Осина фабрика

12 Що трапилося зі мною

Одного разу я пішов далеко на південь, залишивши позаду навіть новий будинок, щоб побудувати дамби серед пісків і відливних ставків на іншій ділянці узбережжя. День видався бездоганний, спокійний і ясний. Межу поміж морем і небом роздивитися було неможливо, і будь-який дим здіймався догори рівненькою цівкою. Море було гладесеньким.

Віддалік на пологому схилі пагорба розкинулися луги. На одному з них паслося кілька корів і двоє великих гнідих коней. Доки я будував дамби, до лугу під’їхала вантажівка. Вона пригальмувала біля воріт, розвернулась і зупинилась задом до мене. Я спостерігав за нею в бінокль, оскільки все це відбувалося приблизно за півмилі від мене. З вантажівки вийшло двоє чоловіків. Вони відкинули задній борт, утворивши пандус із дерев’яною решітчастою огорожею з обох боків. Зацікавлені коні підійшли поближче.

Я стояв посеред відливного ставка в гумових чоботях, відкидаючи на воду бліду тінь. Чоловіки вийшли на луг і, накинувши одному з коней на шию мотузку, підвели його до автомобіля. Той слухняно пішов за ними, однак коли люди спробували змусити його піднятися пандусом між перекошеними решітчастими бортиками всередину вантажівки, завагався, запручався й почав відступати. Інший кінь притиснувся до огорожі поряд. За кілька секунд у безвітряному повітрі почулося його іржання. Кінь не хотів іти. На якусь мить кілька корів підвели голови, але згодом знову продовжили жувати.

Крихітні хвилі, прозорі згустки світла, накочувались на пісок, каміння й мушлі поруч зі мною й тихо хлюпотіли. Серед довколишнього спокою почувся пташиний щебет. Чоловіки відігнали вантажівку подалі та повели коня до неї вздовж дороги й прилеглої стежки. Кінь, що лишився на лузі, іржав і безцільно бігав колами. Я втомився дивитися й тримати бінокль, тож перевів погляд на хребет пагорбів і гори, що зникали в яскравому сяйві на півночі. Коли ж я знову поглянув на луг, кінь уже стояв у вантажівці.

Якусь мить побуксувавши, автомобіль рушив. Самотній спантеличений кінь метався від воріт до паркану й назад; спершу він переслідував вантажівку, але невдовзі облишив. Один із чоловіків зостався з ним на лузі й, коли автомобіль зник за пагорбом, заспокоїв тварину.

Пізніше, коли дорогою додому я проходив повз той луг, кінь уже мирно скуб собі траву.

А тепер, цього свіжого вітряного недільного ранку, я сиджу на вершечку дюни над Бункером і згадую, як минулої ночі мені наснився той кінь.

Після того як батько розповів мені те, що мав розповісти, і я, упоравшись із недовірою та люттю, ошелешено змирився з правдою, після того як ми обшукали околиці саду, кличучи Еріка, старанно прибираючи територію й гасячи останні залишки пожежі, після того як забарикадували двері підвалу, повернулися в дім і тато розповів мені, навіщо ж він вчинив так, як вчинив, ми врешті-решт уклалися спати. Я зачинив двері своєї кімнати на ключ і цілком упевнений, що батько зробив так само. Уві сні я пережив той вечір, коли побачив коней, прокинувся рано й вирушив на пошуки Еріка. Відходячи від будинку, я побачив Діґґза, що наближався стежкою до нас. Батьку доведеться багато чого пояснювати. Ну й нехай.

Небо розвиднилося. Гроза, грім і блискавка минули, західний вітер відносив хмари, а разом із ними й гнітючу спеку, у море. Схоже, трапилося диво, хоча, ймовірніше, над Норвегією просто завис антициклон. А отже, погода видалася ясною й прохолодною.

Я знайшов Еріка сплячим на дюні над Бункером; головою він зарився в траву, яку колихав вітер, і лежав, згорнувшись калачиком, як дитина. Підійшовши до нього, я якийсь час посидів поряд, а тоді покликав його на ім’я й штурхнув у плече. Він прокинувся, поглянув на мене й усміхнувся.

— Привіт, Еріку, — сказав я. Він простягнув мені руку, і я її потис. Мій брат кивнув; з його уст не сходила усмішка. Після цього він посунувся, поклав свою кучеряву голову мені на коліно, заплющив очі й знову заснув.

Я не Френсіс Леслі Колдгейм. Я — Френсес Леслей Колдгейм. До цього все й зводиться. Тампони й гормони були призначені для мене.

Як виявилося, те, що мій батько одягав Еріка, як дівчинку, було лише репетицією. Коли мене покусав Старий Сол, тато побачив у цьому ідеальну можливість здійснити невеличкий експеримент і в такий спосіб зменшити — а можливо, й цілком усунути — фактор жіночого впливу на власне життя, доки я ростиму. Тож він почав годувати мене чоловічими гормонами й з того часу ніколи не припиняв цього робити. Ось чому він завжди готував сам, ось чому те, що я завжди вважав обрубком пеніса, насправді було збільшеним клітором. Звідси й борода, відсутність місячних і все решта.

Утім упродовж кількох останніх років батько тримав удома тампони на той випадок, якщо раптом мої власні гормони візьмуть гору над тими, якими він мене накачував. Він також запасся бромідом на той випадок, якщо через додатковий андроген я почну відчувати хіть. Він зліпив муляж чоловічих геніталій, скориставшись тим самим восковим набором, який я знайшов під сходами й за допомогою якого виготовляв свої свічки. Він збирався показати мені банку, якщо я коли-небудь почну сумніватися, чи в моєму житті мала місце кастрація. Більше доказів; більше брехні. Навіть його витівки з пердінням виявилися ошуканством; батько давно дружив із барменом Дунканом і купував йому випивку за те, що той повідомляв по телефону, що саме я пив у «Армз». Навіть тепер я не міг бути впевненим, що він розповів мені все, навіть попри те, що мені здавалося, ніби його й справді охопило бажання зізнатися в усьому, і вчора в його очах стояли сльози.

Думаючи про це, я відчуваю, як у моєму нутрі знову скручується клубок злості, однак я з цим борюсь. Коли він усе мені розповів і переконав, що це правда, мені закортіло вбити його прямо там, на кухні. Якась частина мене й досі хоче вірити, що все це було його черговою брехнею, однак у дійсності я розумію, що він розповів мені правду. Я — жінка. Стегна пошрамовані, великі статеві губи дещо пожовані, і мені ніколи не стати привабливою, проте, за словами тата, я — цілком здорова жінка, здатна до статевих зносин і дітонародження (від самої думки про те або інше мене кидає в дрож).

Доки Ерік відпочиває, поклавши голову мені на коліна, я дивлюся на блискуче море й знову згадую того нещасного коня.

Я не знаю, що робитиму далі. Лишатися тут я не можу, але їхати кудись-інде боюсь. Утім, гадаю, усе ж доведеться переїхати. От халепа! Можливо, я й розглянув би варіант самогубства, якби не приклади деяких моїх родичів, які в будь-кого відбили б бажання їх наслідувати.

Я опускаю погляд на голову Еріка — нерухома, брудна, спляча. На обличчі спокій. Його не мучить біль.

Якийсь час я спостерігаю, як невеличкі хвилі набігають на берег. Переді мною море, водяна двоопукла лінза; вона гойдається й накочується на суходіл; я дивлюся на вкриту брижами пустелю й згадую, як колись вона була пласкою, мов соляне озеро. Десь-інде пейзаж зовсім інший; море коливається, плескоче й вирує, береться складками й перекочується під подихом освіжаючого бризу, гнане жорсткими пасатами, напинається пагорбами й урешті-решт, розбурхане штормовим вітром, здіймається білосніжними гірськими хребтами, над якими лютує завірюха.

А там, де наразі перебуваю я, там, де сидимо й лежимо ми, спимо й розглядаємося довкола цієї теплої літньої днини, сніг випаде лишень за півроку. Тільки тоді крига й холод, іній і паморозь, виття народженої в Сибіру хуртовини, що пронесеться над Скандинавією й перетне Північне море, сірі води Світового океану й мишасті небеса, рішуче привласнять усю цю місцину й тимчасово тут запанують.

Мені хочеться сміятися або плакати, або робити й те, й інше водночас, доки я сиджу й думаю про одне своє життя й три смерті. Тепер уже чотири, оскільки батькові слова вбили того, ким я був.

Утім я — це й досі я; я — та сама особа, за моїми плечима — ті самі спогади, ті самі вчинки, ті самі (незначні) досягнення й ті самі (жахливі) злочини.

Навіщо? Як я міг усе це накоїти?

Можливо, справа в тому, що я вважав, нібито мене позбавили всього дійсно важливого в цьому світі, сенсу буття й засобів для продовження нашого існування як виду, — та ще й до того, як я встиг усвідомити їхню цінність. Можливо, я вбивав, щоб помститися, ревно стягуючи — у єдиний доступний мені спосіб — данину з тих, хто опинявся в межах моєї досяжності; з моїх однолітків, які інакше б виросли й стали тим єдиним, чим я стати не міг: дорослими.

Позбавлений, так би мовити, одного бажання, я виробив у собі інше; щоб зализати власну рану, я обрубував їхні життя, у такий спосіб відплачуючи у своїй озлобленій невинності за власне вихолощення, яке на той час хоч і не міг цілком усвідомити, проте якимось чином — можливо, з огляду на ставлення свого оточення, — сприймав як несправедливу й непоправну втрату. Не маючи сенсу жити й позбавлений можливості продовження роду, я доклав усіх зусиль, щоб досягти успіху в жорстокій протилежній царині, і так відкрив для себе заперечення й відмову від розмноження, на яке могли претендувати лиш інші. Схоже, я вирішив, що якщо вже мені ніколи не стати чоловіком, то я — позбавлений ознак мужності — перевершу в ній усіх довкола; отак я й став убивцею, утіливши в мініатюрі образ безжального героїчного солдата, до якого в усіх читаних мною книжках і бачених фільмах люди ставилися з трепетною повагою. Я вирішив, що знайду або ж власноруч виготовлю зброю, а моїми жертвами стануть ті, хто ще не так давно з’явився на світ завдяки тому єдиному акту, на який я був неспроможний; моя рівня, оскільки, попри володіння всім необхідним потенціалом, вони тепер так само не матимуть змоги здійснити вищезгаданий акт, як і я. От вам і пенісна заздрість!

А тепер виявляється, що все це не мало жодного сенсу. У мене не було жодних підстав для помсти, була лише брехня, ошуканство, яке необхідно було викрити, омана, яку я мав розгледіти, попри її всеосяжність, але натомість просто цього не хотів. Я був гордий; унікальний євнух; лютий, проте благородний привид, що ширяв власними володіннями, скалічений вояка, скинутий принц…

Але тепер я зрозумів, що весь цей час був просто дурнем.

Вірячи у свою жахливу травму, у свою буквальну відрізаність від суходолу, що належав решті людства, я, схоже, надто серйозно ставився до життя загалом і з цієї ж причини надто легковажно — до життя інших. Убивства правили мені за зачаття; за секс. Фабрика була моєю спробою створити модель життя, вона замінила собою ті стосунки, які в інакшому вигляді викликали в мене відразу.

Що ж, досягти успіху в смерті завжди було простіше.

Усередині цієї величезної машини речі не такі шаблонні (або тривіальні), як ті, що я пережив на власному досвіді. Кожному з нас, у його власній Фабриці, може здатися, що він обрав свій коридор і що його доля вже вирішена (і неважливо — мрія це чи кошмар, банальність чи чудо, добре це чи погано), але достатньо одного-єдиного слова, погляду, помилки — і все може змінитися, усе здатне перевернутися дороги дриґом, і вимощений мармуром коридор перетвориться на канаву, а щурячий лабіринт — на осяяну золотом вулицю. Урешті-решт на нас чекає те саме, проте шлях — частково обраний, частково заздалегідь визначений — у всіх різний і ладний змінюватися, доки ми живемо й дорослішаємо. Упродовж багатьох років я думав, що люк за мною зачинився; однак насправді весь цей час повзав по циферблату. І тільки тепер люк нарешті зачиняється, а мій шлях лише починається.

Я знову дивлюся на Еріка, усміхаюся й киваю сам собі; віє легкий бриз, хвилі розбиваються об берег, вітер розпорошує бризки й гойдає траву, довкола щебечуть птахи. Певно, мені доведеться розповісти йому про те, що зі мною трапилося.

Бідний Ерік припхався додому, щоб побачитися зі своїм братом, а виявилося (Трах! Бах! Прорив дамб! Вибухи бомб! Оси смажаться: п-п-ш-ш-ш-ш!), що на нього чекала сестра.