Осина фабрика

4 Бомбове Коло

Я часто думав про себе як про державу чи принаймні як про місто. Мені здавалося, що те, як по-різному я сприймав ті чи інші ідеї, розглядав імовірні лінії поведінки тощо, нагадувало зміну політичних настроїв у межах країни. Я завжди схилявся до думки, що люди голосують за новий уряд не тому, що їм дійсно імпонує його політика, а лише тому, що їм хочеться змін. І чомусь їм здається, що з новим урядом вони заживуть краще. Народ, звісно, дурний, однак схоже на те, що всі ці речі стосуються радше настроїв, примх і загальної атмосфери, аніж ретельно зважених аргументів. Я відчуваю, що в моїй голові відбувається точнісінько те саме. Іноді мої думки й почуття суперечать одні одним, тому я й вирішив, що, вочевидь, у моєму мозку мешкає сила-силенна різних людей.

Наприклад, якась частина мене завжди відчувала почуття провини за вбивства Блайта, Пола та Есмеральди. Та сама частина тепер відчуває себе винною через те, що я помстився невинним кроликам за витівки одного паскудного самця. Утім я ставлюся до неї як до опозиційної партії в парламенті або критичної преси; вона закликає до совісті та пригальмовує певні процеси, однак наразі вона не при владі й навряд чи колись їй удасться там опинитись. Інша частина мене — расистська; імовірно, тому, що я майже не зустрічав людей із іншим кольором шкіри й мені відомо про них лише те, що я читаю в газетах і бачу по телевізору, де здебільшого говорять про їх численність і керуються презумпцією винності. Ця частина досі має на мене доволі сильний вплив, хоча я, звісно ж, розумію, що жодних логічних підстав для расової ненависті не існує. Щоразу, як я зустрічаю в Портенілі людей з іншим кольором шкіри, котрі купують собі сувеніри або зупиняються щось перехопити, я мрію, щоб вони про щось мене запитали й тоді я зміг би продемонструвати їм свою ввічливість та довести, що здоровий глузд сильніший за печерні інстинкти або виховання.

З цієї ж причини потреби в помсті кроликам не було. Потреби в помсті немає взагалі, навіть у великому світі. На мою думку, відплата людям, які лише опосередковано або ж випадково пов’язані з тими, хто заподіяв зло, потрібна винятково для того, щоб ті, хто вчиняють помсту, відчули себе краще. Це як у випадку зі смертним вироком — ви прагнете його тому, що він принесе задоволення особисто вам, а не тому, що вважаєте його засобом стримування чи вірите в ще якусь схожу дурню.

Кролі хоча б ніколи не дізнаються, що їм заподіяв шкоду Френк Колдгейм, на відміну від людей, які чудово розуміють, що чинять із ними зловмисники, і отже, помста призводить до цілком протилежного задуманому результату, радше підбурюючи до опору, аніж придушуючи його. Але я принаймні визнаю, що все це робиться лишень задля того, аби потішити своє еґо, зберегти почуття власної гідності, і просто заради задоволення, а не задля порятунку держави, підтримання справедливості чи вшанування честі полеглих.

Саме тому деякі частини мене ставилися до церемонії найменування нової рогатки як до забави, ба навіть дивилися на неї з презирством. Цей стан у моїй голові скидався на те, як інтелектуали глузують з релігії, не здатні заперечувати її вплив на маси. Під час обряду я змастив металеві, гумові й пластмасові деталі нової зброї вушною сіркою, шмарклями, кров’ю, сечею, пупковим пухом і піднігтьовим сиром, а тоді влаштував їй бойове хрещення, вистріливши по безкрилій осі, що повзала циферблатом Фабрики, порожнім джгутом, після чого заліпив собі ним по голій нозі й заробив синця.

Якісь частини мене вважали все це безглуздям, однак їх була абсолютна меншість. Решта мене знала, що такі речі працюють. Вони наділяли мене силою, робили частиною місця, яким я володів і де, власне, перебував. І від цього мені робилося добре.

Я знайшов в одному з альбомів, які тримав на горищі, фотографію Пола, де той був зображений немовлям, і після церемонії написав на зворотному боці фотокартки ім’я нової рогатки, обгорнув її довкола сталевої кульки, закріпив шматочком скотчу і, злізши з горища, вийшов у прохолодну мряку нового дня.

Я пішов до старого, вкритого тріщинами стапеля на північному кінці острова. Натягнувши джгут майже до максимуму, я вистрілив кулькою з фото, і та засвистіла в повітрі, перевертаючись на льоту. Сплеску я не помітив.

Доки ім’я рогатки нікому не відоме, то вона в безпеці. Звісно, це не допомогло Чорному Винищувачу, але він загинув через мою помилку, а я володію настільки великою силою, що коли все летить шкереберть — що трапляється зрідка, проте все ж трапляється, — навіть ті речі, яким я забезпечив захист, стають вразливими. Знову ж таки, народ моєї голови-держави злився через те, що я припустився такої помилки, і був налаштований ужити попереджувальних заходів, щоб така ситуація не виникла в майбутньому. Я відчував себе так, наче мого генерала, котрий програв битву чи втратив якусь важливу територію, покарали, а чи навіть розстріляли.

Утім я зробив для захисту своєї нової рогатки все можливе, і навіть зважаючи на картання себе за те, що прикрий випадок на Кролячих Угіддях коштував мені вірної зброї з численними бойовими заслугами (не кажучи вже про значні витрати з Оборонного Бюджету), я вирішив, що це сталося на краще. Якби не ця перевірка, я, можливо, і не викрив би ту частину себе, що призвела до помилки з кролем, і вона й досі була б у мені. Некомпетентний або введений в оману генерал пішов у відставку. Цілком імовірно, що коли повернеться Ерік, мені знадобиться бути на піку своєї форми.

Незважаючи на те, що світанок, туман і мряка мали б мене дещо захмелити, після церемонії найменування я все ще почувався цілком добре й упевнено.

Я відчув, що готовий до Пробіжки, тож лишив куртку біля Стовпа, поблизу якого я був тоді, коли Діґґз приніс новини, і надійно запхнув рогатку за пояс. Пересвідчившись, що мої шкарпетки не зібгались, я перешнурував черевики для бігу й повільно потрусив уздовж смуги піщанику між смугами припливу. Мряка почасти зникла, і червоний розпливчастий диск сонця раз по раз визирав із-поміж туману й хмар. Із півночі задував легенький вітерець; я біг так, щоб він дув мені в обличчя. Швидкість я набирав поступово, спершу знадившись до легкого, розрахованого на довгу дистанцію бігу, який підготував би мої легені й ноги до пришвидшення. Стиснуті в кулаки, мої руки рухалися в плавному ритмі: спершу одне плече — потім інше. Глибоко дихаючи, я підтюпцем біг по піску. Діставшись розлогого гирла острівної ріки там, де вона розливалася піщаним берегом, я підлаштував свої кроки так, щоб без зайвого напруження перестрибувати через усі потічки, що траплялися на моєму шляху. Подолавши перешкоду, я схилив голову й пришвидшився. Мої голова й кулаки таранили повітря, ноги згинались, розгинались, напружувались і штовхали мене вперед.

Доки я біг, вітер і мряка шмагали мене по обличчю. Легені стискались і вибухали, стискались і вибухали; мокрий пісок стікав моїми підошвами, здіймаючись за мною кривими фонтанами, коли я пришвидшувався. Задерши голову, я підставив шию вітру, немов коханець, що очікує поцілунку, і дощ накинувся на неї, як риба на наживку. Завдяки гіпервентиляції я відчув, як мої м’язи розслабились і знову набули сили. Я напружився і пришвидшився, перестрибуючи через зогнилі водорості, запліснявілі шматки деревини, бляшанки й пляшки, що траплялися на моєму шляху; я почувався бісериною на нитці, яку гойдав вітер; повітря совгало моїм горлом, свистіло в легенях і просочувалося в м’язи ніг — нестримний потік енергії сповнював мене всього. Я мчав щодуху, доки мав сили; а коли відчув, що вони почали мене полишати, то розслабився й на якийсь час перейшов на звичайний швидкий біг.

Я біг по піску, ліворуч дюни проминали повз мене, мов трибуни на іподромі. Попереду виднілося Бомбове Коло, де я міг спинитись або збочити. Я знову пришвидшився, схиливши голову до землі й закликаючи себе напружитись бодай ще раз, і мій внутрішній голос, мов прес, витиснув з моїх ніг останні зусилля. Я летів над піском — корпус уперед, легені розриваються, ноги працюють, мов поршні.

За мить, діставшись Бомбового Кола, я різко уповільнився, перейшов на повільний біг і, ледь не перечепившись через власні ноги, упав на пісок та заходився віддихуватись і відхекуватись, позираючи на сіре небо та невидиму мряку, що стікала по скелях. Мої груди здіймалися, як скажені, серце билося, мов у клітці. Вуха сповнив глухий рев; тіло здригнулося й загуділо. М’язи ніг стрепенулись. Відкинувши голову набік, я притиснувся щокою до холодного вогкого піску.

Цікаво, а що відчуває людина в мить, коли по неї приходить смерть?

Бомбове Коло, батькова скалічена нога, його палиця, а можливо, й небажання купити мені мотоцикл, свічки в черепі, легіони загиблих мишей і хом’яків — у всьому цьому винна Аґнес, друга дружина мого батька й моя матір.

Я не пам’ятаю своєї матері, адже якби пам’ятав, то ненавидів би її. Однак я ненавиджу її ім’я, мені ненависна сама думка про неї. Це вона дозволила Стоувам забрати Еріка до Белфаста, забрати його з острова, позбавити всього, що було йому знайоме. Вони вважали тата поганим батьком, оскільки той одягав Еріка в дівчачий одяг і давав йому цілковиту свободу дій, і моя матір дозволила їм забрати мого брата, бо не любила як дітей загалом, так і Еріка зокрема; вона думала, що він якимось чином погано впливав на її карму. Імовірно, ця ж нелюбов до дітей змусила її полишити мене одразу після народження й повернутися лише раз, коли відбулася фатальна подія й коли вона принаймні частково стала відповідальною за той нещасний випадок, що трапився зі мною. Тож загалом, на мою думку, у мене достатньо підстав її ненавидіти. Я лежав на Бомбовому Колі, на тому місці, де вбив її другого сина, і сподівався, що вона вже також мертва.

Назад я побіг повільно, сповнений сил і почуваючись навіть краще, ніж на початку Пробіжки. Я вже не міг дочекатися, доки піду ввечері гуляти — хильну кілька келихів, поспілкуюся з моїм другом Джеймі й повідриваюся під гучну музику серед пітного натовпу в «Армз». Я ще раз ненадовго пришвидшився лише для того, щоб витрусити з волосся пісок, і згодом знову перейшов на розслаблений біг підтюпцем.

Зазвичай скелі Бомбового Кола наводять мене на роздуми, і цей раз також не став винятком, тим паче що я ще й розлігся поміж каміння, мов який-небудь Ісус, — відкритий небу й з думками про смерть. Що ж, принаймні Пол помер настільки швидко, наскільки це можливо; того разу я вже точно повівся гуманно. Блайт мав удосталь часу усвідомити, що відбувалося, доки він стрибав Зміїним Парком і верещав, а розлючена гадюка раз по раз кусала його за куксу, та й маленька Есмеральда, певно, здогадувалася, що мало трапитися, коли вітер повільно відносив її геть.

Коли я вбив свого брата Пола, йому було п’ять років. Мені на той час було вісім. Минуло два роки після того, як я звів рахунки з Блайтом за допомогою гадюки, перш ніж мені трапилася нагода позбутися Пола. Не те щоб я відчував до нього якусь особисту неприязнь; просто я розумів, що лишати його живим — не варіант. Я знав, що, доки він не помре, мені ніколи не звільнитися від спогадів про пса (Ерік, бідолашний добрий і розумний Ерік, якому, втім, нічогісінько не було відомо, вважав, що вони й досі мене мучать, а я просто не міг зізнатися йому, чому був цілком упевнений, що все вже минуло).

Одного ясного й спокійного осіннього дня, після того як уночі лютий шторм позривав з даху будинку шифер, викорчував дерево біля старої овечої кошари й навіть висмикнув один із тросів підвісного пішохідного мосту, ми з Полом рушили прогулятись піщаним берегом на північ острова. Тато попросив Еріка допомогти йому прибрати й полагодити дах, і я забрав Пола з собою, щоб не плутатися в них під ногами.

Ми з Полом завжди ладнали. Можливо, оскільки я ще змалечку розумів, що надовго він у цьому світі не затримається, то намагався зробити його перебування тут якомога приємнішим і тому ставився до Пола набагато краще, ніж решта хлопчаків ставляться до своїх молодших братів.

Діставшись до річки на краю острова, ми побачили, що шторм приніс із собою багато змін; дельта значно розрослась, у піску з’явилося безліч потічків; бурхливі коричневі води текли великими канавами й підмивали береги, від яких відвалювалися шматки ґрунту й відносилися невпинними потоками геть. Аби перебратися на другий берег, нам довелося дійти аж до позначки найнижчого рівня води. Ми рушили далі; я тримав Пола за руку без жодного злого умислу в душі. Пол щось наспівував собі під ніс і ставив мені всілякі дитячі запитання на кшталт того, чому шторм не забрав із собою всіх птахів і чому море не переповнюється, коли вода в річці біжить так швидко?

Доки ми тихенько простували піщаним берегом, спиняючись, щоб поглянути на всілякі викинуті морем цікавинки, пляж перед нами поступово зникав. Там, де раніше пісок нерозривною золотою лінією простягався до самого горизонту, тепер починало виднітися дедалі більше скель, і згодом за дюнами попереду нас з’явився всуціль кам’яний берег. Протягом ночі шторм змив увесь пісок за річкою аж до тих місць, яким я ще не дав назви або яких навіть ніколи не бачив. Це мене вразило й спершу трохи злякало, оскільки я не очікував настільки значних змін і переймався, що колись таке може статися й з рештою острова. Я пам’ятав, як батько розповідав мені, що такі речі вже траплялися раніше, але впродовж кількох тижнів або місяців пісок неодмінно повертався знову.

Полу неабияк подобалося бігати, перестрибувати з валуна на валун і жбурляти камінці в ставки, що утворилися між скелями. Відливні ставки він бачив уперше. Усе ще наштовхуючись на цікаве морське сміття, ми рушили спустошеним берегом далі й урешті-решт дісталися іржавих решток — поглянувши на них здалеку, я спершу подумав, що то цистерна для води або напівзарите в пісок каное. Ця річ стирчала під гострим кутом із піску й здіймалася приблизно на півтора метра над землею. Доки я її роздивлявся, Пол намагався ловити в ставку рибу.

Здивовано торкнувшись поверхні конусоподібного циліндра, я відчув у ньому не зрозумілі мені спокій і силу. Відступивши, поглянув на нього ще раз. Чітко усвідомивши форму цієї речі, я зміг уявити собі, наскільки велика її частина була похована під піском. Це виявилася бомба, що застрягла хвостом донизу.

Я обережно наблизився до неї знову й, заспокійливо шикаючи, ніжно її погладив. Іржава, червоно-чорна, її округлі форми вже почали підгнивати, від неї тхнуло сирістю; її корпус залишав на піску тінь. Пройшовши вздовж тіні через пісок і скелі, я наштовхнувся на маленького Пола, який радісно хлюпався в ставку, розплескуючи воду величезним шматком дошки завбільшки ледь не з нього самого. Я усміхнувся й покликав його до себе.

— Бачиш? — проказав я.

Це було риторичне запитання. Пол кивнув, не зводячи з бомби широко розплющених очей.

— Це дзвін, — сказав я йому. — Такий, як ті, що висять у міській церкві. Ми чуємо їхнє бемкання щонеділі. Зрозумів?

— Так. Одлазу після сніданку. Так, Фленку?

— Що?

— Бом-бом в неділю одлазу після сніданку, Фленку.

Пол легенько ляснув мене по коліну своєю опецькуватою долонею.

Я кивнув.

— Так, правильно. Дзвони бемкають. Це — здоровенні порожні металеві штуки, усередині яких живе бом-бом, і вони бемкають щонеділі після сніданку. Саме так.

— Сніданок? — суворо насупивши маленькі брови, поглянув на мене Пол.

Я терпляче похитав головою.

— Ні. Дзвін.

— «Д» — «Дзвін», — тихо проказав Пол, киваючи сам собі, позираючи на іржавий корпус і вочевидь пригадуючи старий підручник.

Він був кмітливим малюком; батько збирався відправити його в належний час до школи й уже заздалегідь почав навчати абетки.

— Правильно. Очевидно, цей старий дзвін упав з корабля або ж його прибило сюди під час повені. І я знаю, що ми зробимо; я піднімуся на дюни, а ти вдариш по ньому своєю дошкою. Побачимо, чи я почую дзвін. То як? Зможеш? Але зважай, що він може бемкнути дуже гучно, — ти можеш злякатись.

Я нахилився, щоб наші обличчя опинилися на одному рівні. Пол рішуче покрутив головою й притиснувся своїм носом до мого.

— Ні! Я не злякаюсь! — крикнув він. — Я…

Він ледь не проскочив повз мене й не зацідив по бомбі дошкою — уже навіть замахнувся, здійнявши її над головою, але я встиг дотягнутися й ухопити його за зап’ясток.

— Не зараз, — мовив я. — Почекай, доки я відійду подалі. Це — старий дзвін, і, можливо, у нього зосталося сил бемкнути лишень один останній раз. Ти ж не хочеш витратити його намарне, правда ж?

Пол заходився викручуватися, і з виразу його обличчя було зрозуміло, що він готовий витратити намарне що завгодно, тільки б йому дозволили вгатити дошкою по дзвону.

— Добле, — погодився він і припинив пручатися.

Я відпустив його.

— Але мозна я вдалю його з усієї сили?

— Бий що є сили. Коли я махну тобі з вершечка отієї дюни рукою. Добре?

— Мозна я потленуюсь?

— Тренуйся на піску.

— А на калюзах мозна?

— Так. Хороша ідея. Потренуйся на калюжах.

— А на цій мозна?

Він вказав дошкою на округлий ставок, що утворився довкола бомби. Я похитав головою.

— Ні. Це може розізлити дзвін.

Пол насупився.

— Дзвони мозуть злитися?

— Так. Можуть. А тепер я йду. Ти вдариш дзвін з усієї сили, а я послухаю, добре?

— Так, Фленку.

— Ти ж не вдариш по дзвону, доки я тобі не махну, правда ж?

Він похитав головою.

— Обісяю.

— Гаразд. Я хутко.

Розвернувшись, я повільно побіг до дюн. У спині з’явилося дивне відчуття. Не зупиняючись, я озирнувся через плече, щоб перевірити, чи довкола нікого не було. Але побачив лише кілька чайок, що кружляли вкритим розірваними хмарами небом. А також Пола. Досі не відходячи від бомби, він щосили гатив дошкою по піску, тримаючи її обома руками і з криком підстрибуючи під час кожного удару. Я помчав швидше, лишивши позаду скелі, дістався твердого вогкого піску, перетнув лінію припливу, вискочив на сухий золотавий пісок, який дещо уповільнив мій біг, і посунув до найближчої порослої травою дюни. Здершись нагору, я поглянув туди, де за піском і скелями стояв Пол — крихітна постать на тлі яскравих відблисків ставків і мокрого піску в тіні похилого металевого конуса. Я встав на повний зріст, дочекався, доки він мене помітить, востаннє оглянув околиці, а тоді махнув руками над головою й упав долі.

Лежачи й чекаючи, я зрозумів, що не пояснив Полу, де саме бити по бомбі. Нічого не відбулося. Я лежав і відчував, як мій живіт повільно вгрузає в пісок на вершечку дюни. Зітхнувши, я підвів голову.

Здалеку Пол скидався на маріонетку, що смикалася, підстрибувала, замахувалася обома руками й раз у раз періщила дошкою бік бомби. Крізь шелест вітру в траві до мене ледь долинали його відчайдушні крики.

«Чорт!» — вилаявся я про себе, підпер рукою підборіддя, і тут Пол, кинувши на мене короткий погляд, вгатив їй по носі.

Коли він зробив удар, я прибрав руку з-під підборіддя, готуючись прихилити голову, аж раптом Пол, бомба, ореол невеличкого ставка довкола неї й усе в радіусі приблизно десяти метрів зненацька розчинилося у величезному стовпі піску, води й каміння, що лиш раз, у першу коротку мить детонації, спалахнув зсередини сліпучим сяйвом вибуху.

Здоровенний фонтан осколків розрісся й похитнувся, почавши опадати, щойно ударна хвиля досягла дюни й мене. Я навіть помітив, як на сухі схили ближніх дюн осипався пісок. Невдовзі до мене докотився й грюкіт: спотворений удар і рокіт грому. Спостерігаючи за сплесками довкола епіцентру вибуху, я бачив, що радіус падіння осколків поступово розширявся. Вітер відносив стовп газу й піску геть, за ним простиралася берегом тінь, а під його основою утворювалась туманна поволока, схожа на ту, що іноді з’являється під важкою хмарою, коли тільки-но починає дощити. Тепер уже було видно кратер.

Я побіг донизу. Зупинився приблизно за п’ятнадцять метрів від досі димної вирви. До розкиданих довкола шматків та осколків я ретельно не приглядався й позирав на них лише краєм ока, бажаючи й водночас не бажаючи побачити криваві шматки м’яса або рештки одягу. Від пагорбів за містом долинув невпевнений гуркіт луни. Краї кратера були позначені величезними уламками підстильних порід, що залягали під піском; вони стирчали, мов зламані зуби, — одні пнулися вгору, інші схилялися до землі. Поспостерігавши, як здійняту вибухом хмару віднесло подалі й розвіяло за затокою, я розвернувся і якомога швидше побіг додому.

Сьогодні я вже можу з упевненістю сказати, що то була п’ятсоткілограмова німецька бомба, скинута підбитим «He. 111»[2], який намагався повернутися на аеродром у Норвегії після невдалої атаки на розташовану віддалік у затоці базу гідропланів. Мені подобається тішити себе думкою про те, що його підбили саме з мого бункера, змусивши пілота розвернутися й позбутися бомб.

Верхівки деяких із тих величезних уламків вивержених порід досі стирчать над поверхнею піску, який уже давно намело знову; вони утворюють Бомбове Коло — найбільш доречний для вшанування пам’яті бідолашного мертвого Пола монумент: богохульне кільце каменів, між якими танцюють тіні.

Мені знову пощастило. Ніхто нічого не бачив, та нікому й на думку не спало б, що це міг зробити я. Цього разу я горював, мене мучило почуття провини, тож Еріку довелося наглядати за мною, доки я бездоганно, хоча й самотужки, грав свою роль. Мені не подобалося обманювати Еріка, проте я розумів, що це було необхідно; я не міг зізнатися, оскільки він не зрозумів би, навіщо я це зробив. Він би злякався й, найімовірніше, назавжди припинив би зі мною дружити. Тому я був змушений вдавати з себе замучену совістю дитину, яка звинувачує в усьому себе, а Ерік утішав мене, доки наш батько побивався від горя.

Щоправда, мені не сподобалося, як мене розпитував про той випадок Діґґз, а подекуди навіть здавалося, що він, можливо, про щось здогадувався, однак, схоже, мої відповіді його цілком задовольнили. Заважало й те, що я був змушений називати свого батька «дядьком», а Еріка й Пола — «двоюрідними братами»; у такий спосіб тато намагався обдурити полісмена на той випадок, якщо Діґґз надумає копнути глибше й виявить, що офіційно мене не існує. Згідно з легендою я був сиротою, сином давно померлого молодшого брата нашого батька, а на острові перебував лиш іноді, хоча й упродовж тривалого часу, оскільки, доки вирішувалась моя подальша доля, мене постійно передавали від одних родичів до інших.

Так чи інакше, я пережив це випробування, і навіть море чи не вперше прийшло мені на допомогу — одразу ж після вибуху почався приплив і приблизно за годину, перед тим як Діґґз прибув оглянути місце нещасного випадку, на березі вже не зосталося жодних слідів, які могли б мене виказати.

Повернувшись додому, я побачив там місіс Клемп, яка саме розвантажувала величезний плетений кошик, прилаштований над переднім колесом її древнього велосипеда, якого вона сперла об кухонний стіл. Місіс Клемп розпихала привезені з міста продукти по шафах, складала їжу в холодильник і морозилку.

— Доброго ранку, місіс Клемп, — радісно привітався я, заходячи на кухню.

Вона озирнулася й поглянула на мене. Місіс Клемп була страшенно старою й геть крихітною.

— А, це ти? — оглянувши мене з ніг до голови, проказала вона й знову розвернулася до велосипедного кошика, занурила в його глибини обидві руки й дістала звідти довгасті газетні згортки.

Стара прошкандибала до морозилки, здерлася на низенький стілець, що стояв поряд, розгорнула газети, під якими виявились упаковки моїх бургерів із яловичиною, і поклала їх у морозильну камеру, перехилившись через бортик та ледь не повністю опинившись у морозилці. На мить я уявив, наскільки просто було б… але одразу ж затрусив головою, щоб позбутися дурних думок. Усівшись за стіл, я почав спостерігати за її роботою.

— Як ваші справи, місіс Клемп? — запитав я.

— У мене все добре, — похитавши головою, відказала вона, злізла зі стільця, узяла ще кілька заморожених бургерів і понесла їх до морозилки.

Цікаво, що як у неї колись трапиться обмороження? Я був упевнений, що помітив, як на її рідких вусах виблискували крихітні кристалики льоду.

— Треба ж таке! Ви нам сьогодні цілу купу всього привезли! І як це вам вдалося не впасти дорогою з велосипеда?

— Мені? Е, ні. Тобі ніколи не бачити, як я впаду, — знову похитала головою місіс Клемп.

Вона підійшла до раковини, стала навшпиньки, відкрутила кран із гарячою водою, сполоснула руки, витерла їх об свій картатий фартух із синього нейлону та дістала з велосипедного кошика сир.

— Місіс Клемп, чи можу я запропонувати вам чашку чаю або кави?

— За мене не переймайся.

Стара похитала головою в холодильнику, залізши у відділ, розташований під тим, де робиться лід.

— Що ж, як скажете.

Я поспостерігав, як вона ще раз помила руки. Коли місіс Клемп почала відділяти салат латук від шпинату, я підвівся й рушив до своєї кімнати.

Тієї суботи ми обідали, як зазвичай; їли рибу й картоплю з городу. Місіс Клемп традиційно сиділа за столом на моєму місці навпроти батька. Я всівся трохи подалі, спиною до раковини, і складав на тарілці візерунки з риб’ячих кісток, доки батько й місіс Клемп обмінювались украй формальними, ледь не ритуальними люб’язностями. Я склав із кісток мертвої риби скелет людини і скропив його кетчупом, щоб надати йому більш реалістичного вигляду.

— Ще чаю, містере Колдгейм? — запропонувала стара.

— Ні, дякую, місіс Клемп, — відказав батько.

— Френсісе? — звернулась вона до мене.

— Ні, дякую, — відмовився я.

Горошина цілком пасувала замість позеленілого черепа. Я поклав її на місце голови. Батько й місіс Клемп гомоніли собі про те і се.

— Я, звісно, перепрошую, але чула, що позавчора до вас приїздив констебль… — проказала стара й увічливо кашлянула.

— Так і було, — відказав мій батько та запхав собі до рота стільки їжі, щоб іще впродовж хвилини не мати змоги мовити й слова.

Місіс Клемп схилилася над своєю пересоленою рибою й відсьорбнула чаю. Я гмикнув, і тато сердито зиркнув на мене з набитим писком; його щелепи нагадували борців, що зчепилися в поєдинку.

Тему було закрито.

Суботній вечір у «Колдгейм армз»: я, як і завжди, стояв у глибині прокуреного й набитого людьми залу з повним пластиковим келихом лаґера в руці, дещо напруживши ноги й спершись на вкриту шпалерами колону, а Джеймі-карлик сидів у мене на плечах, час від часу ставлячи мені на голову свою пінту міцного, і намагався підтримувати зі мною розмову.

— То як, Френкі, що останнім часом робив?

— Нічого такого. Убив днями кількох кролів, а ще постійно доводилось відповідати на дивні дзвінки від Еріка. Ото й усе. А ти що?

— Та майже нічого. А як це Ерік тобі дзвонить?

— Ти хіба не знав? — поглянув я на нього. Джеймі нахилився й зиркнув на мене. У перевернутому вигляді людські обличчя і справді кумедні. — Він утік.

— Утік?

— Ш-ш. Якщо про це нікому не відомо, то не варто й говорити. Ага. Він вибрався. Дзвонив кілька разів додому — казав, що прямує сюди. Того дня, коли він накивав п’ятами, до нас приходив Діґґз.

— Господи! Він у розшуку?

— Анґус каже, що так. А хіба в новинах про це нічого не було? Я думав, ти вже щось чув.

— Нє-а. Боже мій!.. Думаєш, вони стануть розповідати про це в місті, доки його не впіймали?

— Не знаю, — відказав я, і якби міг, то знизав би плечима.

— А що як він досі палить собак? Бляха! Пам’ятаєш, як він змушував дітей їсти черв’яків? Місцеві ж просто знавісніють.

Я відчув, як Джеймі похитав головою.

— Мабуть, вони просто нічого не розголошують. Очевидно, думають, що зможуть його перехопити.

— Думаєш, піймають?

— Хо-хо. Звідки мені знати? Він, можливо, і псих, але ж розумний. Інакше б йому нізащо не вдалося втекти, та й по телефону він звучить, як розумака. Хоча й схиблений на всю голову.

— Таке враження, що ти взагалі не переймаєшся.

— Сподіваюсь, йому таки вдасться сюди дістатись. Я б хотів побачити його знову. І хотів би, щоб він повернувся, бо… ну, бо мені цього хочеться.

Я хильнув пива.

— Бляха! Сподіваюсь, через це не виникне ніяких заворушень.

— Усяке може трапитись. Але це єдине, що мене непокоїть. Схоже, він досі ненавидить собак. Вочевидь, дітей він не чіпатиме, але менше з тим.

— А як він пересувається? Він розповів тобі, як збирається сюди дістатись? У нього є якісь гроші?

— Якісь, певно, є — він же за щось телефонує. Однак здебільшого Ерік живе з крадіжок.

— Боже! Ну принаймні після втечі з дурдому ти не втрачаєш права на скасування вироку.

— Ага, — погодився я.

На сцену вийшов гурт — чотири панки з Інвернесса, їхній гурт мав назву «Обригани». Співак носив «ірокез» і óдяг із безліччю ланцюгів та застібок. Він схопив мікрофон і, щойно решта взялися трощити свої інструменти, загорланив:

Я ще міцніше притиснувся спиною до колони й відсьорбнув пива, Джеймі почав гойдати ногами, б’ючи мене п’ятами в груди; вересклива, гуркітлива музика заполонила просяклу потом залу. Схоже, буде весело.

Під час перерви, доки один із барменів мив шваброю запльовану підлогу під сценою, я пішов у бар узяти собі ще випивки.

— Як завжди? — запитав Дункан, який стояв за баром.

Джеймі кивнув.

— А як справи у Френка? — поцікавився бармен, наливаючи один лаґер й одне міцне.

— Добре. А ти? — відказав я.

— Потихеньку, потихеньку. Пляшки ще потрібні?

— Ні, дякую. Для мого домашнього вже достатньо.

— Але ж ти все одно приходитимеш до нас, чи не так?

— О, так, — запевнив його я.

Дункан простягнув Джеймі його пінту, я взяв зі стійки свою й поклав на її місце гроші.

— На здоров’я, пацани, — мовив бармен, коли ми розвернулися й знову рушили до колони.

Кілька пінт по тому, коли «Обригани» вперше вийшли на «біс», ми з моїм другом уже танцювали й стрибали — Джеймі кричав, плескав у долоні та витанцьовував у мене на плечах. Зазвичай я не заперечую, коли Джеймі просить, щоб заради нього я потанцював із дівчиною, але одного разу йому трапилась якась висока діваха й він захотів, щоб ми обоє вийшли на вулицю, де він зміг би з нею поцілуватись. Від самої думки про те, як її цицьки притиснуться до мого обличчя, мене ледь не знудило, тому я був змушений його розчарувати. Утім здебільшого дівчата-панки не пахнуть парфумами, зрідка носять спідниці, та й ті — зазвичай шкіряні. Ми з Джеймі потрапили у штовханину й кілька разів ледь не впали, однак навіть дотягнули до кінця вечора без жодної подряпини. На нещастя, Джеймі розбалакався з якоюсь дівкою, проте я був надто зайнятий тим, щоб дихати якомога глибше й змусити дальню стіну не пливти в мене перед очима, тому на них мені було начхати.

— Ага. А я от скоро збираюся купити собі байк. І, звісно ж, на двісті п’ятдесят кубів, — вихвалявся Джеймі.

Я слухав їхню розмову одним вухом. Джеймі в жодному разі не збирався купувати мотоцикл, адже він навіть до педалей не дістав би, але я, навіть якби міг, усе одно нічого б не сказав, бо хто ж говорить жінкам правду? Та й, окрім того, для цього, так би мовити, й існують друзі. Діваха — коли мені все ж вдалося її роздивитися — виявилася двадцятилітньою нечепурою й довкола очей мала стільки фарби, що нею можна було пофарбувати дверцята «роллс-ройса». Вона курила бридку французьку сигарету.

— У моєї подруги Сью є байк. «Судзукі 185GT». Колись був її братана. Але вона збирає на «Ґолд Вінґ».

Працівники пабу вже виставляли стільці на столи, прибирали сміття, тріснуті пластикові келихи й зіжмакані пакети з-під чіпсів, але мені все ще було недобре. Чим більше я слухав цю дівку, тим неприємнішою вона мені здавалась. У неї був жахливий акцент: імовірно, звідкілясь із західного узбережжя; я б не здивувався, якщо й із Глазго.

— Нє-а, я б на такий навіть не глянув. Надто важкий. Мені досить і півтонни. Мене впирають «Мото Ґуцці», але я з підозрою ставлюся до кардана…

Господи! Я ледь стримувався, щоб не залити куртку цієї дівахи всіма кольорами веселки; вони просочилися б крізь дірки в одежі, укрили б іржею застібки, сповнили б по вінця її кишені; під час першого ж жахливого нападу нудоти Джеймі полетів би шкереберть через усю залу й влучив би в штабель ящиків з-під пива, що вишикувались під колонками; а ці двоє просто стояли собі й обмінювалися безглуздими байкерськими фантазіями.

— Куриш? — запропонувала дівчина, простягнувши повз мій ніс пачку, щоб пригостити Джеймі.

У мене в очах продовжували танцювати зблиски синьої пачки, навіть коли вона її опустила. Вочевидь, хоча мені й було відомо, що Джеймі не курить, він усе ж узяв сигарету, оскільки я побачив здійняту догори запальничку; вона клацнула прямо в мене перед очима, і з неї зірвався сніп іскор, які здалися мені феєрверком. Я майже відчував, як плавиться потилична частка мого мозку. Подумав покепкувати з Джеймі з приводу того, що куріння зупиняє ріст, однак усі лінії зв’язку в моїй голові виявилися перенавантаженими терміновими повідомленнями, що надходили від моїх кишок. Я відчував усередині якесь жахливе бовтання й був упевнений, що покласти цьому край можна лише в один спосіб, проте не міг навіть поворухнутись. Я застряг між підлогою й колоною, мов аркбутан[3], а Джеймі й далі заливав дівці про рев «тріумфівського» двигуна й те, як чудово кататися на великій швидкості вздовж берега Лох-Ломонда вночі.

— Ти тут типу на канікулах?

— Ага, з друганами. У мене є чувак, але він зараз на буровій.

— Ага, ясно.

Я досі глибоко дихав, намагаючись прочистити голову за допомогою кисню. Мені було геть невтямки, як Джеймі, який був наполовину меншим і легшим за мене, вдається ніколи не п’яніти, байдуже, скільки б ми разом не випили. Але я був певен того, що він не хитрує, проливаючи своє пиво на підлогу; якби він так робив, то я був би весь мокрий. Раптом я усвідомив, що дівчина нарешті звернула увагу й на мене. Вона ткнула мене в плече, і, як я згодом зрозумів, вочевидь, не вперше.

— Гей! — мовила вона.

— Що? — вичавив із себе я.

— Ти в нормі?

— Ага, — повільно кивнув я, сподіваючись, що це її задовольнить, а тоді закинув голову догори й поглянув убік, немовби щойно помітив на стелі щось надзвичайно цікаве й важливе.

Джеймі копнув мене ногою.

— Що? — знову спитав я, намагаючись на нього не дивитися.

— Ти тут ночувати зібрався?

— Що? — перепитав я. — Ні. То що — ти готовий? Добре.

Я завів руки за спину, щоб намацати колону, знайшов її й відштовхнувся, сподіваючись, що не послизнуся на мокрій від пива підлозі.

— Друже Френкі, може, ти краще опустиш мене на землю? — проказав Джеймі, копнувши мене сильніше.

Притискаючись спиною до колони, я ковзнув донизу, доки практично не сів на підлогу. Дівчина допомогла Джеймі зіскочити. Його руде та її біляве волосся раптом яскраво спалахнуло в нарешті повністю освітленій залі. До нас зі щіткою та великим відром, витрушуючи попільнички й протираючи меблі, наближався Дункан. Я спробував підвестися й відчув, як Джеймі й діваха вхопили мене попід руки й допомогли стати на ноги. У мене почало троїтись в очах, і я не міг утямити, як таке можливо, якщо в людини лише два ока. А ще ніяк не міг зрозуміти, чи говорять вони до мене, а чи одне до одного.

— Ага, — проказав я на той випадок, якщо вони все ж зверталися до мене, і відчув, як мене вивели через запасний вихід на свіже повітря.

Мені потрібно було в туалет, і здавалося, що на кожен крок мої кишки відповідали ще більшою кількістю спазмів. Я з жахом уявляв собі, що моє тіло складається з двох майже однакових за розміром частин, в одній з яких містилась сеча, а в іншій — неперетравлене пиво, віскі, чіпси, смажений арахіс, слина, шмарклі, жовч, один-два шматки риби й картопля. Якась хвора частина мого мозку раптом подумала про яєчню, обкладену скрученими шматочками бекону з озерцями жиру на масній тарілці, обідок якої було всіяно згустками топленого сала. Я ледь стримав жахливий напад нудоти. Спробував подумати про щось приємне; та оскільки на думку нічого не спадало, вирішив зосередитись на тому, що відбувалося довкола. Ми вийшли з «Армз» і рухалися тротуаром повз банк; з одного боку від мене був Джеймі, з другого — дівчина. Ніч видалася хмарною й прохолодною, у ліхтарях світилися натрієві лампи. Запахи пабу лишилися позаду, і тепер я дихав свіжим повітрям. Я усвідомлював, що дещо заточуюсь, раз по раз наштовхуючись то на Джеймі, то на дівчину, але нічим не міг цьому зарадити; я почувався, наче один із тих древніх динозаврів, які мали, по суті, окремий мозок, щоб контролювати рухи задніх ніг. У мене ж, схоже, було по окремому мозку на кожну кінцівку, однак усі вони розірвали між собою будь-які дипломатичні відносини. Хитаючись і перечіпляючись, я докладав усіх зусиль, щоб просуватися вперед, поклавшись на своє щастя й двох людей, котрі були зі мною. Хоча, чесно кажучи, жодному з них я особливо не довіряв: Джеймі був занадто маленький, щоб утримати мене, якщо я справді почну падати, а дівчина — це дівчина. Імовірно, вона заслабка; а навіть якщо це не так, то, вочевидь, просто подивиться, як я розіб’ю собі череп об бруківку, адже жінкам подобається бачити чоловіків безпорадними.

— Ви двоє завжди так? — запитала діваха.

— Як так? — уточнив Джеймі, хоча, як на мене, задля профілактики йому не завадило б проказати це більш обуреним тоном.

— Коли ти в нього на плечах.

— О, ні. Просто так я міг краще бачити музикантів.

— Слава Богу. Я вже подумала, що ви й по нужді так ходите.

— Аякже. Завалюємось до кабінки, а далі все просто: Френк — в унітаз, а я — у бачок.

— Приколюєшся?!

— Ага, — відказав спотвореним усмішкою голосом Джеймі.

Слухаючи всі ці дурниці, я намагався йти якомога рівніше. Мене дещо дратувало те, що Джеймі говорив про моє справляння нужди, нехай навіть і жартома; йому ж бо добре відомо, наскільки це мене зачіпає. Раз чи двічі він заради сміху підбивав мене взяти участь у доволі непересічному спортивному змаганні, яке влаштовують у чоловічому туалеті «Колдгейм армз» (або й у будь-якому іншому місці); його суть полягає в тому, щоб ганяти струменем сечі сигаретні недопалки в пісуарі.

Мушу визнати, я був свідком того, як у цій забаві брав участь Джеймі, і це справило на мене неабияке враження. У «Колдгейм армз» для цього змагання ідеальні умови, оскільки там стоїть довжелезний пісуар-жолоб; він простягається вздовж однієї стіни, доходить до половини іншої й має лише один стічний отвір. За словами Джеймі, мета гри — провести змоклий недопалок із будь-якої точки жолоба до неприкритого отвору, завдавши йому якомога сильніших пошкоджень en route[4]. Ти набираєш очки за кількість керамічних перегородок, через які вдасться перекинути бичок (а також додаткові бонуси, якщо влучиш недопалком в отвір або зможеш прогнати його від найдальшого кінця жолоба), за обсяг завданих пошкоджень (виявляється, розмочити крихітний чорний конус обвугленого кінчика вкрай важко), а також за кількість знищених у такий спосіб недопалків протягом усього вечора.

У цю гру можна грати й у більш обмеженому форматі, послуговуючись невеличкими настінними пісуарами, які сьогодні зустрічаються в туалетах набагато частіше, проте Джеймі ніколи цього не робив, оскільки був настільки низьким на зріст, що, аби потрапити в один із таких, йому потрібно було відійти на метр від пісуара й цілити в нього по дуговій траєкторії.

Хай там як, але схоже, що це робить довгий процес справляння нужди набагато цікавішим, але не для мене, — це жорстоко, однак така вже моя доля.

— Він тобі братан чи як?

— Нє-а. Друг.

— І часто він так?

— Ага. Щосуботи.

Це, звісно, жахлива брехня. Я рідко напиваюся до такого стану, коли не можу говорити або рівно пересуватись. І я б сказав про це Джеймі, якби міг вимовити бодай слово й не був змушений зосереджувати всю свою увагу на переставлянні ніг. Здавалося, що нарешті нудота відступила, проте та ж сама безвідповідальна й деструктивна частина мого мозку — імовірно, лише кілька нейронів, але, гадаю, такі знайдуться в кожному мозку (а достатньо ж навіть щонайменшого хуліганського елемента, щоб і решта середовища зажила собі дурної слави), — не припиняла згадувати про холодну тарілку з яєчнею та беконом, і щоразу, як це траплялося, я ледь стримувався, щоб не зблювати. Зусиллям волі я ви´кликав у своїй уяві холодний подих вітру на вершинах пагорбів або гру тіней на воді над хвилястим піщаним дном — речі, які завжди вважав уособленням чистоти й свіжості та які допомагали відволікти мозок від роздумів про вміст мого шлунка.

Проте тепер мені закортіло сцяти ще більше, ніж раніше. Джеймі й дівка були від мене на відстані кількох дюймів — вони тримали мене під руки, і я почасти наштовхувався то на нього, то на неї, — однак я вже був настільки п’яний (останні дві швидко випиті пінти, а на додачу ще й віскі, нарешті розчинилися в моїй розігнаній кровоносній системі), що з таким само успіхом міг намагатися докричатися до них з іншої планети. Вони йшли по обидва боки від мене й мололи несусвітню дурню з таким виглядом, нібито це були надзвичайно важливі речі, а я, маючи більше мізків, ніж у них обох разом узятих, і володіючи вкрай життєво важливою інформацією, не здатен був мовити й слова.

Тут мав бути якийсь вихід. Я потрусив головою, намагаючись протверезіти, і зробив іще кілька глибоких вдихів. Вирівняв ходу. Зосередив усю свою увагу на словах і тому, як вони вимовляються. Поворухнув язиком і прочистив горло. Я мусив узяти себе в руки. Мусив налагодити спілкування. Доки ми переходили дорогу, я роззирнувся довкола; помітив низько прибиту до стіни табличку «Юніон-стрит». Поглянувши спершу на Джеймі, а тоді — на дівчину, я відкашлявся й досить чітко мовив таке:

— Не знаю, чи ви двоє коли-небудь поділяли, а хоча, хтозна, якщо вже зайшла про це мова, можливо, й досі поділяєте, принаймні між собою — бо ж у будь-якому разі не зі мною, — помилкове судження, згідно з яким, так уже склалося, я колись трактував слова, викарбувані на отій табличці, проте хай там як, а я й справді вважав, що слово «юніон» у вищезгаданій назві стосувалося трейд-юніонізму, а отже, об’єднань робітників, і тоді мене вразило рішення батьків міста дати цій вулиці таку соціалістичну назву; я навіть подумав, що не все ще втрачено стосовно перспектив імовірного примирення чи принаймні перемир’я в класовій війні, якщо визнання значущості профспілок може бути зафіксоване в назві настільки важливої й гідної шанування транспортної артерії, але, мушу визнати, я позбувся цієї, на превеликий жаль, надто оптимістичної омани, коли мій батько — а Господь уберіг його від почуття гумору — поінформував мене, що насправді місцеві можновладці спільно з меріями сотень інших міст по всій території доти незалежного королівства в такий спосіб урочисто увічнили на той час нещодавно укладену унію між парламентами Англії та Шотландії, безсумнівно, з метою отримання вигоди, пропонованої цією ранньою формою схеми злиття й поглинання.

Дівчина зиркнула на Джеймі:

— Він щось бовкнув?

— Мабуть, просто горло прочищав, — відказав Джеймі.

— Та наче щось про банани молов.

— Банани? — недовірливо перепитав Джеймі, поглянувши на неї.

— Ага, — сказала вона, подивившись на мене й похитавши головою. — Саме так.

Ну от тобі й спілкування, подумав я. Очевидно, обоє настільки п’яні, що навіть не розуміють правильної англійської мови. Я важко зітхнув, поглянувши по черзі на них обох, доки ми повільно просувались центральною вулицею, минаючи «Вулворт» і світлофори. Дивлячись прямо перед собою, я намагався придумати, що ж мені, у біса, робити. Вони допомогли мені перейти наступну вулицю, але, переступаючи через бордюр, я ледь не впав. Умить я надзвичайно добре усвідомив вразливість свого носа й передніх зубів, а також те, що могло трапитися, якщо вони увійдуть у контакт із гранітом портенільських тротуарів на будь-якій швидкості, що перевищуватиме кількадесят сантиметрів за секунду.

— А якось ми з друганом гасали в лісовому заповіднику на горбах і розганялися на всіх тих гірках, як на шосе, — аж під п’ятдесят.

— Та ну нафіг!

Боже ж ти мій, вони й досі говорять про мотоцикли!

— І куди ми його зараз тягнемо?

— До моєї мамки. Як вона ще не спить, то зробить нам чаю.

— До твоєї маман?

— Ага.

— Ох…

Мене наче громом прибило. Рішення було таким очевидним, що я навіть уявити собі не міг, як так сталося, що я не додумався до цього раніше. Я зрозумів, що можливості чекати вже не було й сенсу зволікати також, — якщо я нічого не зроблю, то за мить вибухну, — тож, пригнувши голову, вирвався з рук Джеймі й дівчини та помчав вулицею. Я втечу; зроблю, як Ерік, і відтак знайду собі десь гарне й тихе місце, щоб нарешті нормально висцятися.

— Френку!

— Йобаний стид! Що йому ще в голову стукнуло?

Тротуар досі був у мене під ногами, які рухалися більш-менш так, як треба. Я чув голоси Джеймі й дівки — вони бігли за мною й кричали, але я вже проминув вуличне кафе та пам’ятник полеглим на війні й поступово набирав швидкість. Розтягнутий сечовий міхур не надто мені в цьому допомагав, утім заважав набагато менше, ніж я сподівався.

— Френку! Повернись! Френку, годі вже! Що сталося? Френку, псих ти нещасний! Ти ж собі шию зламаєш!

— А нехай собі! Він же здурів!

— Ні! Він — мій друг! Френку!

Я завернув за ріг на Банк-стрит, ледь оминув два ліхтарі, різко взяв ліворуч на Адам-Сміт-стрит і вискочив до автомайстерні «Макґарвіз». Перед нею пригальмував і забіг за бензоколонку, хапаючи ротом повітря, відригуючи й відчуваючи, як у скронях стукає кров. Я скинув штани й розкарячився, притулившись до «п’ятизіркової» колонки та важко віддихуючись, доки шорстким, мов деревна кора, бетоном заправки розтікалося озерце паруючої сечі.

Почулися кроки, і праворуч від мене з’явилася тінь. Я озирнувся й побачив Джеймі.

— Ху-х, ху-х, ху-х… — відхекувався він, схопившись однією рукою за сусідню колонку, нахилившись до землі й спершись іншою рукою об коліно; його груди важко здіймались. — Ось… ху-х… ось… ху-х… ось ти… ху-х… де. У-ф-ф-ф-ф-ф-ф-ф…

Він усівся на підвищення, на якому стояли бензоколонки, й утупився поглядом у темне скло контори. Я також сидів напочіпки, спершись спиною об колонку й чекаючи, доки з мене припинить крапати. Я завалився назад і важко опустився на бордюр; затим, похитуючись, підвівся й натягнув штани.

— Навіщо ти це зробив? — усе ще відхекуючись, спитав Джеймі.

Я відмахнувся, намагаючись застібнути ремінь. Мене знову починало нудити від міцного запаху прокуреного після пабу одягу.

— Виб… — я спробував сказати «вибач», але просто зблював.

Антисоціальна частина мого мозку раптом знову подумала про жирну яєчню з беконом — і мій шлунок випустив фонтан. Я зігнувся навпіл, блюючи й відчуваючи, як мої кишки скручуються вузлом; попри мою волю вони поводились, мов живі, — вочевидь, саме так почувається жінка, усередині якої штовхається дитина. Від струменя блювоти дерло в горлі. Якби не Джеймі, я б уже впав. Уклякнувши на місці, мов напіврозкритий складаний ніж, я гучно забризкував заправку. Аби я не зарився носом у бетон, однією рукою Джеймі схопив мене за пояс, а другою підтримував за лоба й щось бурмотів. Нудота не минала, з’явився сильний біль у шлунку; очі сповнилися слізьми, з носа текло, й мені здавалося, що моя голова готова луснути, мов перестиглий помідор. У перервах між спазмами я намагався дихати, випльовуючи згустки блювоти, кашляючи й ригаючи водночас. Я чув, що видаю такі ж страшні звуки, як оскаженілий Ерік по телефону, і сподівався, що ніхто не проходитиме поблизу й не побачить мене в такому негідному й безпорадному стані. Я припинив блювати, відчув себе краще, почав знову, і мені стало в десять разів гірше, ніж було раніше. З допомогою Джеймі я пересунувся вбік і став рачки на відносно чистій ділянці бетону, де бензинові плями здавалися старими. Я закашлявся, кілька разів блювонув і впав Джеймі на руки, підтягнувши коліна до підборіддя, щоб притлумити біль у м’язах живота.

— Краще стало? — поцікавився Джеймі.

Я кивнув і нахилився вперед, сівши на обидві сідниці; поставив п’яти на бетон і опустив голову між колін. Джеймі поплескав мене по спині.

— Друже Френкі, зажди хвилинку.

Через кілька секунд він повернувся з грубими паперовими рушниками; одним із них Джеймі витер мені рота, а іншим — решту обличчя. Й опісля навіть відніс їх до смітника.

І хоча я досі почувався п’яним, у мене болів живіт, а в горлі ніби погризлися їжаки, мені справді стало набагато краще.

— Дякую, — спромігся сказати я і спробував підвестися.

Джеймі мене підтримав.

— Боже мій, Френку, ну ти й напився.

— Ага, — відказав я, витираючи рукавом очі й озираючись, щоб пересвідчитись, що довкола досі ані душі. Я поплескав Джеймі по плечу, і ми рушили в напрямку дороги.

Йдучи порожньою вулицею, я глибоко дихав, а Джеймі підтримував мене під лікоть. Дівчина, очевидно, кудись поділась, однак я анітрохи не жалкував.

— Чому ти тікав?

— Приспічило, — похитав головою я.

— Що? — реготнув Джеймі. — Чому ж ти просто не сказав?

— Бо не міг.

— Тільки через дівку?

— Ні, — відповів я й закашлявся. — Говорити не міг. Перепив.

— Що? — засміявся Джеймі.

Я кивнув.

— Ага.

Він знову розсміявся й похитав головою. Ми рушили далі.

Мати Джеймі ще не спала, а тому пригостила нас чаєм. Це була велика жінка, яку вечорами я завжди бачив у зеленому халаті, якщо ми з її сином зазирали до неї в гості після пабу, а таке траплялося доволі частенько. Я не відчував до неї неприязні, навіть попри те, що вона вдавала, нібито я подобаюсь їй більше, ніж насправді.

— Ох, хлопче, а я бачила тебе й у кращому стані. Ось, сідай і випий чаю. Ах ти ж бідося.

Мене посадили в крісло у вітальні муніципального будинку, а Джеймі пішов вішати наші куртки. Я чув, як він підстрибує в коридорі.

— Дякую вам, — прохрипів я пересохлим горлом.

— Ось так, милий. Хочеш, я ввімкну для тебе обігрівач? Ти часом не змерз?

Я похитав головою, вона усміхнулась, кивнула, поплескала мене по плечі й пішла на кухню. До вітальні зайшов Джеймі й усівся на диван поряд із кріслом. Поглянувши на мене, він вишкірився й похитав головою.

— Треба ж таке! Щоб аж до такого стану!

Джеймі сплеснув у долоні й почав розгойдуватися на краєчку дивана; його ноги не діставали до підлоги. Я закотив очі й відвернувся.

— Не переймайся ти, друже Френкі. Кілька чашок чаю — і тобі стане легше.

— Угу, — спромігся відповісти я і здригнувся.

Я вийшов від Джеймі приблизно о першій ночі, дещо протверезівши й обпившись чаєм. Живіт і горло вже майже не доймали, але я все ще хрипів. Сказавши Джеймі та його матері «добраніч», я пройшов околицями міста до стежки, що вела на острів, і рушив нею до мосту й нашого будинку в суцільній темряві, час від часу користуючись своїм маленьким ліхтариком.

Прогулянка серед боліт, дюн і пасовищ видалася тихою. Окрім звуків власних кроків, до мене лише зрідка долинав далекий гул вантажівок, що проїжджали через місто. Майже все небо вкривали хмари, місяць ледь світив, і я геть нічогісінько не бачив перед собою.

Мені пригадалося, як два роки тому, повертаючись серед літа цією ж стежкою в сутінках, після того як цілий день пролазив на пагорбах за містом, я помітив дивні вогні, що рухалися в темному небі десь далеко за островом. Вони коливалися й доволі незвичним чином пересувалися — мерехтіли, совалися й палахкотіли важким щільним сяйвом, якого на небі аж ніяк не могло бути. Якийсь час я спостерігав за ними в бінокль, і подекуди серед рухливих вогнів мені начебто вдавалося розгледіти певні конструкції. Мене вхопили дрижаки, і мій мозок напружився, намагаючись якомога швидше віднайти пояснення тому, що я бачив на власні очі. Я швидко окинув поглядом довколишню темряву й знову зосередився на далеких і абсолютно безшумних стовпах мерехтливого полум’я. Вони висіли в небі, неначе вогняні обличчя, які, невідомо на що очікуючи, спостерігали за островом.

І невдовзі я зрозумів.

То був міраж, віддзеркалення в шарах повітря над морем. Я бачив газові факели бурових платформ, розташованих у Північному морі, ймовірно, за сотні кілометрів від острова. Поглянувши на нечіткі обриси довкола небесних вогнів іще раз, я й дійсно розгледів серед газового сяйва розпливчасті силуети бурових вишок. Зрадівши, я рушив далі, перебуваючи в набагато кращому настрої, аніж до того, як помітив незрозумілі видіння, — мені спало на думку, що хто-небудь із менш розвинутими логічним мисленням та уявою на моєму місці міг би вирішити, що побачив НЛО.

Урешті-решт я дістався острова. У будинку не світилося жодне вікно. Я постояв серед темряви, намагаючись усвідомити його розміри, і подумав, що у кволому місячному сяйві він здавався навіть більшим, аніж був насправді; наш дім нагадував голову кам’яного велетня, гігантський осяяний місяцем череп, сповнений примар і спогадів, який невідривно дивився на море, доки його могутнє, поховане під камінням і піском тіло чекало на нікому не відому команду, а чи заповітне слово, готуючись у будь-яку мить скинути із себе кайдани.

Будинок дивився на море, впивався поглядом у ніч; я відчинив двері й опинився всередині.