Операція-відповідь

14

Отто Стіссен, він же Дірява Копилка, виявився зовсім не таким простачком, яким його змалювали французькі журналісти. Ричагов відчув це в першу ж хвилину, коли французи, виконуючи обіцянку, познайомили його з бізнесменом.

Знайомство відбулося в тому ж клубі преси, навіть за тим самим столиком. Французи підізвали Отто Стіссена, що зайшов у кафе.

— Знайомтеся, Стіссен. Це наш бельгійський колега Поль Рене. А це — найоб’єктивніший майстер фотооб’єктива Отто Стіссен.

— Король фоторепортажу.

— Найдотепніший відвідувач цього бару.

— Улюбленець жінок.

— Стоп! — піднявши руку, вигукнув Стіссен. — Одразу дві типові надземки! Для однієї людини — забагато. І, нарешті, де поїзд?

Усі засміялися. Ричагов удавано врочисто промовив:

— Я дуже радий.

— А я ще не знаю, радіти з цього чи плакати, — сказав Стіссен, міцно потискуючи руку Ричагову. — Я не люблю оголошувати суму, не знаючи доданків. Хо-хо-хо!

Стіссен голосно зареготав, як вміють реготати в компанії тільки американці, — ні на кого не зважаючи. Потім він сів і, не звертаючи ніякої уваги на присутніх французів, почав безцеремонно розглядати Ричагова.

— Чого ви так розглядаєте мене? — засміявся Ричагов. — Я ж не продаюся.

— Хо-хо-хо! Непогано сказано! Дивлюсь просто з цікавості. Людина як людина, а прибула з країни, в існування якої я, слово честі, не вірю. Хо-хо-хо! Я двічі пролітав над вашою Бельгією і щоразу просив льотчиків показати мені, де ця таємнича держава. І вони завжди відповідали: «Розгледіти Бельгію з повітря неможливо, вона проноситься під крилом, ніби майданчик для бейсбола». Хо-хо-хо! Непогано сказано, правда, французи?

— Так, ми — маленька країна, маленький народ, — з сумом промовив Ричагов.

— А ти не журись! — раптом перейшов на «ти» Стіссен. — Он Британія такий самий шилінг, що й твоя Бельгія, а поглянь, як вона кирпу гне! Учись, бельгійцю! Хо-хо-хо!

— Стіссен, бельгійцеві потрібна хоч невеличка сенсація, — сказав один з французів. — Може, є щось зайве?

— Бельгієць ставить коньяк, — додав другий журналіст.

— Що ж, можна вести розмову, — відповів Отто Стіссен, і очі в нього враз заблищали, виказуючи найбільшу пристрасть Дірявої Копилки.

Французи випили по чарці коньяку, попрощались і, пославшись на невідкладні справи, пішли.

— Ну, так що ж тебе цікавить? — спитав Стіссек.

— Все. Моя газета горить. Шеф сказав: «Рушай у Берлін, пришли хоч що-небудь дотепне».

— Це не так просто робиться. — Стіссен випив підряд дві чарки коньяку. — А ти зроби так, як наші. Вигадай щось сам. Ну, там… Ганс Шнайдер, який утік від комуністів у західний світ демократії, розповів нашому кореспондентові… і пішло, і пішло! Катай, що хочеш… — Стіссен випив ще чарку коньяку. — Хо-хо-хо! Здорово можна накрутити. Або про червоний терор. Як це називається?.. Ага! Колима! Так, саме Колима! Словечко ж яке! Хо-хо-хо! Німецький військовополонений ікс, ігрек, зет, який чудом вирвався з Колими, розповів нашому кореспондентові… Хо-хо-хо! Такого можна накрутити, що читачі, особливо жінки за сорок років, падатимуть непритомні. Хо-хо-хо! — Випив ще одну чарку. — А взагалі, це дурниця. Вже набридло. Сенсація має бути гострим ножем, лезо якого з розмаху всаджують читачеві під ребро. Хо-хо-хо!

Ричагов з подивом спостерігав, як на його очах мінявся Стіссен. Він ураз якось осунувся, обм’як. Тільки очиці, жваві, маленькі, раптом запалали, ожили, стали жадібними, запобігливими. Стіссену було років сорок п’ять, але він уже добре-таки облисів. Його обличчя, певно колись гарне, тепер дрябле, вкрите незліченними склеротичними жилками, увінчане великим темно-червоним носом, було неприємне і відразливе.

— Бельгіє, замов ще пляшечку! Я, може, все-таки щось вигребу для тебе з своїх кишень.

Отто Стіссен випив ще півпляшки коньяку, і Ричагов з цікавістю спостерігав дальші зміни в своєму співрозмовникові.

Стіссен багато і часом безладно говорив, але разом з тим він чудово пам’ятав усе, про що йшла мова за столом.

— Бельгіє, ти мені подобаєшся! Виявляється, на вашому бейсбольному майданчику виростають хороші хлопці.

— Спасибі, — посміхнувся Ричагов.

— Тебе звуть Поль… Чудово! Так от запам’ятай: сенсація — це насамперед те, що не кожен день трапляється. Ми от учора ще не знали один одного, а сьогодні — друзі, і це найцікавіше. Життя! Але, на жаль, це не лоскоче нервів, у цьому немає сенсації. Дай мені по морді і піди, прихопивши мою дзеркалку, — це вже дещо…

— Мені б хотілося без бійки, — посміхнувся Ричагов. — Може, ви…

— Говори «ти». Ми, американці, не любимо… Ми прості хлопці… Що ж для тебе придумати? Фотокамера у тебе є?

— Ні. І не вмію.

— Жаль. Але, може, твоя газета обійдеться і без фото?

— Цілком.

— Тоді так: завтра зранку побувай на будь-якій станції міської дороги. Побачиш маленький спектакль.

— Що саме?

— Наші люди руками німецької поліції робитимуть обшук у газетних кіосках.

— Навіщо?

— Щоб не торгували східними газетами.

— Чому? Хіба кожен не може читати те, що хоче?

Стіссен розсміявся, і його сміх злився з гуркотом поїзда.

— Слухай, хлопче, ти ж типова надземна! Та на біса нашим потрібно, щоб західні німці знали, як живуть східні? Пиріжок розрізано, і кожен тріскає свій шматок.

Ричагов похитав головою.

— Ні, з кіосками — це не товар. Мені потрібне таке… з ізюминкою. Може, є щось новеньке у Хауссона? — обережно спитав Ричагов. — Французькі колеги казали мені…

Стіссен підняв руку і нахилився до Ричагова.

— Пусте! Те, що Хауссон розголошує, нікому не потрібне. Сенсація — те, про що він мовчить. Зрозуміло, хлопче?

— Я думав, хоч що-небудь… Французи розповідали мені про останнього російського офіцера-перебіжчика…

Стіссен махнув рукою.

— З цим росіянином туман і цілковита нісенітниця. Хтось дав про нього інформацію по радіо, а Хауссон розлютувався, вдарив відбій і рушниці в козли… — Стіссен вийняв з кишені фотографію і кинув її Ричагову. — Ось він, наш таємничий Хауссон. Тягаю з собою на випадок сенсації. В нього ще є прізвисько: «Батько російських перебіжчиків».

Такої фотографії Хауссона Ричагов в архівах не бачив. На фотографії на весь зріст був знятий високий, спортивного вигляду чоловік, який тримав на повідку розлапого бульдога.

— Я сфотографував Хауссона біля його квартири. Чудовий можна дати підпис: «Мокриця і Моріц». Мокрицею ми прозиваємо Хауссона за його завжди вологі від поту руки. А Моріц — ім’я бульдога. Два холостяки на прогулянці.

— Чи не можна все-таки узяти в нього інтерв’ю? — боязко опитав Ричагов.

Стіссен помовчав і раптом зареготав:

— Хо-хо-хо! Ти ж зовсім не знаєш Мокриці. В нас тут є Гаррі Дамп, король репортажу з газети «Балтімор сан». Він каже: «Легше взяти інтерв’ю в миші, яку з’їв кіт, ніж у Хауссона». Хо-хо-хо! Непогано сказано?

— А він зовсім не приймає журналістів?

— Чому? Обов’язково прийме! Але не скаже жодного слова, потрібного для твоєї газети! Хо-хо-хо! — Стіссен раптом обірвав сміх і втупив у Ричагова веселі очі. — Слухай, хлопче, ідея! Тільки ти погоджуйся. Ходімо зараз до Мокриці — він саме обідає вдома. Це близько. Я гарантую, що він нас прийме. Ти атакуватимеш його, а я вас зніму і фото дам у свій журнал з підписом: «Марний штурм фортеці Хауссон бельгійським журналістом». Це виглядатиме смішно і сподобається американцям: якийсь там бельгієць намагається обдурити залізного майора! Давай зробимо?

Ричагов блискавично обмірковував цю несподівану пропозицію, про яку він міг тільки мріяти. Було одне «але» — фотографія залишиться в Стіссена. «Рискну, — вирішив Ричагов. — Можна буде потім спробувати витягти цю фотографію з Дірявої Копилки».

— Згоден! — весело сказав Ричагов. — Їдьмо!