Осина фабрика

11 Блудний син

Прокинувшись після останньої спроби неспокійного сну, я помітив, що моя ковдра лежала на підлозі. Менше з тим, я весь спітнів. Підвівшись, я сходив у душ, ретельно поголився й виліз на горище, доки там ще не надто напекло.

Під дахом виявилося надзвичайно задушливо. Я повідчиняв слухові вікна й визирнув надвір, роздивляючись море й суходіл у бінокль. Небо досі було похмуре; сонце світило стомлено, а бриз мав затхлий присмак. Якийсь час я порався коло Фабрики — годував мурах, павука й венерину мухоловку, оглядав дроти, витирав пилюку зі скла над циферблатом, перевіряв батарейки, а також змащував люки й решту механізмів, хоча й робив усе це радше для того, щоб заспокоїтись, а не з якоюсь певною метою. Витерши пил з олтаря, я обережно розклав на ньому всі необхідні предмети, пересвідчившись за допомогою лінійки, що всі баночки й решта речей були розміщені строго симетрично.

Коли я спустився, то вже знову обливався потом, однак часу на повторний душ не лишалось. Батько прокинувся й узявся готувати сніданок, а я тим часом подивився ранкові суботні телепрограми. Снідали ми мовчки. Поївши, я влаштував обхід острова, зазирнувши до Бункера й прихопивши з собою Мішок Голів, щоб у разі необхідності мати змогу полагодити Стовпи.

На завершення обходу мені знадобилося більше часу, ніж зазвичай, оскільки я повсякчас спинявся й вилазив на високі дюни, щоб оглянути підступи до острова. Але так нічого й не побачив. Голови на Жертовних Стовпах були в цілком доброму стані. Мені довелося замінити лише кілька мишачих голів, ото й усе. Решта голів і паль лишилася неушкоджена. На протилежному до центра острова схилі однієї з дюн я знайшов мертву чайку. Відтявши їй голову, закопав рештки неподалік від Стовпа. Голову ж, яка вже почала смердіти, я сховав у поліетиленовий пакет і поклав до мішка разом із висушеними.

Я спершу почув, а вже тоді побачив, як у повітря злетіли птахи; хтось рухався стежкою, проте я добре знав, що то лише місіс Клемп. Здершись на дюну, я простежив, як вона проїхала на своєму древньому велосипеді з кошиком через міст. Щойно стара зникла на під’їзді до будинку за дюною, я ще раз оглянув пасовище й решту дюн за ним, та окрім овець і чайок там нікого не було. Над звалищем звивався дим, із залізничної колії долинало рівномірне й ледь чутне гуркотіння старого дизеля. Небо досі було хмарне, хоча і яскраве, віяв спекотний мінливий вітер. Ближче до лінії горизонту, де завіса хмар робилася менш щільною, на морі виднілися золотаві зблиски, утім вони були далеко, надто далеко.

Завершивши обхід Жертовних Стовпів, я півгодини вправлявся у стрільбі по мішенях біля старої лебідки. Я виставив бляшанки на іржавому корпусі барабана, відійшов на тридцять метрів і збив їх усі з рогатки, використавши лише три додаткові кульки на шість бляшанок. Знайшовши всі кульки, окрім однієї, я виставив бляшанки ще раз, зайняв ту саму позицію й почав стріляти в них галькою — цього разу, щоб збити всі, мені знадобилося чотирнадцять пострілів. Я завершив своє тренування метанням ножа в дерево, яке росло біля старої овечої кошари, і з задоволенням виявив, що мені чудово вдається розраховувати кількість обертів, оскільки лезо щоразу влучало в добряче порізану кору під прямим кутом.

Повернувшись додому, я вмився, змінив футболку й зайшов на кухню саме в ту мить, коли місіс Клемп подавала на стіл першу страву, якою чомусь виявився гарячущий м’ясний бульйон. Я помахав скибкою м’якого пахучого білого хліба над мискою, стара нахилилась і гучно сьорбнула, а батько покришив у свою порцію питльований хлібець, який мав такий вигляд, наче в ньому стирчала дерев’яна стружка.

— Як ваші справи, місіс Клемп? — люб’язно поцікавився я.

— У мене все гаразд, — відповіла вона, нахмуривши чоло, через що її зведені брови почали нагадувати клубок шерсті на в’язаній шкарпетці. Припинивши супитись, стара поглянула на переповнену ложку, яку зупинила перед ротом, і сказала вже їй: — О, так. У мене все гаразд.

— Спекотно, авжеж? — мовив я й мугикнув собі під ніс. Я продовжував вимахувати хлібом над своєю мискою, а батько тим часом не зводив із мене сердитого погляду.

— Літо надворі, — проказала місіс Клемп.

— О, так. А я й забув.

— Френку, — доволі нерозбірливо сказав батько з повним ротом овочів та стружки, — здається мені, ти забув ємність цих ложок, хіба ні?

— Чверть джилла?[9] — з невинним виразом на обличчі припустив я.

Він спохмурнів і ковтнув бульйону. Я ж не припиняв махати скибкою, зупиняючись тільки для того, щоб розворушити коричневу шкірку, яка утворювалась на поверхні супу. Місіс Клемп знову гучно сьорбнула.

— Місіс Клемп, а як справи в місті? — запитав я.

— З того, що відомо мені, — просто чудово, — сказала стара своєму бульйону. Я кивнув. Батько подмухав на свою ложку. — Я чула, що в Маккі зник собака, — додала місіс Клемп.

Я дещо підняв брови й зацікавлено усміхнувся. Батько ж припинив їсти й витріщився на стару — щойно місіс Клемп закінчила фразу, з його ложки почав гучно стікати суп, нагадуючи дзюрчання сечі, що лилася в унітаз.

— Невже? — махаючи скибкою хліба, перепитав я. — Як прикро! Добре хоч мого брата тут нема, інакше всі звинуватили б його.

Я усміхнувся, зиркнув на батька й знову перевів погляд на місіс Клемп, яка примружено дивилася на мене крізь пар, що здіймався над її мискою. Моя скибка, яку я використовував як віяло, розмокла й розвалилася навпіл. Я спритно впіймав шматочок вільною рукою й поклав його на тарілку для хліба, а тоді взяв ложку й на пробу зачерпнув трішечки бульйону.

— Гм… — протягнула стара.

— Сьогодні місіс Клемп не змогла дістати бургери з яловичиною, — сказав батько, прокашлявшись на слові «не», — тому замість них вона привезла тобі фарш.

— Профспілки! — сердито пробурмотіла місіс Клемп, бризкаючи слиною у свій бульйон.

Я поклав один лікоть на стіл, підпер кулаком щоку й питально поглянув на неї. Але марно. Вона так і не відвела очей від миски, тож урешті-решт я знизав плечима й продовжив їсти. Батько відклав ложку, витер рукавом чоло й спробував виколупати нігтем застряглу між двома верхніми зубами стружку.

— Місіс Клемп, — сказав я, — а вчора біля нового будинку була невеличка пожежа, і знаєте що? Я її загасив. Був там, побачив і загасив.

— Не будь хвальком, хлопче, — бовкнув батько.

Місіс Клемп промовчала.

— Але я це зробив, — усміхнувся я.

— Не думаю, що місіс Клемп це цікаво.

— Ну, я б так не сказала, — утрутилась стара й загадково кивнула.

— Ось бачиш? — мовив я, поглянув на батька, гмикнув і кивнув місіс Клемп, яка гучно сьорбнула бульйон.

Другу страву я їв мовчки — нею виявилося рагу, — і лише коли подали ревінь у заварному кремі, зауважив, що нова суміш спецій додала йому цікавого аромату, хоча молоко, з якого готували крем, було геть скисле. Я усміхався, батько щось собі бурчав, а місіс Клемп хлебтала крем і випльовувала шматки ревеня на серветку. Відверто кажучи, він був дещо недовареним.

Обід добряче мене підбадьорив, і попри те, що день видався навіть спекотнішим, ніж ранок, я почувався сповненим сил. Далекі яскраві просвіти над морем зникли, з-за хмар полилося густе світло, в атмосфері накопичувалися електричні заряди, віяв легенький вітерець. Я вийшов надвір і жвавим підтюпцем оббіг острів; поспостерігав, як місіс Клемп поїхала до міста, рушив у тому ж напрямку, що й вона, здерся на високу дюну, розташовану на протилежному березі протоки за кількасот метрів від мосту, і взявся оглядати в бінокль виснажені спекою землі.

Щойно я завмер, з мене градом покотився піт і я відчув, як почала боліти голова. На щастя, я прихопив із собою флягу, тож, вижлуктивши з неї всю воду, набрав із найближчого струмка ще. Мій батько, безперечно, мав рацію, коли стверджував, що в наші струмки серуть вівці, однак я був переконаний, що за роки будування дамб у мене виробився імунітет до будь-якої зарази з місцевих річок, оскільки я повсякчас втамовував спрагу їхньою водою. Випивши трохи більше, ніж мені насправді хотілося, я повернувся на верхівку дюни. Віддалік на траві нерухомо лежали вівці. Навіть чайки кудись зникли, і тільки мухи завзято дзижчали довкола. Над звалищем досі звивався дим; іще один розмитий блакитний струмінь здіймався над видолинком серед пагорбів, де валили дерева для розташованого на березі затоки целюлозного заводу. Я напружив слух, намагаючись розчути звуки бензопил, але марно.

Оглядаючи в бінокль південні території, я побачив батька. Спершу я провів біноклем повз нього, але затим знову повернувся до його постаті. Він зник і з’явився переді мною знову. Батько простував стежкою до міста. Я навів бінокль на Трамплін і побачив, як він здирався на дюну, з якої мені подобалося з’їжджати на велосипеді; коли я помітив його вперше, він саме піднявся на Трамплін. Спостерігаючи за батьком, я зауважив, як він ледь не впав перед самісінькою вершиною пагорба, але втримався на ногах і рушив далі. Невдовзі його кашкет зник за дюною. Мені здалося, що тато похитувався, мов п’яний.

Я опустив бінокль і почухав підборіддя, яке потроху починало свербіти. Це видалося мені дивним. Він не попереджав, що збирається в місто. Цікаво, що це він собі надумав?

Я збіг дюною донизу, перемахнув через протоку й на крейсерській швидкості помчав до будинку. Зайшовши крізь чорний хід, я зачув запах віскі. Спробував підрахувати, скільки минуло часу, після того як ми пообідали й місіс Клемп поїхала в місто. Схоже, приблизно година, можливо, півтори. Я рушив на кухню, де запах алкоголю відчувався сильніше, і побачив на столі порожню півпінтову пляшку односолодового, поряд із якою лежала перевернута склянка. Пошукавши в раковині другу чарку, я не знайшов там нічого, окрім брудного посуду. Це мені не сподобалось.

Батько ніколи не лишав посуд брудним. Узявши до рук пляшку з-під віскі, я пошукав на етикетці відмітку, зроблену чорною кульковою ручкою, однак там її не виявилось. Це означало тільки те, що пляшка була новою. Я похитав головою й витер чоло кухонним рушником. Скинувши з себе жилет, я повісив його на спинку стільця.

Я вийшов у коридор і, поглянувши на сходи, помітив зняту з телефонного апарата слухавку. Підбіг і схопив її. Почув якийсь дивний шум. Поклавши слухавку на місце, я вичекав кілька секунд, а тоді знову притулив її до вуха. Звичні гудки й нічого більше. Я брязнув слухавкою по важелю, збіг сходами до кабінету, смикнув ручку дверей і навалився на них усією вагою. Хоч ти трісни!

— Чорт! — вилаявся я. Я вгадав, що сталося, і сподівався, що батько лишив кабінет незамкненим. Вочевидь, подзвонив Ерік. Тато відповів, був шокований, напився. Імовірно, рушив у місто, щоб випити ще. Купить десь на виніс — я поглянув на годинник, — хоча, можливо, на цих вихідних Роб Рой обслуговує цілодобово? Я похитав головою: яка різниця? Певно, подзвонив Ерік. І тоді батько напився. А тепер пішов у місто за добавкою або щоб побачитися з Діґґзом. Або ж із ним домовився про зустріч Ерік. Ні, навряд чи; звісно, спершу він би зв’язався зі мною.

Я поспіхом здерся на горище, відчинив слухове вікно, що виходило на протилежний берег, і оглянув підступи до острова в бінокль. Спустившись, замкнув будинок, вийшов надвір і пробіг стежкою до мосту, знову вилазячи на всі високі дюни на своєму шляху. Схоже, усе було гаразд. Я добіг до пагорба, з якого було видно Трамплін і з якого я побачив батька. Гнівно почухав промежину, вирішуючи, що ж його робити. Мені здавалося, що острів полишати не варто, однак я підозрював, що все почне відбуватися коло міста або ж десь поблизу. Я подумав потелефонувати Джеймі, але він, імовірно, був не в найкращому стані для того, щоб прочісувати Портеніл у пошуках мого батька й винюхувати палену псину.

Я всівся посеред стежки й спробував подумати. Який буде Еріків наступний крок? Можливо, він чекатиме на ніч, щоб підступитися до острова (я був упевнений, що брат збирається підійти ближче; інакше б він не перся аж сюди, хіба не так?), хоча в той же час він міг вирішити, що, телефонуючи до нас, він і так пішов на великий ризик, а отже, тепер йому варто рушити додому, не зволікаючи ані хвилини. Але, звісно ж, він міг зробити все це ще вчора, хоча в такому разі я ніяк не міг зрозуміти, що ж стало йому на заваді. Він щось планував. Або ж я надто грубо повівся з ним під час телефонної розмови. Навіщо я тоді кинув слухавку? Ідіот! А що як він збирався себе виказати? Або дати драла? І все через те, що від нього відмовився його власний брат!

Я сердито похитав головою й підвівся. Це мене ні до чого не приведе. Варто було визнати, що Ерік збирався вийти зі мною на зв’язок. Це означало лише те, що мені треба було повертатися додому, куди він зміг би мені додзвонитися або ж рано чи пізно просто прийти. Окрім того, це був осередок моєї сили й водночас місце, яке мені щонайбільше вартувало захищати. Щойно я дійшов до цього висновку, мені відлягло від серця, оскільки тепер я мав цілком визначений план — навіть якщо здебільшого я планував ні в що не втручатись; розвернувшись, я побіг назад до будинку.

Доки я був відсутній, удома стало ще задушливіше. Спершу я просто гепнувся в кухні на стілець, але згодом підвівся, помив склянку й викинув пляшку з-під віскі. Хильнувши апельсинового соку, я налив його в графин із льодом, прихопив із собою два яблука, півбуханки хліба, шматок сиру й поліз на горище. Пересунувши стілець, який зазвичай стояв посеред Фабрики, я підклав під нього кілька древніх енциклопедій, розчахнув слухове вікно, що виходило на бік суходолу, і замість подушки підклав собі під зад жмуток старих вицвілих штор. Умостившись на свій маленький трон, я почав оглядати довколишні території в бінокль. Через деякий час я дістав із коробки з іграшками старий бакелітовий ламповий радіоприймач і за допомогою перехідника ввімкнув його в другий патрон під стелею. Налаштувався на хвилю «Радіо Три» — вони саме крутили оперу Ваґнера. «Те, що треба», — подумав я й повернувся до слухового вікна.

Небо подекуди світлішало; поступово розвиднювалося й окремі ділянки землі займалися мідним сяйвом. Час від часу жовті промені осявали й будинок; я спостерігав, як тінь за моїм сараєм помалу сходила нанівець; вечоріло; серед пошарпаних хмар неспішно перекочувалося сонце. Поміж дерев зблискували вікна нової забудови, що височіла над старою частиною міста. Спершу світло торкалося одних вікон, затим інших — іноді відчинялось чи зачинялось якесь вікно, подеколи якась машина проїжджала центральними вулицями. Ковтнувши соку, я трохи потримав кубики льоду в роті, відчуваючи, як довкола мене згущується гарячий подих дому. Я продовжував оглядати довколишні землі в бінокль, роззираючись ліворуч і праворуч і водночас намагаючись не випасти з вікна. Опера скінчилась; натомість вони поставили якусь паскудну сучасну музику — чи то був крик розіп’ятого на дибі єретика, а чи виск підпаленого пса — я так і не зрозумів, проте, щоб раптом не заснути, усе-таки лишив радіо на обраній хвилі.

Десь після пів на сьому задзвонив телефон. Я підскочив, відчинив двері горища, збіг сходами й одним рухом підніс слухавку до вуха. Мене аж дрож пройняв від того, наскільки скоординовано я все це зробив.

— Так? — доволі спокійно мовив я.

— Френ’?.. — промимрив батько. — Френ’, т-ти мене ч-чуєш?

— Так, тату, це я. У чому справа? — не виказуючи свого презирства, впевнено відповів я.

— Я в м-місті, с-сину, — тихо, ледь не плачучи, проскиглив він. Затим глибоко зітхнув. — Френ’, з-знаєш, я з-завше т-тебе л-любив… я… ц-це дзвоню… дз-звоню… з м-міста, с-сину… Щоб ти п-приїхав… с-сюди… ц-це… С-сину… Еріка вже піймали…

Я аж укляк. Задивився на шпалери над столиком для телефону в кутку між прольотами сходів. Вони були зелено-білі; на зеленому тлі просвічувався решітчатий візерунок. Кривувато наклеєні. Треба ж таке — роками їх не помічав, і ось маєш! Жах та й годі! Яким же ідіотом треба бути, щоб обрати такі шпалери?!

— Френ’? — прокашлявся батько. — Френку… сину?

Останні слова він проказав майже чітко, але потім у нього знову почав заплітатися язик:

— Френ’… т-ти там?.. Ск-кажи щось… с-сину… я т-тобі х-хочу ск-казати, що… Еріка піймали… Ч-чуєш, с-сину? Френ’, ч-чуєш м-мене?

— Я… — у мене пересохло в горлі, і я не зміг доказати речення. Прокашлявшись, я почав знову: — Я почув тебе, тату. Еріка піймали. Я почув. Скоро буду. Де зустрінемось? У відділку?

— Н-ні… ні… с-сину… Н-ні… д-давай це… ну… б-біля… цей… б-біля… б-бібліотеки… Так… д-давай… б-біля… б-бібліотеки… т-там і п-побачимось…

— Бібліотеки? — перепитав я. — А чому там?

— Давай… д-давай, сину… П-поспіши… ц-цей… д-добре?..

Батько брязнув слухавкою, і на лінії запала тиша. Повільно натиснувши на важіль, я відчув поколювання в легенях; у грудях лунко стукнуло серце, й у мене запаморочилось у голові.

За хвилину я піднявся сходами на горище, зачинив слухове вікно й вимкнув радіо. У мене починали боліти ноги — вочевидь, останнім часом я перенапружився.

Доки я йшов стежкою до міста, хмари з просвітами поволі сунули вглиб суходолу. Як на о пів на сьому надворі було доволі темно, над землею западав м’який літній присмерк. Коли я проминав птахів, кілька з них апатично злітали в повітря, але більшість лишалася сидіти на телефонних дротах, що зміїлися на щуплявих стовпах аж до самого острова. Вівці огидно, уривчасто мекали, маленькі ягнята вторили їм у відповідь. Дещо віддалік пташки розсілися на парканах із колючого дроту, у яких там, де за них чіплялися вівці, стирчали жмути брудної шерсті. Попри велику кількість випитої впродовж дня води, мене знову починав діймати тупий біль у голові. Я зітхнув і рушив далі; дюни повільно відступали, за ними починалися необроблені поля й скуйовджене пасовище.

Я сів на землю, спершись спиною об піщаний схил однієї з останніх дюн, і витер чоло. Струсивши краплі поту з пальців, я оглянув завмерлих овець і птахів на дротах. З міста долинали дзвони — імовірно, з католицької церкви. Можливо, вирішили сповістити про те, що їхні кляті собаки тепер у безпеці. Я усміхнувся, фиркнув від сміху й окинув поглядом траву, чагарник і бур’ян, за якими височів шпиль Церкви Шотландії. Ще трішки, і я мав побачити бібліотеку. Я відчував, як у мене нили ноги, і знав, що сідати було не варто. Щойно я знову рушу далі, вони почнуть боліти. Звісно ж, я збіса добре розумів, що лише тягну час, щоб пізніше дістатися міста, так само як і не поспішав виходити з дому після батькового дзвінка. Я знову поглянув на птахів, що, мов ноти на нотному стані, сиділи на дротах, які принесли мені останні новини, і зауважив, що одну ділянку вони чомусь оминали.

Насупившись, я придивився уважніше й насупився знову. Простягнув руку по бінокль, але натомість торкнувся власних грудей; я залишив його вдома. Підвівшись, я звернув зі стежки й поволі рушив пересіченою місцевістю, згодом побіг підтюпцем; затим зірвався на повноцінний біг і врешті-решт з усіх ніг помчав крізь бур’яни й очерет, перемахнув через огорожу на пасовище, де попідхоплювались і, жалібно мекаючи, кидались урозтіч вівці.

Коли я добіг до телефонних стовпів, то вже геть видихнувся.

Лінія справді виявилась обірваною. З дерев’яного стовпа звисав свіжий обрубок дроту. Я ще раз поглянув угору, щоб переконатися, що мені не ввижається. Кілька пташок здійнялися в небо, закружляли й тужливо заголосили в майже нерухомому повітрі над пересохлою травою. Щоб оглянути інший кінець дроту, я побіг до сусіднього стовпа, розміщеного ближче до острова. До нього було прибите вкрите короткою чорно-білою шерстю вухо, яке й досі стікало кров’ю. Я торкнувся його й усміхнувся. Рвучко озирнувшись, я знову заспокоївся й поглянув убік міста, над яким, нагадуючи засудливо виставлений вказівний палець, здіймався шпиль церковної дзвіниці.

— Брехливий виродок! — видихнув я й помчав до острова, на ходу набираючи швидкість, сиплючи прокльонами й гнівно топчучи второвану поверхню стежки; діставшись Трампліна, я просто перелетів його у стрибку. Я переможно загорлав, але одразу ж замовк, щоб приберегти свій дорогоцінний подих для бігу.

Я знову повернувся додому й, увесь замилений, поспішив на горище, лише на хвильку затримавшись, щоб перевірити телефон. Він цілком очікувано не працював. Я побіг сходами вище, здерся драбиною на горище, підійшов до слухового вікна й похапцем оглянув територію в бінокль, а тоді опанував себе, озброївся й перевірив спорядження. Вмостившись на стільці, я ввімкнув радіо й продовжив оглядати острів.

Він був десь неподалік. Дякувати Богу за птахів! Я відчув дрож у животі, й усім моїм нутром прокотилася хвиля радості, змусивши мене здригнутися, незважаючи на спеку. Брехливий старий гівнюк намагався виманити мене з дому лише тому, що сам боявся зустрітися з Еріком. Господи! А я виявився настільки дурним, що не спромігся розчути в його захмелілому голосі відверту облуду. І він ще насмілювався ганити мене за випивку! Та я принаймні робив це, коли міг собі дозволити, а не в критичній ситуації, коли необхідно бути на піку своєї форми. От гівнюк! Теж мені чоловік!

Я кілька разів приклався до й досі прохолодного графина з апельсиновим соком, з’їв одне яблуко, трошки хліба з сиром і продовжив спостерігати. Надворі швидко вечоріло, сідало сонце й насувалися хмари. Висхідні потоки теплого повітря, завдяки яким у небі над суходолом раніше виднілись просвіти, зійшли нанівець, пагорби та рівнину знову накрила щільна запона хмар, сіра й безформна. Через якийсь час я знову почув рокотання грому, і мені здалося, ніби саме повітря зробилося гострим і загрозливим. Я сидів як на голках і ніяк не міг припинити дослухатися до телефону, хоча й розумів, що той не задзвонить. Скільки ж має минути часу, щоб батько зрозумів, що вже запізно? Чи він розраховував, що я приїду на велосипеді? Цікаво, чи валяється він зараз десь у канаві, а чи, можливо, уже веде на острів юрбу міських жителів із запаленими смолоскипами, щоб схопити Вбивцю Собак?

Яка різниця? Навіть за такого освітлення я помічу будь-чиє наближення, а отже, зможу вийти з будинку й привітати свого брата або ж утекти й сховатися де-небудь на острові, якщо забачу появу месників. Я вимкнув радіо, щоб мати змогу почути будь-які крики з протилежного берега протоки, і, напруживши зір, продовжував вдивлятися в сутінки. Невдовзі я збігав на кухню, зібрав невеличкий сухий пайок і, повернувшись на горище, склав його в полотняний ранець. Про всяк випадок; якщо все ж доведеться вийти з будинку й зустрітися з Еріком. Він міг виявитися голодним. Я знову вмостився на своє місце й продовжив роздивлятися присмеркові тіні. Удалині біля підніжжя пагорбів на трасі вигравали вогні, виблискуючи в сутінках і нагадуючи рухомі маяки, що шмигали між дерев, збочували й ховалися за вершинами. Я потер очі й потягнувся, намагаючись позбутися втоми.

Подумавши, я поклав до ранця, який у разі чого мав прихопити з собою, знеболювальне. За такої погоди в Еріка могла початися мігрень, тож і ліки не завадять. Утім було б краще, якби потреби в них не виникло.

Я позіхнув, широко розплющив очі, з’їв іще одне яблуко. Розпливчасті тіні під хмарами дедалі темнішали.

Я прокинувся.

Було темно, я досі сидів на стільці, схрестивши руки на металевому ободі слухового вікна й поклавши на них голову. Мене щось розбудило, у будинку почувся шум. Якусь мить я посидів на місці, відчуваючи, як шалено калатає в грудях серце й ниє спина від тривалого сидіння в одній позі. У затерплих під вагою голови руках болісно відновлювався кровообіг. Я швидко й нечутно розвернувся на стільці. На горищі панувала темрява, однак чужої присутності не відчувалось. Торкнувшись кнопки наручного годинника, я виявив, що вже було по одинадцятій. Я проспав кілька годин. От ідіот! Раптом унизу почувся якийсь рух; непевні кроки, скрипіння дверей, ще якийсь шум. Дзвін розбитого скла. Я відчув, як волосся на потилиці стало дибки; уже вдруге за останній тиждень. Стиснувши зуби, я наказав собі побороти страх і почати діяти: це або Ерік, або тато. Піду вниз і дізнаюся. Щоб почуватися в безпеці, прихоплю з собою ножа.

Я зліз зі стільця, обережно рушив убік дверей у підлозі, навпомацки просуваючись уздовж грубого цегляного димаря. Біля виходу я зупинився й випустив футболку зі штанів, щоб приховати висячий на поясі ніж. Нечутно спустився на темні сходи. У коридорі горіло світло, на стіни сходового майданчика падали дивні жовті й розмиті тіні. Підійшовши до перил, я перегнувся через них і поглянув униз. Нічого. Шум припинився. Я принюхався.

Пахло як у пабі, у повітрі відчувався тютюновий дим і алкоголь. Очевидно, це батько. Мені відлягло від серця. У ту ж мить я почув, як він вийшов із вітальні. Здавалося, ніби за ним, нагадуючи рокіт океану, перекочувалася хвиля гуркотнечі. Батько заточувався, наштовхувався на стіни й зашпортувався на сходах. До мене долинали його важкий подих і нерозбірливе бурмотіння. Я прислухався; запах і звуки здіймалися догори. Завмерши на місці, я поступово заспокоювався. Тато дістався першого сходового майданчика, де було встановлено телефон. Непевні кроки почулися знову.

— Френ’! — загорлав він.

Я не поворухнувся й нічого не відказав. Припускаю, що зробив це інстинктивно, виробивши в собі звичку вдавати, ніби мене нема, і підслуховувати людей, які вважали, що перебувають наодинці. Я повільно вдихав і видихав.

— Френ’! — гаркнув батько.

Приготувавшись сховатися на горищі, я навшпиньках відступив назад, оминаючи скрипучі дошки підлоги. Тато заколошматив у двері туалету на другому поверсі, а виявивши, що вони незамкнені, вилаявся. Він рушив сходами вище, підступаючи до мене ближче. Чувся нерівний тупіт його кроків і бурчання, коли він перечіплявся й наштовхувався на стіну. Я тихенько піднявся драбиною, а тоді перевернувся й улігся на голу дощату підлогу, відсунувшись приблизно на метр від люка й спершись руками об цегляний димар, готовий сховатися за нього, якщо батько раптом спробує зазирнути на горище. Я кліпнув очима. Тато загрюкав у двері моєї кімнати. Затим відчинив їх.

— Френ’! — знову крикнув він. — А-а… хуй з ним…

У мене аж серце підскочило. Я ще ніколи не чув, щоб він матюкався. З його вуст це прозвучало непристойно, зовсім не так звично, як з уст Еріка або Джеймі. Я чув, як він сопів під люком, відчував його запах: пахло віскі й тютюном.

Знову невпевнені кроки, батько спустився на поверх нижче, грюкнули двері його кімнати. Я набрав у легені повітря, тільки тепер зрозумівши, що весь цей час не дихав. Серце гупало так, що здавалося, ніби от-от вистрибне з грудей, і я навіть здивувався, що батько не почув його стукіт крізь дощату стелю, коли стояв піді мною. Я трохи почекав, проте, крім віддаленого білого шуму, що долинав із вітальні, більше не чулося жодного звуку. Схоже, він залишив телевізор увімкненим на порожньому каналі.

Я полежав, давши батькові ще п’ять хвилин, а тоді повільно підвівся, обтрусив одяг, заправив футболку, узяв ранець, запхав за пояс рогатку, намацав у темряві жилет і з усім своїм спорядженням зліз драбиною на сходовий майданчик та тихенько спустився.

У порожній вітальні шипів і яскраво блимав телевізор. Я підійшов і вимкнув його. Розвернувшись, щоб вийти з кімнати, я помітив на кріслі зібганий твідовий піджак батька. Коли я взяв його до рук, у ньому щось брязнуло. Морщачись від смороду випивки й тютюнового диму, що просяк тканину, я обнишпорив кишені. У мене в долоні опинилася зв’язка ключів.

Я вийняв їх і роздивився. Ключ від вхідних дверей, ключ від чорного ходу, ключ від підвалу, ключ від сараю, два маленьких незнайомих мені ключики й ще один від якоїсь кімнати в будинку, схожий на ключ від моєї, але з іншою різьбою. У мене пересохло в роті й затремтіла рука. На ній зблиснув піт, зібравшись намистинками в лініях долоні. Це міг бути ключ від спальні або ж…

Я кинувся нагору, перестрибуючи через три сходинки водночас, збиваючись з ритму, лише щоб оминути скрипучі. Прошмигнувши повз кабінет, я піднявся до батькової спальні. Двері були напівпрочинені, у замку стирчав ключ. Мені було чути, як тато хропів. Тихенько зачинивши двері, я повернувся до кабінету. Вставив ключ у замок — і той провернувся, як змащений. Секунду-дві я постояв на місці, а тоді крутнув ручку й відчинив двері.

Увімкнув світло. Кабінет.

Захаращено, спекотно й душно. Посередині стелі — надзвичайно яскрава лампа без абажура. Під нею — два письмові столи, бюро та розкладачка із зім’ятою й зваленою на купу білизною. Книжкова шафа й два приставлених один до одного лабораторні столи з різноманітними пляшечками й хімічним устаткуванням; пробірки, колби й конденсатор, під’єднаний до раковини в кутку. Пахло чимось схожим на нашатир. Я розвернувся, визирнув у коридор, прислухався, зачув віддалене хропіння, а тоді вийняв ключа, зачинив двері й замкнувся зсередини, лишивши ключ у замку.

Відвернувшись від дверей, я побачив її. На бюро, збоку від дверей, які, відчиняючись усередину, ховали її від того, хто опинився б на порозі, стояла банка для зберігання препаратів. Вона була сповнена прозорою рідиною — імовірно, спиртом. І в цьому спирті плавали крихітні чоловічі геніталії.

Я дивився на них, не відпускаючи ключ у замку, і мої очі сповнювалися слізьми. Я відчув, як до горла десь із самої глибини мого нутра підкотився клубок, мої очі й ніс швидко переповнилися рідиною, і мене прорвало. Я стояв і плакав, солоні сльози стікали мені по щоках і потрапляли до рота. У мене бігло з носа, я чмихав, шморгав, груди судомно здригалися, а м’язи щелепи свавільно тремтіли. Я геть забув про Еріка, батька й усе решту, крім себе й своєї втрати.

Щоб узяти себе в руки, мені знадобилося трохи часу, однак я не розізлився й не сказав собі, що поводжуся, як дурне дівчисько, а натомість просто поступово заспокоївся та відчув, що важкість у голові зникла й оселилася в животі. Я витер обличчя футболкою, тихенько висякав носа, а тоді почав методично оглядати кімнату, не звертаючи уваги на банку, що стояла на бюро. Можливо, це була єдина тутешня таємниця, проте я хотів пересвідчитися.

Здебільшого мотлох. Мотлох і хімікати. Шухляди письмового столу й бюро були напхані старезними фотографіями й паперами. Там були старі листи, рахунки й записки, документи, формуляри й страхові поліси (жодного на моє ім’я, та й у всіх давно сплив термін дії), сторінки оповідання чи роману, надрукованого на дешевій друкарській машинці, списаного виправленнями й усе одно жахливого (про комуну хіпі в пустелі, які налагодили контакт з інопланетянами); а ще скляні прес-пап’є, рукавиці, психоделічні значки, старі сингли «Beatles», номери «Oz» і «IT»[10], кілька ручок із висохлими чорнилами й зламані олівці. Мотлох, суцільний мотлох.

Затим я натрапив під зсувною кришкою на замкнені дверцята з петлями знизу й замковою шпариною вгорі. Я дістав ключі з замка у дверях, і, звісно ж, один із маленьких мені підійшов. Опустивши кришку, я дістав чотири сховані за нею шухляди й розмістив їх на робочій поверхні бюро.

Я вивчав їхній вміст, доки в мене не почали тремтіти коліна, і тоді я був змушений опуститися на хиткий напівсхований під бюро стілець. Я обхопив голову руками й знову здригнувся. Скільки ж іще відкриттів чекає на мене цієї ночі?

З однієї з невеличких шухляд я дістав синю упаковку тампонів. Тремтячими пальцями вийняв звідти коробку. На ній було написано: «Гормони — чоловічі». Усередині виявились менші коробочки, охайно датовані чорною кульковою ручкою на півроку вперед. На коробці, яку я знайшов у другій шухляді, був напис «KBr» — він здався мені знайомим, проте я так і не зміг пригадати, де ж його бачив. У двох інших шухлядах були щільно скручені згортки п’яти-та десятифунтових банкнот і целофанові пакети з маленькими квадратними папірцями. Однак у мене вже не зосталося сил розмірковувати над тим, що ж то таке; я гарячково обдумував жахливу здогадку, яка щойно виникла в моїй голові. На банку я не дивився.

Я подумав про витончені риси обличчя, майже безволосі руки. Спробував пригадати, чи мені бодай раз у житті доводилося бачити батьків оголений торс, проте так і не зміг. Таємниця. Я покрутив головою, але позбавитися нав’язливої думки все ж не вдалося. Анґус. Аґнес. Про те, що тоді трапилося, мені було відомо винятково з його слів. Я не знав, наскільки можна було вірити місіс Клемп і який вплив вони могли мати одне на одного. Але такого не могло бути! Який жах! Яка бридота! Я хутко підвівся, перекинув стільця, і той грюкнув по голій дощатій підлозі. Схопивши упаковки тампонів і гормонів, я взяв ключ, відчинив двері й кинувся сходами нагору, на ходу запхнувши зв’язку ключів до кишені й вийнявши з піхов ножа.

— Від Френка не втечеш, — сам до себе прошипів я.

Я увірвався до батькової кімнати й увімкнув світло. Він лежав на ліжку одягнений. Один черевик батько скинув; той валявся на підлозі під його ногою, яка звисала з ліжка. Він лежав на спині й хропів. Коли я зайшов, батько ворухнувся й підніс долоню до обличчя, затуляючись від світла. Я підійшов до нього, прибрав його руку з обличчя й заліпив йому два сильних ляпаси. Його голова смикнулась, і він скрикнув. По черзі розліпив обидва ока. Я підніс йому під очі ножа, спостерігаючи за тим, як він намагається сфокусувати на ньому свій п’яний погляд. Від батька огидно смерділо перегаром.

— Френ’? — слабким голосом мовив він.

Я ткнув у нього ножем, зупинивши лезо за кілька міліметрів від татового перенісся.

— Ах ти ж падлюка! — виплюнув я йому в обличчя. — Що це, в біса, таке?

Другою рукою я помахав упаковкою тампонів і коробкою з гормонами в нього перед носом. Він застогнав і заплющив очі.

— Говори! — крикнув я і ще раз заліпив йому по обличчю зворотним боком руки, у якій тримав ножа. Він спробував утекти від мене, перекотившись по ліжку до відчиненого вікна, але я смикнув його назад, завадивши вистрибнути в спекотну безвітряну ніч.

— Ні, Френ’, ні, — проказав він, закрутивши головою й намагаючись відштовхнути мене. Я випустив упаковки й міцно схопив його за руку. Підтягнувши тата ближче до себе, я приставив йому до горла ножа.

— Ти розкажеш мені, інакше, Богом клянуся…

Не доказавши, я відпустив його руку й потягнувся своєю до його штанів. Висмикнув його ремінь із вузьких петель. Батько незграбно спробував мені завадити, однак я ляснув його по руках і кольнув у горло ножем. Знявши ремінь, я розстібнув «блискавку» ширіньки, ані на мить не зводячи з нього очей і намагаючись не думати про те, що можу там знайти або ж не знайти. Розстібнув ґудзика над «блискавкою». Спустив штани, висмикнув із них сорочку. Батько лежав на ліжку, дивився на мене почервонілими блискучими очима та заперечно крутив головою.

— Що т-ти зб-бираєшся р-робити, Френкі? В-вибач. М-мені сп-правді д-дуже-д-дуже шкода. Ц-це б-був експ-перимент, от і вс-се. Прос-сто експ-перимент… Н-не р-роби н-нічого з-зі м-мною, б-будь-ласка, Френкі… П-прошу т-тебе…

— Ах ти сука! Сука! — проказав я, відчуваючи, як у мене попливло перед очима й затремтів голос. Я розлючено зірвав з нього/неї труси.

У темряві за вікном пролунав чийсь рев. Я завмер на місці, дивлячись на татів великий і доволі брудний член та порослі темним волоссям яйця, а десь посеред острова заходилася ревом якась тварина. У батька затремтіли ноги. Аж раптом спалахнуло світло, і там, за дюнами, де ніякого світла не мало би бути, замайоріли помаранчеві зблиски, а відтак почулося ще більше верещання, бекання, мекання й ревіння; відусюди залунав рев.

— Господи, що це? — видихнув батько, розвернувши тремтячу голову до вікна.

Я відступив, обійшов ліжко й визирнув у вікно. Здавалося, що жахливі звуки й спалахи наближалися з-за дюн. Довкола високої дюни за будинком з боку Саду Черепів з’явився ореол світла; жовтаві зблиски, а поміж них — цівки диму. Рев нагадував завивання підпаленого пса, однак був гучнішим, він лунав знову й знову й звучав дещо інакше. Спалахи зробилися яскравішими, з-за вершечка високої дюни щось вибігло; воно палало, ревло й мчало схилом, на якому був розташований Сад Черепів, до моря. Це була вівця; за нею з’явилося ще кілька. Спершу дві, а тоді й півдюжини тварин поскакали по траві й піску. За кілька секунд підпалені вівці заполонили весь схил, їхня шерсть палала, вони знавісніло мекали й мчали до підніжжя, запалюючи припорошену піском траву й бур’ян і лишаючи по собі вогняний слід.

І тоді я побачив Еріка. До мене, похитуючись, підійшов тато, але я не звернув на нього уваги, не відриваючи погляду від худющої постаті, що вистрибувала й танцювала на самому вершечку дюни. Ерік вимахував величезним запаленим смолоскипом і сокирою. Він також кричав.

— О Боже, ні! — промовив батько. Я розвернувся до нього. Він саме підтягував штани. Відштовхнувши його, я кинувся до дверей.

— За мною! — крикнув я батькові.

Я вибіг із кімнати й спустився сходами, навіть не озирнувшись, щоб подивитися, чи він рушив слідом. Крізь усі вікна будинку виднілося полум’я, звідусіль долинав рев замордованих овець. Я забіг на кухню, подумавши набрати води, однак вирішив, що це марна справа. Пробігши ґанком, я опинився в садку за будинком. Мене ледь не збила з ніг вівця, у якої шерсть палала лише над задніми ногами; вона прошмигнула крізь сад, який уже також устиг зайнятися вогнем, і в останню мить зі страшним беканням оминула двері та перестрибнула через низьку огорожу в садок перед будинком. Я оббіг дім у пошуках Еріка.

Скрізь були вівці, усе охопило полум’я. Трава над Садом Черепів палала, вогонь перекинувся на сарай, кущі, рослини й квіти в саду, мертві вівці лежали в калюжах багряного полум’я, а решта бігали й стрибали довкола, надсадно стогнучи й заходячись гортанним ревом. Ерік стояв на сходах, що вели до підвалу. Я помітив смолоскип, який він раніше тримав у руці, — його вогонь обпалював стіну будинку під вікном туалету. Ерік рубав двері підвалу сокирою.

— Еріку! Ні! — крикнув я, кинувся вперед, тоді розвернувся, схопився рукою за стіну будинку й визирнув за ріг, щоб поглянути на відчинені двері на ґанку. — Тату! Мерщій з дому! Тату!

Я чув, як за моєю спиною дошки розліталися на друзки. Я знову побіг до Еріка. Перед сходами, що вели до підвалу, я перестрибнув через тліючу тушу вівці. Ерік розвернувся й замахнувся на мене сокирою. Я пірнув під його удар і відкотився по землі. Одразу ж скочив на ноги, готовий відстрибнути вбік, однак Ерік знову взявся рубати, скрикуючи з кожним потужним ударом так, немовби рубали його самого. Лезо сокири занурилося в дошки й застрягло; Ерік сильно смикнув сокирище, вивільнив інструмент, поглянув на мене й ще раз рубанув двері. На мене впала тінь від полум’я смолоскипа; Ерік притулив його до одвірка, і мені було видно, як почала займатися свіжа фарба. Я дістав з-за пояса рогатку. Двері вже ледь трималися. Батько так і не виходив. Ерік іще раз на мене озирнувся й знову махнув сокирою. Доки я намацував сталеву кульку, позаду нас застогнала вівця. Звідусіль чувся тріскіт вогню й пахло смаженим м’ясом. Металева сфера лягла в шкіряне «сідло», і я відтягнув гуму.

— Еріку! — закричав я, і тоді двері не витримали.

Він узяв сокиру однією рукою, другою підняв смолоскип, копнув двері ногою, і ті впали всередину. Я відтягнув гуму рогатки на один останній сантиметр. Поглянув на брата крізь рогатину. Він зиркнув на мене. Його обличчя заросло бородою, було брудним і нагадувало маску якоїсь тварини. Це був хлопчик, чоловік, якого я знав, і водночас — зовсім інша людина. Він шкірився, зиркав хитрим поглядом, обливався потом, і здавалося, що його обличчя пульсує в такт здійманню грудей і спалахам полум’я. Він тримав у руках сокиру й запалений смолоскип, а перед ним лежали рештки дверей. Мені навіть вдалося розгледіти тюки з кордитом, що здавалися темно-оранжевими у відблисках щільного тремтливого вогню довкола й світлі смолоскипа в руці брата. Ерік похитав головою, набувши спантеличеного й очікувального вигляду.

Я повільно заперечно покрутив головою.

Він зареготав, кивнув і, чи то впустивши, чи то жбурнувши смолоскип у підвал, кинувся на мене.

Я ледь не вистрілив у нього, спостерігаючи крізь приціл рогатки, як він наближається, і лишень в останню секунду, перед тим як відпустити гуму, помітив, що він відкинув сокиру геть; та брязнула об сходи підвалу, Ерік оминув мене, я опустив рогатку й відстрибнув убік. Перекотившись по землі, я побачив, що брат, мов заєць, промчав через сад і рушив на південь острова. Я випустив із рук рогатку, збіг сходами в підвал і підняв смолоскип. Він лежав за метр від дверей і навіть близько не долетів до тюків. Я швидко викинув його назовні, і цієї ж миті в сараї, на який перекинувся вогонь, почали вибухати бомби.

Лунав оглушливий гуркіт, у мене над головою свистіла шрапнель, вікна будинку розбивалися, сарай було зруйновано вщент; кілька бомб викинуло з сараю, і вони вибухнули в різних кутках саду, однак, на щастя, далеко від мене. Коли я зміг безпечно вилізти зі свого укриття, сараю вже не було, усі вівці або повмирали, або повтікали, а Ерік накивав п’ятами.

Батько сидів на кухні з відром води й різницьким ножем. Коли я зайшов, він поклав ножа на стіл. Здавалося, ніби він постарів на сотню років. Окрім того, на столі стояла банка для зберігання препаратів. Я сів у голові столу, буквально впавши на стілець. Поглянув на батька.

— Тату, тут Ерік приходив, — сказав я й засміявся. У вухах досі дзвеніло від вибухів у сараї.

Батько підвівся з виглядом старого дурня; він подивився на мене затуманеним вологим поглядом, і в нього затремтіли руки. Я відчув, що поступово починаю заспокоюватися.

— Що… — почав він, але одразу ж прочистив горло. — Що… що трапилося?

Його голос звучав майже тверезо.

— Він намагався потрапити до підвалу. Думаю, збирався висадити нас усіх у повітря. Але вже втік. Я, як міг, поставив двері на місце. Здебільшого вогонь уже згас. Це тобі не знадобиться, — мовив я, кивнувши на відро з водою в батькових руках. — Натомість я хочу, щоб ти сів і дещо мені розповів.

Я відкинувся на спинку стільця.

Якусь мить тато дивився на мене, а тоді взяв зі столу банку, але та вислизнула йому з пальців, упала на підлогу й розлетілася на друзки. Він нервово засміявся, нахилився й знову випростався, піднявши те, що було всередині. Тато простягнув її вміст мені, однак я не зводив погляду з його очей. Він стис кулак, а тоді, немов фокусник, одразу ж розкрив долоню знову. На ній лежала рожева кулька. Не яєчко; рожева кулька, схожа на шматок пластиліну або воску. Я знову поглянув йому в очі.

— Розповідай, — сказав я.

І він розповів.