Операція-відповідь

10

Наташі Посельській передали одержані від вуличного комітету відомості про квартиру, в якій проживала Рената Целлер. Так, проживала. Але вже третій день, як її немає дома. Поїхала у Франкфурт-на-Одері, де в неї тяжко захворіла сестра.

Наташа попросила перевірити, чи справді Рената Целлер перебуває у Франкфурті, і незабаром дістала відповідь: «Так, перебуває, живе на квартирі сестри і майже весь час проводить біля неї в лікарні». Посельська розгубилася: вона була більш ніж певна, що Ренати там немає. Але з другого боку, ніщо не викривало дівчину як учасницю викрадення Кованькова, і їй начебто не було чого ховатися. Підозріле тільки те, що вона поїхала у Франкфурт уранці після пригоди… А може, саме в цьому й полягає хитрість? Якщо Рената Целлер певна, що доказів проти неї нема, навіщо їй ховатися чи тікати на Захід? Досить про всякий випадок виїхати з Берліна…

Німецькі товариші, які допомагали оперативній групі Ричагова, дізналися, що в Берліні Рената Целлер жила в сім’ї своєї далекої родички Августини Мільх, яка працювала науковим співробітником у Музеї народного мистецтва.

Августа Мільх — член Комуністичної партії, вдова. її чоловік, за національністю єврей, загинув у концтаборі Бухеньвальд.

Августа Мільх жила разом з своєю старшою сестрою, яка господарювала вдома. Наташі стало відомо також, що Августа Мільх чомусь була незадоволена поведінкою Ренати Целлер. Від воротаря Посельська довідалася, що квартирантка Августи Мільх майже завжди поверталася додому опівночі. Ці дані повністю суперечили відомостям, зібраним про Ренату Целлер, і тому, що говорив про неї своєму другові Кованьков. Якою ж вона була насправді? Серйозною, симпатичною дівчиною, як сказав Кованьков, чи такою, що навіть у родичів викликала незадоволення своєю поведінкою?

…У цю денну годину в музеї не було жодного відвідувача. Касирка кудись вийшла, і Посельській довелось її чекати.

На неї зглянулася контролерка, яка запросила дівчину спочатку оглянути музей, а потім купити квиток. Наташа спитала в контролерки про Августу Мільх. Так, Августа Мільх працює в музеї, в реставраційній студії. Це на другому поверсі.

Посельська старанно оглянула всі зали, а потім піднялася на другий поверх і ввійшла в реставраційну студію.

У великій світлій кімнаті працювало близько п’яти чоловік.

— Можна мені побачити товаришку Мільх?

— Я — Мільх.

Назустріч Посельській з глибини кімнати вийшла жінка в білому халаті. їй було років п’ятдесят. З-під білої докторської шапочки вибивалося сиве волосся.

— Слухаю вас.

— Я зараз оглянула музей. Я трохи захоплююсь глиною, і в мене виникло кілька питань.

— Будь ласка, проходьте.

Августа Мільх провела Наташу до свого стола.

— А чому ви звертаєтеся саме до мене?

— В цьому винна Рената Целлер. Дізнавшись, що я колекціоную глину, вона, по-перше, підмовила мене відвідати ваш музей, а по-друге, сказала, що ви поет глини.

Августа Мільх вислухала це з похмурим, непроникним обличчям.

— Сама Рената, — зітхнувши, сказала вона, — не знайшла часу зайти сюди. Добре, що хоч вас підмовила. Які ж у вас до мене питання?

Посельська помітила, що після згадки про Ренату Целлер Мільх стала менш привітною.

— Чи встановлено точно, коли людина вперше почала користуватися глиняним посудом?

— Точно ні, — сухо відповіла Августа Мільх. — Похід археологів у глибину віків ще триває. Поки що в пластах історії, розроблених археологами, глина супроводжує людину всюди.

— Посуд?

— Не тільки. Зброя, скульптура, іграшки.

— Чи є класифікація мистецтва стародавніх майстрів глини?

— Дуже груба, а іноді й спірна. Між іншим, найцінніша колекція стародавньої глини була в Західній Німеччині, але, на жаль, її нещодавно вивезли… — Августа Мільх посміхнулась. — Мабуть, любителі глини є і в західних країнах, а повітряний міст, як і всякий міст, має діяти в обох напрямках. — Раптом Августа Мільх запитала: — Ви подруга Ренати?

Посельська посміхнулась.

— Ми колись разом училися в школі. А потім бачились усього два рази.

— Ви спортсменка?

— Чому спортсменка? — здивувалася Наташа.

— Я подумала, що ви, як і Рената…

— А хіба Рената спортсменка? Вона мені про це не казала.

Августа Мільх посміхнулась.

— Мені вона говорила, що хоче стати чемпіонкою з плавання. Але, думаю, спорт був для неї лише приводом для того, щоб зникати вечорами.

— Он як! — засміялася Наташа. — Цікаво, де ж вона тренується? Обов’язково сходжу подивлюся.

— Нібито в басейні профспілки будівельників. Але зараз її в Берліні немає.

— А де вона?

— В сестри, у Франкфурті.

— Надовго?

— Не знаю. Її сестра тяжко захворіла, і Ренату викликали телеграмою.

— Сподіватимемося, що все скінчиться благополучно. — Посельська підвелася з стільця. — Вибачте, товаришко Мільх, що я відірвала вас од роботи.

— Нічого. Заходьте до нас через тиждень, ми виставимо чудові дрібнички сімнадцятого століття.

— Дякую, обов’язково зайду. До побачення. Передайте привіт Ренаті.

Августа Мільх, нічого не відповівши, взялася за роботу.