Операція-відповідь

43

Ця зима здавалася Суботіну неймовірно довгою. Головне, він зовсім не знав, коли ж настане строк засилання агентів…

У плані операції враховувалися найрізноманітніші ситуації, в яких міг опинитися Суботін. Передбачалось і те, що з ним сталося тепер. Більше того, за планом, Суботін мав сам напроситися готувати агентуру для Росії. Так чи інакше, тепер план вимагав від нього сумлінно, не викликаючи найменшої підозри, працювати, а коли почнуть закидати агентів, попередити про це своїх.

Але була одна дуже серйозна обставина, яка непокоїла Суботіна. його життя і діяльність обмежувалися стінами школи. Зв’язкові від Ричагова не могли сюди проникнути. А що коли засилання агентів здійснюватиме не школа, а зовсім інша організація? Тоді все полетить шкереберть.

Як він міг передбачити і усунути цю небезпеку? Він вирішив: тільки з допомогою ще сумліннішої праці в школі. Треба міцно зв’язати себе з справою підготовки агентури, щоб начальство неминуче прийшло до висновку, що він має лишатися з своїми курсантами аж до моменту їх засилання.

У школі Суботін мав можливість читати газети. З усього було видно, що створення східнонімецької демократичної держави страшенно дратувало окупантів Західної Німеччини.

Особливу тривогу в них викликав настрій німців, які бачили, що на сході країни всенародним голосуванням обрано справжній демократичний уряд. А штучно створений окупантами західний, боннський уряд не користувався авторитетом серед населення. Ось чому все ширше розгорталася грязна війна проти демократичного життя у Східній Німеччині. Диверсії на заводах. Засилання провокаторів, які поширювали панічні чутки. Терористичні акти проти демократичних діячів. Посилення валютної війни. Наклепницькі вигадки про радянські плани поневолення Східної Німеччини.

Дізнаючись про все це, Суботін нервував ще більше. Іноді йому здавалось, що він зараз нічого не робить, а в перспективі може взагалі не виконати завдання. І ця мнима, на його думку ганебна, бездіяльність пригнічувала розвідника. Але поки що Суботін і далі додержувався попередньо наміченої тактики: з усіх сил старався добитися прихильності начальства.

Наприкінці листопада Хауссон уперше похвалив Суботіна за його роботу і запропонував йому — так би мовити для заохочення — поїхати на три дні в Мюнхен, як він висловився: «Розважитися з допомогою цивілізації».

В душі Суботін зрадів, але вголос байдуже сказав, що йому не дуже хочеться відриватися од роботи, яку він» так полюбив.

— Ви мужчина, — посміхнувся Хауссон, — і в Мюнхені знайдете чимало дублерів вашої Анни Лорх…

Суботін байдуже махнув рукою.

— Хай їм біс!..

У Мюнхені Суботін жив, звичайно, в готелі «Глорія» і щоранку купував у кіоску газети і журнали. За ці дні він обмінявся з Ричаговим цілою серією шифрованих повідомлень. Одержав він і коротку шифровку від полковника Сьоміна: «Ваші дії схвалено. Операція розгортається нормально».

Повернувшись з Мюнхена, Суботін працював ще з більшим старанням, навіть з натхненням. Він наче забув, хто він насправді: курсанти його поважали і слухали його лекції уважно. Навчання він проводив цікаво, весело, вміло переконуючи курсантів в тому, що їм доведеться виконувати не таке вже складне доручення. Маючи добру підготовку і чудове спорядження, вони блискуче виконають завдання і повернуться з славою до забезпеченого життя.

Хауссон був задоволений Суботіним. З першого січня його призначили старшим інструктором школи. Якось Суботін почав розмову з Хауссоном про строки навчання. Несподівано майор розсердився.

— Сподіваюсь, ви не хочете поспішати і повторювати берлінський експеримент? Це у Вашінгтоні, сидячи на теплому місці, можна думати, що така справа робиться швидко. Але ж ми з вами знаємо…

— Я задав це питання тому, — ображено перебив його Суботін, — що мені в останній час почало здаватися, наче саме ви підганяєте всіх викладачів, а я вважаю це неправильним.

— «Вважаєте, вважаєте», — Хауссон злостився все більше. — Робота має провадитись під девізом: «Все, що можна зробити сьогодні, — зроби сьогодні». Нам поки що не присвоїли найменування академії. Всі академії містяться у Вашінгтоні, а не тут…

Суботін усе зрозумів: мабуть, на Хауссона натискало вище начальство і примушувало його поспішати. Він заперечує, але разом з тим хоче, щоб курсанти і викладачі працювали з максимальним навантаженням. На випадок ревізії це відведе од нього обвинувачення, що він зволікає.

Хоч Хауссон і не назвав точного строку підготовки курсантів, з усього можна було зрозуміти, що він розраховує навчати їх не менше року. Невже те головне, ради чого Суботін тут, доведеться чекати цілий рік? Лишилась тільки одна надія: начальство все-таки візьме гору над Хауссоном.

А тим часом Суботін намагався якнайближче зійтися з своїми курсантами, щоб краще знати, що являє собою кожен з цих майбутніх ворожих лазутчиків.

Він проводив бесіди, які називав індивідуальним інструктажем, то з одним, то з іншим курсантом.

Найнебезпечнішим, звичайно, був Гарасим Барков — геркулес з дівочим обличчям і очима вбивці. Він був страшний своєю спокійною готовністю до всього. Під час бесіди з Суботіним Барков розповідав про свою роботу в гестапо в одному з шахтарських містечок Донбасу.

— Хвацька була робота! — сказав він, похмуро блиснувши сірими очима. — Мені довелося двох комуністів штовхнути в стовбур шахти. Так вони… — Він замовк, потім посміхнувся і додав: — Сліди завжди треба закопувати якнайглибше…

Яких неймовірних зусиль коштувало Суботіну бути в цю хвилину тільки уважним слухачем!.. Найстрашнішим у Баркова була його цілковита, переконана безпринципність. Служив німцям, тепер служить американцям. Завтра він служитиме кому завгодно, тільки платили б і не заважали жити для свого задоволення.

Костянтин Ганецький — колишній харківський репортер. Він розповів Суботіну всю свою біографію. Насамперед Суботін підмітив, що про дитинство і юнацькі роки Ганецький розказував так, як говорять про щасливу пору свого життя. Розповідаючи, він задумливо посміхався своїм спогадам.

— Хотів стати письменником, — з сумом закінчив він і замовк. Потім, ніби спохватившись, що робить тактичну помилку в розмові з старшим інструктором, почав байдуже говорити про війну, про те, як він не встиг евакуюватися і фашисти забрали його в Німеччину, де він працював перекладачем у концтаборі. І що було з ним далі, аж до вступу в цю школу.

— Так, ви обрали цікаве діло… — спідлоба стежачи за Ганецьким, промовив Суботін. — Надзвичайно цікаве! От і напишіть книгу про своє життя, яке завершується таким захоплюючим епізодом.

— Чому завершується? — насторожився Ганецький. — Хіба я старий? — Він удавано посміхнувся, але очі занепокоєно дивились на Суботіна.

— Я бачу, ви не дуже кмітливий, містер, — засміявся Суботін. — Зараз ваша книга потрібна тільки в Радянському Союзі як повчання, так би мовити, для нащадків. Але, сподіваюсь, ви не розраховуєте там звернутися до видавництва із своїм рукописом. А тут таку книжку вам дозволять видати тільки тоді, коли ви підете на пенсію. Пора вже знати: розвідники, які діють, книжок про себе не пишуть.

— О-о, я це розумію, — полегшено зітхнув Ганецький.

Мабуть, тільки Ганецький справив на Суботіна враження людини, що, потрапивши в Радянський Союз, активно діяти як шпигун не зможе. Решта курсантів були небезпечні по-різному, але все-таки небезпечні. їх душі були скалічені всією атмосферою життя у ворожому світі.