Осина фабрика

7 Космічні загарбники

Доки я не зрозумів, що іноді птахи можуть бути моїми союзниками, я робив їм усілякі капості: ловив, стріляв, прив’язував до жердин на березі перед припливом, підкладав їм під гнізда бомби з електронними детонаторами тощо.

Моя улюблена гра полягала в тому, щоб за допомогою приманки й тенет упіймати двох птахів і прив’язати їх одне до одного. Зазвичай це були чайки; я брав міцну оранжеву волосінь, прив’язував один її кінець до лапи одного птаха, а інший — до лапи другого, а тоді всідався на вершечку дюни та спостерігав. Іноді я прив’язував чайку до ворони, але, незважаючи на те, чи належали вони до одного виду, чи ні, птахи швидко виявляли, що не в змозі нормально літати, — хоча теоретично довжини волосіні для цього мало б вистачити, — і врешті-решт (після кількох фігур кумедної й незграбної повітряної акробатики) все завершувалося бійкою.

Утім після смерті одного з птахів уцілілий — зазвичай поранений — опинявся в не надто виграшному становищі, адже замість живого суперника виявлявся прив’язаним до його важкого трупа. Мені траплялося кілька доволі цілеспрямованих птахів, котрі віддзьобували лапу полеглого супротивника, однак більшості з них це не вдавалося або ж вони до цього не додумувалися, і протягом ночі їх знаходили щури.

У мене були й інші ігри, проте ця завжди здавалася мені одним із моїх найбільш виважених винаходів; на додачу до певної символічності в ній гарно поєднувалися бездушність та іронія.

Коли у вівторок уранці я їхав велосипедом до міста, на мого Гравія насрав якийсь птах. Спинившись, я поглянув на чайок та двійко дроздів, що кружляли вгорі, а тоді зірвав жмуток трави й витер жовто-білу погань з переднього крила. День видався ясним і сонячним, віяв легенький бриз. На наступні кілька днів прогноз був чудовий, і я сподівався, що ця хороша погода протримається аж до прибуття Еріка.

Ми зустрілися з Джеймі в барі «Колдгейм армз», пообідали й перейшли до автомата з відеогрою.

— Якщо він настільки відбитий, то мені в голові не вкладається, чому його досі не зловили, — сказав Джеймі.

— Я ж тобі вже казав: він псих, але надзвичайно хитрий. Він — не дурний. Ще змалечку був на диво тямущим. Рано навчився читати. Усі родичі, дядьки й тітки тільки й примовляли: «Ох, вони тепер так швидко дорослішають», і всіляке таке. А я тоді ще навіть не народився.

— Але, так чи інакше, він — божевільний.

— Це вони так кажуть, а я от навіть не знаю.

— А як же собаки? І личинки?

— Ну добре, згоден. Визнаю, це виглядає доволі божевільним, але іноді мені здається, що, можливо, він щось задумав, можливо, він насправді не псих. Може, йому просто набридло поводитися, як усі нормальні люди, і він вирішив удати з себе божевільного, а вони забрали його в дурдом, бо він занадто далеко зайшов.

— І тепер він не тямить себе від люті, — вишкірився Джеймі, попиваючи пиво, доки я знищував на екрані верткі різнокольорові космічні кораблі всіх можливих конструкцій.

Я засміявся.

— Ага, як скажеш. Але я не знаю. Можливо, він дійсно псих. Можливо, я псих. Можливо, усі психи. Або принаймні — уся наша сім’я.

— А от тепер ти діло кажеш.

Я на мить затримав свій погляд на Джеймі й усміхнувся.

— Просто іноді мені так здається. Мій батько дивак… Припускаю, я теж, — я стенув плечима й знову зосередився на космічній битві. — Але це мене не турбує. Довкола ціла купа набагато божевільніших людей.

Якийсь час, доки я знищував на екрані цілі ескадри прудких космічних кораблів, Джеймі сидів мовчки. Урешті-решт мені припинило щастити і я потрапив у полон. Я всівся пити своє пиво, а Джеймі приготувався розбити вщент кілька яскравих флотилій. Він схилився над екраном, і мій погляд зупинився на його тімені. Мій друг починав лисіти, хоча я знав, що йому було лише двадцять три. Зі своєю непропорційно великою головою та короткими, схожими на обрубки кінцівками, якими він напружено смикав, тиснучи на кнопку «вогонь», і крутив джойстик, Джеймі знову нагадав мені маріонетку.

— Ага, — мовив він через якийсь час, атакуючи ескадру загарбників, — і багато з них політики, президенти й таке інше.

— Що? — перепитав я, не зрозумівши, про що він говорить.

— Більш схиблені. Багато з них є лідерами країн, релігійними гуру або воєначальниками. Справжні безумці.

— Ага, певно, що так, — замислено відказав я, спостерігаючи баталію на екрані догори ногами. — Але що як вони єдині притомні люди? Зрештою, вони при владі й у них купа грошей. Вони керують іншими, як їм заманеться. Вони можуть наказати їм померти заради них або працювати на них, або привести їх до влади, захищати, сплачувати замість них податки й купувати їм іграшки. Вони ті, хто вціліють у наступній великій війні, сховавшись у своїх бункерах і тунелях. А тому, якщо вже так подивитися, то хто має право називати їх безумцями тільки з огляду на те, що вони поводяться не так, як слід поводитися, на думку якого-небудь наївного Джо? Якби вони думали так само, як наївний Джо, вони й були б наївними Джо, а всі вершки дісталися б кому-небудь іншому.

— Виживає найсильніший.

— Ага.

— Виживає… — Джеймі затримав подих і з такою силою смикнув джойстик, що ледь не впав зі стільця, однак йому все ж вдалося ухилитися від жовтих пострілів загарбників, які загнали його в куток екрана, — …наймерзенніший.

Він поглянув на мене й швидко посміхнувся, перед тим як знову схилитися над джойстиком. Я хильнув пива й кивнув.

— Як скажеш. Якщо виживає наймерзенніший, то ми в глибокій дупі.

— І це значить, що всі ми — наївні Джо, — зауважив Джеймі.

— Ага. Або ж геть усе людство. Увесь наш вид. Якщо ми дійсно такі злі й тупі, що скинемо одні на одних усі наші чудові водневі й нейтронні бомби, то, можливо, буде справді краще, якщо ми знищимо себе до того, як навчимося літати в космос і заподіємо шкоди іншим расам.

— Ти маєш на увазі, що ми станемо «космічними загарбниками»?

— Ага! — засміявся я й загойдався на стільці. — Саме так! Це і є ми!

Засміявшись іще раз, я постукав рукою по екрану над ескадрою червоних і зелених летючих штукенцій саме в ту мить, коли одна з них, відділившись від основної групи, спікірувала на корабель Джеймі, але попри те, що жоден із її пострілів не досяг цілі, перед тим як залетіти за нижній край екрана, вона зачепила його своїм зеленим крилом, і корабель Джеймі вибухнув, потонувши в яскравому спалаху червоно-жовтого полум’я.

— Чорт! — відкинувшись на спинку стільця й похитавши головою, вилаявся Джеймі.

Я підсунувся до екрана, чекаючи, доки на ньому з’явиться мій корабель.

Трішечки захмелілий після трьох випитих пінт, я їхав на велосипеді до острова й щось собі насвистував. Мені завжди подобалося спілкуватися з Джеймі на обіді. Іноді ми розмовляємо й суботніми вечорами, однак, доки грають гурти, нам нічого не чути, а опісля я вже надто п’яний, щоб спілкуватись, а навіть якщо й можу щось говорити, то потім усе одно нічогісінько з нашої розмови не пам’ятаю. Але, якщо подумати, можливо, це й на краще, враховуючи те, на яких балакучих, грубих, самовпевнених і пихатих ідіотів перетворюються цілком розумні люди, щойно молекули алкоголю в їхній крові перевищують кількість нейронів чи щось таке. На щастя, це помітно лише у тверезому стані, тож вирішення цієї проблеми настільки ж приємне (принаймні під час самого процесу), наскільки й очевидне.

Коли я повернувся, батько спав у шезлонгу перед будинком. Поставивши велосипед у сарай, я деякий час постояв біля дверей і поспостерігав за батьком, ставши в такий спосіб, щоб на той випадок, якщо він раптом прокинеться, усе виглядало так, наче я саме закриваю двері сараю. Батькова голова була дещо схилена в мій бік, а рот — трішечки відкритий. Він одягнув темні окуляри, однак крізь їхнє скло я чудово бачив його заплющені очі.

Мені хотілося сцяти, тож я не міг спостерігати за ним довго. Не те щоб у мене була для цього певна причина; мені це просто подобалося. Приємно було усвідомлювати, що я його бачу, а він мене — ні, що я при тямі й пам’яті, а він — ні.

Я пішов до будинку.

Після побіжного огляду Стовпів решту понеділка я лагодив Фабрику й дещо в ній покращував; я пропрацював увесь день, доки не втомилися очі й батько не покликав мене до вечері.

Увечері дощило, тож я лишився вдома дивитися телевізор. Спати я вклався рано. Ерік не зателефонував.

Позбувшись приблизно половини випитого в «Армз» пива, я пішов поглянути на Фабрику ще раз. Я виліз на тепле й залите сонячним світлом горище, де пахло старими цікавими книжками, і вирішив улаштувати невеличке прибирання.

Я розклав по коробках старі іграшки, закріпив відгорнуті кутики килима й шпалер, пришпилив кілька мап, що впали з косої дерев’яної стелі на підлогу, поклав на місце інструменти й матеріали, якими користувався, коли лагодив Фабрику, та зарядив ті її деталі, які цього потребували.

Під час прибирання я знайшов кілька цікавих речей: власноруч вирізьблену з дерева астролябію, коробку з розібраною масштабною моделлю оборонних споруд Візантії, рештки моєї колекції ізоляторів із телеграфних стовпів і кілька старих блокнотів, якими я користувався, коли батько вчив мене французької. Погортавши їх, я не виявив очевидної брехні; батько не навчив мене непристойної лайки замість виразів «Перепрошую» або «Чи не підкажете, як мені дістатися до вокзалу?», але я переконаний, що встояти перед такою спокусою йому було тяжко.

Завершивши прибирання, я кілька разів чхнув, вдихнувши блискучу пилюку, що здійнялася на залитому золотавим світлом горищі. Я знову взявся оглядати полагоджену Фабрику лише тому, що мені подобалося її роздивлятись, копирсатися в ній, торкатися її руками, рухати її маленькі важелі, дверцята й пристрої. Урешті-решт я змусив себе від неї відірватися, вирішивши, що невдовзі мені випаде нагода скористатися нею як слід. Удень я впіймаю нову осу й використаю її завтра вранці. Перед прибуттям Еріка мені кортіло спитати Фабрику ще раз; я хотів краще уявляти собі, що мало трапитися.

Звісно, було дещо ризиковано двічі запитувати в неї про одне й те саме, однак, як на мене, обставини склалися виняткові, та й, зрештою, Фабрика належала мені.

Осу я впіймав без проблем. Вона більш-менш добровільно залізла до ритуальної банки з-під джему, у якій я завжди тримав об’єкти для Фабрики. Поклавши в банку кілька листочків і шматочок апельсинової шкірки, я накрив її кришкою з дірками, залишив у затінку на березі річки й почав будувати дамбу.

Стікаючи потом під променями сонця, я працював аж до раннього вечора, мій батько в цей час фарбував задню частину будинку, а оса, ворушачи вусиками, досліджувала вміст банки.

Коли я вже збудував половину дамби, мені спало на думку (хоча мить була для цього не найвдаліша), що було б весело закласти в неї вибухівку, тож я обладнав водозлив і збігав до сараю по Бойовий Ранець. Принісши ранець до струмка, я обрав найменшу бомбу з електричним детонатором, яку тільки зміг знайти. Я прив’язав її дроти, оголені кінчики яких стирчали з просвердленого в чорному металевому корпусі отвору, до вимикача ліхтарика й поклав вибухівку в два поліетиленові пакети. Заклавши заряд в основу головної дамби, я вивів дроти за греблю й провів їх уздовж загаченої частини струмка майже до того місця, де стояла банка з осою. Аби все виглядало більш-менш природно, я сховав дроти під піском, а тоді продовжив будівництво.

Система дамб вийшла величезною й надзвичайно складною; вона обслуговувала не одне, а цілих два піщаних селища, перше з яких було розташоване між двома верхніми дамбами, а друге — нижче за течією за третьою й, власне, останньою. Я збудував мости, дороги, невеличкий замок із чотирма баштами, а також два тунелі. За кілька хвилин до вечірнього чаювання я розмотав залишки дроту в корпусі ліхтарика й переніс банку з осою на вершечок найближчої дюни.

Звідти мені було видно батька, який досі фарбував лиштви на вікнах вітальні. Я ще пам’ятаю, що колись фасад будинку, його розвернуте до моря обличчя, прикрашали візерунки; навіть тоді вони вже потьмяніли, утім якщо мене не зраджує пам’ять, то була другорядна класика психоделічного мистецтва; величезні вири й мандали, розкидані по фасаду, мов різнокольорові татуювання; вони звивалися довкола вікон і обрамляли двері. Пережитки батькового хіпівського минулого, які тепер обсипалися й зникли, стерті вітрами, морською вологою, дощами й сонячним промінням. Наразі на їх місці можна було розгледіти лише якісь нечіткі обриси, а також кілька чудернацьких кольорових плям, що нагадували облущену шкіру.

Я відкрив корпус ліхтарика, уклав туди циліндричні батарейки, закріпив їх і натиснув кнопку вимикача. Послідовно з імпульсом дев’ятивольтової «крони», примотаної до ліхтарика ізоляційною стрічкою, він скерував напругу по з’єднаних із корпусом бомби дротах, які виходили з отвору для лампочки. Десь усередині бомби розжарилась металева мочалка — спершу ледве-ледве, але згодом яскравіше, — і, щойно вона почала плавитись, біла кристалічна суміш вибухнула, розірвавши металевий корпус, як папір, попри те що я довгенько пітнів із надміцними лещатами, аби бодай трішки його зігнути.

Бам! Стіну головної дамби розірвало на друзки; брудна суміш диму, газу, води й піску злетіла в повітря й забризкала все довкола. Вибух пролунав глухо й потужно, і, сидячи на вершечку дюни, я відчув крізь штани, як за мить до цього рвучко й сильно здригнулася земля.

Грудки здійнятого в повітря піску з плюскотом попадали у воду й засипали дороги та будиночки. Звільнена маса води ринула крізь пробиту вибухом діру в піщаній греблі, підмиваючи краї розколу, і накрила бурою хвилею перше селище, торуючи собі шлях до наступної дамби, підпираючи її стіну, відкочуючись назад, руйнуючи піщані будиночки, завалюючи замок набік і розламуючи його вкриті тріщинами вежі. Опори мосту не витримали, дощечка зісковзнула одним кінцем у воду, дамбу почало заливати, і невдовзі потік, що на ділянці довжиною в добрих п’ятдесят метрів від першої дамби набрав неабияку швидкість і досі продовжував підпирати стіну другої, геть змив її гребінь. Обвалився розтрощений замок.

Полишивши банку з осою на дюні, я помчав униз у захваті від того, як потік води линув розгалуженим руслом, зносив будиночки, розливався дорогами, протікав крізь тунелі, а досягши останньої дамби, швидко прорвав її й затопив решту будівель у другому селищі. Усюди обвалювалися дамби, підмивало будинки, падали мости, осипалися тунелі й зсувалися береги; доки я захоплено спостерігав за процесом руйнації, у моєму животі здійнялася хвиля приємного збудження й клубком підкотилася аж до горла.

Я поглянув на сплетені дроти, які під час повені прибило до одного з берегів, а тоді подивився на потік води, що швидко мчав по висхлому піску в напрямку моря. Схрестивши ноги, спершись ліктями на коліна й підперши руками підборіддя, я всівся навпроти того місця, де колись було перше селище, а тепер повільно зсувалися бурі набряклі водою пагорки, і чекав, доки розбурхана водна стихія заспокоїться. Мені було тепло й радісно; я відчував легкий голод.

Коли течія вже майже повернулася до нормального стану й від результатів моєї багатогодинної праці фактично не лишилося жодного сліду, я врешті-решт помітив те, що шукав: понівечений і вигнутий сріблясто-чорний корпус бомби стирчав у піску трохи нижче зруйнованої нею дамби. Не роззуваючись, я сперся носаками черевиків об сухий берег і посунув на руках по дну, доки не випростався над водою майже в повний зріст. Підібравши залишок бомби з дна, я обережно затиснув її гострий корпус у зубах і, так само пересуваючись на руках, попрямував назад до берега, де, відштовхнувшись від твердого ґрунту, звівся на рівні ноги.

Я витер майже плаский шматок металу ганчіркою і сховав до Бойового Ранця, після чого забрав банку з осою й рушив додому пити чай, перестрибнувши через струмок трохи вище того місця, де була розташована перша загата.

Наші життя сповнені символами. Усі наші дії — це елементи системи, на роботу якої ми маємо принаймні частковий вплив. Сильні особистості вибудовують власні системи, які своєю чергою впливають на системи інших, а слабкі пересуваються заздалегідь прокладеними для них маршрутами. Слабкі, нещасні й дурні. Осина Фабрика — також елемент системи, адже вона пов’язана з життям і — навіть міцніше — зі смертю. Вона складна, як саме життя, й утворена з багатьох компонентів. Вона здатна відповідати на запитання, оскільки кожне питання — це початок пошуку кінця, а Фабрика і є втіленням Кінця, ба більше — самої смерті. Залиште ваші нутрощі, палички, гральні кості, книжки, птахів, голоси, підвіски й решту подібного лайна собі; у мене є Фабрика, а вона орієнтується на теперішнє та майбутнє; минуле її не цікавить.

Тієї ночі я вклався спати, знаючи, що Фабрика була підготовлена, налаштована й лишень очікувала на осу, яка навпомацки повзала в банці біля мого ліжка. Я думав про Фабрику на горищі в себе над головою й чекав на телефонний дзвінок.

Осина Фабрика — прекрасна, смертоносна й бездоганна. Вона дасть мені уявлення про те, що має статися, допоможе зрозуміти, як діяти, а вже порадившись із нею, я спробую встановити зв’язок з Еріком за допомогою черепа Старого Сола. Зрештою, ми з ним брати, нехай навіть тільки наполовину, і до того ж обоє чоловіки, навіть якщо я лише наполовину. Десь у глибині душі ми один одного розуміємо, навіть попри те, що він божевільний, а я при здоровому глузді. Окрім того, між нами є зв’язок, про який я донедавна навіть не задумувався, хоча тепер зрозумів, що він цілком може стати в пригоді: ми обидва вбивали й обоє послуговувались для цього своїми головами.

Мені вкотре спало на думку, що саме для цього чоловіки й створені. Кожна стать має свій талант; жінки вміють народжувати, а чоловіки — убивати. Ми — а я вважаю себе гідним пошани чоловіком — сильна стать. Ми навалюємося, прориваємося, проштовхуємося й беремо своє. Той факт, що я здатен лише на аналоги цієї сексуальної термінології, мене анітрохи не бентежить. Я відчуваю це у своїх кістках, у своїх некастрованих генах. А отже, Ерік мусить відгукнутися.

Настала одинадцята, потім — дванадцята, і, щойно пролунав сигнал точного часу, я вимкнув радіо й заснув.