Осина фабрика

9 Що трапилося з Еріком

Я прокинувся доволі пізно, пізніше, ніж зазвичай. Батько повернувся додому, щойно я прийшов з пляжу, а оскільки я одразу ж уклався в ліжко, то спав довго й добре виспався. Уранці я зателефонував Джеймі, слухавку зняла його мати й сказала мені, що він пішов до лікаря, однак незабаром має повернутися. Склавши рюкзак, я повідомив батька, що додому з’явлюся лише рано ввечері, і вирушив до міста.

Коли я дістався будинку Джеймі, він уже був удома. Ми вихилили по кілька склянок старої доброї «Червоної смерті» й досхочу наговорились; потім, після того як об одинадцятій ми трошки перехопили і його мати почастувала нас своїми домашніми пирогами, я пішов від Джеймі й рушив до пагорбів за містом.

Здершись пологим схилом скелі над лісництвом на порослу вересом вершину, я вмостився на великому валуні й з’їв свій ланч. Повітря над Портенілом тремтіло від спеки, пасовище було поцятковане білими вівцями, за ним виднілися дюни, звалище, острів (направду, звідти, де я сидів, не було видно, що то острів; він здавався просто частиною суходолу), піски та море. У небі висіло кілька невеличких хмаринок; перед обрієм, понад гладінню моря й затоки, його блакить потроху бліднула. У мене над головою співали жайворонки, і я бачив, як угорі ширяв канюк, виглядаючи, чи нічого не ворушиться поміж трави, вересу, рокитника й дроку. Довкола дзижчали й кружляли комахи, тож, доки я їв сендвічі й пив апельсиновий сік, мені доводилося відмахуватися від них віялом із папороті.

Ліворуч вершини пагорбів простягалися на північ і, поступово вивищуючись, танули в сіро-блакитній мерехтливій далині. Я розглядав у бінокль місто під собою: поспостерігав, як вантажівки й легкові автомобілі їхали головною дорогою, і простежив, як поїзд, що прямував на південь, спинився в місті, а тоді знову помчав далі, звиваючись приморською рівниною.

Час від часу я люблю вибиратися за межі острова. Утім не надто далеко; мені досі подобається за можливості не втрачати його з виду, проте іноді корисно змінити місце перебування й, опинившись дещо віддалік, поглянути на речі в перспективі. Звісно, я розумію, наскільки цей клаптик землі маленький; я не дурний. Я знаю розміри планети й те, наскільки мізерна її частина мені відома. Я передивився надто багато телепрограм про природу й подорожі, тож доволі добре усвідомлюю, наскільки мій безпосередній досвід пізнання обмежений; проте в мене не виникає бажання його розширювати, я не маю потреби подорожувати іншими країнами, досліджувати чужі землі або знайомитися з різними людьми. Мені відомо, хто я, і я усвідомлюю обмеженість своїх можливостей. У мене достатньо причин обмежувати свій кругозір; одна з них — страх (о, так, і я це визнаю), а ще — потреба почуватися впевнено й безпечно у світі, який цілком випадково повівся зі мною надто жорстоко в тому віці, коли я аж ніяк не міг цьому завадити.

До того ж мене застеріг приклад Еріка.

Ерік поїхав геть. Ерік, такий розумний, кмітливий, чуйний і перспективний, полишив острів і спробував жити, як йому заманеться; обрав свій шлях і йшов ним. Це призвело до майже цілковитого знищення його особистості й перетворило мого брата на зовсім іншу людину, лишень безсоромно схожу на того притомного юнака, яким він був колись.

Утім він усе одно лишався моїм братом, і певною мірою я досі його любив. Гадаю, я любив його попри будь-які зміни, так, як він любив мене, незважаючи на мою неповносправність. Припускаю, це нагадувало бажання захищати, яке жінки мають відчувати до дітей, а чоловіки — до жінок.

Ерік полишив острів ще до мого народження й приїздив тільки на канікули, однак, на мою думку, духовно він завжди був тут, тож коли через рік після нещасного випадку, який трапився зі мною, він усе ж повернувся по-справжньому і наш батько вирішив, що ми вже достатньо виросли, щоб він зміг піклуватися про нас обох, його присутність жодним чином мене не обурювала. Навпаки, ми від початку подружилися, і я переконаний, що насправді йому самому було незручно, адже я вештався за ним, мов раб, та в усьому його наслідував, однак оскільки це був Ерік, то він надто піклувався про почуття інших, щоб сказати мені правду й у такий спосіб образити.

Коли його відправляли до приватних шкіл, я нидів і чахнув; коли ж під час канікул він повертався, я оживав: стрибав, радів, у мені вирувало життя. Літо за літом ми проводили на острові разом, запускали повітряних зміїв, виготовляли моделі з дерева, пластмаси, «леґо», «меккано»[7] і будь-чого, що траплялося нам на шляху, зводили дамби й халабуди, рили траншеї. Керували моделями літаків і яхт, будували піщані буєри з вітрилами, засновували таємні товариства, вигадували шифри й мови. Ерік розповідав мені історії, які придумував на ходу. Деякі з них ми розігрували: історії про відважних солдатів, які воювали серед дюн, перемагали й воювали далі, воювали й іноді помирали. Це були єдині випадки, коли Ерік навмисне робив мені боляче, бо ж часом за сюжетом своїх історій він мусив героїчно померти, а я сприймав усе це надто серйозно, спостерігаючи, як він лежав і вмирав у траві або серед пісків, щойно висадивши в повітря міст, дамбу чи ворожу автоколону й до того ж, цілком імовірно, врятувавши мені життя; я ковтав сльози й несильно товк його кулаками, намагаючись змінити історію так, як хотілося мені, проте він відмовлявся, вислизав із моїх рук і помирав; надто часто помирав.

Коли Еріка мучили мігрені — а часом вони тривали впродовж кількох днів, — я також знемагав; носив до запнутої шторами кімнати на третьому поверсі їжу й прохолодні напої, ходив навшпиньках, чатував над братом, а іноді й сам тремтів, коли він стогнав та корчився в ліжку. Коли Ерік страждав, я почувався розбитим, мене ніщо не цікавило; ігри та історії видавалися дурнуватими й безглуздими, і, як на мене, сенс був лише в тому, щоб жбурляти камінці в пляшки і чайок. Я полював на чайок, постановивши, що страждати мав не Ерік, а хтось інший; коли ж мій брат очунював, мені здавалося, ніби він знову приїхав до нас на ціле літо, і я не тямив себе від щастя.

Проте врешті-решт, як це трапляється з будь-яким справжнім чоловіком, Еріка поглинула жага до пізнання зовнішнього й забрала його від мене; він поринув у справжній світ, сповнений казкових можливостей і жахливих небезпек. Ерік вирішив піти стопами батька й стати лікарем. Він сказав мені, що для нас майже нічого не зміниться; здебільшого влітку він так само буде вільний навіть попри те, що йому доводитиметься працювати в глазгівській лікарні або їздити з іншими лікарями до пацієнтів; він сказав мені, що ми так само будемо разом, проте я знав, що це неправда, і бачив, що глибоко в душі він також це розумів. Я зауважив це з його погляду й голосу. Він покидав острів, полишав мене.

Я не міг його звинувачувати — навіть тоді, коли мені було найважче. Це був Ерік, він був моїм братом, він робив те, що повинен був робити, так само як той відважний солдат, що помирав за свій обов’язок або заради мене. Як я міг наважитися сумніватися в ньому або звинувачувати його, якщо він ніколи навіть не припускав можливості сумніватися або звинувачувати в чомусь мене? Боже мій! Подумати лишень про всі ті вбивства, про трьох убитих мною маленьких дітей, про братовбивство! А йому навіть на думку не могло спасти, що я міг якимось чином бути причетним бодай до одного з них. Інакше я б про це довідався. Якби Ерік у чомусь мене підозрював, то просто не зміг би дивитися мені в очі, адже він зовсім не вмів обманювати.

Тож він подався на південь; спершу на рік, вступивши раніше за решту, оскільки блискуче склав іспити, а згодом — на другий. Улітку він повернувся, але вже тоді змінився. Він усе ще намагався дружити зі мною, як і раніше, проте я відчував, що йому доводилося себе до цього змушувати. Він був не зі мною, його душа більше не трималася острова. Він прагнув бути зі своїми університетськими знайомими, займатися улюбленою наукою; імовірно, його душа витала всім світом, от лишень на острів уже не зазирала. Зі мною її більше не було.

Ми ходили на прогулянки, запускали повітряних зміїв, зводили дамби й таке інше, однак тепер усе змінилося; він був дорослим, який просто допомагав мені розважатися, а не ще одним хлопцем, готовим розділити зі мною власне щастя. Нам було непогано разом, і я так чи інакше радів його приїзду, проте сам він відчув неабияке полегшення, коли, провівши місяць на острові, зміг доєднатися до своїх університетських друзів і поїхати з ними відпочивати на південь Франції. Я журився, розуміючи, що втратив друга й брата, таким, яким знав його колись, і щонайгостріше відчував своє каліцтво — тобто те, що, як мені було відомо, назавжди залишить мене підлітком, а отже, ніколи не дозволить вирости й стати справжнім чоловіком, здатним торувати власний життєвий шлях.

Того відчуття я позбувся швидко. У мене був Череп, Фабрика, і до того ж я відчував компенсаторне чоловіче задоволення: я радів блискучим досягненням Еріка в зовнішньому світі, у той час як сам поволі ставав беззаперечним володарем острова й прилеглих територій. Ерік писав мені листи, у яких розповідав про свої успіхи, дзвонив додому, спілкувався зі мною й батьком і змушував мене сміятися під час наших телефонних розмов, як це вміють робити розумні дорослі, навіть якщо ти й не хочеш, щоб тебе смішили. Він ніколи не дозволяв мені відчути, що повністю покинув мене або острів.

А тоді стався нещасний випадок, який — про що ні мені, ні моєму батькові на той час не було відомо — наклався ще й на інші речі, і цього виявилося достатньо, щоб знищити навіть ту змінену, проте все ж відому мені людину. Ерік став таким, яким був раніше, але заразом перетворився на щось абсолютно інше — амальгаму зі свого колишнього «я» (по-сатанинськи вивернутого навспак) та особистості більш досвідченого чоловіка, дорослого, понівеченого, небезпечного, спантеличеного, жалюгідного й безумного водночас. Він нагадував мені розбиту голограму, повне зображення якої містилося в кожному її осколку, що був не лише уламком, але й воднораз окремим цілим.

Це трапилося під час його другого року навчання, коли він допомагав у великій клініці при університеті. Йому навіть не треба було постійно перебувати в надрах тієї лікарні поруч із відбракованими представниками людства; він допомагав у вільний час. Згодом ми з батьком дізналися, що в Еріка були проблеми, про які він нам не розповідав. Він покохав дівчину, але ця історія погано закінчилася — урешті-решт вона сказала, що не кохає його, і втекла до іншого. Якийсь час Еріка мучили особливо сильні мігрені й заважали йому навчатися. Як через це, так і через невдачу з дівчиною, він неофіційно влаштувався в лікарню неподалік від університету, де допомагав медсестрам під час нічних змін і скнів над своїми книжками в темряві палат, доки довкола стогнали й кашляли старі, молоді й хворі.

Так він робив і тієї ночі, коли трапився неприємний випадок. У палаті, де він допомагав, тримали немовлят і маленьких дітей, які були настільки скаліченими, що за стінами лікарні на них у будь-якому разі чекала смерть, хоча ніхто не розраховував, що навіть за наявності належної допомоги вони протягнуть набагато довше. Про всі тодішні події ми дізналися з листа медсестри, яка товаришувала з моїм братом, і з тону листа стало зрозуміло, що, на її думку, не дозволяти деяким із тих дітей померти було несправедливо; вочевидь, вони просто слугували експонатами, яких лікарі та консультанти демонстрували студентам.

Стояла спекотна, задушлива липнева ніч, а Ерік сидів у цьому мерзенному місці поряд із лікарняною котельнею та складськими приміщеннями. У нього цілий день боліла голова, і коли він потрапив до палати, його почала мучити жахлива мігрень. Система вентиляції вже протягом кількох тижнів працювала абияк, і попри те, що техніки намагалися її полагодити, тієї ночі було спекотно й парко, а за таких умов Ерікові мігрені завжди посилювалися. Приблизно за годину хтось мав його змінити, інакше, гадаю, навіть Ерік визнав би поразку, повернувся б до свого гуртожитку і вклався б у ліжко. Натомість він обходив палату, міняв пелюшки, заспокоював немовлят, які невпинно пхикали, робив перев’язки, ставив крапельниці і т. д., у той час як у нього самого розколювалась голова, а перед очима танцювали вогні та іскри.

Дитина, про яку він піклувався, коли це трапилося, була, так би мовити, овочем. Окрім решти вад вона страждала на абсолютне нетримання, не здатна була видавати жодних звуків, окрім булькання, не могла належним чином контролювати свої м’язи — навіть шию їй необхідно було підтримувати за допомогою спеціальної скоби, — а її голову накривала металева пластина, оскільки кістки черепа так і не зрослися й навіть шкіра над мозком була тонкою, мов папір.

Що кілька годин її необхідно було годувати особливою сумішшю. Ерік саме це й робив, коли помітив, що дитина поводиться дещо тихіше, ніж зазвичай, тобто просто безвільно сидить на своєму стільці, втупившись поглядом перед собою, ледве дихає, очі затуманені, а на її звично байдужому обличчі застигла майже блаженна усмішка. Схоже, дитина виявилась неспроможною харчуватись, хоча здебільшого це була одна з небагатьох діяльностей, яка їй подобалася і до якої вона навіть могла долучитись. Ерік був терплячим і довго тримав ложку перед розфокусованими очима дитяти; він підніс її дитині до губ, очікуючи, що та, як зазвичай, висолопить язика або ж спробує нахилитися й узяти ложку до рота, проте тієї ночі вона просто сиділа, не булькотіла, не хитала головою, не совалась, не вимахувала руками й не закочувала очі, а лишень незмінно дивилася перед собою з дивним виразом на обличчі, який можна було помилково сприйняти за вияв радості.

Ерік не здавався й підсів ближче, намагаючись не зважати на давкий біль, попри те що мігрень поступово посилювалась. Він заговорив до дитини лагідним голосом, у відповідь на що вона, як правило, починала крутити очима й розвертала голову до джерела звуку, однак цього разу геть ніяк не зреагувала. Ерік звірився з аркушем паперу, що висів біля стільця, щоб дізнатися, чи не давали дитині якихось додаткових ліків, але все було як завжди. Він підсунувся до дитини ще ближче й продовжив ласкаво її припрошувати, водячи в неї під носом ложкою й докладаючи всіх можливих зусиль, щоб приборкати хвилі болю, які перекочувались у його голові.

Аж раптом щось впало йому в око — немовби якесь ворушіння, заледве помітне на поголеному черепі усміхненої дитини. Що б то не було, воно здалося йому крихітним і повільним. Ерік кліпнув очима і струснув головою, намагаючись бодай у такий спосіб загасити тремкі спалахи мігрені. Усе ще тримаючи ложку з кашею в руці, він звівся на ноги. Нахилившись до черепа дитини ближче, Ерік придивився до її голови уважніше. Нічого не побачивши, він оглянув краї металевої шапочки й начебто помітив під нею щось дивне, а тому легко зняв її з голови дитини й зазирнув усередину, щоб перевірити, чи все там гаразд.

Працівник котельні почув крики Еріка й увірвався в палату, вимахуючи великим гайковим ключем; він знайшов Еріка в кутку, де той, затиснувши голову між колін, напівсидячи-напівлежачи, скорчився в позі ембріона на кахляній підлозі й верещав не своїм голосом. Перевернутий стілець із прив’язаною до нього дитиною, що й досі усміхалася, лежав за кілька ярдів від мого брата.

Чоловік потрусив Еріка за плечі, однак той ніяк не зреагував. Тоді він поглянув на дитину на стільці й рушив до неї, імовірно, збираючись поставити стілець як належить; зробивши кілька кроків уперед, він помчав до дверей, але зблював, так і не встигши добігти до виходу. Медсестра з горішнього поверху, зайшовши подивитися, з приводу чого тут зчинили такий ґвалт, натрапила на працівника котельні в коридорі, де той досі боровся зі спазмами нудоти. До того часу Ерік уже припинив кричати й затих. Дитина все ще усміхалася.

Медсестра підняла стілець. Не знаю, чи ковтала вона блювоту, яка підступала їй до горла, і чи паморочилось їй у голові, а чи, можливо, їй доводилося бачити й страшніші речі й вона просто поставилася до цього як до проблеми, яку необхідно було вирішити, але врешті-решт вона все залагодила, покликала по телефону на допомогу й рішуче підняла Еріка з кутка. Медсестра всадовила його на стілець, накрила голову дитини рушником і заспокоїла працівника котельні. Вона ж дістала з черепа усміхненої дитини ложку. Ймовірно, Ерік запхав її туди, вирішивши в першу мить безумства вичерпати те, що побачив усередині.

Вочевидь, під час попередніх перебоїв у роботі вентиляційної системи в палаті завелися мухи. Вони пролізли під іржостійку сталеву шапочку й відклали під нею яйця. Піднявши металеву пластину й відчуваючи завислий над ним тягар людських страждань, а також потужний тиск задушливого, спекотного й темного міста довкола, Ерік, у якого розколювався від болю череп, побачив перед собою клубок жирних личинок, що, повільно звиваючись і плаваючи в суміші своїх травних соків, пожирали мозок дитини.

Власне, здавалося, що за якийсь час Ерік очуняв. Йому вкололи заспокійливі препарати, дві доби він пролежав у лікарні як пацієнт, а після того кілька днів відпочивав у своїй кімнаті гуртожитку. За тиждень він повернувся до навчання й почав відвідувати заняття, як і завжди. Лише кільком людям було відомо, що щось трапилося, і вони зауважили, що Ерік став поводитися тихіше, — ото й усе. Ми ж із батьком знали лише те, що через мігрень він був змушений ненадовго облишити навчання.

Згодом до нас дійшли чутки про те, що Ерік почав пиячити, пропускати свої заняття, з’являтися на чужих, кричати вві сні й будити своїх сусідів на поверху, вживати наркотики, не приходити на іспити й практикуми… Урешті-решт йому запропонували взяти академвідпустку до наступного навчального року, оскільки він надто багато пропустив. Ерік зустрів цю пропозицію в штики; він склав усі свої книжки на купу в коридорі перед кімнатою свого наукового керівника й підпалив їх. На щастя, його не засудили; університетське керівництво подивилося на дим і незначні пошкодження древніх дерев’яних панелей крізь пальці, й Ерік повернувся на острів.

Але не до мене. Він відмовлявся мати зі мною справи, зачинявся у своїй кімнаті, дуже гучно слухав музику й майже не виходив — хіба що в місто, де йому швидко відмовили в обслуговуванні в усіх чотирьох пабах через те, що він починав бійки, кричав і матюкався на відвідувачів. Коли він усе ж мене помічав, то просто дивився на мене квадратними очима або ж стукав собі пальцем по носі й хитро підморгував. Під очима в нього з’явилися тіні, згодом — мішки, а ніс почав часто посмикуватись. А одного разу він підхопив мене на руки й поцілував у губи, і тоді я справді перелякався.

Батько став таким само неговірким, як і Ерік. Він зробився відлюдьком, влаштовував собі довгі прогулянки й увесь час проводив у похмурому, самозаглибленому мовчанні. Тато почав курити сигарети й на якийсь час став запеклим курцем. Десь на місяць будинок перетворився на справжнє пекло, у ньому практично неможливо було перебувати, тож я багато гуляв на свіжому повітрі або ж сидів у своїй кімнаті й дивився телевізор.

Потім Ерік узявся лякати міських дітлахів — спершу жбурляв у них черв’яками, а згодом, перестрівши по дорозі зі школи, уже запихав їх за комір. Коли Ерік почав примушувати дітей їсти жмені черв’яків і личинок, кілька батьків, учитель і Діґґз завітали на острів, щоб поспілкуватися з нашим батьком. Я обливався потом у своїй кімнаті, доки внизу, у вітальні, батьки дітей кричали на тата. З Еріком намагалися порозмовляти лікар, Діґґз і навіть працівник соціальної служби з Інвернесса, але той здебільшого відмовчувався; лишень сидів, усміхався й іноді зауважував, що черв’яки — це джерело білків. Якось він повернувся додому, весь скривавлений і побитий, з чого ми з батьком виснували, що його підстерегли й відлупцювали якісь старші хлопчаки або хтось із батьків.

Те, що в місті почали зникати собаки, помітили ще за кілька тижнів до того, як зграя дітлахів заскочила мого брата з йоркширським тер’єром, якого той облив бензином і підпалив. Батьки повірили своїм дітям, а відтак вирушили на пошуки Еріка й побачили, як він учинив те саме зі старим дворнягою, якого впіймав, приманивши анісовим драже. Вони переслідували Еріка в лісі за містом, однак тому вдалося втекти.

Того вечора Діґґз ізнову приїхав на острів, щоб повідомити нам, що мусить заарештувати Еріка за порушення громадського порядку. Він чекав допізна й вихилив лише дві чарки віскі, запропоновані йому батьком, проте Ерік так і не з’явився. Діґґз поїхав геть, батько чекав далі, але Ерік тієї ночі не повернувся. Додому він прийшов лише через три дні, після того як зникло ще п’ять собак, — виснажений, брудний, пропахлий бензином і димом, в обірваному одязі, зі схудлим та замурзаним обличчям. Батько почув, як рано-вранці Ерік переступив поріг будинку, порився в холодильнику, з’їв за один раз кілька порцій і поплентався нагору відсипатись.

Тато прокрався до телефону й викликав Діґґза, який прибув ще до сніданку. Певно, Ерік щось почув або ж побачив, оскільки вийшов через вікно своєї кімнати, спустився ринвою й утік на Діґґзовому велосипеді. Минув тиждень, зникло ще дві собаки, й урешті-решт мого брата затримали за тим, як він просто посеред вулиці зливав бензин із чийогось автомобіля. Під час проведення громадянського арешту Еріку зламали щелепу, і цього разу йому втекти не вдалося.

За кілька місяців його визнали душевнохворим. Ерік пройшов усі можливі тести, незліченну кількість разів намагався втекти, зчиняв напади на санітарів, працівників соціальних служб і лікарів, а також погрожував їм судом і вбивствами. Поступово його переводили до більш закритих установ і на дедалі довший термін, тести тривали, погрози й боротьба не вгавали. До нас із батьком дійшли чутки, що врешті-решт, опинившись у лікарні дещо південніше Глазго, він заспокоївся й припинив свої спроби втекти, однак нині, мабуть, усе ж очевидно, що Ерік — і, схоже, цілком успішно — лише присипляв увагу й пильність охорони.

А тепер він повертався, щоб побачитися з нами знову.

Я поволі оглядав у бінокль територію під собою, з півночі на південь, від одного марева до іншого, роздивлявся місто, дороги, залізницю, поля та піски, і мене не полишала думка, що, можливо, я вже натрапляв поглядом на місце, де наразі переховується Ерік, якщо, звісно, йому вдалося дістатися аж так далеко. Я відчував, що він десь поблизу. Мені бракувало підстав для певності, однак у нього був час, учора його голос у слухавці звучав набагато чіткіше, ніж раніше, і… я просто це відчував. Можливо, він десь неподалік, заліг і чекає, доки настане ніч, щоб рушити далі, а можливо, крадеться лісами, серед кущів дроку чи лощиною між дюн, прямуючи до будинку або ж вишукуючи собак.

Пройшовши вздовж пасма пагорбів, я спустився за кілька миль південніше від міста в затінок соснового лісу; навколо панувала тиша, і лишень десь здалеку долинало дзижчання бензопил. Я перетнув залізничні колії, проминув поля, на яких під поривами вітру колихався ячмінь, перейшов через дорогу, продерся крізь необроблене овече пасовище й вийшов до пісків.

Доки я просувався вздовж берега по твердому піску, в мене почали боліти ступні й дещо набрякли ноги. З моря налетів легкий вітерець, і я неабияк зрадів, оскільки він прогнав хмари, а сонце, хоча вже й почало поступово хилитися на захід, усе ж досі світило доволі яскраво. Діставшись річки, яку мені вже довелося один раз перетнути серед пагорбів, я перебрів через неї знову й рушив до моря, піднімаючись до дюн і прямуючи туди, де мав бути висячий міст. Переді мною розбігалися вівці — деякі з них були обстрижені, деякі — досі кошлаті, — тварини відскакували з надривним беканням подалі, але, опинившись, як їм здавалося, у безпеці, вони зупинялися й схиляли голови до землі або ж ставали на коліна й продовжували скубти подекуди вкриту квітами траву.

Пригадую, як колись я зневажав овець за їхню несусвітню тупість. Я дивився, як вони постійно їдять, їдять і їдять, і бачив, що собаки здатні були перехитрити цілу отару; я переслідував їх і сміявся з того, як вони тікали, спостерігав, як вони з власної волі потрапляли в найбезглуздіші ситуації, і думав, що вони цілком заслуговують на те, щоб урешті-решт перетворитися на баранину, а використання їх як ходячих машин для видобутку шерсті — це ще надто гуманно. Минуло багато років, і врешті-решт я все ж зрозумів, що ж насправді символізували вівці: не власну тупість, а нашу могутність, нашу зажерливість і самозакоханість.

Осягнувши процес еволюції й дізнавшись трішки про історію людства та тваринництво, я побачив, що безглузді білі тварини, з яких я сміявся за те, що вони бігають одна за одною по колу й застрягають у кущах, були продуктом не лише цілих поколінь овець, а й так само цілих поколінь вівчарів; це ми зробили їх такими, це ми перетворили їх із диких, кмітливих, здатних до виживання звірів, якими були їхні пращури, на слухняних, переляканих, дурних і смачних виробників шерсті. Ми не хотіли, щоб вони були розумними, і якось так склалося, що разом з інтелектом вони втратили й агресивність. Барани, звісно, розумніші, але навіть їх принижують безголові самиці, з якими їм доводиться співіснувати і яких вони змушені запліднювати.

Те саме стосується курей, корів і майже всього, що на достатньо довгий час опинялося в наших жадібних, загребущих руках. Іноді мені спадає на думку, що, можливо, щось схоже трапилося з жінками, однак якою б привабливою не здавалася ця теорія, підозрюю, тут я все-таки помиляюся.

Діставшись додому якраз перед вечерею, я зголодніло накинувся на яєчню, стейк, чіпси та боби й відтак цілісінький вечір просидів перед телевізором, виколупуючи сірником рештки мертвої корови із зубів.