Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0

IV

Цiлу нiч у пригородi йшла тихо, але й безупинно робота: насипались землею лантухи, плелися тури з верболозу i набивалися глиною, уставлялися в двi айв три перiї дубовi мажi, окутi добре залiзом, — найкраща оборона рухома супроти нападу кiнницi, — пiдглибшались рови i окопи, перетаскувались майже на плечах бойовi всякi прилади — гармати, дiла i гакiвницi. Поважно, порядно, без зам'ятнi, з безперечним послушенством сотниковiй волi, з епiчним спокоєм i навiть веселим гумором чинилася справа.

— А нуте, хлопцi, тягнiть сюди, на середину, нашу паню пузату та постелiть постiль добрячу, обложiть її гаразд турами та подушками, набитими глиняним пухом.

— Ми нашу товстопузиху обложимо, пане сотнику, як гетьманшу, а вона за те нам подякує, - вiдгукнулись у темрявi зiгнутi спини, що по кругляках тягли гужем широкогорлу гармату.

— Ще б не подякувала? Як плюне, дак будуть ляшки-панки протирать очi! — весело додали тi, що коло бiйницi заступами та лопатами працювали.

— Запорошить! — завважив, усмiхаючись, i пан сотник. — А ви ще, хлопцi, приволочiть їй до гурту й до бесiди хоч зо двi панянки та приладнайте їх по обiруч у панi; нехай вони втрьох завтра побрешуть та поприскають трохи на вузенький той шлях, дак менi навiть цiкаво, як до наших добродiйок дiстануться непроханi гостi.

— Повинно не iначе, як рачки або шкереберть, — постановив Шрам — зналий запорозький гармаш, пiд чиїм доглядом i риштувались бойовi озброєння.

— Вiрно! — змiцнив i пан сотник. — А ось, Шраме, я ще мiркую у цi закутки приладнати по двi гакiвницi i по двi плющихи в додачу. (Плющихами в iнших мiсцинах звалися баштовi рушницi з широкими на кiнцi i сплющеними гирлами).

— Чого й краще! — згодився Шрам. — Коли б навiть i гетьманша з панянками не зупинила безглуздих, то можна буде їх покропити ще нахрест.

— А ми ще з-поза маж почастуємо, то й будуть вiтанням контентнi, — пояснив сотник.

— Потiха, та й годi! — додали з реготом ближчi чуприни.

— Тривайте, братцi! — укинув з тривогою сивоусий козак. — А де ж нашi баби-цокотухи? Без них, бра, i свято не в свято!

Всi сполошилися й оточили дiда кружком.

— Як без бабiв? Без бабiв неможливо! Вельможнiй гетьманшi i панянкам буде скучно без баб, та й нам самим за їхньою лайкою охвiтнiше! — загомонiли довкола.

— Не турбуйтесь! Бабiв я волочу! — почувся з пiтьми голос хорунжого. — Двi захопив, а чотири на всяку пригоду лишив у мiстечку; та й важкi ж, проклятi, — по три пари волiв ледве тягнуть.

— Нам i двох досить, адже й двi баби ярмарок чинять, — завважив пан сотник, i юрба вiдповiла на те спiльним реготом. — Ти от, Шраме, упорядись з жiноцтвом: ти ж коло цього дiла ходити зугарний!

— Коло баб'ячого? — засмiявся Шрам. — Воно хоч у нас, у Сiчi, за цей крам частували киями, ну та ачей господь бог i неука умудрить: ми цих бабiв мiж панянками та плющихами приладнаємо, дак вони у свiй час як вергонуть галушками та горохом, то й вийде лишень "пшепрашам"!

— Ух, славно! Баби нашi, верещухи-брехухи! — зрадiли козаки своїм любим i погладили ласкаво по мiдяних пащах.

— А в мiстечку що дiється? — спитав хорунжого сотник.

— А тамечки Максим Розсадилоб з левенцями порається- пiдновляють окопи, розставляють гармати i запасають припасу; а як упораються, так лишать там на сторожi вартових, а самi з припасом прибудуть сюди.

— Добре, промовив пан сотник, — так ми до свiту геть-геть улаштуємось i вхитримося ще й вiдпочити, поки вилежуватись будуть вельможнi панята. Ну, а у млин пiд лотоки на чати готуються?

— Авжеж, пане сотнику! Вернидуб бере десять чоловiк з левенцiв та тридцять з охочих…

— О? То чудесно! — заспокоївся сотник. — Дружнiше, хлопцi, метнiться, напружтесь та кiнчайте роботу!

Всi заметушились. У хмурiй пiтьмi, завiянiй ще туманистою мрякою, на плямах мутного одсвiтку з лiхтарiв ледве мрiлися широкi плечi та могучi розхристанi перса, що згиналися й розгиналися нишком. Скаженiла негода; лютував вiтер; холодний дощ, а то й ожеледь аж рiзали по виду, а козаки в самих сорочках, що парусили на вiтрi, та в широких штанях з такою втiхою походжали, немовбито душної лiтньої ночi, чекаючи до розмови коханку.

Коли всi землянi роботи було скiнчено, гармашню геть розставлено, бойовий припас знесено i розпайовано до потреби по торбах козачих, тодi пан сотник зiбрав усiх оборонцiв край своєї мажi i мовив:

— Ну, тепера, товаришi-братове, все готово до зустрiчi гостей — i кавуни, i галушки, i горох, i капуста, i пиво червоне, так i нам оце слiд перед бенкетом смикнуть оковитої. Тiльки слухайте мого розпорядку: ти, Шраме, заправляй панями i бабами; ти, Лобуре, засядь з своєю лавою в правий закуток, а ти, Жидолупе, — у лiвий; хорунжому доручаю тридцять Вернидубових левенцiв та сiм десяткiв охочих, — це задля випаду до потреби… щоб в усiх келепи, шаблi, й ножi, та пiстолi, а то й списи. Та слухайте ще, братове, — у стрiльбi не хапатись, не метушитись i не пускать набоїв на вiтер, а мiритись добре, аби кожна куля козача несла смерть, кожна бомба-погибель: адже їх — ворогiв i поганцiв — як сарани, цiлi хмарища, так, спасибi боговi, мета буде ловка. Ну, а тепер по трудах вип'ємо.

Кашовар налив перший кухоль пану сотнику, i той, пiднявши його угору, промовив:

— Ну, дорогi мої друзi i браття, — за святу вiру, за волю, за нашу матiр Вкраїну i за вас за орлят! Хай вороги не потiшаться нашою полохливiстю та покорою, а хай у сто крат заплатять за кожну душу козачу! Покажемо, братцi, цiлому свiту, як ми умiємо за праве дiло стояти, як ми умiємо весело й умирати.

— Покажемо, пане сотнику, покажемо! — розлiгся дружний галас навколо.

— Ну, випийте ж тепер кожен по кухлю та розставте вартових на чатах, а пластунiв пошли, Шраме, на засiди; решта ж спочиньте трохи перед весiллям.

— За твоє здоров'я, пане сотнику! — всi вiдгукнулися радо i по черзi, з повагою стали до кашовара пiдходити.

За пiвгодини все козацтво бентежно попiд валами та пiд возами лежало, i тiльки-но буйний висвистував якусь-то погрозу.

Нарештi прокинувся день i глянув на свiт божий пiдслiпуватим, сльозовистим оком; в пригородi застав вiн усiх козакiв i жвавих, i бадьорих, i веселих, при дiлi: iншi вигострювали шаблi й ножi, iншi переносили в потрiбнi мiсця припас i оружжя, iншi налздовували у рушницях кремницi, iншi чинили коротку молитву, а здебiльша лежало по валах та по мажах i, смокчучи люльки, пантрувало пильно за кожним рухом ворожим.

А ворожий табiр починав уже теж ворушитись i розповзатись чорними плямами, мов збентежений той мурашник. Праворуч, за греблею, незграбною хмарою насовувались татари; лiворуч, коло польського генерального обозу, риштувались лавами польськi улани й драгуни; i в далинi млистiй можна було вiдрiзнити високi кiвери вiд живчастпх патлатих шоломiв. Посерединi густими потугами згромаджувалась пiхота.

На бiлому пишному румаку у многоцiннiй збруї виїхав граф Потоцький i зупинився на найвищому горбику; за ним тягся потужного лицарства поїзд. Гетьман глянув на башти розкiшного замку, що красували з-за широкого ставу, глянув на мiстечко i пригород, що тулились до скелi пiд крилом його i були сповитi мертвим покоєм, глянув навколо i здивувався, що й досi ще нападу не почато.

Генеральний обозний пояснив яснiйшому графовi, що польний гетьман казав перетягти спочатку на греблi гармати i розгрюкати окопища, а потiм уже на здобут мiста рушити.

— З такою рванню та ще церемонiї вигадав? Послать миттю татар i розчавити вiдразу гадюк у їхнiм кублi, — спалахнув Потоцький.

— Татари зреклися вiд штурму, — вiдповiв обозний.

— Гiєни падлючi! — процiдив з злобою гетьман. — Тiльки на падла збiгаються! Так женiть до напольного гетьмана i вiд мене накажiть, аби зараз п'ятсот чоловiка нiмоти i тисячу наших на пригород рушили i гарда добули, — я хочу ниньки обiдати в замку.

Генеральний обозний послався вiддавати накази, i за пiвгодини на краю вузького шляху, що вiв аж до пригорода, лаштувалась уже грiзна батава.

— Чого це пани-ляхи; так довго морочаться? — спитав сотник, занудившись чеканням.

— Уже на шляху готуються, дурнi, — вiдповiв Шрам iз бiйницi.-Ти, батьку, дозволь менi першому привiтати їх гостинцем.

— Та тобi, Шраме, завсiгди щонайперша шана у бога, — згодився сотник, смакуючи люлькою, i сам зiп'явся на мажу, щоб полюбувати першим привiтом.

— А славно обмерзли голощоком окопи, — завважив вiн, глянувши, — от для ворiженькiв буде скобзалка напрочуд.

— Так, так! — вiдiзвався й Шрам. — Михайло святий нам спомiг.

Шляшок до окопищ звивавсь понад берегом i тулився одним боком до ставка, а другим — до узбочi, що стрiмкою кручею зривалася вниз до страшного провалля; чим ближче до пригороду, тим урвище ставало i глибшим, i жахо-витiшим: в одному мiсцi воно вузило шлях до шести сажнiв, потiм знову вiдходило i знов наближалося, утворюючи якусь площину на взiр виспи, якої ворогам було не примiтити. Довгастими лавами, пiд згуки литавр i сурем, напасники рушили весело, оглядно.

— Гармашi, пильнуй! — командував Шрам. — Набивай бабiв дрiбною картоплею, а панiй — галушками, а гакiвницi й плющихи — горохом, наводь усi метко на тамту площину, пiдготуй на змiну набої, i як махну люлькою — шквар!

— А в вас, хлопцi, чи рушницi готовi, чи на поличках є порох? Оглядiть, пiдсипте сухого! — обернувся до козакiв, що за возами засiли, пан сотник.

— Усе, батьку, напоготовi, тiльки гукни! — вiдмовили з-поза маж веселi обличчя, хочай очi їм блимали лиховiсним вогнем.

Батава дiйшла до вузької перейми, зупинилась у непевностi, боячися пастки; але, завваживши, що далi шлях ширшав i що, дасть бiг, не буде жодної вiдсiчi, рушили наперед.

А Шрам за ворогами пильно зорив, i коли останнi зайшли на площину, вiн махнув люлькою. Блиснув вогонь, здвигонулась земля, i здригнули, задзвенiли залiзом вози, iз пащiв у баб i панянок вибухнули довгими цiвками густi клубища бiлого диму i розiслалися по шляху широкими колами. Сила смертей, рiжучи з виском i свистом сполохане жахом повiтря, ринула на голови згвалтованих лав; пекельний борвiй змiшав i зiм'яв ураз людську зграю, за хвилину ще огрядну й грiзну, а тепера розметану i повалену в порох, — сотнi молодих, жизнедужих побратимiв скошено рукою кревних братiв, i осквернилася рiдною кров'ю омита земля, i повисли в повiтрi крики на пробi, i лемент, i обiрваний стогiн…

Збилася в купу юрба i почала давить один одного; iншi зривалися з узбочi у провалля, iншi кидались у воду; решта посунули було навпаки, так трупи загородили й без того вузький перехiд, а новий вибух з баб i панянок розкидав їх грудою навкруги; з нестяму i жаху кидали безталаннi геть зброю, кидалися ослiп зi скель, ринули у плин по крижанiй водi i, задубiвши, зразу пускалися на дно…

— Tausend Teufel! — покрикнув нiмецький проводир. — Наперед! Не то вони, собаки, нас тут, як курчат перелуплять!

— До зброї! Бiгцем! — розляглася i в другiм мiсцi команда.

Звиклi до послушенства i до бойового вогню нiмцi рушили першi, а за ними пiшли й поляки. При виходi з другого ще вужчого, переходу зустрiв їх вибух гарматний i вчинив жаховиту руїну; чавун i свинець пронизували з шкваром ряди, крушили кiстки, обляпували мазкою живих; охопленi жахом мiзернi купки вганялися i в ставок, i в провалля, i вперед… Але ледве надбiгли кiлька крокiв завзятi, як пiдпали пiд перехресний вогонь з гакiвниць i плющих який нiвечив їх украй; проте недобитки, з палу не тямлячись i нiчого не бачачи в диму, навмання, ослiп все ще ринули до окопищ.

— А нуте, хлопцi, тепера наша черга! — крикнув сотник i двiстi жерел, виставившись iз-за окопищ, затрiскотiло у перса недобиткiв могутньої сили.

Розсатанiлi, з скаженим жахом на обличчi, злиденнi останки кинулись у рiв, а звiдтiля поп'ялись на вали… I вони, сп'янiлi вiд помсти, таки дiстали б мети, i не одна б козача душа попрощалася з бiлим тiлом, коли б не пошклила валiв ожеледиця: забiсованцi кидались на окопища i склизили шкереберть у рiв, збиваючи з нiг товаришiв.

— Гляньте-бо, хлопцi, як ляшки-панки скобзаються! — смiявся сотник.

— Занятно! Го-го-го! — реготiли хижим реготом козаки кепкуючи над нiмцями та ляхами. — А нуте, нуте! Поскобзайтесь трiшечки ще, а ми вам носи пiдлатаємо.

— Агов, хлопцi! Локшiть їх упень! — крикнув сотник i випалив iз пiстоля у нiмецького ватажка, що кричав мов скажений:

— Donnerwetter! Бийте тих хлопiв!

Молодий бiловусий нiмчина тiльки руками розвiв i навзнак упав нерухомо.

Почалась рiзанина, та ненатла, огидна, звiряча рiзанина коли чоловiк, сп'янiлий вiд кровi, розсатанiлий вiд гвалту, запiнившись, з хижим реготом б'є нещасного, безоружного брата, що плазує край нiг i благає, на бога, пощади.

А з вишнього замка, з дзвiницi, назустрiч звитяжному галасу i стогону бездольних скональцiв линув урочистий дзвiн i велебний псалом славословцiв до господа, i всi отi згуки разом неслись за крайницi життя, аж до небесних осель бога любовi та ласки…