Операція-відповідь

12

У приміщенні плавального басейну було тепло й задушно. Хлорованою водою пахло навіть у вестибюлі.

Посельська уважно вивчала оголошення і розклад, якими були обліплені стіни вестибюля. Навколо не змовкав веселий гомін молоді. З бару долинала танцювальна музика. І от, нарешті, Наташа знайшла те, що шукала: розклад тренувальних занять, у якому серед інших згадувалося й прізвище Ренати Целлер. Вона була в групі, якою керувала Альма Гуц. І саме сьогодні ввечері Рената Целлер мала тренуватися.

Біля Посельської зупинилися дві дівчини, що теж цікавилися розкладом тренувань.

— А! — вигукнула одна з них. — Ми з тобою знову попали до Альми. Жахливо!

Друга знизала плечима і сказала:

— Біс її бери! Головне — плавати.

— Вибачте, можна мені у вас дещо запитати? — Наташа майже благально дивилася на дівчат.

— Будь ласка.

— Порадьте мені, до якого тренера записатися?

— О! Тут же ідіотська система — постійного тренера мати не можна. Всі вони працюють у кількох басейнах і весь час підмінюють одне одного.

— Ви мені вибачте, — Посельська скромно опустила очі, — але я чула, ніби ви незадоволені цією… як її, — вона заглянула в розклад, — Альмою Гуц.

— Скажемо тобі відверто, — одна з дівчат довірливо взяла Посельську під руку. — Цій Альмі найбільше личило б працювати тренером з танців у Західному Берліні. Екземплярчик!

— Біля неї завжди ціла юрма таких самих, як вона, — додала друга дівчина. — Між іншим, ти матимеш у неї колосальний успіх.

— Це чому ж? — здивувалася Наташа.

— Бог не позбавив тебе вроди.

Дівчата розсміялись і побігли.

Посельська підійшла до столика, над яким висіло оголошення: «Тут провадиться запис у тренувальні групи».

За столиком, заглибившись у книгу, сиділа вогняно-руда дама з яскраво підфарбованими, неймовірної довжини — майже до ушей, бровами. Окинувши Наташу побіжним поглядом, вона відсунула книгу і вийняла з шухляди товстий журнал.

— Хочете записатися?

— Так. Можна?

— Ви член профспілки будівельників?

— Я студентка інженерно-будівельного інституту…

Посельська справді вже кілька днів як була за всіма правилами зарахована в інститут.

— Можете записатися.

— Я б хотіла тренуватися в групі Альми Гуц.

Рудоволоса дама окинула Посельську пронизливим поглядом.

— Усе зрозуміло.

— Що вам зрозуміло? — роздратовано спитала Наташа.

— Ви ще й ніг не вмочили в басейні, а вже все знаєте… Ви записані. Йдіть у роздягальню, а потім у басейн номер два. Ось цей талончик віддасте Альмі. Щасливого плавання! — рудоволоса дама зайшлась беззвучним сміхом.

Посельська здивовано знизала плечима і пішла в роздягальню.

Якби Наташа Посельська справді надумала зайнятися водним спортом, вона нізащо не наважилася б надіти такий купальний костюм. Не одну годину витратила вона, обходячи комісійні магазини, перш ніж натрапила на цей витвір спотвореного смаку. Іншим разом Наташа відчула б незручність і сором, попавши в гурт напівроздягнених юнаків і дівчат. Але зараз доводилося б>ти сміливою і навіть розв’язною.

Вона проштовхнулася крізь натовп спортсменів, привертаючи своїм яскравим костюмом загальну увагу.

— Кого шукаєш, пташко? — гукнув їй високий на зріст, вродливий юнак.

— Не тебе! — Відповіла Посельська.

Навколо схвально засміялися.

Біля стартової тумбочки Альма Гуц пояснювала щось дівчатам, які оточили її. Посельська одразу догадалася, що це саме вона. Тридцятирічна Альма Гуц, надміру розповніла як для спортсменки жінка, була б навіть гарною, коли б не тонкі губи, що надавали її обличчю зміїного виразу.

За вказівкою тренера, дівчата стрибнули в басейн. Альма, сівши на стартову тумбочку, спостерігала, як вони плавають.

— Скажіть, будь ласка, ви Альма Гуц? — Посельська стояла за її спиною.

— Так, саме так і є, — не оглянувшись, відповіла жінка.

— Я зарахована у вашу групу.

Альма Гуц обернулася до Посельської і неквапливо оглянула її. В міру того, як вона зводила очі, в них все виразніше відбивалася зацікавленість.

— О, звідки ти, чудове дитя? — низьким голосом проворкувала Альма і подала Наташі руку.

— Мене звуть Анна. Анна Лорх, студентка інженерно-будівельного інституту, — майже з кніксеном відрекомендувалася Посельська.

— Сідай! — Альма Гуц вказала на стартову тумбочку. — Який у тебе чудовий костюмчик!.. Скільки?

— Що — скільки? — здивувалася Наташа.

— Скільки коштує ця розкіш?

— А! Я не знаю, його купував мій тато, здається, в американському секторі.

— О! Я бачу, тобі пощастило й на тата! — Альма помацала рукою костюм. — Безсумнівно: Мейд ін Ю-Ес-Ей. Чарівно!.. Ну, а що ми вміємо робити у воді?

— Нічого.

— Не вміємо навіть плавати?

— Просто плавати вмію. І довго.

Наташа могла б додати, як вона ще десятикласницею навзаводи перепливала у себе в Горькому Волгу. Але про це вона, звичайно, змовчала.

— Покажи руками, яким стилем ти любиш плавати?

Посельська показала.

— О! Це так званий російський стиль. Почнемо з того, що його треба назавжди забути.

— Чому він російський? — образилася Посельська. — Мене вчив так плавати мій тато. А він морський офіцер рейху.

— Он як? — Альма Гуц буквально вп’ялася своїми гострими очицями в обличчя Наташі. — Добре, що ти образилася. Але, на жаль, це факт. Так плавають усі російські солдати, я сама бачила. Але чорт з ними, з росіянами, правда?

Посельська кивнула головою.

— Якщо ти можеш плавати довго, я тренуватиму тебе на великі дистанції. Хочеш?

— Згодна.

— Отже, до діла! Займай першу доріжку і пливи. Плавай, поки не стомишся, а я засічу час і подивлюсь, як ти виглядаєш у воді. — Альма поплескала Наташу долонею по спині: — Вперед Анна Лорх!

Посельська стрибнула у воду і, щоб не показувати свій російський стиль, попливла на боку, викидаючи над водою тільки одну руку. Вона не лічила, скільки разів перепливла басейн, але побачила, що багато хто стежить за нею. Це підохочувало. Та ось Альма Гуц подала їй знак, щоб вона вилазила з басейну.

— Чудово, Ані! — промовила вона, обмацуючи поглядом немов виточену фігуру Наташі. — Клянусь аллахом, через рік, а може й раніше, ти побачиш свій портрет у газетах або я зречусь спеціальності тренера. Йди одягайся і зайди в бар. Нам треба поговорити.

В барі вони сиділи за маленьким столиком біля оркестру. Альму тут знали всі.

— Якщо можна, тихше! — гукнула вона музикантам.

Трубач, який керував оркестром, підійшов до краю естради і подав їй руку!

— Ваше прохання для нас — наказ!

Альма Гуц замовила кофе і тістечка.

— Я не заперечувала б, — сказала вона Наташі, — розвести кофе коньяком, але вдень тут міцного не подають: оберігають здоров’я робітничого класу! — Вона засміялася. — А ти в яких стосунках з міцними напоями?

— Я ж хочу стати спортсменкою… — Посельська навмисне уникала прямих відповідей.

— А якщо тренер скаже, що в невеликій дозі можна?

— Якщо можна, значить, можна, — посміхнулася Наташа.

— Знай. Я ненавиджу спортсменів-аскетів. Моя теорія: спортсмен повинен жити нормальним, повнокровним життям. Яка користь, коли один аскет, забувши, що таке життя, здобуде світовий рекорд!

— Це, мабуть, правильно, — трохи збентежено сказала Наташа.

— Ну, я бачу, ми знайдемо спільну мову. Тепер ось що. Я працюю одночасно в трьох басейнах, — Альма підморгнула і зробила пальцями жест, який мав означати, що їй потрібні гроші. — Треную цілі череди безнадійних телиць. На жаль, така доля всіх хороших тренерів. Але. якщо зненацька в наші руки попадає екземплярчик з перспективою, як ось ти, ми робимо ставку на нього. Для мене теж важливо, щоб в один чудовий день в газеті поряд з прізвищем рекордсмена стояло: «Тренер Альма Гуц». Слава — дрібниця, йдеться про марку фірми. Це позначається на оплаті праці. Я кажу тобі про все відверто. Знаю — ти мене зрозумієш правильно.

— Я розумію, — тихо промовила Наташа.

— Так от: я роблю ставку на тебе, а це означає, що тобі доведеться стати моєю тінню і тренуватися одразу в трьох басейнах. Офіціальний розклад висітиме тут, а приходитимеш ти туди, куди я скажу. Згодна?

— Звичайно! — радісно вигукнула Наташа.

— В інших басейнах доведеться давати трохи грошей, щоб не помічали появи чужої. Для тебе це посильно?

— А багато треба? — спитала Наташа.

Альма назвала суму, не велику, але й не малу.

— Ну, стільки, звичайно, можу… — невпевнено сказала Наташа.

— Даватимеш мені, а я підсуну кому треба. А сьогодні ввечері нам з тобою доведеться потанцювати з двома тренерами з інших басейнів. Гадаю, це нам нічого не коштуватиме, вони все ж джентльмени. Але такий звичай. Це в нас називається «вечір перед стартом», Ти зможеш?

— З радістю.

— Тоді о десятій вечора приїжджай в ресторан «Палас». Знаєш?

— Звичайно, знаю.