Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0

V

Потоцький любував з пригорку за ладним, огрядним рухом могутньої пiшаницi i з нетерплячкою чекав тої митi, коли вона, проминувши залому, стрiмголов кинеться на вали i розчавить жменю безглуздої рванi, що зважилась його незчисленнiй, необорнiй потузi опiр давати. А бути може, отi злиденнi тхори повтiкали i хоробра батава перейде без постраху Бушу i придбає Лянцкоронському довiчну неславу за його полохливi, пiдслiпi поради? Це зовсiм можливо: нi пострiлу, нi погуку, нi шелесту… А це враз несподiвано з далеких валiв вибухнуло i покотилося два поклуби бiлого диму, а за хвилину здвигнулася земля i розлiгся грiм у повiтрi аж до темного лiсу, розсипавшись по йому гуркотнею. Шелеснувся кiнь пiд Потоцьким убiк i захрiп, почувши, що наступає жах. Не встиг пан гетьман вiд подиву й стямитись, як гримнув знову гуркiт другий, а потiм i третiй…

Ясний граф був такий упевнений неспромогою хлопiв до доброї вiдсiчi, що не дав розпорядку припасти на пригоду пiдмогу, а Лянцкоронський нарочито виконав дослiвно необачний наказ свого верховодаря, не бажаючи пiдлатать його своїм досвiдом.

Коли ж по малiм часi прибiгло з боїща п'ять чоловiка i довело, що все послане вiйсько погинуло до ноги, що там, за скопищами, певно, сила гармат i повстанцiв, то скаженiй лютостi коронного гетьмана не було й краю: i забруднений гонор, i ганебна публiка, i жадоба до помсти зайняли йому перса пекельним вогнем i обарвили червоно-синiми плямами блiдi його щоки. Вiн пройняв до кровi острогами коня i полетiв навзаводи до польного гетьмана.

— Панська вельможнiсть не домислилася дати пiдпомоги? — накинувся граф Потоцький, бажаючи при старшинi генеральнiй на Лянцкоронського зiпхнути вину.

— Ясний граф на теє наказу менi не поставив, — вiдповiв з уїдливим усмiхом Лянцкоронський.

— Коли дав я наказа до штурму, то мається розумiти, що решта виника iз його: не нянька ж я, щоб показувати кожну ступiнь!.. — розпалявся Потоцький. — Гадаю що на те ясновельможного пана i озброїла владою Рiч Посполита аби йогомосць пантрував за боями.

— Але ясний граф вiдхилив мої розпорядки, i йогомосць, — пiдкреслив ущипливо Лянцкоронський, — зауважив менi, що вiдповiдає за все гетьман коронний, а польний тiльки має пильно справляти його накази, отож я їх до цяти справив…

— Не час тут, пане вельможний, до елоквенцiї, а час до поновлення честi нашої славетної зброї i до вiдплати отим гадюкам за смерть стiлькох лицарiв мужнiх, до вiдплати такої страшної, вiд якої б здригнулося й пекло! — Очi у графа Потоцького аж яскрiли пiд запалом хижого сказу, а синi губи крилися бiлою пiною. — Але їх там не жменя; панську вельможнiсть ошукав хлоп, а з того-то й вибухло таке лихо: там, певно, цiлi полки чортяки того Богуна з немалим числом i гармат.

— Там, ясний графе, нема Богуна, — це менi досконально вiдомо, — вiдповiв Лянцкоронський трохи недбало i згорда. — Там засiла манесенька купка завзятцiв; але я мав честь коронному гетьману пояснити, що Буша по недосяжнiй мiсцинi дужа позицiя i що шкода на цю забавку тратить час i людей.

— Хоч кров з носа, а вона мусить бути добута! — крикнув Потоцький i аж посинiв.

— Коли то необорна воля яснiйшого графа, то тра повести справу уважно, запобiгши напад гарматним вогнем

— Поставте хоч усю гармашню; руйнуйте, шматуйте, рвiть на повiтря, чинiть що хочете, аби-но до вечора не лишилося там жодного озброєного пса, а тi, що впадуть у руки живцем, щоб корчились i скавчали вiд нелюдських тортур.

— Усе буде вчинено, ясний графе; але до вечора мало часу…

— До вечора! — заносливо крикнув Потоцький i вiд'їхав навзаводи, не бажаючи нiяких суперек вислухати.

Лянцкоронський дав наказ воєводi Чарнецькому незабаром на кам'янiй греблi уставити дванадцять далекосяжних гармат i почать безупинно ними по валах грюкати.

— Хочай ця позицiя для пострiлiв i гожа, — зауважив Чарнецький, — але захисту для гармат тут нема i дати його неспромога, а це небезпечно.

— Правдiсiнько так, — згодився й Лянцкоронський. Саме найкраще було б спорудити землянi захисти ген там на площинi, але граф править конечне, аби сьогоднi мiсто добути, ergo non possumus.

Чарненький кинувся безперечно чинити волю гетьманську, а Лянцкоронський доручив ще Корецькому зробить розвiдки по той бiк греблi i ставу, чи не можна було б iще звiдтiль на замок ударити?..

Їхав ходою Корецький на своїм конi воронiм, схиливши замислену голову. Багато її обсiло думок з учорашнього вечора, багато болючих думок: отi бахури гвалтовнi та п'янi, отi огидливi речi, отi звiроцтва, ота пекельна ненависть i злоба до брата — та хiба ж таким виром нелюдських загар може бути владована згода в розхитанiй i облитiй кров'ю державi? Нi, тисячу раз нi! Вiн зна цей народ, який завзялось обездолити i винищить розбещене панство, — вiн разом з ним жив, вiн укупi з ним паював i радощi i болiння; отi щирозлотi серця i зимньої мужностi, i теплої, безкрайньої прихильностi повнi; не чiпайте тiльки їхньої волi, їхньої вiри, їхнiх звичаїв, — i вони на свої перса дужi здiймуть увесь тягар наскокiв хижого азiата, i славутня Польща за залiзним муром буде спокiйно цвiсти… Та хiба ж цi думки можливо натхнути навiженiй сваволi? Вiн знайшов був собi й однодумцiв, але переважне число супротивних їх подавило…

Зажуренi думки його знялись i полинули в сизу, туманисту млу… Перед очима у його снуються якимсь маревом картини малого дитинства: виринають розкiшнi палаци, бенкети бучнi, музика весела, конi баскi i зграї хортiв. Мiж думних i пишних постав туманiє одна — i хороша, й ласкава; вона ясними очима на його зорить i легесенькою рукою перебира його кучерi або плаче, притуливши його до свого лона… Аж ось за реготом i вигуками вчувається лемент i стогiн; переляканi, тiкають вони удвох i замикаються щiльно… Далi все захиталось i розпалося у руїнi… Якийсь галас, i гвалт, i несамовитий жах чорної ночi… а далi вже хата проста, тепла сiм'я i лагiдний спокiй… Минають перед його очима iншi картини; вони лишають ясними барвами, вони грiють знадливим теплом його змучену душу.

Глибоке зоряне небо; мiсяць-князь високо стоїть на яснiй оболонi й блiдне перед наступаючим ранком; схiдний край неба вже побiлiв i понявся рожевим серпанком; з сизої мли виринають непевними очертами безлистi дерева: де-не-де блискотять зашерхлi калюжi, але снiгу нема — його змiв уже весняний подих.

Стоїть вiн у садочку з своєю милою i очей не вiдiрве вiд її хорошого личенька, зблiдлого пiд розсвiтом блакитного ранку; свiжий вiтрець пройма їх живцем; але юнак огорта свою любу в керею i грiє своїм духом її похололi рученьки; тiльки дiвчина не усмiхається, як колись, а зажуреними широкими очима дивиться йому в вiчi: вона хоче прозирнуть крiзь них в саму душу козачу i довiдатись, чи незгладимо там вiдзначилося слово "кохаю"?

— Сьогоднi їдете? — пита дiвчина трудним, мов надiрваним голосом.

— Батько казав, до схiд сонця, — давлячись, вiдповiв юнак.

— Значить… за хвилю… — По обличчю дiвчини блискавкою промайнула мука, ясною росою вiдбилася в очах.- I коли вернетесь — невiдомо…

— Пiд осiнь, як завжди…

— О, чи так би-то? В мене сповила серце нудьга, якесь передчуття гризе, — схрестила вона пальцi, витягла руки, вiдкинувши назад безнадiйно голiвку.

— Бог милостив, скiльки раз крив вiд напастi, то й тепер на його уповай, — поцiлував юнак у мармурове холодне чоло свою горлицю, — наша доля така: аби день до вечора — так не варт заздалегiдь i тужити.

— Не жах мене пригнiтив тугою, — повернулась поривчасто дiвчина, i на її блiдих щоках спалахнуло зарево, — не за твоє життя я боюсь, бо й про своє не вельми-то дбаю; не того в мене серце болить, що мушу розлучитись з тобою, нi! Ти їдеш по козацькiй справi: боронити нашу питому матiр Вкраїну, i коли, по волi божiй, поляжеш за неї, добуваючи слави, то я гордо з своєю мукою пiду мiж людей i вмиватимусь дрiбними, щаслива, бо все одно ти будеш жити в цiм серцi, поки воно не захолоне у грудях…

- Єдина моя, навiки, навiки! — Обняв козак дiвчину i занiмiв у тих обiймах.

— Слухай, поклала вона йому свої бiлi руки па плечi, а голiвку заховала на персах, тiльки… мене не забудь… цим серце ниє… що б не сталось… пам'ятай, що воно цiлком, без роздiлу у тебе…

— Тебе забути? Та хай земля розступиться пiдi мною!.. — присягається козак i поцiлунками глушить її речi.

Лагiдний образ голубки-дiвчини прозорою тiиию заколивався i взявся туманом, тiльки теплий погляд хороших, щирих очей все проймав його душу; а ось знову пiднявсь якийсь нелад i розрух i скаламутив колiр прозористих мрiй.

Знову пишний палац. Яскравими зорями миготить свiтло. Все навкруги розкошами i перепихом сяє. Музика луна: голосять скрипки i стогнуть суремки; з знадливими згуками зливається шепiт знадливий i хвилює у теплiм та воннiм повiтрi. Мiж барвистих слiпучих кольорiв оксамиту, єдвабу, парчi малюються снiжно-бiлими плямами плечi цукровi, здiймаються високо перса, усмiхаються небесною втiхою личенька гожi, вабливi, очi залассям горять i спокушують раюванням незнаним… I вiн, бiдний сирота, козарлюга запеклий, там, мiж панством тим пишним, тiльки в якiйсь химернiй, неподобнiй одежi… вiн там, i всi йому вклоняються, всi вiтають його, бо вiн сам i єсть властитель тiєї пишноти. Якесь сталося чудо, але те чудо сп'янило його, задурманило чарами розум; хлоп став вельможним магнатом, лихий бiдар — дукою; можна було вчадiти, i розпочався якийсь чудовий, маревничий сон, в якiм i розiбратись думками було неможливо. Вiн тiльки про одно марив: щоб прищепити свої думки-гадки на панських гадках, але поки що вони не приймались…

Якась пишна та делiкатна панянка, з бiлесеньким прозористим личком, з хвилями кучерявого темного шовку, з синiми, як волошки, очима, з рожевими устоньками, щось шепоче йому, залицяється i пориває до танцю; вся її постать, легесенька та струнка, то згинається, то звивається красно, легурно; ручка стиска його руку, голiвка лежить на плечi, а вiд неї аж пашить гарячим, запашним духом… Отрута збурює кров, мозок туманить, а проте в серцi стоїть якась непрохана, невгасима дратiвля…

— Яка я неомiрно щаслива! — втiшається красуня.

— Чого ж то, моя пишна кралю? — спалахнув лицар.

— Того, що… хiба ж пан не бачить, серцем не чує…- червонiє, лицяючись, краля. — Ах, ця солодка хвиля як налинула несподiвано, так незабаром i зникне… а потiм знов, — зiтхнула милесенько панна, — ще гiрша темрява i нудота…

— Для чого ж панна в одну тiльки хвилину хоче замкнути цiле життя? Воно широке i має безлiч солоднеч i розривок, якi чергуються i тiшать нам почуття…

— А коли яка радiсть, — щуриться панна так любо, — охопить усi почуття i опанує серцем цiлком… Хiба пан ще не кохав нiкого нiколи?

— Я? — аж зблiд, пополотнiв пишний лицар, так його зразу здавила за серце незвана нудьга.

— Так, пан! — допитувалась панянка, положивши свої манесенькi, гарнесенькi ручки на його дужу й жилаву руку i не зводячи з його очей пронизистого погляду. — Скажiть-бо! Ну, я прошу… Чого ж пан мовчить? Хiба моє прохання так мало варте у пана, що його можна занедбати? — Для чого вам знать те? — важко зiтхнув пишний господар i понуро схилив голову.

— Для того… — у пишної кралi здригнула брова i якась хмарина перебiгла по захололому личку… — я хочу знати, я хочу! — тупнула вона нiжкою.

— Ну, коли панна править… так я кохаю…

— Кого? — аж загорiлась i затремтiла красуня…

— Навiщо ймення? — глухо i натрудженим голосом вiдповiв лицар.- її тут нема… вона далеко…

— Хлопка! — скрикнула панна i зникла.

Закипiло у юнака серце, нудним йому здався той бенкет, холодом повiяло вiд усього цього розубраного та пишливого панства, огида заворушилася в душi, i йому стало жаль своїх викоханих жадань, своїх випещених по широких степах мрiй, свого сiчового завзяття, своєї буйної волi…

Тепер вiн тихо-тихо їхав, попустивши повiддя, i понуро мiркував над питанням: що далi чинити? Коли б не цяцькований той шляхетський повин, — не зрадить вiтчизни, коли б не нестрачена ще надiя оздоровити шляхетськi думки народним духом, то вiн би зараз… Але справдi, за що ж вiн стоїть i що нищити хоче? А вони, отi, що п'яничили вчора, за вiщо стоять, за яке добро, за яке благо? Нащо вони привели у надро своєї родини сорок тисяч вовкiв-сiроманцiв, сорок тисяч хижакiв лютих? В головi у його туманилось, а на серцi тупа, неминуча болiч розпалялася зараз таким пекельним вогнем, такою нестерпимою мукою, що йому здавалось, нiби його серце гарячими клiщами рвуть на кавалки. I знову у тiм пошарпанiм серцi воскрес образ дорогої тихої дiвчини i мрiяв вабливими барвами…

"Де вона тепер, моя зiрочка ясна, моя запашна квiточка? — маячили перед Корецьким думки. — Адже вона єдина над моїм серцем цариця, i нiколи, довiку, до суду, у моїй душi не згасне свiт очей її, не змовкне срiблистий згук її голосу, не зникне ухмiлка її смiло окреслених уст… А от доля вiдiрвала мене i незагiйну рану на серцi вчинила; кому ж на потребу та мука, кому ж на рятунок офiра?" Над'їхало до Корецького два улани з десятком татар.

— Прилученi до пана хорунжого воєводою Чарнецьким, — пояснили шляхтичi.

Корецький здригнувся. Пасмо думок його обiрвала тяжка, огидлива дiйснiсть. Вiн пiдiбрав повiддя, торкнув острогами коня й покрикнув:

— За мною, панове!