ворон згинуло під гострим лезом, але птахів було без ліку, і вони, не ослаблюючи навали, все сунули й сунули на Лісоруба. Інші намагалися повибирати очі Блазнюкові, котрий безпорадно висів на скелі, але воронячі дзьоби були безсилі проти скла, з якого були зроблені очі літуна. Треті намагалися атакувати Дров’яну Козлу, але стрибуха, що й далі лежала горічерева, так несамовито вибрикувала ногами, що перебила гайвороння не менше, ніж Лісорубова сокира.

Зрозумівши, що ні Бляшаний Лісоруб, ні Дров’яна Козла так просто не здадуться, ворони накинулися на купу соломи, під якою посеред гнізда ховалися Чіп із гарбузом та Брошковий Жук. Соломинка за соломинкою вони хапали її дзьобами, відлітали вбік і скидали в безодню під собою.

Побачивши таку наругу над солом’яним тілом, Солом’яникова голова відчайдушно заволала до Бляшаного Лісоруба, благаючи порятунку, і цей крик лише подвоїв його зусилля. Сокира зблискувала в купі гайвороння, а тут ще й Блазнюк прийшов на допомогу, почавши розмахувати парою вцілілих крил на лівому боці тулуба. Це таки нажахало ворон, а коли Блазнюк, завдяки цим зусиллям відчепився з кам’яного виступу, на якому висів, і важко гепнувся в гніздо, страх птахів був безмежний, і вони, здійнявши дикий лемент, полетіли геть у гори.

Коли зникла остання ворона, Чіп виліз із-під диванів сам і допоміг вибратися Жукові.

— Ми врятовані! — радісно закричав він.

— Врятовані, врятовані! — повторював за ним Брошковий Жук, радо обіймаючи за шию Блазнюка. — Завдяки Блазнюковим крилам і Лісорубовій сокирі!

— Якщо і я врятований, то витягніть мене звідси! — гукнув із-під диванів страхопуд, точніше — його голова. Чіп викотив гарбуза, посадив його на шию Джекові, а потім допоміг звестися на ноги Дров’яній Козлі.

— Ти билася як справжній воїн, — сказав він їй, — дуже тобі дякуємо.

— Я радий, що ми виграли цю битву малою кров’ю, — гордо промовив Лісоруб.

— Малою?! — почувся чийсь приглушений голос.

Усі обернулися на звук — і побачили в куті гнізда Солом’яникову голову.

— Я не назвав би цю перемогу легкою! — пояснив Солом’яник, помітивши їхні здивовані погляди. — Хто скаже, де солома з мого тіла?

Почувши про солому, друзі здригнулися від жаху. Вони роззирнулися на всі боки, та за соломою вже й слід прохолов. Ворони розікрали все до останньої соломинки й поскидали її у безодню, що розверзалася під гніздом на сотні метрів.

— Ох, бідолахо! — розпачливо гукнув Бляшаний Лісоруб, тоді обережно підняв Солом’яникову голову і ніжно її погладив. — Хто би міг подумати, що смерть прийде так рано?

— Я пожертвував собою заради порятунку друзів, — не погодився з ним Солом’яник, — тому нітрохи не шкодую і навіть пишаюся такою смертю.

— Чого ж ти такий засмучений? — запитав Брошковий Жук. — Адже вся твоя одіж ціла.

— Ціла то ціла, — відповів Бляшаний Лісоруб, — але без соломи їй гріш ціна.

— То, може, напхаємо її грошима? — запропонував Чіп.

— Грошима?! — хором скрикнули здивовані друзі.

— Так, саме грошима, — кивнув Чіп. — Тут, на дні гнізда, тисячі доларових купюр — по два долари, по п’ять, по десять, по двадцять і по п’ятдесят. Ними можна було б напхати й десять Солом’яників! Чому б не скористатися грішми?

Бляшаний Лісоруб став рукояттю сокири перекидати мотлох у гнізді, і те, що спершу здалося їм непотрібними папірцями, насправді виявилося купюрами різного номіналу. Злодійкуваті ворони не один рік крали їх, де тільки можна, й зносили сюди.

Грошей у цьому далекому від людських очей гнізді виявилося видимо-невидимо, і, на превелику радість Солом’яника, дуже скоро Чіпова пропозиція почала набувати реальних обрисів.

Із усіх знайдених грошей друзі відібрали найновіші, найчистіші купюри й порозкладали їх на купки. Ліву ногу і чобіт Солом’яника напхали п’ятидоларовими купюрами, праву — купюрами по десять доларів, а черево так натолували п’ятдесятками, сотками і навіть тисячними папірцями, що ледве защіпнулися застібки.

— Тепер, — поважно мовив Брошковий Жук, коли Солом’яник був напханий і застібнутий, — ти найбільша цінність серед нас, але можеш анітрохи не боятися, що тебе пустять за вітром, бо навколо тебе — вірні друзі.

— Спасибі вам, — тепло подякував Солом’яник. — Почуваюся новим солом’яником, і хоча мене, на перший погляд, можна переплутати з Великим Грошосховищем, благаю: не забувайте, що мій мозок який був, такий і залишився. І що саме він у різних ситуаціях давав мені залишатися Мудрим Солом’яником.

— Добре б, якби він став у пригоді й у цій нашій ситуації, — зауважив Чіп. — А то нам навіки доведеться сидіти у воронячому гнізді.

— А що там бажальні пігулки? — поцікавився Солом’яник, дістаючи з кишені перцівничку. — Може, вони допоможуть нам вибратися звідси?

— Не допоможуть, якщо не зможемо полічити до сімнадцяти, рахуючи парами, — відповів Бляшаний Лісоруб. — Але для нашого високоосвіченого друга, для Брошкового Жука, це мало би бути дрібничкою.

— Висока освіченість тут ні до чого, — заперечив Жук, — це питання суто математичне. Я бачив на класній дошці чимало прикладів, якими професор доводив, що з усякими іксами, ігреками й іншими невідомими можна робити, що заманеться, дописував до них плюси, мінуси, знаки рівності й усяку всячину. Але, наскільки я пригадую, він ніколи не пояснював, як долічити до сімнадцяти, рахуючи тільки парами.

— Цить! Цить! — не витримав страхопуд Джек. — У мене від тебе вже голова тріщить.

— І в мене, — додав Солом’яник. — Твоя математика дуже нагадує слоїка з овочами асорті: чим більше хочеш виловити огірка, тим менш імовірно, що він тобі трапиться. Я напевно знаю, якщо звідси є якийсь вихід, то він має бути дуже простий.

— Еге ж, — погодився Чіп. — Стара Момбі зовсім не петрає в іксах і мінусах, бо й до школи ніколи не ходила.

— А може, почати відлік не з одиниці, а з половини? — несподівано запропонувала Дров’яна Козла. — Тоді будь-хто запросто долічить до сімнадцяти попарно.

Друзі здивовано перезирнулися, бо досі Дров’яну Козлу вважали найдурнішою з усього товариства.

— Ох і присоромила ти мене, — не став кривити душею Солом’яник і низенько вклонився стрибусі.

— Хай там як, а пропозиція дуже слушна, — заявив Брошковий Жук. — Двічі по пів буде одиниця, і якщо долічив до одного, то дійти до сімнадцяти, рахуючи по два, дуже легко.

— Дивно, чому я сам про це не подумав? — похитав головою Джек.

— А мені не дивно, — сказав Солом’яник, — ти ж тут не наймудріший, чи не так? Але перейдімо до бажання. Хто ковтатиме першу пігулку?

— Може, ти? — запропонував Чіп.

— Це неможливо, — заперечив Солом’яник.

— Чому? Рот же в тебе є, правда? — запитав хлопець.

— Так, але він намальований, а горлянки в мене взагалі немає, — пояснив Солом’яник. — Крім того, як на мене, — вів далі він, пильно оглядаючи всіх по черзі, — як на мене, єдиними серед нас, хто може щось ковтати, є Чіп і Брошковий Жук.

Хлопець не знайшов, що йому заперечити, й сказав:

— Тоді перше бажання загадуватиму я. Дайте мені одну з отих Срібних Пігулок.

Солом’яник спробував дати хлопцеві пігулку, але вона була надто делікатна для його клешнюватих рук, тож він протягнув Чіпові перцівничку. Чіп узяв одну пігулку і ковтнув.

— Рахуй! — закричав Солом’яник.

— Пів, один, три, п’ять, сім, дев’ять, одинадцять! — рахував Чіп. — Тринадцять, п’ятнадцять, сімнадцять!

— А тепер загадуй бажання! — крикнув Бляшаний Лісоруб.

І тут Чіпове тіло пройняв такий страшний біль, що йому аж віддих перехопило.

— Пігулка отруєна! — ледве прохрипів він. — О-о!.. О-о-о-о!.. Ай! Убили-и-и!.. Пече-е-е!.. О-о-ой!.. — і він у таких корчах став качатися гніздом, що всі просто перелякалися.

— Що я можу для тебе зробити? Кажи, благаю, не мовчи! — кричав Бляшаний Лісоруб, і по його нікельованих щоках текли сльози співчуття.

— Я… я не знаю! — відповів йому Чіп. — О-ох! Я хотів би не ковтати ту пігулку!..

І тут біль ущух так само несподівано, як і почався, хлопець схопився на ноги і побачив, що Солом’яник здивовано розглядає щось на денці перцівнички.

— Що сталося? — запитав хлопець, трохи присоромлений тим, що відбулося.

— Овва, а в перцівничці знову три пігулки! — вигукнув Солом’яник.

— А скільки ж їх там має бути? — незворушно проказав Брошковий Жук. — Чи, може, Чіп не бажав, що краще б йому не ковтати тієї пігулки? Його бажання здійснилося, і тепер виходить, що він не проковтнув жодної пігулки. Тож ясно як день, що їх тут рівно три.

— Може, й так. Та однак я мало не зомлів, так мені було боляче, — мовив Чіп.

— Не кажи дурниць! — відрубав Брошковий Жук. — Якщо ти ніколи не ковтав пігулку, як вона могла завдати тобі болю? І коли збулося твоє бажання, з’ясувалося, що ти не ковтав пігулки, тож ясно як день, що в тебе нічого й не могло боліти.

— Отже, це я так майстерно прикидався? — не на жарт обурився Чіп. — Усе, наступну пігулку ковтатимеш ти. Одне бажання ми вже змарнували.

— Ну чому ж змарнували! — не погодився Солом’яник. — У перцівничці як було три пігулки, так і залишилося, і жодна з них не зіпсована.

— У мене вже голова тріщить від цього, — поскаржився Чіп. — Я взагалі нічого не розумію. Але інших пігулок я не ковтатиму! — пообіцявши це, він похмуро відступив до краю гнізда.

— Добре, — зітхнув Брошковий Жук, — що ж поробиш, залишається мені вас рятувати як Стократно Збільшеному та Вельми Освіченому. Здається, що крім мене загадувати бажання немає кому. Дайте-но мені пігулку, — і він проковтнув її, ні миті не вагаючись.

Усі з повагою дивилися на Жука, а він узявся рахувати до сімнадцяти — точнісінько так само, як Чіп перед ним. Дивна річ, але Брошковому Жукові у животі навіть не засвербіло від пігулки. Мабуть, комашині шлунки міцніші, ніж хлопчачі.

— Я бажаю, щоб зламані Блазнюкові крила знову приросли і стали як новенькі! — повільно, намагаючись надати урочистості голосові, проказав Брошковий Жук.

Всі тут же зиркнули на літуна.

Бажання здійснилося блискавично, і Блазнюк стояв перед ними цілий та неушкоджений і, як тоді, на даху королівського палацу, був готовий злетіти в небо.