Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0

III

Глупа нiч; проте у польськiм Обозi край намету коронного гетьмана Степана Потоцького жвавий клопiт i рух. Слуги з походнями нишпорять, бiгають вiд мажi до мажi; випаковують i припаси, i начиння всяке — куфи, барилки, пляшки; в обгорiлiй хатинi приладнались кухарi з куховарством i край яскравого полум'я готують, печуть, на рожнi шкварять i лаються. Навкруги, пiд дрiбним холодним дощем, не горять, а куряться вогнища; коло них в туманистих загравах кривавими плямами вбачаються постави людськi, — iншi лежать скорчившись, iншi сидячи сплять, i тiльки де-не-де ходять мiж ними з рушницями пильнi вартовi.

А в спустошенiй каплицi бенкет iде i варом кипить шляхетське життя.

Розiслано на долiвцi дорогi килими; розставлено складнi шкуратянi канапи й крiселка, розложено столи i бiлими обрусами вкрито; на них у срiбних тяженних, нюрнберзької роботи, шандалах горять десятками свiчi восковi; на срiбнiй i золотистiй посудинi їх полум'я миготить i блискоче зiрками, яскрiє дiамантами в кришталi. Сайгаки i голови з вепрiв стоять на столi; розмаїтi потравки, бiгоси, лозанки парують i смачним пахом дратують охоту до їжi; у куфах, сулiях, пляшках лелiють ласкаво та втiшно i старки, й наливки, i заморськi вина, i темнi та густi сорокалiтнi меди. Слуги метушаться упадливо та улесно, пiдносячи бiльше та бiльше i вигадливих страв, i цiлющого трунку.

На канапi, медвежою шкурою вкритiй, майже лежить сам вельможний господар, сам гетьман коронний — Потоцький, син старого Миколи Потоцького, що завершив сумно пiд Корсунем свою бойову славу. На йому довгi сап'янцi з золотими острогами i срiбна мiсюрка, а зверху наопаш — розкiшний кармазиновий кунтуш з венецiйського оксамиту, облямований горностаєм; на головi соболевий шлик з струсевим пером, що дiамантом коштовним прип'ято. Многоцiнне камiння яскрiє i свiргоче йому на руках, i на застiбках, i на пiхвах прип'ятої до лiвого боку дамаської шаблi.

I криклива пишнота, i вираз обличчя, що довчасно злиняло на розпусних ночах, i хiтливi безсоромнi очi, i млява, знесилена постава — нагадували швидше фiгуру знудженої повiї, нiж мужнього ватага Посполитої Речi.

Поплiч Потоцького справа сидить польний гетьман Лянцкоронський; вiн, навпаки, одягнений в звичайну бойову одiж; обличчя йому повне достойностi й поваги; в очах, синiх, великих, свiтиться розум.

За ним сидить в сталевих шелягах воєвода Чарнецький, на всю округу — пекло i жах; вiд його мусянжового, загартованого в боях обличчя вiє холодом зимовим, з горбинкою нiс загнувся йому гаком, нагадуючи дзьоб у хижого птаха; в зеленастих очах яскрiє сваволя i лютiсть.

Лiворуч почетнее мiсце сина кримського хана Махмета-Гiрея — на цей раз порожнє: вiн чогось не прибув на сьогоднiшнiй бенкет.

Далi за столами по достотам мiститься панство вельможне; убране в саєти, єдваби, злотоглави та в зброю блискучу, воно зiбралося тут немов на мазура з пишними красунями панями та панянками, а не на воювання суворе. Деяким не вистачило стiльцiв, так вони зiрвали зi стiн схизматськi образи, положили їх тилом на зруби та на них i розсiлись. Одного образа вони дiстать не здолали, бо високо висiв, так вiн i зостався у них свiдком єдиним.

Не дбаючи про холод i про вiтер, що вривався в розбитi шибки i хитав тривожливе полум'я свiч, обличчя у бенке-тарiв, розшаренi старкою, та добрим венгерським, та литовськими медами, палали вогнем i свiтились звiрячою втiхою.

I регiт, i вигуки, i скоромнi вигадки, i дзенькiт склянок, i цокiт ножiв — все змiшалось у галас безладний та дикий.

— На моє здання, — провадив польний гетьман, запиваючи свою мову ковтками старого венгерського, — не слiд нам затримуватися тут повними силами ради якоїсь там жменi ошарпаних гультiпак — i негоже, i мети нема, та й часу жаль: Беллона страх вередлива i за марнування часу помстить жорстоко.

— Найперше, сьорбаючи сонливо з золотого келиха мед, суперечив йому гетьман коронний, — панська вельможнiсть надуживає злегка правдоту: ця горстка наволочi нас затримать тут не зможе, а дасть тiльки малий вiдпочивок i сяку-таку розривку…

— Не я, яснiйший графе, надуживаю правдоту, не я, — пiдкреслив свої слова збуреним голосом Лянцкоронський. — Замок Буша — це орлине гнiздо: воно недосяжне, спитайте хоч пана Чарнецького.

— Так, вельможний гетьмане, мiй батько його будував, а вiн знався на справi вояцькiй i винайшов виборну мiсцевiсть, — пiдкрепив пан Чарнецький.

— Тим краще, панове, — бiльше потiхи… але я доведу його вельможностi, що над правдотою вчинено гвалт, — вiв далi Потоцький, i в його масних очах заяскрiла ненависть. — Вчора ми одного з того бидла скрутили, i вiн на сковорiдцi признався, що в пригородi засiла лиюень купка мiзерна якоїсь рванi та втiкачiв-хлопiв, а в вашому ухваленому замку лишилась-но жонота сама, розумiє пан — самi кобiти, — це раз; в замку схованi усi добра, i козачi, i окольних селян, та й награбованi у поштивої шляхти, — це два; в замку, нарештi, ми наловимо живцем молодиць i дiвчат… а при наших похiдних нуждотах, при сiчових голоднечах-постах воно не помiха, — це три; чи не так би то, лицарство славне?

— Правда, правда, яснiйший графе! — загоготiла шляхта. — Се головна рiч, i по наших нужденних трудах, ой-ой, яка ласа!

— Даруйте, пане гетьмане… — почав було Лянцкоронський.

— Пшепрашам, вельможний пане, — перервав його пан Потоць. кий, i польний гетьман, ображений, змовк.

— За кобiт i за любощi! — пiдняв келих Потоцький.

— Вiват! — загримотiло навколо.

— Хоча й отi хлопки, — вiв далi, смакуючи губами, Потоцький, — неелегантнi, грубi, незграбнi i кiзяком тхнуть… але iнодi, панове, я люблю дичину залежалу… Хе-хе-хе!!

— Досконале, ясний графе! — пiдхопив, потираючи руки, червоновидий, банькатий, з закрученими догори вусами пан Яскульський. — Присягаюсь святим Паркелем, що кобiта i вино, та ще як до них додати пєньондзи — найкращi утiхи на свiтi. За Венеру ж, Бахуса та Меркурiя, ясне лицарство! In hoc trinitario est veritas! Вiват!!!

— Вiват! Вiват!! — розляглося навкруг.

— Тiльки єдину увагу додам я, — вiдмовив Чарнецький, — щоб українських хлопок до кобiт не єднати: вони — тва-рюкгi!

— Мiж українками i по красi, i по душевних достотах суть привабнi жiнки i дiвчата, сперечив якось нiяково i нервово молодий шляхтич, що сидiв осторонь i не доторкався до кубка.

Всi звернули увагу на таке в лицарськiм колi зухвальство — на оборону пiдлих схизматок, якi у вельможної шляхти мались за найгидшi, приниженi тварi.

Зборонець був огрядний i стрункий — красень юнак; його бiле, благородне чоло обмежали золотисто-каштановi кучерi, на виразнiм обличчi свiтились ласкою i вiдвагою синi очi.

— Хочай й лицарський повин боронити кобiт, але на цей раз, пане, твоя оборона занадто смiлива i дражлива, — зауважив по невеликiй паузi гетьман Потоцький.

— Даруйте менi, яснiйший графе, що я насмiлився тут виявити свою думку; але мене змалку наставили говорити правду усюди, — промовив з достотою молодий лицар, уклонившися гетьману низько.

— I я прошу вибачення за його, — додав Чарнецький, — тим паче, що вiн, на лихо собi, виховався у хлопiв i не змiг ще досконально спiзнати магнатських звичаїв i обичаїв.

— Яким робом мiг шляхтич шанобний виховуватись у хлопiв? — здивувався Потоцький.

— Дуже просто, ясний графе: якийсь iз сих гайдамакiв розбишака спалив, нiбито з помсти за свою бидлиську сiм'ю, у мого дiвера хутiр, вигубив цiлу фамiлiю, i захопив гвалтом одного лишень хлопчика у полон, i повернув шляхетного сина на своє хлописько.

— Вiн мене мав не за хлопа, а за свого рiдного сина, — поправив тремтячим вiд обурення голосом молодий шляхтич.

— Сором, пане! — покрикнув грiзно Чарнецький. — Через тебе соромiцькою кров'ю спалахнув мiй вид: не мати гонору i перед лицарством хвалитись своєю ганьбою, що був змушений гвалтом сином лiчитись тiєї родини, що твою матiр, сестер i братiв поконала…

У молодого шляхтича блиснули очi благородним вогнем, i вiн згорда вiдповiв:

— За мене, пане воєводо, не знадобиться червонiти нiкому: хочай мене вигодовано i виховано у хлопськiй сiм'ї, але тi хлопи мене змалку вчили правди, i честi, й добра, вчили, по своїй вiрi схизматськiй, i в ворозi людину вважати i битися з ним по-лицарськи чесно.

— Ого-го! — перенiсся ображений буркiт довкола. Чарнецький збурено стиснув у шаблi держак; Потоцький стукнув об стiл келихом, аж многоцiнна рiдь розлилася; один тiльки Лянцкоронський усмiхнувся самовтiшне i згорда.

— Я вiрю панському слову, що гайдамаки винищили мiй рiд, — вiв далi поривчасто шляхтич, але той, що мене зрятував, чи був межи ними, то ще питання? Навiщо б вiн, панове лицарство, визволяв ворожого сина? Хiба б, може, для тяжчого катування, для гiршої муки, але ж не задля ласки й упаду? Це непорозумiння страшенне, ця пекельна непевнiсть менi вибачає зневiр'я… В нашу добу, коли й закон, i права поваленi в крив'янi калюжi i безкрая брато-губна…

— Братогубна?! — спалахнув гетьман Потоцький i брязнув шаблюкою об крiселко. — Коли б тiльки на тобi не шляхетська зброя, ти б менi заплатив головою за те, що нашими братами хлопiв назвав. Молодий шляхтич пiдвiвся i затремтiв, обурений гнiвом.

— Я мушу, ясний графе, заступитись за молодого драгуна, за його щиросерде завзяття, — промовив улесним голосом Лянцкоронський. — Звичайно, i хлопи суть християни, тiльки iншого розуму, а всi християни вважаються за братiв по Христу.

— Чи не набралася й панська вельможнiсть якого-небудь схизматського розуму? — процiдив пан Потоцький, повернувшись з показною погордою до Чарнецького. — В кожнiм разi, пане воєводо, я вбачаю, що юнак має такий небезпечний i до наших шляхетських засад не подiбний свiтогляд, на який не можна упевнитись в бої.

Поблiд вiд образи юнак, вiдкинув назад свої кучерi пишнi, пiдголенi елегантно кружком, i вiдповiв з благородним запалом:

— Мiй свiтогляд, мої думки, яснiйший графе, менi кажуть усю кров до останньої краплi пролити за добро i за спокiй моєї ойчизни, за честь нашого пишного лицарства i за свободу нашої Посполитої Речi. З дитинства ходив я до грецької церкви i там навчився вiротерпiння; проте, дiзнавшись, що мене охрещено католиком, я зумiю чесно ним бути i зумiю вмерти, але за правду, за волю i за наш край! Присягаюсь яснiйшому пану усiм, що маю святого, — могилами батькiв i дiдiв, славою моєї Литви i величчям Посполитої Речi, що без вагання буйну зложу, де скаже менi мiй повин.

— Незле слово, — прищуривсь Потоцький, — але все ж прошу пана воєводу керувать поки новака не до бою, а до перемов; очевидячки, язиком владає вiн лiпше, нiж мечем.

Шляхтич хотiв був ще вiдповiсти на теє, але Потоцький рукою махнув, i молодий драгун, уклонившись поштиво, вийшов геть iз каплицi.

— От за таку образу, — покрикнув Чарнецький, аж заша-рiвшись вiд шаленостi, — що огидне бидлисько покалiчило нанiвець мого родича, от за одно це буду мститись до сатанинського нестяму, — нi баби, нi жiнки, нi дiвчини, нi навiть дитини не ощаджу, — випалю, винищу, видавлю все, щоб i насiння вiд цього гадючого кодла не лишилося!

— Ось моя рука, пане воєводо, — простяг свою руку Потоцький, — тiльки-но в винищеннi ворога до ноги i лежить благо ойчизни.

— Так, так, ясний графе! — вiдiзвалася бiльшiсть, а меншiсть похнюпилась мовчки.

— А я мислю, — пiдняв голос гетьман напольний, — що така бойня шалена появить за собою саму-но руїну, яка, нарештi, i стане могилою Польщi: не в знищеннi своїх кревних пiдданих, якi й боронять нашi крайницi, лежить сила держави, а в спiльнiй користi та згодi.

— Шкода, бардзо шкода, що ми з паном вельможним навпаки розiйшлися думками, — вiдрiзав з пихою гетьман коронний, — але тим паче я поступитись своїми не можу i даю наказ: сьогоднi ж уранцi всiма потугами вдарить на Бушу, сплюндрувати її, розграбувати до пня, жодної душi не випустити живою, жодної, - наддав вiн, — прiч вродливиць з жоноти… а гiрших — татарам.

— Я повинен коронному гетьману заявити, — напружив слово Лянцкоронський. — Iнтереси вiйни, а з того й вiтчизни потребують не забарювати тут вiйська, а лишить задля нагляду хiба одну яку коругов; нам треба хапатись до Бара i зломити борвiя у цiм краї — полковника Богуна; тiльки в тiм разi ми з безпекою зможемо рушити на головнi сили ворожi. Всяка ж забара дасть Богуну змогу стягти потуги, скрiпитися силою; тодi ми опинимося в лабетах i нашi спiльники татари, утративши надiю на здобич, кинуться нашi краї грабувати i на нас самих зброю повернуть… Уже недарма i на сьогоднi не прибув сюди ханський син.

Слова Лянцкоронського були надто важливi i зрушили своїм тягарем всiх; але це збурило iще бiльш непохилу волю магната.

— Чудову панської можностi думку я заховаю на спогад, — кепливо вiдповiв крiзь зуби Потоцький, — але прецi ж я по волi славутнього сойму тут стою за коронного гетьмана, то з того на менi одному i вiдповiдальнiсть лежить за розпорядки, а панський обов'язок лишень пильнувати, аби мої накази справлялись до слова.

— Свої обов'язки, ясний графе, я знаю! — промовив Лянцкоронський, кивнувши головою недбало.

— Ну, так я наказую: зараз же удосвiта, не гаючи й хвилини, добуть Бушу i до ноги знищити всiх!

— Ким не ким, а вже мною яснiйший граф задовольнений буде! — гримнув, скрегочучи зубами, Чарнецький. — Я їм гарячого сала за шкуру заллю, потiшуся над собаками! Нагадаю їм до сконання мого небiжчика батька.

— Так, так! — злорадо зареготав гетьман. — За потiху пана Чарнецького, за його помсту преславну! — пiднiс вiн налитий джурою келих.

А осяяний трiпотливим свiтлом лик богочоловiка дивився згори лагiдно на сп'янiлi i розсатанiлi вiд злоби обличчя, позирав кохано на дiтей своїх, за яких i розпинавсь на хрестi.