Осина фабрика

8 Осина Фабрика

Рано-вранці, доки батько ще спав, а холодне світло ледь пробивалося крізь густу завісу свіжих хмар, я тихенько підвівся, ретельно вмився й поголився, повернувся до своєї кімнати, повільно вдягнувся та поніс банку із сонною осою на горище, де на неї чекала Фабрика.

Я поставив банку на маленький олтар під вікном і завершив останні необхідні приготування. Щойно все було готово, я зачерпнув із горщика коло олтаря зеленого желеподібного мийного засобу й добряче змастив ним долоні. Звірився з графіком припливів і відпливів у маленькій червоній книжечці, яку тримав по інший бік олтаря, і відзначив час повної води. Встановив дві осині свічки на ті поділки циферблата Фабрики, де мали б спинитися годинникові стрілки, показуючи час, коли місцевий рівень води досягне своєї найвищої точки, а тоді посунув кришку на банці з осою, вийняв листя, шматочок апельсинової шкірки й залишив комаху саму.

Я помістив банку на прикрашений різноманітними могутніми речами олтар: тут був череп змії, яка вбила Блайта (її вистежив його батько й розрубав навпіл садовою лопатою; я встиг сховати її передню частину в піску, доки Діґґз не забрав її з собою як речовий доказ), осколок бомби, яка знищила Пола (найменший із тих, які мені вдалося знайти; їх там була ціла купа), шматок наметового поліестеру з повітряного змія, який забрав із собою Есмеральду (хоча, звісно, це був обрізок, а не шмат готового змія), і маленька тарілочка з пожовтілими сточеними зубами Старого Сола (вийняти їх із черепа було нескладно).

Я приклав руки до промежини, заплющив очі й почав повторювати свій таємний катехізис. Я міг цитувати його напам’ять машинально, однак намагався вдумуватися в сенс повторюваних мною фраз. У цих питаннях і відповідях містилися мої зізнання, мої мрії й надії, мої страхи та об’єкти моєї ненависті, і згадки про них досі викликали в мене дрож, навіть коли я проговорював ці слова, не задумуючись. Якби поблизу виявився магнітофон, усю жахливу правду про три вчинені мною вбивства було б розкрито. Одне лиш це робило мій катехізис надзвичайно небезпечним. Окрім того, він розповідав правду про те, ким я є, чого прагну й що відчуваю, а слухати те, що ти думаєш про самого себе в нападі крайньої відвертості або ж перебуваючи в найжалюгіднішому стані, імовірно, настільки ж неприємно, наскільки принизливо чути те, про що думаєш, коли тебе сповнюють надії та найбільш неправдоподібні сподівання.

Завершивши з цим, я дістав із банки осу, нахилився до нижньої частини Фабрики й без подальших зволікань запустив її всередину.

Осина Фабрика займає площу в кілька квадратних метрів і скидається на невпорядковане нагромадження металевого, дерев’яного, скляного й пластмасового брухту. Усі її частини розташовані довкола циферблата старого годинника, що раніше висів над входом будівлі Королівського банку Шотландії в Портенілі.

Циферблат — це найважливіша з моїх знахідок на міському звалищі. Я натрапив на нього в Рік Черепа, докотив стежкою до острова, перетягнув через міст і відтак доправив додому. Спершу я сховав свій трофей у сараї, дочекався, доки батько кудись піде, а тоді цілий день надривався й обливався потом, щоб витягнути його на горище. Циферблат виготовлений із металу й має приблизно один метр у діаметрі; він важкий і майже не ушкоджений; цифри на ньому римські; як і решта годинникового механізму, він був виготовлений в Единбурзі в 1864 році — рівно за сто років до мого народження. І це, звісно ж, не випадковість.

Оскільки годинник мав показувати час у два протилежні боки, то цілком очевидно, що десь мав би лишитися ще один циферблат; утім, попри те, що, знайшовши свій, я кілька тижнів прочісував звалище, мені так і не вдалося відшукати інший, і ця коротенька історія робить Фабрику ще загадковішою — це її власна легенда про пошуки Грааля. Старий Кемерон, який торгує в місті залізними виробами, розповів мені, що ходили чутки, нібито решту годинникового механізму відвезли на металобазу в Інвернессі, а отже, можливо, той інший циферблат уже давно переплавили або ж тепер він прикрашає стіну якогось багатого будинку на Блек-Айл, побудованого за гроші, зароблені на переплавлянні розбитих автомобілів і коливанні цін на свинець. Як на мене, краще вже перше.

Кілька дірок у циферблаті я запаяв, але отвір, через який механізм годинника з’єднувався зі стрілками, лишив — саме крізь нього до Фабрики потрапляють оси. Щойно комаха опиняється всередині, вона може повзати циферблатом, скільки їй заманеться, і розглядати крихітні свічечки з вмурованими в них мертвими родичами, якщо, звісно, захоче; а як ні, то ні.

Однак, діставшись до краю циферблата, який я обгородив фанерною стіною в два дюйми заввишки й накрив спеціально замовленим у місті круглим склом метрового діаметра, оса може обрати один із дванадцяти крихітних, заледве більших за неї саму, люків, кожен із яких веде до одного з коридорів, розташованих навпроти гігантських — на погляд комахи — цифр. Якщо Фабрика вирішить, що так має бути, то під вагою оси спрацює високочутливий пусковий механізм, виготовлений зі шматочка бляшанки, нитки й англійської шпильки, і, щойно комаха потрапить до обраного нею коридору, крихітний люк за нею зачиниться. Попри те, що я стежу за тим, щоб усі механізми завжди були гарно змащені й відрегульовані, лагоджу їх і перевіряю, щоб вони спрацьовували від найменшого дотику, — і через це вимушений пересуватися навшпиньках, коли Фабрика зайнята своєю повільною й смертоносною роботою, — іноді вона все ж не схвалює перший вибір оси й дозволяє їй знову виповзти з коридору на циферблат.

Часом оси літають над циферблатом або ж повзають по скляному кругу, подекуди довго затримуються біля заблокованого центрального отвору, крізь який потрапили до Фабрики, однак рано чи пізно всі вони обирають коридор, люк якого спрацьовує, і вирушають назустріч своїй долі.

Більшість смертей, які пропонує Фабрика, відбуваються автоматично, проте іноді вона вимагає, щоб я втрутився й завдав осі coup de grâce[5], і це, звісно ж, якимось чином пов’язано з тим, що саме вона намагається мені повідомити. Якщо оса заповзає в дуло старої пневматичної рушниці, я мушу натиснути на гачок; якщо вона опиняється в Киплячому Басейні, я маю ввімкнути струм. Але якщо комаха заповзає до Павучої Вітальні, Венериної Печери або Мурашні, мені лишається просто сидіти й спостерігати, як природа бере своє. Якщо ж доля приведе осу до Кислотної Ями, Льодяної Камери або відділу під доволі жартівливою назвою Чоловіча Вбиральня (де знаряддям убивства виступає моя власна сеча, часто доволі свіжа), мені знов-таки випадає роль спостерігача. Якщо комаха потрапляє на шипи Вольтової Кімнати, я спостерігаю за тим, як її спопеляє електричний струм; якщо зрушує Смертельну Гирю — за тим, як та розчавлює її, перетворюючи на липку пляму; а якщо забрідає до Коридору Лез — за тим, як вона корчиться, коли бритви кришать її на шматки. Якщо під’єднати альтернативні відділи, то можна побачити, як оса проливає на себе розплавлений віск, їсть отруєний джем або як її проштрикує запущена за допомогою канцелярської резинки шпилька; вона може навіть ініціювати низку подій, які призведуть до того, що комаха опиниться в герметично закритій камері, до якої з сифона з газованою водою постачатиметься вуглекислий газ, проте якщо вона обере басейн із гарячою водою або нарізний тунель Повороту Долі, я буду змушений власноруч заподіяти їй смерть. Ну і якщо оса потрапляє до Вогняного Озера, саме я мушу натискати на стрижень, щоб спрацювала запальничка й зайнявся бензин.

Смерть у вогні завжди позначалася цифрою XII, і це був один із тих Кінців, які ніколи не підлягали заміні Альтернативами. Вогонь символізує смерть Пола, яка настала приблизно опівдні; так само відхід Блайта представлений Павучою Вітальнею, розміщеною біля цифри IV. Есмеральда, ймовірно, потонула (а отже, це Чоловіча Вбиральня) — годину її смерті я довільно позначив цифрою VIII, суто для симетрії.

Я простежив, як оса виповзла з банки під фотографією Еріка, яку я поклав обличчям на скло. Комаха не гаяла часу; за кілька секунд вона вже опинилася на циферблаті Фабрики. Перелізши через назву виробника та рік виготовлення годинника, не звернувши жодної уваги на осині свічки, вона, майже нікуди не збочуючи, рушила прямісінько до великої цифри XII, перебралася через неї й пролізла крізь люк навпроти, який, тихенько клацнувши, одразу ж за нею зачинився. Оса швидко поповзла коридором, а затим — сплетеним із нитки тунелем, що за своєю структурою нагадував вершу для лобстерів, а отже, не дозволяв комасі розвернутися в протилежний бік, і, опинившись у начищеній до блиску сталевій лійці, зісковзнула в засклену камеру, де їй судилося померти.

Я зітхнув і розслабився. Провівши рукою по волоссю, я знову нахилився до скляної камери, куди впала оса, спостерігаючи, як вона повзає в почорнілому чайному ситечку, яке висіло над мисочкою з бензином і вигравало райдужними переливами. Я співчутливо усміхнувся. Завдяки наявності багатьох крихітних дірочок у металевій стелі та підлозі скляної трубки, камера гарно провітрювалася, тож можна було не перейматися тим, що оса помре, задихнувшись бензиновими випарами; зазвичай, коли Фабрика була заряджена, якщо принюхатись, то на горищі можна було вловити ледь чутний запах бензину. Я відчував його, спостерігаючи за осою, і, можливо, ще запах свіжої фарби, однак із приводу останнього був невпевнений. Знизавши плечима, я натиснув на кнопку — і довгий штифт, ковзнувши алюмінієвим відрізком наметової дуги, чиркнув коліщатко та торкнувся механізму подачі газу розташованої над мисочкою з бензином одноразової запальнички.

Мені не знадобилося навіть другої спроби; бензин зайнявся з першого ж разу, яскраво спалахнувши в ранковій напівтемряві горища; тонкі язички полум’я затанцювали під відкритим денцем ситечка. Вогонь до оси не діставав, однак вона відчула жар, розлючено задзижчала, злетіла над беззвучним полум’ям, ударилася об скло, відскочила, опинившись у ситечку, спробувала перелізти через край, ледь не впала у вогонь, а тоді ще раз злетіла, кілька разів стукнулася об сталеву стелю камери й відтак знову потрапила до сталевої, помережаної дірочками пастки. Оса підстрибнула востаннє, кілька секунд безнадійно політала камерою, але, очевидно, уже встигла обпалити собі крила, оскільки її божевільний політ виглядав доволі хаотично, і невдовзі вона звалилася в сітчасту металеву напівсферу, де й померла — спершу кілька разів смикнулась, але згодом зіщулилась і завмерла; над її тілом почав звиватися куций дим.

Я сидів і спостерігав, як запікається й підсмажується почорнілий труп комахи, сидів і спостерігав, як досягає ситечка спокійне полум’я, огортаючи його, мов долоня, сидів і спостерігав, як мерехтить відображення маленьких тріпотливих вогняних язичків на протилежній стінці скляної трубки, — а затим простягнув руку, відщипнув денце циліндра, підсунув до себе мисочку з бензином, накрив її металевою кришкою й загасив вогонь. Відкривши камеру зверху, я скористався пінцетом і дістав труп назовні. Поклав його в сірникову коробку й розмістив її на олтарі.

Фабрика не завжди віддає своїх мерців; після кислоти або мурах не лишається нічого, а після венериної мухоловки або павука — у кращому разі порожня суха оболонка. Але переді мною знову лежав обвуглений труп; і я знову мусив його позбутися. Схопившись руками за голову, я деякий час розгойдувався на низькому табуреті. Мене оточувала Фабрика, за моєю спиною стояв олтар. Я оглянув усі її відділи, усі ці знаряддя вбивства, проходи, коридори, камери, усі ці джерела світла в кінці тунелів, резервуари, контейнери, важелі, пускові механізми, батарейки й ниточки, опори й підставки, трубки й дроти. Клацнув кількома перемикачами, і в бічних коридорах запрацювали маленькі вентилятори, проганяючи повітря крізь отвори над наперстками з джемом та спрямовуючи його до циферблата. Якийсь час я дослухався до їхнього шуму, доки й сам не зачув запах джему, однак той мав заманювати на вірну смерть нерішучих ос, але в жодному разі не мене. Тож я негайно вимкнув мотори.

Я почав усе вимикати; від’єднував дроти, випорожнював резервуари, годував живих створінь. Крізь слухові вікна можна було побачити, як надворі починало розвиднюватися, у свіжому повітрі зачулися крики перших ранніх пташок. Щойно ритуал виведення Фабрики зі стану бойової готовності було завершено, я повернувся до олтаря й окинув поглядом усі його частини, різноманітні мініатюрні цоколі й маленькі баночки, сувеніри, зібрані мною впродовж усього життя, речі з минулого, які я колись знайшов і зберіг. Фотографії всіх моїх мертвих родичів — тих, котрих убив я, і тих, що померли самі. Фотографії живих — Еріка, батька, матері. А також фотографії неживих об’єктів — «BSA 500» (на жаль, не того; гадаю, усі фото того мотоцикла батько знищив), будинку (коли той іще був прикрашений яскравими візерунками) і навіть власне олтаря.

Я провів сірниковою коробкою з трупом оси над олтарем, помахав нею перед баночкою з береговим піском, пляшечками з моїми цінними рідинами, стружкою з батькової палиці, іншою сірниковою коробкою із загорнутими у вату молочними зубами Еріка, флаконом із кількома батьковими волосинами й пляшечкою з іржею та фарбою, які я зішкрябав із мосту. Запаливши осині свічки, я заплющив очі й притис картонну труну до лоба, щоб відчути осу всередині; у мене засвербіло й залоскотало під черепом. Після того я задув свічки, накрив олтар, підвівся, обтрусив від пилу штани, узяв фотографію Еріка, яку залишив на склі Фабрики, загорнув у неї осину труну, закріпив канцелярською резинкою й сховав до кишені своєї куртки.

Я поволі йшов берегом до Бункера, запхавши руки до кишень, схиливши голову долі, дивлячись на пісок і свої ноги, однак насправді не бачачи їх. На мене всюди очікував вогонь. Про нього двічі згадала Фабрика, я інстинктивно прикликав його на допомогу, коли на мене напав знавіснілий кріль, він просочувався в усі порожні куточки моєї пам’яті. До того ж завдяки Еріку він щодня підступав дедалі ближче.

Підставивши обличчя поривчастому вітру, я поглянув на пастельно-блакитне й подекуди рожевувате вранішнє небо, відчув вологий бриз, почув шум далекого відпливу. Десь замекала вівця.

Я мусив звернутися по допомогу до Старого Сола, мусив спробувати встановити зв’язок із моїм божевільним, схибленим братом, доки вогонь не стер Еріка з лиця землі або не зруйнував моє життя на острові. Я намагався переконати себе, що, можливо, насправді все не настільки серйозно, однак нутром відчував, що справи кепські; Фабрика не бреше, і нарешті чи не вперше її відповідь була відносно конкретною. Це мене непокоїло.

Поставивши осину труну перед черепом Старого Сола, у давно висхлих очницях якого серед їдкої темряви Бункера мерехтіло полум’я свічки, я опустився навколішки перед олтарем і схилив голову. Я думав про Еріка; згадував, яким він був до того неприємного випадку, і хоча це трапилося, коли Еріка на острові не було, він так чи інакше лишався його частиною. Я пам’ятав його розумним, добрим, чуйним хлопцем, яким він насправді й був, і думав про те, чим він став тепер — утіленням стихії вогню й розрухи, що наближалося до острівних пісків, мов божевільний янгол, у чиїй голові роїлася луна криків, викликаних безумством і мареннями.

Нахилившись уперед і не розплющуючи очей, я поклав праву долоню на череп старого пса. Свічка всередині горіла недовго, тож кістки були ледь теплими. Якась неприємна й цинічна частина мене підказувала, що я скидався на містера Спока із серіалу «Зоряний шлях» у процесі ментального злиття, однак я на неї не зважав; у будь-якому разі, це не мало жодного значення. Я глибоко дихав і ще глибше поринав у думки. Переді мною пропливало Ерікове веснянкувате обличчя, рудувате волосся й тривожна усмішка. Юне обличчя з витонченими інтелігентними рисами, зовсім юне, таким я уявляв його собі, якщо намагався пригадати брата щасливим, яким він був, коли ми разом проводили літні місяці на острові.

Я зосередився, затримав подих і натужився, немов під час запору; до вух прилинула кров. Вказівним і великим пальцями лівої руки я натис на повіки, а правою не відпускав череп Старого Сола, який починав поступово нагріватися. У мене перед очима затанцювали вогні й закрутилися хаотичні візерунки, що нагадували брижі на поверхні води або ж відбитки людських пальців.

Мій шлунок несамохіть стиснувся, у животі здійнялася хвиля пекучого збудження й прокотилася всім тілом. Я розумів, що то були лише кислоти й залози, однак відчув, як вони перенесли мою свідомість з одного черепа в інший, а відтак іще в один. Ерік! Зв’язок був! Я вже відчував його; відчував біль у ногах, мозолі на ступнях, дрож у м’язах, брудні, липкі від поту долоні, свербіж у немитій голові; я відчував його запах, як свій власний, дивився на світ його запаленими, налитими кров’ю очима, які весь час пекли й майже не знали спочинку, кліпав сухими повіками. Відчував у шлунку тягар неперетравлених решток якоїсь бридкої їжі, смак паленого м’яса, кісток і шерсті на язику; я був там! Я був…

Мене обдало шквалом вогню. Я відлетів від олтаря, мов осколок м’якої шрапнелі, відскочив від присипаної землею бетонної підлоги й ударився об дальню стіну доту; у голові дзижчало, права рука пекла. Я завалився на бік і згорнувся калачиком.

Якийсь час я просто лежав і відсапувався, обхопивши себе руками, дещо погойдуючись і соваючи головою по підлозі Бункера. Здавалося, ніби моя правиця розпухла до розмірів боксерської рукавиці й стала такого ж кольору. З кожним ударом серця, що поступово заспокоювалося, у руці пульсував біль. Тихенько застогнавши, я повільно сів, потираючи очі й досі трошки похитуючись, прихиляючись головою до колін і знову відхиляючись назад. У такий спосіб я намагався хоч якось заспокоїти своє понівечене еґо.

Коли туман в очах розвіявся, я оглянув Бункер і зауважив, що череп досі світився, у ньому все ще палала свічка. Поглядаючи на нього, я почав зализувати руку. Роззираючись довкола, я намагався зрозуміти, чи нічого не розтрощив у польоті, однак, схоже, усе лишилося на своїх місцях; постраждав тільки я. Мене пробрав дрож, але я зітхнув і розслабився, притулившись головою до прохолодної бетонної стіни.

Згодом я нахилився вперед і торкнувся досі тремтячою долонею холодної підлоги. Через кілька хвилин я обтрусив руку від бруду й, напруживши зір, спробував оглянути її на наявність видимих ушкоджень, проте в Бункері було надто темно. Я поволі звівся на ноги й підійшов до олтаря. Тремтячими руками запалив свічки по обидва боки від нього, помістив труп оси в одну з пластмасових коробочок, що стояли ліворуч, і спалив тимчасову картонну труну на металевій тарілці перед черепом Старого Сола. Фотографія Еріка зайнялася, і його дитяче обличчя поглинув вогонь. Дмухнувши в одну з очниць Старого Сола, я загасив полум’я й вийняв із черепа свічку.

Якусь мить я постояв, збираючись із думками, а тоді рушив до виходу й відчинив металеві двері Бункера. Ніжно-яскраве світло хмарного ранку змусило мене примружитись. Я відвернувся, загасив решту свічок і ще раз поглянув на свою руку. Долоня почервоніла від опіку. Я знову її лизнув. Мені майже вдалося. Я був переконаний, що схопив Еріка за барки, заволодів його свідомістю й став його частиною, побачив світ його очима, почув, як пульсує в його голові кров, торкнувся землі під його ногами, відчув запах його тіла й смак його останньої їжі. Але він виявився сильнішим за мене. Жодна нормальна людина не спроможна була загасити пожежу в його голові. У ньому вирувала божевільна сила цілковитої самовідданості, яку тільки абсолютно схиблені люди здатні підтримувати в собі повсякчас, а найжорстокіші солдати та найагресивніші спортсмени лиш іноді можуть імітувати. Усі клітинки Ерікового мозку були зосереджені на досягненні поставленої мети — повернутися й улаштувати пожежу, і жоден звичайний мозок — навіть мій, аж ніяк не звичайний і до того ж набагато потужніший, ніж у більшості, — не міг зрівнятися з такою міццю. Ерік розпочав тотальну війну, проголосив джихад; він летів на крилах «божественного вітру»[6], прямуючи до загибелі (щонайменше власної), і я нічим не міг цьому зарадити.

Я зачинив Бункер і, дивлячись собі під ноги, попростував пляжем додому, ще більш замислений та стурбований, аніж коли йшов сюди.

Решту дня я просидів удома — читав книжки й журнали, дивився телевізор і весь час думав. Я не міг вплинути на Еріка зсередини, а отже, напрямок атаки необхідно було змінити. Моя власна заснована на Фабриці міфологія була достатньо гнучкою, щоб змиритися з невдачею й розглядати її як вказівку, що допоможе мені віднайти правильне рішення. Мої передові загони зазнали поразки, але решта моїх можливостей досі лишалася незадіяною. Я переможу, хоча й утримаюся від безпосередніх дій. Принаймні від безпосереднього застосування будь-яких інших сил, окрім сили творчої уяви, яка, урешті-решт, лежить в основі всього іншого. Якщо ж цього виявиться замало, щоб прийняти виклик Еріка, то я цілком заслуговуватиму на смерть.

Батько досі фарбував, лазячи по драбині під вікнами з бляшанкою фарби в руках і затиснутою в зубах щіткою. Я запропонував допомогти, але він відмовився, вирішивши з усім упоратися самотужки. Колись я й сам кілька разів користувався драбиною, намагаючись потрапити до батькового кабінету, однак на його вікнах були особливі замки, і до того ж тато завжди опускав штори й зачиняв віконниці. Мені було приємно спостерігати, як важко йому здиратися драбиною. Батьку нізащо не потрапити на горище. Мені пощастило, подумав я, що будинок не нижчий, ніж він є, інакше він зміг би запросто вилізти по драбині на дах і зазирнути на горище крізь слухові вікна. Однак ми обоє були в безпеці — у передбачуваному майбутньому нашим фортецям нічого не загрожувало.

Цього разу тато дозволив мені приготувати вечерю, і я зробив овочеве каррі, яке мало цілком влаштувати нас обох і пречудово пасувало до перегляду геологічної програми Відкритого університету, заради чого я спеціально приніс на кухню портативний телевізор. Щойно з Еріком усе владнається, вирішив я, треба буде обов’язково відновити свою кампанію з переконання батька в доцільності придбання відеомагнітофона. Бо ж тепер, коли надворі гарна погода, пропустити цікаву телепередачу вельми просто.

Після вечері батько поїхав у місто. Це видалося мені доволі незвичним, однак я не поцікавився, куди він зібрався. Пролазивши цілий день по драбині, тато мав стомлений вигляд, та, незважаючи на це, усе одно піднявся до себе в кімнату, перевдягнувся в Міське Вбрання й, накульгуючи, повернувся до вітальні, щоб попрощатися зі мною.

— Ну то я піду, — сказав він.

Батько оглянув кімнату, немовби дошукуючись доказу того, що я вже вдався до якихось мерзенних пустощів, попри те що він іще навіть не встиг вийти з будинку. Я відповів йому кивком, не відводячи очей від телевізора.

— Щасти, — мовив я.

— Я повернуся не пізно. Можеш не зачинятися.

— Ага.

— З усім впораєшся?

— Так.

Я поглянув на нього, схрестив руки на грудях і зручніше вмостився на старому м’якому кріслі. Тато зробив крок назад, обидві його ноги опинилися в коридорі, але тулуб лишився у вітальні — якби він не тримався за ручку дверей, то вже розтягнувся б на підлозі. Він знову кивнув, через що кашкет іще нижче насунувся йому на лоба.

— Гаразд. Побачимось пізніше. Не бешкетуй.

Я усміхнувся й знову перевів погляд на екран.

— Добре, тату. Бувай.

— Угу, — відказав батько, ще раз окинув поглядом вітальню, неначе перевіряючи, чи нікуди не зникло столове срібло, зачинив за собою двері, простукотів палицею по коридору й вийшов надвір. Я простежив, як він рушив стежкою, якийсь час почекав, а тоді піднявся сходами й перевірив двері кабінету, які, як завжди, були настільки щільно зачинені, що могло здатися, ніби вони — це просто частина стіни.

Я заснув. Надворі темнішало, по телевізору показували якийсь жахливий американський кримінальний серіал, і в мене розболілася голова. Я кліпнув закислими очима й позіхнув, щоб розліпити губи та провітрити рота, у якому з’явився затхлий присмак. Позіхнувши, я потягнувся й завмер; почувся телефонний дзвінок.

Я вискочив із крісла, перечепився, ледь не впав, рушив до дверей, вибіг у коридор і врешті-решт якомога швидше злетів сходами до телефону. Зняв правою рукою, яка досі боліла, слухавку. Притис її до вуха.

— Алло? — промовив я.

— Привіт, друже Френкі. Як справи? — відказав Джеймі.

Я відчув суміш полегшення та розчарування й зітхнув.

— А, це ти, Джеймі. У мене все добре. А як у тебе?

— Я вихідний. Уранці впустив собі на ногу дошку, і та вся розпухла.

— Але ж нічого серйозного?

— Нє-а. Як пощастить, просиджу вдома ще тиждень. Завтра збираюся до лікаря по довідку. Просто подумав сказати тобі, що вдень я буду вдома. Якщо захочеш, можеш принести мені винограду.

— Добре. Можливо, завтра до тебе заскочу. Але заздалегідь зателефоную.

— Чудово. Чути щось нове від сам-знаєш-кого?

— Ні. Я думав, що це він телефонує.

— Ага. Я теж подумав, що тобі може спасти таке на думку. Не переймайся. Я не чув, щоб у місті відбувалося щось дивне, отже, найімовірніше, він досі сюди не дістався.

— Так, але мені кортить побачити його знову. Просто не хочу, щоб він почав робити всілякі божевільні речі, як раніше. Я розумію, що йому доведеться повернутися в дурдом, навіть якщо сам він цього й не розуміє, але мені все одно хочеться з ним побачитися. Я хочу і те, і інше, розумієш?

— Так, так. Усе буде добре. Гадаю, зрештою, усе буде гаразд. Не переймайся.

— А я й не переймаюсь.

— От і добре. Я зараз піду в «Армз» по кілька пінт знеболювального. Не хочеш зі мною?

— Ні, дякую. Я доволі стомлений. Із самого рання на ногах. Можливо, завтра побачимось.

— Чудово. Ну, бережи себе там. Побачимось, Френку.

— Щасти, Джеймі.

— Бувай, — відповів він.

Я поклав слухавку й рушив донизу, щоб перемкнути телевізор на щось більш притомне, але щойно дістався останньої сходинки, телефон задзвонив знову. Я повернувся. У мене одразу ж промайнула думка, що то міг виявитися Ерік, однак пищання в слухавці я не почув.

Я усміхнувся й запитав:

— Так? Ну і що ти забув?

— Забув? Я нічого не забув! Я все пам’ятаю! Усе! — заверещав на іншому кінці лінії знайомий голос.

Я вклякнув на місці, проковтнув застряглий у горлі клубок і проказав:

— Ер…

— Чому ти звинувачуєш мене в забудькуватості? Що, на твою думку, я міг забути? Що? Я нічого не забув, — сичав і захлинався Ерік.

— Вибач, Еріку! Я не думав, що це ти!

— Я — це я! — крикнув він. — Я не хтось інший! Я — це я! Я!

— Я думав, що це Джеймі! — заплющивши очі, простогнав я.

— Той карлик? Ах ти ж виродок!

— Вибач, я… — я раптово замовк і задумався. — Що ти маєш на увазі, говорячи «той карлик» таким тоном? Він — мій друг. І він не винен у тому, що низький на зріст.

— Та невже? — відказав Ерік. — А звідки тобі про це знати?

— Що значить, звідки мені про це знати? Він не винен, що таким народився! — доволі розлючено мовив я.

— Ти знаєш про це лише з його слів.

— Про що я знаю лише з його слів? — перепитав я.

— Про те, що він — карлик! — виплюнув Ерік.

— Що? — не вірячи своїм вухам, скрикнув я. — Ідіоте, я на власні очі бачу, що він карлик!

— Саме в цьому він і хоче тебе переконати! А що як насправді він — прибулець?! Що як решта з них ще менші за нього? Звідки тобі знати, що насправді він не гігантський прибулець із крихітної інопланетної раси? Га?

— Не мели дурниць! — крикнув я в слухавку, схопивши її попеченою рукою, від чого мені одразу ж стало боляче.

— Ну, не кажи потім, що я тебе не попереджав! — прокричав у відповідь Ерік.

— Не переймайся! — гаркнув я.

— У будь-якому разі, — мовив він настільки неочікувано спокійним голосом, що на якусь мить мені здалося, ніби до мене заговорив хтось інший, і мене геть збило з пантелику, коли Ерік так само рівним тоном поцікавився: — Як поживаєш?

— Га? — нічого не розуміючи, перепитав я. — А… я — чудово. Чудово. А ти як?

— О, не надто кепсько. Уже майже на місці.

— Що? Ти тут?

— Ні. Там. Господи, невже на такій відстані може бути поганий сигнал?

— На якій відстані? Га? Я насправді не знаю, — я приклав долоню до лоба, починаючи відчувати, що зовсім втрачаю нитку розмови.

— Я майже там, — спокійно зітхнувши, стомлено пояснив Ерік. — Не тут. Я й так тут. Як би інакше я зміг тобі звідси дзвонити?

— Але «тут» — це де? — запитав я.

— Ти що, знову не розумієш, де ти є? — недовірливо вигукнув Ерік. Я знову заплющив очі й застогнав. Він повів далі: — І ти ще звинувачуєш у забудькуватості мене! Ха!

— Слухай, ти, псих ненормальний! — прокричав я в зелену пластмасову слухавку, схопивши її так сильно, що аж скривився від болю в руці. — Мені вже набридло, що ти дзвониш мені сюди й навмисне все заплутуєш! Припини зі мною гратися! — Я схопив ротом повітря. — Ти збіса добре розумієш, що я маю на увазі, коли кажу «тут»! Я хочу знати, де ти, в біса, є! Я знаю, де я, і тобі також це відомо. Просто досить клеїти дурня, гаразд?

— Гм… Звісно, Френку, — байдуже проказав Ерік. — Вибач, якщо я тебе роздратував.

— Ну ти… — я знову зірвався на крик, але одразу ж узяв себе в руки, заспокоївся й глибоко видихнув. — Ну ти… просто… ти просто так не роби. Я лише хотів поцікавитися, де ти.

— Так, усе гаразд, Френку. Я розумію, — спокійним тоном відповів він. — Але я справді не можу тобі цього сказати, адже хтось може підслухати. Ти ж і сам розумієш, хіба ні?

— Добре. Добре, — мовив я. — Але ж ти дзвониш не з телефонної будки?

— Так, звісно, не з будки, — знову дещо роздратовано відказав Ерік, але одразу ж заспокоївся. — Саме так. Я дзвоню з чийогось будинку. Тобто з дачі, якщо точніше.

— Що? — перепитав я. — З чиєї? З чиєї дачі?

— Не знаю, — відповів Ерік, і я майже почув, як він стенув плечима. — Але якщо тебе це справді цікавить, то гадаю, що можу дізнатися. Тобі справді цікаво?

— Що? Ні. Так. Тобто ні. Яка різниця? Але де… я маю на увазі, як… до кого ти?..

— Послухай, Френку, — стомлено сказав він, — це просто чиясь дача або заміський будинок, ото й усе. Я не знаю, хто власник, але, як ти влучно зауважив, яка різниця.

— Тобто ти хочеш сказати, що увірвався до когось додому? — запитав я.

— Так, а що? Відверто кажучи, мені навіть вриватися не довелось. Я знайшов ключ до задніх дверей у ринві. Що в цьому такого? Тут дуже гарно й мило.

— Ти не боїшся, що тебе впіймають?

— Не надто. Я сиджу у вітальні, вікна якої виходять на під’їзну алею, і мені видно всю дорогу. Жодних проблем. Я маю їжу, тут є ванна й телефон, а холодильник такий, що й вівчарка влізе. Є ліжко й усе необхідне. Шик.

— Вівчарка?! — скрикнув я.

— Ну так, якби вона в мене була. У мене її нема, але якби була, то міг би її там тримати. Бо ж він…

— Припини, — перебив я, ще раз заплющивши очі й випроставши поперед себе руку, неначебто Ерік стояв поряд. — Не розповідай мені такого.

— Добре. Я просто подумав подзвонити тобі, сказати, що зі мною все гаразд, і дізнатися, як у тебе справи.

— У мене — добре. Але з тобою точно все гаразд?

— Так. Ніколи не почувався краще. Усе чудово. Гадаю, річ у дієті. Усі ці…

— Слухай! — у розпачі перебив його я, відчуваючи, як мої зіниці розширяються й мені кортить запитати: «А хіба вранці ти нічого не відчув? На світанку? Нічого? Тобто геть нічогісінько? Усередині… е… усередині нічого не відчув? Зовсім нічого?»

— Що ти там лопочеш? — дещо розлючено спитав Ерік.

— Сьогодні рано-вранці ти що-небудь відчув?

— Що, в біса, значить «що-небудь відчув»?

— Ну, чи з’явилося в тебе яке-небудь відчуття? Мене цікавить, чи сьогодні на світанку ти взагалі бодай щось відчув?

— Ну… — повільно й зважено протягнув Ерік. — Дивно, що ти про це заговорив, але насправді…

— Так? Так? — збуджено перепитав я, настільки сильно притиснувши слухавку до рота, що клацнув зубами по мікрофону.

— Нічогісінько. Щиро кажучи, сьогоднішній ранок був одним із небагатьох, коли я можу цілком упевнено стверджувати, що нічогісінько не відчував, — люб’язно повідомив мені Ерік. — Я спав.

— Але ж ти казав, що ніколи не спиш! — розлючено зауважив я.

— Господи, Френку, ніхто не ідеальний. — Я почув, як він засміявся.

— Але ж… — почав я, а тоді стулив рота й скреготнув зубами; знову заплющив очі.

— Так чи інакше, Френку, старий, відверто кажучи, ця розмова починає мені набридати. Можливо, я зателефоную тобі якось пізніше, але в будь-якому разі ми невдовзі побачимося. Па-па.

Навіть не встигши нічого відповісти, я почув, як зв’язок обірвався, і лишився стояти обурений та злий, розгнівано позираючи на слухавку в руці, неначе це вона була в усьому винна. Мені закортіло її об щось ударити, але, подумавши, що це вже надто скидалося б на кепський жарт, просто з силою кинув її на важіль. Слухавка теленькнула у відповідь, я зиркнув на неї ще раз, а тоді розвернувся до неї спиною, спустився до вітальні, гепнувся на крісло, схопив пульт і хвилин десять перемикав канали. Відтак зрозумів, що з одночасного перегляду трьох телепрограм (новин, ще одного жахливого американського кримінального серіалу й передачі про археологію) я дізнався аж ніяк не менше, ніж якби дивився їх по черзі. З огидою відкинувши від себе пульт, я вискочив надвір і помчав у присмерку до моря, щоб пожбурляти каміння у хвилі.