Осина фабрика

5 Букет квітів

Я вбив маленьку Есмеральду, бо відчував, що заборгував як самому собі, так і світу в цілому. Зрештою, на моєму рахунку вже налічувалося двоє дітей чоловічої статі, а отже, я зробив жіноцтву щось на кшталт статистичної послуги. З огляду на це я виснував, що якщо вже дотримуватися своїх переконань, то необхідно бодай трішечки відновити рівновагу. Так уже склалося, що моя двоюрідна сестра виявилася найпростішою та найочевиднішою мішенню.

Знову ж таки, особисто їй я зла не бажав. Діти — це не люди, у тому сенсі, що вони не є маленькими чоловіками або жінками; вони — окремий вид, який із часом (можливо) виросте й набуде ознак тієї чи іншої статі. Маленькі дітлахи, які ще не зазнали лихого впливу суспільства й за виховання яких ще не взялися належним чином батьки, не виказують ознак статі, і тому їх цілком можна любити. Мені й справді подобалась Есмеральда (навіть попри те, що її ім’я здавалося мені дещо сопливим), і я частенько бавився з нею, коли її привозили до нас у гості. Вона була донькою Гармсворта й Мораґ Стоув, моїх дядька й тітки з боку першої дружини батька; саме вони були тією парою, яка доглядала за Еріком у ранньому дитинстві. Іноді влітку вони приїздили погостювати до нас із Белфаста; батько добре ладнав із Гармсвортом, а оскільки я доглядав за Есмеральдою, вони мали змогу розслабитися й гарно відпочити. Думаю, місіс Стоув дещо переймалася, довіряючи мені свою донечку того літа, адже минув лише рік після того, як я уколошкав Пола в розквіті його сил, утім у дев’ятирічному віці я, безперечно, був життєрадісною, врівноваженою, відповідальною й балакучою дитиною і, коли мова заходила про загибель мого молодшого брата, наочно демонстрував свою журбу. До того ж я впевнений, що лише моя бездоганно чиста совість дала мені змогу переконати дорослих у своїй абсолютній безневинності. Я навіть удався до подвійного блефу й прикинувся, що відчуваю деяку провину з хибних причин, щоб дорослі самі наказали мені не звинувачувати себе в тому, що не зміг вчасно попередити Пола про небезпеку. Я був просто неперевершений.

Я вирішив, що спробую вбити Есмеральду, ще навіть до того, як вона з батьками приїхала до нас на відпочинок. Ерік вирушив з однокласниками в морський круїз, тож я отримав можливість лишитися з нею наодинці. Було ризиковано вдаватися до цього лишень через рік після смерті Пола, однак я мусив щось зробити, аби відновити рівновагу. Я відчував це нутром, відчував самими кістками; я мусив. Це відчуття нагадувало нестерпне свербіння, немовби я йшов тротуаром у Портенілі й випадково човгнув однією п’ятою по бруківці. У такому випадку, щоб знову відчути себе добре, я мусив човгнути й іншою — і бажано з майже однаковою силою. Так само, коли я зачіплявся одним плечем об стіну або стовп ліхтаря, то мусив негайно ж зачепитися й іншим чи принаймні почухати його рукою. У низці схожих випадків я намагався підтримувати рівновагу, хоча й гадки не мав чому. Просто так було треба; і саме тому я мусив укоротити віку якій-небудь жінці, гойднути терези в інший бік.

Того року я захопився спорудженням повітряних зміїв. Гадаю, то був 1973-й. Я використовував багато матеріалів: очерет, нагелі, металеві вішаки для одягу, алюмінієві дуги для наметів, папір, поліетиленову плівку, пакети для сміття, простирадла, мотузки, нейлонові канати, шпагат, усілякі ремінці, пряжки, шнурки, канцелярські резинки, шматки дроту, шпильки, шурупи, цвяхи, а також деталі розчленованих моделей яхт та інших іграшок. Я зробив ручну лебідку з подвійною ручкою, храповиком і барабаном, на який можна було намотати півкілометра шпагату; я будував різні хвости для тих зміїв, які їх потребували, і власне самих зміїв — десятки як великих, так і маленьких, і навіть кілька керованих. Я зберігав їх у сараї, але врешті-решт, коли моя колекція занадто розрослась, мені довелося виставити велосипеди надвір під брезент.

Того літа я часто запускав зміїв разом з Есмеральдою. Я дозволяв їй бавитися з маленьким змієм на одній мотузці, доки сам розважався з керованим. Я змушував його пролітати над і під її літавцем або ж, стоячи на вершечку дюни, вводив свого змія в піке, зрізав усі високі піщані вежі, попередньо зведені під дюною, а тоді примушував його знову набрати висоту й спостерігав, як за ним у повітрі тягнеться піщаний слід із решток зруйнованих веж. І хоча мені довелося витратити на це чимало часу й пережити кілька катастроф, одного разу я зруйнував за допомогою повітряного змія дамбу. Я примушував його раз у раз зачіпляти одним кутом вершечок загати, поступово пробиваючи в її стіні тріщину, крізь яку змогла просочитися вода, миттю заваливши дамбу й затопивши розташоване нижче за течією піщане селище.

Одного дня я стояв на вершечку дюни й боровся з потоками вітру, які жбурляли змія в повітрі, — перехоплював, перетягував, підлаштовував, регулював і перекручував мотузку, допоки якоїсь миті шпагат не обгорнув шию Есмеральди, мов зашморг; і в мене одразу ж виникла ідея. Повітряний змій.

Не сходячи з місця й удаючи, ніби мене не цікавить нічого, окрім безперервного прораховування траєкторії змія, я все спокійно обдумав і переконався, що моє рішення цілком обґрунтоване. Доки я над ним міркував, воно остаточно сформувалось, розвинулось і врешті-решт перетворилось на таку собі Немезіду, що мала з’явитися в цьому світі й покарати мою двоюрідну сестру. Пригадую, як я тоді усміхнувся й змусив свого змія швидко пронестися над водоростями й морем, над піском і бурхливим припливом, прискоритися, а затим стрімко набрати висоту, ледь-ледь не зачепивши дівчинку, що сиділа на вершечку дюни й судомно смикала рукою мотузку, яка поєднувала її з небом. Есмеральда озирнулася, посміхнулася й радісно вискнула, мружачись у світлі літнього сонця. Я також засміявся у відповідь, контролюючи те, що шугало в небі, незгірш за те, що крутилося в моїй голові.

Я збудував великого змія.

Він виявився настільки здоровенним, що навіть не вліз у сарай. Я сконструював його зі старих алюмінієвих дуг для наметів; якісь із них я колись давно відшукав на горищі, решту знайшов на міському звалищі. Спершу я напнув на них чорні пакети для сміття, але згодом замінив їх наметовим поліестером, також знайденим на горищі.

Замість мотузки я використав товсту нейлонову рибальську волосінь оранжевого кольору, намотану на новий спеціально зміцнений барабан, що кріпився ременями до грудей. Хвіст змія складався зі скручених сторінок журналу «Ґанз енд Аммо», який я в той час регулярно виписував. На крилі я намалював червоною фарбою голову собаки, оскільки тоді ще не знав, що я аж ніякий не Пес. Колись давно батько запевнив мене, що я народився під сузір’ям Великого Пса, бо ж у мить моєї появи на світ над нами сяяв Сіріус. У будь-якому разі, то був лише символ.

Якось я прокинувся рано-вранці, щойно зійшло сонце. Решта ще спали. Я пішов до сараю, виніс повітряного змія, приволік його на дюни, зібрав докупи, забив у землю кілок від намету, прив’язав до нього нейлонову волосінь і якийсь час поганяв цього здорованя на короткому повідку. Хоча вітер був доволі слабкий, я весь спітнів, намагаючись приборкати своє творіння, і, навіть попри товсті зварочні рукавиці, мені запекли руки. Вирішивши, що на цього змія можна покластись, я відніс його до сараю.

По обіді вітер посилився, хоча так само дув у бік Північного моря, тож ми з Есмеральдою, як і зазвичай, вирушили на прогулянку, затримавшись біля сараю, щоб прихопити з собою розібраного змія. Есмеральда допомагала мені нести його через дюни, слухняно притискаючи до своїх пласких грудей волосінь і лебідку та бавлячись із храповиком барабана, доки ми не дісталися місцини, яку точно неможливо було побачити з будинку. То була висока дюна, схожа на голову, що завмерла в кивку, спрямованому в бік далекої Норвегії або Данії; трава на її вершині ворушилася, мов волосся над чолом, і стирчала в усі боки.

Доки я ретельно, урочисто й повільно збирав повітряного змія, Есмеральда пішла шукати квіти. Пам’ятаю, як вона говорила до них, немовби вмовляючи показатись, дозволити себе зірвати, зламати й втиснути в букет. Поки вона ходила, опускалась навпочіпки, повзала по землі рачки й спілкувалася з квітками, а вітер розвівав перед її обличчям біляве волосся, я з’єднував частини змія в одне ціле.

Урешті-решт змія було зібрано; цілком готовий до запуску, він лежав на землі, нагадуючи повалений намет, — зелений змій на зеленій траві. Над ним шугав вітер і змушував його тріпотіти — тканина тихо ляскала, змій ворушився й здавався живим, а морда собаки сердито позирала з його крила. Розділивши оранжеву волосінь, я прив’язав її до змія, відділив один моток від другого та розплутав по черзі всі вузли.

Я гукнув Есмеральду. Моя двоюрідна сестра принесла букет крихітних квітів, і мені довелося терпляче зачекати, доки вона не розповіла про них усіх, вигадуючи їм власні назви, якщо забувала або не знала справжніх. Вдячно прийнявши подаровану мені маргаритку, я запхав її в петлицю лівої нагрудної кишені своєї куртки. Я сказав Есмеральді, що завершив будувати нового змія й вона може допомогти мені його випробувати. Есмеральда була в захваті, їй кортіло потримати троси, на що я відказав, що вона, ймовірно, отримає таку можливість, проте керуватиму змієм, звісно ж, я. Також вона хотіла одночасно тримати в руці букет, і я сказав їй, що й це цілком можливо.

Есмеральда охала й ахала, побачивши розмір змія та злого песика, намальованого на його крилі. Змій лежав на скуйовдженій вітром траві, посіпуючись, мов роздратований скат манта. Я знайшов головні керівні троси й дав їх Есмеральді, показавши, як саме їх потрібно тримати. Я сказав їй, що зробив петлі для зап’ястків, щоб вона не згубила троси. Просунувши руки крізь петлі з плетеної нейлонової мотузки, Есмеральда міцно схопила трос однією рукою, а в іншій стисла і трос, і свій яскравий букет. Я з’єднав свої керівні троси й, не випускаючи їх із рук, підійшов до змія. Есмеральда підстрибувала на місці й просила, щоб я чимшвидше його запустив. Востаннє озирнувшись довкола, я легенько копнув ніс змія, і цього виявилося достатньо, щоб вітер здійняв його в повітря. Я помчав до своєї двоюрідної сестри, доки провисла частина тросів між нею та змієм, що стрімко набирав висоту, ще не встигла напнутись.

Змій злетів у небо, мов скажений, і розправив хвоста з таким звуком, наче хтось роздер картон. Він тремтів і тріщав угорі. Розсікав повітря хвостом і розправляв свої порожні кістки. Я стояв за спиною Есмеральди, тримав троси майже біля її крихітних веснянкуватих ліктів і чекав на ривок. Троси напнулись, і я його відчув. Щоб не впасти, мені довелося заритися п’ятами в землю. Я налетів на Есмеральду, і та скрикнула. Вона впустила троси після першого ж нещадного ривка, що напнув нейлонову волосінь, і тепер просто стояла собі, то озираючись до мене, то переводячи погляд на небо, доки я намагався приборкати силу, що шугала над нами в повітрі. Моя двоюрідна сестра досі тримала квіти, і залежно від того, як я рухав тросами, її застряглі в петлях руки смикалися, мов у маріонетки. Мені в груди вперлась лебідка, між нею й моїми руками провиснув короткий відрізок волосіні. Есмеральда востаннє озирнулась до мене, захихотіла, і я також засміявся їй у відповідь. А опісля — відпустив троси.

Лебідка вдарила її в поперек, і вона звискнула. Щойно троси напнулись і петлі довкола її зап’ястків зашморгнулися сильніше, дівча збило з ніг. Я відсахнувся назад — частково задля того, щоб усе виглядало природно на випадок, якщо за нами хтось таки спостерігав, а частково через те, що, відпустивши лебідку, я дійсно втратив рівновагу. Я впав на землю в ту саму мить, коли Есмеральда полишила її назавжди. Змій тріпотів і ляскав, ляскав і тріпотів крилами, здіймаючи в небо дівчинку, лебідку й усе решту. Якусь секунду я лежав горілиць і спостерігав, а тоді підскочив і якомога швидше побіг навздогін Есмеральді, знову ж таки лише тому, що знав — мені нізащо її не зловити. Вона верещала й дриґала ногами, однак невблаганні нейлонові петлі міцно тримали її зап’ястки, змія затиснуло в лещатах вітру, і моя двоюрідна сестра вже була далеко поза зоною досяжності, навіть якби я й мав бажання її впіймати.

Я біг і біг, а тоді підстрибнув і скотився схилом дюни, що виходив до моря, спостерігаючи, як повітряний змій здіймав крихітну постать, що борсалася між тросів, дедалі вище в небо. До мене заледве долинали її крики, волання й тонкий плач, який пориви вітру відносили в далечінь. Есмеральда летіла понад піском і скелями в бік моря, а я в п’янкому захваті мчав берегом, спостерігаючи, як вона безперестанку дриґає ногами, копаючи застряглу лебідку, і як задирається догори її сукенка.

Вона здіймалася дедалі вище, а я продовжував бігти вслід за вітром і змієм. Я розплескав укриті брижами калюжі на березі й зупинився по коліна у воді. У ту ж мить від Есмеральди щось відвалилося — спершу це щось виглядало твердим і суцільним, але невдовзі розпорошилося в повітрі. Спочатку я подумав, що вона всцялася, аж раптом небо пролилося дивним дощем із квітів — вони падали у воду прямо переді мною. Діставшись до них по мілині, я позбирав усі, які зміг, час від часу відводячи погляд від свого врожаю й задираючи голову, щоб подивитися, як повітряний змій відносить Есмеральду в Північне море. Мені спало на думку, що вона цілком може перетнути цю кляту водойму й дістатися берега ще до того, як стихне вітер, та навіть попри це я був переконаний, що зробив усе, що міг, а отже, честь було порятовано.

Якийсь час я спостерігав, як її постать робилася дедалі меншою й меншою, а тоді розвернувся й рушив до берега.

Я розумів, що три смерті впродовж чотирьох років за моєї безпосередньої присутності не могли не викликáти певних підозр, а тому ретельно продумав свою подальшу поведінку. Не побігши одразу ж додому, я натомість повернувся до дюн і всівся на землю, не випускаючи з рук квіти. Я співав собі пісні, вигадував історії, голоднів, качався в піску, втирав його собі в очі й загалом намагався довести себе до жахливого, як для такого маленького хлопчика, психічного стану. Так я й просидів там до раннього вечора, уп’явшись поглядом у море, доки мене не знайшов молодий міський хлопець, що працював лісником.

Він виявився одним із пошукової команди, організованої Діґґзом після того, як мій батько й родичі зауважили нашу відсутність, не змогли нас знайти й ви´кликали поліцію. Хлопець здирався на дюни, насвистуючи й мимохідь збиваючи палицею очерет і траву.

Я не звертав на нього жодної уваги, продовжуючи дивитись на море, тремтіти й стискати в руках квіти. Коли хлопець передав через шеренгу членів пошукової команди, які пробиралися поміж дюн, звістку, до мене прийшли батько й Діґґз, однак я зігнорував їх появу також. Урешті-решт довкола мене зібрався з десяток людей; вони оглядали мене, ставили запитання, чухали голови, позирали на годинники й роззиралися навкруги. Я ж навіть не підвів на них погляду. Вони знову вишикувались у ланцюг і продовжили пошуки Есмеральди, а мене віднесли додому. Мені запропонували суп, але, попри те що мене мучив страшенний голод, я до нього навіть не доторкнувся; на всі запитання я відповідав кататонічним мовчанням і порожнім поглядом. Дядько й тітка трусили мене, їхні обличчя почервоніли, а очі набрякли від сліз, проте я на них не зважав. Нарешті батько відніс мене до моєї кімнати, роздягнув і вклав у ліжко.

Упродовж ночі хтось постійно сидів зі мною в кімнаті, але хто б це не був — батько, Діґґз, а чи хто-небудь інший, — я цілісіньку ніч не давав заснути ані їм, ані собі. Якийсь час полежавши тихенько й удавши, що заснув, я зненацька заходився якомога гучнішим криком, падав із ліжка й починав борсатися на підлозі. Щоразу мене піднімали, заспокоювали й знову вкладали в ліжко. Відтак я знов-таки прикидався, що засинав, і за кілька хвилин наново починав біснуватись. Якщо ж хтось із них намагався до мене заговорити, я просто лежав у ліжку, тремтів і позирав на них, мов глухонімий.

Так тривало аж до світанку, коли пошукова команда, не знайшовши Есмеральди, повернулася з порожніми руками, і тільки тоді я дозволив собі поринути в сон.

Мені знадобився тиждень, щоб прийти до тями, і це був один із найкращих тижнів у моєму житті. Ерік повернувся з круїзу, і, коли він прибув додому, я почав потроху розмовляти; спершу просто молов якісь нісенітниці, але згодом став закидати оточуючим незв’язні натяки на те, що зі мною трапилося, які неодмінно супроводжувалися криками й кататонічними нападами.

Якось посеред тижня мене побіжно оглянув лікар Макленнан, після того як Діґґз відхилив усі батькові протести з приводу того, щоб мій медичний огляд провадив хтось іще, окрім нього самого. Та навіть попри це він залишився в кімнаті, похмуро й підозріло за всім спостерігаючи, щоб простежити, аби під час огляду дотримувались певних обмежень; я був вдячний батькові за те, що він не дозволив лікарю оглянути мене повністю, й у відповідь на це почав поводитися більш притомно.

Під кінець тижня мене іноді все ще мучили вдавані нічні кошмари, а час від часу я раптово затихав і починав тремтіти, проте харчувався більш-менш добре й доволі успішно відповідав на більшість запитань. Розмови про Есмеральду й те, що з нею трапилося, так само викликáли в мене короткі напади: я заходився криком і на якийсь час впадав в абсолютний ступор, але після довгих і терплячих розпитувань повідомив своєму батькові та Діґґзу те, у чому й збирався їх переконати: великий повітряний змій; Есмеральда заплуталася в тросах; я намагався їй допомогти, лебідка вислизнула в мене з рук; відчайдушний біг; далі — провал.

Я пояснив їм, що вважаю себе проклятим і переконаний у тому, що накликáю смерть і нещастя на всіх оточуючих, а також боюся, що мене посадять до в’язниці, оскільки люди подумають, ніби Есмеральду вбив я. Розплакавшись, я обійняв батька, а тоді — навіть Діґґза, і, принюхавшись під час цього до жорсткої тканини його синьої форми, практично відчув, як він розтанув і повірив мені. Я попрохав Діґґза піти до сараю, дістати звідти всіх моїх зміїв і спалити їх, що він слухняно зробив у видолинку, який тепер називається Лощиною Зміїного Багаття. Мені було шкода повітряних зміїв, і я розумів, що задля реалістичності буду змушений відмовитися від них назавжди, однак воно того вартувало. Есмеральду так і не знайшли; схоже, я був останнім, хто її бачив, оскільки Діґґзові розпитування команд траулерів, екіпажів бурових платформ і т. д. не дали жодних результатів.

Отже, мені вдалося вирівняти рахунок і прожити пречудовий, хоча й виснажливий, тиждень, упродовж якого я залюбки вдавав із себе актора. Квіти, які я не випускав із рук, коли мене несли додому, вирвали в мене з пальців, поклали в поліетиленовий пакет і закинули на холодильник. Два тижні по тому я знайшов їх там — зав’ялі, мертві, забуті й залишені без уваги. Якось уночі я переніс їх у храм на горищі, де й досі зберігаю в маленькій скляній пляшечці ці схожі на стару ізоляційну стрічку крихітні бурі сплетіння засохлих рослин. Іноді я замислююся над тим, де ж знайшла свій останній прихисток моя двоюрідна сестра; чи лежить вона зараз на морському дні, чи її викинуло хвилями на який-небудь безлюдний скелястий берег, а чи прибило вітром до високої гори на поталу чайок або орлів…

Я хотів би думати, що вона померла в польоті, прив’язана до гігантського змія; облетіла весь світ і, здіймаючись дедалі вище, умирала від голоду й зневоднення, поступово втрачаючи вагу, доки врешті-решт не перетворилася на крихітний скелетик серед течій в атмосфері планети; таку собі Летючу Голландку. Утім сумніваюся, що така романтична фантазія могла виявитися правдою.

Майже всю неділю я пролежав у ліжку. Після нічного загулу я прагнув відпочинку, великої кількості рідини, поменше їжі й хотів, щоб минуло похмілля. Я навіть думав заректися більше ніколи не напиватись, однак, зваживши на свій юний вік, вирішив, що це, імовірно, не надто реально, тож постановив більше ніколи не напиватися аж так.

Коли я не вийшов снідати, батько прийшов і постукав у двері моєї кімнати.

— Що там з тобою трапилося? Хоча можеш не відповідати — мені все й так зрозуміло.

— Нічого, — прохрипів я.

— От і чудово, — саркастично мовив батько. — Скільки вчора випив?

— Небагато.

— Угу, — відказав він.

— Невдовзі спущусь, — проказав я й покрутився в ліжку, вдаючи, ніби встаю.

— Це ти вчора ввечері дзвонив?

— Що? — перепитав я, припинивши крутитись.

— Але ж дзвонив, так? Я вирішив, що це був ти. Хоча й намагався говорити чужим голосом. Навіщо ти так пізно дзвонив?

— А-а… Тату, чесно, я такого не пам’ятаю, — обережно відповів я.

— Угу. Дурень ти безголовий, — мовив він і посунув по коридору геть.

Я лежав і думав. Я був цілком упевнений, що вчора додому не телефонував. Я був із Джеймі в пабі, потім із ним та дівкою на вулиці, після того тікав і якийсь час був сам, відтак Джеймі мене знайшов, пізніше я був із ним і його матір’ю, а опісля майже в цілком тверезому стані рушив додому. Провалів у пам’яті в мене не було. Я припустив, що дзвонив Ерік. Зі слів батька можна було виснувати, що він спілкувався з ним недовго, інакше б неодмінно впізнав голос свого сина. Я відкинувся на ліжку й сподівався, що Ерік досі на волі, що він прямує сюди й що мої голова та кишки невдовзі припинять нагадувати мені, наскільки їм зле.

— Поглянь на себе, — промовив батько, коли по обіді я врешті-решт зійшов донизу в халаті, щоб подивитися по телевізору старий фільм. — Сподіваюсь, ти собою пишаєшся. Мабуть, думаєш, що це робить тебе чоловіком.

Він цикнув, похитав головою, а тоді знову занурився в читання «Саєнтіфік амерікен». Я обережно опустився в одне з великих м’яких крісел у вітальні.

— Тату, я дійсно вчора трохи напився. Визнаю. Мені шкода, якщо це тебе дратує, але запевняю, я за це страждаю.

— Що ж, сподіваюсь, це тебе чогось навчить. Ти хоч уявляєш, скільки мозкових клітин ти вчора вбив?

— Добрих кілька тисяч, — відказав я після короткої паузи, яка знадобилась мені для підрахунку.

Батько з ентузіазмом закивав:

— І це щонайменше.

— Ну я намагатимусь більше так не робити.

— Угу.

— П-р-р-р-р! — гучно мовив мій анус, здивувавши як мене, так і мого батька.

Той відклав журнал, зупинив погляд у мене над головою й осмислено посміхнувся; я прочистив горло і якомога непомітніше поколихав подолом свого халата. Я побачив, як вигнулися й затремтіли батькові ніздрі.

— Лаґер і віскі, еге ж? — проказав він, сам собі кивнув і знову взявся за журнал.

Я відчув, як мої щоки спалахнули, і скреготнув зубами, радіючи, що батько сховався за глянцевими сторінками. Як йому це вдалося? Я зробив вигляд, що нічого не трапилося.

— Ой, до речі. Сподіваюсь, ти не матимеш нічого проти, але я розповів Джеймі про те, що Ерік утік, — сказав я.

Батько зиркнув на мене з-над журналу, похитав головою і знову занурився в читання.

— Ідіот, — відказав він.

Увечері, після радше перекусу, аніж вечері, я піднявся на горище й за допомогою телескопа оглянув острів, аби пересвідчитись, що, доки я відпочивав у будинку, довкола нічого не сталося. Схоже, навкруги панував спокій. Надворі було хмарно й прохолодно. Я вийшов на коротку прогулянку вздовж берега до південного кінця острова і, повернувшись, лишився вдома дивитися телевізор; здійнявся легкий вітерець, і краплі дощу похмуро застукотіли в шибку.

Коли пролунав телефонний дзвінок, я вже лежав у ліжку. Хутко підвівшись, оскільки ще не встиг заснути, я збіг донизу, щоб устигнути до апарата поперед батька. Я не знав, чи він уже вклався, а чи ні.

— Так? — проказав я, відхекуючись і заправляючи піжаму в штани. На іншому кінці дроту почулося пищання, а тоді хтось зітхнув.

— Ні.

— Що? — насупившись, перепитав я.

— Ні, — повторив голос у слухавці.

— Га? — відказав я, невпевнений, що то — Ерік.

— Ти кажеш «так», а я кажу «ні».

— А що ти хотів почути?

— Портеніл 531.

— Гаразд. Портеніл 531. Алло?

— Гаразд. До побачення.

Почувся сміх, і запала тиша. Я роздратовано поглянув на слухавку й поклав її на важіль. Повагався. Телефон задзвонив знову. Я схопив слухавку після першого ж дзеленчання.

— Та… — почав я, але почув пищання. Дочекався, доки воно припиниться, і проказав: — Портеніл 531.

— Портеніл 531, — повторив Ерік. Принаймні я думав, що то був Ерік.

— Так, — сказав я.

— Що так?

— Так, це Портеніл 531.

— А я думав, що це — Портеніл 531.

— Це він і є. Хто на зв’язку? Це ти?..

— Я. А це Портеніл 531?

— Так! — крикнув я.

— А хто ти?

— Френк Колдгейм, — відповів я, намагаючись заспокоїтись. — А ти хто?

— Френк Колдгейм, — відказав Ерік.

Я озирнувся довкола, поглянув на сходи вгорі й унизу, проте батька ніде не було видно.

— Привіт, Еріку, — усміхнувшись, промовив я, вирішивши, що б не сталося, сьогодні його не злити. Краще вже покласти слухавку, ніж сказати щось хибне й змусити мого брата розбити чергову власність поштової служби.

— Я ж щойно сказав, що мене звуть Френк. Чому ти називаєш мене Еріком?

— Годі тобі, Еріку. Я впізнав твій голос.

— Мене звуть Френк. Припини називати мене Еріком.

— Добре. Добре. Я називатиму тебе Френком.

— Тоді хто ти?

Я на мить задумався.

— Ерік? — промовив нерішуче.

— Ти ж щойно сказав, що тебе звуть Френк.

— Ну… — зітхнув я, спершись однією рукою об стіну й розмірковуючи над тим, що ж мені відповісти. — Я… я просто пожартував. О Боже… та я й не знаю.

Похмуро позираючи на слухавку, я чекав, що ж скаже Ерік.

— Менше з тим, Еріку, що там чути? — запитав він.

— Та нічого такого. Учора ходив у місто. Був у пабі. Ти дзвонив?

— Я? Ні.

— А тато казав, що хтось телефонував. Я подумав, що то був ти.

— І навіщо ж мені дзвонити?

— Та звідки мені знати? — я знизав плечима. — З тієї ж причини, що й сьогодні. Але нехай.

— І навіщо ж, на твою думку, я зателефонував сьогодні?

— Не знаю.

— Господи! Ти не знаєш, навіщо я дзвоню, не знаєш, як тебе звати, неправильно розчув моє ім’я. Ну ти й дурбецало!

— О Боже! — мовив я, радше до себе, аніж до Еріка. Я вже відчував, що ця розмова ні до чого путнього не приведе.

— Не хочеш поцікавитись, як справи в мене?

— Так, хочу, — сказав я. — Як ти там?

— Жахливо. А ти?

— Добре. А чому жахливо?

— Насправді тобі начхати.

— Звісно ж, ні. Що вже трапилося?

— Нічого, що могло б тебе зацікавити. Запитай мене про щось інше, наприклад про те, яка тут у мене погода, де я є чи ще про щось. Я ж знаю, що тобі начхати, як я себе почуваю.

— Аж ніяк. Ти — мій брат. Звісно ж, я переймаюся, — заперечив я й у цю ж мить почув, як відчинилися двері кухні, а за кілька секунд унизу з’явився батько й, узявшись рукою за велику дерев’яну кулю, що прикрашала останнє поруччя сходів, поглянув на мене. Аби краще чути, він задер і дещо схилив набік голову. Я розчув не все, що мені казав Ерік, і зрозумів лише:

— …чхати, як я себе почуваю. Щоразу, коли я дзвоню, чую тільки одне: «Де ти?» Ось і все, що тебе цікавить. Тобі нецікаво, що відбувається у мене в голові. Тебе непокоїть лише, де моє тіло. Не знаю навіть, навіщо я це роблю. Не знаю та й годі. Я міг би й узагалі не дзвонити.

— Гм, що ж. От і маєш… — мовив я, подивившись на батька й посміхнувшись. Той стояв на місці, мовчав і не рухався.

— От бачиш, що я мав на увазі? Оце й усе, що ти можеш сказати. «Гм, що ж. От і маєш…» Дякую тобі, блядь, аж підскакую! От як ти переймаєшся!

— Аж ніяк. Усе геть навпаки, — сказав я йому, а тоді, дещо відставивши слухавку від рота, крикнув батькові: — Тату, це знову Джеймі!

— …і навіщо я тільки намагаюся? Я й справді не… — не припиняв торочити Ерік, очевидно, не звернувши уваги на те, що я щойно сказав. Батько також пропустив мою репліку повз вуха, лишившись стояти із задертою головою там, де й стояв.

Я облизав губи й мовив:

— Що ж, Джеймі…

— Що? От бачиш? Ти знову забув, як мене звуть. І який тоді в цьому сенс? Ось що мені скажи. Гм? Який сенс? Він мене не любить. Але ж ти мене любиш, чи не так? Гм?

Його стало дещо гірше чути, і на лінії з’явилася сильніша луна; певно, Ерік відставив слухавку від рота. Здавалося, нібито він говорить із кимось, хто стоїть у телефонній будці поруч із ним.

— Так, Джеймі, звісно.

Я посміхнувся батьку, кивнув і заклав одну руку під пахву, намагаючись виглядати якомога більш розслабленим.

— Ти ж любиш мене, сонечко, адже так? Твоє серденько палає вогнем… — бурмотів десь удалині Ерік. Я проковтнув застряглий у горлі клубок і знову посміхнувся батькові.

— Так воно й буває, Джеймі. Я тату так уранці й сказав.

Я махнув батькові рукою.

— Любов спопеляє твою душу, чи не так, крихітко?

У мене аж серце підскочило, коли окрім Ерікового бурмотіння я розчув у слухавці чиєсь швидке хекання. Від млявого скиглення й чавкання я увесь укрився гусячою шкірою. У голові все попливло, неначе я одним махом вихилив чарку п’ятдесятисемиградусного віскі. «Хе-х, хе-х, у-у-у, у-у-у», — продовжувало долинати зі слухавки. На тлі цього Ерік тихо бурмотів якісь заспокійливі слова. О Боже мій! У нього ж там собака! О ні!

— Гей! Слухай! Джеймі, послухай! Що думаєш? — у розпачі вигукнув я. Цікаво, чи батько помітив мої сироти? Мабуть, у мене й очі на лоба повилазили, але я нічим не міг цьому зарадити; я чимдуж намагався придумати щось, аби відволікти Еріка від пса. — Я тут… е… подумав, що нам з тобою… треба якось попросити Віллі, щоб він дозволив нам іще раз покататися на його розвалюсі. Ти ж пам’ятаєш його мінівен? Ну той, на якому він іноді ганяє пляжем. Минулого разу було справді круто, хіба ні?

У роті пересохло, і я почав хрипіти.

— Що? Що ти таке верзеш? — раптом перепитав Ерік, знову підсунувшись до слухавки. Проковтнувши застряглий у горлі клубок, я ще раз посміхнувся батьку, і мені здалося, що він дещо примружився.

— Джеймі, невже ти не пам’ятаєш, як ми ганяли на мінівені Віллі? Я тут дивлюся на тата, — ці слова я прошипів, — і думаю, що непогано було б умовити його купити мені якусь стару тарантайку, щоб можна було їздити хоч на чомусь.

— Що ти за фігню несеш? Я ніколи ні на чиїй машині не їздив пляжем. Ти знову забув, хто я, — не почувши мене, відказав Ерік. Я відвернувся від батька й утупився поглядом у куток; гучно зітхнувши, відставив слухавку від рота й прошепотів сам до себе: «Боже ж ти мій…»

— Так, Джеймі. Саме так, — безнадійно повів я далі. — Наскільки я зрозумів, мій брат намагається дістатись сюди. Ми тут із татом сподіваємось, що з ним усе гаразд.

— Ах ти ж падло мале! Говориш так, наче мене й не чуєш! Господи, як же мене бісить, коли люди так поводяться! Але ти — ти зі мною так не поводитимешся, чи не так, запальна ти моя?

Його голос знову зазвучав віддалено, і я почув у слухавці собаку — ба навіть щеня. Подумати лишень. Я ввесь спітнів.

З коридору до мене долинули звуки кроків і клацання кухонного вимикача. Знову почулися кроки в коридорі, а затим — на сходах. Хутко розвернувшись, я посміхнувся батькові, який наближався до мене.

— Облиш, Джеймі, це стара пісня! — жалібно проказав я, виснажений як метафорично, так і буквально.

— Не займай телефон надто довго, — мовив батько, проходячи повз, і рушив сходами вище.

— Добре, тату! — радісно крикнув я, починаючи відчувати біль поблизу сечового міхура, що іноді виникає в мене, коли все складається якнайгірше і я не бачу жодного виходу із ситуації.

— А-а-а-а-у-у-у-у!

Я відірвав слухавку від вуха й витріщився на неї, не в змозі зрозуміти, чий це був крик — Еріка чи собаки?

— Алло? Алло? — гарячково зашепотів я, поглядаючи на стіну другого поверху, аби пересвідчитися, що на ній уже немає батькової тіні.

— Га-а-а-у-у-у-а-а-а-а-а-а-а-у-у-у-у-у-у! — проскавучало в слухавці. Мене кинуло в дрож, і я увесь затремтів. Господи, що ж він із тією твариною робить? На іншому кінці дроту почувся глухий металевий звук, схожий на лайку крик, а потім знову брязкіт і грюкіт ударів.

— Ах ти ж падло мале! Ар-рх! Блядь! Суко! Вернись сюди! Ах ти ж…

— Алло! Еріку! Тобто Френку! Тобто… Алло! Що там у тебе відбувається? — прошипів я, позираючи на сходи, скоцюрбившись біля телефону й прикриваючи вільною рукою рота. — Алло?

Спочатку почувся якийсь гуркіт, після чого Ерік прокричав прямо в слухавку:

— То все через тебе!

Пролунав черговий удар. Якийсь час до мене долинав лише незрозумілий шум, і як би я не напружувався, мені все одно не вдавалося з’ясувати його походження; то могли бути просто перешкоди на лінії. «Можливо, варто покласти слухавку?» — подумав я і вже навіть приготувався це зробити, аж раптом знову зачув нерозбірливе бурмотіння Еріка.

— Алло? Що ти сказав? — запитав я.

— Ти ще там, га? Маленьке падло від мене втекло. І все через тебе. Боже, ну яка з тебе користь?

— Вибач, — щиро перепросив я.

— Надто пізно! Чорт! Ця паскуда мене вкусила. Але я впіймаю її знову. Падло таке! — Почулося пищання. Ерік закинув в автомат дріб’язок. — Сподіваюсь, ти радий? Так?

— Чому це я маю радіти?

— Тому, що ця клята шавка від мене втекла, гівнюк ти малий!

— Хто? Я? — перепитав я, щоб потягнути час.

— Ти ж не хочеш, щоб я повірив у те, що тобі шкода?

— Е…

— Ти зробив це навмисне! — закричав Ерік. — Навмисне! Ти хотів, щоб вона втекла! Навіть погратися мені не даєш! Хай собі собака розважається, еге ж?! А мені, виходить, не можна? Ах ти ж гівнюк! Падло гниле!

— Ха-ха! — непереконливо розсміявся я. — Що ж, дякую за дзвінок… е… Френку. Бувай.

Я брязнув слухавкою і якусь мить постояв, вітаючи себе з тим, як добре, зважаючи на обставини, мені вдалося залагодити справу. Витерши спітнілого лоба, я востаннє зиркнув на стіну вгорі й не побачив там жодної тіні.

Похитавши головою, я поплентався сходами нагору. Щойно ступив на останню сходинку, телефон задзвонив знову. Я завмер. Якщо я відповім на дзвінок… Але якщо не відповім, то це зробить батько, і тоді…

Я збіг униз, схопив слухавку й почув, як в автомат закинули дріб’язок.

— Виродок! — Лайку змінив оглушливий грюкіт пластмаси по металу і склу. Заплющивши очі, я дослухався до брязкоту й стукання, аж доки після одного особливо гучного удару не почув низьке, не притаманне телефонам дзижчання; відтак я знову поклав слухавку, розвернувся, поглянув нагору й утомлено рушив сходами до своєї кімнати.

Я лежав у ліжку й думав. Незабаром мені доведеться спробувати вирішити цю проблему дистанційно. Це був єдиний вихід. Варто спробувати повпливати на ситуацію через її першопричину: Старого Сола. Вдатися до найпотужніших чарів, доки Ерік власноруч не розтрощив усю телефонну мережу Шотландії та не винищив усе поголів’я собак країни. Але спершу слід знову запитати поради у Фабрики.

Моєї безпосередньої провини в тому, що трапилося, не було, однак я не міг заперечувати свою цілковиту причетність, а отже, існувала ймовірність, що, якби мені усміхнулась доля, я, зрештою, зміг би чимось зарадити в даній ситуації за допомогою черепа старого пса й Фабрики. Мені не хотілося думати про те, наскільки чутливим, враховуючи його психічний стан, міг виявитися мій брат до моїх вібрацій, проте я мусив щось зробити.

Сподіваюся, тому щеняті все ж вдалося втекти. Чорт забирай! Я ж не звинувачую в тому, що сталося, усіх собак. Старий Сол був злочинцем, він увійшов у нашу родинну історію та мою особисту міфологію як Кастратор, але, завдяки польотам крихітних створінь над протокою, наразі я отримав над ним цілковиту владу.

І хоча Ерік — мій брат, він точно схиблений на всю голову. Йому ще неабияк пощастило, що хоча б хтось при здоровому глузді досі його любить.