Операція-відповідь

31

Суботін вимагав, щоб розмова відбувалася без свідків! Хауссон не заперечував, але сказав:

— Буде тільки один невидимий свідок — мікрофон.

— Це можна, — подумавши, згодився Суботін. — Коли відбудеться розмова?

— Спочатку я хотів би просити вас зробити коротку заяву для преси і радіо.

Суботін посміхнувся.

— Ви що ж, гадаєте, що в мене є шлях назад! Не хвилюйтесь, немає. — Він помовчав. — Заяву, безумовно, зроблю.

— Сьогодні ввечері зможете?

— Треба ж підготуватися.

— Я просив би вас тільки зачитати текст, який підготуємо ми. Питань до вас не буде.

— Можна ознайомитися з текстом?

— Звичайно, ось він… — Хауссон подав Суботіну аркуш паперу з досить коротким машинописним текстом.

Суботін почав читати. Про нього було тут лише кілька рядків на початку і в кінці. «Я втік з Радянської Армії виключно з особистих мотивів, які викладати немає потреби: вони стосуються тільки мене». Далі з заяві йшло несподіване. Суботіну пропонувалось перед представниками німецької громадськості засвідчити, що в Східному Берліні проводяться масові арешти німецьких патріотів — прихильників об’єднання Німеччини. Особливо переслідується стара німецька інтелігенція. Закінчувалась заява так: «Моя наречена — німецька дівчина-студентка. Тільки серед її близьких знайомих репресій зазнало відразу кілька чоловік. І немає нічого дивного, що у Західному Берліні я опинився разом із своєю нареченою».

Під час обговорення операції, звичайно, бралося до уваги те, що Суботіна можуть примусити зробити прилюдну заяву. Домовились, що Суботін дасть згоду на це, але не забуватиме і про шкоду, яку може завдати його виступ, і намагатиметься звести її до мінімуму.

Суботін замислився над текстом. Нічого нового в ньому не було: про вигадані репресії у Східній зоні західна пропаганда галасувала кожного дня. Так що, мабуть, далеко не всі журналісти напишуть про цю заяву. Погано тільки, що текст було дуже хитро складено, і все в ньому здавалося вірогідним.

— Що вас бентежить? — обережно запитав Хауссон.

— Я зовсім не поінформований з питання, про яке тут ідеться. А що коли хтось спитає мене про конкретні факти?

— Ніяких питань до вас, повторюю, не буде.

— Ну що ж, тоді все гаразд, — полегшено зітхнувши, промовив Суботін. — Тільки, по-моєму, буде краще, коли я виступатиму не за папірцем.

Хауссон насторожився.

— Але говоритимете саме це?

— Не турбуйтесь…

Прес-конференція відбулася через годину в приміщенні комендатури Західного Берліна.

Журналістів було не більше десяти чоловік. Головуючий на конференції, нібито німецький чиновник, дуже поганою німецькою мовою вибачався перед журналістами за те, що не зміг своєчасно попередити про конференцію весь корпус журналістів. Він попросив присутніх поділитись матеріалами з своїми колегами. Після цього в зал увійшов Суботін. Першою він побачив Наташу. Бліда, схвильована, вона занепокоєно дивилась на Суботіна. Він посміхнувся до неї і пройшов до стола. Хауссон сидів у самому кінці залу.

Два журналісти, мабуть з радіо, говорили щось у свої мікрофони. Потім вони подали мікрофон Суботіну, з цікавістю розглядаючи його. Суботін спокійно, неквапливо підбираючи слова, переказав текст заяви. Коли він сказав про наречену, чиновник, що сидів за столом, зробив галантний жест у бік Посельської. Журналісти жваво загомоніли, спалахнули бліцлампи фоторепортерів.

Суботін закінчив говорити. Чиновник, що сидів за столом, швидко підвівся і оголосив прес-конференцію закінченою.

— Питання! — заволали журналісти.

Суботін удав, ніби готовий відповідати, але чиновник застукав олівцем по столу.

— Тихше, панове, тихше! Не можна бути такими егоїстами. Російський офіцер відповідатиме на запитання, коли ми зберемо весь ваш корпус. Це відбудеться в найближчі два — три дні. До побачення, панове, дякую!

Суботін підійшов до Посельської і тихо сказав їй:

— Мені доручають обробити Кованькова. Повідом.

До них підбігли фоторепортери. Замиготіли спалахи бліцламп. Суботін і Посельська посміхались у націлені на них об’єктиви.

— Досить, досить! — майор Хауссон відтиснув фоторепортерів. — Усе чудово, капітане, дякую! На жаль, повинен розлучити вас з Анною Лорх. Робота є робота, нас з вами чекають, треба негайно їхати.

— Їхати так їхати! До побачення, Ані! — Суботін поцілував руку Посельської і звернувся до Хауссона: — Ми з нею сьогодні побачимось?

— Навряд, — холодно відповів той.