Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0

VIII

Сивий, зовсiм лисий дiд стояв у бiйницi рогової башти i пильно стежив старечими очима за боротьбою; бiля його стояла блiда, зi зцiпленими зубами, з божевiльне уткнутим в пригород поглядом Катря; вона не почувала, де вона стоїть i ще робиться навколо. Душа її, покинувши тiло, здавалось, тiнню лiтала над пригородом, шукаючи межи уламками свого дорогого хорунжого. Орися стояла сама, трохи вiддалiк вiд цiєї групи, спершись головою на камiнь, зосереджена в самiй собi, застигла в однiм охопившiм її iстоту почуттi; вона зимно дивилася на тусьменiючу далину. Скоро грiм гармат, що нiс округи смерть i розрух, зненацька несподiвано замовк i завмер перекотливою луною. Орися очунялась i обернула здивованi очi на греблю; там, в чаду, вона спостерегла щось надзвичайне, а водограї скаламученої води пiдказали їй, що це штуки молодцiв-запорожцiв. Слiдуючi прояви лицарського герцю та скаженої, смертельної боротьби визвали на її блiдi щоки фарбу задоволеної гордостi i захвату. Вона пiдiйшла до дiда й велебно промовила:

— Дiду! Ви, що вже нажились на своїм вiку i своїми дiлами придбали собi славу, можете вмерти тепер радiсно, з великою втiхою. З такими дивовижними душами, як он тi, бути в однiм мiсцi — надмiрне щастя!

— Велике щастя, дитино моя, — вiдповiв зворушений дiд, — велике! Не вмре наша широка Україна, коли вона родить таких синiв i таких дочок, як ти!

— Я Ще не вспiла, дiду, нi натiшитися життям, нi зробити нiчого на користь моїй бiднiй Українi…

— Ще зробиш, — сказав прорбчо дiд.

— Нi, нi! Час мiй урвано, i вже надходить його близький кiнець; одного тiльки б прохала я в бога — зумiти вмерти так, як умiють вмирати нашi не знаючi жаху орли.

Саме тодi, як упав Вернидуб, з мiстечка розiтнувся глухий, довгий вибух; в повiтрi почулося якесь чудне гудiння, змiшане з свистом, i по водi коло польських драгунiв в багатьох мiсцях пiдскочили бризки i бульбахи; четверо коней впало, останнi жахливо метнулися вбiк. Сполохались уцiлiвшi драгуни i прожогом помчалися до млина, втiкаючи вiд картечi.

— А чи не можна, дiду, от з цiєї плющихи послати їм гостинця навздогiн? — спитала дiда Орися.

— Нi, не повернеться, — сказав дiд, — вона наведена лише он на той шлях.

Усi глянули праворуч на шлях, що йшов понад самою бескидою, i побачили наближаючогося вершника на баскому конi i в блискучому панцирi; за ним їхали два шляхтичi, улани й кiлька татар. Уважаючи на гармидер бойовий, що стояв над берегом озера, перед очима з цього боку замку, на мурах вартових, вершники пiд'їхали занадто близько i почали розглядати мури й окопища.

— От цих добре можна шелеснути, — сказав дiд, i Орися запалила з його люльки гнота.

— Стривай! — скрикнула Катря, пильно придивляючись до стрункої постави вродливого лицаря. — Не пiднось гнота! Знаєш, хто це?..

— Неприятель, ворог нашого народу, — байдуже вiдповiла Орися.

— Знаєш хто? — хвилювалась все бiльше подруга. — Це Антось, це Корецький твiй… Скарай мене пречиста дiва, коли брешу!

Мов ток електричний пробiг по нервах Орисi; вона опустила запалений гнiт на плахту i, захистивши лiвою рукою очi, вп'ялась у цього лицаря поглядом… Так, сумнiву нема, — це вiн, її брат, її друг, її… коханець! Це його чудовi, глибоко заглядаючi в душу очi; це його русявi кучерi вибились з-пiд шолома; це його ухмiлка осяває теплом благороднi риси молодого обличчя…

Чимсь гарячим сповнилось її затрiпотiвше серце i вогнем розлилося у грудях, примусивши зашарiтись червоною зорею її блiдi лиця, блиснути чорним алмазом очi; груди сколихнула хвиля забутого щастя…

Весна, сп'яняючi пахощi квiток, лагiдне сяяння мiсяця, тихi розмови, радiснi мовчання пiд дзвiнке тьохкання соловейка й цi, дивлячiся закохано-велебно, очi, — все це промайнуло в одну мить в її запаленому мозку.

— Орисю, вiн, либонь, пiзнав тебе! Дивись, — хвилювалась Катря, — який вiн славний, коханий твiй…

Буцiм нiж перевернувся в серцi Орисi, фарба збiгла з її обличчя, i брови суворо нахмурились.

— Коханець! — вiдгукнулась вона глухим голосом. — Зрадник! Невiра!

Вона на хвилю спинилась, почуваючи нелюдську муку, i, перемiгши бiль, приставила до полички гнота.

Гримнув вибух, двоє вершникiв впало. Дiд обняв оскаженiлу Орисю i надтрiснутим вiд здавлених слiз голосом сказав:

— Вище вiд цiєї любовi до своєї вiтчизни, дитино моя, немає на свiтi!

Прискакав до греблi воєвода Чарнецький; в лютостi, не знаючи, на кому зiгнати свiй гнiв страшенний, звелiв вiн негайно запалити млин i дозволив летючим загонам укупi з татарами сплюндрувати i зрабувати всi окружнi селитьби, не милуючи нiкого, навiть кiшки.

— Ясний гетьмане, — обернувся вiн до пiд'їхавшого Лянцкоронського, — моє передчуття справдилось — жменя проклятого бидла заподiяла новi рани нашим славним бойовим силам!

— Так, я бачу, — сказав з сумною ухмiлкою Лянцкоронський. — 3 Марсом жартувати не можна, як бажає того отаман коронний; до того ж, опрiч мiцних природних позицiй, Бушу ще боронить не жменя бидла, як єгомосць мислить, а жменя левiв!

— О, це гiєни — не леви! Вони заплатять менi сторицею за кожну краплину кровi шляхетного славного лицарства!

— Доки вони заплатять, багато ще проллється цiєї шляхетної кровi! — вiдповiв замислено польний отаман i пiсля невеличкого перестанку додав: — Чи не можна б для виконання цiєї навiженої i безцiльної вигадки вжити хоч татар?

— На штурм вони не пiдуть, та й мiсцевiсть не дозволить менi розгорнути свої сили! — вiдповiв Чарнецький. — Помiж ними i так вже чути нарiкання, i я дозволив кiльком загонам понишпорити в околицях.

— Руїна, одна руїна, i новi болячки ойчизнi, i новi краплi отрути в серця розлютованих дiтей великої i славної колись Польщi! — зiтхнув важко Лянцкоронський.

— Не дiтей, а гадюк, ясний гетьмане, — вiдповiв, скипiii-ши, Чарнецький, i полум'я нелюдської ненавистi свiргонуло в його очах. — Я, проте ж, придумав для них частування, услiд за котрим пiдуть i татари.

— Яке ж? — зацiкавився гетьман.

— Я от цю саму греблю звелю розкидати, одним вибухом висадити у вирiй, випущу всю воду з озера в провалля, i тодi суходолом полiзуть i татари i дощенту знищать це гадюче кубло!..

— Люто придумано, пане воєводо! — завважив гетьман. — Саме пекло навело тебе на цю думку…

— Воно ж завтра i потiшатиметься на бенкетi кривавому, коли пiсля розруху з гармашнi вашої вельможностi сарана налетить ззаду! — I Чарнецький так злорадо, з таким запеклим сказом зареготався, що навiть здригнувся вiд жаху Лянцкоронський i раптом повернув коня.

Коли вже стемнiло зовсiм i нових нападiв навряд чи можна було сподiватись, Орися пiшла до своєї свiтлицi в роговiй баштi i по дорозi зустрiла бабусю.

— Вклонявся тобi, доню, батько твiй, — сказала бабуся, поцiлувавши свою Орисю в чоло, — i звелiв переказати, що господь бог огрiває їх своєю ласкою, що не б'ється страхом козаче серце i не слабшає силою дух, що й тобi вiн його посилає вкупi з батькiвською молитвою.

— Спасибi тобi, неню, за переказане вiд його слово, — обняла бабусю Орися, — воно ще надає менi сили; отцева й матчина молитва зi дна моря вертає, з тяжкої неволi визволяє… Що ж, як там? — додала Орися. — Чи багато постраждало за правду?

- Є вже таки чимало в божому раю, — зiтхнула глибоко бабуся, похитавши головою.

— Так, в божому раю, — пiдмiцнила Орися, здiйнявши до млистого, неосяжного небосхилу свої велебнi очi, — я цьому глибоко вiрю, — i, помовчавши трохи, спитала: — Ну а як же там окопища, ще не зовсiм розваленi? А з гармат чи вцiлiла ж хоч одна?

— Окопища розвалено, але їх уночi полагодять; а з гармат же тiльки товстопузиха ще держиться та баба, останнi ж усi пiдбитi, — говорила спокiйно бабуся, — а то й їх якось прилаштують… Еге, я й забула, про що мала казати, — заметушилась бабуся, до тебе батько прислав двох поранених…

— Де ж вони?

— Отам, коло твоєї свiтлицi.

— До смертi раненi? Так треба ж зараз їм запомогти або по батюшку послати, — стривожилась Орися.

— Ранено їх здорово: у одного голова шаблюкою розрубана, а в другого нога, — повiдала бабуся, — але вони не гоїтися прийшли, а допомогти нам оборонятися.

— Все ж таки треба б перев'язати i заживити їм рани, — клопiтливо говорила Орися, пiдходячи до свiтлицi, i зустрiла на порозi її двох козакiв — одного, переправленого вплинь, з загону Вернидуба, а другого з загону хорунжого.

— Вiтаю вас з славою, лицарi, — сказала Орися. привiтно, — i заздрю вашiй славi!

— Не заздрiй, панно, — вiдповiв молодий ще козак з зав'язаною скривавленим рукавом головою, — слави тут про всiх не забракне, але от тiльки треба приготуватись i вам к завтрiшньому дню.

— Як? Хiба вже пригород не може триматися надалi? — спитала неспокiйно Орися.

— Поки зможе — втримається, — зауважив другий ранений, — але проте ж супроти такої хмари далеко не посунеш; вони ж, антихристи, тепера розлютувались, так будуть дошкуляти страх як, — тож, стало буть, i треба приготуватись, щоб почастувати їх як слiд.

— Та хоч вiдпочиньте трохи та дайте я з бабою перев'яжу вам рану.

— Не варто, панно, — вiдповiв молодий козак, — на одну нiч i працi шкода, все одно завтра новi будуть.

— Правду кажеш, хоч i молодий, — зауважив з усмiхом сивий сiчовик. Так от що, дочко, рани нехай самi собi гояться, коли хотять, а ти нам покажи, де лежать колоди, їх треба розкласти як слiд, так от ми й поможемо, бо воно хоч i ваш брат теж не дасть собi межи очi наплювати, але проте ж сили у вас супроти нашої нiбито й менше… oil воно що! Та й цебри задля смоли треба приготувати, дров наносити, корякiв придбати, — от коло цiєї справи постараєтеся й ви, молодицi. Ну й весело промине останнiй день, далебi, весело!..

— А ви, дядьку, й радi, — спитав, пiдморгнувши, молодий, — що i в останню дорогу послав нам бог молодиць?

— Авжеж, радий! Чого менi брехати? Присяйбi, радий, — згодився щиро старий, — веселiш, одне слово, веселiш!

— Спасибi вам, дiду, i тобi, лицарю, що не гребуєте нашою кумпанiєю, — сказала з ухмiлкою Орися, — ми вам вiрними помiчницями будем i в братерськiй дорозi не завадимо, бо там простору доволi.

— Певно! — пiдхопив дiд. — Ну, поведи ж нас, розумнице, покажи все i попорядкуй, бо тебе батько тут головою настановив.

Орися вкупi з сiчовиком i молодим раненим пiшла назад до мурiв баштових i показала в трьох мiсцях складенi колоди i бруси, а бабуся вiдчинила комору, де береглись цебри, коряки, шаблi, списи, булави й iнша холодна зброя. Щоб перенести все отеє, було виряджено ще двадцять молодиць пiд проводом бабусi й два десятилiтнiх хлопцi для переведення наказiв. Упорядкувавши все i запевнившись, що робота пiд кермою сiчовика й козака закипiла та що для її виконання сил вистачає, Орися загадала собi ще пiти до отця Василя поговорити з ним рiшуче i вислухати його останньої поради; вона пiшла праворуч, по дорозi до церкви, i спинилась недалечко вiд неї, коло глухого муру.

Надворi вже стояла нiч, тиха й морозяна. Небо було чисте й зорiло мiльйонами блискучих i тихих вогникiв, тiльки на заходi з краю обрiю темнiло вiдiрване пасмо хмари та на сходi в трьох мiсцях блимала зоря, розливаючись кривавим вiдблиском угору. Орися повними грудьми вдихнула в себе хвилю свiжого повiтря i почула, як у тiлi її знов прокинулись життьовi сили, рiвнiше забилося серце, швидше потекла кров i свiтлiше стало в головi, але вкупi з прокинувшимися силами прокинувся в неї i страшний душевний бiль — приплив пекучої i безпорадної нудьги, нестерпучих гризот, котрi доти були приголомшенi нервовим запаленням; серце трiпотiло i стукало, як молоток, забиваючий цвяшки в трунову дошку. "Знай, — наче вибивало воно, — надi мною ти безвладна; ти змогла пiдвести руку на свого бога, могла залiзом розбити цей коштовний келих, ниточений для втiхи, для щастя, але вiдiйняти в мене його образ ти не могла i не зможеш: вiн тут вiчно царює i вмре хiба тiльки з останнiм ударом моїм!"

"Так, я люблю його, — промайнуло у неї в головi, — його, зрадника моєї вiтчизни, цього Каїна, що пiдняв камiнь на брата, — я все ж таки люблю його! Мої лиця горять соромом за його, а я все-таки люблю… Невже ж це почуття дужче вiд мене? Невже ж i пiсля смертi… Та чи вбито ж його? Хто впав?.. Вбито, вбито!.. — Вона провела холодною рукою по гарячому чолi i вiдкинула назад свою косу. — Ох, Антосю мiй, любий, коханий! Нащо все так сталося? Нащо твоя злочинна рука тепер безвладно лежить на холоднiй землi? Нащо твої чудовi очi застигли мутними крижинками? I нащо ж поклала тебе на козачому степу сестра ж твоя i подруга? Чому не лягли ми разом з тобою в домовину, переступаючи порiг цього життя з вiрою одно в другого i з ухмiлкою раювання?! О, яка смертельна нудьга, який нестерпучий бiль!.."

Орися схопилась руками за груди, буцiм хотiла спинити в них трiпотiння серця, задавити цю пекельну муку. Непрохана сльоза повиснула на довгих вiях; блукаючий погляд упав униз i втонув у чорнiючiм проваллi, а думка шепотiла щось непевне: "Нащо ж зосталась я сиротою? Нащо менi ця зайва година життя? Та в нiй же, в цiй недовгiй годинi, стiльки мук i нудьги, скiльки й довге безрадiсне життя не вмiстило б!"

Вона зробила крок, другий i на мить спинилася на самому краю… Спинилася i одеревенiла вiд жаху; але не вид смертi її вжахнув, а свiдомiсть своєї хвилевої легкодушностi, свого себелюбного i злочинного перед другими замiру.

"Як? — мигнула в неї думка. — Ще один крок — i я зробилася б такою ж, як i вiн, зрадницею вiтчизни?! Менi доручена доля моїх братiв, а я думаю, як би самiй швидше спекатися турботи, як би збутися тiльки свого власного горя, — коли ж воно нiкчемне, мiзерне перед великим горем моєї бiдної країни… Нi! Геть вiд мене ця гидка легкодушнiсть!!" I вона твердою ходою зiйшла з замкового муру, прямуючи до церкви.

Орися увiйшла в пiввiдчиненi дверi i стала бiля лiвого криласа.

В церквi було тьмяно i сумно; одна лише лампадка миготiла перед образом пречистої матерi, освiчуючи стиха її лагiдний образ i граючи блищиками на срiбнiй ризi. Отець Василь стояв навколiшках, упавши ниць перед владичицею неба, розважницею наших слiз i туги; вiн молився мовчки, але Орися знала, за кого з душi його лилася молитва i летiла поза межi всесвiту.

Орися затримала свої очi на божественному дитятку, що принесло на землю мир i дало людям ласку.

Отець Василь пiдвiвся, приложився до образа i хотiв був пiти перед вiвтар, але його спинила Орися.

— Я до вас, панотченьку, сказала вона рiвним, спокiйним голосом, — мiй батько прислав з пригороду двох козакiв для останньої оборони з нами замку — очевидячки, кiнець наш прийшов!

— Усе зважено на вiдвiчних терезах, — вiдповiв стиха отець Василь, — без волi творця нi єдиний волос не впаде з голови нашої.

— Панотче! Я без супереки скорюся його святiй волi i донесу до кiнця хрест, менi вложений.

— Не треба, проте ж, тратити надiї,- казав далi батюшка, — закони божi — недослiдженi. Що для нашого грiшного ока вбачається неможливим i необорним, те одним подихом уст божих знищується в порох: хто-бо єсть бiльший вiд господа i де джерело любовi!

— Батюшко, отче святий! — сказала тремтячим голосом Орися. — Я вiрю, глибоко вiрю…

— I вiра твоя спасе тебе! — сказав пророчо батюшка. Орися поцiлувала побожно батюшкову руку i спитала пiсля невеличкого мовчання:

— Чи не дасте, панотченьку, яких наказiв? Може, треба що сховати вiд вовчих зубiв або переказати кому з наших яку тайну, — бо часу ж лишилося одна тiльки нiч.

— Нi, дочко моя, вiд цих гiєн не сховаєшся, — вiдповiв з журливою усмiшкою батюшка, — вони все спалять i зриють дощенту, з могил повитягають покiйникiв… А от що хiба тобi повiдаю: пiд цiєю церквою викопано глибокий льох, i вiд нього ведуть чотири хiдники до кожної башти. Вхiд у цей льох — за лiвим притвором; там є камiнь, а пiд ним драбина, далi залiзнi дверi, а за ними — головна комора, з неї є й потайний вихiд до одної печери, зовсiм закритий терном, що понад ставом росте; от i ключi вiзьми, — скiнчив батюшка, вiддаючи два ключi Орисi.

— Що ж там, у тiм льоху? — спитала вона з цiкавiстю.

— Великi пороховi складницi, припаси Богуновi…

— О? Так я туди пiду! — скрикнула, здригнувшись, Орися.

— Пiди, пiди! Заховайся, голубице моя, вiд яструбiв, — сказав ласкаво батюшка, може, i врятуєш собi життя. Ти маєш право берегти себе, бо ще ж i не жила на свiтi…

— Нi, панотче! — спалахнула Орися. — Хай впадуть прокльони i вiчний сором на тую голову, хто подумає рятувати собi життя, коли всi призначенi на смерть i муки! Треба всiм стояти за нашу святиню до останнього i опiсля разом чесно усiм полягти в братерськiй могилi! Нi, отче святий, — додала вона, — не про своє життя турбуюсь я — воно для мене бур'ян i тернiй… Накрийте мене єпiтрахiлем, хай вiн укриє вiд бур мою душу i пiдкрiпить мої сили!

I отець Василь накрив єпiтрахiлем схилену голову i, знявши до неба очi, жалiсно сказав:

— Укрепiть її, сили небеснi, i окрилiть душу їй, херувими!