Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0

VII

Пiд кам'яним склепiнням на греблi, саме пiд яловим спуском, що мався на повiдь, була порожня мiсцина, яка льохом тяглась i пiд млин; з цих льохiв було вийстя одно пiд лотоками, i в них засiла Вернидубова ватага з десяти левенцiв, запеклих i завзятих у сiчi, i з тридцяти охочих, ще не скурених димом. Усi вони, зiгнувшись, навколiшках чи майже лежачи, тислись пiд темним склепiнням у печерi; тiльки через вийстя досягав туди неповним променем свiт, та й те на тепер було завалено каменем. Край самої продушини лежав Вернидуб i пильнував за ворожими рухами; на цьому просвiтку вирiзувалась показно широчезна спина i груба, жилава шия, на якiй придобно було б гнути обiддя.

Вернидуб бачив, як праворуч вiд них уставлялися на греблi подужi гармати; гармашiв коло них по його рахунку було чоловiка з сотню, а мо, й бiльш, та зараз же за греблею при гармашнiм обозi вартувало з пiвтори сотнi пiхотинцiв. Найближчi ж загони головних потуг стояли за вузьким та стрiмким узвозом сажнiв за двiстi вiд греблi, а кiнниця бовванiла ще далi, сягаючи лiвим крилом аж до хмарищ татарських.

Козаки на засiдах чули, як з грюкотом та брязкотом з передкiв здiймались гармати, як командував i верховодив усiм гвалтовно не лях, а якийсь чи нiмота, чи, може, француз, як прилетiла на греблю з окопищ перша бомба, як ударила з дзенькотом у щось металеве i як за вибухом розляглись i крики, i лайки, i стогiн.

— Доброго гостинця прислали нашi, — засмiявся тихо Вернидуб.

— То, певно, дядько Шрам так вiтає,- зауважив сусiда.

— Авжеж, не хто, — пiдмiцнив Вернидуб. А на греблi хтось басом ляско зiпав:

— Проворнiш! Пiднiмiть поранених i побитих! Наводь, намiрюй на тих бестiй першу й другу! Пильнуй! Готуй! От я їх, псiв…

— Але тi бестiї… молодець! Браво, браво! — проводив басовi якийсь тенор.

Здригнулася гребля раз, два i грюком та громом заглушила козакiв у пiдвалi; два-три каменi зiрвалося з склепiння, i посипалась на спини козачi крем'яшня й глина.

— Уже гавкнули, iроди! — прошипiв Вернидуб, коли змовк гуркiт.

— А що, як нашим? Докинули? — цiкавились найближчi до його.

— Не видко, братцi; та, певно, докинуть- гармати у цих гаспидiв добрi, здоровi, — з нашого добра накували.

— Поскидаємо їх у воду! — гукнув Безухий (у його таки справдi одно ухо було ятаганом вiдтято).

— Пождiть трохи, хлопцi, — почав був Вернидуб, а це як грюконе з шести гармат вибух — громом забив враз його голос i так здвигонув мури й склепiння, що в деяких мiсцях засвiтилися щiлини.

Зараз за цим вибухом гримнув другий, далi третiй… i почався страшенний пекельний гуркiт i гвалт; усi iншi згуки згубились у йому; козаки понiмiли й поглухли; вони в цьому страшносудному громi тiльки тiлом вчували, як зрушалось повiтря, як здвигалась земля i як з усiх бокiв їх посипало камiння.

Одна бомба з окопищ ударила саме в склепiння пiд спуском i, пробивши дiрку аж наскрiзь, застряла, але через щiлини окружнi й прозорi проступила вода i почала спадати двома чималими цiвками в льох.

Збентежились козаки, почувши пiд собою воду холодну, яка хоча й поволi, а все прибувала, заметушились i, спираючи один одного, подалися всi до вiддушини, коло якої лежав Вернидуб.

— Дядьку Дубе! — кричали йому на вухо найближчi сусiди. — А чи ж нам у холоднiй водi потопати, то краще удармо!

— Пождiть! Покупайтесь трохи! — вiдгукпув Вернидуб. — З холодної купелi ще охотнiш буде грiтись; тiльки-но порохiвницi та рушницi вище тримайте, — пильнуйте, аби не замокли, — а гасло я дам!

Вода все прибувала i заливала печеру; вже лежати козакам було неспромiжно в калюжi, i вони, зiгнувшись пiд низьким склепiнням, стояли майже по колiна в водi, яка рiзала їм пекучим холодом ноги; деякi непризвичаєнi хлопцi тремтiли й цокотiли зубами, другi, навпаки, були нiби контентнi з цiєї новини, — це їх бавило.

— Ач, уже за колiна сягнуло, можна буде швидко й поплавати; далебi, чудесно скупатися перед парнею! — вигукнув один чуприндир, мочачи у крижанiй водi свою голену голову.

— Незабаром пiрнеш i з чуприною, — вiдповiв другий, — вода почала гаразд прибувати — певно, прорвало дiрку цiлком.

Вернидуб тим часом пильно зорив, як густий дим з пострiлiв по греблi туманом слався i заволiкав її геть бiлою хмарою; коли вона непросяжною пеленою окрила все чисто, так що й найближчi очерети, й речi в їй потонули, Вернидуб пiдлiз, розкидав награмасаний у пролазi камiнь i стиха гукнув:

— Ану, тепер, хлопцi, за мною — пора!

Нiким не помiченi, сорок завзятцiв викралися з темного льоху i нишком по скосу за млином на греблю дiстались. Тут було трохи-трохи не виявив їх ворожий вартовий, що безпечно собi люльку палив, так курiнний похопився завчасу пронизати йому перса ножем i зупинити його сполоханий окрик на пiвгуку.

Ушикувавшись на греблi, наготувавши стрiльбу i взявши кинджали у зуби, нашi запеклi шибайголови наближалися потай до гарматнi. Густий дим дозволив їм надiйти крокiв на двадцять, i козаки, зробивши вибух смертельний, кинулися з гуком та гвалтом на переляканих жахом гармашiв. Отi голенi голови з гадюками-чупринами на повiтрi, отi виряченi пекельною лютiстю очi, отi пiднесенi руки з ятаганами, кривими шаблями, отой нелюдський регiт i гик, з яким вони в курявi на ворогiв остовпiлих метались, — здавалось, належали до втiкачiв з самого пекла i цiпили все надокола жахом. Без вiдсiчi, безборонне всi гармашi були посiченi шаблями впень, потрощенi келепами; кинулась була до помочi щонайближча сотня, так козаки її привiтали таким чортячим наскоком, що оборонцi вмить накивали п'ятами, та марно: здебiльша їх лишилось на греблi i скрасили її геть усю червоною кров'ю, деякi попадали у ставок на глеїсте дно, i тiльки хто-не-хто вiд бiди втiк, галасуючи зопалу, що незлiчимi богунськi ватаги греблю добули.

Поки Вернидуб порався з нiмцями та ляхами, левенцi лагодили гармати: заклепували цвяхами запали i вiдбивали келепами панiвки.

— Гепай їх усiх у ставок, — певнiша рiч! — верховодив Вернидуб.

— А може б, хоч одну дотягти нашим? — завважив один козак, весь обляпаний кров'ю.

— Чи не здурiв ти? — сперечив Вернидуб. — Та ти ще спробуй дотягти свої ноги, то й то буде з тебе!

За хвилину всi гармати з грюкотом i виплеском шубовтались i зникали пiд пiнявими хвилями у ставку.

— Ну, лицарi, справили справу, а тепера час i назад в ноги, — квапив завзятцiв своїх Вернидуб, — нам уперед через хмарища ляхiв та татар не пробитись, а марно гинути жаль, так спробуємо по той бiк ставка прокрастись до своїх на пiдмогу.

— Чому не спробувати? Спробувати! — вiдгукнулись козаки. — "Втiк не втiк, а побiгти можна".

— Тiльки ось двох наших забито, а трьох поранено, — зауважив Безвухий, — не лишати ж їх на знущання, пане отамане?

— Мертвих у ставок вкинути, а поранених узяти на плечi з собою, — постановив Вернидуб. — Та проворнiш, он уже ляхи наступають.

Дiйсно, крiзь опавший злегка до землi дим можна вже було проглянути, як густими лавами пiхота насовувалась до греблi, а кiннота з другого боку бчертом наступала, аби вiдрiзати вiдступ. Козакам iще щастя сприяло, що вороги, збентеженi й здивованi зухвалим нападом степових "чортiв", надходили дуже поволi, з великою осторогою, — сподiвались на велику силу козачу.

А козаки, окритi димом i млою, щасливо греблю минули i майже бiгцем прямувати стали другим берегом до окопищ; уже перейдено було бiльшу частину шляху, коли ляхи постерегли, що тiльки горстка одна забiсованих колiїв такий розрух вчинила. З прокльонами i з криком до помсти, добувши шаблi, двi сотнi драгонiї понеслося на цих зухвальцiв, i нiякий би опiр не спинив їх смертодайної сталi, коли б не знайшлась несподiвано по шляху їм ковдобина, що її не завважила якось погоня; першi конi, що наскочили на неї, попадали, а через них i другi ряди — то перекидались, то плутались, то розбiгалися врозтiч.

Тим часом, поки цi двi сотнi, повикидавши покалiчених коней, шикувались задля нового нападу, Вернидуб добiг до одної досить вузенької коси, що врiзалася у ставок; зупинився вiн на краю i наказав козакам покидати тяжу у воду, а самим плисти через став до окопiв, умiстивши мiж Дарами плавцiв i поранених; сам же вiн з тими, хто захоче, зостанеться тут — зупинити драгонiю i тим захищати вiдступа. З Вернидубом побажало одинадцять чоловiка лишитися, а решта вирядилася уплинь, один тiльки з поранених вiдпрохався зостатись.

— Мене, братцi, не берiте з собою, — прохав вiн товаришiв, — менi перебито обидвi ноги, я i в дорозi, i вдома буду тiльки на перешкодi… покиньте мене краще тут та покладiть навкруги набитих рушниць штук п'ять, а то й десять; дак поки нашi левенцi будуть стояти, то й я, може, кiлькоро гривакiв укладу i не з порожнiми руками на той свiт прилiзу…

Так i зробили: посадовили його з рушницями на купинi в кутку, а самi кинулись уплинь другого берега досягати.

Не забарилася наскочити й розсатанiла драгонiя i кинулась на цих дванадцятеро шаленцiв; призначенi смертi грюкнули враз iз рушниць i пiдставили довгi списи; кiль-коро коней упало й загородило тiсний прохiд, а другi кинулись уплинь… але й тут перших зустрiчав спис або куля…

Недовго, проте, здолало дванадцять чоловiка такiй силi противитись: ближчi напасники падали, але другi злазили з коней, бiгцем добiгали до обложених i навiжено кидались урукопаш. Стали козаки колом, спинами досередини, персами до ворогiв, i давай працювати списами. Не одного розсатанiлого драгуна з яскравою шаблею у руцi пiднято було догори списом i скинуто, мов снопа, у воду, не одного ще й перед списiв валив кулею додолу Безногий… Але все ж таки багато списiв уламалось вiд трупа, багато завзятцiв з сталевого кола поклонились рiднiй землi вiд куль, якими посипали їх з берега вороги.

— Постоїмо ж до краю, братцi, за вiру i вмремо, як лицарi, чесно! — покрикнув Вернидуб, ухопившись за мiцний держак.

— Умремо, батьку, як слiд! — вiдгукнулись товаришi дружно.

Блиснули у руках у козачих кривулi, засвiрготiли леза в повiтрi блиском холодним, та на кожне ж з них впало десять других; розлiгся в повiтрi брязкiт вiд крицi, хруст вiд келепiв, хрнп вiд прокльонiв i стогiн…

Сивий запорожець Безвухий уже чотирьох шляхтичiв пишних шаблею вклав, а лiвицею встиг i двом нiмцям встромити кинджала, але догодила й йому криця шляхетська у лiвий висок, i сп'янiв козак вiд того чоломкання, випустив з дужої руки омочене у кровi лезо i безвладно рухнув на землю. Молодий чорнобровий козак, що з ухмiлкою постачав пообiруч смертельнi дарунки, з ухмiлкою ж полiг на Безвухого; страшенно захрiп i рябий запорожець, закотивши пiд високий лоб свої очi орлинi; повалився за ним услiд i Лопата, не постерiгшися з тилу кривулi, яка розпанахала йому спину аж до вiрного серця…

Тiльки двоє ще з Вернидубом стояло та третiй, Безногий, все сидiв ще мiж трупом i часами посилав у перса ворожi незрадливу кулю…

— Гей! Продаймо себе щонайдорожче! — крикнув Верни-дуб i, зiбравши останнi сили, ринувся у окружню юрбу; за ним кинулись разом i два товаришi.

Осатанiвши вiд скаженого скруту, з нелюдською силою стали локшити цi леви все, що їх оточало: їх велетенськi пбсiки розбивали надвоє голови, розкраювали молодi вродливi обличчя, розвертали перса могутнi; пораненi, покривавленi перебiйцi все ще рушали вперед пiд блискавками навислої над їх чолами крицi… Але ось у одного товариша якось лiниво пiдвелась шабля угору, та на пiвколi зупинилась на мить i спустилась безсило додолу, другий товариш присiв чогось i собi, самий тiльки Вернидуб все ще махав перебитим геть лезом, аж ось i йому на голову впав з хрустом тяженний обух, та похитнувся дуб i полiг, зваливши розгоном свого мертвого тiла якогось шляхтича в смерть.

Озвiренi, розсатанiлi вiд страшного опору ляхи з ненавистю кинулись над козачим трупом знущатись i наскочили якось ще на живого Безногого. Завзятий ватажок батави пiдбiг до його перший, бажаючи живим узяти на дратiвлю; але напiвсконалий Безногий, що вже кров'ю зiйшов, змертвiлою рукою пiдняв ще раз пiстоля i послав ватажку у самiсiньке серце кулю прощальну… Зблiд молодий пан i посунувсь на руки жовнiрам, та покотився до нiг його i Безногий, порубаний, посiчений шаблями…

А плавцi вже досягали до свого берега i радiсно вiталися з своїми братами, яким вони добре воза доклали; тiльки-но двоє з найтяжче пораненим серед ставу барились i безнадiйно задубiлими на кригу руками гребли по зимнiй водi, що снiговою кашкою вже шерхла.

— Братцi! Пустiть! — став нещасний проситись. — Все одно не дотягти вам мене…

— Як же так кинути? — сперечив йому пiдручний плавець, якому вже забивало дух вiд утоми. — Та, їй же богу, менi на днi буде й спокiйно, а ви й там станете у пригодi. I — Чи не правду пак каже Книш? — зауважив другий.

— Правду, братцi, святу правду! — стогнав поранений. — Все одно менi вже на свiтi не жити.

— Ну, так бувай здоров, друже, та нас жди! — попрощались товаришi i кинули пораненого на волю; вiн зразу й пустився на дно, лишивши на плесi води кiлька кiл, якi розходились, коливаючись, i зникали навдалi.I знялась, полетiла козача душа за своїми подругами услiд за хмари високi до невiдомих i недосяжних просторiв…