Нові пригоди Солом’яника та Бляшаного Лісоруба

15 розділ В'язні Королеви Жинжур

Дійшовши до міської брами, наші подорожні побачили, що вхід до Смарагдового міста стережуть двоє дівчат із Війська Непокори.

Вони заступили їм шлях і вийняли з волосся спиці для плетення, погрожуючи поколоти ними кожного, хто до них наблизиться.

Та Бляшаного Лісоруба це нітрохи не налякало.

— У гіршому випадку вони можуть подряпати мої нікельовані пластинки, попсувавши їхню красу, — мовив він. — Та от тільки я сумніваюся, що цей «гірший випадок» може статися, бо за мить я розжену цих бійців у спідницях. Усі за мною!

Сказавши так, він рушив до брами і на ходу розмахував сокирою. Всі решта, жодної миті не вагаючись, і собі подалися за Бляшаним Лісорубом. Дівчиська, які й гадки не мали, що хтось може чинити їм спротив, так злякалися блискучої Лісорубової сокири, що з криком і вереском дременули через браму геть. Вхід до міста було звільнено, і всі мандрівці безперешкодно проминули браму й, опинившись на зелених хідниках Смарагдового міста, рушили до королівського палацу.

— Якщо ми й далі просуватимемося так само, то невдовзі знову побачимо Вашу Величність на троні, — мовив Бляшаний Лісоруб, вельми втішений тим, як легко він переміг сторожу.

— Спасибі тобі, друже Лісорубе, — щиро подякував йому Солом’яник. — Ніщо у світі не встоїть перед твоїм добрим серцем і гострою сокирою.

Проминаючи будинки, вони бачили крізь розчинені двері, як чоловіки підмітають долівки, прибирають, миють посуд, а жінки, зібравшись зграйками, пліткують і веселяться.

— Послухай-но, що тут у вас коїться? — звернувся Солом’яник до невеселого чоловіка з кошлатою бородою, що був убраний у фартух і котив хідником дитячий візочок.

— Революція в нас, і хто, як не Ваша Величність, мали б найкраще це знати, — відповів бідолаха. — Відколи ви покинули наше місто, жінки все поставили з ніг на голову. Добре, що ви таки вирішили повернутися і навести лад, бо вести домашнє господарство, доглядати за дітьми — що може бути виснажливішим для чоловіків Смарагдового міста.

Солом’яник замислено мугикнув і сказав:

— Якщо це справді так важко, як ти кажеш, то чому жінки досі так легко вправлялися з хатніми клопотами?

— От чого не знаю, того не знаю, — важко зітхнув чоловік. — Може, вони залізні?

Друзі йшли міськими вулицями, й ніхто їх не перепиняв. Лиш якась зграйка кумась, побачивши весь гурт, перестала теревенити, щоб їх роздивитися, та за мить знову повернулася до своєї балачки. А коли дорогою їм трапилося кілька дівчисьок із Війська Непокори, ті й не думали дивуватися непроханим гостям чи затримувати їх, а просто дали дорогу незнайомцям, і друзі спокійно простували далі.

Така поведінка насторожила Солом’яника.

— Чи не йдемо ми прямісінько в пастку? — розхвилювався він.

— Не кажи дурниць! — заперечив простодушний Лісоруб. — Ті безголові дівчиська вже зараз ладні здатися без бою!

Та Солом’яник тільки недовірливо похитав головою, а Чіп сказав:

— Щось дуже легко вони відступили. Пильнуйте, аби чого не сталося.

— А я й пильнуватиму, — заспокійливо мовив Його Величність.

І так, без перешкод, вони дійшли до королівського палацу та стали підійматися мармуровими сходами, котрі колись були щедро прикрашені смарагдами, а тепер на місці самоцвітів, що їх вирвали з м’ясом дівчиська Полководиці Жинжур, зяяли дірки. І хоча б одна войовниця Війська Непокори стала на їхньому шляху!

Проминаючи один склепінчастий коридор за другим, вони дійшли до розкішної тронної зали, а за зеленою завісою перед їхніми очима постало дуже цікаве видовище. На блискучому престолі поважно сиділа Полководиця Жинжур, на голові її лежала запасна Солом’яникова корона, а у правій руці вона тримала скіпетр — символ королівської влади. На колінах Полководиці стояла коробка, звідки вона діставала карамельки й поїдала їх. Почувалася вона в ролі владарки цілком невимушено.

Солом’яник ступив крок уперед і впритул підійшов до трону, всі решта стали за ним півколом.

Бляшаний Лісоруб стояв, показно спершись на сокиру.

— Як ти посміла сидіти на моєму троні? — гримнув Солом’яник, гнівно дивлячись на самозванку. — Ти що, не знаєш, що ти зрадниця, а отже, будеш віддана в руки закону?

— Престол може належати будь-кому, хто зміг його завоювати, — відрізала Жинжур, поволі жуючи чергову карамельку. — Як бачиш, я змогла його посісти, і тепер я Королева, а всякий, хто спробує стати мені на шляху, буде звинувачений у зраді й має бути покараний згідно із законом, про який ти щойно згадував.

Солом’яник аж ніяк не чекав, що все так обернеться.

— Лісорубе, здається, я чогось не розумію, — і Солом’яник запитально поглянув на залізного приятеля.

— Коли мова про Закон, мені краще помовчати, — відповів Лісоруб. — Закони творяться не для того, щоб у них сумнівалися, тим більше, що це дуже нерозумно.

— Ну, і що тоді нам робити? — геть розгубився Солом’яник.

— А чому б вам із Королевою не побратися? — запропонував Брошковий Жук. — Тоді ви обоє могли би правити містом.

Жинжур зміряла Жука спопеляючим поглядом.

— А може, відправити її назад до матері, хай сидить собі вдома, — докинув страхопуд.

Жинжур насупила брови.

— А давайте зачинимо її в шафі й випустимо тільки тоді, коли вона виправиться і дасть слово, що більше так не робитиме, — додав пропозицію Чіп.

Жинжур зневажливо скривила губи.

— Показати їй, де раки зимують, та й квит! — фантазувала Дров’яна Козла.

— Ні, так не годиться, — заступився за дівчину Бляшаний Лісоруб. — Ми маємо поставитися до неї з усією добротою. Дамо їй стільки самоцвітів, скільки вона зможе взяти, та й нехай іде собі жива-здорова!

Почувши таку мову, Королева Жинжур голосно розреготалася і тричі плеснула в долоні, ніби подавала комусь сигнал.

— Які ви дурні й обмежені! — вигукнула вона. — Я геть втомилася від ваших дурниць, а що часу в мене обмаль, я більше не бажаю марнувати його на вас.

Поки Солом’яник і друзі здивовано слухали зухвалу промову самозванки, сталося щось геть незбагненне. Хтось тихенько підкрався ззаду до Лісоруба й вихопив у нього з рук сокиру, і він відразу відчув себе беззахисним та зовсім не грізним. Тієї ж миті залу наповнив гучний сміх, і все товариство, роззирнувшись, побачило, що їх обступили дівчиська з Війська Непокори, і в кожної в руках виблискувала пара спиць. Уся тронна зала була повна заколотниць, і було ясно як день, що це пастка.

— Тепер ви самі бачите, як нерозумно опиратися жіночій волі! — весело вигукнула Жинжур. — А те, що щойно сталося, тільки доводить, що я маю більше прав називатися володаркою Смарагдового міста, ніж Солом’яник. Зла на вас я не тримаю, можете мені повірити, але щоб іншим руки не свербіли, мушу засудити вас до страти. Страта чекає на всіх, окрім хлопчиська, котрого буде повернено бабі Момбі як її підопічного. Що ж до решти, то ніхто з них не є людиною, і світ не перевернеться, якщо позбавити його вашої присутності. Так, Дров’яна Козла і страхопуд підуть на скіпки, з гарбуза наробимо пирогів, Солом’яник згодиться на розпал вогнища, отого чолов’ягу з бляхи я, мабуть, посічу на шматочки й згодую козам, а що стосується цього жука-переростка…

— Стократно Збільшеного, до вашого відома! — поправив її Брошковий Жук.

— Напевно, я попрошу, щоб із тебе зготували черепаховий суп, — трохи подумавши, промовила Королева.

Брошковий Жук нажахано здригнувся.

— Втім, якщо тобі не до душі таке рішення, можна було б пустити тебе на гуляш по-угорськи, — злостиво додала вона. — Обіцяю, що перцю не шкодуватиму.

Жинжур так настрахала бранців своїми зловісними планами, що вони стояли, мов води в рот набравши, і лише безпорадно перезиралися. Один тільки Солом’яник не панікував і не впадав у розпач. Мовчки стоячи перед Королевою-самозванкою, він щосили морщив чоло й усе намагався придумати, як би то виплутатися з цієї халепи.

Весь у цих роздумах, він раптом відчув, як у його нутрі легенько зашелестіла солома. Солом’яник аж засяяв від раптового здогаду й спритно розстібнув свою одежину.

Дівчиська, які тісною юрмою стояли коло нього, помітили цей рух, але вони й гадки не мали, що замислив Солом’яник, аж тут із його черева вистрибнула маленька сіра мишка й ну шмигати долівкою просто в них під ногами! За першою мишкою показалася друга, третя, четверта…

І тут уся королівська рать заверещала так, що не в одного жижки затрусились би від страху. Здійнялася веремія, переростаючи в безладний відступ, а там і просто у панічну втечу.

Коли перелякані мишки кинулися врозтіч тронною залою, все Військо Непокори перетворилося на шалений вир кольорових спідниць і дівочих ніг. Штовхаючись і збиваючи одна одну з ніг, грізні войовниці щодуху тікали геть із зали.

Коли зчинився цей переполох, Королева з ногами заскочила на трон і, вставши навшпиньки, почала несамовито витанцьовувати на тронних подушках.

Коли на подушки заскочила одна мишка, Жинжур підскочила як обпечена, перестрибнула через Солом’яника та кулею помчала до виходу. І так, немов шалений вихор, жодного разу навіть не спинившись, вона летіла до самісінької брами.

І швидше, ніж ви прочитали б ці рядки, у тронній залі не залишилося жодного дівчиська. Брошковий Жук, глибоко та полегшено зітхнув і вигукнув:

— Ура, ми врятовані!

— Так, але чи надовго? — мовив Бляшаний Лісоруб. — Боюся, ворог швидко повернеться.

— Позамикати всі палацові входи-виходи! — скомандував Солом’яник. — І тоді ми зможемо сісти й подумати, що робити далі.

І всі, крім страхопуда Джека (бо він був міцно приторочений до Дров’яної Козли), розбіглися палацом, зачиняючи важкі вхідні двері й замикаючи їх на засуви та замки. Коли стало ясно, що Військо Непокори зможе подолати перепони не раніше, ніж за декілька днів, друзі повернулися до тронної зали — на військову нараду.