Останній дон

Розділ 3

Легенда про затятість «родини» Клерікуціо народилась на Сицилії понад століття тому. Тоді Клерікуціо провадили двадцятилітню війну з «родиною»-суперником за право володіти клаптем лісу. Патріарх супротивного клану дон П'єтро Форленца лежав на смертному одрі, виживши у вісімдесятип'ятирічній боротьбі тільки задля того, щоб за який тиждень, як напророкував лікар, сконати від серцевого нападу. Член «родини» Клерікуціо проник у почивальню вмирущого і заколов його, вигукуючи, що стариган на мирну смерть не заслужив.

Дон Доменіко Клерікуціо часто любив переповідати цю давню історію про вбивство, щоб показати, які безглузді були старосвітські методи, наголосити, що сліпа затятість — це пуста й нерозумна бравада. Затятість — надто цінна зброя, щоб її марнувати, тож її треба берегти тільки для важливої мети.

Доказів не бракувало, бо саме затятість спричинилася до розгрому «родини» Клерікуціо на рідній Сицилії. Коли фашисти на чолі з Муссоліні здобули абсолютну владу над Італією, вони зрозуміли, що мафію слід знищити. Тож фашисти і заходилися її викорінювати, нехтуючи чинним законодавством і необмежено застосовуючи збройну силу. Мафію скрутили, але тисячі невинних людей разом із мафіозі потрапили за ґрати або втекли з домівок.

Тільки клан Клерікуціо мав мужність збройною силою чинити опір фашистським декретам. Клерікуціо замордували місцевого фашистського префекта, нападали на фашистські залоги. Та найбільше дошкулило фашистам те, що в Палермо, коли Муссоліні виступав з промовою, в нього поцупили дорогого капелюха та імпортну англійську парасольку. Саме цей вияв селянського гумору і презирства виставив Муссоліні на посміховисько всій Сицилії і, зрештою, призвів до знищення клану. Провінцію затопило військо. П'ятсот членів клану Клерікуціо розстріляли на місці. Ще п'ять сотень вислали на голі кам'янисті острови в Середземному морі, де були створені тоді каторжні колонії. Вижила тільки жменька людей, що справді належали до роду Клерікуціо, і юного Доменіко Клерікуціо «родина» переправила в Америку. А там, довівши, що кров своє скаже, дон Клерікуціо збудував власну імперію, виявляючи куди більшу прозірливість і промітність, ніж його предки на Сицилії. Одначе він ніколи не забував, що беззаконна держава — грізний ворог. І тому дуже любив Америку.

Від найперших днів йому відкрили очі на славетний принцип американського правосуддя: краще сотня злочинців залишиться на свободі, ніж покарають одного невинного. Майже втративши дар слова від краси цієї концепції, дон обернувся на палкого патріота. Америка стала йому батьківщиною. Він нізащо б її не покинув.

Натхнений цим відкриттям, дон Доменіко будував імперію Клерікуціо в Америці на куди ґрунтовніших засадах, ніж його рідний клан на Сицилії. Всім політичним та юридичним інституціям він засвідчував свою дружбу щедрими дарунками у вигляді готівки. Не покладався на одне або два джерела прибутку, а урізноманітнював свою діяльність згідно з найкращими традиціями американського підприємництва. До його послуг була будівельна індустрія, утилізація сміття, різні засоби транспортування. Одначе велика ріка готівки надпливала від азартних ігор, в які він був закоханий, на відміну від наркотиків, яким, хоч вони й були найприбутковіші, він не довіряв. Тому останніми роками дон дозволяв «родині» Клерікуціо оперативно втручатися тільки в азартні ігри. Решта «родин» тільки змочували дзьоб Клерікуціо краплинками в п'ять відсотків.

Через двадцять п'ять років вимріяний доном план почав реалізовуватись. Тепер азартні ігри набували респектабельності і, що важливіше, дедалі більше легалізувалися. Щораз міцнішими пагонами витикались державні лотереї, якими держава обшахраювала своїх громадян. Виплата виграшів розтягувалась на двадцять років, а це, зрештою, означало, що уряд взагалі не платив ніяких грошей, а давав тільки відсотки за привласнені гроші. Ще й обкладав їх податками. Дотепний жарт! Усе це дон Доменіко знав якнайдокладніше, бо його «родині» належала одна з компаній, яка влаштовувала лотереї в кількох штатах за неабияку винагороду.

Одначе дон розраховував на день, коли спортивні парі та заклади стануть легальними в усіх Сполучених Штатах, як легальні вони тепер тільки в Неваді. Про це він судив із тих крихт, які збирав на підпільних тоталізаторах. Прибуток лише від ігор на першість Національної ліги з американського футболу, якби спортивні парі набули легальності, сягнув би мільярда доларів тільки за один день. Такий самий прибуток дала б першість Америки з бейсболу з її сімома іграми. Університетські футбольні, хокейні, баскетбольні чемпіонати — все це повноводі потоки. Відтак складна машинерія багатих на марні сподівання спортивних тоталізаторів обернеться на легальні золоті копальні. Дон знав, що сам він не дочекається того переможного дня, але що за світ відкриється перед його дітьми! Клерікуціо зрівняються з князями доби Відродження. Вони стануть покровителями мистецтв, радниками і головами урядів, їх ушанують підручники історії. Доземна золота мантія замете собою сліди їхнього походження. Всі його нащадки, всі прибічники, всі його справжні друзі забезпечать себе навічно. Звичайно, в донових мріях поставало цивілізоване суспільство, що, як велике дерево, сипало плодами, які годують і захищають людський рід. Одначе за коріння цього дерева мав би правити безсмертний змій «родини» Клерікуціо, всмоктуючи поживу з невичерпного джерела снаги й сили.

Якщо «родина» Клерікуціо була святою церквою для багатьох розпорошених по всіх Сполучених Штатах мафіозних імперій, то голова «родини» дон Доменіко Клерікуціо був її папою, якого шанують не лише за розум, а й за силу.

Ще дона Клерікуціо поважали за суворі моральні принципи, які він утверджував у «родині». Всі чоловіки, жінки й діти цілковито відповідали за власні вчинки, попри всілякі там афективні стани, докори сумління чи тяжкі обставини. Суть людини визначають вчинки, а слова — то полова на вітрі. Дон зневажав будь-яку соціологію і всю психологію. Як побожний католик він вірив: розплата за гріхи має відбутись на цьому світі, прощення — на тому. Кожен борг має бути оплачений, і на цьому світі донові присуди були вельми суворі.

Так само суворо дон дотримувався вірності. Передусім — його кревні, на другому місці Бог (хіба він у домі не мав приватної каплиці?), а третьою чергою — обов'язки щодо підданих у межах володінь «родини» Клерікуціо.

Щодо суспільства, щодо уряду — то вони, попри весь донів патріотизм, ніколи не вписувались у його розрахунки. Дон Клерікуціо народився на Сицилії, де суспільство і уряд були його ворогами. Його концепція нескутої волі була дуже однозначною. Або ти йдеш у рабство, щоб заробляти на хліб насущний, втративши гідність і надію, або заробляєш на хліб як людина, що змушує себе поважати. «Родина» — ось твоє суспільство, каратиме тебе Бог, а захистять — твої поплічники. Тільки перед ними в усьому світі ти маєш обов'язки: щоб вони мали шматок хліба на столі, повагу від людей і щит від людської покари.

Не для того дон вибудовував імперію, щоб його діти та онуки якогось дня розчинилися в масі безпорадних людців. Він здобував і далі здобуватиме владу так, щоб ім'я і статки «родини» існували довго, як сама церква. Хіба може людина мати вище призначення, ніж на цьому світі заробляти на хліб насущний, а на тому — постати перед Всемилосердним? А щодо ближніх та їхніх недосконалих суспільних структур, то пішли вони під три чорти.

Дон Доменіко вів свою «родину» аж до вершин могутності. І робив це з жорстокістю Борджія і з витонченістю Макіавеллі плюс вагоме американське підприємницьке ноу-хау. А передусім із патріархальною любов'ю до своїх прибічників. Чесноти винагороджувались. За кривду — відплата. Прожиток гарантований.

Нарешті, як і планував дон, Клерікуціо здобули такі висоти, що відпала потреба брати участь у звичайних операціях кримінального характеру, хіба що цього вимагали аж надто скрутні обставини. За баронів-виконавців, або брульйоне, правили здебільшого члени інших мафіозних «родин», а коли тим «родинам» доводилось ускочити в халепу, вони йшли до Клерікуціо з капелюхами в руках. В італійській мові слова «барон» і «брульйоне» римуються, а серед простолюду словом «брульйоне» називають тих, хто сидить на побігеньках. Якраз донова дотепність, натхнена безперервними проханнями баронів допомогти, перетворила слово «барон» на «брульйоне». Клерікуціо замирювали їх між собою, витягали з-за ґрат, переховували їхні незаконні прибутки в Європі, влаштовували безпечні коридори для контрабанди наркотиків у Америку, використовували свій вплив на суддів та різні урядові інстанції, як федеральні, так і окремих штатів. Допомагати в стосунках із муніципалітетами, як правило, не було потреби. Якщо місцевий брульйоне не міг дати собі ради у місті, де жив, то він не був вартий і дрібки солі на свій кусень хліба.

Економічний геній Джорджіо, старшого сина дона Клерікуціо, покріплював впливовість «родини». Неначе яка праля-чарівниця, він відмивав потужні струмені брудних грошей, що їх сучасна цивілізація вибльовувала із власних нутрощів. Саме Джорджіо завжди намагався погамувати батькову затятість. Понад усе Джорджіо пильнував, щоб «родина» Клерікуціо трималась якомога далі від поля зору громадської уваги. Тому навіть для владних структур «родина» Клерікуціо існувала, мов якийсь НЛО. Оком щось там мимохідь схоплювали, ширились непевні чутки, казочки про крутість і великодушність її членів. Були якісь згадки в картотеках ФБР та поліції, але не з'являлось ніяких публікацій навіть у тих газетах, що прославились описом звитяг решти мафіозних «родин», які самі себе занапастили через власну легковажність та егоїзм.

Не те що «родина» Клерікуціо була зовсім беззубим тигром. Молодші брати Джорджіо, Вінсент і Петі, хоч і не обдаровані таким, як у нього, розумом, затятістю майже рівнялися з доном. У Бронкському анклаві, завжди населеному італійцями, Клерікуціо мали на кого покластися. У цьому анклаві, що складався з сорока квадратних кварталів, можна було б знімати фільми про стару Італію. Серед його мешканців не було бородатих хасидів-євреїв, чорношкірих, азіатів та всілякої богеми, і ніхто з них не мав там жодного бодай невеличкого підприємства або майна. Не було навіть жодного китайського ресторану. Вся нерухомість на цих теренах або належала Клерікуціо, або перебувала під їхнім контролем. Звичайно, траплялося, що дехто з нащадків порядних італійських батьків відпускав довгі косми і вважав себе за гітариста-бунтівника, але таких підлітків спроваджували до родичів у Каліфорнію. Чисельність мешканців Бронкського анклаву поповнювали щороку коштом ретельно просіяних іммігрантів з Сицилії. Бронкський анклав, що його обступили довкола райони з найвищим у світі рівнем правопорушень, був островом, де не знали злочинності.

Піппі Де Лена від мера Бронкського анклаву виріс до брульйоне лас-веґаського регіону в справах «родини» Клерікуціо. Та безпосередньо він усе ж підпорядковувався Клерікуціо, яким досі були потрібні його специфічні таланти.

Піппі втілював саму сутність того, що називалося «кваліфікацією», тобто був «фахівець» високої проби. Він почав рано, набиваючи руку з сімнадцятирічного віку, і в його виконавській діяльності найдужче вражало використання ґароти. Адже юнаки в Америці через свою неоперену гординю з презирством ставились до шовкових шнурків. До того ж він був вельми дужий фізично, високий, а своїм дебелим тілом наганяв страх. Звичайно, вогнепальною зброєю та вибухівкою він володів не менш майстерно. Якщо все це відкинути, то природжена життєрадісність робила Піппі просто чарівним, а завдяки природній невимушеності манер він прихиляв до себе геть кожного, а жінки захоплювались його галантністю, наполовину сицилійсько-старосвітською, наполовину американсько-кіноекранною. Хоч до роботи він ставився якнайповажніше, та був переконаний, що життя створене для втіх.

Піппі не був позбавлений невеличких слабкостей. Як пив, то від щирого серця, не обминав азартних ігор, занадто волочився за спідницями. Він був не такий безжальний, як хотілося б донові, може, тому, що надто полюбляв добре товариство. Одначе всі його слабкості якимсь дивним чином сприяли ще більшій ефективності його роботи. Він належав до тих людей, хто своїми вадами радше виводить із тіла отруту, ніж дозволяє їй нагромадитись.

Звісно, його кар'єрі сприяло те, що він доводився донові небожем. Належав до кревних, а це багато важило, коли Піппі порушив родинну традицію.

Ще нікому не вдалося прожити без помилок. У двадцять вісім років Піппі Де Лена одружився з кохання, ще й ускладнивши свою помилку тим, що взяв собі за дружину абсолютно не підхожу для «фахівця» жінку.

Її звали Наліна Джессап і вона танцювала на естраді готелю «Ксанаду» в Лас-Вегасі. Піппі завжди з гордістю наголошував, що вона була не з тих, хто в першому ряду хизується цицьками і гепою, вона була танцюристка. До того ж, за мірками Веґаса, її вважали інтелігентною. Вона була начитана, цікавилася політикою, а оскільки походила з роду справжніх американців,— білих англосаксів-протестантів із Сакраменто в Каліфорнії,— шанувала старожитні цінності.

Вони були повними протилежностями. Із сфери інтелектуального Піппі не цікавило нічого, читав він зрідка, музики не слухав, не ходив ні в кіно, ні в театр. Обличчям Піппі нагадував буйвола, Наліна — квіточку. Піппі був увесь назовні, міг заворожити співрозмовника, та все ж від нього віяло страхом. Наліна була такої лагідної вдачі, що жодна з її подруг-танцівниць і статисток ніколи не спромоглася підбити її на скандал, які не раз вибухали в їхньому гурті просто з нудьги.

Тільки одне єднало Піппі й Наліну — танець. Бо Піппі Де Лена, грізний «молот» «родини» Клерікуціо, тільки-но ступивши на танцювальний паркет, одразу перетворювався на простакуватого мудрагеля. В танці зосереджувалась для нього поезія, якої він не тямив читати, середньовічна галантність святих лицарів, ніжність, вишуканість кохання; то була єдина мить, коли він сягав того, чого не спромагався розуміти.

Наліні Джессап танець давав нагоду зазирнути в глибини його душі. Коли вони, перед тим як податись до ліжка, танцювали нескінченні години, це перетворювало їхнє кохання на щось ефірне, на справжнє єднання споріднених душ. Під час танцю — чи то на самоті в Наліниній квартирі, чи то на танцювальних паркетах веґаських готелів — Піппі завжди щось розповідав їй.

Оповідач з нього був неабиякий, і то завжди з цікавими історіями напохваті. Своє захоплення Наліною Піппі висловлював улесливо й дотепно. Його чоловіче єство приголомшувало, але він складав цю потугу до її ніг, наче раб, і покірливо слухав її. Він пишався нею і зацікавлено слухав, коли вона заводила мову про книжки і театр, про обов'язок демократії підтримувати впосліджених, про права негрів, визволення Південної Африки, обов'язок годувати знедолених у третьому світі. Такі сентименти зворушували Піппі. Для нього вони звучали, мов далека екзотика.

Важило те, що вони влаштовували одне одного в ліжку, що їхні протилежності взаємно притягувались. Посприяло їхньому коханню й те, що перед Піппі поставала справжня Наліна, а справжнього Піппі Наліна ніколи не бачила. Вона бачила тільки чоловіка, який її обожнював, засипав подарунками, вислуховував її мрії.

Вони побралися через тиждень після знайомства. Наліні виповнилось тільки вісімнадцять років, і когось кращого в житті вона не бачила. Піппі було двадцять вісім, і він був щиро закоханий. Його також виховували на старожитніх цінностях, бачених, правда, з протилежного боку, і вони обоє прагнули створити сім'ю. На той час Наліна була вже сиротою, а Піппі не поспішав розповідати Клерікуціо про своє нове захоплення. До того ж схвалення він не сподівався. Краще поставити їх перед фактом, а далі все потихеньку владнається. Вони повінчались у сектантській церкві.

І тут Піппі не зовсім угадав. Його одруження дон Клерікуціо схвалив. Як він часто приказував: «Найперший життєвий обов'язок чоловіка — самому заробляти на прожиток, але навіщо заробляти, коли не мати ні жінки, ні дітей?» Дона натомість образило, що з ним не порадились, що не справили весілля як великої «родинної» події для всіх Клерікуціо. Зрештою, в жилах Піппі текла кров Клерікуціо.

Своє ставлення дон висловив уїдливим «Хай собі танцюють під три чорти», та попри все послав щедрі весільні подарунки. Величезний «б'юїк», право власності на інкасаційне агентство, яке на той час давало королівський прибуток у сто тисяч доларів на рік, підвищення. Піппі Де Лена мав і далі служити «родині» Клерікуціо вже як один з тісно пов'язаних із нею брульйоне на Заході, але від Бронкського анклаву його відлучили, бо хіба може некатоличка жити в гармонії з правовірними? Для всіх них вона була така ж чужа, як мусульмани, чорношкірі, хасиди та азіати, для яких двері були завжди зачинені. Одне слово, хоч Піппі і залишився «молотом» «родини», хоч він і був бароном у регіоні, дещицю свого впливу в дестамському палаці він утратив.

На негучній скромній церемонії одруження старостою і боярином водночас був Альфред Ґроневельт — власник готелю «Ксанаду». Після всього він улаштував невеличку вечерю, де наречена і наречений протанцювали цілісіньку ніч. Наступні роки позначились зародженням та зміцненням щирої і відданої дружби Ґроневельта й Піппі.

Подружнє життя тривало достатньо довго, щоб Наліна привела на світ двох діточок — сина й доньку. Хлопчика при хрещенні нарекли Кроччіфіксіо, але завжди називали Кроссом, у десять років він уже був маминою подобою — мав зграбну будову і майже по-жіночому вродливе обличчя. Одначе фізичну силу та виняткову спритність він успадкував від батька. Молодша від нього дев'ятирічна Клавдія зовнішністю нагадувала батька, грубі риси обличчя не робили її бридкою тільки завдяки дитячій свіжості та невинності, але від батькових талантів їй не дісталось нічого. Натомість від Наліни їй перейшло замилування до книжок, музики і театру, лагідність материного серця. Цілком природно, що Кросс і Піппі були близькі між собою, а Клавдія тісніше горнулася до матері, до Наліни.

За одинадцять років до того, як сім'я Де Ленів розпалася, ще все було гаразд. Піппі утвердився у Вегасі як брульйоне, як інкасатор готелю «Ксанаду», і далі прислужувався як «молот» «родині» Клерікуціо. Розбагатів, жив на широку ногу, хоча, як звелів дон, не хизувався цим. Пив, грав, танцював із дружиною, бавився з дітьми й намагався підготувати їх до переходу в доросле життя.

Не бідне на небезпеки власне життя навчило Піппі зазирати далеко наперед. Це була одна з запорук його успіху. Дуже рано він почав дивитись на Кросса не як на дитину, а як на Кросса дорослого мужа. Він хотів, щоб у майбутньому той муж став його спільником. Або ж, мабуть, йому хотілося мати в житті хоч єдину близьку живу істоту, на яку він міг би беззастережно покластися.

Тому Піппі й виховував Кросса, показував усілякі викрутні в азартних іграх, брав із собою на обіди до Ґроневельта, щоб Кросс міг послухати оповіді про різні способи, якими намагаються обшахрувати казино. Ґроневельтовим вступним словом завжди було: «Мільйони людей щоночі забувають про сон і вираховують, як обдурити моє казино».

Піппі брав Кросса на полювання, вчив білувати і тельбушити дичину, призвичаював до запаху крові і вигляду власних закривавлених рук. Змусив Кросса ходити на тренування з боксу, аби син пізнав, що таке біль, учив користуватися вогнепальною зброєю і доглядати її, одначе про ґароту ніколи не прохопився; зрештою, то була його власна розвага, не така вже й практична з погляду сьогодення. До того годі було б пояснити хлопцевій матері призначення тієї мотузки.

«Родина» Клерікуціо мала простору мисливську хатину в горах Невади, і Піппі проводив там сімейні відпочинки. Він брав дітей на полювання, поки Наліна в затишку хатини заглиблювалась у свої книжки. На полюванні Кросс легко підстрілював вовків і оленів, деколи навіть пум та ведмедів, а це свідчило про Кроссові здібності, про те, що йому легко давалося володіння зброєю, що він обережний з нею, не розгублювався в мить небезпеки, ніколи не кривився, сягаючи рукою в закривавлені нутрощі та слизькі кишки. Відрубуючи кінцівки і голови, розбираючи здобич, він ніколи не виказував гидливості.

Клавдія, правда, не мала таких чеснот. Вона здригалася від пострілу і відверталася, коли білували оленя. Після кількох мисливських виправ вона відмовилась покидати хатину і проводила час із матір'ю, читаючи або прогулюючись уздовж недалекого потоку. Клавдія навіть відмовлялась рибалити — їй нестерпно було всаджувати гострий сталевий гачок у м'якого хробака.

Піппі зосередився на синові. Він виклав йому основи доброго поводження. Ніколи не виказувати найменшого гніву, нічого про себе не розповідати. Викликати в усіх повагу до себе ділом, а не словами. Шанувати своїх кревних родичів. Азартна гра — це відпочинок, а не спосіб заробити на прожиття. Любити батька, матір, сестру, та боронь Боже любити іншу, крім власної дружини, жінку. А дружина — це жінка, яка народжує твоїх дітей. А коли вже є дружина й діти, ти приречений діставати їм хліб насущний.

Кросс був такий хороший учень, що батько захоплювався ним до нестями. Йому подобалось, що Кросс дуже схожий на Надіну, що успадкував її Граційність, і був її справжньою подобою, не маючи тих інтелігентських дивацтв, які ось тепер доводять сім'ю до руїни.

Піппі ніколи не вірив у донову мрію, що все молодше покоління увіллється в законослухняне суспільство; він навіть не вірив, що дон обрав найкращий напрямок діяльності. Геній старигана він визнавав, але великий дон мав свої романтичні забаганки. Хай там як, але батькам завжди хотілося, щоб сини працювали разом з ними, були схожі на них; кров залишається кров'ю, і її ніколи не змінити.

Саме в цьому Піппі мав рацію. Попри всі донові прогнози навіть його власний онук Данте, як виявилось, не вкладався у великі задуми. В Данте озвалася давня сицилійська кров, він був пожадливий до влади і нестримний. Він ніколи не вагався порушити чи то закони суспільства, чи то закони Господні.

Коли Кроссові було сім років, а Клавдії шість, Кросс, агресивний від природи, взяв собі за звичку стусати Клавдію кулаком у живіт, навіть у батьковій присутності. Клавдія плакала й просила захисту. Піппі, як батько, міг цю проблему вирішити різними шляхами. Міг гримнути на Кросса, щоб той припинив, а коли б син не послухався, — підняти його за комір і потрусити в повітрі, як робив уже не раз. Міг наказати Клавдії дати здачі. Міг дати Кроссові прочухана, як бувало вже раз чи двічі. Та одного разу, мабуть, тому, що щойно пообідав і йому було ліньки, чи, радше, тому, що Наліна завжди сварилась, коли в стосунках з дітьми він удавався до сили, Піппі спокійно запалив сигару і сказав Кроссові:

— За кожен удар по сестрі я їй даватиму долар.

А оскільки Кросс і далі стусав сестру, Піппі обсипав зраділу Клавдію зливою доларових банкнотів. Кросс, украй розстроєний, нарешті вгомонився.

Піппі засипав дружину подарунками, але то були подарунки господаря рабові. То були хабарі, щоб дружина заплющила очі на власне рабство. Дорогі і то ще й як дорогі: каблучки з діамантами, хутра, подорожі до Європи. Для відпочинку він купив їй будиночок в Сакраменто, бо вона ненавиділа Вегас. Коли дарував їй «бентлі», то, вручаючи автомобіль, одягся в шоферську уніформу. Перед самим кінцем їхнього подружнього життя подарував їй старовинний перстень з сертифікатом, що він належить до цінностей родини Борджія. Єдине, в чому Піппі її обмежував, то це в користуванні кредитними картками: вона мала оплачувати їх грошима, виділеними на хатні потреби. Сам Піппі картками ніколи не користувався.

Його лібералізм виявлявся в іншому. Наліні була надана повна особиста свобода: Піппі не був ревнивим чоловіком-італійцем. Хоч сам він, окрім як у справах, за кордон ніколи не їздив, Наліна могла з подругами подорожувати до Європи, бо їй так кортіло оглянути лондонські музеї, побувати на балеті в Парижі, послухати італійську оперу.

Інколи Наліні ставало дивно, що Піппі її нітрішки не ревнує, і тільки з роками вона зрозуміла, що жоден чоловік з їхнього кола не наважився б до неї залицятись.

Про їхнє одруження дон Клерікуціо колись саркастично відгукнувся:

— Невже вони гадають, що все життя танцюватимуть?

Час показав, що ні. Як танцюристка Наліна була не дуже добра, щоб досягти вершини: хоч як дивно, але їй стали на заваді задовгі ноги. Не могла вона стати й найманою дівчиною для вечірок, бо трактувала життя надто поважно. Саме тому Наліна була наче створена для сім'ї. І перші чотири роки вона тішилася щастям. Доглядала діточок, ходила на лекції в Невадський університет і жадібно читала.

А от Піппі втратив інтерес до навколишнього: його не обходили проблеми тих чорношкірих скигліїв, які не годні навіть навчитися красти так, щоб їх не ловили, а коли йдеться про корінних американців, отих індіанців, то, хто вони є, нехай забираються під три чорти. Дискусії про книжки чи музику взагалі лежали за межами його культурних обріїв. А Налінина вимога, щоб він ніколи не смів ударити власних дітей, просто спантеличила його. Адже малі діти такі ж нерозумні, як худоба, і як змусити їх поводитись пристойно, не давши прочухана? Адже він завжди дивився, щоб не завдати їм шкоди.

Отож на четвертому році подружнього життя Піппі став заводити коханок. Одну в Лас-Веґасі, одну в Лос-Анджелесі і одну в Нью-Йорку. Наліна відплатила тим, що здобула вчительський диплом.

Наліна й Піппі старались як могли зберегти сім'ю. Любили дітей і намагались зробити їхнє життя приємним. Довгі години Наліна разом з дітьми читала, співала і танцювала. Шлюб тримався ще й на доброму гуморі Піппі. Його життєрадісна та буйна натура якось загладжувала недогоди між чоловіком і дружиною. І син, і дочка любили матір і шанували батька. Матір — бо вона така мила, лагідна, вродлива і сповнена щедрої любові, батька — бо він сильний.

І батько, і мати були прекрасними вчителями. Від матері діти навчилися чемної поведінки, добрих манер, танців, вміння одягатись і охайності. Батько вчив крутитися в житті, оберігати себе від травм, грати в азартні ігри та підтримувати тіло в добрій формі за допомогою спорту. За те, що батько деколи прикладав до них руку, вони ніколи не ображались. Головним чином тому, що батько чинив так тільки задля науки, ніколи при цьому не злостився, а згодом ніколи не дорікав.

Кросс ніколи не відчував страху, але його можна було переконати. Клавдії бракувало братової відваги, та вона була по-своєму непоступлива. Багато важило й те, що діти ніколи не знали безгрошів'я.

Минали роки, і Наліні все більше впадали в око певні обставини. Попервах дрібниці. Коли Піппі учив дітей грати в карти — покер, очко, джин — то шахрував і відбирав усі їхні кишенькові гроші. Відтак, наприкінці, піддавався, і дітям здавалося, ніби їм неймовірно щастить, потім вони засинали з радісним відчуттям перемоги. Найдивовижнішим було те, що дитиною Клавдія любила азартні ігри куди більше за Кросса. Згодом Піппі завжди демонстрував, як він їх піддурював. Наліна гнівалась, вона відчувала, що життями дітей він грав так само, як і її власним. Піппі виправдовувався тим, що так треба для виховання. Вона заперечувала, що це не виховання, а розбещення. Він казав, що хоче підготувати їх до реалій життя, вона ж хотіла навчити їх бачити красу. У Піппі в гаманці завжди було надто багато готівки, обставина така ж підозріла в очах дружини, як і в очах податкового інспектора. Правда, Піппі був власником прибуткового підприємства — інкасаційного агентства — одначе, як на таку незначну сферу підприємництва, вони жили надто заможно.

Коли сім'я відпочивала на Сході і навідувалась до сім'ї Клерікуціо, Наліна не могла не помітити тієї шани, з якою ставились до Піппі. Вона зауважила, які запобігливі, на відміну від ставлення до решти людей, були з ним чоловіки, їй упали в око довгі розмови чоловіків на самоті.

Були й інші дрібниці. Піппі принаймні раз на місяць відлучався кудись у справах. Вона ніколи не знала подробиць його поїздок, а він ніколи ні про що не розповідав. Піппі мав дозвіл на вогнепальну зброю, що, зрештою, природно для людини, яка провадить інкасацію великих сум грошей. Піппі був дуже обережний. Ні Наліна, ні діти ніколи не мали доступу до зброї, набої він тримав під ключем у окремих шухлядах.

З роками поїздки Піппі почастішали, Наліна більше часу проводила вдома з дітьми. У ліжку Піппі й Наліна ставали дедалі чужіші одне одному, і хоч Піппі в пристрасті демонстрував щораз більше ніжності та розуміння, вони все більше й більше віддалялись одне від одного.

Людині неможливо роками приховувати свою справжню вдачу від того, хто живе з нею поруч. Наліна бачила, що Піппі живе тільки власними забаганками, що він схильний до насильства від природи, хоч ніколи не показує силу в стосунках з нею. Піппі був потайливий, дарма що вдавав щиросердість, а за його люб'язністю чаїлася невідома небезпека.

Він мав невеличкі примхи, що інколи видавалися милими. Наприклад, усі навколо нього неодмінно мали поділяти його власні вподобання. Якось вони запросили одне подружжя на вечерю до італійського ресторану. Подружжя не дуже полюбляло італійської кухні і їло мало. Коли Піппі помітив це, то не спромігся доїсти власної порції.

Інколи Піппі розповідав про свою роботу в інкасаційному агентстві. Його клієнтами були майже всі значні готелі у Веґасі, він збирав гроші за непокриті маркери в клієнтів, які відмовлялися платити. Наліні Піппі щоразу казав, що до насильства вони ніколи не вдаються, тільки до особливих методів переконування. Адже повернути власний борг — це справа честі, кожен має відповідати за свої вчинки, і Піппі особисто ображало, коли поважні люди не завжди дбали про своє добре ім'я. Лікарі, юристи, президенти корпорацій були ласі на приємні послуги з боку готелю, а згодом відмовлялися виконувати свою частину джентльменської угоди. Та змусити їх платити було легко. Приходиш в установу і здіймаєш бучу, щоб чули клієнти та співробітники. Розігруєш сцену, жодних погроз, обзиваєш їх легкодухами, розбещеними гравцями, які нехтують роботою і грузнуть у нечесті.

З дрібними підприємцями було важче, бо то скнари, які мудрують, як за цента купити долар. Траплялися й мудрагелі, які виписують непокриті чеки, а потім виправдовуються, буцімто сталася помилка. Улюблені викрутні. Дають тобі чек на десять тисяч, коли на рахунку у них заледве вісім. Але Піппі мав доступ до банківської інформації, тож він усього-на-всього вносив на рахунок клієнта ще дві тисячі доларів і знімав усі десять. Піппі задоволено сміявся, пояснюючи Наліні такі вдалі ходи.

Та найважливішою частиною його роботи, розказував Піппі, було не тільки змусити гравця розрахуватися з боргами, а й переконати його грати далі. Цінувався навіть ущент прогорілий гравець. Адже він мав роботу. Заробляв гроші. Отже, тобі слід відтермінувати його борг, спонукати грати в твоєму казино без кредиту і розплатитись, коли виграє. Якось увечері Піппі розповів Наліні про неймовірно, як на нього, смішний випадок. Того дня він працював у своїй конторі, розміщеній у невеликому торговельному пасажі поблизу готелю «Ксанаду», і почув на вулиці стрілянину. Він вискочив якраз учасно, щоб побачити двох озброєних чоловіків, які вибігали з сусідньої ювелірної крамниці. Без довгих вагань Піппі вихопив пістолета і почав стріляти по них. Ті вскочили в автомобіль, який стояв напоготові, і здиміли. Через кілька хвилин примчала поліція і, допитавши всіх, заарештувала Піппі. Звісно, вони знали, що в нього був дозвіл на зброю, але своїми пострілами він скоїв злочин «створення небезпеки для навколишніх через необережність». Альфред Ґроневельт мав іти в поліційний відділок і забирати його на поруки.

— І навіщо я туди ліз? — дивувався Піппі.— Альфред сказав, що в мені просто озвався мисливець. А я тут нічого не розумію. Адже я стріляв по грабіжниках! Хіба я не боронив суспільство? А вони мене під замок. Вони мене під замок!

Одначе ці маленькі демонстрації власної вдачі були певною мірою розрахованими хитрощами з боку Піппі, щоб Наліна могла бодай пізнати частину його вдачі, не заглиблюючись у справжні таємниці. Остаточно зважитись на розлучення її змусив арешт Піппі Де Лени за вбивство...

Денні Фуберта, власник одного нью-йоркського бюро подорожей, купленого колись за прибутки від лихварства під прикриттям тепер уже згаслої «родини» Сантадіо, більшість свого заробітку мав як аґент-вербувальник для Веґаса.

Аґент-вербувальник підписував із якимсь веґаським готелем контракт на доставку в готельні лещата аматорів відпочинку за гральним столом. Щомісяця Денні Фуберта організовував чартерний рейс на «Боїнґу-747» і навербовував близько двох сотень клієнтів для відвідин готелю «Ксанаду». За твердо встановлену плату в тисячу доларів клієнт мав безплатний переліт з Нью-Йорка у Веґас і назад, безкоштовні напої та сніданок у літаку, безкоштовний номер, харчування і напої в готелі. У Фуберти завжди був довгий список тих, хто стояв на черзі, а клієнтів він добирав дуже ретельно. Придатними були люди з добре оплачуваною роботою, хоча не конче легальною, і вони мали грати в казино принаймні чотири години щодня. І, звичайно, по змозі їм годилося відкрити кредит у касі готелю «Ксанаду».

Одним з найвагоміших активів Фуберти була його дружба з віртуозами шахрайств, грабіжниками банків, наркоділками, контрабандистами цигарок, шантажистами гуртових складів готового одягу та з іншими покидьками, які незле заробляли, бабраючись у намулі на нью-йоркському дні. Якраз такі люди були найпершою клієнтурою. Зрештою, вони майже завжди опинялися у стресових ситуаціях, і тому, звісно, потребували відпочинку та якогось час від часу розслаблення. Вони уривали величезні суми брудних грошей, до того ж готівкою, і тому полюбляли азартні ігри.

За кожен рейс із двома сотнями завербованих, яких Денні Фуберта доправляв у «Ксанаду», йому належав твердий гонорар у двадцять тисяч доларів. Інколи, коли клієнти «Ксанаду» програвалися вщент, йому перепадали преміальні. Отже, все вкупі давало йому масненький місячний прибуток. На своє лихо, Фуберта теж не був позбавлений слабкості до азартних ігор. І настала мить, коли його борги перевищили розмір надходжень.

Людина винахідлива, Фуберта швидко придумав спосіб знову стати платоспроможним. У його обов'язки входило санкціонувати надання гравцям кредиту з боку казино.

Фуберта змовився з бандою дуже досвідчених збройних грабіжників. Спільно вони висиділи план викрадення з готелю «Ксанаду» восьмиста тисяч доларів.

Усіх чотирьох Фуберта постачив документами, в яких вони значились оптовиками готового одягу з величезними можливостями отримувати кредити. Ці дані він сфальшував у файлах свого бюро. На підставі отих «вірчих грамот» він дав добро на кредитний ліміт по двісті тисяч зелених. А відтак долучив своїх спільників до списку пасажирів на чартерний рейс.

— О, та в них був справжній пікнік!— оцінив згодом Ґроневельт.

За два дні перебування в готелі Фуберта і його зграя накрутили шалені рахунки за обслуговування в номерах, частували вечерями гарненьких хористок, підписувались за подарунки в сувенірному кіоску, але все це дрібниці. Вони взяли в казино чорні фішки й підписали свої маркери.

Змовники поділилися на дві групи, одні ставили проти того, хто кидав кості, інші — разом з ним. У такий спосіб вони могли програти тільки якийсь дріб'язок або вийти на нічию. Ось так на підписані маркери вони витягли з казино на один мільйон фішок, які Фуберта згодом обернув на готівку. Вдавали, ніби безтямно грають, а насправді переливали з пустого в порожнє. З боку гра видавалася мало не гравецьким шаленством. Вони уявили себе акторами, замовляли кості, аж нетямилися, програючи, і нестримно раділи при виграшах. Під кінець дня віддали свої фішки Фуберті, щоб той обміняв їх на гроші, і підписали маркери, щоб узяти з каси нових фішок. Коли через два дні комедія скінчилася, синдикат став багатший на 800 000 доларів, усі його члени — ощасливленими споживачами послуг вартістю у двадцять тисяч, крім того, в касі казино на їхніх маркерах був записаний мільйон доларів.

Денні Фуберта, як головний ідеолог, отримав чотириста тисяч, а четверо збройних грабіжників цілком удовольнились своєю часткою, надто коли Фуберта пообіцяв їм ще одну таку акцію. Що може бути кращого за довгий вихідний у ґранд-готелі з безкоштовним частуванням і питвом, з гарненькими дівчатками. Ще й по сотні тисяч на додачу. Звісно, це набагато краще, ніж грабувати банк і важити власним життям.

Ґроневельт викрив шахрайство наступного дня. В щоденному звіті цифри на маркерах були зависокі навіть для Фубертиних клієнтів. Програш за столом, сума грошей, що залишилась після нічної гри, була замалою, якщо взяти до уваги розміри ставок. Ґроневельт розпорядився принести відеозапис із спостережної камери «Око небесне». Йому вистачило менше десяти хвилин, щоб збагнути всю операцію і переконатись, що ті маркери на мільйон доларів — однаково, що туалетний папір, записані на них прізвища несправжні.

Його першою реакцією було нестримне обурення. За всі роки його обшахровували безліч разів, але таке шахрайство було вкрай примітивне. А він же прихильно ставився до Денні Фуберти — ця людина принесла «Ксанаду» чимало доларів. Що скаже Фуберта, він знав наперед: його також ввели в оману фальшиві документи, він теж став невинною жертвою.

Ґроневельта прикро вразила некомпетентність персоналу казино. Розпорядник столу і старший залу мали б уловити перехресні ставки. Трюк нехитрий. Та коли людям ведеться добре, вони розм'якають, і Веґас тут не виняток. Ґроневельт скрушно подумав, що доведеться вигнати і розпорядника, і старшого залу, принаймні відіслати назад крутити колесо рулетки. Тільки з одним він не мав права зволікати. Доведеться всю справу Денні Фуберти передати в руки Клерікуціо.

Передусім він викликав у готель Піппі Де Лену і показав йому документи та плівку з «Ока небесного». Фуберту Піппі знав, а знімки чотирьох його спільників, перезняті з відеоплівки, дав йому Ґроневельт.

Піппі похитав головою.

— Як, у біса, гадає Денні з усього цього виплутатись? Я думав, що в цього пройдисвіта більше кебети.

— Гравець,— пояснив Ґроневельт.— Гравці вірять, що їхня карта завжди виграє.— Він якусь хвильку помовчав.— Денні намагатиметься тебе переконати, що він нічого не знав. Але пам'ятай, саме він мав засвідчити, що ці люди грошовиті. Він скаже, що давав візу на підставі їхніх документів. Але аґент-вербувальник повинен засвідчувати, що його клієнти — справді ті люди, за яких вони себе видають. Таке він мав знати.

Піппі всміхнувся і погладив Ґроневельта по спині.

— Не переймайтеся, мене він не переконає.— Обоє засміялися. То пусте — винен Денні Фуберта чи ні. За власні помилки слід відповідати.

Наступного дня Піппі вилетів у Нью-Йорк, щоб у Дестамі передати справу «родині» Клерікуціо.

Проминувши ворота з охороною, Піппі повів машину довгою брукованою дорогою, що прорізала широку, порослу травою площину, обгороджену муром з колючим дротом та електронними приладами. Перед дверима кам'яниці стояла охорона. І це за мирних часів.

Його привітав Джорджіо і провів через будинок у садок на затиллі, де був і невеличкий город. На грядках росли помідори та огірки, латук і навіть дині, а навколо — широколисті смоківниці. Квіти були донові ні до чого.

Всі сиділи за другим сніданком довкола круглого дерев'яного столу. Там був і дон, що аж пашів здоров'ям попри свої майже сімдесят років, і, не криючись, насолоджувався напоєним ароматом смоківниць повітрям. Він підкладав у тарілку десятирічному онукові Данте, гарненькому, але, як на хлопця того самого, що й Кросс, віку, вередливому. Піппі завжди кортіло дати йому шльопанців. Онук був доновим мазунчиком, дон витирав йому губи, потурав його примхам. Вінсент і Петі сиділи невдоволені. Адже розмова могла розпочатися тільки тоді, коли хлопчик поїсть і мати, Роза-Марія, забере його. Дон Доменіко провів онука сяйливою усмішкою. А потім обернувся до Піппі.

— Ох, мій Мартелло,— почав він, натякаючи водночас і на важливість справи, і на статус Піппі, бо «martello» по-італійському означає «молот», — як тобі Фуберта, цей негідник? Ми дали йому шматок хліба, а він, бач, схотів збагатитися за наш кошт.

— Якщо він розрахується,— примирливо втрутився Джорджіо,— то, може, хай і надалі заробляє нам гроші.

Це була єдина варта уваги підстава для милосердя.

— Йдеться про чималенькі гроші,— тримався свого дон. — Їх слід повернути. Що скажеш, Піппі?

Піппі знизав плечима.

— Можу спробувати. Але ті люди не звикли відкладати про чорний день.

— Ану погляньмо на світлини,— запропонував Вінсент, що не полюбляв зайвих балачок.— Піппі показав фотографії, і Вінсент та Петі роздивилися чотирьох грабіжників. Відтак Вінсент сказав:— Ми з Петі знаємо їх.

— Тим краще,— мовив Піппі,— тоді про цю четвірку ви зможете поклопотатися самі. А що мені діяти з Фубертою?

— Вони показали, що зневажають нас,— сказав дон. — За кого вони нас мають? За безпорадних бевзнів, що побіжать у поліцію? Вінсенте і Петі, допоможіть Піппі. Я хочу повернути гроші і покарати тих mascalzoni.— Слово «паскуди» було донові ближче по-італійському.

Усі все зрозуміли. За старшого мав правити Піппі. Вирок усім п'ятьом — смерть.

Дон покинув їх, щоб прогулятись садочком. Джорджіо зітхнув.

— Старий надто непоступливий, як на теперішні часи. Тут ризику більше, ніж уся справа того варта.

— Не зовсім так, якщо Війні та Петі впораються з тими чотирма бовдурами, — заперечив Піппі.— Ти погоджуєшся, Вінсе?

— Джорджіо, треба поговорити зі старим,— сказав Вінсент.— Грошей оті четверо не мають. Їм слід поставити умову. Нехай собі йдуть, заробляють і віддають, а далі як собі знають. Якщо ж ми їх поховаємо, грошей нам не бачити.

Вінсент дивився на світ тверезими очима, суто практичні постанови завжди переважали в ньому жадобу крові.

— Добре, спробую сказати про це татові,— пообіцяв Джорджіо.— Адже вони прості помагачі. А от Фуберті він не подарує.

— Та й решті вербувальникам нехай буде наука,— докинув Піппі.

— Кузене Піппі,— всміхаючись, сказав Джорджіо,— на які преміальні ти розраховуєш?

Піппі страх як було неприємно, коли Джорджіо називав його кузеном. Вінсент і Петі так зверталися від щирого серця, а от Джорджіо тільки під час ділових розмов.

— Фуберта — це мій клопіт,— відповів Піппі.— Ви дали мені інкасаційне агентство, а ще мені платить «Ксанаду». Одначе гроші повернути буде нелегко, тож я мав би отримати якийсь відсоток. Так само як Вінсент і Петі, коли їм удасться щось вирвати від тих бовдурів.

— Слушно,— погодився Джорджіо,— але це не схоже на збирання за маркерами. П'ятдесят відсотків тобі ніхто не дасть.

— Ні-ні,— відбувся Піппі,— просто дайте вмочити дзьоба.

Почувши старовинну сицилійську ідіому, всі засміялися. Петі сказав:

— Не дешевися, Джорджіо. Ти ж не збираєшся ошукати мене з Вінсентом.— Петі тепер керував Бронкським анклавом, був командиром бойовиків, і завжди обстоював, що той, в кого в руках важелі, мав би отримувати більше. Бо своєю часткою йому треба ще й ділитися з підлеглими.

— Жадібні ви, хлопці,— посміхнувшись, дорікнув Джорджіо,— та я попрошу старого дати двадцять відсотків.

Піппі знав, що насправді проситиме Джорджіо десять або п'ятнадцять. Цей Джорджіо завжди отакий.

— Може, на спільний казан?— запропонував Піппі Вінсент. Він мав на увазі, щоб гроші поділити на трьох порівну, байдуже скільки й від кого вони їх отримають. Шанси вибити свої гроші в тих, хто залишиться жити, були куди вищі, ніж шанси здерти гроші з кандидатів у небіжчики. Вінс умів цінувати Піппі.

— Хай буде по-твоєму, Вінсе,— погодився Піппі.— Я не проти.

Він побачив, як у далекому кутку саду йшов Данте, тримаючись за донову руку, а до вух долетіли слова Джорджіо:

— Хіба не диво, як Данте і батько заприязнились? Зі мною він ніколи не був такий ласкавий. Вони увесь час між собою шепочуться. Що ж, наш батько мудра людина, і малому є чого в нього повчитися.

Піппі побачив, як хлопчик обернувся обличчям до дона. Обоє мали вигляд змовників, які знали жахливу таємницю, що давала їм владу над небом і землею. Згодом Піппі пригадає цю сценку і подумає, що вона зурочила його долю, наслала всі нещастя.

Піппі Де Лена за довгі роки зажив собі слави тим, що ретельно сплановував усі операції. Він був не безтямною горилою, а досвідченим техніком. Тому й покладався на психологічну стратегію, що мала допомогти у практичній реалізації задумів. Щодо Денні Фуберти перед ним стояли три проблеми. По-перше, слід повернути гроші. По-друге, його дії мають бути ретельно скоординовані з Вінсентом і Петі Клерікуціо. Ця частина обійшлася без ускладнень. Вінсент і Петі чудово впоралися з роботою. За два дні вистежили зловмисників, змусили їх покаятись і домовилися з ними про відшкодування. А по-третє, він мав убити Денні Фуберту.

Піппі легко вдалося,— звісно, абсолютно випадково,— зустріти Фуберту, пустити в хід своє вміння подобатись і затягти його на обід в китайський ресторанчик на Іст-Сайді. Фуберта знав Піппі як інкасатора в «Ксанаду», роками вони стикались по роботі, але Піппі, здавалося, був так щиро радий зустріти його в Нью-Йорку, що Фуберта не міг відмовитись.

Піппі почав дуже здалеку. Почекав, поки взяли замовлення, а потім проказав:

— Ґроневельт розповів мені про цю шахрайську оборудку. Знаєш, за тих хлопців, яким ти завізував кредит, відповідаєш ти.

Фуберта клявся, що за ним ані під нігтем провини, і Піппі, широко посміхаючись, по-приятельськи поплескав його по плечах.

— Бреши більше, Денні. У Ґроневельта є плівки, і ти зі своїми друзяками влип. Ти вскочив у велику халепу, але справу можна залагодити, якщо повернеш гроші. Може, мені навіть пощастить залишити тебе вербувальником.

На підтвердження своїх слів Піппі витяг світлини чотирьох лобуряк.

— Ось твої хлопці, і саме тепер вони викладають усе, що знають і чого не знають. Усе лайно почепили на тебе. Вони розповіли нам про гру на дві команди. Тож принеси свої чотириста тисяч, і матимеш спокій.

— Звісно,— сказав на те Фуберта, — їх я знаю, але це хлопці затяті, такі не розколюються.

— Їх розпитують Клерікуціо, — уточнив Піппі.

— Холера!— скривився Денні.— Я не знав, що готель їхній.

— А тепер знаєш. Якщо вони не отримають свої гроші назад, матимеш мороку далі нікуди.

— Мені треба вийти,— сказав Фуберта.

— Ну що ти,— заперечив Піппі,— посидьмо, качка по-пекінському така смакота. Слухай, усе можна поправити, тут нема ще трагедії. Пошахрувати кортить усім, чи не так? Поверни гроші, й по всьому.

— У мене немає ні цента,— пояснив Фуберта.

Піппі вперше дозволив собі роздратуватись:

— Тобі слід бути трошки чемнішим. Віддай сто тисяч, а ще триста ми поставимо на твій маркер.

Фуберта пережовував запечене в качці яблуко і обмірковував пропозицію.

— Зможу віддати п'ятдесят,— нарешті сказав він.

— Дуже добре, чудово,— похвалив його Піппі.— А решту ти зможеш віддати, не беручи платні за вербування готельних клієнтів. Правильно?

— Гадаю, що так.

— Тоді не суши більше голови, насолоджуйся їжею,— сказав Піппі. Він загорнув шматок качки у налисник, вмочив його в чорну солодку підливу і подав Фуберті. — Пальчики оближеш, Денні. Їж. Справи облишмо на потім.

На десерт вони їли шоколадне морозиво і при цьому домовились, що п'ятдесят тисяч Піппі забере у Фубертиному бюро подорожей після робочого дня. Рахунок за обід Піппі підсунув до себе і розрахувався готівкою.

— Денні,— сказав він,— ти зауважив, що в китайських ресторанах у шоколадне морозиво додають багато какао? Ніде не куштував кращого. Знаєш, що мені здається? У першому китайському ресторані в Америці був неправильний рецепт, а ті, що відкрилися згодом, просто скопіювали перший помилковий рецепт. Чудове! Чудове шоколадне морозиво.

Одначе всі свої сорок вісім років Денні Фуберта був пройдисвітом аж ніяк не на те, щоб не вміти розбиратись у ситуації. Попрощавшись з Піппі, він пірнув у підпілля, давши знати, що поїхав збирати гроші, які заборгував готелеві «Ксанаду». Піппі не здивувався. Фуберта вдався до звичайної в таких випадках тактики. Він зник, щоб домовлятися, перебуваючи в безпеці. Що означало: грошей у нього немає, і на преміальні нема чого розраховувати, якщо Вінсент і Піппі не вирвуть чогось у своїх підопічних.

Піппі підрядив кількох людей з Бронкського анклаву прочесати місто. Пустили поголос, що Денні Фуберту шукають Клерікуціо. Минув тиждень, і Піппі дратувався все більше й більше. Йому годилося б знати, що вимога повернути гроші тільки насторожить Фуберту, що Фуберта добре вирахував, що на тих п'ятдесяти тисячах не заспокояться, навіть якби він справді мав такі гроші.

Ще через тиждень Піппі урвався терпець, отож, коли в ході подій намітився перелом, він діяв рішучіше, ніж того вимагав здоровий глузд.

Денні Фуберта виринув у невеличкому ресторанчику на околиці Вест-Сайду. Його власник, солдат «родини» Клерікуціо, швиденько дав знати про це по телефону. Піппі під'їхав якраз тієї миті, коли Фуберта виходив з ресторанчика, і, на подив Піппі, вихопив пістолета. Фуберта був тільки злодюжка і досвіду у володінні зброєю не мав, тож послав кулю в білий світ. Піппі всадив у нього п'ять куль.

Ця сцена відбулася за кількох несприятливих обставин. По-перше, були свідки. По-друге, перше ніж Піппі встиг здиміти, над'їхала патрульна машина. По-третє, Піппі зовсім не збирався стріляти, він мав намір заманити Фуберту в безпечне місце. По-четверте, хоча це вбивство можна було подати як самооборону, деякі свідки стверджували, що Піппі стріляв перший. Усе зводилося до старого як світ трюїзму: закон більше загрожує тобі, коли ти невинний, аніж коли ти завинив. Як на лихо, на пістолеті Піппі був глушник, який він поставив, готуючись, звісна річ, тільки по-товариському погомоніти з Фубертою.

Справі посприяло те, що Піппі прекрасно зреагував на катастрофічну появу патрульної машини. Він не намагався пострілами розчистити собі шлях до втечі, а дотримувався усталеної лінії поведінки. Серед Клерікуціо панувало суворе правило: ніколи не відкривати вогонь по слугах закону. Піппі й не відкривав. Він випустив пістолета на бруківку і послав його ногою геть якнайдалі. Мирно дозволив себе заарештувати і повністю заперечив свою причетність до покійника, що простерся за кілька кроків від нього.

Такі непередбачувані оказії були передбачені, існував і план, як виплутатися з халепи. Зрештою, попри всю ретельність підготовки, лиха доля завжди могла втяти недобрий жарт. Піппі, здавалося, потрапив у тайфун безталання, а все ж знав, що йому треба тільки розслабитись, що він може покластись на «родину» Клерікуціо, яка візьме його на буксир і відтягне до берега.

Передусім на світі існували високооплачувані адвокати, які мали б домогтися звільнення його на поруки. Відтак були судді та прокурори, яких можна переконати, щоб вони рішуче стали на захист правил чесної гри; були свідки, у яких раптом ставалися провали в пам'яті; були несхитні й незалежні американські присяжні, які, коли їх трохи підбадьорити, відмовляються осудити людину, бо не хочуть догоджати владним структурам. Солдатові «родини» Клерікуціо нема потреби скаженіти, мов пес, і вибиратися з халепи за допомогою пострілів.

Хай там як, а Піппі Де Лені вперше за час тривалої служби «родині» довелося стати перед судом. Але звичайна стратегія стосунків із законом вимагала, щоб на суді були присутні його дружина і діти. Присяжні мали знати, що від їхньої ухвали залежить щастя ні в чому не винних членів сім'ї. Дванадцять випробуваних і справедливих чоловіків і жінок мали піддати свої серця випробуванню на твердість. «Обґрунтований сумнів» був справжньою знахідкою для охоплених жалістю присяжних.

На суді полісмени засвідчили, що не бачили, щоб Піппі мав пістолет чи копав його ногою. Троє свідків не могли впізнати підсудного, ще двоє були такі категоричні, тицяючи пальцем на Піппі, що викликали неприязне до себе ставлення з боку присяжних і судді. Власник ресторанчика, солдат «родини» Клерікуціо, посвідчив, що біг услід за Денні Фубертою, бо той не розплатився, і бачив стрілянину, але стріляв хто завгодно, тільки не Піппі Де Лена, тобто підсудний.

Під час стрілянини в Піппі на руках були рукавички, і саме тому на пістолеті не залишилось відбитків пальців. Захисник роздобув медичну довідку, що Піппі страждав на хронічні висипи на шкірі, загадкові й невиліковні, і носити рукавички йому порадив лікар.

Для більшої певності одного з присяжних підкупили. Зрештою, Піппі Де Лена займав у «родині» високе становище. Та цей останній запобіжний захід виявився зайвим. Піппі виправдали й навічно проголосили невинним в очах закону.

Та не в очах його дружини Наліни Де Лени. Через шість місяців після суду Наліна сказала Піппі, що вони повинні розлучитися.

Той, хто живе надто інтенсивним життям, мусить за це розплачуватись. Кістки й м'язи зношуються. Надлишок їжі і випивка підривають печінку і серце. Сон тікає, як злочинність перед законом, душа не відгукується на красу і не породжує скарбів довіри. Така неміч уразила і Піппі, і Наліну. Він став для неї нестерпний у ліжку, а йому не давала втіхи партнерка, що не поділяла його насолод. Вона не могла приховати жаху від знаття, що він убивця. Піппі відчував величезне полегшення, що вже не треба приховувати від дружини своє справжнє єство.

— Гаразд,— сказав Піппі Наліні,— ми розлучимось, але я не збираюся втрачати дітей.

— Я тепер знаю, хто ти,— відказала Наліна.— Я не можу тебе більше бачити і не хочу, щоб мої діти жили з тобою.

Піппі здивувався: Наліна ніколи не була категоричною чи прямолінійною. Його дивувало, що вона зважилась говорити ось так з ним, з Піппі Де Леною. Але жінки одвіку нерозважливі. Тоді Піппі обміркував власну ситуацію. Виховувати дітей він не готовий. Кроссові одинадцять, а Клавдії десять, і він усвідомлював, що, попри свою близькість із сином, обоє дітей любили матір більше, ніж його.

З дружиною Піппі хотілося розлучитися по-доброму. Хай там як, але він отримав від неї те, чого хотів: сім'ю, дітей, сенс власного життя, — саме цього й потребує будь-який чоловік. Хтозна, ким би він став, якби не вона?

— Давай домовимось,— запропонував Піппі.— Давай розлучимось без гіркоти у спогадах.— Він пустив у хід своє вміння подобатись: — Адже ми з біса добре прожили з тобою дванадцять років. Бували у нас і щасливі хвилини. І завдяки тобі в нас двійко чудових діточок. — Піппі затнувся, знову здивований суворим виразом її обличчя.— Послухай, Наліно, я був хорошим батьком, діти мене люблять. І я піду тобі назустріч в усьому, чого ти забажаєш. Звичайно, помешкання у Вегасі можеш залишити собі. Я можу придбати тобі одну з крамниць у «Ксанаду». Одяг, біжутерія, антикваріат. Свої двісті тисяч на рік ти заробиш. А дітей ми зможемо якось поділити.

— Я ненавиджу Лас-Вегас, — відповіла Наліна.— Все життя ненавиділа. Маю диплом учителя і роботу в Сакраменто. Дітей я вже записала там до школи.

І саме цієї миті ошелешений Піппі усвідомив, що Наліна — супротивник, що від неї віє небезпекою. Це було щось цілковито нове для нього. Згідно з його уявленнями жінки ніколи не становили небезпеки. Ні дружина, ні коханка, ні тітка, ні приятелева жінка, ні навіть донова донька, Роза-Марія. Піппі все життя перебував у світі, де жінки не могли бути ворогами. Раптом його охопила лють, сповнила та несамовита енергія, яка прокидалася тільки в розмовах з чоловіками. І лють змусила його сказати:

— Я не збираюся переїжджати в Сакраменто, щоб бачитись із власними дітьми,— Піппі завжди дратувало, коли хтось не піддавався його чарам, коли хтось відкидав його дружбу. Будь-хто, відмовляючись домовитися з Піппі Де Леною по-доброму, наражався на небезпеку. Зважившись на боротьбу, він доводив її до краю. А ще його вразило, що дружина спланувала все заздалегідь.— Ти сказала, що тепер знаєш, хто я,— вицідив Піппі,— отож будь обачна. Можеш перебратися в Сакраменто, можеш іти під три чорти, мені байдуже. Але з собою візьмеш тільки одного з наших дітей. Друга дитина залишиться зі мною.

Наліна зміряла його крижаним поглядом.

— Це вирішить суд,— відказала вона.— Гадаю, тобі слід найняти адвоката, щоб він поговорив з моїм адвокатом. — Вона ледь не засміялася йому просто у вічі, побачивши, який він приголомшений.

— Ти найняла адвоката? Ти збираєшся потягти мене до суду?— Він розреготався. Здавалося, він аж заходиться з реготу, що доходив майже до істерики.

Було дивно бачити, як чоловік, що дванадцять років був покірливим коханцем, вимолював її плоті, її прихистку від жорстокостей світу, обертається на грізного й небезпечного звіра. Цієї миті Наліна, нарешті, збагнула, чому люди виказують йому стільки шани, чому бояться його. Тепер його грубі чари вже не мали колишньої такої привабливої безпосередності. Дивно, але Наліна була не так налякана, як прикро вражена, що його любов до неї могла так швидко випаруватись. Хай там як, але дванадцять років вони голубили одне одного, сміялися разом, танцювали у парі, спільно опікувалися дітьми, а тепер його вдячність за все, чим вона його обдарувала, вже нічогісінько не важила.

— Мені начхати, що ти вирішила,— холодно вимовив Піппі.— Мені байдуже, що вирішить суддя. Тримайся глузду, і я також буду розважливий. Упрешся — і не матимеш нічого.

Наліна вперше відчула страх перед тим, що колись любила: страхало його кремезне тіло, великі ширококості руки, грубо витесані риси обличчя — все те, що вона завжди вважала за ознаки мужа, а решта мали за неоковирність. Усе їхнє подружнє життя він більше скидався на залицяльника, ніж на законного чоловіка, ніколи не підвищив на неї голосу, ніколи не дозволив собі навіть невинного кепкування з неї, ніколи не дорікав за надмірні витрати. Правдою було й те, що він був хороший батько, а на дітей гнівався тільки тоді, коли ті були нечемні з матір'ю.

Наліні все попливло перед очима, але обличчя Піппі при цьому постало, мов різьблене, виринувши з навколишньої імли. Його щоки обважніли, у майже непомітній ямочці на підборідді немов зібралось якесь чорне мастило. Густі брови подекуди прокреслені сивими ниточками, але волосся на масивному черепі чорне, кожне пасмо грубе, як кінська грива. Його очі, звичайно такі веселі, тепер набули безжальної непроникної тьмяності.

— Я гадала, що ти мене кохаєш,— вимучила з себе Наліна.— Як ти можеш так лякати мене? — Вона заплакала.

Це обеззброїло Піппі.

— Слухай мене,— сказав він,— і не слухайся свого адвоката. Ти звернешся до суду, і, скажімо, я програю по всіх статтях. Все одно обоє дітей тобі не дістануться. Наліно, не доводь мене до зайвого, бо мені й самому таке не до вподоби. Розумію, що ти більше не хочеш жити зі мною. Жити з тобою я завжди мав за велике щастя. Хочу, щоб і ти була тільки щаслива. Від мене ти матимеш набагато більше, ніж тобі дасть будь-який суддя. Але я вже не молодий і не хочу залишатися без родини.

І тут Наліна, хоч таке траплялося з нею рідко, не змогла утриматись від ущипливості.

— Ти ж маєш Клерікуціо.

— Авжеж, маю,— не заперечив Піппі,— і тобі не слід про це забувати. Але тут важить те, що я не хочу залишатись на старість самотою.

— Мільйони чоловіків живуть самі. І мільйони жінок також.

— Бо вони безпорадні,— сказав Піппі.— За них вирішують інші. Інші люди накладають вето на їхнє животіння. А я такого не дозволяю нікому.

— То ти сам накладаєш на них вето?— презирливо кинула Наліна.

— Маєш рацію,— кивнув Піппі. Він зверхньо посміхався до неї.— Влучила, як у ступі.

— Можеш відвідувати дітей коли захочеш,— запропонувала Наліна.— Але обоє житимуть біля мене.

На ці слова Піппі повернувся до неї спиною і спокійно промовив:

— Роби як знаєш.

— Постривай,— спинила його Наліна. Піппі обернувся. Вона побачила в його обличчі щось таке жаске і бездушно жорстоке, що пробурмотіла:— Якщо хтось із них захоче залишитись із тобою, я не буду заперечувати.

Піппі несподівано так зрадів, наче проблема вже вирішена.

— Чудово,— сказав він.— Твоя дитина зможе гостювати в мене у Веґасі, а моя — навідувати тебе в Сакраменто. Як добре! Отже, сьогодні увечері й вирішимо.

Наліна зробила останню спробу:

— Сорок — це ще не старість. Ти можеш створити іншу сім'ю.

— Нізащо,— похитав головою Піппі.— Ти єдина жінка, в якій я знайшов свою долю. Я пізно одружився і знаю, що ніколи більше не одружуся знову. Тобі поталанило: мені вистачає глузду знати, що тебе я не втримаю, і вистачає глузду розуміти, що почати все знову я вже не зможу.

— Це правда,— сказала Наліна.— Ти не зможеш змусити мене покохати тебе знову.

— Але я міг тебе убити,— Піппі посміхався, ніби то був жарт.

Наліна дивилася йому у вічі й повірила. Збагнула, що джерело його влади було в тому, що, коли він погрожував, люди йому вірили. Вона стягнула докупи останні резерви мужності.

— Запам'ятай, якщо вони обоє захочуть бути зі мною, ти повинен їх відпустити.

— Вони люблять свого тата,— запевнив Піппі.— Отже, одне з них залишиться тут зі своїм старим.

Того вечора після столу, в охолодженому кондиціонером будинку, коли пустельна жара надворі була майже нестерпною, одинадцятирічному Кроссові та десятирічній Клавдії пояснили ситуацію. Ніхто з них подиву не виказав. Кросс, увесь в материну вроду, вже володів батьковою внутрішньою стриманістю та його обережністю. До того ж він абсолютно не знав страху. Він вирішив не роздумуючи:

— Я з мамою.

Такий вибір налякав Клавдію. З дитячим лукавством вона сказала:

— Я з Кроссом.

Піппі здивувався. Кросс до нього був ближчий, ніж до Наліни. Саме Кросс ходив з ним на полювання, Кросс любив грати з ним у карти, в гольф, боксувати. Кросса нітрохи не цікавила материна одержимість книжками і музикою. Саме Кросс приходив до нього в інкасаційне агентство, щоб підтримати йому товариство, коли суботами Піппі доводилось надолужувати паперову роботу. Як на те, він навіть не сумнівався, що Кросс дістанеться йому. Саме на Кросса він покладав свої надії.

Лукава відповідь Клавдії полестила його самолюбству. Кмітлива дитина. Але зовні Клавдія надто схожа на нього. Йому нітрохи не хотілося щодня бачити перед собою мармизу, таку схожу на його власну. Цілком логічно, щоб Клавдія поїхала з мамою. Клавдія та Наліна мали однакові вподобання. Що в біса йому робити з Клавдією?

Піппі пильно подивився на своїх дітей. Він пишався ними. Вони знали, що мати слабша від батька, і тому стали на її бік. Іще він відзначив, що Наліна з її сценічним інстинктом розумно підготувалась до цієї нагоди. Вона мала на собі прості чорні штани і чорний светр, золоте волосся тісно стягувала тонка чорна пов'язка, обличчя обернулось на видовжений трагічний білий овал. Піппі усвідомив, яким неоковирним він, певне, видається своїм недорослим дітям.

Та однаково вдався до свого вміння подобатись.

— Я прошу тільки, щоб хтось із вас склав мені товариство,— сказав він. — Ви зможете бачитись так часто, як вам заманеться. Правда, Наліно? Вам, діти, не хочеться, щоб я жив тут у Веґасі сам-один?

Діти дивились на нього неприхильними очима. Піппі обернувся до Наліни.

— Ти маєш допомогти,— сказав він.— Ти маєш сама вибрати,— а потім подумав розлючено: «Чого це я панькаюся?»

— Ти пообіцяв, що коли вони обоє захочуть залишитися зі мною, то так воно й буде.

— Давай краще поміркуємо,— не здавався Піппі. Він не відчував гіркоти, бо знав, що діти люблять його, але маму люблять більше. Йому це видавалося природним. Та це аж ніяк не означало, що їхній вибір правильний.

— Немає про що міркувати,— презирливо озвалася Наліна.— Ти пообіцяв.

Піппі не знав, яким жаским поставав він ув очах усіх трьох. Не знав, якими крижаними зробилися його очі. Йому здавалося, ніби він панував над власним голосом під час розмови, ніби він говорить розважливо.

— Ти маєш вибрати. Я обіцяю, що, коли нічого не вийде, можеш чинити як знаєш. Але будь доброю і до мене.

Наліна похитала головою.

— Ти смішний. Ми подамо в суд.

Цієї миті Піппі надумав, що йому слід робити.

— То все пусте. Роби як знаєш. Але подумай про інше. Згадай наше спільне життя. Подумай, хто така ти, і хто такий я. Прошу тебе бути розважливою. Подумати про майбутнє кожного з нас. Кросс схожий на тебе. Клавдія схожа на мене. Кроссові було б краще зі мною, а Клавдії було б краще з тобою. Ось як воно виглядає.— Якусь мить він помовчав.— Хіба тобі не досить знати, що вони люблять тебе дужче, ніж мене? Що вони сумуватимуть за тобою більше, ніж за мною? — Останні слова повисли в повітрі. Йому не хотілося, щоб діти зрозуміли справжній зміст сказаного.

Та Наліна зрозуміла. Від жаху вона простягнула руки і тісно пригорнула Клавдію до себе. Цієї миті Клавдія благально поглянула на брата і протягла:

— Кроссе...

Кроссове обличчя залишалось незворушно гарним. Тіло рухалося граційно. Несподівано він опинився біля батька.

— Я з тобою, тату,— промовив він. І Піппі вдячно взяв його руку в свою долоню.

Наліна розплакалась.

— Кроссе, ти часто приїжджатимеш до мене, стільки, скільки захочеш. У Сакраменто в тебе буде окрема кімната. Там ніхто, крім тебе, не спатиме.

Зрештою, це вже була зрада.

Піппі ледь не підскочив у повітря від радощів. З його душі упав величезний камінь: адже йому не доведеться робити того, на що він тільки-но зважився.

— Таке нам слід відсвяткувати,— запропонував він.— Навіть якщо ми розлучаємось, то станемо двома щасливими сім'ями замість однієї щасливої сім'ї. І ми й надалі житимемо щасливо.

Усі дивились на нього із скам'янілими обличчями.

— Що ж, хай йому біс, спробуємо,— тільки й спромігся вимовити Піппі.

Минули перші два роки, і Клавдія перестала навідуватись до батька і брата у Лас-Веґас. Кросс щороку наїжджав у Сакраменто побачитися з Наліною і Клавдією, та коли йому минуло п'ятнадцять, відвідини обмежились Різдвяними канікулами.

Такі різні батько й мати були двома різними життєвими полюсами. Клавдія та її мати ставали все більше схожими одна на одну. Клавдія любила навчання, любила книжки, театр, кіно. Вона розкошувала в материній любові. А Наліна бачила в Клавдії батькову твердість духу, його вміння подобатись. Їй імпонувала доччина прямота, де не було й сліду батькової брутальності. Удвох вони були щасливі.

Клавдія закінчила університет і перебралася в Лос-Анджелес, щоб спробувати щастя в кіномистецтві. Наліна сумувала через її від'їзд, але їй самій було затишно в Сакраменто серед друзів і знайомих, вона виросла до заступника директора в одній із загальноосвітніх середніх шкіл.

Кросс і Піппі також жили щасливою сім'єю, але зовсім-зовсім іншим життям. Для Піппі важили факти. Кросс був у школі прекрасним спортсменом, але байдужим до навчання учнем. Університет його не цікавив. Дарма що був надзвичайно привабливий на вроду, на жінок він не дуже заглядався.

Жити разом з батьком Кроссові подобалося. А й справді, попри ту страшну ситуацію, за якої доводилося вирішувати, так, як поклали тоді, судячи з усього, було правильним. Атож, дві щасливі сім'ї, хіба що не живуть разом. Піппі виявився для Кросса таким самим добрим батьком, як і Наліна доброю матір'ю для Клавдії, тобто він творив Кросса за власною подобою.

Кросс любив готельну суєту в «Ксанаду», йому подобались маніпуляції з клієнтами, боротьба проти аферистів. І Кросс таки виявляв помірний апетит до естрадних дівчат. Зрештою, Піппі не конче мав міряти свого сина на власний копил. Піппі вирішив, що згодом Кросс мав би влитися в «родину». Піппі свято вірив у слова, що їх часто повторював дон: «Найголовніше в житті — заробити на кусень хліба».

Піппі зробив Кросса своїм партнером в інкасаційному агентстві. Він водив сина на вечері з Ґроневельтом у готелі «Ксанаду» і підлаштовував так, щоб Ґроневельт зацікавився Кроссовим добробутом. Піппі залучав Кросса в четвірку при іграх у гольф з грошовитими азартними гравцями з «Ксанаду», завжди ставлячи сина собі в суперники. Вже в сімнадцять Кросс виробив у собі особливу вдачу гольфового спритника: грав набагато краще саме на тій ямці, де ставки були найвищі. Здебільшого Кросс і його партнер вигравали. Такі поразки Піппі сприймав благодушно: хоч вони й коштували йому грошей, одначе надзвичайно сприяли вихованню синової цілеспрямованості.

Він брав Кросса в Нью-Йорк на різні урочистості в «родині» Клерікуціо, на всі свята — надто на День Незалежності, що його «родина» відзначала з великим патріотичним завзяттям,— на всі весілля і похорони. Хай там як, Кросс доводився Клерікуціо найближчим кузеном, у його жилах текла частка крові дона Клерікуціо.

Коли Піппі раз на тиждень відбував звичну експропріаторську виправу на столи «Ксанаду» з метою «виграти» свої вісім тисяч доларів щотижневої платні від банківника, що ставав на той час касиром, Кросс сидів і спостерігав. Піппі пояснив йому відсоткові співвідношення в усіх різновидах азартних ігор. Він учив його правил роботи банківника, наставляв ніколи не грати при поганому настрої, ніколи не грати понад дві години на добу, ніколи не грати більше трьох днів на тиждень, ніколи не робити великих ставок, коли тобі не щастить, а коли щастить — не втрачати обережності й глузду.

Піппі зовсім не вважав протиприродним, що батько надає синові можливість познайомитися з потворними сторонами реального світу. Як для молодшого партнера інкасаційного агентства, такі знання Кроссові були конче необхідні. Бо інкасація інколи бувала не такою вже невинною справою, як Піппі колись описував Наліні.

Під час деяких складних випадків інкасації Кросс навіть не подавав знаку, що йому гидко. Він був іще надто юний і надто миловидий, щоб самому наганяти страх, але був досить кремезний на вигляд, щоб надати ваги будь-яким проханням з боку Піппі.

Нарешті Піппі, щоб випробувати сина, послав його на особливо складний випадок, де можна було вдаватись тільки до переконувань і в жодному разі не до сили. Вже саме по собі відрядження Кросса було ознакою, що інкасатор не вдаватиметься до тиску, виявом зичливості до боржника. Боржник, дрібненький мафіозний брульйоне в північному закутку Каліфорнії, заборгував «Ксанаду» сто тисяч. Справа не досить значна, щоб приплітати сюди ім'я Клерікуціо, її слід було залагодити на нижчому рівні, радше оксамитною рукавичкою, ніж залізним кулаком.

Кросс нагодився до мафіозного барона несприятливої миті. Боржник, Фалко на ім'я, вислухав виважені Кроссові міркування, потім витяг пістолета і приставив юнакові до горла.

— Ще слово, і я прошию твої смердючі мигдалики,— пообіцяв Фалко.

Кросс, дивуючись сам собі, ніякого страху не відчув.

— Домовимось на п'ятдесят тисяч,— запропонував він.— Ви ж не вб'єте мене за якісь вошиві п'ятдесят тисяч? Моєму батькові таке б не сподобалось.

— А хто твій батько?— поцікавився Фалко, й далі твердо тримаючи пістолет.

— Піппі Де Лена,— відповів Кросс,— і він однаково застрелить мене за те, що я погодився на половину боргу.

Фалко розсміявся і опустив зброю.

— Гаразд, скажеш, що я заплачу, тільки-но знову приїду до Веґаса.

— Тільки зателефонуйте мені, як приїдете, я, як завжди, подбаю, щоб ви мали безкоштовну кімнату, харч і напої.

Фалко знав ім'я Піппі, однак його спинило не тільки це, а й дещо в обличчі Кросса. Відсутність страху, спокійна реакція, гумор. Усе це свідчило про людину, чиї друзі зуміють розплатитися сповна.

Цей випадок переконав Кросса носити зброю і брати на наступні інкасації охоронця.

Піппі відзначив синову хоробрість відпочинком для них обох у «Ксанаду». Ґроневельт виділив їм два хороші номери, а Кроссові дав гаманець чорних фішок.

На той час Ґроневельтові було вже вісімдесят років, геть сивий, та його довготелеса постать все ще зберігала жвавість рухів. До того ж він не був позбавлений педагогічних нахилів. Виховувати Кросса для нього було справжньою насолодою. Передаючи юнакові гаманець з чорними фішками, він сказав:

— Виграти тобі не вдасться, отже це все я отримаю назад. А тепер будь уважний — один шанс у тебе є. Мій готель має ще інші розваги. Великий корт для гольфу, пограти на ньому приїжджають аж з Японії. У нас є ресторани для гурманів, а в нашому театрі — прекрасна дівоча естрада з виступами найвидатніших кінозірок та співаків. Є в нас тенісні корти і плавальні басейни. Маємо спеціальний туристичний літак, який може доправити тебе у Великий Каньйон. Усе безкоштовно. Тобі немає жодної рації втрачати п'ять тисяч у цьому гаманці. Не грай.

Під час того триденного відпочинку Кросс чемно виконував Ґроневельтову пораду. Щоранку грав у гольф з Ґроневельтом, батьком та одним грошовитим любителем азартних ігор, який на той час перебував у готелі. Ставки завжди були високі, але ніколи не переступали меж розважливості. Ґроневельт із задоволенням відзначив, що Кросс найкраще грав тоді, коли ставки найвищі.

— Сталеві нерви, сталеві нерви,— захоплено примовляв Ґроневельт Кроссовому батькові.

Та найвище Ґроневельт цінував хлопцеве вміння правильно оцінити ситуацію, його розум, уміння робити те, що потрібне, без підказки. Вранці останнього дня той азартний гравець, з'явившись на партію в гольф, мав, і ще й як небезпричинно, кепський настрій. Він був вправний і запальний любитель азартних ігор, неймовірно багатий коштом прибуткової мережі порно-закладів, і напередодні ввечері програв 500 000 доларів. Його не так засмутив програш, як те, що він, потрапивши в нещасливу смугу, утратив над собою контроль і намагався відігратися — помилка пересічного нерозумного гравця.

Того ранку, коли Ґроневельт запропонував помірковану ставку в п'ятдесят доларів на ямку, він глузливо посміхнувся і сказав:

— Альфреде, з тим, що ви злупили з мене вчора, могли б дозволити собі й по тисячі на ямку.

Ґроневельта це образило. Гольф уранці був для нього суто товариською розвагою, і пов'язувати його з готельними справами він уважав за брак вихованості.

Одначе Ґроневельт, як завжди ввічливий, погодився.

— Звичайно. Я навіть дам вам у партнери Піппі. Гратиму на пару з Кроссом.

Вони грали. Магнат порнозакладів бив добре. Піппі не гірше. Не відставав від них і Ґроневельт. Тільки Кросс партачив. Він зіграв найгіршу партію в гольф, яку будь-хто коли-небудь бачив. Не брав подач, потрапляв ногою в ямки, його м'яч залетів у ставочок (споруджений у Невадській пустелі за шалені гроші), а коли гнав м'яч у ямку, його нерви зовсім не витримували. Порно-магнат, збагатившись на п'ять тисяч доларів і відновивши своє самолюбство, наполіг, щоб усі разом поснідали.

— Вибачте, пане Ґроневельте, я вас підвів, — сказав Кросс.

Ґроневельт поважно подивився на нього і промовив:

— Настане день, коли з дозволу твого батька тобі доведеться працювати на мене.

Роками Кросс зблизька спостерігав стосунки між батьком і Ґроневельтом. Вони були добрі друзі, раз на тиждень разом вечеряли, і Піппі, що дуже впадало в око, завжди рахувався з думкою Ґроневельта, зважаючи на неї навіть більше, ніж на думку Клерікуціо. Ґроневельт своєю чергою, здавалося, не побоювався Піппі, одначе надавав йому в «Ксанаду» будь-які привілеї, крім права користуватися віллами. До того ж Кросс помітив, що Піппі регулярно щотижня вигравав у готелі вісім тисяч. Кросс дійшов висновку: «родина» Клерікуціо і Альфред Ґроневельт спільно володіють готелем «Ксанаду».

Кросс іще усвідомлював, що Ґроневельт дуже цікавиться ним, опікується його долею. Один з доказів — чорні фішки, подаровані для відпочинку. Було, правда, ще багато інших свідчень прихильності. Кросс мав доступ до всього набору безкоштовних послуг для себе і для своїх приятелів. Коли Кросс отримав атестат зрілості, Ґроневельтовим подарунком був автомобіль з відкидним верхом. Відколи Кроссові минуло сімнадцять, Ґроневельт знайомив його з естрадними дівчатками зумисне тепло, щоб надати йому більшої ваги. А Кросс з роками довідався, що й сам Ґроневельт, попри поважний вік, часто запрошував жінок до себе на вечерю в апартаменти на покрівлі, і, як пліткували дівчата, був справжньою знахідкою. Адже Ґроневельт по-справжньому ніколи не закохувався, але був такий надміру щедрий на подарунки, що жінки його обожнювали. Будь-яка з жінок, здобувши його прихильність бодай на місяць, ставала багатою.

Якось у розмові між наставником і учнем, коли Ґроневельт викладав премудрості керування таким великим готелем-казино, як «Ксанаду», Кросс наважився спитати його про жінок у контексті ставлення до підлеглих.

Ґроневельт на це усміхнувся.

— Дівчат з вар'єте я полишаю на директора з питань розваг. До решти ставлюся так само, як і до чоловіків. Та коли ти просиш поради в справах амурних, то я мушу сказати тобі таке. Розумному і розважливому чоловікові в більшості випадків нема чого боятися жінок. Слід стерегтися двох речей. Перша й найнебезпечніша: дамочка в скрутній ситуації. Друга — жінка, чиї амбіції більші за твої. Тільки не думай, що я не маю серця. Це саме я можу порадити й жінкам, але таке не на нашу користь. Мені поталанило: я любив «Ксанаду» дужче за будь-що на білому світі. Та мушу тобі признатися: я шкодую, що не маю дітей.

— Але ваше життя, здається, ідеальне,— сказав Кросс.

— Ти думаєш?— спитав Ґроневельт.— Що ж, тепер я за нього розплачуюсь.

У Дестамській кам'яниці жіноцтво «родини» Клерікуціо не мало спокою через Кросса. У двадцять років він був у повному розквіті молодої мужності — вродливий, граційний, дужий і, як на його роки, на диво ґречний. Члени «родини», не забувши про сицилійську селянську ущипливість, жартували, що, Богу дякувати, він схожий на матір, а не на батька.

На Великдень, коли більш як сотня родичів святкували Воскресіння Христове, останню загадку, пов'язану з батьком, Кроссові відкрив його брат у других Данте.

У просторому, обгородженому муром саду родинної садиби Кросс побачив гарну молоденьку дівчину, що правила теревені з гуртом молодиків. Він зауважив, як його батько, пробираючись до столу за тарілочкою зі смаженою на ґрані ковбаскою, кинув якийсь дотеп у бік гурту довкруг дівчини. Кросс побачив, як дівчина просто сахнулася від Піппі. Здебільшого батько завжди подобався жінкам: його недоладна зовнішність, зичливий гумор і життєрадісність причаровували їх.

Данте також помітив, як відсахнулася дівчина.

— Гарна дівчина,— сказав він, посміхаючись.— Пішли привітаємось.

Данте й познайомив їх:

— Ліла,— сказав він,— а це наш кузен Кросс.

Ліла була їхнього віку, але в жінку ще повністю не розквітла, її краса була недовершена, ж у підлітка. Коси були мов медові, шкіра сяяла, неначе її живило свіжістю якесь внутрішнє джерело, однак її вуста, хоч іще не розвинені, були надто вразливі. Білий мохеровий светр надавав її шкірі золотавого відтінку. Кросс умить закохався в неї.

Та коли спробував з нею заговорити, Ліла ніби не почула його слів і подалася під захист матрон до іншого столу. Кросс, ледь збитий з пантелику, сказав Данте:

— Здається, моя персона їй не до вподоби.

Данте відповів уїдливою посмішкою. Він виріс допитливим молодиком із надміром життєвих сил і гострим, пронозуватим обличчям. Він успадкував жорстке чорне волосся Клерікуціо, же ховав під дивачним капелюхом в ренесансному стилі. На зріст був невеличкий, заледве п'ять футів і пару дюймів, але тримався дуже самовпевнено, мабуть, тому, що був улюбленцем старого дона. Глумливий вираз ніколи не сходив з його обличчя. Ось і тепер він сказав Кроссові:

— Її прізвище — Анакоста.

Кросс пам'ятав це прізвище. Рік тому сім'я Анакостів пережила трагедію. Голова сім'ї та його найстарший син були застрелені в готельному номері в Майямі. Данте не спускав з Кросса погляду, сподіваючись якоїсь реакції. Кросс удав байдужого.

— Ну то й що? — спитав він.

— Ти працюєш на свого батька, чи не так? — спитав своєю чергою Данте.

— Авжеж.

— І пробуєш залицятися до Ліли? Ти хворий,— розсміявся Данте.

Кросс відчув, що за цим криється якась небезпека. Тому вирішив за краще промовчати. Але Данте не вгавав:

— Ти що, не знаєш, що поробляє твій батько?

— Збирає гроші,— відповів Кросс.

Данте похитав головою.

— Тобі годилося б знати. Твій тато прибирає людей для «родини». Він у «родині» перший «молот».

Кроссові здалося, ніби всі загадки, які існували в його житті, змів помах чаклунської палички. Він тепер зрозумів усе. І мамину відразу до батька, і шану, з якою ставились до Піппі його друзі та «родина» Клерікуціо, і загадкові батькові кількатижневі зникнення, і зброя, яку він завжди мав при собі, і лукаві жартики, яких Кросс не розумів. Він пригадав суд над батьком за вбивство, що якимсь дивним чином щез із його дитячих спогадів, відколи батько взяв його руку в свою долоню. І Кросс відчув несподівану хвилю ніжності до батька, зрозумів, що йому треба якось захистити батька, надто тепер, коли він такий безборонний.

Та понад усе Кросс відчув нестримну лють на Данте, що той посмів сказати йому правду. І тому гостро відрізав:

— Ні, я цього не знаю. І ти цього не знаєш. Ніхто цього не знає.— В нього мало не вихопилось: «А ти, каліка нещасний, можеш забиратися до сраки», але він посміхнувся Данте і поцікавився:— Де ти знайшов такого гидкого капелюха?

Вірджініо Балаццо організовував дітей на пошуки великодніх крашанок із заповзятливістю справжнього блазня. Він зібрав довкруг себе дітей, прекрасних квіточок, окрасу Великодня, ніжні личка, як пелюсточки, ніжна шкіра гладенька, як свіженькі яєчка, на шапочках рожеві стрічки, на личках рум'янець від збудження. Кожній дитині від Балаццо дістався плетений із соломки кошичок і теплий поцілунок, а потім він вигукнув:

— Гайда!

Діти шугонули врізнобіч.

А сам Вірджініо Балаццо був такий, хоч на виставку. Костюм пошитий у Лондоні, туфлі в Італії, сорочка у Франції, а зачіска від справжнього Мікеланджело з Мангаттена. Життя було прихильне до Вірджініо й благословило його донькою, майже такою ж гарненькою, як і діти довкруг нього. Люсіль, яку всі називали Сіл, було вісімнадцять років, і сьогодні вона правила татові за асистентку. Коли роздавала кошички, її врода змушувала чоловіків на моріжку присвистували про себе. На ній були шорти і відкрита біла блузка. Її смаглява шкіра мала розкішний кремовий відтінок. Чорні коси були викладені на голові короною, та й вона сама скидалася на королеву, створену чудовим здоров'ям, молодістю і справжнім щастям, яким нагороджує веселий і гарний настрій.

Куточком ока Люсіль бачила, як сперечались Кросс і Данте, помітила, як смикнулись Кроссові губи від завданого йому дошкульного удару.

На її руці залишався ще один кошичок, і вона підійшла до того місця, де стояли Данте з Кроссом.

— Хто з вас має бажання пошукати крашанку?— спитала вона, і її обличчя засяяло приязною усмішкою. Вона простягла кошичка.

Обидва хлопці дивилися на неї з німим захватом. Вранішнє сонце позолотило її шкіру, очі пускали бісики від радісного збудження. Біла блузка надималась привабливо і водночас цнотливо, округлі стегна відсвічували молочною білістю.

Цієї миті одна з дівчаток зойкнула. Всі обернулися в її бік. Дитинча знайшло величезну крашанку, таку велику, як куля для гри в кеглі, яскраво розмальовану червоним і синім кольорами. Дівчинка намагалася запхати її в кошичок, її гарненький білий брилик зсунувся набакир, оченятка широко розплющились від подиву та рішучості. А крашанка візьми й розбийся, і з неї випурхнула маленька жива пташка, що й змусило дитину зойкнути.

Петі побіг через моріжок і пригорнув дитинча, щоб заспокоїти. Це був один з його звичайних жартів, і всі розсміялися.

Дівчинка ретельно поправила брилика, потім закричала тремтячим голосочком:

— Ти мене піддурив! — і ляснула Петі по щоці. Всі вибухнули реготом, а вона побігла від Петі, який далі перепрошував її, геть. Петі наздогнав її, підхопив на руки і дав великодню крашанку ювелірної роботи, що висіла на золотому ланцюжку. Дівчинка зраділа подарункові і цьомнула Петі.

Сіл взяла Кросса за руку і повела на тенісний корт метрів за сто від кам'яниці. Там вони сіли в тристінну тенісну будку, повернуту відкритим боком у протилежний від святкуючих бік, тож їх ніхто не міг бачити.

До всього цікавий Данте спостерігав, як вони йдуть, з відчуттям приниженості. Він дуже добре усвідомлював, що Кросс набагато привабливіший за нього, і це йому муляло. А водночас він навіть пишався, що в нього такий вродливий кузен. Із подивом Данте раптом побачив у себе в руці кошичок, тож знизав плечима і приєднався до шукачів крашанок.

У тенісному павільйончику Сіл взяла Кроссове обличчя в долоні і поцілувала його в губи. То були ніжні, легенькі поцілунки. Та коли Кросс сягнув руками під її блузку, відштовхнула його. Її обличчя променіло усмішкою.

— Я хотіла цілуватися з тобою, відколи мені минуло десять років. А сьогодні такий гарний день.

Кросса збуджували її поцілунки, та він тільки спитав:

— Чому?

— Бо ти такий гарний і такий досконалий,— пояснила Сіл,— а такого дня, як сьогодні, все дозволяється.— Вона ковзнула своєю рукою в його руку.— Хіба у нас не прекрасні сім'ї? — вела вона далі. А потім зненацька запитала:— Чому ти живеш у тата?

— Так уже склалося,— відповів Кросс.

— А з Данте ти щойно пересварився? Це такий пролаза.

— З Данте в мене все гаразд,— заперечив їй Кросс.— Ми просто жартували. Він жартівник від природи, як от мій дядько Петі.

— Данте надто грубий,— сказала Сіл і знову поцілувала Кросса, цупко тримаючи йому руки.— Мій тато заробляє такі великі гроші. Зараз він купує будинок у Кентуккі і «ролс-ройс» 1920 року. Тепер у нього три старовинні автомобілі, а в Кентуккі він збирається завести коней. Чому б тобі завтра не прийти до нас і не подивитись на машини? Тобі завжди подобалось, як моя мама готує.

— Завтра ми повертаємось у Веґас,— сказав Кросс.— Тепер я працюю в «Ксанаду».

Сіл сіпнула його руку.

— Ненавиджу Веґас. Як на мене, це огидне місто.

— А як на мене, прекрасне,— всміхаючись, заперечив Кросс. — Ти ж там ніколи не була, за що ти його ненавидиш?

— Бо там люди марнують важко зароблені гроші,— пояснила Сіл з юнацьким запалом.— Богу дякувати, мій тато не грає. А всі ті паскудні дівулі з вар'єте?

— Звідки мені знати?— засміявся Кросс.— Я відповідаю тільки за майданчик для гольфу. Я й у казино ніколи не заходив.

Сіл розуміла, що Кросс з неї кепкує, одначе спитала:

— А якщо я, коли поїду звідси, запрошу тебе відвідати мене в університеті, ти приїдеш?

— Звичайно,— погодився Кросс. У таких іграх він був куди досвідченіший за неї.

І він відчув ніжність до її невинності, до того, як вона тримала його руки, до її невідання про справжню роботу її батька і про справжню суть «родини». Він розумів, що Сіл просто відгукнулась душею на поклик чудової погоди, в ній озвалося буяння жіночої плоті, і його зворушили ніжні, цнотливі поцілунки.

— Ходімо краще святкувати,— запропонував Кросс, і вони рука в руці повернулися до столів. Вірджініо, її батько, перший побачив їх, приклацнув пальцями і весело вигукнув:

— А-я-яй, як не соромно!

Потім стис їх обох у обіймах. Цей день назавжди запам'ятався Кроссові невинністю, побожно вбраними в біле діточками, які віталися, звістуючи, що Христос воскрес, а ще тим, що він, нарешті, зрозумів, ким був його батько.

Коли Піппі і Кросс поверталися у Веґас, усе в їхніх стосунках змінилося. Піппі вочевидь збагнув, що таємниці більше не існувало, і ставився до Кросса з більшою теплотою. Кросс із подивом відзначив, що його почуття до батька не змінилися, що він так само його любить. Він не міг уявити собі життя без батька і без «родини» Клерікуціо, без Ґроневельта й готелю «Ксанаду». Це було його життя, і в ньому йому належало залишатися, нещасним через це він нітрохи не почувався. Проте в його душі стало наростати нетерпіння, йому кортіло ступити наступний крок.