Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0

VI

— А що, хлопцi, чи повкладали усiх ворiженькiв спати? — запитав сотник у козакiв, що по кладках iз рову вертались до маж.

— Усiх, батьку, до єдиного, — вiдповiв сивоусий запорожець, — одному нiмотi не хотiлося страх як з оцим свiтом прощатись — усе махав шаблею, боронився, дак я таки його упрохав, садонувши пiд ребро списом поштиво… ну й послухався, язика показав…

— Це вiн тобi в насмiшку, на глум, — засмiявся Шрам.

— Та хай йому вже господь бог пробачить, як i я дарую, — вiдповiв запорожець сумирно.

— Аз наших нiхто не поцiлував землi-матерi? — спитав сотник.

— Трьох-таки, клятi, уклали, — пробурчав Шрам, — спочатку вони були покидали зброю i стали валятись на пробi в ногах, а коли нашим було неспромiжно руки спинити, що замашно розмахалась i ворiженькiв, як галушки, на списи стромляла, так деякi в скрутi кинулись знову до зброї i давай вiдбиватись… ну, трьох наших кулями й цокнули…

— Кого ж та кого?

— Ех, славних козакiв, товаришiв добрячих, — зiтхнув глибоко Шрам: — Стецька Спотикача, Охрiма Шибайголову, Романа Гонивiтра…

— Зробiм же першим новосельцям i першу честь — поховаймо їх по-козацьки, по-лицарськи, щоб вороги над їхнiми тiлами не знущалися, а за те, може, й нам нашi друзi вiдшукають там, угорi, по придобнiй мiсцинi: адже все одно, братцi, ми тут не забаримось.

— Не забаримось, не задержимось! — вiдповiли деякi сивочубi понуро.

— А мене навiть кортить туди швидше, — зауважив весело Шрам, показуючи на небо рукою, — що скiльки там нашого славного лицарства — сила!

— I нiхто ж то назад до нас не вертається, — додав, мiркуючи, сотник.

— Знати, що й там добре, — запевнив чуприндир-запорожець i почав з другими козаками копати спiльну братську могилу.

Вирили незабаром яму глибоку, поклали в неї трьох товаришiв мертвих при повнiй зброї козачiй, поставили кожному в голови по пляшцi горiлки й покрили червоною китайкою.

Сотник перший кинув на неї лопатою грудку землi i промовив:

— Спiть, брати-товаришi, спокiйно! Нехай над вами земля пером, нехай милосердний бог пригорне вашi душi козачi, бо за його, святого, та за родину-матiр ви їх положили.

Всi побожно поздiймали шапки i понурили замисленi голови…

Орися з Катрею стояли на вежi у замцi i пантрували за подiями першого нападу пильно. У стислих бровах i в холоднiм поглядi у Орисi не знати було нi цiкавостi, нi тривоги, а свiтилась лишень непохила воля та похмуре жадання продати життя найдорожче; зате нервове, ворушливе обличчя у Катрi вiдбивало на собi всi перелети бурливих сердечних почуть.

Нижче по мурах, мiж бiйницями, купчилась iнша жонота i дiти; жiнки прикипiли очима до дружин своїх, до братiв, до синiв, що скаженому напаснику-ворогу добру вiдсiч давали; по скам'янiлому виразу думних лиць було не пiзнати, якi болiння трудили їм серце, по нiмому тремтiнню їх уст було не рiшити, чи вони шепотiли молитву за братiв своїх кревних, а чи прокльони на ворогiв? Самi тiльки дiти, безжурнi, цiкавi, перебiгали раз у раз з однiєї бiйницi до другої i голосно й весело переказували одне одному свої подиви i враження.

А отець Василь з хоругвами i процесiєю ходив по мурах i вiддаля кропив оборонцiв святою водою, благаючи у милосердного бога ласки на погибель i загин ворогiв i спiваючи йому хвальний псалом:

— Помощник i покровитель, бисть мнi во спасенiє!

Стара няня вийшла з закутньої башти, а їй ще три баби услiд; у кожної на плечах по мiшку книшiв, паляниць, пирогiв, сала.

— Я, моя дитино, — обернулась до Орисi няня, — понесу снiданок нашим заступникам, а то вони натрудились…

— Неси швидше, мамо, — поквапила її Орися, — хай хоч трохи пiдживляться, поки вороги послупiли, а то як прочумаються, то не дадуть i шматка хлiба до рота узяти.

— I я пiду з бабусею, — захвилювалася Катря, — хоч на одну мить гляну, побачусь…

— I я, i я теж! — кiлькоро голосiв ще похопилося.

— Нi,вiдперечила Орися, — i я, може б, жадала, ще й як, свого батька хоч раз ще побачити, проте не пiду i вас прошу не ходити: не гаразд у такi хвилини, коли душа уготувалася до смертi, хвилювати її свiтовими прихилами i збавляти тим її силу.

— Воiстину так, — пiдмiцнив i отець Василь, — менi подобає до тружденних зiйти i окрилити їх силу хрестом, а ви зоставайтеся тут з миром.

I панотець за проводом дячка i бабiв спустився з закутньої башти в мiстечко i попрямував аж до окопищ.

Сивий кобзар сидiв на мурi пiд одним зазубнем спиною до валiв i розпитував у свого проводаря i у других хлоп'ят, що робиться у пригородi й навкруги, — чи перемагають ляхи козака, чи не ламається, сила козача? Коли ж йому довели про славетну вiдсiч, про знищення до ноги перших напасних ватаг, то старець незрячими очима заплакав i голосно заспiвав:

Тихо, уважно оточили народного спiвця i молодицi, i дiти, и баби i з розчуленим серцем вчували ту думу захватну та вельбучну.

А навдалi, на греблi, ворог готує новi жахи: звозять на кам'яну загату шестериками й восьмериками устяж тяженькi гармати, повертають їх пащами до пригороду i набивають смертодайним знаряддям; коло них гармашi метушаться i зносять усякий припас.

Зауважив пан сотник, що на греблi лаштується грiзна грiмниця, почесав сердито потилицю i обернувся до Шрама:

— А що, пане Шраме, ляшки-панки, здається, готують нам подарунки?

— Бачу, батьку, — вiдiзвався Шрам, — це б iще байдуже, а досадно, матерi його ковiнька, що несила нам їм назад вiдiслати гостинцiв: панянки нашi, мабуть, що не теє, а от хiба товстопузиха чи не доплюне, та ще, може, от он баба…

— А спробуй-но зараз, — сказав сотник.

Заметушився з пiдручним Шрам, навернув жерлами до греблi гармати, намiрив метник добре i двигонув першим набоєм iз баби. Всi з надзвичайною пильнiстю, захистивши долонями очi, стежили за летом знаряддя, за мiсцем вибуху; але ядро, очерконувши величезну дугу, не досягло мети i шелеснуло перед греблею в воду, метнувши догори цiлi пасма яскравого поплеску.

— Овва! — засмiялися козаки. — Стара баба, видко, на втори слаба!

— Авжеж! — додали другi. — Розгуркалась змолоду, так тепер, як iз решета…

— Або як iз вершi, — вставив запорожець.

— А тривайте, хай гукне ще й панi, — сказав Шрам i приставив гнота до полички.

Грюкнула панi, та так, що аж земля кругом стрiпонулася i посипалась грудками в рiв, що аж присiли козаки-гармашi; далеко дихонула вона поклубом бiлого диму i важко вiдкотилась назад. З вискотом ядро рiзонуло повiтря i невидимо полинуло наперед; вискiт хутко змiнивсь стогоном, який теж ослаб умить i завмер, а разом з ним у сподiванцi завмерло багато сердець; але плесо на ставку було все ясним, супокiйним, знати було, що ядро все ще летiло, не черкаючись поверху водяного… а це враз на самiсiнькiй греблi мiж пушкарями знялась хмарою курява i щось замиготiло в повiтрi…

— Докинула, докинула панi вельможна! — зрадiли козаки. — Саме на середину греблi шерепнула!

— Спасибi, добродiйко! — поклонились другi. — Вiдпасла, хвала боговi, черево, так за те ж по-панськи й гримнула!

— Та он, гля, братцi, — деякi аж припали до греблi, — певно, винюхують… панський гостинець… Усi зареготалися весело.

— Гей, пильнуй! Стережись! — крикнув Шрам. — Ворог запалив люльку.

На греблi щось блиснуло i в одному мiсцi тоненькою цiвкою вибухнув бiлий димок; але жодного гуркоту ще не чулось у повiтрi. Деякi козаки присiли за турами й за мажами. Аж ось розляглось, наближалось хутко якесь немовби квоктання i щось недалеко вiд берега шелеснуло по водi, кинувши догори цiлий снiп з бризок, та й чавкнуло iще ближче у тванi, розляпавши її очертом.

— Не доплюнула! — крикнули козаки.

— Не радiйте ще, хлопцi, бо рано, — зауважив пан сотник.

— Та то вони примiряються тiльки, — вставив Шрам, — а гармати у поганцiв подужi: ач як кашляють!

Тiльки тепера долинув до них здалеку гуркiт i покотився луною в долину.

— А ось, братцi, й друга закурилася, i, здається, немов у лiвий куток, — постерегав Шрам. Гей, ти, Жидолупе, пильнуй!

Знов у повiтрi почувся квокiт летючий, i щось важке промайнуло над головами i щезло в долинi.

— От тепера вже, братцi, сподiвайтесь справдi гостинця, — повiншував усiх чуприндир-запорожець.

— Поки прилетить, i ми плюнемо! — крикнув Шрам, приложивши гнота до товстопузихи.

Але не встигло ще заспокоїтися сполошене грюком повiтря, як почувся рiзкий трiскот на валi, i три тури розлетiлось у скибки, обсипавши козакiв глиною та цурпалками.

— Важно ляпнули! — пiдхвалив запорожець, утираючи полою собi вид, i чуприну, i вуса.- їй-богу, добре, от хоч i ляхи, а коли добре, так добре!

— Що й казати, — згодились другi, — запорошили очi. Але ось налетiв з скиготом другий вибух, посипалась i розметалась геть-геть надокола з окопiв земля; одна пiдбита панянка з дзенькотом похитнулась i заорала носом; дальнiй, аж у лiвiм кутку, вiз з дзвяком розпався… Почувся стогiн…

— Стає душно, — завважив пан сотник, — тiльки ви, хлопцi, начхайте на оцi переклики здалеку: нiсенiтниця, однi жарти.

— Авжеж, звiдтiль у руки не вiзьме! — згодився запорожець. Досадно тiльки, хрiн їм та редька, дарма стояти — руки сверблять.

— Потерпи, пожди, — буде робота й рукам… Коли це вмить як шерепне ядро в найближчу мажу, так вiдбитою глиною i вiдшматувало у запорожця аж за пальцi лiвицю.

— От тобi й дочекався! — засмiявся сивоусий завзятець. — Ще спасибi, що лiву, а то б за праву я лаявся здорово, їй-богу! Ач, — роздивлявся вiн розбатовану в шмаття долоню, хоч би ж вiдтяли та по-людськи, а то тiльки понiвечили… Гей, Лобуре! Ану лишень вiдiтни її чи сокирою, чи шаблюкою, тiльки щоб менi рiвно!

Без суперечок i без жодних вiдмов пiдiйшов Лобур, махнув по повiтрю разiв зо два ятаганом турецьким i вдарив по скалiченiй руцi, яку запорожець поклав на полудрабок; по самiсiнький згиб рiвно вiдчахнулась рука вiд сурелi i впала на землю, а з вiдрубка похлинула кров.

— Оце так справно! — похвалив запорожець. — А тепер порохом та землею забивай мерщiй виразку та замотуй тугiше повивачем, — ухмiляючись у вуси, наставляв вiн свого випадкового лiкаря, — а менi, батьку, дозволь михайлик горiлки, бо трохи щипа…

— Випий, голубе, на здоров'я… — стиснув йому правицю пан сотник.

А ворожi ядра налiтали частiше, лягали густiше, руйнуючи все надокола, шматуючи бiле тiло козаче…