Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0

Х

Орися вийшла з церкви, прямуючи до околишньої вартової башти; там вона помiж лежавшим бойовим припасом знайшла цiлий жмуток гноту i поклала його у фартух; потiм з цiєю ношею вона зiйшла з муру до покою хорунжого. На порозi сидiла, наче статуя, Катря, склавши на пiдобгатих колiнах руки й схиливши безнадiйно голову, обважнiлу вiд надсильних страждань. Орися окликнула свою подругу, але остання не поворухнулась навiть, так далеко була вона в той час вiд цього мiсця.

— Катре! — доторкнулась Орися її плеча. — Ти заснула i завмерла зовсiм?

— Чого треба? Хто прийшов? — спитала стурбовано Катря i скочила нервово на ноги.

— Тебе менi треба, — заспокоїла її Орися, — ходiмо поробимо вдвох, то, може, й на душi полегшає.

— Куди пiду? До нього?

— Я поведу, вiзьми мерщiй двi лiхтарнi з собою, — командувала Орися.

Катря вийшла покiрно в сiни i зараз вернулась з двома засвiтленими лiхтарнями.

— Ну, одну держи, а другу дай сюди i йди за мною. Проходячи повз складницi всякої зброї пiд одною повiткою, Орися взяла два заступи i один дала Катрi.

— На, неси!

— Куди ж ми йдемо? Яму копати? Для кого? — сполохалась Катря i вся затремтiла.

— От зараз побачиш!

Орися пiдiйшла до церковної огорожi, вийшла на цвинтар i почала в противолеглому кутку шукати щось межи кущами.

— Шукай ось тут камiнь! — запросила вона й подругу.

Незабаром остання пiд корою наваленого пожовклого листя знайшла його.

Пiсля двох-трьох потужних зусиль камiнь здвигнувся з мiсця i одним боком пiднявся; трохи завалившоїся землi впало десь глибоко у вiдтуленому пiд каменем колодязi, i це в порожнечi вiдгукнулося довгою луною.

Обидвi подруги, сторожко ступаючи на щаблi старої драбини, приставленої до краю колодязя, спустилися на саме дно ями.

В круглих, видовбаних у глинi боках в однiм мiсцi чорнiли вробленi в кам'яну оправу низенькi залiзнi дверi. Орися пiднесла до них лiхтарню i почала вставляти ключ, а Катря тремтiла вся вiд вогкого холоду й цiкавостi.

Дзенькнув замок, i пiсля дужого натиску Орисi й Катрi важкi дверi трохи вiдчинилися; у вiдкриту чорну пащу вдарила зверху течiя холодного повiтря i мало не загасила лiхтарнi. Пройшовши, або, лiпше сказати, пролiзши через вузький i низький прохiд, нашi подруги спустилися в осередковий льох, що мiстився пiд самою церквою; вiн уявляв з себе помешкання середньої величини. Баня його пiддержувалася в двох мiсцях товстими палями, що пiдпирали простягнутi вгорi дубовi бантини. Праворуч у стiнi чорнiли ще меншi залiзнi дверi. Орися вiдчинила їх i освiтила лiхтарнею вхiд; за дверима йшли вирубленi з каменю схiдцi i заверталися вузеньким печеровим хiдником налiво, вниз. По кутках головного льоху йшли низькi нори, нерiвне вигинаючись i кiнчаючись трохи меншими льохами, очевидячки, розмiщеними пiд роговими вартовими баштами. В кожнiм льоху навалено було стiльки бочок i барил, що трудно було й повернутися, а в головнiм, опрiч цiлої гори бочок, стояв посерединi ще величезний шаплик, сповнений доверху мушкетним порохом i вкритий рядном. В льоху пахло важким духом селiтри i сiрки; завдяки тiльки вогкостi порохнява не лiтала в повiтрi, а лежала тихо на сирiй долiвцi, бо iнакше смiливiсть двох вiдвiдачок з лiхтарнями не минулася б безкарно.

— Ну, постав, Катре, лiхтарнi он туди далi, до стiнки. i бери заступа, — казала Орися, роботи багато, а часу мало.

— Що ж треба робити? — спиталася, не зрозумiвши приказу, Катря з заступом у руках.

— От вiд цього шаплика треба до кожного крайнього льоху копати по рiвчаку.

— Я думала, скарби будемо копати, — закопилила губу Катря, i в її голосi почулося журне невдоволення.

— От скiнчимо мерщiй цю роботу, тодi й за скарби вiзьмемось, — заспокоїла її з усмiхом Орися.

I подруги з подвiйною пильнiстю взялися до роботи.

Докопавши рiвчак до бочок у першiм роговiм льоху, Орися збила заступом обручi з двох-трьох бочок i висипала пригоршнями з них порох, заложивши всередину гнiт; потiм протягла цей гнiт по рiвчаку до самого шаплика.

А Катря сидiла, вiдпочиваючи, в осередковiм льоху i нетерпляче ждала Орисю.

Те ж саме зробила Орися i в другiм роговiм льоху, як i в першiм, i, не спочиваючи, стала копати третiй рiвчак. Вiд надмiрної напруги сил пекучi сердечнi болi її непомiтно нiмiли i мозок визволявся вiд бурi хвилюючих дум; одна лишень думка панувала над ним повновладно: це вспiти довести задумане дiло до краю i ошарашити радiючого ворога; якесь нове шпарке почуття охопило всю її iстоту, — це було солодке почуття близької помсти…

Катря не довела-таки роботи до краю i, присiвши вiдпочити, похилилась на складенi в головнiм льоху луб'я i крiп-ко заснула.

Орися сама скiнчила останнiй рiвчак, розбила в крайнiм льоху двi бочки з порохом i провела гнiт до шаплика, але їй тепер спало на думку: що, коли порох спалахне в осередковiм льоху i вибухом завалить отвiр ранiше, нiж вогонь устигне по гнотах добiгти до крайнiх-льохiв, i вони тодi лишаться непорушенi? Нi, треба зробити так, щоб не було й найменшого сумнiву, що увесь замок злетить угору в одну мить. Невважаючи па те, що вiд тяжкої роботи руки й ноги в Орисi були мов оловом налитi i ледве-ледве пересувалися, вона зiбрала останнi сили i почала черпаком носити порох i засипати ним рiвчаки вiд крайнiх льохiв до самого шаплика; потiм, не задовольнившись i цим, вона ще попробивала сокирою, що валялась тута ж, у нижчих клепках шаплика чотири дiрки над кожним з рiвчакiв, i коли з цих дiрок у рiвчаки посипався порох, тодi лише вона заспокоїлась, а проте ж таки ще раз пiшла подивитися з лiхтарною в руках, чи нема де промiжка в зроблених нею порохових стежках, i для бiльшої певностi попкривала їх лубками. Скiнчивши всю цю роботу, Орися так була захоплена своїми думами, що й не помiтила, як свiчки в лiхтарнях догорiли i згасли. Темрява ночi, що так несподiвано вкрила все навкруги, злякала Орисю. Вона, не знаючи, куди ступити, навмання обвела руками круг себе, намацала холодну й мокру стiну i… присiла. Спершу вона хотiла була йти кудись уздовж стiни — шукати виходу, але зараз же її так потягло спертися спиною на стiну й вiдпочити. Вона не могла встояти проти свого бажання, мимохiть простягла вiльнiше свої натрудженi руки й ноги i замислилась… За кiлька хвилин Орися вже мiцно спала.

Час iде. Там, угорi, давно вже настав день i принiс з собою нове пекло i розрух, новi смертi i звiрства, а тут, глибоко пiд землею, панує нiч i мертвий спокiй; тiльки далеко в темрявi ледве примiтне свiтиться бiла пляма…

I сниться Орисi, що вона стоїть у березi Днiстра, але що вона — не вона, а калина, вся напрочуд вбрана i квiточками, i пишними червоними кетягами; па тiм боцi проти неї росте явiр, та такий стрункий та гарний, що так їй i хочеться прилинути до нього, пригорнутися своїм листям i лагiдним шепотiнням своїм злитися з могучим шелестом явора. Але бистра вода буркоче, i крутиться, i роздiляє їх широкими каламутними хвилями; даремно хилиться калина, даремно простягує вона до явора свої кетяги-їй не дiстати його розмаїтого вiття… Але що це? Ясне, пекуче сонце вкрила чорна, густа хмара; зi сходу невтримано несеться бурхливий, рвучкий вiтер, вивертає в своїм хижiм летi i камiння, i лiси, з свистом i грюкотом налiтає на калину, вириває її з корiнням i несе понад сердитим, клекочучим Днiстром… Але й явiр крутиться у повiтрi… От вiн злетiв угору, метнувся вбiк i цупко обхопив своїм вiттям калину, — вони сплелися, сплелися навiки, нерозлучно… Вкупi несуться вони понад Днiстром, хвилi його ростуть, здiймаються високо, червонiють вiд кровi, обертаються в страшне палаюче полум'я i ловлять у свої обiйми улiтаючих калину i явора…

Орися схопилася мов несамовита i довго вiд жаху не могла зрозумiти, де вона i що з нею робиться. Вона тiльки почувала, що пiдупадi сили її зпоп почали зростати i що треба їй насамперед поспiшитися, бо час, либонь, минув; зрештою згадала вона все i стурбувалась.

— Катре! Катре! Де ти? — кричала вона у тьмi, повертаючи голову i туди, i сюди.

Але Катря спала собi безпечним сном, i довго прийшлось Орисi кричати без вiдмови, доки, помацки посуваючись край стiни, вона випадком не знайшла її на лубках.

— Вставай, Катре! Ми з тобою розiспались, — смикала Орися її за плече, — вже нiч минула, а може, й друга почалась. Нам треба мерщiй вийти на свiт i довiдатись, що там з нашими сталось.

— А! Ходiм! — скочила Катря i впала, спiткнувшись на лубки.

— Сторожко-бо! — скрикнула Орися. — Ти зi сну собi ще й голову розсадиш. Ходи за мною! — i вона помацки майже поповзла, прямуючи до блiдої кулястої плями свiтла.

Як тiльки Орися з Катрею вилiзли з льоху на свiт божий i пiдбiгли до замкового муру, саме в той час хорунжий довершив свою славну засiду. Катря очi пасла на стягу, що мальовниче маяв у повiтрi i побiдно гнав переляканого ворога.

— Це вiн! Це моя дружина! — велебно шепотiла вона.

— Так! Це нашi знов женуть ворога, i нема смертi їх славiї! — обняла її Орися.

Але цiєї ж митi дорогий стяг урвався з кручi i щез у проваллi.

— Ай! — скрикнула несамовито Катря. — Вiн пропав! — I вона кинулась на край муру, витягши вперед руки. Але Орися спинила її.

— Нащо ж менi тепер жити? — спитала ледве чутно Катря, стараючись випручатися з Орисиних обiймiв i диким, блукаючим поглядом дивлячись перед себе.

— Для того, щоб помститися! — вiдповiла їй Орися, мiцно стискаючи її похоловшу руку, — помститись над катами нашої країни i над убийцями наших батькiв i чоловiкiв!

У своїй свiтлицi в роговiй баштi, з котрої мусили пантрувати за вузьким шляхом межи бескидом i ставом i куди вже раз був направлений вибух, сидiли Орися i Катря.

Остання, з божевiльним, палким поглядом в очах, була нерухома i навряд чи розумiла, що казала до неї подруга, але раз по раз вона проймалася внутрiшнiм вогнем i, насуплюючись, шепотiла тiльки одне слово: "Помститись!"

Коли ж Орися, ставши перед образом, освiтленим лампадою, з якимсь фанатичним запалом промовила: "Заприсягнемося ж перед царицею небесною, що й на одну хвилину не пожалуємо анi свого життя, анi життя близьких i дорогих нам людей, але продамо його за тисячi смертей ворогiв божественного слова її розiп'ятого сина!" — то й Катря пiднесла свої руки до образа i вимовила твердо й виразно:

"Заприсягаюся помстити!"

Тодi саме увiйшла до свiтлицi бабуся i сповiстила, що до башти пiд'їхав якийсь шляхтич, а з ним ще два вершники з бiлими хустками на списах i засурмили. Орися хапливо вийшла з свiтлицi, доручивши про всяк случай бабусi доглядати за Катрею.

Пiднявшися на горiшню площу башти, вона при яснiм сонячнiм свiтлi зараз впiзнала в тiм шляхтичi свого друга й коханця Корецького, про котрого думала, що вiн вбитий її ж рукою, — пiзнала i остовпiла. I почуття радостi, що вiн живий, i прилив колишнього щастя, i гострий бiль, заподiяний його зрадою, — все це вдарило їй в голову, схвилювало кров, зворушило гарячковим стукотом серце. Зворушення її було таке велике, що вона, втерявши сили, трохи була не урвалася з муру, коли б завчасу не вхопилась руками за високий зубець башти; але за хвильку вона вже передужала себе, — повними грудьми вдихнула свiжого морозяного повiтря i позвала на пiдмогу собi охолонувший розум.

— Стрiляй з плющихи! — скомандувала вона двом козакам, що стояли коло гармати. — Нiяких перемов!

Гримнув вибух, але вершники були занадто близько, i увесь набiй пролетiв понад їх головами, не зачепивши нiкого; тiльки двоє коней пiд татарами шелеснулись убiк, злякавшись вереску, а огир шляхтича, мов вiд корчiв, тiльки переставив ноги i повiв ушима, та й сам шляхтич, склавши навхрест руки, непорушне сидiв на конi, не зводячи очей з високої башти, буцiм чекав своїми грудьми на бiльш влучний стрiл. Молодцi хапливо заправили новий набiй i навели плющиху на непорушну мету. Але Орися спинила їх порухом руки i, знесилена, опустилась на камiнь, вiдкинувши голову назад, на холодну стiну.

Минуло чверть години. Невважаючи на пiднятi вгору два списи з бiлими хустками, такої ж самої ознаки згоди на баштi не виставляли, — залiзна брама лишалась зачиненою, i висячий мiст висiв на гаках.

Тодi вершники з'їхались, поговорили про вiщось, i один з них, вийнявши лука, натяг i пустив тятиву; стрiла злетiла вгору, спинилась там на мить i потiм, зробивши пiвкола, з силою вдарилась край п'яти башти i задрижала, вгрузши глибоко в землю. Козаки кинулись до стрiли i знайшли прив'язаний до неї папiрець. Орися звелiла принести його їй i з пожадливiстю почала читати. Вершники тим часом пiд'їхали поза межу стрiлу i спинилися, очевидячки, чекаючи на вiдповiдь. Лист був написаний до оборонниць замку, головне ж — до Орисi, а писав його до неї її коханець Корецький, на котрого вона вже двiчi пiдiймала смсртодайiiу руку; писав вiн ось що:

"Польний гетьман, яснiйший пан Лянцкоронський, дивуючись мужностi i одчайдушнiй оборонi жменi ваших борцiв i бажаючи дарувати життя останнiм завзятцям i їх родинам, радить вам вiддати замок на капiтуляцiю, лишити в ньому всю зброю, а неозброєним вiльно вийти з сестрами, жiнками i дiтьми куди завгодно, на що для забезпеки вашого життя i волi видадуть вам прохiднi Речi Посполитої листи. Коли ж ви зречетесь цiєї ласки i вперто змагатиметеся в своїм божевiллi, то вiн не пожалує тодi нi вашого, анi дiтей ваших життя i вiд "Орлиного гнiзда" не лишить i каменя на каменi. Речинець для розсуду i виконання цього ласкавого призволення скiнчиться увечерi.

Осаул Антiн Корецький". Далi, внизу, був ще припис, звернений особисто до Орисi:

"Сестро моя, життя моє i ввесь свiте мiй, Орисю! Чому доля не дала менi вмерти вiд руки твоєї? I щонайлютiша смерть була б менi в сто разiв легша й милiша, нiж та ненависть, яку ти до мене маєш… i маєш несправедливо. Ради моєї i твоєї матерi, що передчасно загинули вiд руки катiв, ради всього святого в свiтi дай менi можливiсть виправдатися перед тобою: я не смертi боюся, а лишень боюся невиправданим полягти у домовину. Я стоятиму нерухомо доти, доки ти не виставиш бiлої корогви на баштi i не впустиш мене хоча на годину повiдати тобi мою щиросерду й передсмертну сповiдь".

Лист затрiпотiв у руках Орисi, щось гаряче ворухнулося в серцi, сповнило вiдрадою груди i теплими самоцвiтами зросило очi; вона вiдiрвала той клаптик листа, де був припис до неї, i сховала його на своїм стурбованiм лонi.

Потiм вона встала i звелiла скликати громаду на цвинтар, запросивши туди й отця Василя; на мурах же i баштах приказала поставити дiтей.

Коли всi зiбралися, Орися прочитала громадi листа Лянцкоронського i попросила всiх висловити свої думки про це на польовiй радi.