Операція-відповідь

48

Цей аеродром офіціально вважався «законсервованим», а насправді діяв цілу добу. Тут не було сформованих військових з’єднань, але в ангарах і на полі завжди стояло десятків два військових літаків.

У барі штабного будинку з ранку до вечора галасували льотчики. Вони були і в військовому, і в цивільному одязі. На другому поверсі розмістилася командна група, очолювана полковником, якого всі льотчики по-панібратськи звали «товстий Біт». Цей флегматичний огрядний чоловік зовсім не був авіаційним офіцером. Усіма льотними справами керував молоденький майор Лавенс.

Літаки звідси вилітали в Берлін, Афіни, Белград, Стокгольм, словом, в усі кінці світу. Вдень і вночі тут не стихав гул моторів і турбін.

Суботіна разом з курсантами поселили в стандартному будиночку, що стояв в кінці аеродрому. Не встиг Суботін оглянути все, як прийшов меткий американський сержант, який, доповів, що є шофером прикріпленої до його групи машини.

— Полковник Біт просив вас негайно прибути до нього, — сказав сержант. — А мене звуть Поль. Якщо хочете, звіть мене маршал Поль. Я страшенно люблю високі звання…

— Ну що ж, вези мене, маршале Поль! — розсміявся Суботін.

У кабінеті полковника був і Гарц. Коли Суботін увійшов, Гарц сказав:

— Це керівник групи.

Полковник Біт кивнув Суботіну на стілець і, проводжаючи його сонним поглядом, сказав:

— Мені все ясно. Кожному з ваших людей ми дозволимо зробити два тренувальних стрибки. Один — удень, другий — уночі. Не більше. В мене тут не школа парашутистів. Харчувати ваших людей будемо.

— Їх не можна харчувати в загальній їдальні, — вставив Гарц.

Полковник роздратовано пересмикнув плечима.

— Це я знаю! Вони одержуватимуть їжу в термосах дома. Строк головних польотів прошу погодити з штабом «Зет». Ми возимо не тільки за вашими адресами і перевантажені страшенно.

Полковник повернув до Суботіна своє одутле обличчя.

— Практично льотними операціями займається майор Лавенс та його люди. З ними й тримайте зв’язок.

Другого дня курсанти зробили по одному тренувальному стрибку з парашутами. їх піднімали в повітря по двоє. Суботін літав разом з ними і стежив за стрибками. Усі курсанти страшенно боялися. Суботін бачив це і радів. Чи не найменше боявся Костянтин Ганецький. Він стрибав у першій парі. Коли два парашутисти одірвалися від літака, інструктор з стрибків прокричав Суботіну:

— Локшина, а не хлопці! Другий трохи кращий!

Останнє стосувалося Ганецького. Під час нічного тренування справа дійшла до того, що якийсь курсант не схотів стрибати. Вхопившись руками за краї відчинених у темінь дверцят, він не міг зрушити з місця. Інструктор щось горлав йому на вухо, але курсант тільки хитав головою. Тоді інструктор зігнутим ліктем вдарив його в спину. Тіло парашутиста обм’якло, зігнулось. Точним рухом інструктор збив його руки з дверей і штовханом у спину викинув з літака.

Одного курсанта після стрибка довелося дуже довго шукати в околицях. Незважаючи на те, що аеродром подавав спеціальні світлові сигнали, курсант, приземляючись, втратив орієнтування і пішов у бік Мюнхена. Тільки вибравшись на шосе, він зрозумів, де перебуває, і попутною машиною приїхав на аеродром.

Суботін у цей час на машині розшукував курсанта. Завжди веселий і балакучий, шофер цього разу чомусь похмуро мовчав.

— Чого такий сумний сьогодні, маршале Поль? — весело спитав Суботін.

Поль відповів не одразу. Попетлявши путівцями, вони знову виїхали на шосе і зупинились. Поль вимкнув фари, і темрява обступила машину. Тепла літня ніч зачаровувала своєю тихою красою. Поль зітхнув.

— Дивлюсь я на вашу роботу, шеф, і нічого не розумію.

— Що ж тут незрозумілого, маршале? Люди стрибають з парашутом, втрачають орієнтування. Їх треба розшукати. От і вся мудрість.

— Дякую вам, шеф, за пояснення, — церемонно вимовив Поль. — Але мені неясно зовсім інше. Я на цьому аеродромі вже близько року. Кого тільки не возив на своєму віллісі: болгарів, греків, албанців, поляків, угорців — і не пригадаєш усіх. На мою думку, ми їх усіх закидаємо додому. І всі вони, як і ваші хлопці, чомусь бояться цього. Ех, якби росіяни закидали додому американців, я перший з піснею полетів би до своєї милої дівчинки Сесіль!

Суботін мовчав: треба бути дуже обережним. Особливо тепер.

— Що ж, мабуть, маршал Поль багато чого не знає, тому і не розуміє. Розкажи краще про свою дівчину. Хто вона? Чи чекає тебе?

— В листах вони всі чекають, — тихо засміявся Поль.

— Вона працює?

— Коли я від’їжджав, працювала на швейній фабриці. Але останнім часом у наших газетах щось надто часто пишуть про дуже високий рівень життя у нас — напевне почалося безробіття.

— А ким ти був дома?

— Ким я міг бути? Шофером! Ганяв по Бостону фургон торгової фірми «Ейліс». — Він знову зітхнув: — Жити можна було.

— Служити ще довго? — співчутливо спитав Суботін.

— Довго… Коли в дивізії був, служилося легше. Товариші… Розумієте? А тут… — Він махнув рукою. — Якби не «Пролісок», вмерти можна. Може, поїдемо, шеф?

— Їдьмо, маршале.

«Пролісок»… Так називався придорожній ресторанчик недалеко від аеродрому. Поглядаючи збоку на шофера, Суботін думав, чи випадково згадав Поль «Пролісок». Справа в тому, що з учорашнього дня цей ресторанчик став для Суботіна місцем явок для зв’язку з своїми. Але Поль, мабуть, базікав з сердечної простоти. Та все одно треба бути насторожі.

Повернувшись, Суботін застав курсантів дома. Після вечері ніхто не розходився. Настрій у всіх був невеселий. Помітивши це, Суботін удав, ніби вечірні стрибки пройшли нормально, і, не згадуючи про них, почав смішно розповідати, як він сам стрибав уперше. Через те, що він справді стрибав, у його розповіді було багато такого, що тільки-но пережили курсанти. На їх обличчях засяяли посмішки…

Курсанти розійшлись по кімнатах і полягали спати. Суботін зайшов до чергового по штабу і спитав метеорологічне зведення на завтра. З аеродромного бару долинали голоси, музика. Суботін через штабну прохідну вийшов з аеродрому і попрямував до «Проліска».

«Маршал» Поль був уже там і навіть встиг випити. Найсмішніше, а може, найтрагічніше було те, що він сидів за одним столиком із зв’язковим Суботіна — це був літній чоловік з неголеним, брезклим обличчям > п’яниці.

Хазяїн дрімав, прихилившись до буфета. Крім цих двох, у ресторанчику не було нікого. Місцеві відвідувачі розійшлись по домівках. На столі стояла почата пляшка віскі. Мабуть, її приніс з собою Поль.

— Шеф! Сюди! Сюди! — загорлав Поль.

Хазяїн ресторану прокинувся. Суботін подав йому знак не турбуватися.

— Сідайте, шеф. Знайомтесь. Звіть його Фріцем… хоч він називає себе Гансом. — Поль п’яно розсміявся. — Хочете, шеф, послухати ідіота? — Поль показав на свого товариша по чарці. — Він тільки-но переконував мене, нібито їхній Гітлер — геній, якого не зрозуміли. Через це, каже, я і п’яницею став. З горя, так би мовити. Пане Фріц, може, ти божевільний?

Ганс ображено відвернувся.

— Не треба сміятися з нього, — тихо сказав Суботін англійською мовою. — Краще налий мені трохи.

Поль підвівся, похитуючись пішов до стойки по склянку. Поки він ходив, за столом було сказано пошепки дві фрази.

— Він не намагався про щось дізнатися? — спитав Суботін.

— Заспокойтесь. Нудьгуюче щеня, не більше… У вас що-небудь є?

Суботін заперечно похитав головою.

Поль налив Суботіну віскі, цокнувся і випив. Суботін відпив ковток і одсунув склянку.

— Не можна, — посміхнувся він шоферові. — Ти хочеш, щоб твоє начальство мене вигнало?

Сталося несподіване. Поль ударив кулаком по столу і вигукнув:

— Хочу! Так, хочу, щоб вас вигнали! Ви, шеф, хороша людина! Поля не обдуриш, у мене на людей нюх шоферський. Тож слухайте, шеф… Ви хороша людина, а займаєтесь чорт знає чим.

— Що ти верзеш? — образився Суботін. — Випий зельтерської, промий мозок.

Але Поля вже не можна було зупинити. Він схопив Ганса за руку.

— Слухай, Фріц, я розкажу тобі, чим він займається…

— Мовчати! — тихо, але владно промовив Суботін. — Забув, що ти в армії, що для базік є військовий суд?

Поль дивився на Суботіна з ненавистю. Потім ця ненависть ураз згасла в його очах, руки безвільно повисли, наче він збирався стати за командою «струнко». І раптом шофер заплакав, по його скам’янілому обличчю текли сльози.

Ганс нахилився до нього через стіл.

— Слухай, друже, як тобі не соромно? Ти ж мужчина.

— Мені набридло… — по-дитячому схлипнув Поль. — В аеродромний бар мені заходити не можна — там тільки для офіцерів. Тут я теж не людина… — Він рвучко обернувся до Суботіна.

— Ідіть, шеф! Перекажіть усе начальству! Нехай мене судять! — В очах його знову спалахнула ненависть. — Але буде суд і вам за ваші брудні справи! Буде!

Поль підвівся і не озираючись пішов до дверей.

— Цікаво? — тихо спитав Суботін.

— Дуже, — відповів Ганс.

— На добраніч. Я наздожену його. Щоб він, бува, там не вчинив скандалу…

На шосе Суботін наздогнав Поля і взяв під руку. Той не опирався. Мовчки вони дійшли до аеродрому. Суботін підштовхнув Поля вперед, і він благополучно проминув вартового, який про щось замислився.