Осина фабрика

10 Пес-утікач

Мене завжди дратувало, що Ерік збожеволів. І хоча це відбулося не відразу, тобто він не перетворився на безумця в якусь одну мить, але, на мою думку, той випадок з усміхненою дитиною все ж щось в Еріку перемкнув і неминуче призвів до катастрофи. Якась частина його сутності не змогла змиритися з тим, що трапилося, побачене аж ніяк не вкладалося в його розуміння того, як усе має бути. Можливо, десь у глибині його душі, під часовими та культурним шарами, мов рештки Римської імперії під сучасним містом, досі збереглася віра в Бога й Ерік виявився неспроможним усвідомити, як Він, якщо Він усе ж існує (що, звісно, сумнівно), здатен був допустити, щоб така річ трапилася з будь-якою істотою, начебто створеною за Його образом і подобою.

Що б тоді в Еріку не зламалося, це була слабкість, фундаментальний недолік, якого не мусить бути в справжнього чоловіка. Жінки — про що я дізнався, переглянувши сотні, а можливо, й тисячі кінострічок та телепрограм, — не здатні витримати справді серйозних переживань; коли їх ґвалтують або коли помирають їхні кохані, вони ламаються, божеволіють, вчиняють самогубство або ж просто знемагають і помирають з горя. Я, звісно, розумію, що не всі вони схильні реагувати в такий спосіб, однак цілком очевидно, що зазвичай трапляється саме так і ті, хто є винятками з цього правила, перебувають в абсолютній меншості.

Певно, мусить бути якась невелика кількість сильних жінок, у чиїх характерах більше чоловічого, ніж у решти, але підозрюю, що Ерік став жертвою, оскільки в ньому самому було дещо забагато жіночого. Ця його чуйність, це небажання нашкодити іншим, цей витончений проникливий розум — він був таким, бо мислив надто по-жіночому. До того жахливого випадку це жодним чином Еріку не заважало, але саме в ту мить, коли він опинився в критичній ситуації, цього виявилося достатньо, щоб його зламати.

У цьому я звинувачую батька, не кажучи вже про ту недоумкувату курву, яка кинула його заради іншого. Частково батька варто винити бодай за те, наскільки безглуздо він поводився, дозволяючи малому Еріку носити будь-який одяг й обирати між сукнями та штанами; Гармсворт і Мораґ Стоув мали всі підстави перейматися вихованням свого небожа й правильно вчинили, запропонувавши про нього попіклуватися. Усе могло скластися інакше, якби не батькові навіжені ідеї, якби моя матір не ненавиділа Еріка, якби Стоуви забрали його до себе раніше; проте склалося так, як склалося, і тому сподіваюся, що батько звинувачує себе в цьому не менше, ніж я його. Я хочу, щоб над ним повсякчас нависав тягар провини, щоб він страждав на безсоння, щоб холодними ночами його переслідували жахіття й, щойно йому таки вдасться поринути в сон, нехай би він одразу ж прокидався, залитий потом. Він на це заслуговує.

Того вечора, коли я повернувся з прогулянки серед пагорбів, Ерік не телефонував. Я рано вклався спати, та попри те, що втомився після походу, дзвінок усе одно б мене розбудив, однак так чи інакше нічого не порушило мій сон аж до ранку. Прокинувся я у звичний для себе час, прогулявся в ранковій прохолоді серед пісків і повернувся саме вчасно, щоб з’їсти великий поживний сніданок.

Мене щось непокоїло, батько поводився тихіше, ніж зазвичай, а спека швидко наростала й у будинку робилося задушливо навіть із відчиненими вікнами. Я вештався кімнатами, визирав крізь вікна надвір, перехилявся через підвіконня, примружившись, оглядав довколишню територію. Коли батько нарешті задрімав на шезлонгу, я пішов до своєї кімнати, перевдягнувся у футболку та легкий жилет із кишенями, набив їх корисними речами, перекинув через одне плече рюкзак і вирушив оглянути підступи до острова, сподіваючись заскочити ще й на звалище, якщо там буде не надто багато мух.

Я одягнув сонцезахисні окуляри й крізь коричневе скло «полароїдів» кольори заграли ще яскравіше. Я почав обливатися потом, щойно вийшов за поріг. Теплий бриз, у якому майже не відчувалося прохолоди, невпевнено віяв з кількох напрямків, приносячи з собою запахи трави й квітів. Я впевнено попростував стежкою, перейшов через міст, спустився вздовж затоки до струмка, перестрибуючи його відгалуження й притоки, доки не дістався того місця, де будував дамби. Там я повернув на північ і поліз на пасмо дюн, з яких відкривався вид на море; я здирався на їхні піщані верхівки, незважаючи на спеку й зусилля, яких необхідно було докласти, щоб залізти на них з південного боку, лише б отримати можливість ретельно оглянути околиці.

Надворі стояла така спека, що все навкруги тремтіло, здавалося розмитим і мінливим. Коли я торкався піску, він обпікав мені долоні, навколо мене дзижчали й стрекотали комахи всіх можливих видів і розмірів. Я постійно від них відмахувався.

Час від часу я користувався біноклем, витирав із чола піт, підносив окуляри до очей і вдивлявся крізь тремке спекотне марево в далечінь. Голова чухалася від поту, свербіло в промежині. Я перевіряв свої речі частіше, ніж зазвичай, розгублено зважував у руці мішечок зі сталевими кульками, торкався ножа «боуї» й рогатки, що висіли на поясі, пересвідчувався, чи не загубив запальничку, гаманець, гребінець, дзеркальце, ручку та папір. Я попивав воду з прихопленої з собою фляжки, хоча вона була теплою й уже відгонила затхлістю.

Оглядаючи піски й плюскотливе море, я раз по раз натрапляв поглядом на цікаве сміття, проте тримався дюн, а коли треба було, то здирався дедалі вище, продовжуючи рухатися на північ, перестрибуючи через струмки й маленькі болітця, і невдовзі проминув Бомбове Коло, а тоді й те досі безіменне місце, де Есмеральда поринула в небо.

Я подумав про них лише тоді, коли вони вже лишилися позаду.

Приблизно за годину я звернув углиб суходолу, а тоді рушив на південь повз останні дюни, з яких було видно поросле чагарником пасовище, де, нагадуючи повільних личинок, неспішно походжали й скубли траву вівці. Якийсь час я постояв, спостерігаючи, як високо в чистому блакитному небі кружляв у висхідних потоках теплого повітря великий птах, розвертаючись то в один, то в інший бік. Під ним, випроставши крила й витягнувши білі шиї, шугало в пошуках чогось їстівного кілька чайок. На вершечку однієї з дюн я знайшов мертву жабу, суху, застряглу в піску, із запеклою кров’ю на спині, і задумався над тим, як же вона туди потрапила. Ймовірно, її впустила якась пташка.

Урешті-решт, щоб сховати очі від сонця, я одягнув на голову свого зеленого кашкета. Завернув на стежку, порівнявся з островом і будинком. Я продовжував рухатися далі, однак подеколи все ж спинявся й роззирався навкруги в бінокль. Приблизно за милю від мене поміж дерев виблискували легкові автомобілі й вантажівки — там була траса. У небі пролетів гелікоптер; найімовірніше, він прямував на одну з бурових платформ або ж до трубопроводу.

Одразу по полудні я вийшов до звалища, перед яким росло кілька низьких дерев. Примостившись у затінку одного з них, я оглянув територію в бінокль. Там копирсалися чайки, але людей я не помітив. Посередині палало вогнище, над яким звивалась тонка цівка диму, навкруги простягалися гори привезеного з міста та його околиць сміття: картонні коробки, чорні поліетиленові пакети, а також блискучі іржаво-білі старі пральні машинки, кухонні плити й холодильники. Ураз здійнявся крихітний смерч, якусь хвильку покружляв у повітрі папір, а тоді розвіявся, наче його й не було.

Я попростував звалищем, насолоджуючись солодкуватим запахом гнилизни. Кóпав ногами сміття, перевертав черевиком усілякі цікавинки, однак нічого вартого уваги мені так і не трапилося. Одна з причин, з огляду на яку я вже багато років поспіль люблю сюди ходити, полягає в тому, що звалище мінливе; воно постійно ворушиться, нагадуючи величезний живий організм, і розростається, мов гігантська амеба, що поглинає життєдайні землі й вбирає в себе людське сміття. Проте сьогодні воно здавалося стомленим та знудженим. Це мене дратувало, і я ледь стримував злість. Я пожбурив кілька аерозольних балончиків у кволе вогнище, але навіть це не принесло розради, бо ж, зайнявшись блідим полум’ям, вони лише тихесенько тріснули. Полишивши звалище, я рушив далі на південь.

На березі маленького струмка, приблизно за один кілометр від звалища, стояло просторе бунгало, заміський будинок із видом на море. Воно було зачинене й закинуте; на вибоїстій дорозі, що вела до будинку, а звідти на пляж, я не помітив жодних свіжих слідів. Саме цією дорогою Віллі, ще один друг Джеймі, катав нас на своєму старому мінівені — тоді ми ганяли пляжем і машину добряче заносило на піску.

Я позазирав крізь вікна в порожні кімнати й побачив там старі недоладні меблі; запилюжені й занедбані, вони ховалися в тіні. На столі лежав старий журнал із пожовклим на сонці кутиком. Сівши в затінку фронтону, я допив свою воду, зняв кашкета й витер хусточкою чоло. З розташованого дещо далі на узбережжі полігона долинали приглушені вибухи; у західному напрямку над спокійним морем пролетів реактивний винищувач.

За будинком починалося пасмо невисоких пагорбів, верхівки яких поросли кущами дроку й перекошеними вітром низькорослими деревцями. Відмахуючись від мух, я навів на них бінокль; у мене починала потроху боліти голова і, навіть попри те, що я щойно пив воду, пересохло в роті. Опустивши бінокль, я знову начепив сонцезахисні окуляри й тоді почув.

Пролунало чиєсь виття. Якась тварина — Боже ж ти мій, я міг лише сподіватися, що то була не людина, — заревла від болю. Наростаюче страдницьке виття, крик, на який здатна лише тварина на межі смерті, рев, який ви не очікуєте почути від жодного живого створіння.

Я сидів, і з мене градом котився піт, тіло пекло й свербіло від палючої спеки; і попри це мене все одно пробрав дрож. Я весь затремтів від холоду, мов пес, що, вийшовши з води, обтрушується від носа до хвоста. Липке від поту волосся на потилиці стало дибки. Прошкрябавши руками по теплій дерев’яній стіні будинку, я підвівся так хутко, що бінокль, який висів у мене на шиї, аж підскочив. Виття чулося з боку пагорбів. Я пересунув свої «полароїди» з очей на лоба й знову схопив бінокль, стукаючи себе окулярами по надбрівних дугах, доки боровся з коліщатком фокусування. У мене тремтіли руки.

З кущів дроку вигулькнуло щось чорне, услід за ним потягнувся шлейф диму. Істота мчала вкритим пожовклою травою схилом уздовж огорожі. Бінокль стрибав у руках, але я докладав усіх зусиль, аби не випустити тварину з виду. Повітря здригалося від пронизливого, високого й страшного виття. Звір сховався за кущами, однак невдовзі я знову його побачив — він тікав і палав, спершу мчав по траві, а тоді поскакав крізь очерет, здіймаючи за собою бризки. У горлі остаточно пересохло; я не міг навіть ковтнути, я задихався, однак не припиняв стежити за твариною, яка послизалася, розверталася, звискувала, високо підстрибувала, падала й, здавалося, борсалася на місці. Раптом звір зник — за кількасот метрів від мене й приблизно на такій само відстані від верхівки пагорба.

Я одразу ж навів бінокль на вершину, оглянув увесь хребет, повернувся на те ж місце, звідки почав, окинув поглядом підніжжя, затим верхівку, ще раз провів біноклем уздовж усього пасма, спинився, щоб уважно роздивитися один із кущів, похитав головою й знову перевірив усі пагорби. У якійсь недолугій частині моєї свідомості промайнула думка про те, що у фільмах, коли люди дивляться крізь бінокль і показується те, що вони мали би бачити, вам завжди демонструють щось на кшталт перевернутої набік «вісімки», але насправді переді мною в окулярах завжди поставало майже ідеальне коло. Я опустив бінокль, швидко роззирнувся навсібіч і, пересвідчившись, що довкола не було ні душі, вискочив із затінку будинку, перестрибнув через низький дротяний паркан садка та якомога швидше помчав до пагорбів.

Здершись на верхівку, я зігнувся навпіл, нахиливши голову до колін, і якийсь час постояв так, відновлюючи дихання та дозволяючи поту скрапувати з мого волосся на яскраво-зелену траву під ногами. Моя футболка геть прилипла до тіла. Спершись руками об коліна, я підвів голову й напружив зір, щоб оглянути зарості дроку та ряди дерев. Я окинув поглядом дальній схил і поля за ним аж до наступної череди кущів, у заглибині за якою пролягали залізничні колії. Роззираючись навсібіч, я помчав вершиною пагорба, доки не натрапив на невеличку ділянку землі, на якій горіла трава. Затоптавши полум’я, я пошукав і знайшов сліди. Побіг хутчіше, незважаючи на протести горла й легень, і дістався ще одного місця, де палала трава й уже починав займатися кущ дроку. Я збив вогонь і рушив далі.

У вузькій балці на протилежному від моря боці вершини деякі дерева мали майже нормальну форму, і лише їхні верхівки, що випиналися над пасмом пагорків, були викривлені вітром убік суходолу. Я спустився в зарослу травою улоговину й опинився серед рухливих тіней, утворених гілками й листям, які поволі гойдалися вгорі. На землі було викладене камінцями коло, у центрі якого чорніла вигоріла пляма. Озирнувшись навкруги, я помітив ділянку з притоптаною травою. Я зупинився, заспокоївся, ще раз роззирнувся навсібіч, окинув поглядом дерева, траву й папороть, проте більше нічого не побачив. Підійшовши до камінців, я торкнувся їх рукою й спробував на дотик попіл у центрі кола. Камінці й земля виявилися гарячими, надто гарячими, щоб притулити до них долоню, попри те що довкола був затінок. У повітрі відчувався запах бензину.

Я вибрався з балки й виліз на дерево, зручно влаштувався й уважно оглянув усю довколишню територію, за необхідності позираючи в бінокль. Анічогісінько.

Злізши на землю, я кілька секунд постояв на місці і, глибоко вдихнувши, збіг пагорбом по діагоналі до того місця, де мала бути тварина. Я відхилився від свого курсу лише раз, щоб затоптати ще одну невеличку пожежу. Натрапивши зненацька на вівцю, яка скубла на схилі траву, я перестрибнув просто через неї, а вона, мекнувши з переляку, поскакала геть.

Пес лежав у воді, там, де струмок витікав із болота. Він досі був живий, попри те що більша частина його чорної шерсті обгоріла, а шкіра збагряніла й сочилася кров’ю. Пса тіпало у воді, і через це мене також кинуло в дрож.

Я стояв на березі й дивився на нього. Піднімаючи тремтячу голову над водою, він міг поглянути на мене лише єдиним уцілілим оком. Довкола нього плавали грудкуваті жмути обгорілої шерсті. Я вловив запах горілої плоті й відчув, як мені під горло, трохи нижче адамового яблука, підкотився важкий клубок.

Діставши з-за пояса рогатку, я взяв із мішечка сталеву кульку, вклав її в шкіряне «сідло», відтягнув джгут, торкнувшись рукою спітнілої щоки, і вистрілив.

Голова пса смикнулась, шубовснула у воду й знову випірнула, через що тіло тварини відплило від мене й перевернулося набік. Тушу понесло течією, але невдовзі прибило до берега. З дірки, на місці якої було око, текла кров.

— Від Френка не втечеш, — прошепотів я.

Я витягнув пса зі струмка й за допомогою ножа вирив у торф’яному ґрунті трохи вище за течією яму, подекуди борючись із викликаними смородом трупа нападами блювоти. Поховавши тварину, я ще раз роззирнувся довкола і, вирахувавши напрямок бризу, який тепер трохи посилився, відійшов дещо вбік та підпалив траву. Полум’я охопило кінець вогняного шляху собаки, а також його могилу. Як я й розраховував, воно згасло, досягнувши струмка, але мені довелося затоптати ще кілька клаптиків землі, що зайнялися на протилежному березі, там, куди потрапили перекинуті вітром жаринки.

Завершивши з усім цим — приховавши докази й випаливши землю, — я розвернувся й побіг додому.

До будинку я дістався без пригод, вижлуктив дві пінти води й спробував розслабитися в холодній ванній, поставивши на бортик пакет апельсинового соку. Мене досі тіпало, і я довго вимивав сморід паленого зі свого волосся. З кухні, де мій батько готував вечерю, долинали запахи вегетаріанських страв.

Я був переконаний, що лишень трішечки розминувся з братом. Як на мене, він у тому місці не ночував, однак був там, хоча я його вже не застав. Я відчув певне полегшення, і попри те, що це важко було визнати, насправді так воно й було.

Пірнувши, я повністю опустився під воду.

На кухню я вийшов у халаті. Батько сидів на стільці в майці й шортах, спершись ліктями на стіл, і читав «Інвернесс кур’єр». Поставивши пакет з апельсиновим соком у холодильник, я підняв кришку каструлі, у якій охолоджувалося каррі. На столі стояли миски з салатом. Батько гортав сторінки газети й не звертав на мене уваги.

— Спекотно, еге ж? — мовив я, аби що-небудь сказати.

— Угу.

Я всівся з протилежного боку столу. Не підводячи голови, батько перегорнув чергову сторінку. Я відкашлявся.

— Біля нового будинку сталася пожежа. Я побачив її й загасив, — сказав я, щоб забезпечити собі прикриття.

— Погода така, — відказав батько, уп’явшись поглядом у газету. Я кивнув сам собі й обережно почухав крізь халат промежину.

— У прогнозі казали, що завтра ввечері має бути злива. Принаймні так вони сказали, — мовив я й стенув плечима.

— Ну побачимо, — відповів батько, знову перегорнув газету на першу сторінку й підвівся, щоб подивитися на каррі.

Я знову кивнув сам до себе, граючись із кінчиком пояса й мимохідь поглядаючи на газету. Батько схилився над каструлею й понюхав страву. Я ж не відривав погляду від сторінки.

Подивившись на батька, я підвівся, обійшов стілець, на якому він сидів, і став, немовби визираючи крізь відчинені двері надвір, проте насправді скосив погляд на газету. «ЗАГАДКОВА ПОЖЕЖА В ДАЧНОМУ БУДИНКУ» було написано в заголовку статті в лівому нижньому кутку першої шпальти. У дачному будинку, розташованому південніше Інвернесса, спалахнула пожежа незадовго до подання номера в друк. Поліція досі вела розслідування.

Я повернувся на свій бік столу й сів.

Урешті-решт ми взялися до каррі й салату, і я знову почав обливатися потом. Раніше я вважав дивним те, що на ранок, після того як повечеряю каррі, його запах лишався в мене під пахвами, але, дізнавшись, що в Джеймі буває так само, я заспокоївся. Каррі я їв разом із бананом та йогуртом, але так чи інакше було надто жарко; батько ж, який завжди вирізнявся доволі мазохістичним ставленням до цієї страви, цього разу не доїв майже половини своєї порції.

Коли задзвонив телефон, я, досі в халаті, сидів собі у вітальні й дивився телевізор. Я підхопився, однак почув, що батько вийшов із кабінету на дзвінок, тож зупинився біля дверей і прислухався. Мені майже нічого не було чути, проте на сходах загупали кроки, а тому я підбіг до крісла, гепнувся в нього, схилив голову набік, заплющив очі й відкрив рота. Батько прочинив двері.

— Френку! Кличуть тебе.

— Гм? — протягнув я, розліплюючи очі, поглянув на телевізор і невпевнено підвівся.

Батько лишив двері відчиненими й рушив назад до свого кабінету. Я піднявся сходами до телефону.

— Мм? Алло?

— Алло? Це Френк? — поцікавився хтось із помітним англійським акцентом.

— Так. Алло? — спантеличено відповів я.

— Гей-гей, Френкі, малий! — крикнув Ерік. — А я вже тут! У самій, так би мовити, грудній клітці ваших лісів! І досі харчуюся старими добрими хот-догами! Хо-хо! Як ти там, братка? Зірки тобі сприяють, га? До речі, а хто ти за знаком Зодіаку? А то я щось забув.

— Пес.

— Гав! Невже?

— Ага. А ти хто? — запитав я, слухняно підіграючи одному зі старих Ерікових жартів.

— Рак! — прокричав у відповідь він.

— Доброякісний чи злоякісний? — утомлено поцікавився я.

— Злоякісний! — проскрипів Ерік. — У мене мандавошки!

Доки він реготав, я відставив слухавку від вуха.

— Слухай, Еріку… — почав я.

— Як ти там? Як справи? Як почуваєшся? Усе добре? Як сам? Як ти? Як воно, га? Де там твоя голова? Боже мій, Френку, а знаєш, чому «вольво» свистять? Так і мені невтямки, але кому на це не начхати? Як там казав Троцький? «Сталін мені потрібен, як дірка в голові». Ха-ха-ха-ха-ха! Але насправді ці німецькі машини мені не подобаються. Надто вже близько в них фари розташовано. Френкі, з тобою там усе гаразд?

— Еріку…

— У ліжечко. І спати. Може, й подрочити? Ось в чім клопіт![8] Хо-хо-хо!

— Еріку, — повторив я, озираючись і поглядаючи вгору, аби пересвідчитися, що батька ніде не видно. — Ти не міг би стулити пельку?!

— Що? — тихо й ображено перепитав Ерік.

— Собака, — прошипів я. — Я бачив сьогодні того собаку. Біля нового будинку. Я був там. Я бачив його.

— Якого ще собаку? — розгублено запитав він. Мені було чути, як важко він зітхнув, на тлі цього почувся якийсь брязкіт.

— Не грайся зі мною, Еріку. Я бачив його. І я хочу, щоб ти це припинив, ясно? Більше жодних собак! Чуєш? Ти мене зрозумів? Ну?

— Що? Яких ще собак?

— Ти мене почув. Ти надто близько. Більше жодних собак. Облиш їх. І дітей також. Жодних черв’яків. Просто забудь про це. Якщо хочеш, приходь до нас — побачимося. Це буде добре. Але облиш черв’яків і припини палити собак. Еріку, я серйозно. Повір мені.

— У що мені повірити? Про що ти говориш? — жалібно проказав Ерік.

— Ти мене почув, — відповів я й поклав слухавку. Я стояв біля телефону й поглядав нагору. За кілька секунд апарат задзвонив знову. Я зняв слухавку, почув пищання й поклав її на важіль. Я постояв так іще впродовж кількох хвилин, однак більше нічого не відбулося.

Щойно я рушив до вітальні, як, витираючи руки ганчіркою, з кабінету вийшов батько; у коридорі повіяло дивним запахом, і він поглянув на мене широко розплющеними очима.

— Хто це був?

— Джеймі, — відповів я. — Просто вирішив покривлятися.

— Угу, — мовив вочевидь заспокоєний батько й повернувся до кабінету.

Окрім відрижки від каррі з татового кабінету не долинало жодного звуку. Коли під вечір стало прохолодніше, я вийшов надвір і один раз обійшов острів. З моря насувалися хмари, нагадуючи двері, що зачинялися в небі над островом, не випускаючи з нього денну спеку. З іншого боку пагорбів почувся грім, однак блискавки я не помітив. Спав я уривчасто й цілу ніч, обливаючись потом, крутився й совався в ліжку, аж доки над пісками не замайорів налитий кров’ю світанок.