Останній дон

Пролог Дестам 1965

Вербної неділі, через рік по великій війні проти Сантадіо, дон Доменіко Клерікуціо справляв хрестини двох немовлят, в жилах яких текла його кров, і водночас ухвалював найважливішу в своєму житті постанову. Він запросив голів найбільших «родин» Америки, а також Альфреда Ґроневельта, власника готелю «Ксанаду» в Лас-Вегасі, і Девіда Редфеллоу, який створив у Сполучених Штатах неосяжну імперію наркобізнесу. Усі вони — певною мірою партнери.

Ставши наймогутнішим в Америці головою мафіозної «родини», дон Клерікуціо дійшов висновку, що найрозумніше — тієї могутності зректися, принаймні її видимої частини. Настала пора іншої співати — очевидна могутність стала надто небезпечна. Одначе й у відмові від могутності теж криється небезпека. Зрікатися її треба вправно, якнайобережніше, і то з власної доброї волі. А найкраще — таки в рідних стінах.

Маєток Клерікуціо в Дестамі займав двадцять акрів, обгороджених червоним заввишки в десять футів муром з колючим дротом та електронними сенсорами. Крім головної кам'яниці, там ще стояли будинки його трьох синів і двадцять будиночків для довіреної обслуги «родини».

Незадовго до появи запрошених дон і його сини сиділи за залізним звареним столиком у шпалерному садочку позаду кам'яниці. Найстарший, Джорджіо, довготелесий, кощавий, із гострими строгими вусиками, вбраний у добре припасований модний костюм, скидався на англійського джентльмена. Йому виповнилось двадцять сім років, він був жовчний, рішучий на вдачу, з непроникним обличчям. Дон повідомив синові, що він, Джорджіо, має подати документи в Вертонську школу бізнесу. Там слід опанувати всі премудрості крадіжки грошей без порушення чинного законодавства.

Джорджіо ні про що не запитував: батькові слова були королівським едиктом, а не запрошенням до дискусії. На знак послуху він кивнув головою. Відтак дон звернувся до небожа, Джозефа, «Піппі», Де Лени. Дон любив Піппі не менше за власних синів, бо він був не тільки кревняк — син його небіжчиці-сестри — а й здібний генерал, що переміг лютих Сантадіо.

— Ти переберешся у Вегас і житимеш там постійно,— сказав він.— Наглядатимеш за нашим інтересом у готелі «Ксанаду». Тепер, коли наша «родина» усувається від операцій, тут роботи поменшає. Одначе для «родини» ти й надалі залишаєшся «молотом».— Дон помітив, що Піппі нітрохи не зрадів, отже, слід обґрунтувати свої мотиви. — Твоя дружина, Наліна, не може жити в атмосфері «родини», не може жити й у Бронкському анклаві. Надто вже відрізняється від усіх. З нею ніхто не змириться. Тобі слід будувати своє життя поодаль від нас.— Усе те було правда, але дон мав на увазі інше. Піппі був відомий як герой, генерал «родини» Клерікуціо, а якщо він і далі буде «мером» Бронкського анклаву, то стане надто могутнім для донових синів, коли самого дона вже не буде серед живих...— Ти будеш моїм брульйоне на Заході,— сказав він Піппі.— Забагатієш. Але там доведеться виконувати важливу роботу.

Отже, дон доручив Піппі служити «родині» в Лас-Вегасі. Далі він обернувся до наймолодшого сина, двадцятидворічного Вінсента. З дітей він удався найнижчий на зріст, але був кремезний, наче кам'яна брила, виріс неговірким і м'якосердим. Ще на колінах у мами він вивчив усі класичні італійські страви і гіркими сльозами оплакував передчасну матусину смерть. Дон усміхнувся до нього.

— Я саме думаю, яку долю тобі обрати,— сказав він,— і хочу наставити тебе на шлях істини. Ти відкриєш найшикарніший у Нью-Йорку ресторан. Грошей не шкодуй. Я хочу, щоб ти утер носа французам і показав, що таке справжня кухня.— Піппі й решта синів засміялись, навіть Вінсент заусміхався. Дон усміхнувся йому у відповідь,— Ти на рік поїдеш до найкращої кулінарної школи в Європі.

Вінсент, хоча й улещений, буркнув:

— І чого мене там навчать?

Погляд дона посуворішав.

— Твої тістечка могли б бути смачніші,— дорікнув він.— Та головне твоє завдання — вивчити фінансовий бік керування таким закладом. Хто знає, може, колись ти будеш власником цілої мережі ресторанів. Гроші тобі дасть Джорджіо.

Насамкінець дон обернувся до середульшого Петі, найпривітнішого з синів. У свої двадцять шість років Петі був милим хлопчиськом, але дон знав, що цей його син успадкував усі риси сицилійських Клерікуціо.

— Петі,— заговорив дон,— тепер, коли Піппі на Заході, ти будеш мером Бронкського анклаву. Ти постачатимеш «родині» всіх солдатів. Крім того, я купив тобі будівельну компанію. І то величеньку. Ремонтуватимеш у Нью-Йорку хмарочоси, будуватимеш казарми для державної поліції, брукуватимеш міські вулиці. Цей бізнес стабільний, та я сподіваюсь, що ти його зробиш великим. Твої солдати матимуть легальну роботу, а ти зароблятимеш чималі гроші. Попервах підеш у науку до теперішнього власника фірми. Однак пам'ятай, що головне твоє завдання — вербувати «родині» солдатів і командувати ними.

Дон знову обернувся до Джорджіо.

— Джорджіо, ти будеш моїм наступником. Відтепер ти з Війні не братимеш участі в тій необхідній частині «родинної» роботи, де пахне небезпекою, хіба що аж украй припече. Нам слід дивитись уперед. Ваші діти, сини мої, а також маленькі Данте і Кроччіфіксіо повинні вирости в іншому світі. Ми багаті, нам уже не треба ризикувати власним життям, щоб заробити на хліб насущний. Відтепер наша «родина» тільки надаватиме фінансові консультації решті «родин». Ми забезпечимо їм політичну підтримку, будемо посередниками в усіх їхніх чварах. А для цього слід мати на руках козирі. Нам потрібна армія. Ми захищатимемо їхні гроші, а за це вони нам дозволять змочувати дзьоба.— Він помовчав.— Років через двадцять-тридцять ми всі розчинимось у законному світі і будемо тішитись власним багатством без остраху. Тим двом немовлятам, яких ми сьогодні хрестимо, вже ніколи не доведеться коїти наші гріхи і йти на наш ризик.

— Навіщо ж тоді зберігати Бронкський анклав?— спитав Джорджіо.

— Колись, сподіваюся, ми станемо святими, — відповів дон, — але тільки не великомучениками.

Десь через годину дон Клерікуціо стояв на балконі кам'яниці й спостерігав святкування.

Розлогий моріжок, заставлений столиками для пікніків під кронами схожих на крила зелених парасоль, заповнили дві сотні гостей, багато з них — солдати Бронкського анклаву. Хрестини звичайно були нагодою повеселитись, але тут панувала стриманість.

Перемога над Сантадіо дорого обійшлася Клерікуціо. Дон утратив свого найкоханішого сина Сільвіо. Його донька Роза-Марія втратила чоловіка.

Тепер він дивився на купки людей, що юрмились довкруг кількох довгих столів, заставлених кришталевими карафками з темно-червоним вином, сяйливими білими супницями, щонайрізноманітніше приготованим спагеті, дерев'яними тацями з гірками нарізаних м'ясив і сиру, хрусткими свіжовипеченими булочками всіх форм і розмірів. Дон піддався заспокійливій м'якій музиці невеличкого оркестру, що грав на задньому плані.

В самому центрі розставлених колом столиків дон бачив дві дитячі коляски під голубими ковдрочками. Що за відважні немовлятка лежать у цих колясках! Навіть не кліпнули, коли на них упали краплі свяченої води. Поруч стояли дві мами — Роза-Марія та Наліна Де Лена, дружина Піппі. Йому було видно два дитячі личенька, ще такі невинні й не торкнуті дійсністю — Данте Клерікуціо і Кроччіфіксіо Де Лени. Саме дон відповідає за те, щоб цим дітям ніколи не довелося страждати, заробляючи на прожиток. Якщо в нього все вигорить, вони увіллються в порядне людське суспільство. Дивно, подумав дон, серед усього гурту нема жодного чоловіка, що бодай підійшов би до немовлят.

Дон бачив Вінсента із, як завжди, суворим, неначе витесаним з граніту обличчям, що частував дітей гарячими сардельками з візка, власноруч змайстрованого для свята. Візок був такий самий, як і на вулицях Нью-Йорка, хіба що більший, парасолька над ним яскравіша, а сардельки — смачніші. Вінсент надягнув чистенький білий фартух, до сардельок подавав квашену капусту, гірчицю, червону цибульку і гостру підливу. Попри похмуру зовнішність, Вінсент був найлагідніший серед донових синів.

На корті для гри в боччі — італійські кеглі — дон побачив, як Петі грав з Піппі Де Леною, Вірджініо Баллаццо та Альфредом Ґроневельтом. Петі був пустотливий від природи, не знав ніякого стриму, а дон такого не схвалював, таку поведінку він уважав за небезпечну. Ось і тепер Петі своїми витівками збивав гру — від його першого удару куля розлетілася в друзки.

Вірджініо Баллаццо служив у дона розпорядником, правив за своєрідного адміністратора в «родині» Клерікуціо. Жвавий і рухливий, він удав, ніби погнався за Петі, а той удав, начебто втікає. Донові впала в око іронічність цієї сценки. Він знав, що його син Петі — природжений убивця, а грайливий Баллаццо мав певну, цілком заслужену репутацію.

Та жоден з них не був рівнею Піппі.

Дон бачив, як жінки в тлумі на подвір'ї пасли Піппі очима. Всі, хіба що крім двох матерів — Рози-Марії та Наліни. Такий красень! На зріст як і сам дон, м'язисте сильне тіло, позначене брутальною вродою обличчя. Приглядались до нього й чоловіки, серед них і деякі солдати Бронкського анклаву. Оцінювали владний вираз обличчя, вправність дужого тіла, бо кожен знав, що то «молот», найкращий серед «родинних» «фахівців».

Девід Редфеллоу, рожевощокий молодик, наймогутніший поширювач наркотиків у Америці, пощипав за щічки обох немовлят у колясках. А онде й Альфред Ґроневельт, досі в піджаку і краватці, він, здається, бентежився, взявши участь у цій незнайомій грі. Ґроневельтові, як і донові, було під шістдесят.

Сьогодні дон Клерікуціо збирався змінити життя їх усіх, і, як він сподівався, на краще.

Джорджіо вийшов на балкон, щоб покликати його на першу цього дня нараду. Десять мафіозних верховод збирались у кабінеті. Джорджіо вже коротко сповістив їм про донову пропозицію. Хрестини — прекрасне прикриття для наради, але з «родиною» Клерікуціо ніхто з них не мав справжніх товариських зв'язків, і тому кожен намагався якомога швидше відбути додому. Кабінетом у домі Клерікуціо називали кімнату без вікон, з масивними меблями і баром з напоями. Всі десятеро з поважним виглядом повсідалися за велетенським конференційним столом з чорного мармуру. Один за одним привіталися з доном Клерікуціо і терпляче чекали на його слово.

Дон Клерікуціо звелів покликати синів Петі та Вінсента, адміністратора Баллаццо та Піппі Де Лену. Коли ті з'явились, Джорджіо, незворушний і сардонічний, відкрив нараду коротеньким вступом.

Дон Клерікуціо обвів уважним поглядом усіх присутніх, найвпливовіших ватажків у протизаконному суспільстві, покликаному задовольняти справжні людські потреби.

— Мій син Джорджіо ознайомив вас із суттю справи,— почав він.— А пропозиція моя така: я відходжу від усіх своїх справ, за винятком азартних ігор. Ліла в Нью-Йорку я відступаю давньому другові Вірджініо Баллаццо. Він утворить власну «родину» і стане незалежний від Клерікуціо. В решті країни я на користь ваших «родин» відступаюсь від усіх своїх інтересів у профспілках, в експедиторстві, в алкоголі, тютюні, наркотиках. Усі свої юридичні зв'язки роблю доступними для вас. Натомість прошу довірити мені ваші фінансові справи. Всі кошти перебуватимуть у безпеці і будуть повністю у вашому розпорядженні. У вас відпаде потреба непокоїтись, що уряд поцікавиться походженням грошей. За це я прошу лише п'ять відсотків комісійних.

Усім десятьом таке могло хіба що приснитись. Кожен міг тільки дякувати, що Клерікуціо відступається, хоча саме тепер його «родина» могла б піти вперед і взяти під свій контроль або й знищити їхні імперії.

Вінсент обійшов стіл і налив кожному вина. Присутні підняли келихи й випили за доновий відхід від справ.

Після того як дони мафій церемонно розпрощалися, Петі привів у кабінет Девіда Редфеллоу. Редфеллоу вмостився у шкіряний фотель навпроти дона, і Вінсент подав їм по келиху вина. Редфеллоу вирізнявся з загалу не тільки довгим волоссям, а й діамантовою сережкою у вусі і цупким бавовняним піджаком та чистими, випрасуваними джинсами. В його жилах текла скандинавська кров. То був блондин з чистими блакитними очима, вічно усміхнений і безтурботний.

Дон був багато чим зобов'язаний Девідові Редфеллоу. Саме Девід довів, що вірні законові представники влади легко клюють на наркотики.

— Девіде, — почав дон Клерікуціо,— ти відійдеш від бізнесу з наркотиками. Я маю для тебе дещо ліпше.

Редфеллоу не заперечував, тільки спитав дона:

— А що саме?

— По-перше,— пояснив дон,— уряд приділяє твоєму бізнесові надто багато часу й опіки. Тобі довелося б решту життя прожити, не маючи ні хвилини спокою. Ба більше, цей бізнес тепер надто небезпечний. Тебе охороняли мій син Петі та його солдати. Такого я собі не можу більше дозволити. Колумбійці надто некеровані, надто відчайдушні, надто несамовиті. Хай вони й піклуються наркотиками. Ти поїдеш у Європу. Я подбаю про твою безпеку. Можеш в Італії купити собі банк і жити в Римі. Роботи там вистачить.

— Чудово,— відреагував на це Редфеллоу.— Італійської я не знаю, і в банківській справі анітелень.

— Навчишся і того, й того,— запевнив його дон Клерікуціо, — і щасливо заживеш у Римі. А коли твоя воля — залишайся тут, тільки вже без моєї підтримки. Петі твоє життя не захищатиме. Вибирай що тобі більше до вподоби.

— А кому дістанеться мій бізнес?— поцікавився Редфеллоу.— Відступні я отримаю?

— Бізнес переймуть колумбійці,— пояснив дон,— їх усе одно не спинити — це вже історична неминучість. Одначе уряд подбає, щоб їхнє життя перетворилося на пекло. Ну, ти згоден чи ні?

Редфеллоу поміркував і потім розреготався:

— Скажіть, а з чого мені починати?

— Джорджіо відвезе тебе в Рим і познайомить з моїми людьми. Кілька років він тебе консультуватиме,— дон обняв молодика,— Дякую, що послухався моєї поради. У Європі ми залишимось партнерами, і повір мені: там тобі поведеться добре.

Коли Девід Редфеллоу вийшов, дон послав Джорджіо привести в кабінет Альфреда Гроневельта. Як власник готелю «Ксанаду» у Вегасі, Ґроневельт працював під «дахом» тепер розгромленої «родини» Сантадіо.

— Пане Ґроневельте,— звернувся дон,— відтепер ви керуватимете готелем під моїм захистом. За себе чи за свою власність можете не турбуватися. П'ятдесят один відсоток готелю й далі належатиме вам. Моїми будуть сорок дев'ять, що раніше належали Сантадіо, юридичне представництво не міняється. Ви погоджуєтесь на таке?

Попри свої літа, Ґроневельтові ніколи не бракувало відчуття власної гідності та вміння володіти собою. Він почав обережно:

— Якщо я залишаюсь, то повинен керувати готелем з тими самими повноваженнями. Інакше я продам вам свою частку.

— Продасте золоту копальню?— недовірливо перепитав дон.— Ні-ні! Не лякайте мене. Передусім я людина ділова. Якби Сантадіо були розважливіші, то всіх тих жахіть ніколи б не сталося. Тепер Сантадіо вже нема. Але ж ми з вами тверезі люди. Мої уповноважені переберуть на себе справи Сантадіо. А Джозеф Де Лена, Піппі, робитиме те, що йому належить. Він буде моїм брульйоне на Заході з платою сто тисяч на рік, яку йому даватиме ваш готель у зручній для вас формі. Якщо будь з ким у вас виникнуть якісь непорозуміння, звертайтесь до нього. Адже клопоту у вашій роботі вистачає.

Високий і сухорлявий Ґроневельт, здавалось, нітрохи не хвилювався.

— А чому ви такі прихильні до мене? Можна ж учинити інакше й мати куди більший зиск?

— Тому,— поважно відповів дон Доменіко, — що ви геній у своїй справі. Так кажуть усі в Лас-Вегасі. І на доказ моєї поваги я вам ще й віддячу.

На це Ґроневельт усміхнувся.

— Я вже отримав від вас цілком досить. Мій готель. Хіба є щось важливіше?

Дон запроменів приязною усмішкою, бо, хоч і був поважною людиною, тішився, приголомшивши кого своєю могутністю.

— Ви можете назвати наступного голову Невадського комітету з азартних ігор, — сказав дон,— там саме з'явилася вакансія.

Ґроневельт, що траплялось у його житті дуже рідко, здивувався і був вражений. А найдужче зрадів, побачивши перед собою таке майбутнє готелю, про яке навіть не мріяв.

— Якщо вам і таке під силу,— сказав Ґроневельт, то через кілька років ми всі страшенно забагатіємо.

— Зроблю,— кивнув дон.— Ну а тепер можна й порозважатись на свіжому повітрі.

— Я маю повернутись у Вегас,— відмовився Ґроневельт.— Гадаю, не всім на світі конче знати, що я гостював у вас.

Дон хитнув головою.

— Петі, нехай хтось завезе пана Ґроневельта в Нью-Йорк.

Крім дона, в кімнаті тепер залишались його сини, Піппі Де Лена й Вірджініо Баллаццо. Всі ще й досі були трохи приголомшені. Тільки Джорджіо чувся впевнено. Решта просто не знали донових планів.

На роль брульйоне Баллаццо був замолодий — лише на пару років старший за Піппі. Він контролював профспілки, довіз готового одягу і дещо з торгівлі наркотиками. Дон сказав йому, що відтепер він діятиме незалежно від Клерікуціо. Повинен тільки сплачувати десять відсотків, а поза тим він сам собі голова.

Така щедрість була для Вірджініо Баллаццо великою несподіванкою. Звичайно він був енергійний та жвавий і палко висловлював свою вдячність чи нарікання, а тепер був такий переповнений удячністю, що спромігся тільки обняти дона.

— З тих десяти відсотків п'ять я відкладатиму на твою старість чи про випадок, коли тебе спіткає невдача,— провадив далі дон.— А тепер вибач мені — люди змінюються, на пам'ять покладатися не можна, почуття вдячності за колишне добро вивітрюється. Дозволь тобі нагадати, щоб ти сумлінно вів бухгалтерію,— дон зробив невеличку паузу.— Я все ж не податкова інспекція і не можу притиснути тебе тими жахливими відсотками й пенею.

Баллаццо зрозумів. Дон Доменіко карав блискавично і невідворотно. Без жодного попередження. А карою завжди була смерть. Зрештою, а як інакше чинити з ворогом?

Дон Клерікуціо відпустив Баллаццо, а потім, проводячи до дверей Піппі, на якусь мить затримався, притягнув Піппі впритул до себе і прошептав на вухо:

— Запам'ятай: нас обох пов'язує таємниця. І нехай вона залишається таємницею навічно: я ніколи не давав тобі такого наказу.

На моріжку біля кам'яниці Роза-Марія Клерікуціо чекала на Піппі Де Лену, щоб перекинутися з ним словом. Як на вдову, вона була дуже молоденька і дуже вродлива, та жалоба їй не личила. Сум за чоловіком і за братом пригнітив її природжену жвавість, а без неї її обличчя було мов порожнє. Величезні карі очі були надто погаслі, смаглява шкіра — надто змарніла. Похмурі барви пожвавлював хіба що новохрещений і перев'язаний блакитними стрічками синочок Данте на її руках. Увесь цей день, хоч як дивно, вона трималася віддалік від батька, дона Клерікуціо, та трьох братів — Джорджіо, Вінсента і Петі. Одначе тепер їй хотілось поговорити із Піппі Де Леною.

Вони були братом і сестрою в перших, Піппі на десять років старший. Ще підлітком вона була до нестями закохана в нього. Тоді Піппі поставився до неї з батьківською поблажливістю і завжди тримав її на відстані. Хоч Піппі й полюбляв жіночу плоть, та був доволі розважливий, щоб не потурати своїй слабкості у випадку з донькою самого дона.

— Здоров, Піппі,— озвалася Роза-Марія,— Вітаю тебе.

Піппі всміхнувся з тією чарівністю, що надавала привабливості його жорстокому обличчю. Він нахилився, щоб поцілувати немовлятко в чоло, з подивом відзначивши, що волосся, яке ще пахло церковним ладаном, було, як на вік немовляти, досить густе.

— Данте Клерікуціо — гарно звучить,— сказав він.

Комплімент був не такий уже й невинний. Роза-Марія вирішила собі й синові, що залишився без батька, повернути своє дівоче прізвище. Вчинити так доньку вмовив дон, удавшись до переконливої логіки, та її ще гризли докори сумління.

Саме вони, ті докори сумління, спонукали Розу-Марію запитати:

— Як тобі вдалося схилити твою жінку-протестантку погодитись на католицький обряд і дати дитині таке церковне ім'я?

Піппі всміхнувся.

— Вона кохає мене і завжди ладна мене потішити.

Це правда, подумала Роза-Марія. Дружина Піппі кохала свого чоловіка, бо не знала його. Натомість вона, Роза-Марія, і знала його добре, і таки кохала колись.

— Ти назвав свого синочка Кроччіфіксіо,— сказала Роза-Марія,— а міг принаймні потішити її й зробити їй приємність: назвати американським ім'ям.

— Але я назвав на честь твого діда, щоб потішити твого батька,— пояснив Піппі.

— Нам усім доводиться так чинити,— погодилась Роза-Марія. Одначе гіркоту своїх слів приховала усмішкою, таке вже мала обличчя, що усмішка на ньому завжди видавалася природною й надавала їй лагідності, яка пом'якшувала навіть гостроту її слів. На якусь мить Роза-Марія завагалась.— Дякую, що ти врятував мені життя.

Піппі позирнув на неї здивовано і трохи стривожено. Потім лагідно проказав:

— Тобі нічого не загрожувало,— він обняв її за плечі.— Повір мені й не думай про все це. Забудь. Перед нами щасливе життя. Минуле; просто забудь.

Роза-Марія нахилила голову, щоб поцілувати дитинча, — насправді ж, щоб приховати від Піппі вираз свого обличчя.

— Я все розумію, — сказала вона, знаючи, що Піппі перекаже їхню розмову батькові і братам,— і змирилася з тим. Їй хотілося, щоб сім'я знала, що вона ще любить їх усіх, задоволена тим, що її маленького прийняли в «родину», освятили свяченою водою і спасли від геєни вогненної.

Цієї миті Вірджініо Баллаццо підхопив Розу-Марію і Піппі й потягнув їх на середину моріжка. З кам'яниці вийшов дон Доменіко Клерікуціо, за ним троє його синів.

Чоловіки в костюмах, жінки у вечірніх сукнях, немовлята в сатинових сповитках — уся «родина» Клерікуціо півколом вишикувалась перед фотографом. Юрба гостей заплескала в долоні й вигукувала вітання, і цю мить закарбували навічно — мить миру, перемоги і любові.

Згодом світлину збільшили, вклали в рамку і повісили в доновім робочім кабінеті поряд з останнім портретом його сина Сільвіо, вбитого під час війни проти Сантадіо.

Кінець святкування дон додивлявся з балкону своєї спальні.

Роза-Марія везла свого хлопчика в колясці повз гравців у кеглі. Наліна, струнка, висока й елегантна, прогулювалась моріжком, тримаючи своє дитятко, Кроччіфіксіо, на руках. Вона поклала сина в коляску, де вже лежав Данте, і обидві жінки з ніжністю дивились на своїх чад.

Дон відчув приплив радості за те, що ці двійко малят виростуть в атмосфері безпеки, що вони ніколи не дізнаються, яку ціну заплачено за їхню щасливу долю.

Дон бачив, як Піппі поклав у коляску пляшечку з молоком, і всі засміялись, коли малята почали віднімати її одне в одного. Роза-Марія забрала свого синочка Данте з коляски, і дон пригадав, яка вона була гарна всього кілька років тому. Дон зітхнув. Немає нічого гарнішого, ніж закохана жінка, і ніщо так не крає серце, як згодом бачити цю жінку вдовою, подумав він із сумом.

Роза-Марія була найулюбленішою з його дітей, завжди така осяйна і радісна. Тепер вона змінилася. Загибель брата і чоловіка стала для неї надто тяжким ударом. Одначе, як підказував донові досвід, справжні закохані завжди закохуються знову, а чорна барва жалоби втомлює удів. До того ж тепер у неї є дитина, якою слід опікуватись.

Дон озирнувся на власне життя і відчув подив, що спромігся досягти так багато. Звісно, щоб домогтися влади і достатку, йому довелося зважуватись на страхітливі вчинки, але він майже ні про що не шкодував. Усе було необхідним і виявилось правильним. Нехай інші стогнуть над своїми гріхами, дон Клерікуціо їх визнавав і покладався на Бога, знаючи, що отримає прощення.

Ось Піппі грає в кеглі з трьома солдатами Бронкського анклаву, із старшими за нього чоловіками, яким анклав доручив солідні сфери діяльності, одначе й вони схилялись перед Піппі. До Піппі з його звичною життєрадісністю та заповзятливістю завжди звертались усі погляди. Він став легендою, він грав у кеглі проти Сантадіо.

Піппі галасував, радісно вигукував, коли його куля вибивала з гнізда кулю. Що за людина той Піппі, подумав дон. Вірний солдат, щирий приятель. Дужий і меткий, лукавий і стриманий.

На корті з'явився дорогий друг Вірджініо Баллаццо — єдиний, хто майстерністю міг позмагатися з Піппі. Баллаццо широко розмахнувся і послав кулю, глядачі галасливо привітали його влучний удар. Баллаццо тріумфально підняв руку в бік балкону, і дон заплескав у долоні. Дон пишався, що така людина процвітала і збагачувалась під його орудою, як і всі, хто Вербної неділі зібрався в Дестамі. Пишався, що його передбачливість захистить їх і у важкі наступні роки.

Дон не спромігся тільки передбачити, як проростуть зерна зла у головах тих малих істот, чий розум був іще не сформований.