Останній дон

Розділ 1

Рудезну кучму Боза Сканнета скропило лимонне сонце каліфорнійської весни. Його пружне, м'язисте тіло пульсувало напередодні великої воєнної операції. Всю істоту окрилювало чуття, що його діяння постануть перед понад мільярдом глядачів в усьому світі.

В еластиковому поясі на Сканнетових тенісних штанах ховався маленький пістолет, зверху його прикривала застебнута на блискавку куртка, натягнута аж до паху. На білій куртці зміїлися зигзаги вертикальних червоних блискавиць. Волосся тримала купи яскраво-червона хустинка в синю цятку.

У правій руці — величезна срібляста пляшка мінеральної води «Евіан». Боз Сканнет бездоганно презентував себе світові видовищної індустрії, куди саме збирався увійти.

Наразі цей світ обмежувався велетенським натовпом перед павільйоном Дороті Чандлер у Лос-Анджелесі, натовпом, який чекав появи кінозірок на церемонію вручення нагород Американської кіноакадемії. Споруджена з цієї оказії огорожа стримувала глядачів, сама вулиця була заставлена телекамерами й заюрмлена репортерами, що лаштувались усьому світові показати уславлені акторські обличчя. Сьогодні народ увіч побачить своїх великих кінозірок у плоті, без штучних міфічних шат, що ховали їх від здобутків і втрат реального життя.

Охоронці в одностроях, з лискучими коричневими кийками, акуратно вкладеними в піхви, стояли по периметру, щоб стримувати натиск юрби.

Охоронцями Боз Сканнет не переймався. Він був дебеліший, меткіший і зухваліший за них, до того ж на його боці був елемент несподіванки. Непокоїли лише телерепортери та оператори, які без страху пхалися куди заманеться, щоб перехопити знаменитостей. Але вони радше намагатимуться схопити все в об'єктив, ніж перешкоджатимуть йому.

До входу в павільйон підкотив білий лімузин і Сканнет побачив Атену Аквітан — «найвродливішу в світі жінку», якщо вірити всіляким часописам. Тільки-но вона вийшла, натовп припав до огорожі, вигукуючи її ім'я. Атену обступили камери і почали доносити її красу до найдальших закутків землі. Помахом руки вона послала вітання.

Сканнет перескочив через огорожу. Зиґзаґами метнувся крізь автотранспортні бар'єри, зауважив брунатні сорочки охоронців, що кинулися йому навперейми. Знайома ситуація. Вони вибрали хибний кут. Боз проминув їх так само легко, як давніше обходив напівзахисників на футбольному полі. Добіг саме слушної миті. Ось вона, Атена, говорить у мікрофони і повернула голову, підставляючи себе під камери найвигіднішим боком. Біля неї стояли троє чоловіків. Сканнет пересвідчився, що потрапив у об'єктив камери, і хлюпнув рідиною з пляшки в обличчя Атени Аквітан, вигукнувши:

— Суко, ось тобі кислота! — потім подивився просто в об'єктиви, обличчя поважне, гідне.— Вона заслужила, — сказав він. Його накрила хвиля людей в брунатних сорочках з кийками напоготові. Він упав колінами на брук.

Останньої миті Атена Аквітан побачила його обличчя, почула його крик і сахнулася так, що рідина хлюпнула їй на щоку і на вухо.

Мільярд телеглядачів бачив усе: миле обличчя Атени, сріблястий поблиск рідини на її щоці, і те, як вона здригнулась, із жахом упізнавши напасника: маска справжнього страху на секунду спотворила її гордовиту вроду.

Мільярд людей в усьому світі спостерігав, як поліція тягла Сканнета. Він сам був схожий на кінозірку, коли в переможному вітанні підняв руки в наручниках, але хіба тільки для того, щоб одразу скорчитись, коли розлючений офіцер поліції, знайшовши в його поясі пістолет, коротким ударом щосили врізав йому по нирках.

Атена Аквітан, іще знетямлена від шоку, інстинктивно змахнула рідину зі щоки. Не пекло. Краплі на руці почали розтікатись. Довкруг неї метушились люди, намагаючись захистити її, забрати її геть.

Вона вивільнилась від них і спокійно пояснила:

— Це звичайна вода,— а щоб переконатися самій, лизнула собі руку. Потім силувано всміхнулась і додала:— Це схоже на мого чоловіка.

Атена, демонструючи велике самовладання, яке перетворило її на легенду, швидко зайшла в павільйон, де вручали академічні відзнаки. Коли їй дістався Оскар як найкращій актрисі, присутні підвелися з місць і аплодували, здавалося, цілу вічність.

У прохолодних апартаментах на покрівлі готелю-казино «Ксанаду» в Лас-Вегасі помирав вісімдесятип'ятирічний власник готелю. Але цього весняного дня йому здавалося, ніби він чує, як унизу, на 16 поверхів нижче поклацують кульки із слонової кістки по червоних і чорних секторах колеса рулетки, як невпинно, мов хвилі прибою, замовляють собі удачу гравці в кості, як хурчать тисячі гральних автоматів, поглинаючи срібні монети.

Альфред Ґроневельт був такий щасливий, наскільки можна бути щасливим на смертному одрі. Майже дев'ять десятків років від прожив як вуличний шахрай, звідник-дилетант, аферист, поплічник убивць, закулісний політик і, насамкінець, як суворий, але добросердий володар готелю-казино «Ксанаду». Остерігаючись зрад, він нікого не любив від щирого серця, але до багатьох ставився лагідно. Не шкодував ні за чим. Саме тепер він збирався зазнати невеличких земних утіх, які ще залишалися йому в житті. Таких, як-от пообідній обхід казино.

Кроччіфіксіо Де Лена, а по-простому Кросс, його права рука протягом останніх п'яти років, зайшов у спальню і спитав:

— Готові, Альфреде?

Ґроневельт усміхнувся й кивнув головою.

Кросс підняв його й посадив у інвалідне крісло, медсестра загорнула старого у вовняні ковдри, служник уже стояв напоготові, щоб штовхати крісло. Сестра дала Кроссові коробку з пігулками й відчинила двері апартаментів, їй належало залишитись. Ґроневельт не терпів її присутності на цих пообідніх розважальних моціонах.

Коляска легко покотилася штучним зеленим моріжком саду на покрівлі й заїхала до спеціального ліфту-експресу, яким усі троє опустились на шістнадцять поверхів нижче в казино.

Ґроневельт сидів у кріслі випростано, позиркуючи наліво й направо. Його тішило бачити чоловіків і жінок, котрі вступали з ним у двобій, в якому перевага завжди була на його боці. Коляска неспішно прокотилася через зали для гри в очко, в рулетку, через закутень для бакара і крізь джунглі столів для гри в кості. Гравці ледь звертали увагу на старого в кріслі, на його пильний погляд, на непевний усміх на висхлому, мов череп, обличчі. У Вегасі гравці в інвалідних кріслах не були дивиною. Вони сподівались, що за всі їхні життєві недогоди доля завинила їм дещицю гравецького щастя.

Зрештою крісло вкотилося в кав'ярню-їдальню. Служник завів його в зарезервовану кабіну, а сам сів за столик неподалік, чекаючи, поки дадуть сигнал їхати.

Ґроневельтові через скляну стіну було видно величезний плавальний басейн, вода палала гарячою синявою під сонцем Невади, молоді жінки з малими дітьми стирчали над поверхнею, як кольорові іграшки. У грудях ворухнулася хвилька задоволення, що все це було його творінням.

— Альфреде, поїжте щось,— запропонував Кросс Де Лена.

Ґроневельт відповів усмішкою. Йому подобалось дивитись на Кросса, чия врода була приємна і жінкам, і чоловікам, до того ж він належав до тих небагатьох людей, кому Ґроневельт у своєму житті майже довіряв.

— Я люблю цей бізнес,— сказав Ґроневельт,— Кроссе, ти успадкуєш мою частку готелю, і я знаю, що тобі доведеться зважати на наших партнерів у Нью-Йорку. Але ніколи не полишай «Ксанаду».

Кросс лагідно поплескав старого по руці, під шкірою — самі хрящі.

— Не полишу,— запевнив він.

Ґроневельт відчував, як сонце крізь скляну стіну гріє йому кров.

— Кроссе,— вів він далі,— тобі я передав усю свою науку. Нам удалися деякі важкі справи, справді важкі. Ніколи не озирайся. Ти знаєш: часом зиск з'являється по-різному. Роби якомога більше добрих учинків. Вони також приносять зиск. Та мова не про те, щоб закохуватись чи потурати своїй ненависті. Якраз від цього зиск дуже поганий.

Вони випили кави. Ґроневельт з'їв тільки лускате струдельне тістечко. Кросс запивав каву помаранчовим соком.

— Ще одне,— знову озвався Ґроневельт,— не давай вілли нікому, хто програє менше мільйона доларів. Про це ніколи не забувай. Про вілли ходять легенди. Вони дуже цінні.

Кросс знову поплескав старечу Ґроневельтову руку й накрив її своєю. Почуття його були не вдавані. В певному розумінні він любив Ґроневельта дужче за рідного батька.

— Не турбуйтеся,— заспокоїв він Ґроневельта,— вілли для мене священні. Ще щось?

Ґроневельтові очі втратили ясність, колишній їхній вогонь пригасили катаракти.

— Будь обережний,— сказав він,— Завжди будь дуже обережний.

— Гаразд,— пообіцяв Кросс. А потім, щоб відвернути увагу старого від думок про смерть, що стояла на порозі, додав:— А коли ви розповісте мені про велику війну з Сантадіо? Ви тоді ж працювали з ними. Всі про неї мовчать.

Ґроневельт зітхнув по-старечому, якось пошепки, майже без емоцій.

— Знаю, що спливає мій час,— сказав він,— та я ще не можу розмовляти з тобою про таке. Запитай свого батька.

— Я запитував, але він мовчить.

— Що було, те загуло,— сказав Ґроневельт.— Не повертайся назад. Навіть коли хочеш виправдатись. Не шукай в минулому ні справедливості, ні щастя. Бо ти такий, як є, і світ такий, яким йому належить бути.

Коли повернулись в апартаменти на покрівлі, медсестра, як звичайно, помила Ґроневельта і зробила потрібні виміри. Вона спохмурніла, а Ґроневельт кинув заспокійливо:

— Це все нормальні відсотки від зиску.

Вночі він спав уривками, а коли розвиднілось, попросив сестру вивести його на балкон. Вона всадовила його у величезне крісло й закутала в ковдри. Потім сіла поруч і взялася за руку, щоб поміряти пульс. Коли попробувала забрати свою, Ґроневельт не відпустив. Вона не заперечувала, і вдвох вони спостерігали, як над пустелею сходить сонце.

Сонце з'явилося червоною кулею, і чорна синява небес укрилася тьмяною жовтогарячою пеленою. Ґроневельт бачив тенісні корти, майданчик для гольфа, плавальний басейн, усі сім вілл, що сяяли, мов Версаль, і на кожній зверху майорів прапор готелю «Ксанаду» — білі голуби на тлі лісової зелені. А далі — безмежні піски пустелі.

Усе це створив я, подумав Ґроневельт. Я спорудив у цій пустці храми насолоди. А собі створив щасливе життя. З нічого. Я намагався, наскільки дозволяв цей світ, бути людиною доброю. Чи має хто право осудити мене?

Думками Ґроневельт повернувся в дитинство, коли він і його друзяки, чотирнадцятирічні філософи, любили, як і всі хлопчаки такого віку, сперечатись про Бога і мораль.

— А якби тобі давали мільйон доларів, щоб ти просто натис кнопку і вбив мільйон китайців,— тріумфально спитав один друзяка, немов формулюючи величезну, нерозв'язну моральну проблему,— то що б ти зробив? — Після тривалої дискусії всі зійшлись на тому, що не погодилися б. Всі, крім Ґроневельта.

А тепер він подумав, що мав тоді рацію. Не тому, що досяг у житті успіху, а тому, що та велика проблема вже не могла б навіть постати. Вона вже не мала двох розв'язок, і відповісти можна було тільки однозначно.

— Чи натис би ти на кнопку, щоб порішити десять мільйонів китайців — чому саме китайців?— за тисячу доларів?— ось як це звучало б тепер.

Світ набував кармінової барви, і Ґроневельт стиснув руку сестри, аби не заточитись. Він міг дивитися просто на сонце, катаракти захищали його очі як світлові фільтри. Сонно пригадав декого з жінок, котрих знав і любив, деякі вчинки, на які був зважився. Згадав чоловіків, яких був змушений ламати без усякого жалю, і миті, коли виявляв милосердя. Подумав про Кросса як про сина і пожалів його та всіх Сантадіо й Клерікуціо. Був щасливий, що все залишається позаду. Зрештою, що краще: прожити життя щасливо чи бути доброчесним? Хіба треба бути китайцем, щоб вирішувати таке?

Останній рій думок геть виснажив його мозок. Сестра, підтримуючи його руку, відчула, як вона холоне, як дубіють м'язи. Нахилилась і подивилась, чи живий. Сумнівів не було: із цим світом Ґроневельт розпрощався.

Кросс Де Лена, наступник і спадкоємець, споряджав урочистий похорон Ґроневельта. Слід було сповістити й запросити всіх лас-веґаських світил, усіх найзначніших гравців, всіх Ґроневельтових коханок, увесь персонал готелю. Адже Альфред Ґроневельт був у Лас-Веґасі визнаним генієм індустрії азартних ігор.

Ґроневельт заохочував і підгримував грошима будівництво храмів усіх конфесій, часто приказуючи при цьому: «Люди, які вірять в релігію і в гру, варті за свою віру певної винагороди». Він заборонив будівництво нетрищ і хижок. Він збудував першорядні лікарні та школи за останнім словом науки і техніки. І, як неодмінно підкреслював, з суто егоїстичних інтересів. Він зневажав Атлантик-Сіті, де з ініціативи адміністрації гроші клали в кишеню і нічого не робили для соціальної інфраструктури.

Ґроневельт намагався переконати широку громадськість, що азартні ігри — не огидна вада, а джерело розваг для середнього класу, таке ж нормальне, як гольф або бейсбол. Азартні ігри він перетворив у Америці на поважну промислову діяльність. Увесь Лас-Веґас виявив бажання востаннє вшанувати його.

Особисті переживання Кросс відклав на потім. Утрату він переживав глибоко: все своє життя він відчував, що його поєднує зі старим щира взаємна прихильність. І ось тепер Кросс став власником п'ятдесяти одного відсотка готелю «Ксанаду». Вартістю принаймні п'ятсот мільйонів доларів.

Він знав, що його життя має змінитись. З могуттю і владою, що прийшли до нього, має зрости й загроза небезпеки. Його взаємини з доном Клерікуціо та його «родиною» мають набрати делікатнішого характеру, бо відтепер він уже їхній партнер у всеосяжній сфері азартних ігор.

Насамперед Кросс зателефонував у Дестам і поговорив з Джорджіо, від якого отримав вичерпні інструкції. Джорджіо сказав, що нікого з «родини», крім Піппі, на похороні не буде. Тож і Данте, що прилетить найближчим рейсом, виконуючи заздалегідь обумовлене доручення, теж не прийде. Про те, що Кроссові дісталась половина готелю, не згадували.

Було повідомлення про дзвінок від сестри Клавдії, та коли Кросс зателефонував до неї сам, то почув тільки автовідповідача. Ще був дзвінок від Ернеста Вейла. Вейл йому подобався, і він навіть скидав 50 000 з його маркерів, але Вейлові доведеться почекати, поки відбудеться похорон.

Було також повідомлення про дзвінок від батька, який дружив з Ґроневельтом усе життя. Ох, яка потрібна йому тепер батькова порада! Як батько відреагує на його новий статус, на багатство, що припало йому? Проблема така ж делікатна, як і взаємини з Клерікуціо, яким доведеться врахувати, що їхній брульйоне на Заході має тепер власне багатство і могутність.

Що сам дон справедливий, Кросс нітрохи не сумнівався, що Піппі підтримає власного сина — теж майже аксіома. А от донові діти — Джорджіо, Вінсент і Петі — як відреагують вони? А онук — Данте? Він і Данте ворогували між собою ще відтоді, як їх разом хрестили у доновій приватній каплиці. Історія про пляшечку з молоком стала в «родині» незмінною темою жартів.

А тепер Данте має з'явитись у Вегасі, щоб залагодити «справу» щодо Великого Тіма Конокрада. Кросса від цього аж млоїло, бо до Великого Тіма він відчував якусь дивну прихильність. Але Тімову долю вирішив сам дон, і Кросс непокоївся, як Данте облаштує цю справу.

Похорон Альфреда Ґроневельта був найпишнішим з усіх, які коли-небудь бачив Лас-Веґас, адже вшановували генія. Труна з його тілом була встановлена в спорудженій на його гроші протестантській церкві, де велич європейських соборів поєднувалась із похилими бурими стінами американської пра-культури. А ще з уславленою практичністю Вегаса — з величезною автомобільною стоянкою, прикрашеною більше індіанськими, ніж європейськими культовими мотивами.

Хор, який слав хвалу Вседержителю і давав Ґроневельтові рекомендацію на прийом до раю, був з університету, де покійникові свого часу надали почесні звання на трьох гуманітарних факультетах.

Сотні присутніх на похороні, які стали випускниками університету завдяки Ґроневельтовим стипендіям, сумували, здається, по-справжньому. Дехто з тлуму були грошовитими гравцями, що програли готелеві цілі маєтки і, здається, потай раділи, що нарешті дочекалися хоч якоїсь переваги над Ґроневельтом. Жінки, деякі з них середнього віку, давали волю своїм почуттям і тихцем сплакували. Були делегації від єврейських синагог і католицьких церков, які Ґроневельт допоміг вибудувати.

Зачинити казино суперечило б усьому, в що вірив Ґроневельт, одначе присутніми були управителі й круп'є, вільні від денної зміни. Навіть зводив прийти дехто з наймачів вілл, і Кросс із Піппі поставились до них з особливою пошаною.

Губернатор штату Невада Волтер Вейвін був присутній на похороні в супроводі мера міста. Стріп, головна міська артерія, була так перекрита бар'єрами, щоб довга процесія срібних катафалків, чорних лімузинів та піших оплакувальників могла супроводити тіло до самого кладовища, а Альфред Ґроневельт міг востаннє проїхатись світом, який він і створив.

Цієї ночі гості Вегаса віддали Ґроневельтові ту останню шану, яка була б йому найдужче до вподоби. Вони робили скажені ставки і таким чином поставили рекорд програшів, який, звісно, поступався тільки програшам новорічної ночі. Вшановуючи людину востаннє, вони поховали разом з її тілом свої гроші.

Під вечір цього самого дня Кросс Де Лена був готовий розпочати нове життя.

Того ж вечора, сидячи самотою в своєму будиночку на узбережжі в Малібу, Атена Аквітан намагалася вирішити, як бути далі. Океанський бриз, вриваючись крізь розчинені двері, змушував її хапати дрижаки, та все ж вона не підводилася з канапи і думала.

Атені в дитячі роки несила було уявити собі відому на ввесь світ кінозірку, як ось сама вона тепер. Їй важко було помислити, що й кінозірка долає звичайний шлях від дівчинки до жінки. Харизма кінозірок така могутня, що здається, ніби їхні дорослі образи як героїв і красунь готові повискакували з голови Зевса. Вони ніколи не дзюрили в ліжко, їх ніколи не обсипали прищі, вони ніколи не переростали підліткових незугарних облич, ніколи не відчували палючої сором'язливості перехідного віку, ніколи не мастурбували, ніколи не принижувались заради кохання, ніколи не здавались на ласку долі. Атені тепер було дуже важко навіть пригадати свої колишні почування.

Атені здавалося, що вона одразу народилась однією з найщасливіших у світі. Все їй далося само собою. В неї були чудові батько і мати, які розгледіли її таланти і старанно викохували їх. Вони мало не обожнювали її фізичну вроду, одначе докладали всіх зусиль, аби сформувати її розум. Тато був для неї спортивним тренером, мама — наставником з літератури та мистецтва. Атена не могла пригадати жодного випадку зі свого дитинства, коли б вона почувалась нещасною. Аж поки їй виповнилося сімнадцять.

Вона закохалась у на чотири роки старшого за неї Боза Сканнета, регіональну футбольну зірку з місцевого університету. Його сім'ї належав найбільший у Х'юстоні банк. Боз був майже настільки ж красень, як Атена вродлива, до того ж кумедний, чарівний і обожнював її. Їхні два бездоганні тіла тягло докупи, як магніти, у кінчиках нервів молочної, шовковистої плоті спалахувала висока напруга. Вони потрапили в рай для обраних, а щоб закріпити своє право на вічне перебування в ньому, побралися.

Через кілька швидкоплинних місяців Атена завагітніла, проте її, як завжди, досконале тіло майже не розповніло: її ніколи не млоїло і вона раділа на саму думку, що народить дитину, тому й далі відвідувала університет, вивчала драматургію, грала в гольф і теніс. У теніс Боз її перегравав, але в гольфі вона легко брала над ним верх.

Боз пішов працювати у батьків банк. Коли народилася дитина, дівчинка, яку назвали Бетані, Атена й далі ходила на лекції, оскільки в Боза було досить коштів, щоб найняти няньку і служницю. Шлюб навіть подвоїв Атенину жадобу до знань. Читала вона невситимо, надто п'єси. Її захоплював Піранделло, обурював Стріндберг, вона плакала над Теннесі Вільямсом. У неї розвинулася витонченість сприйняття, розум став належною оправою для її фізичної вроди, надавши їй гідності, якої часом так прикро бракує вродливій жінці. Не дивно, що в неї закохувалось багато чоловіків, і молодих і літніх. Друзі Боза Сканнета заздрили, що він має таку дружину. Атена пишалася власною довершеністю, аж поки з плином років з'ясувала, що саме ця довершеність дратувала багатьох людей, і друзі та коханці не становили тут винятку.

Боз жартував, що вона як «ролс-ройс», який він щовечора змушений паркувати на вулиці. Йому вистачило кмітливості збагнути, що його дружині судилося долею щось більше, що вона незвичайна жінка. І він дуже добре усвідомлював, що приречений її втратити, що розпрощається з нею, як уже розпрощався з колишніми мріями. Війни, щоб довести свою мужність, Боз не починав, бо й без цього знав, що він безстрашний. Він знав, що він привабливий і милий, але добре бачив і власну необдарованість. Не кортіло йому й гнатися за величезними статками.

Він ревнував Атену до її талантів, до її впевненості в своєму місці на світі.

Отож Боз Сканнет рушив уперед назустріч долі. Він став пиячити, спокушав дружин своїх колег, а в батьковому банку взявся за сумнівні оборудки. Почав лукавити і в душі пишався своїм лукавством, цією новою для себе рисою, і спромагався завдяки їй приховувати дедалі дужчу ненависть до дружини. Хіба це не геройство — ненавидіти таку вродливу і бездоганну жінку, як Атена?

Попри недоладний спосіб життя Боз мав надзвичайне здоров'я. Його він не занедбував. Тренувався в спортивному залі, брав уроки боксу. Йому імпонувала реальність рингу, де він міг зацідити кулаком в людське обличчя, лукаво перейти від прямого удару до хука, стоїчно перенести покарання. Любив полювати і вбивати дичину. Любив спокушати наївних жінок, любив нехитрий сценарій залицяння.

Відтак, озброєний новопридбаним лукавством, він почав шукати шляхи виходу. Скажімо, вони з Атеною могли б мати більше дітей. Четверо, п'ятеро, шестеро. Це знову зблизило б їх. Це могло б зупинити її прагнення рвонути вгору й відірватись від нього. Але вже тоді Атена спромоглася розгледіти, куди він гне, і сказала «ні». Вона сказала навіть більше: «Якщо хочеш мати дітей, то май їх з тими жінками, яких трахкаєш».

Так грубо Атена заговорила до чоловіка вперше. Боз навіть не дивувався, що вона знала про його зради, бо й не намагався їх приховувати. По суті це й становило частину його лукавства. Все мало виглядати так, начебто він її позбувся, а не вона його покинула.

Атена бачила, що діється з Бозом, одначе була надто молода і надто заклопотана власним життям, щоб надавати цьому належної уваги. І лише коли Боз став жорстоким до Атени, — а їй тоді минуло двадцять років, — то наразився на крицю в її характері і на її нетерпимість до глупоти.

Боз вдався до тих хитромудрих ігор чоловіків, котрі ненавидять своїх дружин. Атені ж здалося, що він і насправді божеволіє.

Дорогою з роботи додому він звичайно забирав одяг із пральні і часто любив пояснювати: «Котику, твій час набагато цінніший за мій. У тебе ж усі ці спеціальні заняття з музики і драматургії, до того ж треба захищати диплом». Він гадав, що за буденністю тону вона не помічає озлобленої ущипливості.

Якось, коли Атена саме сиділа у ванні, Боз прийшов із цілим оберемком її одягу і подивився на неї згори вниз: на суцільне золото волосся, білу шкіру, прикрашені мильною піною округлі груди і стегна. Хрипким голосом він спитав: «Як би тобі сподобалось, коли б увесь цей мотлох кинути просто в ванну?» Проте порозвішував одяг у стінній шафі, допоміг дружині вийти з ванни і досуха витер її напахченим рожевим рушником. Потім вони кохалися. Через кілька днів сцена повторилася. Тільки цього разу Боз бухнув одяг у ванну.

Одного вечора він погрозив, що переб'є всі тарілки на столі, але стримався. Через тиждень перебив на кухні ввесь посуд. Після таких вибриків Боз завжди просив пробачення. А потім одразу намагавсь кохатися. Але цього разу він дістав від Атени одкоша, і вони розійшлися по різних спальнях.

Іншого вечора Боз показав за вечерею кулака і сказав: «Твоє обличчя надміру досконале. Може, якби я перебив тобі носа, воно набуло б більшої виразності, як-от у Марлона Брандо?»

Атена побігла в кухню, він за нею. Вона страшенно перелякалась і наставила на нього ніж. Боз розсміявся і сказав: «Це якраз те, чого ти не вмієш». Мав рацію. Він легко відібрав від неї ножа. «Я тільки пожартував, — виправдовувався він. — Єдине твоє лихо, що ти не розумієш гумору».

У свої двадцять років Атена могла б звернутися за допомогою до батьків, але не звернулась, не вдалася і за підтримкою до друзів. Натомість ретельно все зважила, бо покладалася на свій розум. Дійшла висновку, що університету вона не закінчить — ситуація стала надто небезпечною. Знала також, що влада не зможе її захистити. Якусь мить думала про те, щоб змусити Боза знову закохатися в неї, перетворити його на колишнього відданого коханця, одначе він тепер став їй такий осоружний, що навіть думка про його дотик була для неї нестерпна. Атена знала, що не зможе вдати кохання правдиво й переконливо, хоча така тактика й відповідала б її сценічним схильностям.

Те, що нарешті встругнув Боз, ще зміцнило її переконаність у тому, що треба його покинути, і та витівка була пов'язана не з нею, а з Бетані.

Боз часто грайливо підкидав однорічну донечку в повітря і вдавав, ніби не збирається її ловити, підставляючи руки останньої миті. Та якось він, здається, ненароком, дав їй упасти на диван. А потім одного дня навмисне дав дівчинці впасти на підлогу. Атені з жаху перехопило подих, вона кинулась підняти дитину, пригорнути її, заспокоїти. Цілу ніч вона не стуляла повік біля дитячого ліжечка, потерпаючи, чи з дитиною все гаразд. У Бетані на голові вискочила жахлива гуля. Боз слізно молив прощення і обіцяв, що більше ніколи так не жартуватиме. Але Атена вже зважилась на остаточний крок.

Наступного для вона закрила чековий рахунок і забрала всі заощадження. Розробила заплутаний маршрут, щоб її неможливо було вислідити. Через два дні, коли Боз повернувся з роботи додому, і вона, і дитина зникли.

Через півроку Атена виринула в Лос-Анджелесі, вже без дитини, і розпочала свою кар'єру. Вона легко домовилася з дрібним агентом і виступала в невеличких театральних трупах. Потім зіграла головну роль у виставі в театрі Марка Тейпера, що дозволило їй грати невеличкі ролі в короткометражних фільмах. Згодом їй доручили якусь другорядну роль у великій кінокартині, а вже в наступній кінострічці вона стала касовою зіркою, і Боз Сканнет знову з'явився на її обріях.

Три роки поспіль їй щастило від нього відкупитися, одначе її зовсім не здивувало те, що він викинув перед церемонією вручення Оскарів. Знайомий вибрик. Цього разу це тільки дрібний жарт... але іншого разу пляшка може бути з кислотою.

— На студії повний завал,— такими словами Моллі Флендерс зустріла того ранку Клавдію Де Лену.— У нас клопіт з Атеною Аквітан. Через той напад, коли давали Оскарів, усі бояться, що вона не повернеться до роботи над фільмом. Бенц просить тебе приїхати на студію. Хочуть, щоб ти поговорила з Атеною.

Клавдія завітала в контору Моллі з Ернестом Вейлом.

— Я зателефоную, як тільки ми залагодимо справи з тобою,— пообіцяла Клавдія.— Не думаю, що вона справді відмовиться усерйоз.

Моллі Флендерс працювала адвокатом у сфері індустрії розваг і в місті страшних людей була найстрашнішим сутяжником у царині кіновиробництва. Поєдинки в судових залах були для неї справжньою втіхою, і всі процеси вона майже завжди вигравала, бо володіла значним акторським талантом і дуже добре розумілася на законах.

Перед тим як удатись до видовищного права, Моллі була першим адвокатом-оборонцем у штаті Каліфорнія і врятувала від газової камери двадцятеро убивць. Найтяжча кара, що діставалася її клієнтам,— лише кілька років в'язниці за різні ступені ненавмисного вбивства.

Зрештою там її нерви не витримали, і їй довелось перекваліфіковуватись на видовищне законодавство. Вона часто казала, що злочини тут не такі криваві, проте злочинці величніші й кмітливіші.

Тепер до послуг Моллі вдавалися режисери першорядних кінофільмів, касові зірки, найпомітніші сценаристи. І наступного ранку після вручення нагород Американської кіноакадемії у неї в конторі сиділа одна з її найулюбленіших клієнток — Клавдія Де Лена. З нею разом прийшов і колись знаменитий романіст Ернест Вейл, тепер її співавтор у роботі над сценаріями.

Клавдія Де Лена була давня подруга Моллі і її найближча клієнтка, дарма що одна з найнезначніших. Тому, коли Клавдія попросила взятися за справу Вейла, вона погодилась. А тепер шкодувала про це.

Вейл прийшов з проблемою, з якою навіть вона не могла впоратись. До того ж симпатії як людина він у неї не викликав, хоч фах навчив симпатизувати навіть клієнтам-убивцям. Саме через це вона, сповіщаючи погані новини, почувалась трошки винною.

— Ернесте,— почала вона,— я переглянула всі контракти, всі законодавчі акти. Далі судитися із студією «Лоддстоун» немає ніякої рації. Єдиний шлях повернути собі права — померти до закінчення терміну дії авторських прав. Це означає будь-коли протягом наступних п'яти років.

Десять років тому Ернест Вейл був найвідомішим романістом Америки, його хвалила критика, читав широкий загал. В одному романі був герой, чиїм образом дуже вдало скористалася студія «Лоддстоун». Вона купила права і зняла фільм, що мав шалений успіх. Дві наступні картини з тими самими героями ще більше збагатили студію, і вона планувала зняти ще чотири серії. На Вейлове лихо, ще за першим контрактом усі права на героїв і на назву фільму він передавав студії як на території всіх планет Усесвіту, так і в усіх формах видовищної культури — нині сутніх і ще не винайдених. То був стандартний контракт для романістів, які на теренах кіно ще не куштували шилом патоки.

Ернест Вейл належав до людей, з чиїх облич не сходить похмурий, квасний вираз. Критика ще досі вихваляла його книжки, але широкий читач на них не накидався. До того ж, попри свій талант, він до краю заплутав власне життя. Ще двадцять років тому його покинула дружина, забравши з собою трьох дітей. На одній книжці, яку вдало екранізували, він один раз заробив чимало грошей, одначе тепер студія роками могла заробляти на ній сотні мільйонів.

— Я щось не зовсім розумію,— попросив розтлумачити сказане Вейл.

— Контракти продумані до останньої йоти,— пояснила Моллі.— Ваші герої належать студії. З цієї ситуації є тільки одна пролазка: в законі про авторське право сказано, що в разі вашої смерті всі права на ваші твори повертаються вашим спадкоємцям.

Вейл уперше посміхнувся.

— Ото спасіння.

— Про які саме гроші ми ведемо розмову?— спитала Клавдія.

— Згідно з домовленістю,— відповіла Моллі,— йдеться про п'ять відсотків від загального прибутку. Уяви, вони зроблять іще п'ять фільмів, і то касових, що підуть у широкий прокат, отже, прибуток після продажу картин за кордон сягне мільярда доларів, тобто йдеться десь про тридцять-сорок мільйонів.— Вона якусь мить помовчала і додала сардонічно:— Якщо б ви були покійником, то для ваших нащадків я б уклала набагато кращу угоду. Тоді ми справді приставили б їм до скроні пістолета.

Вейл запротестував:

— Потелефонуйте у «Лоддстоун». Я хочу з ними зустрітися. Переконаю їх, що коли мені не виділять мою частку, то накладу на себе руки.

— Там у таке не вірять,— сказала Моллі.

— Тоді я так і вчиню,— запевнив Вейл.

— Не верзи дурниць,— дружньо порадила Клавдія.— Ернесте, тобі лише п'ятдесят шість років. Ти замолодий, щоб умирати заради грошей. Заради принципів, заради добра батьківщини, заради кохання — зрозуміло. Тільки не через гроші.

— Треба ж мені забезпечити дружину і дітей,— затявся Вейл.

— Колишню дружину,— уточнила Моллі.— І, заради всього святого, відтоді ви одружувались двічі.

— Йдеться про справжню дружину,— пояснив Вейл.— Про ту, від якої я маю дітей.

Моллі стало ясно, чому в Голлівуді ніхто не любить Ернеста. Вона сказала:

— Того, на що ви претендуєте, студія вам не дасть. Вони знають, що рук ви на себе не накладете і що письменник їх ніколи не залякає. Хіба якби ви були касовою зіркою. Наприклад, першорядним режисером. А письменник — нізащо. У цім бізнесі вас мають просто за сміття. Даруй, Клавдіє.

— Ні для Ернеста, ні для мене це не таємниця,— заспокоїла її Клавдія.— Якби в цьому місті абсолютно всіх не сковував смертельний страх перед чистим аркушем паперу, то нас узагалі б здихались. Може, ти таки чимсь зарадиш?

Моллі зітхнула і набрала номер Елі Мерріона. Напрошуватись на зустріч з Боббі Бенцом, президентом «Лоддстоуна», було б для неї завеликим приниженням.

По всьому Клавдія і Вейл зайшли в «Поло Лаундж» щось випити.

— Тілиста жіночка, ця Моллі,— коментував Вейл свої враження від візиту.— Тілистих куди легше спокусити. І в ліжку вони набагато миліші за дрібненьких. Не помічала?

Клавдія вже не вперше дивувалась, чим Вейл міг їй сподобатись. Бо подобався він мало кому. Проте її захоплювали Вейлові романи, навіть тепер.

— З тебе аж пре лайном,— дорікнула вона.

— Я маю на увазі, що тілисті жінки ласкавіші, вони подають сніданок у ліжко, готові на невеличкі милості. Чисто жіночі милості.

Клавдія знизала плечима.

— У тілистих жінок добре серце,— правив своєї Вейл.— Одна така привела мене після вечірки до себе додому і геть не знала, що зі мною діяти. Так розглядалася по спальні, як моя мама по кухні, коли холодильник порожній, а треба щось зібрати на вечерю. Ніяк не могла дотямити, як це нам пощастить потішити одне одного при наявних підручних засобах.

Вони знову взялися за склянки. Клавдію, як завжди, така прямолінійність обеззброювала, і вона ще дужче прихилялася до Вейла.

— А знаєш, як ми подружилися з Моллі? Вона захищала одного типа, що вбив свою коханку, і їй був потрібний якийсь доречний діалог, щоб його можна було зіграти на суді. Я написала сценку, неначе для кіно, і її клієнта кваліфікували як ненавмисного вбивцю. Здається, я писала діалоги й сюжетні лінії ще для трьох справ, поки ми перестали.

— Ненавиджу Голлівуд,— сказав Вейл.

— Ти відчуваєш ненависть до нього тільки тому, що студія «Лоддстоун» ошукала тебе на книжці,— прокоментувала Клавдія.

— Не тільки,— не погодився Вейл.— Я схожий на одну з тих давніх цивілізацій, як-от ацтеки, китайські імперії, американські індіанці, що були знищені народами з розвиненішою технологією. Письменник з мене справжній, і я пишу романи, які промовляють до розуму. А так писати — дуже відстала технологія, перед кіно вона не встоїть. У нього камери, декорації, музика й оті славнозвісні обличчя. Як може письменник створити це все в уяві за допомогою самих слів? До того ж кіно звузило поле битви. Йому відпала потреба завойовувати мозок, йому вистачає сердець.

— Хай йому біс, виходить, що я — не письменник, — обурилась Клавдія.— То що, сценарист — не письменник? Ти так кажеш тому, бо сам не тямиш писати сценаріїв.

Вейл поплескав її по плечу.

— Я не применшую твоїх заслуг, навіть не збираюся принижувати кіно як мистецтво. Просто розставляю все на свої місця.

— Твоє щастя, що мені подобаються твої книжки.— сказала Клавдія.— Не дивно, що тебе тут ніхто не любить.

Вейл приязно всміхнувся й заперечив:

— Ні-ні, мене не те що не люблять, а зневажають. Ось коли моє право на власність після моєї смерті позбавить їх прав на моїх героїв, тоді почнуть поважати.

— Верзеш казна-що.

— Гадаю, ні,— заперечив Вейл.— Така перспектива дуже спокуслива. Самогубство. Як там з погляду сучасної політики — може, це хибний учинок?

— Бридня!— Клавдія обняла Вейла за шию.— Битва тільки розпочинається. Гадаю, вони прислухаються, коли я поклопочусь за твої справи. Гаразд?

— Не квапся,— посміхнувся Вейл.— Мені потрібно з півроку, щоб придумати, як накласти на себе руки. Ненавиджу насильство.

Несподівано для себе Клавдія усвідомила, що Вейл не жартував. Її здивувала та паніка, що охопила її на думку про його смерть. Не те що вона кохала його, дарма що якийсь час вони були коханцями. Навіть не те що була в захваті від нього. Просто нестерпною виявилась думка, що його прекрасні книжки важать для нього менше, ніж гроші. Що його мистецтво могло зазнати поразки від такого жалюгідного ворога, як гроші. Саме ця паніка змусила її сказати:

— Якщо трапиться найгірше, поїдемо у Вегас і навідаємось до мого брата Кросса. Ти йому припав до вподоби. Він щось зарадить.

— Аж так уже я не можу йому подобатись!— зареготав Вейл.

— У нього добре серце,— запевнила Клавдія.— Свого брата я знаю.

— Боюся, що не знаєш,— заперечив Вейл.

Того вечора, коли в павільйоні Дороті Чандлер вручали Оскарів, Атена не залишилась на святкування, а подалася додому і одразу ж лягла в ліжко. Година за годиною крутилась під ковдрою і не спромоглася заснути. Всі м'язи були напружені. Я не допущу, щоб він викинув таке вдруге, думала вона. Другого разу зась. Я не хочу знову жити під страхом.

Атена заварила собі чаю і спробувала випити, та, помітивши, що рука тремтить, рознервувалась, вийшла і стала на балконі, вдивляючись у чорне нічне небо. Стояла не годину і не дві, одначе серце й далі шалено калатало від страху.

Одяглася. У білі шорти і тенісне взуття. І коли з-за обрію визирнуло червоне сонце, побігла. Бігла біля самої води, все швидше й швидше, намагаючись ступати на твердий мокрий пісок і не сходити з берега, навіть коли холодна хвиля перекочувалася через ноги. Їй слід домогтися просвітлення в мозку. Не можна дозволити Бозові взяти верх. Надто довго, надто тяжкою працею домагалася вона всього. У неї ніколи не виникало сумнівів, що він хотів би її вбити. Але перше він з нею пограється, помучить, нарешті скалічить її, оберне на потвору, гадаючи, ніби зможе цим повернути її собі. Вона відчула, як у грудях закипає лють, а потім холодний вітер жбурнув їй в обличчя бризки океанської води. Ні, ні!

Атена подумала про студію: там усі показяться, там будуть їй погрожувати! Одначе їх передусім цікавлять гроші, а не її доля. Подумала про свою подругу Клавдію, що для неї цей фільм став би великим проривом, і їй стало прикро. Подумала про всіх інших, а водночас знала, що не може дозволити собі таких розкошів, як співчуття до них. Боз просто сказився, а люди зі здоровим глуздом намагатимуться з ним домовитись. А він досить хитрий, щоб змусити їх повірити, ніби вони доможуться свого, але ж Атена знає його краще. Вона не може покладатися на долю. Вона не може дозволити собі піти на такий ризик.

Добігши до величезних чорних каменюк, що начебто позначали північний край пляжу, Атена геть не мала чим дихати. Сіла, щоб стишити серце. Коли почула ячання морських чайок, що падали вниз і, здавалося, ковзали по поверхні води, подивилася вгору. Очі затуманила сльоза, але вона рішуче взяла себе в руки. Загнала назад грудку, що підступила їй до горла. І вперше за довгий час їй захотілося, щоб батьки були не так далеко. Якась її частинка відчула себе малою дитиною і розпачливо прагнула майнути під рідний дах, у безпеку, припасти до когось, хто пригорне її до себе і залагодить геть усе. Атена скрива посміхнулася собі, пригадавши часи, коли вона й справді в таке вірила. А тепер усі так її люблять, так нею захоплюються, так обожнюють... ну і що? Раніше вона і в гадці не мала, що можна почуватися такою вкрай самотньою і спустошеною. Інколи, проходячи повз звичайну жінку з чоловіком і дітьми, яка жила звичайнісіньким життям, вона відчувала таку тугу! Припини, наказувала вона собі. Подумай, усе залежить від тебе самої. Вирішуй сама і домагайся свого. Адже від тебе залежить не тільки твоє життя...

Коли Атена поверталась додому, світанок був уже в розпалі. Йшла рішучою ходою, голову тримала високо, твердо дивилась просто перед собою. Вона знала, як слід їй чинити.

Боз Сканнет провів ніч у камері. Вранці після звільнення його адвокат організував прес-конференцію. Репортерам Сканнет пояснив, що Атена Аквітан — його дружина, хоч вони й не бачились ось уже десять років, і те, що він утнув,— фактично, просто жарт. Зрештою, в пляшці була тільки вода. Підкинув думку, що Атена не позиватиме його, водночас даючи зрозуміти, що знає про неї жахливу таємницю. В одному він таки мав рацію. Позову не було.

Того дня Атена Аквітан повідомила студії «Лоддстоун», де знімали одну з найдорожчих в історії кіномистецтва стрічок, що до роботи над цим фільмом вона не повернеться. Через учинений на неї замах вона потерпає за власне життя.

Без її участі цей фільм, історична епопея під назвою «Мессаліна», не міг бути закінчений. Уже вкладені п'ятдесят мільйонів доларів пропадуть ні за цапову душу. А ще це означало, що жодна поважна студія вже ніколи більше не зважиться запросити Атену Аквітан.

Студія «Лоддстоун» зробила для преси заяву, що їхня зірка перебуває в стані крайнього виснаження, одначе за місяць одужає і повернеться на знімальний майданчик.

Розділ 2

Студія «Лоддстоун» була наймогутнішим у Голлівуді виробником кінофільмів, але навіть для неї відмова Атени Аквітан повернутись до роботи могла завдати відчутного фінансового удару. Рідко коли якийсь просто талант міг призвести до таких страшенних збитків, але річ у тому, що «Мессаліна» мала правити студії за своєрідний різдвяний «локомотив» і стане великою кінокартиною, яка покриє всі видатки студії протягом довгої, інколи немилосердної зими. Так склалося, що на найближчу неділю випала дата щорічного доброчинного Фестивалю братерства, який влаштовували в Беверлі-Гіллз в маєтку Елі Мерріона, найбільшого акціонера й голови правління студії «Лоддстоун».

Далеко в каньйонах над Беверлі-Гіллз пишна Мерріонова кам'яниця була гідною уваги дивовижею у двадцять кімнат, та найдивнішим у ній вважалось те, що там була одна-єдина спальня. Елі Мерріон ніколи не любив, щоб хтось ночував у його будинку. Звісно, для гостей там призначались бунгало, два тенісні корти і великий плавальний басейн. А в самій кам'яниці шість кімнат з двадцяти були відведені для Мерріонової багатої колекції живопису.

На доброчинний фестиваль запросили п'ятсот найбільших голлівудських знаменитостей, плата за вхід — тисяча доларів з особи. На подвір'ї понапинали намети для барів і буфетів, окремо для танців, грав оркестр. Сама кам'яниця була поза зоною розваг. Пересувні туалети також розмістили в грайливо прикрашених і дотепно сконструйованих наметах.

Кам'яниця, бунгало для гостей, тенісні корти і плавальний басейн на час прийому відгородили линвами, поставили біля них охоронців. Нікого з гостей це не образило. Елі Мерріон був надто високою особою, щоб ображатись на його вчинки.

Поки гості тішилися на луках, теревенячи й танцюючи обов'язкові три години, сам Мерріон разом із групою тих, кого найбільше обходила доля «Мессаліни», сидів у величезному конференц-залі всередині кам'яниці.

Домінував тут, звісно, сам Елі Мерріон. Його плоті було вже вісімдесят років, та її так продумано підмалювали, що ніхто б не дав більше шістдесяти. Сиве волосся було майстерно підстрижене й підфарбоване під срібло, темний костюм робив плечі ширшими й додавав м'яса до кісток, накладав ізоляцію на тоненькі, як рурки, гомілки. Черевики під колір червоного дерева надійно кріпили ноги до земної поверхні. Білу сорочку вертикально перетинала рожева краватка, відкидаючи рум'яний відтінок на сіру блідаву шкіру. А проте Мерріонова влада над студією «Лоддстоун» ставала абсолютною тільки тоді, коли він сам того бажав. Адже інколи буває мудріше дозволити простим смертним здійснювати своє право на волевиявлення.

Відмова Атени Аквітан зніматися у кінофільмі, робота над яким у повному розпалі, виявилась досить-таки поважною проблемою, щоб привернути навіть Мерріонову увагу. Варта ста мільйонів доларів «Мессаліна» — «локомотив» кіностудії — разом із заздалегідь проданими задля покриття витрат правами студіям відеозапису, телебаченню, кабельним мережам та закордонним агентам була справжнім золотим скарбом, що от-от міг піти на дно, як давні іспанські галеони.

Морока з цією Атеною. Тридцять років, славетна кінозірка, і вже підписала з «Лоддстоуном» контракт на наступний безпрограшний фільм. Справжній талант — хіба складеш йому ціну? Мерріон обожнював таланти.

Одначе талант, як і динаміт, може наробити лиха, і тому ставитись до нього слід обережно. З любов'ю, з лукавими лестощами в найпринизливішій формі, з золотим дощем земних достатків. Стаєш йому батьком, матір'ю, братом, сестрою і навіть коханцем. Завеликих жертв тут не буває. Та настає час, коли вже не маєш права на слабкість, коли й справді мусиш бути безжалісним.

Отож тепер перед Мерріоном у залі зібрались люди, які мали зміцнити його рішучість. Боббі Бенц, Скіппі Дієр, Мело Стюарт і Діта Томмі.

Елі Мерріон, зібравши їх перед собою в цьому такому знайомому конференц-залі, де тільки самого живопису, столів, фотелів і килимів на двадцять мільйонів, а кришталеві поставці та карафи додають принаймні ще півмільйона, відчував, як кришаться його власні кістки. Він щоразу з подивом відзначав, як важко демонструвати себе світові повновладною постаттю, за яку його начебто мають.

Ранки вже більше не дарували свіжості, важко навіть поголитися, зав'язати краватку, застібнути гудзики на сорочці. Та набагато небезпечнішою була слинява сентиментальність — жалощі до тих, хто стояв нижче за нього на сходинках влади. Тепер він переважно висував наперед Бенца, наділяючи його щораз більшими повноваженнями. Зрештою Бенц на тридцять років молодший, до того ж найближчий друг, поки що відданий йому.

Бенц був президентом і головним адміністратором студії. Вже понад тридцять років він виконував обов'язки Мерріонового ката-сокирника, і ці роки їх дуже зблизили, так би мовити, наче батька з сином. Один одного вони влаштовували. Коли Мерріонові минуло сімдесят, то для справ, котрі конче треба робити, він став надто м'якосердий.

Саме Бенц забирав фільми від режисерів після їхнього надто митецького монтажу і перетворював їх на сприйнятливі для публічного показу картини. Саме Бенц сперечався за відсотки гонорарів із режисерами, зірками і сценаристами, змушуючи їх або позиватись за більше, або задовольнятися меншим. Саме Бенц провадив тяжкі переговори з талантами про контракти. Надто з письменниками.

Письменникам Бенц не вважав за потрібне давати навіть стандартні порожні обіцянки. Безперечно, для початку роботи над фільмом потрібний сценарій, але Бенц був переконаний, що все залежить тільки від вибору акторів. Усевладдя зірок. Режисери важливі, бо крадуть, тільки-но ти відвернешся, продюсери також не тюхтії і не минають нагоди щось поцупити, але вони необхідні як маніякальна сила, що зрушує роботу над фільмом.

А письменники? Від них вимагалось тільки накидати на чистому білому аркуші первісний хід подій. Відтак наймаєш десяток інших, щоб довести текст до пуття. Далі продюсер формує сюжет. Режисер сушить голову над його втіленням (інколи створюючи цілковито нову картину). А тоді з'являються зірки з запропонованими їм фрагментами діалогів. Згодом творчий колектив студії у великих обсягом, ретельно обміркованих пам'ятних записках подає письменникові переліки тих або тих поглядів, сюжетних ідей, побажань. Бенцові доводилось бачити багато вартих мільйонів доларів сценаріїв, їх написали поважні сценаристи, котрим теж платили по мільйону доларів, і він майже щоразу пересвідчувався, що в готовому фільмі не залишалось жодної сюжетної лінії, жодного слова з діалогів із початкової праці письменника. Звісно, Елі мав до письменників слабкість, але тільки тому, що їх, підписуючи контракт, дуже легко вдавалося пошивати в дурні.

Мерріон і Бенц разом подорожували по світу, продаючи кінофільми на фестивалях і ярмарках у Лондоні, Парижі, Каннах, Токіо і Синґапурі. Спільно вирішували долю молодих акторів. Спільно керували імперією кіно як імператор і верховний васал.

Елі Мерріон і Боббі Бенц дотримувалися спільної думки, що таланти — всі, хто пише сценарії, грає ролі, веде режисуру,— найневдячніший на світі народ. О, ті обнадійливі чисті митці бували такі чарівні, такі вдячні за надану можливість, такі згідні на будь-які умови, коли прокладали собі шлях догори, — і як же вони змінювались, досягнувши слави. Медоносні бджілки обертались на лютих шершнів. Не дивно, що Мерріон і Бенц тримали в штаті двадцять юристів із сачками напоготові.

Чому з талантами вічно завжди стільки клопоту? Звідки на них звалюється стільки нещасть? Не підлягало сумніву, що люди, яких гроші цікавили більше за мистецтво, довше трималися кар'єри і зазнавали від життя більше втіх, були кращі й соціально корисніші за отих митців, які зі шкури пнуться, аби показати Божу іскру у своїй грішній подобі. Вельми шкода, що з цього не накрутиш кінофільму. От якби показати, що гроші кращий лік, як порівняти з мистецтвом і коханням. Тільки от публіка такого нізащо не сприйме.

Боббі Бенц швиденько скликав усіх просто з фестивалю, який ще тривав поза стінами кам'яниці. Єдиним талантом серед скликаних була режисер «Мессаліни» — жінка на ім'я Діта Томмі, справжня майстриня, що мала найприязніші стосунки з кінозірками жіночої статі; теперішньою голлівудською мовою це означає, що вона не гомосексуалістка, а просто феміністка. Але тому, що вона лесбіянка, чоловіки, які зібралися на конференцію, не надавали жодної ваги. Діта Томмі спромагалася не виходити за межі кошторисів, її фільми давали прибутки, а її походеньки з жінками спричиняли куди менше клопоту, ніж пригоди режисерів-чоловіків, які не минали нагоди затягти до ліжка своїх актрис. Коханки-лесбіянки знаменитостей знали своє місце.

Елі Мерріон сидів за конференційним столом на чільному місці, доручивши Бенцові вести розмову.

— Діто,— розпочав Бенц,— дайте точну інформацію про стан справ з картиною, і як, на вашу думку, можна вийти з цієї ситуації. Хай йому біс, я в ній нічого не годен утямити.

Томмі любила висловлюватись стисло і завжди по суті справи.

— Атена до смерті налякана. Вона не повернеться поки ви, генії, щось не зарадите, щоб цей перестрах зняти... А без неї, любі мої, п'ятдесят мільйонів зелених загудуть.— Вона зробила коротку паузу.— Минулого тижня я знімала епізоди довкола Атени, тож бодай трохи врятувала ваші гроші.

— Клятий фільм!— не стримався Бенц.— Я ніколи не мав бажання його знімати.

Бенцова репліка розворушила всіх присутніх. Продюсер Скіппі Дієр вихопився наперед:

— Не перегинай, Боббі!

А Мело Стюарт, агент Атени Аквітан, додав:

— Брехня!

Адже фільм «Мессаліна» мав однодушну підтримку,— мабуть, за всю історію студії не було картини, що так легко дістала б усі дозволи.

У «Мессаліні» йшлося про Римську імперію за часів імператора Клавдія, побачену з феміністичного погляду. Написана чоловічим пером історія змальовувала дружину імператора Мессаліну як розбещену і кровожерну шльондру, яка однієї ночі підбила всіх мешканців Риму на сексуальну оргію. Одначе у фільмі, де її життя відтворювалось через майже дві тисячі років, вона поставала трагічною героїнею, Антігоною, другою Медеєю. Жінкою, що, користуючись єдиною доступною для неї зброєю, намагалася змінити світ, у якому так усевладно панували чоловіки, що ставились до жіночої статі, половини роду людського, як до рабинь.

То був великий задум — нестримний секс в усій пишноті барв, надзвичайно актуальна й популярна тема — одначе його годилося подати так, щоб завдяки досконалій кінообгортці в усе повірили. Передусім Клавдія Де Лена створила дотепний сценарій з гострим і виразним сюжетом. Те, що за режисера взяли Діту Томмі, було правильним і з прагматичного, і з політичного погляду. Вона мала тверезе мислення і великий режисерський досвід. Атена Аквітан — ідеальна Мессаліна, і поки що на ній тримався увесь фільм. Вона була прекрасна і обличчям, і тілом, а геніальність її гри надавала всьому надзвичайної переконливості. Ба більше, вона була однією з трьох світових касових зірок жіночої статі. Клавдія зі своєю неординарною обдарованістю навіть створила для неї сцену, де Мессаліна, приваблена поширюваними на той час християнськими легендами, рятує великомучеників від неминучої смерті на арені цирку. Коли Томмі прочитала цю сцену, то сказала Клавдії:

— Стримайтесь! Це переходить всі межі!

Клавдія всміхнулась у відповідь і заперечила:

— Тільки не в кіно.

— Нам слід припинити роботу,— запропонував Скіппі Дієр,— поки повернеться Атена. Це нам обійдеться у сто п'ятдесят тисяч на день. Така вже ситуація. Ми витратили п'ятдесят мільйонів. Півшляху позаду. Атену неможливо ні викреслити, ні замінити дублером. Отже, коли вона не повернеться, картина піде на смітник.

— Ні, на смітник не піде,— не погодився Бенц.— Адже страхування не передбачає відмови зірок від роботи. Якби була якась інша причина, тоді ми б отримали страхові. Мело, це вже від вас залежить, щоб вона повернулась. Уся відповідальність на вас.

— Я й справді її агент,— ніби погодився Мело Стюарт, — але аж стільки впливу на таку жінку, як Атена, я не можу мати. Дозвольте вам іще раз нагадати. Вона справді налякана. Це не просто хвилинні примхи. Вона боїться, але ж це розумна жінка, і на страх у неї мають бути поважні підстави. Тут ситуація дуже небезпечна і вельми делікатна.

— Якщо вона завалить фільм вартістю сто мільйонів доларів,— озвався Бенц,— то вже ніколи більше не одержить роботи. Ви їй казали про це?

— Це їй відомо, — запевнив Стюарт.

— Хто ж найкраще зможе наставити її на розум?— міркував Бенц.— Скіппі, ви вже пробували і надаремно. Мело, ви вже теж намагалися. Діто, я знаю, що ти зробила все від тебе залежне. Навіть я намагався.

— Ти, Боббі, краще про себе помовч,— зауважив Мело.— Ти їй осоружний.

— Звісно, декому не подобається мій стиль,— гостро прореагував Бенц,— але до моїх слів прислухаються.

— Не гарячкуй, Боббі,— лагідно правила своєї Томмі. — Ніхто з талантів тебе не любить, але Атена має до тебе особисту неприязнь.

— Я дав їй роль, що перетворила її на зірку,— захищався Бенц.

— Зіркою вона народилася,— спокійно й переконано сказав Мело Стюарт.— Це вам поталанило, що ви її маєте.

Бенц змінив тему:

— Діто, ви її подруга. Тож ваш обов'язок — повернути її на майданчик.

— Якраз Атена мені не подруга,— заперечила Томмі.— Хіба що колега, яка поважає мене за те, що після невдалої спроби подружитися, я тактовно залишила її в спокої. Не так як ти, Боббі, ти роками не можеш відчепитися від жінки.

— Діто, хто вона така, щоб вернути від нас носа? — приязним тоном запитався Бенц,— Елі, ваше слово вирішальне.

Уся увага спрямувалась на старого, який, здавалося, вже нудьгував. Елі Мерріон був тонкий, мов олівець, і якийсь актор-зірка пожартував, що йому до черепа слід приліпити гумку, хоч у цьому жарті відчувалося більше жовчі, ніж дотепності. Мерріон мав порівняно велику голову, а його широке гориляче обличчя призначалося, певне, огряднішій людині; попри широкий ніс і товсті губи те його обличчя якимсь дивним чином видавалося великодушним, лагідним, а дехто навіть казав, що й вродливим. Виказували його очі, холодні, як сталь, вони випромінювали розум та абсолютну зосередженість, яка наганяла страх на більшість співрозмовників. Знаючи, мабуть, про це, він наполягав, щоб усі звертались до нього на ім'я.

Мерріон заговорив незворушним голосом:

— Якщо Атена не послухалася вас, дорогі мої, то не послухає й мене. Моє керівне становище на неї не вплине. Все це тим більше збиває з пантелику, що отак до смерті її перелякав безглуздий вибрик якогось недоумка. Чи не могли б ми від нього відкупитись?

— Спробуємо, — сказав Бенц,— але Атені до цього байдуже. Вона не йме йому віри.

Продюсер Скіппі Дієр додав:

— Ми намагалися взяти його за карк. У мене є приятелі в поліції, вони спробували його притиснути. Але він виявився горішком не по зубах. Його батьки — люди грошовиті й мають політичні зв'язки, а сам він затявся так, що не зрушиш.

— А скільки конкретно втрачає студія,— поцікавився Стюарт,— якщо картину закриють? Може, мені вдасться відшкодувати втрати на майбутніх кінокартинах?

Усі ніяково замовкли. Якщо Мело Стюарт знатиме справжні розміри збитків, то він, як Атенин агент, матиме в руках надто багато козирів. Мерріон не відповів, одначе кивнув головою в бік Боббі Бенца. З великою нехіттю Бенц почав виціджувати з себе:

— Фактичні витрати на цю мить становлять п'ятдесят мільйонів доларів. Гаразд, п'ятдесят мільйонів ми ще можемо проковтнути й забути. Але доведеться віддавати гроші за закордонний прокат, за тиражування на відеостудіях, до того ж не буде різдвяного «локомотивчика». Це може нам обійтися ще... — він затнувся, не бажаючи називати суму,— а до того ж слід додати прибуток, який ми втрачаємо... хай йому біс, двісті мільйонів доларів. Багато вам, Мело, доведеться відшкодовувати на нових контрактах.

Стюарт усміхнувся, подумавши, що йому доведеться підняти ціну на Атену.

— Тобто, фактично, реально виплачених коштів втрачаєте тільки п'ятдесят.

Коли заговорив Мерріон, від звичної лагідності в його голосі не залишилось і сліду.

— Мело, у скільки нам обійдеться повернення вашої клієнтки до роботи?

Всі зрозуміли справжній зміст сказаного. Мерріон вирішив діяти так, наче він має справу із звичайним шантажем. Для Стюарта натяк теж був украй прозорий. Скільки ти хочеш з нас здерти цією своєю дрібною оборудкою? То був прямий закид щодо його власної порядності, та в нього не виникло навіть наміру вдавати покривджену невинність. З Мерріоном таке не проходить. Якби це дозволив собі Бенц, тоді можна було б відреагувати гнівно й гостро.

У світі кіно Стюарт мав чималий вплив. Йому не було потреби лизати гузницю навіть Мерріонові. В його розпорядженні був хлівець на п'ять першорядних режисерів, не те що касових, але й справді обдарованих; двох касових зірок чоловічої статі та одну касову зірку жіночої — себто Атену. Це означає, що він мав у руках три особи, які могли дати зелене світло будь-якому кінофільмові. Та все ж мудріше не доводити Мерріона до злості. Стюарт тому й домігся впливу, що вмів обходити гострі кути. Звісно, тепер склалася виняткова ситуація, можна б і поживитись, але не дуже. Це один з тих рідкісних випадків, коли найбільший прибуток дасть щирість.

Щирість була найбільшим Стюартовим козирем, він справді вірив у те, що пропонував на продаж, а в талант Атени повірив ще десять років тому, коли ніхто навіть не чув про неї. Він вірив у нього й тепер. Одначе що він матиме з того, якщо переконає Атену повернутися під об'єктиви кінокамер? Звісно, тут можна щось заробити, звісно, і таку нагоду гріх нехтувати.

— Ідеться не про гроші, — гаряче заперечив Стюарт, упиваючить власного щирістю. — Можна запропонувати Атені ще один мільйон, і вона однаково не повернеться. Слід вирішити проблему з її так званим тривало відсутнім чоловіком.

Запанувала лиховісна мовчанка, увага кожного напружилась до краю. Адже названо суму. Може, це перший клин?

— Грошей вона не візьме, — уточнив Скіппі Дієр.

Діта Томмі знизала плечима. Вона ні на йоту не вірила Стюартові. Бенц невідривно пас очима Стюарта, що й далі спокійно дивися на Мерріона.

Мерріон оцінив слова Стюарта правильно. За гроші Атена не повернеться. Талант ніколи не буває такий хитрий, і тому він вирішив закрити нараду.

— Мело,— сказав він,— дуже обережно поясніть вашій клієнтці, що коли вона через місяць не почне зніматися, студія припинить роботу над фільмом і візьме збитки на себе. Відтак ми позиватимемо її за все, що вона нам завинила. Їй слід також знати, що в майбутньому вона ніколи не отримає ролі в найбільшій студії Америки, — з усміхом він обвів очима усіх присутніх.— Зрештою, що там у біса якісь п'ятдесят мільйонів!

Усі розуміли, що він не жартує, що його терпець урвався. Діта Томмі занепокоїлась. Для неї цей фільм означав більше, ніж для будь-кого іншого. Він був її дитям. У разі успіху вона перейшла б у категорію тих режисерів, котрих вважали за касових. Тоді вже її згода набувала б ваги зеленого світла. Саме це занепокоєння змусило її сказати:

— Попросіть Клавдію Де Лену порозмовляти з нею. Це одна з найближчих Атениних подруг.

— Не знаю, що гірше — зірка, яка злигається з кимсь із кінообслуги, чи яка дружить з письменником,— презирливо докинув Боббі Бенц.

Тут Мерріонові знов урвався терпець.

— Боббі, не внось недоречностей у ділову розмову. Попроси Клавдію порозмовляти з нею. Так чи так, а цій справі треба покласти край. У нас на черзі інші фільми.

Наступного дня студія «Лоддстоун» отримала чек на п'ять мільйонів доларів. Виписала його Атена Аквітан. Вона повертала отриманий за участь в «Мессаліні» аванс.

Отже, відтепер усе переходило до рук юристів.

Лише п'ятнадцять років знадобилось Ендрю Поллардові, щоб перетворити компанію «Тихоокеанська безпека» на найпрестижнішу охоронну організацію на Західному узбережжі. Почавши з офісу в готельному номері, він займав тепер чотириповерховий будинок у Санта-Моніці з більш як півсотнею постійного штатного персоналу, з півтисячею детективів та охоронців, що працювали за контрактом, плюс нестала резервна група, яка працювала з ним майже цілий рік.

«Тихоокеанська безпека» надавала послуги дуже багатим і дуже знаменитим. Вона захищала житла кіномагнатів як озброєною вартою, так і електронними приладами. Виділяла особистих охоронців для зірок та продюсерів. Виставляла людей в одностроях для стримування натовпів під час багатолюдних масових заходів, як-от вручення академічних нагород. Брала на себе такі делікатні справи, як контррозвідка з метою блокування можливих шантажистів.

Ендрю Поллард домігся успіху завдяки винятковому педантизмові. Він почав ставити знаки «ВОГОНЬ БЕЗ ПОПЕРЕДЖЕННЯ» на землях довкруг будинків своїх багатих клієнтів, уночі ті написи спалахували червоним сяєвом, крім того, у кварталах навколо обгороджених мурами кам'яниць ходили його патрулі. Персонал він добирав прискіпливо і давав доволі високу платню, щоб люди дорожили своїм місцем. Таку щедрість він міг собі дозволити. Його клієнтура складалась із найзаможніших у країні людей, тож і послуги вони оплачували за найвищими ставками. А ще він був досить розумний, щоб тісно співпрацювати з управлінням поліції Лос-Анджелеса від найвищих до найнижчих чинів, мав ділові та приятельські стосунки з Джімом Лоузі, легендарним агентом, що в очах простих полісменів видавався справжнім героєм. Та найважливішим за все була підтримка «родини» Клерікуціо.

П'ятнадцять років тому, коли він був ще зеленим і трошки безтурботним службовцем поліції, його взяв на гачок відділ внутрішнього контролю управління поліції міста Нью-Йорка. Йшлося про невеличкий хабар, уникнути якого було майже неможливо. Тоді Поллард тримався твердо і не виказав вплутаних у цю аферу високих службовців. Це не втекло від уваги пішаків з «родини» Клерікуціо, довелося удатися до низки юридичних заходів, і Ендрю Поллардові запропонували угоду: звільняйся з управління нью-йоркської поліції, тоді відбудешся без покарання.

Поллард з дружиною і дитиною перебрався в Лос-Анджелес, а «родина» дала йому кошти на заснування компанії «Тихоокеанська безпека». Відтак «родина» дала знати, що Поллардовим клієнтам не слід докучати, що в їхні будинки не можна вламуватись, що їхні ювелірні прикраси не підлягають крадіжці, а якщо їх хтось помилково вкраде, їх слід негайно повернути. Ось чому вогненний напис «ВОГОНЬ БЕЗ ПОПЕРЕДЖЕННЯ» осявав ще й добру репутацію охоронного агентства.

Успіх Ендрю Полларда був майже містичний, на кам'яниці під його охороною ніхто ніколи не зазіхав. Особисті охоронці з його фірми були майже так само добре вишколені, як і агенти ФБР, отже, проти компанії ніколи не було позовів за зловживання, за сексуальні домагання до клієнтів або за приставання до неповнолітніх; всі ці переступи інколи траплялись у сфері безпеки. Було, правда, кілька спроб шантажувати, бувало, що дехто з охоронців продавав скандальним газетам скандальні таємниці, але такі оказії, зрештою, неминучі. Хай там як, але справи, за які брався Поллард, виконувались чисто й ефективно.

Його компанія мала комп'ютерний доступ до конфіденційної інформації про людей на всіх суспільних рівнях. Цілком природно, що коли «родині» Клерікуціо були потрібні якісь дані, вона їх отримувала. Поллард непогано заробляв, був удячний «родині». До того ж раз у раз траплялася робота, якої він не міг доручити своїм охоронцям, і там, де слід було вдатись до фізичного впливу, доводилось звертатися за допомогою до західного брульйоне.

Не бракувало доволі спритних хижаків, кому Лос-Анджелес та Голлівуд ввижалися райськими джунглями, що аж кишать жертвами. Не бракувало кінодіячів, що вскочили у змащені медом пастки шантажистів, будуарних кінозірок, садомазохістичних режисерів, педофільних продюсерів — і всі вони потерпали, що їхні таємниці випливуть на чисту воду. Поллард мав репутацію людини, котра залагоджувала такі справи тонко й розважливо. З ним можна було домовитись про найнижчу можливу плату, і бути певним, що ніхто не спробує шантажувати вдруге.

Боббі Бенц запросив Ендрю Полларда до свого кабінету наступного дня після вручення Оскарів.

— Мені потрібна вся інформація, яку ви могли б роздобути про особу того Боза Сканнета,— сказав він Поллардові.— Мені потрібне все про минуле Атени Аквітан. Як на таку кінозірку, ми знаємо про неї надто мало. Також я хочу, щоб ви домовились із Сканнетом. Атена потрібна нам ще на три-шість місяців для роботи над фільмом, тож із Сканнетом слід залагодити так, щоб він забрався звідси якомога далі. Запропонуйте йому двадцять тисяч на місяць, але можете торгуватися до сотні.

— А далі хай робить, що хоче?— діловито поцікавився Поллард.

— Далі нехай ним опікується влада,— відповів Бенц.— Вам, Ендрю, слід бути дуже обачним. Цей тип із впливової сім'ї. Треба, щоб на кіноіндустрію не впала тінь підозри в недозволеній тактиці, бо це може поставити хрест на картині й зашкодити студії. Тому з ним просто домовтеся. Крім того, ми пропонуємо вашій фірмі забезпечити її особисту недоторканість.

— А якщо він не погодиться? — спитав Поллард.

— Тоді доведеться вам охороняти її вдень і вночі,— відповів Бенц,— поки закінчимо фільм.

— Я міг би трошки накласти на нього лапу,— запропонував Поллард.— Звичайно, тільки в рамках закону. Чогось конкретного поки-що не скажу.

— У нього надто хороші зв'язки. Поліція старається з ним не заводитись. Навіть Джім Лоузі, хоч він і великий приятель Скіппі Дієра, не хоче брати його за карк. Навіть якщо не зважати на громадську думку, студію можуть позивати на величезні суми. Я, правда, не кажу, щоб ви з ним панькалися, як з мімозою, але...

Поллард зрозумів. Трошки безцеремонності, щоб настрахати хлопця, але дати відчіпного скільки попросить. Він сказав:

— Мені буде потрібний готовий контракт.

Із шухляди столу Бенц витягнув конверт.

— Він підписує три примірники, тут ще є чек на п'ятдесят тисяч як аванс. Цифри в контракті не проставлені, заповните самі, коли домовитесь.

Коли Поллард виходив, Бенц кинув йому навздогін:

— Ваші люди на врученні Оскарів були ні до чого. Повзали, задрипанці, як сонні мухи.

Поллард не образився. Тут Бенц мав слушність.

— Там були тільки пости нагляду за порядком,— пояснив він.— Не переймайтеся. Міс Аквітан охоронятимуть найдосвідченіші з моєї команди.

Через добу вся інформація про Боза Сканнета була вже в комп'ютерах «Тихоокеанської безпеки». Йому тридцять чотири роки, випускник Техаського господарського університету, де виступав напівзахисником у збірній, відтак на один сезон перейшов у професійний футбол. Його батькові належав банк у Х'юстоні, та більше важило те, що його дядько заправляв у Техасі політичною машиною Республіканської партії і був близьким особистим другом президента. Скрізь в усе вплутані великі гроші.

Сам по собі Боз Сканнет теж був штучка. Як віце-президент батькового банку він ледь вислизнув з-під суду за махінації з нафтовими ліцензіями. Шість разів його заарештовували за фізичне насильство. Одного разу так жорстоко відлупцював двох полісменів, що ті потрапили в шпиталь. До суду не дійшло тільки тому, що Боз відкупився. Не доводячи справу до суду був відкликаний позов про сексуальні домагання. Перед усім цим Боз у двадцять один рік побрався з Атеною і через рік став батьком дівчинки. Дитину назвали Бетані. Коли дружині було двадцять, вона зникла разом з їхньою дитиною.

Все це дозволило Ендрю Поллардові належно оцінити ситуацію. Сканнет як людина — лайно. Десять років носив камінь за пазухою на власну дружину, завів бійку з озброєними полісменами і був доволі дужий, щоб змусити їх лягти в шпиталь. Шанси настрахати такого дорівнювали нулю. Заплатити, змусити підписати контракт, і нехай він хоч западеться.

Поллард зателефонував Джімові Лоузі, що вів справу Сканнета в Лос-Анджелеському управлінні поліції. До Лоузі, фараона, до чиєї слави він і сам хотів би дорости, Поллард відчував повагу. Стосунки між ними були ділові. Кожного Різдва Лоузі отримував від «Тихоокеанської безпеки» гарненький подарунок. Тепер Поллардові була потрібна поліційна підказка, хотілося дізнатися про все, що Лоузі мав по цій справі.

— Джіме,— почав Поллард,— ти міг би передати мені об'єктивну на Боза Сканнета? Мене цікавить його адреса в Лос-Анджелесі, і хотілося б знати про нього трохи більше.

— Жодних проблем, — згодився Лоузі,— але звинувачення проти нього були зняті. Чому він тебе цікавить?

— Просять охоронців від нього, — пояснив Поллард.— Наскільки цей тип небезпечний?

— Ідіот скажений. Якщо наблизиться, дай своїм охоронцям команду стріляти.

— Тоді ти мене заарештуєш,— сміючись сказав Поллард.— Це порушення закону.

— Звісно,— погодився Лоузі.— Буду змушений. Отаке наше задрипане життя.

Боз Сканнет зупинився у скромному готелику на Океанській авеню в Санта-Моніці, і це занепокоїло Ендрю Полларда, бо звідти було тільки п'ятнадцять хвилин машиною до будинку Атени Аквітан у Малібу-Колоні. Поллард розпорядився, щоб наряд у чотири охоронці пильнував будинок Атени, а двох поставив у готелі стежити за Сканнетом. Після цього домовився із Сканнетом про зустріч у другій половині дня.

З собою Поллард узяв трьох найдебеліших хлопців. З такими, як Сканнет, ніколи наперед не вгадаєш, що може трапитись.

Сканнет запросив їх у номер. Поводився люб'язно, привітався усміхнено, одначе нічого не запропонував випити. Дивно, але на ньому був піджак і сорочка з краваткою, мабуть, аби показати, що він усе-таки банкір. Поллард назвав себе і відрекомендував своїх трьох охоронців, усі троє показали посвідчення «Тихоокеанської безпеки». Сканнет широко усміхнувся до них і сказав:

— Ви, хлопці, нівроку величенькі. Закладаюся на сто зелених, що в чесному поєдинку я будь-кого з вас змушу накласти в штани.

Охоронці, люди добре вишколені, тільки чемно посміхнулись у відповідь, одначе Поллард вирішив за краще вдати ображеного. Гонор із розрахунку.

— Ми, пане Сканнет, прийшли у справах,— сухо почав він,— а не слухати ваші погрози. Студія «Лоддстоун» ладна заплатити вам п'ятдесят тисяч негайно і по двадцять тисяч доларів щомісячно протягом восьми місяців. Усе, що від вас вимагається — це покинути Лос-Анджелес.— Поллард витяг із дипломата примірники контракту й зелено-білий чек на великому бланку.

Сканнет усе проглянув.

— Дуже простенький контракт,— сказав він.— Мені навіть не потрібний юрист. Та й гроші тут невеличкі. Я розраховував на сто тисяч наперед і по п'ятдесят щомісячно.

— Забагато,— відрубав Поллард.— У нас є судовий наказ про обмеження ваших пересувань. Якщо зайдете в квартал, де живе Атена, потрапите за грати. Атена перебуває під нашою цілодобовою охороною. Крім того, я виставив групу нагляду за вашим пересуванням. Отже, вважайте, що ви ці гроші просто знайшли на дорозі.

— Я, певне, мав приїхати в Каліфорнію раніше. Тут вулиці забруковані золотом. А чого ви мені взагалі платите?

— Студія має намір дати міс Аквітан деякі гарантії,— пояснив Поллард.

— То вона й справді така славетна зірка?— насмішкувато протяг Сканнет.— Що ж, вона завжди вирізнялася з-поміж решти. Подумати тільки, що я трахкав її по п'ять разів на день,— він вишкірив зуби в бік охоронців.— Уміє своє виторгувати.

Поллард з цікавістю придивлявся до Сканнета. Нівроку вродливий, як мужній ковбой на рекламі сигарет «Марлборо», хіба тільки шкіра червона від сонця та пиятики і статура кремезніша. І говорить з тією чарівною південною протяжністю, в якій присутні і гумор, і небезпека. Перед такими не встоюють чимало жінок. У Нью-Йорку він знав кількох схожих на нього полісменів, про яких ходила слава, як про сексгероїв. Їх посилають розслідувати справи про вбивство, а через тиждень вони вже втішають удів. Якщо добре поміркувати, то й Джім саме такий. А от Поллардові тут не таланило.

— Не забуваймо про справу,— нагадав Поллард. Йому хотілося, щоб Сканнет підписав контракт і взяв чек у присутності свідків, згодом, якщо доведеться, студія могла б порушити проти нього справу про здирництво.

Сканнет сів за стіл.

— У вас знайдеться ручка?— попросив він.

Поллард дістав із дипломата ручку і вписав у пропусках суму в двадцять тисяч щомісячно. Сканнет помітив це й весело вигукнув:

— Овва, я міг отримати більше!— потім він підписав усі три примірники.— Коли я маю покинути Лос-Анджелес?

— Цього ж вечора,— відповів Поллард,— я відвезу вас у аеропорт.

— Ні, дякую,— відмовився Сканнет.— Подамся краще машиною в Лас-Вегас і там пограю на ваш чек.

— Я простежу за цим,— запевнив Поллард. Настав момент трохи показати силу.— Дозвольте вас попередити: коли ви знову з'явитеся в Лос-Анджелесі, я буду змушений заарештувати вас за здирництво.

Сканнетове червоне обличчя весело засяяло.

— Дуже б мені хотілося. Тоді я стану такий самий знаменитий, як і Атена.

Цього ж вечора група стеження доповіла, що Боз Сканнет виїхав, але тільки щоб перебратися в готель «Беверлі-Гіллз», і вніс чек у п'ятдесят тисяч доларів на свій рахунок у «Банк оф Америка». Полларда це навело на кілька висновків. По-перше, Сканнет мав вплив, бо поселився в готель «Беверлі-Гіллз», і по-друге, що він чхати хотів на домовленість. Поллард повідомив про це Боббі Бенцові і попросив інструкцій. Бенц попросив його, щоб він ані пари з вуст. Контракт уже показали Атені, аби заспокоїти її й переконати повернутися на знімальний майданчик. Правда, він не сказав Поллардові, що Атена розсміялася їм у обличчя.

— Можете зупинити оплату чека,— порадив Поллард.

— Ні,— не погодився Бенц.— Чек нехай реалізовує, і тоді ми позиватимемо його за шахрайство або за здирництво, як там уже складеться. Я просто не хочу, щоб Атена довідалась, що він іще в місті.

— Я подвою число охоронців,— сказав Поллард,— але якщо він навіжений, якщо затявся нашкодити, то цим не зарадиш.

— Блефує,— мовив Бенц.— Якщо першого разу ні на що не зважився, то навіщо йому це тепер?

— Можу пояснити. Ми вдерлися в його номер. І знаєте, що там знайшли? Каністрочку зі справжньою кислотою.

— Холера!— не стримався Бенц.— А в поліцію можна повідомити? Може, сказати Джімові Лоузі?

— Наявність кислоти — ще не злочин,— пояснив Поллард.— А от проникнення в помешкання — злочин. Сканнет може посадити мене за грати.

— Мені ви нічого не казали,— поспішив запевнити Бенц.— Цієї розмови між нами ніколи не було. І забудьте все, що знаєте.

— Звичайно, пане Бенц. Цієї інформації я навіть не впишу в рахунок.

— Вельми вдячний!— саркастично засвідчив Бенц.— Не забувайте телефонувати.

Скіппі Дієр давав інструктаж Клавдії. І, як годиться у взаєминах продюсера і сценариста, наставляв:

— Можеш буквально цілувати Атену в зад, можеш плазувати, плакати і навіть учинити істерику. Тобі слід нагадати їй про все, що ти для неї зробила як близька і щира подруга і як колега за фахом. Ти мусиш повернути Атену до роботи.

До стилю Скіппі Клавдія вже звикла.

— А чому саме я?— спокійно запитала вона.— Ти продюсер, Діта — режисер, Бенц — президент «Лоддстоуна». Йдіть, шановні, й лижіть їй гепу. Тут у вас досвіду набагато більше, ніж у мене.

— Бо початковий задум належав таки тобі,— затявся Дієр.— Ти задля власної вигоди написала первісний сценарій, ти підбила мене і ти умовила Атену. Якщо задум провалиться, твоє ім'я довіку пов'язуватимуть із цим провалом.

Коли Дієр вийшов і Клавдія залишилась у кабінеті сама, то зрозуміла, що він має рацію. В розпачі вона раптом подумала про свого брата, про Кросса. Він був єдиним, хто міг тут зарадити, вчинити так, що проблеми з Бозом не буде. Їй ненависною була сама думка про спекуляцію на дружбі з Атеною, вона знала, що Атена може відмовити їй, а от Кросс ніколи не відмовить. Ще ніколи не відмовляв.

Клавдія набрала телефонний номер готелю «Ксанаду», одначе їй сказали, що Кросс мав би бути в Дестамі і до завтра не повернеться. Ця звістка оживила всі дитячі спогади, які вона завжди воліла забути. Братові у Дестам Клавдія ніколи б не подзвонила. З власної волі вона нізащо не хотіла мати щось спільного з усіма Клерікуціо. Їй ніколи не хотілося згадувати своє дитинство, думати про батька чи про когось із Клерікуціо.