Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0

XI

На радi перше слово, певна рiч, було дадено панотцевi.

— Дiти мої! — почав вiн, розмiркувавши гаразд над змiстом листа Лянцкоронського. — Я вбачаю, що в цiй магнатськiй ласцi обiцяно вам тiльки життя, а про нашу святиню, за яку ви й проливаєте кров, не згадано анi жодного слова, — її призначено на руїну й блюзнiрство.

— Не продамо нашої церкви i за наше життя! — вигукнув старий, сивий запорожець, що теж прийшов на раду.

— Не продамо! — гукнули навкруги й жiночi голоси.

— Життя, певне, коштовний дар божий, — провадив панотець далi, — але суть коштовнiшi дарунки, що наданi нам духом святим, це — чиста вiра в творця всесвiту. Життя — це часове благо, та навiть i не благо, а тягар душi. Душа ж безсмертна, i якщо її положено за "друзi своя", за святу вiру, вона досягне в свiтових житлах божих довiчного раю.

— Дак як же ваша рада, панове? Що вiдповiсти на цього листа, що нам прислано? — спиталась Орися.

— А ось що, сказав лисий дiд. — Зброї козак нiзащо на свiтi не вiддасть у руки ворожi; ми ж нi свого життя, нi життя наших жiнок та дiтей не цiнимо, а шануємо лишень нашу вiру святу, та рiдну Вкраїну, та свободу нашого вiльного люду!

— От тiльки, панове, — завважила одна з молодиць, — ми тут раду радимо без пана сотника i без старшини, а їх би слiд було запитати.

Всiм стало нiяково, i нiхто не знайшов, що вiдказати на цю правдиву увагу.

Але Орися виступила наперед i гордо пiдняла голову:

— Я за батька вiдповiдатиму i певна, що з моїм словом вiн згодиться завжди i всюди. Не здаватись нi на якi улесливi слова ворогiв, а вмерти всiм при зброї, боронячи до останнього нашi святощi! Але i вмираючи, силкуватись залучити за собою в могилу якомога бiльше ворогiв!

А Катря, вискочивши усередину кола, простоволоса, з блiдим обличчям i шаленим поглядом, мов божевiльна, гукала:

— Усiм їм смерть! Усiм їм загин! Вони вiдняли в мене все, i тепер тут — пустка, пустка! — била вона себе кулаками у груди. — Не треба менi життя, бажаю лишень їхньої, бузувiрiв, смертi! Поможiть, хто в бога вiрує, помстити оцiм собакам! Поможiть помститись!

Вона, як божевiльна, почала битися, i насилу вже її заспокоїла та взяла бабуся.

Рада розiйшлася. Бiльша частина людей пiшла по споi'х мiсцях з непохитним завзяттям та вiдвагою, а як ще декого i брав острах, то й вiн мусив був зникнути перед лицарською вiдвагою бiльшостi, що складала перевагу.

Орися пiшла на башту i, стоячи бiля корогви, боролася з почуттям громадського обов'язку — не допустити ворога висловитись, i з почуттям страшенної спокуси — хоч ще раз перед смертю побачити свого коханого друга. "Яке оправдання вiн може принести? — займався в Орисиному серцi бурхливий осуд. — Нема в свiтi таких причин, щоб могли виправдати зраду своєї країни, зраду супроти свого народу, — нема їх!

Але вiн так щиро пише, так заприсягається, що вiн не винен… Грiх же не вислухати його i примусити обвинуваченим лягти в домовину!"

Орися пiдняла бiлу корогву i наказала впустити до брами одного лишень шляхтича.

Сонце кривавим вогневим колом уже сiдало, виграючи червоним золотом на церковнiй банi, рожевою загравою квiтчаючи зубцi мурiв, бiлi намiтки молодиць, що стояли на них, i високi шпилi вартових башт.

Орися чула, як завищало залiзо на ланцюгах мосту, як заскрипiли окутi залiзом ворота, — i занiмiла, дожидаючи.

Але ось чутно кроки, i на баштовий мур зiйшов стурбований Корецький i зупинився, мов остовпiлий…

Орися, вагаючись, перша урвала важку тишу i здавленим голосом, бажаючи виявити певний спокiй, сказала:

— Громада, вислухавши листа пана Лянцкоронського, ухвалила переказати через пана гетьмановi, що жодна душа не згодилась на його умови, а всi ладнi вмерти за Україну та за святу вiру!

— Вислухай мене, Орисю, — благаючим голосом по довгiм мовчанню почав Антось. — У моїй долi є страшенне безщасне непорозумiння, яке оплутало моє життя, зламало суджений менi талан i зсушило мiй мозок. Твоя родина пригрiла мене i виховала за рiдного сина, а ти стала менi ближчою вiд сестри.

— Ох, не згадуй, пане, колишнього! — перервала Орися.

— Ближчою вiд сестри, вiд неньки, — пiднiс голос Корецький, — ближче навiть мого власного серця! Спочатку iнколи ще випливали менi в головi зовсiм iншi картини дитячих 'лiт, але дедалi вони поволi похмарнiли i зникли зовсiм… А те бурхливе, вiльне та широке життя, яким жило наше козацтво, стало менi рiдним i цiлком привабило до себе моє серце. Я став козаком, я загартувався в їхньому безмежному завзяттi, я неабияким став i межи запорожцями. Вiр менi, що я й тепер таким же лишився… Пiвроку назад мене впiзнав воєвода Чарнецький.

— Цей хижий вовк, ця ненатла звiрюка! — з жахом скрикнула Орися, сплеснувши руками.

— Так, вiн — звiр, тепер i я це казатиму; а проте вiн матчин брат… Так от, Орисю, вiн разом з ключником упевнився, що я нащадок вельможного роду Корецьких, котрi стояли близько трону i володiли незлiченними скарбами, що я з роду католик. Панське кодло я вважав за найбiльшу кривду, котра перешкоджає королiвськiй владi чинити добро i злагоду в своїй вiтчизнi. Чарнецький, єзуїт душею, укупi з iншими побратимами, побачивши загартованiсть моїх поглядiв, зумiв, одначе, привабити мене на свiй бiк. Вiн признав мої погляди зовсiм правдивими, але, немов справдi по щиростi, вимагав вiд мене, яко сина свого краю, державної мужностi… Вiн вимагав, щоб я з своїми поглядами прийшов до стерна уряду i переконав туманiючу в мороцi неуцтва шляхту зректися цього братовбивчого рабування, не видирати вiд оборонцiв своєї країни їх права, не знущатися над їх святою вiрою…

— Ну й що ж?! — запалялась Орися, всiм серцем спочуваючи знайомому, не вмерлому почуттю.

— Виявилось, що все це брехня та лукавство! I в мене лишилась у серцi тiльки образа, що марно потрачено пiвроку, марно прийнято на душу муки через розлуку з тобою, через утрачене кохання…

— Не втрачене, — тихо промовила Орися, — але слухай, Антосю: за що ж я так страшенно каралася, коли й без того моє життя лiчилося лишень днями?

— За що? Не знаю! Прости менi, моє ясне сонце, якщо я спричинив тобi хоч на хвилину страждання. Втiкаймо вiд цього пекла; я маю великi скарби; ми знайдемо десь в iншому краї, де забажаємо, собi щастя!

— А мiй батько та мої друзi загинуть пiд руїнами? — спитала зблiдла Орися.

— А що ж робити маєм? Що робити? — Корецький схопив її руки i притулив їх до своїх уст. Якщо ти не хочеш утiкати, — вигукнув вiн розпачливо, — то вiзьми цю шаблю i вбий мене!.. Коли ти вiддаєш себе на загин, то менi не лишається вищого щастя, як умерти, — i вмерти вiд дорогої руки!

— Так умерти зi мною, мiй дорогий, коханий, — шепотiла Орися, поклавши свої руки на Аитосевi плечi i гостро дивлячись йому в вiчi, — задля тебе щастя? Так без мене тобi тяжко жити на свiтi?

— Страшенно!

— Ну, так слухай же! Коли ти мене так щиро кохаєш, о, тодi ми з тобою не розлучимось!..

— Мiй ти раю! Щастя моє! — перебив її мов ошалiлий з радощiв Корецький.

— Слухай-но, вгамуй себе; за нами зорять, тобi час iти… Тут є одно потайне мiсце, де можна переховатись, приходь туди. Хоч би саме пекло гвалтувало, нас там не знайдуть. Перечекаємо трохи i потiм не розлучимось. Ось ключ вiд потайних дверей, до них треба йти через печеру, що починається он там, край бескиду, де терни.

— I ти прийдеш? — захлипуючись вiд радощiв, спитав Антось.

— Прийду. Ось вiзьми ключа. Коли я довiряю тобi таку тайну, то дiймай вiри й менi!

— Вiрю, вiрю!

— Дожидай третього вибуху з цiєї плющихи: це буде гасло, що я йду в пiдземне мiсце, а тепер… бувай!

Шляхтича вивели за браму, i знов брама зачинилась за ним i пiднявся на ланцюгах висючий мiст. Але Антось тепер iшов без краю щасливий, цiлуючи дорогий задля нього ключ.