Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0

II

Нiч. Тихо й похмуро в Орисинiй свiтлицi, що в закутнiй баштi. Висока цiвчата середина, обмежована товстелезними мурами, дiлиться стiнами нахрест; в одному з сегментiв умiстилась кiмната, чудної форми, з високою стелею, яка закiнчалась склепiнням.

Пiд одною прямою стiною, до богiв приголiв'ям, стоїть лiжко дiвоче; з-пiд глазетового наметика визира безлiч подушок i подушечок у бiлих як снiг пошивках. Пiд другою прямою стiною широко розсiлася груба; блискучi кахлi розмальованi хитро вiзерунками; на довгiй лежанцi грiються товстi сулiї i сушаться трави пахучi. Тут же побiч i низенькi дверi вхiднi; над ними висить мальована напрочуд картина…

В третiй, вигнутiй луком, надвiрнiй, стiнi прорiзане вiкно, вузьке-вузьке та глибоке, майже не вiкно, а бiйниця; i в ясний сонячний день через ту розщiлину мало до дiвочого покою свiту сягає, а тепер воно якось лиховiсне чорнiє. Проти вiкна, в гострiм кутку, навпаки, лагiдно й ясно: багато наставлено там богiв i в рамах, i в ризах коштовних, i київського, i польського письма, а перед ними на довгiм шнурку, оздобленiм паперовими квiтами, висить лампадка. Легесеньке тремтяче свiтло її осяює стиха святобливий лик божої матерi, що своєю ризою закрила мир вiд напастей; променистими хисткими пасмами стелеться свiтло по мурах i по високих склепiннях, яскрить по гранястому склу, миготить на однiй сулiї, м'яко лежить на рiжку подушки i на розсипаних по їй хвилях з русявого шовку i никне в сутiнi на круглiй стiнi; а на долiвцi, пiд лампадкою саме, тремтить пляма кругляста, вiд неї довгими смужками розбiгаються тiнi, ламаються по стiнах i збiгаються аж на склепiннi бiля залiзного гака, до якого i шнурок причеплено. Химернi довгастi тiнi маревними нарисами лежать на бiлiй сосновiй пiдлозi, повзуть по мурах, хитаються, тремтять i сповнюють кiмнату якимсь таємничим смерком.

А надворi скаженiє буря; вiтер гуде i жалiбно в коминi виє, мов голосить по згубi когось близького, дорогого… В куточку трiскотить стиха лампадка та вчувається часами стогiн задавленого ридання.

На лiжку, до подушки припавши лицем, Катря лежить непорушне; тiльки часами ледве примiтне здригаються плечi у неї. Спала з неї намiтка i одним кiнцем на подушцi звисла, а другим долi лягла; коса вибилась з-пiд кораблика i, звинувшись химерним вузлом, неслухняно лягла на плечi; одно крило плахти вiдхилилось свавольно i виявило огрядну нiжку, узуту в червонi чобiтки з срiбними пiдкiвками. Тiльки на частинi голiвки, на заломi коси та на одному плечi лежать свiтовi плями, а решта в темрявi з наметика потонула.

Край вузького вiкна, схиливши на руки чоло i втопивши очi в чорну пiтьму, сидить мовчки Орися; вона силкується туди прозирнуть, куди пiшли дорогi її серцю люди, вона прагне дiзнатись, що дiється тепер у мiстечку Бушi i в пригородi; але густий морок закрива вiд неї далину чорним серпанком, i тiльки коли-не-коли на тiм морi безпросвiтної темряви заблима якась непевна iскра i згасне…

Орися повернулась до образа i зупинила на дiвi пречистiй свої замисленi очi; вiд довгих вiй лягла сутiнь стрiляста на її личко блiде; руки їй з несили на колiна впали i сплелись у стисi нервовiм; у нахмурених бровах непохибна думка застигла. Довго i нерухомо так сидiла Орися; чи вона складала з благання молитву, чи доручала небеснiй розважницi свою тугу-печаль — зосталося то таїною.

Нарештi Орися повагом перевела свої очi, що свiтилися темним вогнем, на лiжко, на Катрю — i на її виду перебiгла хмарина.

— Годi, Катре! — промовила вона строго. — Не плакати тепер, не в сльозах губить силу, а набиратись треба її для останньої боротьби.

Катря ще бiльш заридала безнадiйно i глухо, i її плечi заколихалися пiд хвилями збурених мук.

— Грiх! От перед цiєю святою матiр'ю грiх! — показала на образ Орися. — Вона вiддала ради нас свого сина на муки, на смерть, а ми будемо побиватись, що доведеться за вiру святу й за вiтчизну вмерти!

— Не те, не те!.. — вiдповiла риданнями Катря, пiдвiвши голiвку i спершись нею на руку. Кучеряве пасмо русявого шовку з-пiд очiпка впало на її заплаканi очi i надало молодесенькому обличчю вираз дитячий — нестотно ображене дiвчинятко заплакало, почувши ласку уперше. — Не те! А дай менi виплакатись! Дай менi в останнiй раз тут… на самотi… натiшитись своїм лютим горем… а там уже я не заплачу!

— Сором з своїм горем тепер панькатись! — ласкавiшим уже голосом корила Орися, присiвши до Катрi i гладячи її шовкове волосся. — Коли б воно на тебе лишень упало саму, то тодi б могла… а воно ж на всiх нас злягло рiвним тягарем i роздавить усiх нас разом, укупi…

— Не на всiх, не на всiх однаково! — гвалтовно скрикнула Катря i заломила в скрутоньцi руки.

— Як неоднаково? — навiть схопилась Орися. — Та хiба у тих, що пiшли туди на певний загин, не було нi радощiв, нi втiх на землi, або що?

— Може, й були, та вони вже ними натiшились, а я не нажилася ще на свiтi… — вiдмовила, рвучи слова, Катря.

— А я чи нажилася? — спитала нервово Орися. — Туди… на муки… на страту… мiй батько пiшов… єдине моє кохання, єдина вiдрадiсть… єдина моя слава i втiха; але глянь — я не плачу i не збентежу його останньої хвилини сльозою.

— Ох, правда, — мовила Катря, гамуючи сльози.- I ти не нажилася, але ти й не жила зовсiм! Ти не зазнала iще того щастя, яке охоплює райською жагою i розум, i волю, i серце, i всю людину цiлком приковує до втiхи земної… ти ще не кохалаї

— Почiм ти знаєш? — вiдказала упавшим голосом Орися i провела рукою по бiлому чолi, немов бажаючи змести з його уїдливу болiч. — А може, кохання моє ще страшнiшою п'явкою вп'ялось менi в серце!

— Твоє кохання! — нестямилась Катря, пiдвiвши голiвку i затаївши враз сльози: дитяча цiкавiсть перемогла її страждання. — Ти, моя перша подруга, посестриця, i нiколи менi про те не промовила й слова.

— Суть такi рани, якi жадалось би i вiд себе самої сховати, а не то що вiд миру, — важко зiтхнула Орися, вiдвернувши вiд Катрi свiй зрушений вид.

— Орисю! Рiднесенька! Зiронько моя! — обнiмала Катря свою кохану посестрицю, переставши плакати i ласкаючи свою товаришку по горю. — Скажи менi хто? Подiлись горем — легше буде… Коли виплачешся i розважиш тугу — завжди на душi легшає…

— Ти пам'ятаєш того козака… Антона Корецького… що до нас приїздив у Бар?

— А, пам'ятаю, пам'ятаю… Такий гарний, хороший, з русявими кучерями, синiми очима i бiлим панським лицем?

— Так, так!

— Як не пам'ятати! Пам'ятаю i за сто сажнiв пiзнаю! Я в його, коли признатись тобi,усмiхалась уже Катря, щаслива тим, що таїну вивiдає,мало-мало не закохалась… Не здолала чисто й глянути на тi закрученi вусики… Тiльки тривай… — зупинилась вона, мiркуючи… — Адже ж то брат твiй? Вiн тебе називав сестрою?

— Нi, вiн не брат: вiн по кровi менi був зовсiм чужий, а по серцю… ех! — Орися нетерпляче махнула рукою. — До чого цi спогадки тепер? Навiщо намучене серце вражати?

— Квiточко моя, сонечко ясне! — благала Катря. — Скажи… повiдай, хоч кришечку… хоч капелиночку!

— Ах, яка-бо ти! Нестотно мале дитинятко, — годилась через силу Орися. — Довго розказувати, а ще довше переживати тi муки. Бачиш, я з тобою спiзналася в Барi, а ми перше сидiли далеко на хуторi, — я там росла ще дитинкою… I так було славно, ох, як славно! Батько приїздив часто… мати жила… кохала, ласкала мене… Я її ледве згадаю… Потiм наш хутiр спалили… матiр теж… Як приїхав на пожарище батько, позеленiв, заскреготав зубами i знову кудись-то майнув. А за тиждень вернувся i привiз хлопчика на кульбацi, лiт дев'яти. "Знайшов, — каже, сироту без-притомного на шляху, так треба нам його приховати, за сина прийняти!" — Орися змовкла, пригнiчена вагою спогадiв давнiх.

— Ну, ну! Що ж далi? — допитувалась зацiкавлена Катря.

— Що ж? Звичайно… став вiн у нас мешкати… в другiм хуторi, — ми переїхали далi вiд Бугу; росли ми вкупi, як брат з сестрою, вкупi бiгали, пустували, гулялись… ну, призвичаїлись, порiднилися… ех, та що й згадувати!

— Нi, нi! Докажи-бо, хоч капельку!

— Ну, виросли ми; а вiн стрункий такий став, та моторний, та дужий!.. Спiвав гарно… Батько почав його вчити герцям лицарським, брав i на Запорожжя з собою в науку… Потiм вiн приїздив до нас такий радiсний та щасливий… i до Бара ото… а вже я його так ждала й виглядала, як божого свiту… Ну, ми й покохались.

— Так де ж вiн, твiй Антось?

— Не питай! Як вiн присягався, боже! А батько раз сам вернувся додому й сказав, щоб я отого перевертня, зрадника iз голови викинула! Для чого? Батько промовчав, але я знаю, що вiн дарма не скаже…

— I ти викинула? Забула його?

— Не руш! Годi! — сказала рiшуче Орися, зсупивши брови вiд вразької, наболiлої муки, i Катря припала до її колiн i притихла, почувши незмiряне горе.

Знишкли посестри, немов занiмiли, замерли, — однiй болiч здавила до нестями серце, а другу заколисала недоля, i Катря, мов дитинка, заснула безжурно у своєї подруги на колiнах.

Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне — веде якийсь спiв похоронний…

Немов темна мармурова фiгура, сидить нерухомо Орися;

її погляд сягнув далеко-далеко i потонув у чорнiючiй млi…

Зринають з пiтьми перед нею другi, непохожi картини, i вiє вiд них i свiтлом, i ласкою, i теплом.

Тихий лiтнiй вечiр. На заходi гасне поволi рожевистий свiт. Бiля хати на килимку стоїть ще вечеря; якась баба, не дуже стара, прибира i ложки, i миски… А своєму коханому Орисенятку дає медовики й вишнi. На призьбi сидить молодий ще тато Орисин; вуси йому аж на перса упали, а в зубах коротесенька люлька. Схилившись йому на плече, притулилась молодиця хороша i приязно, кохано зазира йому в вiчi. Розтопиривши рученята, пiдбiгає з смiхом до татуся красунька Орися, а батько їй пускає назустрiч клубочками дим… їй весело, вона заливається, аж дзвенить, — i навтеки, та знову-таки вертається з галасом на дим, поки не закашляється; молодиця тодi злякано хапає її i притискає до лона.

— I як-таки тютюном та на дитину! — зiрвався з її уст лагiдненький докiр.

— Нехай привчається до запорозького курива! Правда, доню? — зареготавсь батько i ущипнув за щiчку Орисю.

— Мамо, я привчусь — засмiялась дзвiнко й Орися, визираючи з-пiд руки в матерi зухвальними оченьками i ловлячи рученятками дим.

Линуть пахощi вiд бузку по садочку. Десь рипить вiз i гавка собака, над головою прогудiв хрущ.

Орися схопилася його дiгнати; а це її перейняв другий i вдарив; вона — в сльози i зараз пiд оборону до тата. А тато ще дратує й смiється:

— Гай-гай! I не сором тобi? Жука злякалася! Ти ж козацька дочка? Так не то, не бiйся жука, а й татарина-пса… бий їх!

I Орися, пiдбурена батьком, бiжить знов на хрущiв} а запашний український вечiр ласкаво огорта натомлену землю.

А ось друга нiч… чарiвна, тиха. Над головою розсипавсь стожар; райський шлях простягсь угорi зористою стягою; все небо миготить тихими вогниками… Мама на призьбi сидить i жде тата; вiн поїхав ненадовго, а ось третiй день — i нема…

А це раптом як затупотить кiньми… Розлiгся галас; хутiр прокинувся; переляканi, блiдi молодицi i дiти повибiгали з хат; вскочила нянька, кричить: "Вороги!"

— Бери Орисю! Рятуй її! Ховай! — до неї з благанням кинулась мати i передала їй дитину на руки.

Баба бiжить з дорогою ношею в лiс. Вiти хвиськають їх, огортає пiтьма, гонить жах… Здалеку досягають i лемент^ i крики, й пострiли, а от через прогалину видко, як на мiсцi, де хутiр, зайнялися немов великi свiчки, i полум'я вiд них полинуло аж до вогнистого неба.

Червона кров… чорнi, обгорiлi трупи… жаховитi обличчя… стогiн i плач… i сиротинна самотнiсть… тиша могильна… Мамо! Мамо!

Зимовий вечiр. Другий уже хутiр. Хатка заметена снiгом. Намерзлi манесенькi вiкна ледве пропускають той свiт. Баба порається коло печi. Батько велику книгу чита про страдникiв божих, що за вiру святу йшли з ухмiлкою в огонь, i на страту. Кожне слово мiрної батькової речi запада їй у душу; а поруч стоїть молодий кучерявий хлопчина, названий її брат; почуває вона в стуканнi серця, що вiн їй ближчий за брата…

А старий батько розказує вже про дiда Днiпра, про скаженi пороги, про синє море безкрає, про кривавi сiчi з турками та татарами, про страшезнi бурi, про турецьку неволю, про пекельнi тюрми i про смердючi галери…

Але час летить. Яскраве лiто i спека. Розжеврене небо безхмаре високо знялось у безоднiй блакитi. Вiтер анi шелесне; буйне жито своє стигле колосся до землi клонить, Мов проситься на спочивок у снопи, а не то ронитиме на землю викохане, достигле зерно.

Орися бреде по цьому золотистому морю, розсуваючи його хвилi руками; на головi в неї вiночок з василькiв та волошок. Хтось крикнув поблизь: "Агов!" — i красень козак зненацька виринув ось перед нею i обвив руками її стан…

Вона чує, як стукотить його серце, вона чує його поцiлунки гарячi… їй i боязно, i хороше, i млiє солодким тремтiнням серденько…

— Пусти, Антосю! Годi-бо! Що ти? Побачать! — вибивається вона з обiймiв.

— Хай бачать! Хай цiлий свiт збереться сюди, i перед усiма, як перед оцим небом, я скажу, що кохаю тебе бiльше всякої радостi, бiльше життя!

— Коханий мiй, любий! — шепоче вона i хова на його дужому плечi свiй зчервонiлий видочок, а очi її таким щастям палають, яким тiльки раз на вiку займається серце.

— Твiй, твiй! I нiщо на свiтi нас не розлучить! — присягається ревно козак, притискаючи її до своїх могутнiх грудей…

I знов усе лине, зника… далi, далi!

Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне — веде якийсь спiв похоронний…

Тихо рипнули дверi, i на порозi з'явилась згорблена бабуся, пов'язана по очiпку чорною хусткою i в чорнiй намiтцi.

— Не спиш усе, моя ягiдочко? — прошамкала вона, наблизившись до Орисi. — Уже швидко свiт; приляж, засни хоч хвилину… сили наберись… не сумуй!

— Я, бабусю моя, не сумую i божiй волi корюсь! — промовила тихо Орися. — А тiльки не спиться менi… голову думи обсiли…

— Ох, моя квiточко рожевая! Яка то гiрка твоя доля! — зiтхнула, проголосила бабуся, цiлуючи Орисю в голiвку. — Жити б тобi та радiти, а менi б у землi сирiй тлiти… Ох, а господь iнакше мiркує…

— Не надi мною одною його воля свята, а над усiма, — вiдiзвалась спокiйно Орися. — Та менi життя мого i не шкода: якi в йому радостi, якi втiхи? От тiльки тата кохала та бабусю, як неньку рiдненьку… — I Орися схопила i поцiлувала руку у баби.

— Що ти, що ти, моя безталанна? — кинулась бабуся обнiмати Орисю, утираючи дрiбнi сльози, що котились з старечих очей.

— Люблю, от що! А ховати нi тобi мене, нi менi тебе не випаде: поховає нас хижий звiр.

— Та ще, моя ягiдко, господь один вiда, що станеться; а може, з потилицi налетить наш славний Богун Iван, дак нечисть уся вiд його шкереберть покотиться…

— Сили, бабусю, у ворога дужi — не подолати! А проте — хай буде, що буде, що боговi миле… а ти от що скажи: чи молодою моя матуся вмерла?

— Молодесенькою.

— А як горiла вона, ти бачила?

— Годi! Годi! Господь з тобою… Най її криє покровом своїм цариця небесна! Не думай… засни хоч трiшечки: ти одна тепер голова на цiле замчище та панотець…

— Я засну, бабусю, — обезпечала Орися.

— Засни, моя дитино! А я готую обiд i всяку страву, щоб у долину нашим оборонцям знести…

— Ох, бабусю, ненько моя! Яка ти люба, хороша: все дбаєш лишень про других… а я то про себе… Готуйте, готуйте, i я пiду допомагати… — заметушилась Орися i встала, переклавши обережно на подушку голову Катрi.

— Нi, нi! Ти вiдпочинь, — там помiчниць досить, а ранком i ти нам допоможеш. Вiдпочинь, послухайся твоєї бабусi, адже я тебе бiльше за рiдну доньку люблю.

— Послухаюсь, бабусю, — згодилась Орися покiрно.

— Пошли їй, пораднице мати свята, хоч на хвилиноньку спокiй! — промовила побожно бабуся, перехрестившись до образа i тихо, зовсiм згорбившись, вийшла з свiтлицi.

Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне — веде якийсь спiв похоронний…

Зупинилась Орися перед ликом небесної i тихо навколiшки стала.

— Царице безгрiшна! — шепотiли уста її тихо. — До тебе, до нашого прибiжища тихого лине моя остання молитва! Не вiд куль, не вiд стрiл ворожих, не вiд смертi ховай моє серце, а вiд немочi та страху! Пошли i менi, о всепiтая мати, силу i мужнiсть з вiдважною усмiшкою на страту пiти за нашу бездольну родину, за нашу зневажену вiру i за твою, панно пречиста, вiковiчную славу!

Лампадка спалахнула i погасла. Все пiрнуло в хмурiй пiтьмi, тiльки крiзь шибки в вiкнi ледве-ледве сiрiв наступаючий ранок.

Коли це раптом навдалi щось блискавицею свiргонуло; через хвилину гуркiт розлiгся i полохлива луна вiдгукнула його по долинi. Задзвенiли шибки; Орися здригнулась i стала Катрю будити:

— Вставай, — уже починається!