Останній дон

Розділ 7

Кросс Де Лена прийняв свою сестру Клавдію і Скіппі Дієра в адміністративній частині особняка, спорудженого на дахові готелю «Ксанаду». Дієра завжди дивувала несхожість брата з сестрою. Клавдія, хоч і не гарненька, зате дуже мила, а Кросс бездоганно вродливий, зі струнким, але атлетичним тілом. Клавдії властива природжена приязність, а Кросс незмінно люб'язний і відчужений! Адже, гадав Дієр, між приязністю і люб'язністю є різниця. Приязність закладена в генах, люб'язності навчаються.

Клавдія й Скіппі сиділи на дивані, Кросс сів навпроти. Клавдія розповіла про Боза Сканнета, потім нахилилась уперед і промовила:

— Будь ласка, Кроссе, вислухай мене. Це не тільки бізнес. Атена моя найдорожча подруга. Вона й справді чи не найкраща людина, яку мені доводилося знати. Атена допомагала мені, коли я потребувала допомоги. І милість, про яку я прошу тебе тепер, важливіша за всі мої попередні прохання. Допоможи Атені вибратися з цієї халепи, і я вже ніколи ні про що тебе не проситиму. — Клавдія повернулась до Скіппі Дієра: — А ти розкажи Кроссові про фінансовий бік справи.

Дієр завжди нападався, перше ніж просити про щось, тож і випалив Кроссові:

— Я їжджу до вашого готелю понад десять років, і чому ви ще ніколи не запропонували мені вілли?

— Бо в них завжди повно народу, — засміявся Кросс.

— То викиньте когось, — мовив Дієр.

— Звичайно, коли я матиму декларацію про прибутки від однієї з ваших картин і побачу, що ви робите десятитисячну ставку в бакара.

— Я йому сестра, і мені ще ніколи не давали вілли, — озвалася Клавдія.

— Скіппі, годі ходити манівцями, розкажи про гроші.

Коли Дієр скінчив, Кросс, зазираючи в блокнот, де щось занотовував, сказав:

— Дозвольте мені сформулювати найсуттєвіше. Якщо Атена не повернеться до роботи, ви і студія втрачаєте п'ятдесят мільйонів готівкою плюс двісті мільйонів сподіваного прибутку. А вона не повертається до роботи, бо дуже боїться свого колишнього чоловіка на ймення Боз Сканнет. Від нього можна відкупитися, проте Атена й далі не повернеться до роботи, не вірячи, що його можна зупинити. Оце й усе?

— Так, — кивнув Дієр. — Ми пообіцяли їй, що вона буде захищена краще, ніж президент Сполучених Штатів, поки її зніматимуть у цьому кіно. Ми навіть зараз стежимо за тим типом. Ми стережемо Атену двадцять чотири години на добу. А вона однаково не хоче вертатися до роботи.

— Я не бачу, де ж тут проблема, — відказав Кросс.

— Цей хлопець походить з родини, що має великий політичний вплив у Техасі, — пояснив Дієр. — І він справді небезпечний. Я намагався, щоб наші агенти безпеки розвідали щось про нього.

— А яке у вас агентство безпеки?

— Тихоокеанська компанія охорони і нагляду.

— Тоді чому ви звернулися до мене? — запитав Кросс.

— Бо ваша сестра запевняла, ніби ви можете допомогти, — відповів Дієр.

— Це не моя ідея.

— Клавдіє, що примусило тебе думати, ніби я можу допомогти? — звернувся Кросс до сестри.

— Кроссе, — збентежено скривилася Клавдія, — я бачила, як ти розв'язував проблеми в минулому. Ти дуже переконливий і завжди знаходиш якийсь розв'язок. — Клавдія невинно всміхнулася. — До того ж ти мій старший брат, і я покладаюсь на тебе.

— Знову ті давні вигадки, — зітхнув Кросс, але Дієр помітив, що сестру і брата поєднують справді приязні і щирі почуття.

Якийсь час усі троє сиділи мовчки, потім заговорив Дієр:

— Кроссе, ми прийшли сюди, не дуже сподіваючись, що ти нам чимсь допоможеш. Та якщо ти шукаєш якихось інших способів інвестувати гроші, в мене є вартий уваги проект, нічим не гірший, а то й кращий від теперішнього.

Кросс подивився на Клавдію, потім на Дієра й замислено проказав:

— Скіппі, я хочу зустрітися з цією Атеною, і тоді, можливо, зможу розв'язати всі ваші проблеми.

— Чудово, — полегшено зітхнула Клавдія, — Можемо летіти хоч завтра. — І міцно обняла брата.

— Гаразд, — мовив Дієр, тим часом намагаючися зметикувати, як йому перекласти на Кросса частину своїх утрат на фільмі «Мессаліна».

Наступного дня всі троє вилетіли до Лос-Анджелеса. Про майбутню зустріч Клавдія розмовляла з Атеною по телефону, потім до трубки підійшов Дієр. Ця розмова переконала його, що Атена ніколи не повернеться до роботи над фільмом. Дієр аж розлютився, проте відвертав себе від тяжких думок, вигадуючи, як примусити Кросса дати йому одну з тих розтакущих вілл під час наступного візиту до Лас-Веґаса.

Селище Малібу, де жила Атена Аквітан, містилось на узбережжі, і до нього треба було їхати з Беверлі-Гіллз чи Голлівуда хвилин сорок на північ. Селище мало трохи більше ніж сотню будівель, кожна коштувала від трьох до шести мільйонів доларів, проте зовні споруди нічим не вирізнялись і видавалися занедбаними. Кожна садиба мала огорожу, інколи з пишною в'їзною брамою.

До самого селища можна було добутися тільки приватним шосе, його стерегли охоронці, що контролювали шлагбауми й жили в чималенькому бараці. Охоронці перевіряли всіх відвідувачів, запитуючи про них по телефону або маючи на руках список запрошених. А жителі селища мали особливі автомобільні наклейки, що їх міняли щотижня. На Кроссову думку, всі ті перестороги — сама «морока», справді надійного захисту нема.

Та зовсім інша річ — охоронці з Тихоокеанської компанії охорони і нагляду навколо Атениного будинку. Вони були в одностроях, озброєні, нівроку міцні та дужі.

Гості потрапили до Атениної садиби з бічної вулички, паралельної берегові. Там стояли додаткові вартові під орудою Атениного секретаря, що телефоном звелів пропустити їх, сидячи в недалекому будиночку для гостей. Крім двох охоронців на воротах, був і третій, що стояв біля самого будиночка. Проминувши їх, гості йшли через великий сад, де буяли барвами квіти і пишалися лимонні дерева, в повітрі вчувався солоний дух. Нарешті дійшли до головного будинку, що дивився на Тихий океан.

Невисока південноамериканська служниця запросила їх до будинку й провела через величезну кухню до вітальні, яку немов виповнював сам океан, уливаючись широкими вікнами. В кімнаті стояли бамбукові меблі, скляні столи, сині, мов хвиля, отоманки. Проминувши вітальню, служниця підвела гостей до скляних дверей, що виходили на терасу, з якої виднів океан, широку, довгу терасу зі стільцями, столами й тренувальним велопристроєм, що блищав, наче срібний. А був іще й океан, хилячись синьо-зеленою поверхнею до неба.

Кросс Де Лена, побачивши Атену на терасі, мимоволі пройнявся страхом. Вона була куди вишуканіша, ніж на кіноекрані, а таке трапляється вкрай рідко. Плівка не могла відтворити її ніжних барв, передати зеленаву глибінь очей. Її тіло рухалось, наче тіло атлета, граційно, плавно й начебто без зусиль. Золотаві коси, підстрижені так коротко й рівно, що спотворили б будь-яку іншу жінку, були справжнім вінцем її краси. Зеленаво-блакитний спортивний костюм нібито мав приховувати форми її тіла, проте не міг упоратися зі своїм завданням. Проти тулуба її ноги були дуже довгі, вона ступала босоніж, на нігтях ніг не видніло лаку. Але насамперед Кросса вразив і привабив розумний вираз її обличчя.

Атена привітала Скіппі Дієра звичайним поцілунком у щоку, тепло обняла Клавдію й подала Кроссові руку. Її очі відбивали океанські води, що шуміли позаду. «Клавдія завжди згадує про вас, — сказала вона Кроссові. — Про свого вродливого, загадкового брата, що може, коли захоче, зупинити землю». Атена засміялась, і то природно, в сміхові не чулось переляку.

Кросс відчув дивовижну втіху, бо іншого слова тут годі навіть дібрати. Атенин низький горловий голос зачаровував його, наче музика. Океан, мов своєрідно тло, увиразнював її гарні вилиці, непідмальовані вуста, що ясніли, мов червоне вино, чоло, що світилося розумом. У Кроссовій голові блискавкою мигнуло одне коротеньке Ґроневельтове напучення: «Гроші можуть дати тобі в цьому світі безпеку від усього, крім вродливої жінки».

Кросс знав багатьох вродливих жінок у Лас-Веґасі, так само як і в Лос-Анджелесі та Голлівуді. Та у Веґасі врода була сама по собі, лише з невеличким домішком таланту; чимало з тих вродливиць зазнали невдачі в Голлівуді. В Голлівуді врода була спарована з талантом і, набагато рідше, мистецькою величчю. Обидва міста приваблювали красу з усього світу. Крім того, в Голлівуді траплялись актриси, що ставали касовими зірками. То були жінки, що на додачу до чару і краси мали своєрідну, немов дитячу невинність і сміливий дух. Цим жінкам були властиві допитливість і цікавість, і завдяки їм акторське ремесло могло піднятися до мистецтва, надавши своїм творцям певної гідності. Хоч краса — аж ніяк не дивовижа для обох тих міст, у Голлівуді народжувались богині, і перед ними схилявся ввесь світ. Атена Аквітан була однією з тих рідкісних богинь.

— Клавдія казала мені про вас, що ви найвродливіша жінка в світі, — незворушно проказав Кросс Атені.

— А що вона казала про мій розум? — запитала Атена. Вона нахилилась над балюстрадою й закинула одну ногу назад, виконуючи якусь вправу. Те, що в іншої жінки видавалося б афектацією, в неї було природне й невимушене. І справді, протягом усієї зустрічі вона не припиняла виконувати вправи, вигинаючи тіло вперед і назад, простягаючи ногу над балюстрадою, рухи рук немов супроводили ті або ті її слова.

— Тено, ти, певне, ніколи б не подумала, що ми родичі, правда? — запитала Клавдія.

— Ніколи, — сказав Скіппі Дієр. Проте Атена подивилась на них обох і промовила:

— Ви обоє дуже схожі між собою, — і Кросс бачив, що вона не жартує.

— Тепер ти вже знаєш, чому я люблю її, — заговорила Клавдія до Кросса.

Атена на хвилину припинила свої вправи й звернулася до Кросса:

— Вони сказали мені, ніби ви можете допомогти. Але я не бачу як.

Кросс намагався не дивитись на неї, намагався не бачити сонячне золото кіс на зеленому океанічному безмежжі.

— Я вмію переконувати людей, — озвався він. — Якщо правда, що тільки ваш чоловік перешкоджає вам повернутися до роботи, то, може, я поговорю з ним і укладу угоду.

— Я не вірю, що Боз дотримається якоїсь угоди, — відповіла Атена. — Студія вже пробувала порозумітися з ним.

— Атено, — заговорив Дієр голосом, що, як на нього, свідчив про покору, — тобі справді нема чого хвилюватись, я обіцяю тобі. — Проте навіть сам собі він видався непереконливим і пильно спостерігав своїх співрозмовників. Він знав, як уміє Атена приголомшувати чоловіків: адже актриси, коли хочуть, стають найчарівніші в світі, проте не помітив у Кроссі жодних змін.

— Скіппі просто не хоче змиритися з думкою, що я можу покинути кіно, — говорила Атена, — для нього це вкрай важлива річ.

— А для вас ні? — сердито запитав Дієр.

Атена довго й холодно дивилася на нього.

— Колись, була важлива. Але я знаю Боза. Мені треба зникнути, почати нове життя. — Атена пустотливо всміхнулась. — Я проживу й десь-інде.

— З вашим чоловіком я можу укласти угоду, — втрутився Кросс, — і запевняю, що він дотримуватиметься її.

— Атено, — довірчо заговорив Дієр, — у кінобізнесі є сотні таких справ, зірок завжди залякують якісь божевільні. Ми маємо надійні способи боротьби, насправді тут нема жодної небезпеки.

Атена й далі вправлялася. Одна нога несподівано показалася над її головою.

— Ви не знаєте Боза, — промовила вона, — а от я знаю занадто добре.

— А Боз єдина причина, чому ви не можете повернутися до роботи? — запитав Кросс.

— Так, він переслідуватиме мене довіку. Ви забезпечите мені захист, поки я зніматимусь у фільмі, а що потім?

— У мене ще ніколи не провалилась жодна угода, — зауважив Кросс. — Я дам йому все, чого йому заманеться.

Атена припинила вправи і вперше подивилася Кроссові просто у вічі:

— Я ніколи не зможу покластися на угоду з Бозом, — відповіла вона й відвернулась, немов відпускаючи їх.

— Даруйте, що я згаяв ваш час, — мовив Кросс.

— Я часу не гаяла, — приязно відповіла Атена, — я виконувала свої вправи. — І знову подивилася йому просто у вічі: — Я ціную ваші зусилля. А сама я немов намагаюсь удавати безстрашність, наче в якомусь своєму фільмі. Бо я й справді залякана до смерті. — Швидко опанувала себе й додала: — Клавдія й Скіппі протуркали мені вуха про ваші славетні вілли. Якщо я приїду до Веґаса, ви дасте мені яку-небудь, щоб я там заховалася?

Обличчя Атени було поважне, проте очі іскрилися сміхом. Вона показувала Скіппі й Клавдії свою владу і вочевидь сподівалася, що Кросс скаже «так», навіть зі звичайної галантності.

— Вілли звичайно зайняті, — всміхнувся Кросс. З хвилину помовчав і додав із такою поважністю, що решта були приголомшені: — Та якщо ви приїдете до Лас-Веґаса, я гарантую, що вам ніхто не зашкодить.

— Ніхто не годен зупинити Боза, — заговорила Атена просто до Кросса. — Він не переймається тим, що його можуть зловити. Хоч би що він робив, він це зробить прилюдно, щоб його бачили геть усі.

— Але чому? — нетерпляче спитала Клавдія.

— Бо колись він кохав мене! — сміючись, відповіла Атена. — І тому, що я тепер живу краще, ніж він. — З хвилину подивилась на них усіх. — Хіба не ганьба, коли двоє людей, пов'язаних коханням, починають ненавидіти одне одного?

Тієї миті розмову урвала південноамериканська служниця, привівши на терасу якогось чоловіка. Прибулець був високий, гарний, вишукано вбраний: костюм від Армані, сорочка від Тернбулла й Ассера, краватка від Ґуччі, туфлі від Беллі. Він одразу забурмотів вибачення:

— Міс Аквітан, служниця не сказала мені, що ви зайняті. Можливо, її злякала моя емблема, — і він показав їй свій значок полісмена. — Я просто прийшов, аби докладно розпитати про інцидент, що стався минулої ночі. Я можу зачекати. Або прийти пізніше.

Його слова були чемні, проте погляд зухвалий. Він глянув на Кросса й Дієра і недбало кинув:

— Привіт, Скіппі.

— Тобі не можна розмовляти з нею без прес-секретаря і адвоката, — розсердився Скіппі Дієр. — Джіме, ти мав би це знати краще.

Чоловік простяг руку Клавдії та Кроссові й проказав:

— Джім Лоузі.

Тепер вони обоє знали, хто це. То був найславетніший полісмен у Лос-Анджелесі, чиї звитяги лягли в основу низки короткометражних телефільмів. Крім того, він не раз знімався в фільмах у незначних ролях і перебував в обох різдвяних списках Дієра — і листівок, і подарунків. Тож Дієр набрався духу сказати:

— Джіме, зателефонуй мені згодом, і я як слід влаштую тобі зустріч з міс Аквітан.

— Гаразд, Скіппі, — приязно всміхнувся йому Лоузі.

Але тут утрутилась Атена:

— Я тут, може, довго й не буду. Чому б не розпитати мене зараз? Мені однаково.

Лоузі видавався б ґречним, якби не постійна сторожкість в очах, увага і пильність усього тіла, прищеплені багаторічною роботою з розслідування злочинів.

— Що, при них? — запитав він.

Атена вже не виконувала вправи, і з її обличчя зникли всі сліди чарівності, коли вона спокійно проказала:

— Я довіряю їм набагато більше, ніж довіряю поліції.

Лоузі сприйняв цю заяву спокійно, бо таке йому доводилося чути вже не раз.

— Я просто хотів запитати вас, чому ви відмовились від звинувачень проти свого чоловіка. Може, він вам якось погрожував?

— О ні, — зневажливо відповіла Атена. — Адже він тільки хлюпнув водою мені в обличчя перед мільярдом чоловік, крикнувши, що то кислота. А другого дня його вже взяли на поруки.

— Добре, добре, — приказував Лоузі й руками мов заспокоював її. — Я лише гадав, що зможу чимось зарадити.

— Джіме, зателефонуй мені згодом, — знову попросив Дієр.

Це прохання ввімкнуло в Кроссовій голові сигнал тривоги, і він замислено поглянув на Дієра, уникаючи дивитися на Лоузі. Той теж намагався не дивитись на нього.

— Гаразд, — кивнув Лоузі і, побачивши Атенину сумочку на одному із стільців, узяв її в руки. — Я бачив такі на Родео-Драйв, — сповістив він. — Дві тисячі доларів. — Подивився просто на Атену і сказав з презирливою чемністю: — Може, ви поясните мені, як можна платити грубі гроші за такий непотріб?

Обличчя Атени скам'яніло, вона виступила з рамки океану й проказала:

— Це не запитання, а образа. Забирайтеся звідси.

Лоузі вклонився їй і вийшов. Він посміхався, йому пощастило справити потрібне для нього враження.

— Тож ти таки людина, — підтримала подругу Клавдія, обнявши її за плечі. — Чого ти спалахнула?

— Я не спалахнула, — відказала Атена, — я просто дала йому відкоша.

Попрощавшись з Атеною, троє гостей поїхали з Малібу в ресторан «Нейт енд Ел» у Беверлі-Гіллз, єдине місце на захід від Скелястих гір, як доводив Дієр Кроссові, де можна замовити їстівне пастрамі, солону яловичину й булочку з гарячою сосискою, що її готують, як на Коні-Айленд.

За обідом Дієр сказав замислено:

— Атена вже не повернеться до роботи.

— Я знала це із самого початку, — мовила Клавдія. — Я от тільки не можу збагнути, чого вона так спалахнула через того поліцая.

— А ви зрозуміли? — сміючись, запитав Дієр Кросса.

— Ні.

— Одна з великих голлівудських легенд проголошує, що будь-хто може переспати з кінозіркою. Щодо зірок-чоловіків так це правда, ось чому навколо знімальних майданчиків і готелю «Вілше» в Беверлі завжди вештаються дівчата. Зірки-жінки не такою мірою... Хлопець працює на її садибі як столяр, як садівник, і йому може пощастити, можливо, зірка буде сексуально збуджена, таке трапилося зі мною. Досить часто виявляють прихильність каскадерам, може пощастити й іншим членам знімальної групи. Але такі злягання — це певне приниження, і вони шкодять кар'єрі кінозірок-жінок. Якщо, звичайно, це не суперзірки. Ми, старі кадри, що провадимо кінобізнес, такого не любимо. Хай йому біс, хіба гроші і влада не означають геть усього? — усміхнувся Дієр. — А тепер візьмімо Джіма Лоузі. Це ставний, вродливий хлопець, він справді вбивав бандитів, він чарівний для тих, хто тільки створює ілюзії. Він це знає й використовує. Тож він не благає зірку, а залякує її. Ось чому він удався до цієї спроби. Саме задля цього він прийшов. То був привід, щоб зустрітися з Атеною, і він сподівався, що доможеться свого. Те образливе запитання було заявою, що він хоче переспати з нею. Але Атена прогнала його геть.

— То що, вона Діва Марія? — запитав Кросс.

— Як на кінозірку, — відповів Дієр.

— А вам не здається, що вона дурить студію, намагаючись дістати більше грошей? — зненацька знову запитав Кросс.

— Такого Атена ніколи не робитиме, — заперечила Клавдія. — Вона абсолютно чесна.

— А вона часом нарікає на свою оплату?

— Ви не розумієте бізнесу, — мовив Дієр. — По-перше, студія дозволяє акторам дурити її. Кінозірки завжди до цього вдаються. По-друге, якщо в неї є нарікання, вона б їх висловила відверто. Атена просто дивна. — Дієр на хвилину замовк. — Вона ненавидить Боббі Бенца і аж ніяк не захоплюється мною. Ми Обидва не один рік зітхали за її задочком, проте ніколи не спали з нею.

— Погано, що ти не зможеш нічим зарадити, — сказала Клавдія Кроссові, але він нічого їй не відмовив.

Усю дорогу з Малібу Кросс напружено думав. Йому трапилася сприятлива нагода, якої він марно шукав раніше. Попереду великі небезпеки, та, якщо все вигорить, він зможе нарешті відірватись від Клерікуціо.

— Скіппі, — заговорив Кросс, — вам і студії я хочу зробити пропозицію. Я купую цей фільм просто зараз. Я поверну вам уже вкладені п'ятдесят мільйонів, дам гроші закінчити картину й дозволю студії продавати її.

— Ти маєш сто мільйонів? — одночасно спитали вражені Скіппі Дієр і Клавдія.

— Я знаю людей, що мають їх.

— Тобі не вдасться повернути Атену. А без Атени фільму не буде, — вирік Дієр.

— Я вам казав, що вмію переконувати, — твердо вимовив Кросс. — Ви можете влаштувати мені зустріч з Елі Мерріоном?

— Звичайно, — запевнив Дієр, — але тільки тоді, як я залишусь продюсером картини.

Влаштувати зустріч виявилось нелегко. Студію «Лоддстоун», тобто Елі Мерріона й Боббі Бенца, треба було переконати, що Кросс Де Лена — не просто ще один хвальковитий шахрай, переконати, що він має гроші і, так би мовити, вірчі грамоти. Звичайно, він володів частиною готелю «Ксанаду» в Лас-Веґасі, проте не мав особистих зареєстрованих коштів, які б засвідчили його спроможність провернути запропоновану оборудку. Дієр поручився б за нього, але найпереконливіший доказ з'явився тоді, коли Кросс показав акредитив на п'ятдесят мільйонів доларів. За порадою сестри Кросс Де Лена найняв як правника для цієї оборудки Моллі Флендерс.

Моллі Флендерс прийняла Кросса в своїй конторі. Кросс був дуже пильний, він уже дещо чув про неї. У світі, де Кросс прожив усе своє життя, він іще ніколи не бачив жінки, що мала бодай якусь владу, а Клавдія розповіла йому, що Моллі Флендерс — одна з найвпливовіших осіб у Голлівуді. Студійні бонзи відповідали на її дзвінки, наймогутніші агенти, як-от Мело Стюарт, зверталися по її допомогу при укладанні найважливіших контрактів. Зірки такої величини, як Атена Аквітан, використовували її у своїх суперечках зі студіями. Флендерс колись зупинила виробництво низки короткометражних телефільмів, що мали неабиякий успіх, і то тільки тому, що чек її зірки-клієнта затримався на пошті.

Моллі Флендерс була набагато привабливіша, ніж уявляв собі Кросс. Він побачив дебелу, але пропорційно збудовану й добре вдягнену жінку. Але це статурне тіло мало невеличку біляву голівку відьми з гачкуватим носом, великим ротом і лютими карими очима, що немов світилися несхитною, тямущою войовничістю. Її заплетені коси наче змії були обмотані навколо голови. Моллі видавалася грізною, аж поки на її обличчі з'являлась усмішка.

Моллі Флендерс, попри всю свою суворість, була чутлива до чоловічої краси, і Кросс сподобався їй відразу, тільки-но вона його побачила. Моллі здивувалась, вона гадала, що Клавдіїн брат буде звичайнісінький. Її вразила не так врода, як сила, якої не мала Клавдія. На Кроссовім обличчі немов проступало усвідомлення, що в світі немає несподіванок. Усе це аж ніяк не переконало Моллі, що вона воліє мати Кросса за свого клієнта. До неї долинали якісь непевні чутки, вона не любила веґаського світу й сумнівалась у ступені Кроссової рішучості братися до азартної гри з такими несвітськими ставками.

— Містере Де Лено, — заговорила вона, — дозвольте мені з'ясувати одну річ. Я репрезентую Атену Аквітан як адвокат, а не як аґент. Я пояснила їй, із якими наслідками вона зіткнеться, якщо й далі так уперто дотримуватиметься своєї теперішньої поведінки. І я переконана, що вона від свого не відступиться. Отже, якщо ви укладете угоду зі студією і Атена не повернеться до роботи, я представлятиму її інтереси в тому разі, коли ви позиватимете її.

Кросс пильно подивився на Моллі. Він не мав жодного способу збагнути таку жінку, як ця. Тож треба, певне, викласти на стіл якнайбільше козирів.

— Я підпишу офіційний документ, що не позиватиму міс Аквітан, якщо куплю картину, — сказав він. — А тут у мене є для вас чек на двісті тисяч доларів, якщо ви візьмете мене. І це тільки початок, вам можна вимагати з мене більше.

— Подивімося, чи я розумію вас, — провадила далі Моллі. — Ви сплачуєте студії п'ятдесят мільйонів уже вкладених грошей. Просто зараз. Даєте гроші закінчити картину — принаймні це ще п'ятдесят мільйонів. Отже, ви ладні поставити сто мільйонів доларів на те, що Атена повернеться до роботи. Крім того, ви ставите й на те, що картина матиме успіх. А вона ж може провалитись. Це страшенний ризик.

Кросс, якщо хотів, умів зачаровувати, проте відчував, що з цією жінкою чари йому не допоможуть.

— Як я розумію, картина, якщо надходитимуть гроші з продажу за кордон, зі студій відеозапису та телебачення, не може стати збитковою, навіть у разі невдачі, — заговорив він. — Єдина справжня проблема — повернути міс Аквітан до роботи. І, може, тут придасться й ваша допомога.

— Ні, допомогти я не зможу, — відказала Моллі. — Я не хочу вас обманювати. Я пробувала й не змогла. Кожен пробував і не зміг. А Елі Мерріон по-пустому не нахваляється. Він закриє картину і змириться зі збитками, а потім спробує занапастити Атену. Але я не дозволю йому.

— Як ви цього досягнете? — зацікавився Кросс.

— Бо Мерріонові доведеться мати справу зі мною, — відповіла Моллі. — То добрий проноза, я не раз змагалася з ним у суді, і студія щоразу програвала. Атена не зможе працювати далі, але я не дозволю їм пограбувати її.

— Якщо ви репрезентуватимете мене, то зможете врятувати кар'єру своєї клієнтки, — переконував Кросс, витягши з внутрішньої кишені піджака конверта й передавши його Моллі. Вона відкрила його, вивчила чек, потім узялася за телефон і подзвонила в декілька місць, аби переконатись у чинності чека. Всміхнулася Кроссові й промовила: — Я вас не ображаю, я роблю таку перевірку і для найбільших кінопродюсерів міста.

— На кшталт Скіппі Дієра? — засміявся Кросс. — Я вклав гроші в шість його фільмів, чотири з них мали великий успіх, а я не заробив ані шеляга.

— Це тому, що не я була вашим адвокатом, — сказала Моллі. — А тепер, перше ніж я погоджусь, ви повинні сказати мені, як ви примусите Атену повернутися на знімальний майданчик. — Вона трохи помовчала. — Я вже дещо чула про вас.

— І я про вас чув, — відказав Кросс. — Я пам'ятаю, як багато років тому, коли ви були адвокатом у кримінальних справах, ви врятували одного хлопця від кари за вбивство. Він убив свою подружку, а ви покликалися при захисті на його божевілля. Після того він і року не прожив. — Кросс на хвилину замовк, зумисне даючи вияв своєму роздратуванню: — Тоді ви не переймалися його репутацією.

— Ви не відповіли на моє запитання, — неприязно подивилась на нього Моллі.

Кросс подумав, що до брехні треба додати трохи чарів.

— Моллі, — заговорив він, — можна я називатиму вас Моллі? — Моллі кивнула головою, і Кросс провадив далі: — Знаєте, я у Веґасі керую готелем і засвоїв собі таке. Гроші мають чарівну силу, грошима можна подолати будь-який страх, тож я ладен запропонувати Атені п'ятдесят відсотків усіх грошей, які я зароблю на цій стрічці. Якщо ви правильно складете угоду і нам пощастить, це означатиме для неї тридцять мільйонів. — Кросс замовк і додав якнайщирішим тоном: — То як, Моллі, ви хочете випробувати себе на тридцяти мільйонах?

— Атена, власне, про гроші навіть не дбає, — похитала головою Моллі.

— Єдине, що дивує мене, — чому студія не запропонувала їй такої самої угоди? — запитав Кросс.

— Ви не знаєте кінобізнесу, — вперше за всю зустріч усміхнулася Моллі Кроссові. — Вони бояться, що всі зірки вдадуться до того самого штукарства, якщо тільки буде прецедент. Але ходімо далі. Студія, гадаю, погодиться на вашу пропозицію, бо заробить чимало грошей на самому продажі фільму. На цьому вони наполягатимуть. Крім того, вони захочуть мати відсоток від прибутків. Але кажу вам іще раз: Атена не прийме вашої пропозиції. — Моллі замовкла й насмішкувато додала: — А я гадала, що ви, власники гральних закладів у Веґасі, ніколи не граєте в азартні ігри.

— Кожен грає в ці ігри, — всміхнувся у відповідь Кросс. — Я граю тоді, коли маю вигоду. До того ж я планую продати готель і перейти в кінобізнес.

— Кросс замовк, даючи Моллі змогу зазирнути йому у вічі й побачити там бажання стати часткою кіносвіту. — Як на мене, там цікавіше.

— Бачу, — кивнула Моллі. — Отже, це не минуща забаганка?

— Це тільки перший крок. Ступивши його, я потребуватиму вашої допомоги й надалі.

— Я згодна репрезентувати вас, — здивована й утішена, відповіла Моллі.

— Але перше ніж працювати далі, подивимось, чи втратите ви цю сотню мільйонів. — Моллі зняла телефонну трубку, з кимось поговорила, відсунула телефон і сказала Кроссові: — Ми маємо зустрітися з керівниками студії, аби викласти їм наші умови. А у вас є три дні на перегляд своєї постанови.

— Досить швидко, — промовив вражений Кросс.

— Квапляться вони, а не я. Для них надто дорого підтримувати цей фільм.

— Я знаю, — знову заговорив Кросс, — що мені не годилося б цього казати, але пропозиція, яку я наміряюсь зробити міс Аквітан, конфіденційна, все має залишитись між вами і мною.

— Так, про це можна було не згадувати, — погодилась Моллі.

Партнери потисли одне одному руки, і, коли Кросс пішов, Моллі щось пригадала. Чому Кросс Де Лена згадав ту давню судову справу, коли вона врятувала хлопця від кари, ту її велику перемогу? Чому саме ту справу? Адже вона врятувала не одного вбивцю.

Через три дні Кросс Де Лена і Моллі Флендерс знову зустрілися в її конторі, перше ніж іти на студію «Лоддстоун», тож Моллі могла перевірити фінансові папери, що їх Кросс підготував для зустрічі. На студію вони обоє поїхали в Молліному «мерседесі». Заїхавши в браму, Моллі сказала Кроссові:

— Зверніть увагу на паркувальний майданчик. Я дам вам долар, якщо ви побачите бодай одну американську машину.

Вони проминули ціле море різнобарвних автомобілів: «мерседесів», «астон мартінсів», БМВ, «ролс-ройсів». Кросс побачив одного «каділака» й тицьнув на нього пальцем.

— Якийсь горопаха-письменник із Нью-Йорка, — всміхнулася Моллі.

Студія «Лоддстоун» займала величезну територію, де були розкидані невеличкі будівлі незалежних кінокомпаній. Головний корпус мав лише одинадцять поверхів і скидався на декорації для якогось кіно. Студія ще зберігала дух 1920-х років, коли вона починала роботу, від часу до часу тільки щось лагодили та відновлювали. Кроссові відразу спав на гадку Бронкський анклав.

Кабінети в студійному адміністративному будинку були маленькі й переповнені людом, за винятком одинадцятого поверху, де розміщалися кабінети Елі Мерріона й Боббі Бенца з прилеглими до них приміщеннями. Між двома кабінетами була величезна конференційна зала з баром і барменом в одному закутку, а також невеличкою кухнею біля бару. Навколо конференційного столу стояли темно-червоні плюшеві фотелі. На стінах висіли в рамках афіші фільмів студії «Лоддстоун».

На Кросса й Моллі чекали Елі Мерріон, Боббі Бенц, Скіппі Дієр, головний юрисконсульт студії і ще два правники. Моллі передала юрисконсультові фінансові папери, і три студійні правники сіли їх проглядати. Бармен приніс напої кожному до вподоби, потім зник. Скіппі Дієр узяв вступне слово.

Елі Мерріон, як завжди, наполягав, щоб Кросс називав його на ім'я. Потім розповів усім одну зі своїх улюблених оповідок, якою часто користався, аби знезброїти опонентів під час переговорів. Його дід, розповідав Елі Мерріон, створив компанію на початку 1920-х років. Він прагнув назвати її студією «Лоуд стоун» (lode stone — «магніт«), але мав жахливу німецьку вимову, яка заплутала правників. Тоді то була компанія вартістю в десять тисяч доларів, і коли помилка з'ясувалася, видавалось не вартим клопоту виправляти її. А тепер це семимільярдна компанія з назвою, що не має сенсу. Але, як із притиском казав Мерріон, — а він ніколи не жартував, не кажучи тим жартом щось важливе, — слово друковане нічогісінько не важить. Саме візуальний образ своєрідного магніту, що притягує світло з усіх світових усюд, надав назві компанії такої великої сили.

Потім Моллі сформулювала пропозицію. Кросс поверне студії п'ятдесят уже витрачених мільйонів, відступить студії право на продаж фільму, залишить Скіппі Дієра як продюсера. Кросс дасть гроші закінчити картину. Крім того, студія «Лоддстоун» матиме п'ять відсотків від прибутку.

Усі слухали дуже уважно, і першим озвався Боббі Бенц:

— Відсоток сміховинний, ми б хотіли мати більший. А звідки нам знати, що ви не змовилися з Атеною? Може, це звичайнісінький грабунок?

Кросса просто приголомшила відповідь Моллі. З певних причин він гадав, ніби переговори провадитимуть куди цивілізованіше, ніж він звик провадити їх у лас-вегаському світі. Але Моллі майже верещала, її відьмине обличчя пашіло люттю:

— Заткни пельку, Боббі! — звернулась вона до Бенца. — Яка ж ти паскуда, що звинуватив нас у змові! Тут тобі гарантії не допоможуть, ти влаштував цю зустріч, щоб вибратися з халепи, і ще й ображаєш нас! Якщо ти не вибачишся, я заберу містера Де Лену просто звідси, і тоді давися своїм лайном.

— Моллі, Боббі, — втрутився Скіппі Дієр, — облиште. Ми ж тут прагнемо врятувати картину. Принаймні хоч поговорімо про неї.

Мерріон спостерігав те все зі спокійною усмішкою, але не казав нічого. Він розкриє рота лише тоді, коли треба буде казати «так» або «ні».

— Як на мене, це розумне запитання, — захищався Боббі Бенц. — Хіба цей хлопець може запропонувати Атені, щоб вернути її на роботу, те, чого не можемо запропонувати ми?

Кросс сидів усміхаючись. Моллі просила його, щоб, де тільки можна, відповідала вона.

— Містер Де Лена, — пояснювала Моллі, — вочевидь має якусь незвичайну пропозицію. Але навіщо йому розказувати про неї? Якщо ви дасте йому десять мільйонів доларів за цю інформацію, я пораджуся з ним. Десять мільйонів — це ще й дешево.

Тут засміявся навіть Боббі Бенц.

— Вони гадають,— озвався Скіппі,— що Кросс не ризикуватиме всіма грішми, не мавши в руках чогось певного. Через те й не можуть позбутися підозри.

— Скіппі, — сказала Моллі, — я бачила, як ти виклав мільйон за роман, з якого ніколи не зробив фільму. То чи є тут різниця?

— Аякже, — пожвавішав Боббі Бенц, — бо Скіппі здер той мільйон з нашої студії.

Усі засміялися. Кросса дивувала ця зустріч, у нього вже вривався терпець. Крім того, він знав, що йому не треба виявляти надто великої охоти, отож він нічим собі не зашкодить, давши волю своїй дратливості.

— Бачу, тут мені не ймуть віри, — глухо промовив він. — Якщо тут такі труднощі, може, краще забути про це все.

— Ми тут говоримо про великі гроші, — сердито заперечив Боббі Бенц. — Ця картина може дати в усьому світі близько півмільярда доларів.

— Якщо ви повернете Атену, — швидко докинула Моллі. — Можу вам сповістити, що вранці я розмовляла з нею. Вона вже обтяла собі коси, аби показати, що не жартує.

— Ми начепимо їй перуку. Кляті актриси, — не стримався Бенц. Тепер він поглядав на Кросса, намагаючись збагнути його. Потім надумався й запитав: — Якщо Атена не повернеться до роботи і ви втратите свої п'ятдесят мільйонів і не зможете закінчити картини, кому дістанеться відзнятий матеріал?

— Мені, — відповів Кросс.

— Ага, — мовив Бенц, — отже, ви його пустите на екран у теперішньому стані. Можливо, як м'яку порнографію.

— Можна й так, — погодився Кросс.

Моллі похитала головою, застерігаючи Кросса від розмов.

— Якщо ви погодитесь на цю оборудку, — звернулась вона до Бенца, — про решту можна домовитись: про продаж за кордон, відеостудіям, телебаченню, про відсоток прибутку. Порушником угоди може бути тільки одна сторона. Угода має бути таємна. Містер Де Лена хоче тільки кредитувати фільм як співпродюсер.

— Я згоден, — озвався Скіппі Дієр, — проте моя фінансова угода зі студією має зберігати чинність.

— Це різні речі, — вперше обізвався Мерріон, маючи на увазі відмову. — Кроссе, ви надали своєму правникові повну свободу дій на переговорах?

— Так.

— Я хочу, щоб ви усвідомили ось що, — провадив далі Мерріон. — Ви повинні знати, що ми планували порізати картину і змиритися з утратами. Ми переконані, що Атена не повернеться до роботи. Ми не кажемо вам, що вона може повернутись. Якщо ви підпишете цю угоду й заплатите нам п'ятдесят мільйонів, ми не підлягатимемо судовій відповідальності. Вам треба буде позивати Атену, а в неї таких грошей нема.

— Я ніколи її не позиватиму, — відповів Кросс. — Я прощу і забуду.

— І вам не доведеться звітувати своїм кредиторам? — запитав Бенц.

Кросс стенув плечима.

— А це вже розбещеність, — сказав Мерріон. — Хіба можна, щоб ваші особисті симпатії завдали шкоди грошовитим людям, які довіряють вам? Просто тому, що вони багаті.

— Я ніколи не вважав, що робити багатіїв своїми ворогами — це хороша ідея, — відповів Кросс якнайповажнішим тоном.

— Тут щось нечисте! — розлютився Бенц.

— Я все життя переконував людей, — провадив далі Кросс, надавши своєму обличчю зичливості. — У своєму лас-веґаському готелі я переконував багатьох тямущих людей робити ставки, дарма що шансів на виграш вони не мали. Я домагався цього, роблячи їх щасливими. Тобто я давав їм те, чого вони справді хотіли. Я дам це й міс Аквітан.

Бенцові не подобався весь задум, він був певен, що студію одурять, і, не криючись, висловив погрозу:

— Якщо ми з'ясуємо, що Атена вже погодилась працювати з вами, ми подамо позов. У такому разі ми знехтуємо цю угоду.

— Я хочу прийти в кінобізнес надовго, — переконував їх Кросс. — Я хочу працювати зі студією «Лоддстоун». Грошей тут вистачить усім.

Протягом усієї розмови Елі Мерріон вивчав Кросса, намагаючись дати йому певну оцінку. Перед ним сидів дуже стриманий чоловік, не ошуканець і не брехливий актор. Тихоокеанська служба безпеки та нагляду не виявила якогось реального зв'язку Кросса з Атеною, між ними навряд чи існує змова. Слід ухвалювати постанову, зважитись не так уже й важко, як удають учасники зустрічі. Мерріон відчував утому, одяг, наче великий тягар, згинав йому плечі. Швидше б уже закінчити.

— Може, Атена просто несповна розуму, — став снувати здогади Скіппі Дієр, — може, втратила чуття міри. Тоді нам можна виплутатися з халепи: адже все застраховане.

— Та вона нормальніша за будь-кого в цій кімнаті! — Аж гаркнула Моллі Флендерс. — Я всіх вас відправлю на психіатричну експертизу, перше ніж ви доступитесь до Атени.

Боббі Бенц подивився Кроссові просто в обличчя:

— А ви підпишете папери, що на теперішню мить не маєте жодної угоди з Атеною Аквітан?

— Так, — потвердив Кросс, не ховаючи своєї неприязні.

Мерріон, постерігши ту сцену, втішився. Принаймні ця частина зустрічі відбувається згідно з планом. Бенц тепер утвердивсь як паскуда. Дивовижно, як люди майже інстинктивно відвертаються від Бенца, і, власне, його провини тут нема. То була вибрана для нього роль, хоча, здається, вона відповідала його вдачі.

— Ми хочемо двадцять відсотків прибутку від картини, — став вимагати Бенц. — Право продажу на батьківщині й за кордоном. І хочемо бути партнерами при роботі над подальшими фільмами з участю цих героїв.

— Боббі, — роздратувався Скіппі Дієр, — наприкінці фільму всі герої мертві, тут не може бути подальших фільмів.

— Гаразд, тоді нам належать права на всі майбутні фільми, присвячені зображенню попередніх подій.

— Попередні, подальші — нісенітниця! — розгнівалася Моллі. — Що ж, матимете їх. Але дістанете не більше десяти відсотків від прибутку. Ви розбагатієте на продажу. І ви нічим не ризикуєте. Беріть або відмовляйтеся.

Елі Мерріон уже не міг терпіти. Він підвівся, випростався й проказав спокійним, виваженим голосом:

— Дванадцять відсотків. Ми згодні. — Замовк і подивився на Кросса. — Це не такі вже й великі гроші. Але ця картина може стати шедевром, і я не хочу різати її. Отже, мені дуже цікаво побачити, що станеться. — Елі повернувся до Моллі: — Ну, «так» чи «ні»?

— Так, — відказала Моллі Флендерс, навіть не глянувши на Кросса, щоб той дав якийсь знак.

Згодом Елі Мерріон і Боббі Бенц сиділи самі в конференційній залі й мовчали. За довгі роки вони затямили, що є речі, про які не слід говорити вголос. Зрештою обізвався Мерріон:

— Тут ідеться про моральне питання.

— Елі, ми підписалися зберігати цю угоду в таємниці, але якщо ти відчуваєш, що треба, я можу подзвонити, — сказав Боббі Бенц.

— Тоді ми втратимо фільм, — зітхнув Мерріон. — Цей Кросс — наша єдина надія. Тим паче коли він виявить, що інформація просочилася від тебе, може з'явитись певна небезпека.

— Та хоч би хто він був, він не наважиться зачепити «Лоддстоун». Мене непокоїть тільки те, що ми даємо йому ступити перший крок.

Мерріон щось цмулив із склянки й пахкав сигарою. У клубах ріденького диму з ароматом деревини його тіло немов здригалося. Елі Мерріон тепер справді відчував утому. Він став надто старий, аби непокоїтись про якісь далекі майбутні нещастя. Велике, спільне для всього людства лихо вже чигало на нього.

— Не треба дзвонити, — промовив Мерріон. — Нам слід дотримуватись угоди. Крім того, хоч, може, я вже переходжу на дитячий розум, мені кортить побачити, що той чарівник витягне зі свого капелюха.

Скіппі Дієр після зустрічі дістався додому й зателефонував Джімові Лоузі, просячи зустрітися з ним. Під час зустрічі примусив Лоузі заприсягтися, що той збереже таємницю, й розповів про укладену угоду. «Гадаю, за Кроссом треба встановити нагляд, — мовив він. — Тут можна знайти щось цікаве». Проте сказав це лише після того, як погодився підписати Джімові Лоузі контракт на виконання невеличкої ролі в своїй новій кінокартині, присвяченій низці вбивств у Санта-Моніці.

Кросс Де Лена повернувся до Лас-Веґаса і в своїх апартаментах на даху готелю міркував про новий напрям свого життя. Чого він отак ризикує? Передусім тому, що виграш може бути величезний: не тільки гроші, а й новий спосіб життя. Та насправді мотиви були куди глибші: обличчя Атени на тлі зеленавих морських вод, її тіло, що невпинно вигиналось, думка, що коли-небудь вона може пізнати й покохати його, не назавжди, а бодай на короткий час. Але що там казав Ґроневельт? «Жінки найнебезпечніші для чоловіків тоді, коли їх треба рятувати. Стережися, стережися, — наголошував Ґроневельт, — краси, яку спіткало нещастя».

Але Кросс викинув ці думки з голови. Дивлячись униз на головну веґаську вулицю, на стіну барвистих вогнів, на людські юрмища, які сунуть крізь ті вогні на мурах, що тягнуть паки грошей, аби закопати їх у якомусь великому гнізді, він уперше спокійно й неупереджено аналізував усю проблему.

Якщо Атена Аквітан такий янгол, чому вона вимагає, звісно, не словами, щоб ціною за її повернення до роботи над картиною стало вбивство її чоловіка? Адже це має бути ясно кожному. Пропозиція студії охороняти її, поки відзнімуть фільм, не варта уваги, бо, працюючи, Атена наближатиме свою смерть. Коли картина буде готова і Атена зостанеться сама, Сканнет прийде по її душу.

І Елі Мерріон, і Боббі Бенц, і Скіппі Дієр розуміли проблему й знали відповідь, проте ніхто не зважувався заговорити вголос. Для таких людей, як вони, ризик був надто великий. Вони піднялися так високо й жили так заможно, що їм є що втрачати. Для них виграш не дорівнює ризикові. Вони можуть змиритися з утратою картини, бо для них це тільки невеличка поразка. Але не можуть дозволити собі скотитися з найвищих суспільних прошарків до найзлиденніших верств. Ризик для них був убивчий.

Але їх можна й похвалити, вони дійшли розумної постанови. В цій царині вони не мали досвіду й могли накоїти помилок. Краще вважати оті п'ятдесят мільйонів доларів за втрату, спричинену, наприклад, падінням курсу акцій на біржах Уолл-стриту.

Отже, тепер перед ним дві головні проблеми. Боза Сканнета треба вбити так, щоб це аж ніяк не зашкодило ні кінофільму, ні Атені. Друга й набагато важливіша проблема — домогтися згоди як Піппі Де Лени, свого батька, так і «родини» Клерікуціо. Адже Кросс знав, що всі його заходи будуть таємницею для них украй недовго.

Розділ 8

Кросс Де Лена переконував зберегти життя Великого Тіма, і то з багатьох причин. По-перше, Тім щороку залишав у касі готелю «Ксанаду» від п'ятиста тисяч до мільйона доларів. По-друге, Кросс відчував потаємну симпатію до чоловіка, що повнився такої нестримної жадоби життя, блазнював без усякого сорому.

Тім Снедден, відомий під прізвиськом Конокрад, був власником низки торговельних пасажів у північній частині штату Каліфорнія. Крім того, він частенько бував у Лас-Веґасі і звичайно зупинявся в готелі «Ксанаду».

Він полюбляв спортивні парі й мав у них неабияке щастя. Ставки Конокрад робив великі: п'ятдесят тисяч в американському футболі й часом десять тисяч у баскетболі. Впевнений у своїй тямущості, він часто програвав маленькі ставки, але майже незмінно вигравав при великих ставках. Кросс, звісно, миттю дізнавався про такі його успіхи.

Конокрад був нівроку дебелий, близько шести з половиною футів на зріст і важив понад триста п'ятдесят фунтів. Його апетит нітрохи не поступався велетенському тілові: він жер геть усе, що бачив. Тім нахвалявся, що йому вшили частковий обхідний шлях навколо шлунка, тож їжа потрапляла безпосередньо в кишковий тракт, і він ніколи не набирав ваги. Він вельми тішився цим, немов зрештою йому пощастило одурити саму природу.

Адже Конокрад був природжений митець-дурисвіт, через те й заробив таке прізвисько. У «Ксанаду», користаючи зі свого права мати безкоштовний харч, Тім годував цілий гурт приятелів. Він намагався оплатити послуги готельних повій і купівлю сувенірів коштом самого готелю. А коли програвав і в касі було повно його маркерів, відсував їхню оплату до свого наступного візиту в «Ксанаду», замість оплатити маркери протягом місяця, як годилося б кожному гравцеві-джентльменові.

Конокрадові, хоч він і мав велике щастя в спортивних парі, в азартних іграх у казино не таланило. Тім був вправний, умів як слід вирахувати свої шанси й визначити ставки, проте внаслідок природного буяння почуттів його несло, немов стихією, і він утрачав усе, що виграв у спортивних парі, а то й набагато більше. Проте «родина» Клерікуціо зацікавилась ним не через гроші, які він вигравав, а з огляду на свої далекосяжні стратегічні інтереси.

Адже остаточною стратегічною метою «родини» була легалізація спортивних парі і закладів в усіх Сполучених Штатах, і будь-який скандал, пов'язаний з азартними парі про результати спортивних матчів, міг зашкодити цій меті. «Родина» стала помалу приглядатись до життя Великого Тіма Снеддена, Конокрада, і наслідки спостережень були такі тривожні, що Піппі й Кросса викликали на Схід у дестамський особняк для наради. То була перша операція Піппі після повернення з Сицилії.

Піппі й Кросс вилетіли на Схід в одному літаку. Кросс непокоївся, що Клерікуціо вже пронюхали про його кінооборудку з «Мессаліною» і що батько розгнівається, бо він не порадився з ним. Адже п'ятдесятисемирічний Піппі, хоч і пішов у відставку, й далі був консільйорі, радником свого сина брульйоне.

Тож у літаку Кросс розповів батькові про картину й запевнив його, що й далі шанує його поради, проте не хотів, щоб Клерікуціо могли подумати про батька щось недобре. Він висловив ще й свою занепокоєність цим викликом на Схід, гадаючи, що дон, певне, провідав про його голлівудські плани.

Піппі слухав, не кажучи й слова, потім зітхнув з відразою:

— Який ти ще молодий! Ні, про кіно ще ніхто не говоритиме, дон ніколи не показує так швидко свою руку. Він чекатиме й побачить, що вийде. Здається, немов у «родині» всім заправляє Джорджіо, принаймні так гадають Вінсент, Петі й Данте. Але вони помиляються. Старий проворніший за нас усіх. Його боятися не треба, в таких речах він завжди справедливий. Тобі слід стерегтися Джорджіо й Данте. — Батько на хвилину замовк, ніби не бажаючи говорити про «родину» навіть Кроссові. — Ти помітив, що діти Джорджіо, Вінсента та Петі нічого не знають про наш родинний бізнес? Дон і Джорджіо розпланували все так, щоб діти жили в згоді з законом. Дон планував таке й для Данте, але Данте надто кмітливий, усе розчовпав і захотів узятися й собі. Дон не міг його зупинити. Тож ми — Джорджіо, Вінсент, Петі, ти, я і Данте — немов ар'єргард, що прикриває відступ клану Клерікуціо до безпечного життя. Такі донові плани, саме в них виявляється його сила і велич. Тож він, може, навіть зрадіє, що ти робиш свій відступ, він сподівався, що коли-небудь так учинить і Данте. Ну що, ти згоден зі мною?

— Атож, — погодився Кросс. Навіть батькові він ніколи не признався б у своїй страхітливій слабкості. Адже це все він робив через кохання до жінки.

— І грай довго, як Ґроневельт, — напучував Піппі. — Як прийде пора, прямо скажи все донові і запевни, що й «родині» ця оборудка буде на руку, даватиме зиск. І пильнуй за Джорджіо й Данте. Вінсент і Петі не паскудитимуть.

— А чому Джорджіо й Данте? — запитав Кросс.

— Бо Джорджіо захланний пес, — відповів Піппі. — А Данте тому, що він завжди заздрив тобі, і тому, що ти мій син. Крім того, це скажений псих.

Кросс був приголомшений. Він уперше почув, як його батько критикує когось із Клерікуціо.

— А чому не треба стерегтися Вінсента й Петі? — запитав він.

— Бо Вінсент має свої ресторани, а Петі свій будівельний бізнес і Бронкський анклав. Вінсент хоче тішитись погідною старістю, а Петі любить діяти. Вони обидва люблять тебе й поважають мене. Замолоду ми гуртом працювали.

— Батьку, ти не сердишся, що я не порадився з тобою? — спитав Кросс.

— Уже хоч не прикидайся, — Піппі зміряв сина сардонічним поглядом. — Ти знав, що я не схвалю, що не схвалить і дон. Що ж, коли ти наміряєшся вбити того Сканнета?

— Ще не знаю, — відповів Кросс. — Тут доведеться попріти, адже потрібна «конфірмація»: тоді Атена знатиме напевне, що їй від нього нічого не загрожує. Тоді вона повернеться до роботи.

— Дозволь мені спланувати для тебе, — попросив батько. — А що, як ця дівуля, Атена, не повернеться до роботи? Ти ж тоді втратиш п'ятдесят мільйонів.

— Повернеться, — запевнив Кросс. — Вона й Клавдія близькі друзі, і Клавдія сказала, що Атена ладна повернутися.

— Моя люба донечка, — зітхнув Піппі. — Вона й досі не хоче мене бачити?

— Не думаю. Але ж ти завжди можеш зайти до неї, коли вона зупиняється в готелі.

— Та ну,— відмахнувся Піппі. — Але якщо ця Атена не повернеться до картини після того, як ти впораєш роботу, я запланую для неї «причастя», байдуже, хоч яка вона велика кінозірка.

— Ні, ні, — швидко промовив Кросс. — А тобі таки треба побачитися з Клавдією. Вона зараз набагато гарніша.

— Це добре, бо дитиною вона мала таке бридке личко. От як у мене.

— Чого б вам не помиритися? — запитав Кросс.

— Вона не хотіла мене бачити на похороні моєї колишньої дружини й не любила мене. Ну, а що тепер? Власне, як я помру, я хочу, щоб ти не пускав її на мій похорон. До бісу її, — на хвилину Піппі замислився. — А вона й малою була завзятуща.

— Тобі треба побачити її, — знову нагадав Кросс.

— Запам'ятай, — мовив Піппі, — донові нічого не розказуй. Це нарада з якогось іншого питання.

— Чого ти так упевнений?

— Бо спершу він зустрівся б зі мною, щоб побачити, чи я відпускаю тебе.

Згодом виявилося, що Піппі мав слушність.

Джорджіо, дон Доменіко, Вінсент, Петі й Данте чекали на Піппі й Кросса не в самому особняку, а в гайку, де росли фіги. То був уже усталений звичай: перше ніж обговорювати справи, всі члени «родини» сідали за спільний ленч. Джорджіо виклав найголовніше. Розслідування показало, що Конокрад Снедден підтасував результати кількох міжуніверситетських матчів на Середньому Заході. Що він, можливо, нажився на іграх з професійного американського футболу й баскетболу. Він досягав цього, даючи хабарі службовцям і окремим гравцям — діло дуже складне й небезпечне. Якби про це довідалися, спалахнув би страшний скандал, загальне обурення завдало б майже смертельного удару зусиллям «родини» Клерікуціо легалізувати спортивні парі та заклади в усіх Сполучених Штатах. А неодмінно довідаються.

— Поліція кинула більше людей на розслідування підтасованих результатів спортивних матчів, ніж на розкриття вбивств, — обурювався Джорджіо, — а чому — я навіть не знаю. Яка, в дідька, різниця, хто виграє чи програє? Це злочин, який нікому не завдає шкоди, крім букмекерів, а поліцаї, хам там як, їх ненавидять. Якщо Конокрад підтасує результати всіх внутрішньоамериканських матчів і команди щоразу виграватимуть, буде щаслива вся країна.

3 якої речі нам навіть балакати про це? — нетерпляче запитав Піппі.

— Нехай хтось його просто попередить.

— Ми вже намагались, — озвався Вінсент. — Але з цим хлопом треба добряче морочитись. Він не знає, що таке страх. Його попередили, а він від свого не відступає.

— Його прозивають Великий Тім, його називають Конокрадом, а йому це все до вподоби, — заговорив Петі. — Він ніколи не оплачує своїх рахунків, він навіть дурить фінансову інспекцію, змагається з урядом штату Каліфорнії, бо не хоче платити податок з продажу з крамниць, розміщених у його торговельних пасажах. Хай йому біс, він навіть недоплачує аліментів своїй колишній дружині й дітям. У нього злодійська душа, на добрий розум його годі направити.

— Кроссе, — провадив далі Джорджіо, — Ти знаєш Тіма особисто, бо ж він грає в Лас-Веґасі. Що ти про нього скажеш?

— Він дуже пізно оплачує свої маркери, — зваживши відповідь, узявся відповідати Кросс. — Але зрештою таки платить. Грати він тямить, це не якийсь придурок. Він належить до тих людей, до яких дуже важко прихилитись, проте багатий і тягне за собою до Лас-Веґаса цілу купу приятелів. По правді, навіть підтасовуючи результати певних матчів і виграючи частину наших грошей, він означає для нас великий плюс. Нехай собі живе. — Проказавши, Кросс помітив, що Данте посміхається, певне, знаючи щось невідоме Кроссові.

— Ми не можемо бути такі поблажливі, — мовив Джорджіо. — Адже Великий Тім, отой Конокрад, з'їхав з глузду. Він виробив якусь божевільну схему підтасувати результати матчів національної першості з американського футболу.

— Небоже, хіба це можлива річ? — уперше озвався дон Доменіко, звернувшись безпосередньо до Кросса. Це запитання було компліментом, дон визнавав, що Кросс фахівець у цій царині.

— Ні, — відповів Кросс донові. — Підкупити розпорядників ігор на Суперкубок не можна, бо ніхто не знає, хто ними буде. Годі підкупити й гравців, бо найвидатніші гравці й так заробляють чимало. Крім того, не можна підтасувати результат будь-якого спортивного матчу зі стовідсотковою певністю. Якщо вже братися, то треба підтасувати результати п'ятдесяти, а то й сотні матчів. Тоді три або чотири програні матчі однаково не завдадуть великої шкоди. Отже, якщо нема змоги підтасувати переважну більшість ігор, не варто й ризикувати.

— Чудово, — похвалив дон. — Тоді чому оцей багатий чоловік ладен піти на таке безумство?

— Бо хоче уславитись, — пояснював Кросс. — Спроба підтасувати результати ігор на Суперкубок украй ризикована, тож Тім певен, що його викриють. Я й уявити не годен, що це буде за божевілля. А Конокрадові воно видається дотепним. І він такий чоловік, що вірить, ніби виплутається з будь-якої халепи.

— Я ще ніколи не бачив таких людей, — проказав дон.

— Такі виростають тільки в Америці, — докинув Джорджіо.

— Але в такому разі він дуже небезпечний для наших задумів, — говорив далі дон. — З того, що ти розповів мені, я бачу, що цей чоловік до розуму не дослухається. Отже, ми не маємо вибору.

— Зачекаймо, — заперечив Кросс. — Він дає казино принаймні півмільйона доларів щорічного прибутку.

— Це принципове питання, — втрутився Вінсент. — Букмекери платять нам гроші, щоб ми захищали їх.

— Дайте я поговорю з ним, — наполягав Кросс. — Може, він, послухає мене. Все це не варте й ламаного шеляга. Він не зможе підтасувати результати ігор на Суперкубок. Нам не варто втручатися. — Аж тут перехопив батьків погляд і усвідомив, що певною мірою йому не годилося покликатись на такі аргументи.

— Цей чоловік небезпечний, — промовив дон з несхитною рішучістю. — Не говори з ним, небоже. Він не знає, хто ти насправді. Навіщо давати йому перевагу? Цей чоловік небезпечний, бо дурний, він дурний, мов тварюка, що повсюди шукає собі поживи. Коли його викриють, йому закортить учинити якомога більший розгардіяш. Він уплутає кожного, байдуже, причетного або ні. — Дон на хвилину замовк і подивився на Данте: — Онучку, гадаю, ти візьмешся за цю роботу. Але нехай планує Піппі, він знає територію.

Данте згідливо кивнув головою.

Піппі знав, що він у небезпечній ситуації. Якщо з Данте станеться якесь лихо, відповідатиме він. Піппі, крім того, зрозумів ще й інше. Дон і Джорджіо постановили, що колись у майбутньому Данте очолить «родину» Клерікуціо. Але поки що вони не покладаються на його думку.

У Лас-Веґасі Данте зареєструвався в готелі «Ксанаду». Конокрад, тобто Снедден, мав приїхати до Лас-Вегаса десь через тиждень, і протягом цього часу Кросс і Піппі наставляли Данте.

— Конокрад грає з великими ставками, — казав Кросс, — але недостатніми, щоб йому можна було надати віллу. Йому не дорівнятись до арабів чи азіатів. Наші витрати на його безкоштовні кімнату, харчі, напої величезні, він геть усе прагне дістати задурно. В ресторані він пригощає друзів, чіпляючи їх на свій рахунок, замовляє якнайдобірніші вина й навіть намагається оплачувати тим рахунком придбане в сувенірній крамниці. Такого ми не дозволяємо навіть тим, хто живе у віллах. Він майстер заявляти ставки, тож розпорядникам слід бути насторожі. Він кричить, що зробив ставку, якраз перед тим, як на столі для гри в кості випадуть цифри. Він намагається зробити ставку в бакара, коли вже показалась перша карта. Коли грають в очко, він заявить, що хотів поставити вісімнадцять, якщо наступна карта трійка. Тім дуже пізно оплачує свої маркери. Але він дає нам півмільйона щороку, навіть якщо відкинути те, що він забирає в спортивних букмекерів. Він справжній проноза, він навіть бере фішки за своїх приятелів і ставить їх на свій маркер, тож можна подумати, ніби він грає на куди більші суми, ніж насправді. Все це дрібне шахрайство скидається на ті коники, що в давнину їх полюбляли викидати продавці з крамниць готового одягу. Та коли йому не щастить, він шаленіє. Торік він програв два мільйони, і ми влаштували вечір на його честь і подарували йому «каділака». Він нарікав, що то не «мерседес».

— То що, він бере з каси фішки й гроші і не грає ними? — обурився Данте.

— Атож, — кивнув головою Кросс,— до такого вдається не він один. Ми не звертаємо уваги. Ми любимо прикидатись недоумками. Тоді за столом вони почуваються певніше. Так би мовити, знову надурюють нас.

— Чому його прозвали Конокрад? — запитав Данте.

— Бо він бере речі, не платячи за них. А як бере дівчат, кусає їх так, немов хоче зжерти шматок їхнього м'яса. І ніякої за те кари. Він великий майстер вигадувати всілякі небилиці.

— Ну, я не чекатиму, поки він розповість їх, — мрійливо озвався Данте.

— Він ніколи не міг намовити Ґроневельта, щоб той дав йому віллу, — розказував далі Кросс. — Так само й мене.

— А чому я ніколи не мав вілли? — неприязно подивився на Кросса Данте.

— Бо вілла може дати готелеві від ста тисяч до мільйона баксів щоночі,— відповів Кросс.

— Але Джорджіо має віллу, — дорікнув Данте.

— Гаразд, — погодився Кросс, — я з'ясую це з Джорджіо. — Обидва знали, що Джорджіо обуриться, почувши про Дантову вимогу.

— Ніякої надії, — зітхнув Данте.

— Коли оженишся, — пообіцяв Кросс, — я дам тобі віллу на медовий місяць.

— У своєму оперативному плані, — заговорив Піппі,— я взяв до уваги вдачу Великого Тіма. Кроссе, ти допомагатимеш просто тут, у Веґасі, підготувати цього типа. Ти повинен дати Данте необмежений кредит у касі, а потім зробити так, щоб його маркери зникли. Тим часом у Лос-Анджелесі все підготують. Ти повинен упевнитись, що хлопець тут і не приховує свого перебування. Тож улаштуй вечір на його честь і подаруй йому «ролс-ройса». А коли він буде тут, познайом його з Данте й зі мною. Після цього ти вільний.

Піппі понад годину докладно пояснював усі подробиці плану. Данте був у захваті:

— Джорджіо завжди казав, що ти найкращий. Я сердився, коли дон поставив тебе в цій справі наді мною. А тепер бачу, що він мав рацію.

Піппі сприйняв ті лестощі з незворушним обличчям і лише проказав:

— Запам'ятай, це «причастя», а не «конфірмація». Нехай усе скидається на те, ніби він просто втік від кредиторів. З його славою усіма позовами проти нього це видасться цілком імовірним. Данте, не вдягай під час операції отих своїх клятих капелюхів. Люди помічають усе кумедне. І запам'ятай: дон сказав, що хотів би, аби Тім розповів, як він намірявся підтасувати результати, але конечної потреби тут нема. Тім проводир, тож коли його не стане, ніхто не підтасує. Отже, не роби чогось нерозумного.

— Без капелюха я почуваюся нещасливим, — холодно поскаржився Данте.

Піппі стенув плечима.

— І ще одне, — додав він, — не намагайся шахрувати, користуючись своїм необмеженим кредитом. Це слова самого дона, він не хоче, щоб готель при цій операції втратив своє багатство. Адже й так доводиться викладати гроші на «ролс-ройса».

— Не турбуйтеся, — заспокоїв Данте, — моя робота для мене насолода. — Він замовк і додав, підступно посміхаючись: — Сподіваюся, цього разу ви дасте мені добру характеристику.

Ці слова здивували Кросса, він зрозумів, що між батьком і Данте зачаїлася ворожість. Здивувало його ще й те, що Данте намагається залякати батька. Тут може критись небезпека, байдуже, це донів онук чи ні. Але Піппі, здається, не звернув уваги.

— Ти Клерікуціо, — мовив він. — Хто я такий, щоб давати тобі характеристику? — Він поляскав Данте по плечах. — У нас з тобою спільна робота. Впораймо ж її добре.

Коли Конокрад Снедден прибув до Лас-Вегаса, Данте заходився його вивчати. То був дебелий і гладкий чоловік, проте жир його був твердий, добре тримався кісток і не розпливався. Його блакитна бавовняна сорочка мала на грудях великі кишені, посередині кожної — білий ґудзичок. В одну кишеню він клав чорні стодоларові фішки, в другу — золотаво-білі п'ятсотдоларові. Червоні п'ятидоларові й зелені двадцятип'ятидоларові фішки він напихав у кишені своїх полотняних штанів із широчезними холошами. На ногах бовтались коричневі сандалі.

Конокрад грав здебільшого в кості, гру, де були найвищі відсотки. Кросс і Данте знали, що він уже поставив десять тисяч на два міжуніверситетські матчі з баскетболу і зробив ставку в двадцять п'ять тисяч доларів у нелегальних веґаських букмекерів на кінські перегони в Санта-Аніті. Конокрад не збирався сплачувати податків. І, здається, не дбав про свої ставки. Для нього настала велична пора кидати кості.

Конокрад був старший за столом для гри в кості, наказуючи решті гравців не знімати ставок з його костей, насмішкувато покрикуючи на них не бути боягузами. Він робив ставки чорними фішками, цілі стоси фішок покривали всі цифри, він усякчас ставив правильно. Коли кості доходили до нього, він кидав їх так завзято, що вони відскакували від протилежного краю столу й мало не поверталися йому в руки. Тоді він намагався схопити їх, але круп'є був насторожі й хапав їх своєю ключкою і тримав, щоб решта гравців могли зробити свої ставки.

Данте теж сів до столу за кості й поставив проти Великого Тіма, що вигравав. Потім зробив усі згубні спарені ставки, що, якби не його незвичайне щастя, неодмінно довели б гравця до руїни. Данте ставив на дві четвірки підряд і на дві десятки підряд. Він ставив на дванадцять в одному киданні і на одиниці та одинадцятий в другому киданні при шансах тридцять і п'ятнадцять проти одного. Він попросив двадцятитисячний маркер і, підписавшись за чорні фішки, розклав їх по всьому столу. Потім попросив іще один маркер. На той час він уже привернув увагу Великого Тіма.

— Агов, ти, в капелюсі! — гукнув Великий Тім. — Навчися грати в цю гру.

Данте приязно помахав йому капелюхом і далі робив несамовиті ставки.

Коли у Великого Тіма випала сімка, Данте взяв кості й попросив п'ятдесяти-тисячний маркер. Він розклав чорні фішки по столу, сподіваючися, що йому не пощастить. Йому не пощастило. Тепер Великий Тім приглядався до нього з цікавістю, яку аж ніяк не назвеш звичайною.

Великий Тім Конокрад їв у кав'ярні, що правила водночас і за ресторан, де подавали прості американські страви. Великий Тім рідко харчувався у вишуканих ресторанах готелю «Ксанаду»: вигадливому французькому, північноіталійському та справжньому англійському королівському шинку. Разом з Тімом обідало п'ятеро друзів, і Тім дав кожному квитки з близької до лото гри в кено, тож за їжею вони могли проглядати таблички з цифрами. Кросс і Данте сиділи в кабінці в закутку.

Коротко підстрижене біляве волосся Конокрада робило його схожим на Брейґелів портрет веселого німецького бюргера. Тім замовив усілякі наїдки, еквівалент десь трьох обідів, проте не осоромився, з'їв майже все, хапаючи інколи що-небудь із тарілок своїх приятелів.

— І справді погано, — мовив Данте. — Я ще ніколи не бачив чоловіка, щоб так тішився життям.

— Це, до речі, один із способів наживати ворогів, — сказав Кросс. — Надто коли тішишся життям чужим коштом.

Вони дивились, як Великий Тім виписує чек, який йому не треба було оплачувати, і звелів комусь зі свого товариства дати дрібних «на чай». Коли той гурт вийшов, Кросс і Данте почулися розкутіше й відпочивали за кавою. Кросс любив цю величезну кімнату зі скляними стінами, з якої видніла ніч, освітлена надворі рожевими ліхтарями, кімнату, зелену від трави та дерев, що відбивались усередині, пом'якшуючи сяєво люстр.

— Пригадую одну ніч десь років зо три тому, — розповідав Кросс. — Конокрадові дуже пощастило за грою в кості. Гадаю, він виграв понад сто тисяч. Була, певне, третя година ранку. Коли розпорядник забрав його фішки до каси, Конокрад вискочив на гральний стіл і насцяв на нього.

— І що ти зробив? — запитав Данте.

— Звелів охоронцям завести Тіма до кімнати й оштрафував його на п'ять тисяч за сечу на столі. Він їх, правда, ніколи не заплатив.

— Та за таке я б видер йому з грудей те паскудне серце, — обурився Данте.

— Якщо людина дає тобі півмільйона доларів на рік, то хіба їй не можна дозволити висцятись на столі? Але, як бути щирим, я цього не міг йому простити. Правда, якби він скоїв таке в казино на віллах, то хто його знає...

Другого дня Кросс сидів за ленчем з Великим Тімом і розповідав йому про вечір і дарування «ролс-ройса». До них підсів Піппі, їх познайомили. Але Тім завжди вимагав більшого:

— Я вдячний за «ролс», але коли я отримаю одну з ваших вілл?

— Так, ви заслужили її, — погодився Кросс. — Наступного разу, як будете у Веґасі, ви дістанете віллу. Я обіцяю, навіть якщо мені доведеться когось звідти викинути.

— А ваш син набагато кращий за того старого чорта Ґроневельта, — зрадівши, сповістив Конокрад Піппі.

— Під старість він став трохи дивакуватий, — відказав Піппі. — Я був, певне, його найближчим приятелем, і він ніколи не дав мені вілли.

— Гаразд, нехай йому біс, — відмахнувся Великий Тім. — Тепер, коли готелем заправляє ваш син, вам можна оселитись у віллі коли завгодно.

— Ніколи, — втрутився Кросс. — Адже він не гравець. — Усі зареготали.

Але тієї миті Великий Тім узяв уже інший курс:

— Тут є якийсь дивний невеличкий молодик, що вдягає кумедного капелюха і грає в кості найгірше з усіх, кого я бачив. Той молодик підписався майже за двісті тисяч доларів у маркерах менше ніж за годину. Ви щось можете розказати про нього? Ви ж бо знаєте: я завжди шукаю інвесторів.

— Про своїх гравців я вам нічого не можу розказати, — похитав головою Кросс. — Хіба б вам сподобалось, якби я комусь розказував про вас? Я можу тільки сказати, що він будь-коли може взяти віллу, але він ніколи не просив. Не хоче, щоб про нього думали як про велике цабе.

— Та бодай кілька слів скажіть, — наполягав Великий Тім. — Якщо я проверну оборудку, стягнете з мене комісійні.

— Ні, — відмовив Кросс, — але його знає мій батько.

— А мені гроші згодилися б, — обізвався Піппі.

— Гаразд, — кивнув Великий Тім. — Зробіть мені велику рекламу.

— Та ви такі хлопці,— вдався до своїх чарів Піппі,— що вдвох утворите видатний тандем. У того типа багато грошей, проте він не має вашого нюху на великий бізнес. Я знаю, Тіме, що ви справедливі, тож дайте мені лише те, чого я, на вашу думку заслуговую.

Тімове обличчя аж проясніло. Піппі стане ще одним його одуреним клієнтом.

— Чудово, — промовив Тім. — Увечері я буду за столом для гри в кості, тож приведіть його туди.

Коли їх познайомили за гральним столом, Великий Тім Конокрад приголомшив і Данте, і Піппі, зірвавши з голови Данте ренесансного капелюха й замінивши його бейсбольним картузиком зі своєї голови. Наслідок був кумедний. Великий Тім у ренесансному капелюсі скидався на одного з гномиків Білосніжки.

— Щоб помінятися щастям, — пояснив Великий Тім. — Усі зареготали, але Піппі не сподобався лиховісний блиск в очах Данте. Крім того, він сердився, що Данте знехтував його настанови й надягав капелюха. Піппі представив Данте як Стіва Шарпа й напхав Великого Тіма побрехеньками, начебто Стів — володар наркоімперії на Східному узбережжі і йому треба «відмити» не один мільйон. Крім того, Стів слабенький гравець, він поставив мільйон доларів на Суперкубок і програв їх, не кліпнувши оком. А його маркери в касі казино — чисте золото. Він їх оплачує як слід.

Тож тепер Великий Тім поклав свою грубезну лапу на Дантові плечі й проказав:

— Стіві, нам треба поговорити. Ходімо до кав'ярні й побазікаємо.

У кав'ярні Великий Тім зайняв окрему кабінку. Данте замовив каву, зате Великий Тім звелів принести цілу низку десертів: суничне морозиво, наполеони, банановий торт із вершками і повний таріль усілякого печива. Після цього він цілу годину переконував Данте придбати вигідне підприємство. Мовляв, у нього є невеличкий торговельний пасаж, від якого він хотів би позбутися, це підприємство, яке даватиме прибуток довгі роки, і він може владнати так, що оплата відбудеться переважно незаконними грішми. Там є комбінат з пакування м'яса й вагони для готової продукції, їх можна продати за нелегальні гроші, потім вигідно перепродати, одержавши чисті гроші. Він має зв'язки в кінобізнесі, тож може допомогти фінансувати картини, що підуть прямо на відеокасети або в порнокінотеатри. «Це великий бізнес, — переконував Тім. — Ти бачитимеш кінозірок, трахкатимеш зірочок і відмиватимеш гроші».

Данте втішався виставою. Великий Тім геть про все розповідав із такою довірою й захватом, що жертва могла тільки вірити в майбутнє багатство. Данте ставив запитання, які виказували його охоту, але інколи вдавав, ніби боїться.

— Дайте мені свою візитівку, — мовив він. — Я зателефоную вам або попрошу, нехай зателефонує Піппі, і тоді ми зможемо зустрітися за обідом і докладно обговорити справу, щоб я знав, на що мені зважитись.

— І робімо це якнайшвидше, — Великий Тім простяг Данте свою візитівку. — В мене є на прикметі ще одна безпрограшна оборудка, до якої я хочу залучити й тебе. — Тім з хвилину помовчав. — Тут ідеться про спорт.

Тепер Данте вже виявив доти не бачене завзяття:

— Господи, таж я завжди мріяв про спорт. Я люблю спортивні змагання. Може, ви хочете придбати бейсбольну команду з вищої ліги?

— Ні, трохи менше, — квапливо відповів Тім, — але діло таки чималеньке.

— Тож коли ми зустрінемось?

— Завтра готель улаштовує вечір на мою честь і дарує мені «ролс-ройса», — запишався Великий Тім. — За те, що я один з їхніх кращих клієнтів. Післязавтра я поїду до Лос-Анджелеса. А що, як увечері того дня?

Данте вдав, ніби обмірковує відповідь, і погодився:

— Гаразд. Піппі поїде зі мною до Лос-Анджелеса, і я скажу йому, щоб він подзвонив вам і домовився про зустріч.

— Чудово, — зрадів Великий Тім. Він трохи подивувався обачності свого нового партнера, проте знав, що краще не псувати всієї справи зайвими запитаннями. — А сьогодні я наміряюсь тобі показати, як треба кидати кості, щоб мати шанс на виграш.

Данте надав своєму обличчю дурнуватості й відмовився:

— Та я знаю всі шанси, я просто люблю пробувати. До того ж я вже дав обіцянку, цієї ночі я добре натішуся з тутешніми хористками.

— Тоді для тебе немає надії, — всміхнувся Тім. — Але разом, ти і я, ми, хай там як, таки розживемося на гроші.

Наступного дня у великій бальній залі готелю «Ксанаду» відбувся вечір на честь Великого Тіма Конокрада. Ту залу часто використовували для всіляких урочистих подій: зустрічі Нового року, різдвяних свят, весіль великих гравців, вручення спеціальних призів та подарунків, віншування переможців національних першостей з американського футболу та бейсболу і навіть з'їздів політичних партій.

То було величезне приміщення з високою стелею, два довжелезні, заставлені стравою столи розтинали його навпіл, усюди літали повітряні кульки. Буфети були у формі глетчерів, у льоду лежали різнобарвні екзотичні фрукти. Там були соковиті дині, що, розрізані, показували свій золотаво-жовтий м'якуш, грона червонястого винограду, що мало не порскав соком, їжакуваті ананаси, ківі і кумквати, нектарини й горішки нефеліуму, великі кавуни. Мов підводні човни, випинались відерця з дванадцятьма різновидами морозива. А он цілий ряд для гарячих страв: великий, немов бугай, шмат яловичої полядвиці, величезний індик, біла, завінчана салом шинка. Ось і таця з різноманітними спагеті, скропленими зеленим трав'яним соусом песто або якоюсь помідорною приправою. Онде червона каструля, велика, мов контейнер на сміття, із срібними ручками, в ній парує печеня з «вепря» — насправді з суміші свинини, яловичини та телятини. Поряд — усілякий хліб і розмаїті, щедро припудрені булочки. Далі ще одна гора десертів серед покладів криги, тістечка з кремом, пиріжки із збитими вершками всередині, стовпище багатоярусних тортів, прикрашених макетами готелю «Ксанаду», Каву й міцні лікери мали подавати гостям найвродливіші офіціантки готелю.

Ще до того, як прибув перший гість, Великий Тім Конокрад став спустошувати столи.

Посеред зали на помості, відокремленім від юрби мотузками, стояв «ролс-ройс». Білувато-жовтий і пишний, із обрисами, що свідчили про справжню елегантність і навіть дрібку геніальності, він становив разючий контраст із претензійним лас-вегаським світом. Частину однієї стіни замінили важкі золоті портьєри, щоб автомобіль міг заїхати й виїхати. Трохи далі в кутку кімнати стояв пурпуровий «каділак», його мали розіграти в лотерею серед тих, хто прийшов із номерними запрошеннями: на вечір запросили великих гравців і управителів казино найбільших готелів. Лотерея була одним з найкращих Ґроневельтових задумів, такі вечори значно збільшували прибуток готелю від азартних ігор.

Вечір мав величезний успіх, бо Великий Тім був просто неперевершений. З допомогою двох подавальниць він майже сам поз'їдав усі страви. Накладав зразу три тарілки і так натхненно демонстрував процес споживання їжі, що, здавалось, іще трохи, і Данте зостанеться без роботи.

Кросс виголосив від імені готелю дарчу промову. Потім зі словами подяки виступив Великий Тім:

— Я хочу подякувати готелю «Ксанаду» за такий чудовий дарунок. Ця машина за двісті тисяч доларів дісталась мені задурно. Це винагорода за те, що я вчащав до готелю «Ксанаду» протягом десяти останніх років, і всі ті роки до мене ставились як до принца і спорожнювали мій гаманець, Гадаю, якби вони дали мені п'ятдесят «ролс-ройсів», ми були б квиті, але, прокляття, я можу вести відразу тільки одного автомобіля.

Тімові слова перервали оплески та вітання. Кросс скривився. Його завжди бентежили оці ритуали, які виявляли фальш у спробах готелю засвідчити свою прихильність до клієнтів.

Великий Тім обняв лабетами подавальниць, що стояли по обидва боки, і по-дружньому стис їм груди, а потім, мов досвідчений блазень, чекав, поки вгамуються оплески.

— Я не жартую, я й справді дуже вдячний, — провадив він далі, — Це один з найщасливіших днів у моєму житті. Такого щастя я зажив тільки тоді, як розлучався. Так, мало не забув. Хто позичить мені грошей на бензин, щоб я міг пригнати цю машину до Лос-Анджелеса? Готель знову спорожнив мої кишені.

Великий Тім знав, коли треба спинитися, Коли знову залунали оплески та вітання, він вискочив на поміст і сів у машину. Золоті завіси розсунулись, і Тім виїхав на вулицю.

Вечір дуже швидко скінчився, після того як один з великих гравців виграв у лотерею «каділака». Святкування тривало чотири години, і тепер кожен прагнув знову допастися до грального столу.

Тієї ночі Ґроневельтів дух міг незмірно тішитись наслідками вечора, Прибуток був удвічі більший від середнього. Про кількість злягань годі сказати щось певного, але запах сперми, здається, виповнив усі коридори. Розкішні повії, запрошені на вечір Великого Тіма, швидко заприязнилися з гравцями, що мали трохи менше гравецького завзяття; віддячуючи, вони давали дівчатам чорні фішки для гри.

Ґроневельт не раз казав Кроссові, що в гравців-чоловіків і в гравців-жінок різні сексуальні вподобання. А власникові казино про такі речі годиться знати. Передусім Ґроневельт проголошував примат, як він казав, поценьки, Поценька може подолати геть усе. Завдяки їй навіть недолугий гравець може досягти певного успіху, Гостями готелю не раз бували всесвітньовідомі постаті: Нобелівські лауреати, мільярдери, проводирі релігійних рухів, видатні письменники. Нобелівський лауреат з фізики, можливо, найтямковитіша голова в усьому світі, шість днів розважався в готелі з цілим виводком дівчаток з вар'єте. Грав він мало, і то з невисокими ставками, але ж такий гість — це честь для готелю. Ґроневельтові довелося самому давати подарунки кожній дівчині, бо Нобелівському лауреатові навіть не спало на думку це зробити. Дівчата розповіли, що той фізик був найкращим коханцем у світі: ласим, жагучим і вправним, ніяких фокусів, а його прутень — один з найгарніших, які їм доводилося бачити. А найголовніше — він дуже дотепний і ніколи не набридав їм поважними розмовами. Балакучий пліткар, як і самі дівчата. Ці розповіді чомусь потішили Ґроневельта. Ти ба, навіть така голова може втішатися жінками. Це тобі не Ернест Вейл, такий видатний письменник, а водночас дитина середніх літ постійно хмурний і з мовчазною вдачею. Крім того, в готелі ще бував сенатор Вейввен, можливий майбутній президент Сполучених Штатів; він ставився до сексу, немов до гри в гольф. А приїздили й декан Йєльського університету, чиказький кардинал, голова Національного комітету з громадянських прав, дратливі цабе з республіканської партії. Поценька обертала їх усіх на дітей. Єдиними винятками були хіба що педерасти та наркомани, але ця братія в азартні ігри здебільшого не грала.

Ґроневельт постеріг, що гравці-чоловіки викликали повій перед тим, як бралися до гри. Натомість жінки воліли мати секс після гри. Оскільки готель мав догоджати сексуальним уподобанням кожного, а чоловіків-повій не було, як не брати до уваги сутенерів, готель використовував для жінок барменів, круп'є і молодших розпорядників гральної зали, саме вони й розповіли про жіночі смаки. Тож Ґроневельт виснував, що чоловіки потребують сексу, аби підготуватися до боротьби, набратися певності. А жінкам секс потрібен, щоб пом'якшити біль від програшу або винагородити себе за перемогу.

І справді, Великий Тім викликав повію за годину до початку свого вечора, а рано-вранці подався в ліжко зі своїми двома офіціантками, програвши чималеньку суму. Дівчата попервах не хотіли, бо ж вони були добропорядні. Великий Тім розв'язав цю проблему по-своєму. Він набрав чорних фішок на десять тисяч доларів і сказав, що віддасть їх їм, якщо вони проведуть з ним ніч, непевно, як завжди, обіцяючи дати більше, коли ніч буде справді розкішна. Тімові сподобалось, як дівчата зосереджено розглядали фішки перед тим, як погодитись. Але все скінчилось кумедією, дівчата так напоїли Тіма, що він, напханий їжею і питвом, заснув ще до того, як мав їх пестити. Він спав поміж ними, його величезна туша спихала їх на край, дівчата чіплялися за нього, поки зрештою попадали на підлогу й теж заснули.

Пізно вночі Кроссові подзвонила Клавдія:

— Атена зникла, — промовила вона. — На студії аж нетямляться, і я теж непокоюсь. Правда, відколи я знаю Атену, вона завжди зникала принаймні раз на місяць, пропадаючи на цілий уїкенд. Але цього разу подумала, що краще сповістити тобі. Треба спробувати щось удіяти, перше ніж вона втече назавжди.

— Гаразд, — подякував Кросс. Він не розказував Клавдії, що за Бозом Сканнетом тепер стежать його власні люди, проте цей дзвінок зосередив його увагу на Атені. Ох, те чарівне обличчя, де, здається, відбите кожне її почуття, стрункі, довгі, еластичні ноги. І який розум у очах: там немов звучить якийсь невидимий інструмент її єства.

Кросс узяв трубку й подзвонив дівчині з вар'єте на ймення Тіфані, що з нею він часом зустрічався. Тіфані була старша над дівчатами, які виступали у великому кабаре готелю «Ксанаду». За це вона мала додаткову платню й певні пільги, бо підгримувала дисципліну й запобігала звичайним сваркам і навіть бійкам. Дарма що вродлива і статурна, вона провалилась на фільмових пробах, і то лише через те, що була надто велика для плівки. На сцені її краса припинала всі погляди, на плівці дівчина видавалась велеткою.

Зайшовши, Тіфані здивувалася швидкості, з якою Кросс узявся до кохання. Він просто схопив її, здер з неї одяг, а потім немов пожирав її тіло цілунками. Притьмом увійшов у неї і невдовзі досяг оргазму. Все це так відрізнялося від його звичайного стилю, що Тіфані мало не скорботно проказала:

— Цього разу це, напевне, справжнє кохання.

— Звісно, воно, — відказав Кросс і знову став примощуватись до неї.

— Та я тут ні до чого, не прикидайся. Хто та щаслива дівчина?

Кросс дратувався, що так легко розкрито його таємниці, а проте не міг зректися чуттєвого шалу, породженого тим досконалим тілом. Він не міг насититись тугими грудьми, шовковистим язиком, оксамитним горбиком між стегнами; кожна часточка дівочої плоті обдавала жаром його єство. Коли нарешті, через кілька годин, гарячкова пристрасть минула, Кросс і далі не міг спекатись думок про Атену.

Тіфані подзвонила й замовила їжу для них обох. «Мені шкода тієї бідолашної дівчини, коли ти нарешті допадешся до неї», — промовила вона.

Коли Тіфані пішла, Кросс почувся вільним. Воно ніби й слабкість — так багато кохатись, проте задоволене пожадання додало йому впевненості. О третій годині ранку він востаннє обійшов казино. В кав'ярні Кросс побачив Данте з трьома милими і жвавими жіночками. Хоч одна з них була Лоретта Ленг, співачка, що їй Кросс допоміг розірвати контракт, він не впізнав її. Данте махнув йому рукою, запрошуючи до гурту, проте Кросс, похитавши головою, відмовився. У своїх апартаментах на даху він, перед тим як лягати, ковтнув аж дві снодійні пігулки, але Атена не йшла йому з голови.

Три жіночки за столом Данте були відомими голлівудськими дамами, дружинами касових зірок, що й самі мали свій статус зірочок. Вони ходили як гості на вечір Великого Тіма, хоч не мали запрошень, а пробралися завдяки власним чарам. Найстаршу звали Джулія Делері, вона була дружиною однієї з найславетніших касових зірок кіноекрана. Вона мала двійко дітей, і цю родину часто зображували в часописах як взірцеве подружжя, як шлюб, де немає проблем, де партнери не чують душі одне в одному.

Друга звалася Джоан Ворд. Вона й досі була дуже приваблива, хоч мала вже близько п'ятдесяти років. Тепер Джоан грала другі провідні ролі, здебільшого роль інтелігентної жінки, безпорадної матері приреченої дитини, або роль покинутої жінки, чия трагедія закінчується другим щасливим шлюбом. Або ж сміливої войовниці, що обстоює феміністичні погляди. Вона вийшла заміж за директора студії, що не скаржачись оплачував її кредитні картки, байдуже, з якими великими цифрами, і вимагав від неї тільки одного: бути господинею на численних ділових і товариських вечірках, які він улаштовував. Дітей вони не мали.

Третьою зіркою була Лоретта, що на той час стала провідною комедійною актрисою, яку запрошували зніматись в усіх безглуздих комедіях. Вона теж щасливо вийшла заміж за касову зірку пустоголових пригодницьких фільмів, що мало не цілий рік проводив на знімальних майданчиках за кордоном.

Ці жіночки затоваришували, бо їм часто доводилося зніматись в одній картині, вони разом купували манаття на Родео-Драйв і ходили на ленч до готелю «Поло лаундж» у Беверлі-Гіллз, де обмінювались заувагами про своїх чоловіків і свої кредитні картки. Щодо карток, то нарікань не мала жодна. Вони немов орудували лопатою в золотій копальні, а чоловіки ніколи не перевіряли їхніх рахунків.

Джулія лише скаржилася, що її чоловік дуже мало часу присвячує дітям. Джоан, чий чоловік мав славу відкривача нових зірок, нарікала на свою бездітність. Лоретта бурчала, що її чоловікові годилося б узятись за поважніші ролі. Та якогось дня Лоретта із властивою їй жвавістю проказала:

— Та годі нам лицемірити. Ми всі дуже щасливі і вигідно повиходили заміж за неабияких цяць. Нам, власне, не подобається тільки те, що чоловіки відсилають нас на Родео-Драйв, щоб менше відчувати свою провину за те, що вони сплять з іншими жінками.

Усі троє зареготали, бо то була правда. Потім озвалася Джулія:

— Я кохаю свого чоловіка, але він уже цілий місяць на Таїті знімає картину. І я знаю, що він не сидить на березі і не дрочить. Але я не хотіла жити цілий місяць на Таїті, тож він креше або свою провідну актрису, або якийсь місцевий талант.

— А це б він робив навіть тоді, якби ти жила з ним, — докинула Лоретта.

— Та хоч у мого чоловіка сперми менше, ніж у мурахи,— скрушно заговорила Джоан,— його прутень наче чарівна паличка. Як це виходить, що більшість його відкритих зірок — неодмінно жінки? Може, він визначає їхню придатність, дивлячись, скільки його прутня вони заковтують.

Жінки під ту хвилю були вже напідпитку: вони щиро вірили, що вино не містить калорій.

— Нам годі нарікати на своїх чоловіків, — рішуче проказала Лоретта. — Адже найвродливіші жінки світу впадають за ними. Наші чоловіки й справді не мають вибору. А чого ж тоді нам страждати? До дідька ті кредитні картки, краще порозважаймося.

Отож відтоді раз на місяць жіночки влаштовували собі священні дівочі ночі. Коли їхні чоловіки були десь далеко, — а таке траплялося частенько, — вони шукали нічних пригод. Оскільки більшість американців могли їх упізнати, їм доводилось прибирати іншої подоби. Цей клопіт виявився напрочуд легким. Жінки вдягали перуки, міняючи колір свого волосся й зачіску. Вдавались до макіяжу, потовщували або витоншували губи. Одягалися, наче жінки середнього класу. Вони применшували власну вроду, але це не мало великої ваги, бо, як більшість актрис, спромагалися бути незрівнянно чарівні. І вони втішалися своїми новими ролями, їм подобалось чути, як чоловіки оголюють перед ними своє серце, сподіваючись улягтися в їхнє ліжко, і то не марно. То був подих реального життя, герої були загадкові, а не покірні написаному сценарію. Й траплялися приємні несподіванки: щирі пропозиції шлюбу і справжнє кохання; чоловіки поділяли їхнє страждання, гадаючи, що вже ніколи не побачать їх знову. І захоплювались ними завдяки не їхньому прихованому статусу, а природженій чарівливості. Жінкам подобалося перевтілюватись. Інколи вони видавали себе за операторів комп'ютерних систем у відпустці, інколи за сестер-жалібниць чи зубних техніків, що відпочивають після чергування, інколи за працівниць зі сфери соціального забезпечення. Жіночки готувалися до нових ролей, читаючи про свої майбутні професії. Часом вони казали, ніби працюють секретарями в конторі адвоката, що опікується великим шоу-бізнесом у Лос-Анджелесі, й поширювали скандальні плітки про своїх чоловіків та інших приятелів-акторів. Вони пречудово розважались, але завжди десь за містом; Лос-Анджелес був надто небезпечний, бо там можна було наскочити на друзів, що легко впізнають їх, незважаючи на їхнє маскування. Жіночки виявили, що ризиковано з'являтись навіть у Сан-Франциско. Дехто з веселого чоловічого товариства, здається, відразу додивлявся, хто вони насправді. Отже, їхнім улюбленим місцем відпочинку став Лас-Веґас.

Данте підібрав тих жіночок у вестибюлі готелю «Ксанаду», де втомлені гравці перепочивали й слухали джазовий оркестрик, співачку в іншому кутку зали й дивились на штукаря. Лоретта на початку своєї кар'єри теж колись тут співала. Танцмайданчика не було. Готель прагнув, аби його гості, тільки-но відпочивши, миттю поверталися до столів.

Данте привабила жвавість тих жіночок, їхня природна чарівливість. А він привернув їхню увагу тим, що, маючи необмежений кредит, програв силу грошей. Пригостивши жінок напоями, Данте повів їх до рулетки і дав кожній з них фішок аж на тисячу доларів. Жінки були зачаровані його незвичайним капелюхом і екстравагантною ґречністю, з якою ставились до нього круп'є й розпорядник гральної зали; крім того, його підступними чарами, приправленими їдким гумором. Данте не бракувало вульгарної дотепності, хоч іноді його дотепи наганяли жах. До того ж жінки чудувалися його гравецькому недбальству. Звісно, вони й самі були заможні, заробляли величезні суми грошей, але Дантові гроші були готівкою, що мала свої власні чари. Вони, звичайно, іноді тринькали на Родео-Драйв десятки тисяч доларів за день, але ж натомість придбавали розкішні товари. Коли Данте підписав стотисячний маркер, жінки були приголомшені, дарма що чоловіки купували їм куди дорожчі автомобілі. Але Данте просто розкидався грішми.

Жіночки не завжди спали з чоловіками, яких підбирали, проте, зібравшись у туалеті, стали радитись, котрій з них дістанеться Данте. Дуже просилася Джулія, кажучи, що їй просто кортить надзюрити в Дантів кумедний капелюх. Подруги поступилися. Джоан сподівалася виграти п'ять або десять тисяч. Не те що вона справді потребувала їх, але то була готівка, реальні гроші. Натомість на Лоретту Дантові чари подіяли найслабше. Попрацювавши в лас-вегаському кабаре, вона вже звикла до таких чоловіків. Вони були сповнені несподіванок, зчаста ще й досить прикрих.

Жінки зняли в «Ксанаду» номер із трьома спальнями. Під час своїх походеньок вони завжди трималися купи, бо так почувалися безпечніше, до того ж могли вволю базікати про свої пригоди. Вони взяли собі за правило не проводити всю ніч із чоловіком, якого підчепили.

Отож Данте дістався Джулії. Він, правда, й не заперечував, дарма що хотів Лоретту. Проте наполіг, щоб Джулія пішла в його номер, який містився якраз під номером жіночок.

— Я потім проведу тебе до твого номера, — холодно проказав Данте. — Нам вистачить і години. Мені треба прокинутись дуже рано.

Саме тоді Джулія усвідомила, що Данте не вважає їх за професійних повій.

— Ходімо до мого номера, — запрошувала вона. — Я потім проведу тебе вниз.

— Але ж там будуть і твої розпашілі подружки, — заперечив Данте. — Звідки мені знати, що ви не скочите всі на мене й не содомізуєте мене? Я ж просто хлопчисько.

Ці слова так звеселили Джулію, що вона пішла з Данте, не помітивши його підступної посмішки. Йдучи до його номера, вона жартома проказала:

— А знаєш, мені кортить насцяти в твого кумедного капелюха.

— Якщо це тебе потішить, то потішусь і я, — скам'янівши на виду, відказав їй Данте.

Опинившись у номері, наша пара не правила довгих теревень. Джулія кинула свою сумку на диван і опустила вниз верхню половину сукні, показалися груди, її найбільша окраса. Але Данте був, певне, винятком, чоловіком, котрого груди не цікавили. Він завів Джулію до спальні, стягнув з неї сукню і трусики. Коли та була гола, скинув свій власний одяг. Джулія побачила, що в нього короткий, оцупкуватий необрізаний член.

— Тобі треба вдягти презерватив, — промовила вона.

Данте пожбурив її на ліжко. Джулія була нівроку тілиста, але він схопив її і кинув, здається, без жодного зусилля. Після цього сів верхи на неї.

— Я наполягаю, щоб ти взяв презерватив, — сказала Джулія. — Я вимагаю цього.

Наступної миті їй вогнем шугнуло в голову, вона збагнула: Данте вдарив її так сильно, що вона мало не знепритомніла. Джулія пробувала випручатись, але як на такого коротуна Данте був незвичайно дужий. Іще два ляпаси жаром обдали їй обличчя, заболіли зуби, вона відчула, як він увійшов у неї. Його смикання тривали лише кілька секунд, потім він наліг на неї всім тілом.

Вони лежали сплетені, аж поки Данте став перевертати Джулію. Вона бачила, що в нього ще й досі ерекція, і знала, що він прагне анального проникнення.

— Мені таке до вподоби, тільки дай-но я дістану з сумочки вазеліну, — прошепотіла вона.

Данте дозволив Джулії випорснути з-під нього, вона подалася до вітальні. Данте підступив до дверей. Вони обоє були ще голі, в Данте зберігалась ерекція. Джулія попорпалась у сумці і драматичним жестом витягла невеличкого срібного пістолета. То був реквізит з кінофільму, в якому вона знімалась, і Джулія завжди уявляла, що коли-небудь скористається ним у реальній життєвій ситуації. Вона спрямувала пістолет на Данте, пригнулась, як її вчили в кінофільмі, й проказала:

— Я зараз одягнусь і вийду. Якщо спробуєш зупинити мене, я стрілятиму.

На її подив, голий Данте зайшовся веселим сміхом, проте Джулія з утіхою відзначила, що ерекція в нього миттю зникла. Вона втішалася ситуацією й уявляла, як підніметься нагору до Джоан і Лоретта і вони всі вкупі реготатимуть з цієї пригоди. Джулія намагалась набратися духу й попросити в свого партнера капелюха, щоб насцята всередину.

Аж тут Данте здивував її знову, він став повільно підступати до неї. Всміхався і лагідно проказував:

— У нього дуже маленький калібр, він навіть не зупинить мене, якщо тобі не пощастить поцілити куди треба в голову. Ніколи не використовуй маленької зброї. Ти можеш угородити в моє тіло три кулі, а потім я задушу тебе. Крім того, та неправильно тримаєш пістолета, така позиція тобі не потрібна, ця зброя не має віддачі. Більше шансів, що ти взагалі в мене не влучиш, ці крихітні іграшки дуже неточні. Тож відкинь його, і ми спокійно поговоримо. А тоді вже підеш.

Данте й далі підступав до неї, і Джулія відкинула пістолета на диван. Данте підібрав його, подивився й похитав головою:

— Бутафорський пістолет? — запитав він. — Це найпевніший спосіб накликати собі смерть. — Данте хитав головою майже зі щирим докором. — Що ж, якби та була справжня повія, ти б мала справжню зброю. Хто ти в такому разі?

Данте повалив Джулію на диван й притис її ногою, впершись пальцями у венерин пагорб. Потім відчинив сумку й витрусив з неї геть усе на кавний столик. Зазирнув до кишеньки й дістав звідти гаманця з кредитними картками й права водія. Ретельно їх переглянув і втішено посміхнувся:

— Скинь ту перуку. — Потім узяв з дивана серветку і стер їй з обличчя грим. — Господи, ти Джулія Делері. Виявляється, я злігся з кінозіркою. — Данте втішено засміявся знову. — Можеш сцяти в мого капелюха коли завгодно. — Пальці Дантової ноги намацували Джуліїну промежину. Потім Данте підвів жінку з дивана: — Не лякайся. — Поцілував її, повернув спиною до себе і пхнув, перехиливши через бильце дивана, груди її загойдались, сідниці задерлись угору й розкрилися перед ним.

— Ти ж обіцяв мене пустити, — зі сльозами промовила Джулія.

Данте поцілував їй сідниці й пальцем попробував отвір. Потім нестямно ввійшов у Джулію, бідолашна зойкнула з болю. Скінчивши, Данте ніжно поплескав її по сідницях.

— Ну а тепер одягайся, — дозволив він. — Шкодую, що порушив своє слово. Я просто не міг утратити нагоду розповісти друзям, що я впирав Джулію Делері в її пишний зад.

Наступного дня будильник підняв Кросса з ліжка ще вдосвіта. День мав бути напружений. Треба було забрати всі Дантові маркери з каси казино й ви конати необхідну паперову роботу, щоб вони зникли без сліду. Він мав забрати маркерні журнали з рук розпорядників гральної зали й переоформити їх. Потім подбати, щоб папери про передачу «ролс-ройса» Великому Тімові можна було відкликати.. Джорджіо вже, певне, підготував юридичні папери, згідно з якими офіційна зміна власника набуває чинності лише через місяць. То був задум Джорджіо. Від усього того клопоту Кросса зненацька відірвав дзвінок Лоретта Ленґ. Вона була в готелі й хотіла негайно з ним зустрітися. Кросс, гадаючи, що йдеться, може, про Клавдію, звелів охоронцям привести її до свого кабінету на покрівлі. Лоретта поцілувала його в обидві щоки й розповіла геть усе про Джулію і Данте. Сказала, що чоловік відрекомендувався як Стів Шарп і програв сто тисяч у кості. Таке тринькання грошей вразило жінок, і Джулія надумала переспати з ним. Адже всі три жіночки приїхали задля самого відпочинку і змоги посидіти в гральній залі. Тепер вони бояться, що через Стіва може вчинитися скандал.

Кросс співчутливо кивав головою. Він думав. Що за дурницю втнув Данте напередодні такої значної операції і, паскуда, роздав чорні фішки тим мандрьохам, щоб мали чим грати. А Лоретті спокійно відказав:

— Так, звісно, я знаю того чоловіка. А що то за жінки були з тобою?

Лоретта добре тямила, що від Кросса не варто нічого приховувати, й назвала йому два прізвища. Кросс усміхнувся:

— І ви часто таке проробляєте?

— Треба ж нам трохи розважитись, — мовила Лоретта.

— Гаразд, — співчутливо всміхаючись, сказав Кросс. — Ваш приятель пішов до своєї кімнати. Джулія роздяглася. Вона хоче заявити про зґвалтування? Га?

— Ні, ні, — квапливо заперечила Лоретта, — ми просто хочемо, щоб він нічого не розказував. Заговоривши, він просто занапастить наші артистичні кар'єри.

— Він не заговорить, — заспокоїв Кросс. — То справді химерний чоловік. Він лише прикидається дрібнотою. Але дослухайтесь до моєї поради: не зв'язуйтеся з ним знову. Вам, дівчатам, треба бути пильнішими.

Лоретту зачепило це останнє зауваження: адже троє жіночок постановили, що й далі не припинять своїх походеньок. Одна невдача їх не залякає. Таж нічого справді страшного не сталося. Отже, Лоретта й запитала:

— А як ти знаєш, що він не говоритиме?

— Я попрошу його про таку ласку, — відповів Кросс з поважним виглядом.

Коли Лоретта пішла, Кросс переглянув секретний кінофайл, який показував усіх гостей, що реєструвалися біля столу. Придивився до кадрів із жіночками. Тепер, маючи інформацію, йому було неважко розпізнати двох жіночок, що, прибравши іншої подоби, приїхали з Лореттою Ленґ. Данте просто дурень, що не скористався цими кінокадрами.

Піппі прийшов в апартаменти на даху, аби пообідати перед своїм від'їздом до Лос-Анджелеса, де він мав остаточно доробити план операції убивства Великого Тіма. Кросс переповів йому Лореттину оповідь.

— Той малий байстрюк міг зірвати всю операцію, пересунувши графік, — похитав головою Піппі. — І далі носить того клятого капелюха, хоч я казав йому зняти його.

— Будь дуже пильний при цій операції, — попередив Кросс батька. — Стеж за Данте.

— Я спланував як слід, він не зможе зашкодити, — відповів Піппі. — А ввечері, побачивши його в Лос-Анджелесі, я поговорю з ним.

Кросс розповів батькові, як Джорджіо підготував папери на «ролс-ройс»: Великий Тім стане його законним власником лише через місяць, отже, після його смерті готель зможе повернути собі машину.

— У Джорджіо отака натура, — мовив Піппі. — Дон залишив би авто, щоб воно разом з рештою майна дісталося Тімовим дітям.

Великий Тім Конокрад Снедден вилетів з Лас-Веґаса через два дні, маючи шістдесят тисяч доларів у маркерах готелю «Ксанаду». Пополудні він сів на лос-анджелеський літак, прибув до своєї контори й пропрацював кілька годин, потім поїхав до Санта-Моніки, де пообідав зі своєю колишньою дружиною й двоїла дітьми. В його кишенях були паки п'ятидоларових рахунків, які він передав своїм дітям разом з картонною коробкою, цілою квартою срібних доларів. Дружині він передав чек на її утримання й аліменти, без нього йому не дозволили б візит. Коли діти вляглися, Тім солодкою мовою став облещувати дружину, та вона не лягла з ним, хоч його після Лас-Вегаса до жінок, власне, й не вабило. Але ж годилося спробувати бодай щось дістати задурно.

Наступного дня Тім Конокрад справді був завалений роботою. Два податкові агенти намагалися залякати його, щоб він заплатив якісь податки, через які точилася суперечка. Тім сказав їм, що звернеться до податкового суду, і спровадив їх. Потім Тім навідав склад консервованих продуктів і ще один склад ліків, що продаються без рецепта; те все він придбав майже за безцінь, бо термін придатності мав от-от закінчитись. Отже, ті терміни треба було подовжити. За ленчем він зустрівся з віце-президентом низки універмагів, що мав прийняти ті товари. Сидячи за столом, тицьнув тому функціонерові конверт з десятьма тисячами доларів.

Після ленчу Тімові несподівано зателефонували з ФБР, запитуючи про його взаємини з конгресменом, проти якого висунули звинувачення в злочині. Тім послав тих агентів під три чорти.

Великий Тім Конокрад ніколи не знав страху. Можливо, через свою дебелу статуру, а може, тому, що йому бракувало клепки. Бо він не знав не тільки фізичного страху, а й суто психічного. Він нападався не тільки на людей, а й на саму природу. Коли лікарі сповістили йому, що він зубами риє собі могилу й має дотримуватися суворої дієти, Тім натомість вибрав найризикованіший шлях і зважився на хірургічну операцію: побудову обхідного каналу навколо шлунка. Операція вдалася на славу. Тім їв скільки хотів, не відчуваючи, здається, жодних шкідливих наслідків.

Таким самим робом Тім збудував і свою фінансову імперію. Укладав контракти, від яких відмовлявся, коли ті ставали невигідні, зраджував партнерів і друзів. Кожен позивав його до суду, проте справу завжди залагоджували, хоча партнер діставав менше грошей, ніж мав одержати за умовами угоди. В житті Тім в усьому досягав успіху і нітрохи не боявся майбутнього, гадаючи, що, зрештою, він неодмінно переможе. Йому щастило розвалювати акціонерні товариства, балачками приховувати свої лихі наміри. З жінками він був іще безжальніший. Тім обіцяв жінкам цілі торговельні ряди, квартири, крамниці, проте затикав їм рота якимсь подарованим на Різдво ювелірним дріб'язком, чеком на невеличку суму в день народження. Гроші йшли чималенькі, але куди менші від обіцяних спершу. Великий Тім не прагнув сталих взаємин, а тільки хотів упевнитись, що зможе з кимсь по-дружньому злягтись, як відчує потребу.

Великий Тім любив те ошуканство, бо завдяки йому життя ставало цікавішим. У Лос-Анджелесі був незалежний букмекер, якому він не дав сімдесят тисяч доларів, хоча перед тим зробив таку ставку на матч з американського футболу. Букмекер приставив йому до лоба пістолет, а Великий Тім проказав: «Іди ти до такої матері!», потім запропонував десять тисяч як відшкодування боргу. Букмекер узяв їх.

Багатство, міцне здоров'я, велична статура й душевна розкутість дозволяли Тімові долати на своєму шляху всі перешкоди. Переконаність, що кожну людину можна підкупити, надавала йому безневинності, що ставала в пригоді не тільки в жіночій постелі, а й у судовій залі. Властива йому нестримна жадоба життя певною мірою навіть збуджувала симпатію. То був шахрай, що давав зазирати в свої карти.

Отже, Великий Тім не здивувався таємничості зустрічі з Піппі Де Леною, запланованою на сьогоднішній вечір. Піппі просто дрібний заробітчанин, і з ним можна не церемонитись. Щедрі обіцянки, малі винагороди. Натомість у Стіві Шарпі Тім зачув великі можливості, перспективи багаторічного шахрайства. Той недоросток перед його очима всього за один день спустив за гральним столом принаймні півмільйона доларів. А це означає, що він має необмежену кредитну лінію в казино і, певне, має змогу заробляти величезні суми брудних грошей. Він чудово придасться, коли треба буде підтасувати результати ігор з американського футболу. Він не тільки постачить гроші, потрібні для ставок, а й матиме довіру букмекерів, бо ті хлопці кінець кінцем не приймають слонових ставок від першого-ліпшого.

Потім Великий Тім поринув у мрії про свій майбутній візит до Лас-Веґаса. Зрештою йому дістанеться вілла. Тім замислився, кого він привезе з собою як гостей. Чому віддати перевагу: бізнесові чи насолодам? Жертвам майбутніх ошуканств чи, може, всім жінкам? Ага, та ось уже пора йти обідати з Піппі і Стівом Шарпом. Тім побазікав по телефону з колишньою дружиною й дітьми і вийшов з дому.

Обід був у невеличкому рибальському ресторані в районі лос-анджелеських доків. Обслуги для відвідувачів не було, тож Великий Тім залишив свою машину на паркувальному майданчику. В ресторані його привітав коротун-господар, що, тільки-но поглянувши на Тіма, підвів його до столу, де вже чекав Піппі Де Лена.

Великий Тім був фахівець з abbraccio, обіймів, і пригорнув Піппі обома руками:

— А де Стів? Чи він хоче подрочитися зі мною? Я не маю часу на такі штучки.

Піппі виявив усю свою люб'язність і поплескав Тіма по плечах:

— Хіба я якесь базікало? — спитав він. — Краще сядь і скуштуй найкращого в своєму житті рибного обіду. А Стів прийде незабаром.

Коли господар підійшов, аби взяти замовлення, Піппі сказав йому:

— Нам треба все найкраще і всього найбільше. Оцей мій приятель — чемпіон серед їдців, тож коли він устане з-за столу голодний, я поскаржуся Вінсентові.

Господар довірчо всміхнувся: він знав якість своєї кухні. Його ресторан становив частину імперії Вінсента Клерікуціо. Коли поліція простежуватиме маршрут Великого Тіма, то наткнеться тут на стіну мовчання.

Тім і Піппі споживали одну за одною страви з усіляких молюсків та креветок, потім принесли лангустів: три Великому Тімові і одного Піппі. Піппі впорався набагато раніше за Тіма й сказав йому:

— Той хлопець мій приятель, і тепер я вже можу тобі сказати, що він заправляє в світі наркотиків. Якщо це відлякує тебе, то скажи мені зараз.

— Це лякає мене не більше за оцього лангуста, — відповів Тім, похитавши величезними обгризеними клешнями перед обличчям Піппі. — Що там іще?

— Йому завжди треба відмивати брудні гроші, — провадив далі Піппі. — У вашій угоді йтиметься й про це.

Великий Тім утішався їжею, всі гострі океанські приправи виповнювали йому ніздрі.

— Гаразд, я це знаю, — кивнув Тім, — але де він, у чорта, забарився?

— Він на своїй яхті, — мовив Піппі. — Він не хоче, щоб хтось побачив тебе з ним. Це в твоїх інтересах. Стів дуже обережний.

— Та мені начхати на тих, хто бачитиме мене з ним, — відказав Великий Тім. — Я хочу бачити себе з ним.

Зрештою Великий Тім доїв усі страви. На десерт були фрукти й чашечка кави. Піппі вправно обібрав Тімові грушу. Тім замовив ще одну чашечку кави.

— Аби не заснути, — пояснив він. — Третій лангуст мало не доконав мене.

За обід Піппі не розплатився чеком, а просто лишив на столі двадцятидоларову банкноту і разом з Тімом вийшов з ресторану, господар мовчки захоплювався Тімовими застільними звитягами.

Піппі повів Великого Тіма до маленького, взятого напрокат автомобіля, куди той ледве втисся.

— Господи, ти що, не міг купити більшої машини? — обурився Тім.

— Тут їхати зовсім недалеко, — заспокоїв Піппі.

І справді, машина їхала хвилин п'ять. На той час геть споночіло, тільки біля пірса світилися вогні невеличкої яхти. Сходні були опущені, їх стеріг чоловік, майже такий самий завбільшки, як і Тім. На палубі стояв ще один охоронець. Піппі й Великий Тім піднялися на яхту. Тут на палубі показався Данте й підійшов, аби потиснути їм руки. На ньому був його ренесансний капелюх, і він добродушно вчинив опір спробі Тіма зняти його.

Данте повів своїх гостей під палубу в каюту, оздоблену як їдальня. Всі троє посідали навколо столу в зручні, пригвинчені до підлоги фотелі. На столі стояла ціла батарея пляшок, відеречко з кригою, таця з чарками. Піппі налив усім бренді. Тієї миті запрацював мотор, яхта відчалила.

— Куди, в дідька, ми їдемо? — запитав Великий Тім.

— Ковтнемо трохи свіжого повітря, — заспокійливо мовив Данте. — Тільки-но випливемо у відкрите море, зможемо вийти на палубу і подихати.

У Великого Тіма заворушились підозри, але він вірив у власну спроможність подолати геть усе, що чигає на нього в майбутньому, і задовольнився поясненням.

— Тіме, — звернувся до нього Данте, — як я розумію, ви хочете мати зі мною бізнес.

— Ні, я хочу, щоб ти мав бізнес зі мною, — гордовито і втішено мовив Тім. — Я керуватиму парадом. Твої гроші будуть відмиті навіть без сплати комісійних. Ти ще й заробиш на цьому. Під Фресно я будую торговельні ряди, і ти можеш дістати пай від п'яти до десяти мільйонів. А в мене, крім того, є ще сила інших пропозицій.

— Ніби й непогано, — проказав Піппі Де Лена.

— А ти чого сюди лізеш? Чого, я запитую? — зимно подивився на нього Великий Тім.

— Це мій молодший партнер, — мовив Данте. — Мій радник. Я маю гроші, а він мізки. — На хвилину замовк і додав довірливо: — Тіме, він розказав мені про вас багато втішного, ось чому ми й розмовляємо тепер.

Яхта рухалась тепер швидко, склянки на таці деренчали. Великий Тім міркував, чи можна залучити Данте до афери з підтасування результатів ігор на першість країни з американського футболу. Потім йому немов свінуло, інтуїція ще ніколи не зраджувала його. Він відхилився на бильце, цмулив бренді і пильним, поважним поглядом дивився на майбутніх партнерів; то був один з його трюків, і він часто вдавався до нього. Тім скидався тепер на чоловіка, що збирається звірити якусь таємницю. І то найщирішому приятелеві.

— Я хочу розповісти вам про один секрет, — мовив Тім. — Але скажіть мені спершу, чи вигорить наша справа. Хочете мати свій пай у торговельних рядах?

— Я хочу, — погодився Данте. — Завтра зустрінуться наші адвокати, і я внесу свою частку грошей, щоб не було жодних сумнівів.

Великий Тім допив бренді і тепер нахиливсь уперед.

— Я можу підтасувати результати ігор національної першості з американського футболу, — сказав він і, драматично махнувши рукою, звелів Піппі наповнити свою склянку. Він утішився, помітивши на їхніх обличчях подив. — Ти, певне, гадаєш, що я пропоную якесь лайно?

Данте зняв свого ренесансного капелюха і замислено став роздивлятися його.

— Я гадаю, що ви просто дзюрите в мій капелюх, — усміхнувся він своїм спогадам. — І до вас не раз брались підтасувати. Але Піппі тямить на цьому. Еге ж, Піппі?

— Це неможлива річ, — вирік Піппі. — До ігор на Суперкубок ще вісім місяців, і ти навіть не знаєш, хто братиме в них участь.

— У такому разі мені начхати на вас. Ви не хочете мати свій пай у певному ділі, — що ж, я й сам дам собі раду. Але, кажу вам, я можу підтасувати. Якщо не хочете, тоді беріть торговельний ряд. Поверніть судно й не марнуйте мого клятого часу.

— Та ти не дратуйся так, — просив Піппі. — Краще розкажи нам, як ти гадаєш підтасувати.

— Я цього розповісти не можу, — з жалем у голосі відповів Великий Тім, хильцем спорожнивши склянку. — Але я дам вам гарантії. Ти поставиш десять мільйонів, і ми поділимо виграш. Якщо раптом не вийде, я поверну тобі десять мільйонів. Хіба це не чесна угода?

Данте і Піппі перезирнулись, утішено осміхаючись. Данте схилив чоло і завдяки ренесансному капелюхові скидався тепер на пронозливу білочку.

— Ви повернете мені гроші готівкою? — запитав він.

— Не зовсім,— відповів Великий Тім. — Я їх відшкодую через інші оборудки. Ти просто не вкладатимеш десять мільйонів.

— Ви підплачуєте гравців? — запитав Данте.

— Він не може, — втрутився Піппі. — Вони й так чимало заробляють. Мабуть, спортивних адміністраторів.

Але тепер Тім аж пашів завзяттям:

— Сказати я вам не можу, але справа абсолютно надійна. І не трусіться за гроші, думайте про славу. Це буде найбільше ошуканство в історії спорту.

— Звичайно, вони запакують нас до в'язниці, — виснував Данте.

— Таж це добре, що я вам нічого не розказую, — переконував Великий Тім. — Я піду до в'язниці, а ви, хлопці, ні. А мої правники тямущі, і я маю численні зв'язки.

— Ми вже далеко заплили? — вперше за весь час порушив Данте сценарій Піппі.

— Так, але, як на мене, якщо ми поговоримо трохи довше, Тім розповість нам, — відповів Піппі.

— Сучий Тім, — з насолодою протяг Данте. — Тіме, ти чув чи ні? Тепер я хочу почути, як працює твоє підтасування, і щоб мені жодних вигадок. — У Дантовому голосі було стільки зневаги, що обличчя Великого Тіма почервоніло.

— Ти, недоробку, — промовив Великий Тім, — невже ти гадаєш, що можеш образити мене? Невже ти гадаєш, що маєш більше духу, ніж ФБР та фінансова інспекція, ніж найгрізніший лихвар на Західному узбережжі? Та я насеру в твого капелюха.

Данте відхилився на бильце й постукав у перегородку. Через кілька секунд, два похмурі здоровила відчинили двері й стали на варті. Великий Тім підвівся і, махнувши величезною рукою, поскидав геть усе зі столу. Пляшки, відеречко з кригою і таця зі склянками посипались на підлогу.

— Ні, Тіме, послухай, — закричав Піппі, прагнучи вберегти людину від непотрібних страждань. Крім того, він не хотів бути стрільцем, бо ж розроблений план був інакший. Але Великий Тім сунув до дверей, ладний зчинити бійку.

Аж тут Данте прослизнув попід Тімові руки і притуливсь до того величезного тіла. Притьмом відскочив, і Великий Тім опустивсь навколішки, дивитись на нього було страшно. Права половина сорочки сповзла вбік, проте з діри виступали не волохаті груди, а широка кривава пляма, звідки цебеніла кров, заливши половину столу. В руках Данте був ніж, темна кров замастила його широке лезо до самого руків'я.

— Посадіть його, — звелів Данте охоронцям, а потім стягнув зі столу скатертину, аби заткнути Тімову рану. Тім був майже непритомний від удару.

— Треба було почекати, — мовив Піппі.

— Ні, — не погодився Данте. Це впертий чоловік, і тепер ми побачимо, наскільки тієї впертості вистачить.

— Піду приготую все на палубі, — сказав Піппі, не бажаючи бачити, що станеться далі. Піппі ніколи не завдавав тортур: адже нема таких і справді важливих таємниць, які виправдовували б такі дії. Вбиваючи людину, ти просто розлучаєш її з цим світом, щоб вона більше не могла заподіяти тобі зла.

На палубі Піппі побачив, що двоє його людей уже все підготували. Залізна клітка вже висіла на гачку, металеві штаби закривали її з усіх боків. Палуба була вкрита целофановою плівкою. Піппі відчув солоний морський дух, побачив, як виблискує червінню тихий нічний океан. Яхта сповільнила хід і невдовзі зупинилася.

Піппі милувався океаном з добру чверть години, заки з'явились, несучи Тімове тіло, чоловіки, що стояли на варті під дверима. То було таке страшне видовище, що Піппі відвернув очі. Тепер усі четверо помагачів запхали тіло Великого Тіма в клітку й опустили її над водою. Один з них так відрегулював штаби, щоб морські жителі могли вільно запливати всередину й живитися трупом. Потім відчепили гак, і клітка занурилась у воду. Не встигне зійти сонце, як від Великого Тіма зостанеться тільки кістяк, довіку прикутий кліткою до океанського дна.

Данте теж вийшов на палубу. Він, певне, вже прийняв душ, перемінив одяг. Волосся під ренесансним капелюхом було прилизане й мокре. Ніде ані сліду крові.

— Отже, тепер він дістав своє «причастя», — сказав Данте. — Чом ви мене не зачекали?

— А він заговорив? — спитав Піппі.

— Звісно, — кивнув головою Данте. — Секрет тут і справді невеликий. Але Тім, щоправда, був лайном до самої смерті.

Наступного дня Піппі вилетів на Схід, аби дати докладний звіт донові й Джорджіо.

— Великий Тім був просто безумець, — розказував Піппі. — Він підкупив чоловіка, що поставляє харчі та напої командам під час ігор. Вони намірялись додавати певні препарати, щоб команда, проти якої вони ставлять, слабшала під час матчу. Та якби навіть глядачі нічого не бачили, це зразу помітили б тренери та гравці і, звісно, агенти ФБР. Дядьку, ви мали слушність, скандал, напевне, поховав би нашу програму назавжди.

— Він що, недоумок? — запитав Джорджіо.

— Думаю, він хотів прославитись, — відповів Піппі. — Багатства йому не досить.

— А хтось іще причетний до цього задуму? — запитав дон.

— Якщо вони не матимуть жодних вісток від Конокрада, то злякаються, — запевнив Піппі.

— Авжеж, — потвердив Джорджіо.

— Чудово, — протяг дон. — А мій небіж добре виконав цю роботу?

Дон спитав начебто мимохідь, але Піппі знав його досить добре й зрозумів, що це вкрай важливе запитання. Він відповідав якомога обережніше, але з певною метою:

— Я казав йому не надягати капелюха під час цієї операції в Лас-Вегасі і Лос-Анджелесі, а він однаково надягав. Крім того, він не дотримувався плану операції. Ми могли б дізнатися про все, побалакавши трохи довше, але Данте жадав крові. Він порізав того чолов'ягу на шматки. Відтяв йому члена, яйця та груди. В цьому не було жодної потреби. Тішився своєю роботою, а це дуже небезпечно для «родини». Хтось і справді має поговорити з ним.

— Напевне, ти, — сказав Джорджіо донові, — мене він не послухає.

Дон Доменіко надовго замислився й нарешті проказав:

— Він іще молодий, він переросте ці дурниці.

Піппі збагнув, що дон нічого не робитиме, тож узяв і розповів про брутальну поведінку Данте з кінозіркою напередодні операції. Він бачив, як здригнувся дон і гидливо скривився Джорджіо. Настала довга мовчанка. Піппі зважував, чи не зайшов він надто далеко. Зрештою дон похитав головою і промовив:

— Піппі, ти, як завжди, планував дуже добре, але твоїй голові треба спочити. Ти вже ніколи не працюватимеш у парі з Данте. Ти тільки повинен зрозуміти, що Данте єдиний син моєї доньки. Джорджіо і я повинні докласти всіх зусиль, аби направити його. З роками він стане розважливіший.

Кросс Де Лена сидів на балконі своїх апартаментів на даху готелю «Ксанаду» й міркував про небезпеки того нового шляху, на який він помалу вибирався. Зі свого високого сідала він міг бачити всю довжелезну вулицю, обабіч низки розкішних готельних казино, юрби люду на вулицях. Бачив гравців у Гольф на майданчиках свого готелю, що забобонно прагнули поцілити в ямку, гадаючи забезпечити собі таким чином успіх за гральним столом.

Перша небезпека: провадячи операцію проти Боза, він робить вирішальний крок, не порадившись із «родиною» Клерікуціо. Щоправда, він, адміністративний барон Західного округу, який обіймає Неваду й Південну Каліфорнію: адже в багатьох царинах адміністративні барони діють незалежно й не перебувають під безпосереднім контролем «родини» Клерікуціо, аж допоки забувають змащувати їй руку відсотком від заробітків. Але тут є суворі правила. Жоден барон, чи брульйоне, не міг почати операції такого масштабу без схвалення «родини» Клерікуціо. І то з однієї простої причини. Якщо барон проведе її і вскочить у халепу, слідство не буде поблажливе до нього, суд не виправдає його. Крім того, він не матиме підтримки, якщо раптом на його території якийсь ватажок задере голову, його грошей не відмиватимуть і не припасатимуть йому на старість. Кросс знав, що треба побачити Джорджіо й дона і поспитати згоди.

Ця операція може відчутно по ньому вдарити. Частину свого п'ятдесяти одного відсотка прибутків від готелю «Ксанаду», цієї Ґроневельтової спадщини, він вкладатиме в кінобізнес. Звісно, правда, що це його власні гроші, але гроші пов'язані з прихованою часткою прибутків, що її мали Клерікуціо. І це гроші, що їх допомогли йому заробити Клерікуціо. Які дивні й водночас суто людські хитрощі: Клерікуціо завжди мали якийсь власницький інтерес у багатстві своїх підлеглих. Вони обуряться, якщо він вкладе ці гроші без їхньої поради. Ці хитрощі, хоч і не мали під собою юридичного ґрунту, скидалися на середньовічну ввічливість: жоден барон не міг продати свого замку без королівської згоди.

Адже головна проблема в тому, що йдеться про величезні гроші. Кросс успадкував Ґроневельтів п'ятдесят один відсоток, а готель «Ксанаду» коштував мільярд доларів. Але ж він робить ставку в п'ятдесят мільйонів, інвестує ще п'ятдесят, і в сумі це складатиме сто мільйонів. Економічний ризик величезний. А Клерікуціо відомі своєю розважливістю та консерватизмом, вони немов і справді наміряються пережити світ, яким керують.

Кроссові пригадалося ще й інше. Давним-давно, коли «родини» Сантадіо і Клерікуціо ще зберігали приязні взаємини, вони спробували податись у кінобізнес. Проте спроба скінчилася невдачею. Коли імперія Сантадіо розвалилась, дон Клерікуціо звелів припинити всі намагання просочитися в кіноіндустрію. «Ті люди надто тямковиті,— казав дон. — І вони не бояться, бо прибутки дуже високі. Нам треба повбивати їх усіх, але тоді ми не знатимемо, ж провадити бізнес. Ця справа набагато складніша за наркотики».

Ні, подумав Кросс. Попросивши дозволу, він дістане відмову, і тоді неможливо буде рухатись далі. Натомість коли все буде зроблене, він зможе спокутувати провину, дозволить Клерікуціо мати частку від своїх прибутків: адже успіх часто виправдовує найзухваліший гріх. А в разі невдачі з ним так або так покінчать, байдуже, питався він згоди чи ні. І тут перед ним поставав найвирішальніший сумнів. Навіщо це все він робить? На гадку спадала Ґроневельтова засторога: «Стережися жінок у розпачі». Що ж, він стикався з жінками в розпачі й давніше і полишав їх їхнім демонам. У Вегасі повно жінок у розпачі.

Але знав Кросс і інше: його вабила врода Атени Аквітан, сумувало серце. Він тужив не тільки за її милим обличчям, очима, косами, ногами і грудьми, а прагнув бачити відблиск розуму і тепла у її очах, у самих рисах її обличчя, в делікатному вигині вуст. Відчував, що, коли пізнає її, буде поряд із нею, переміниться ввесь світ, інакше сяятиме сонце. Перед очима стояв океан позаду її постаті, зелені вали хвиль із білими баранцями, що наче німбом увиразнювали її шляхетну голову. Й несамохіть наверталася думка: Атена — це жінка, якою мріяла стати його мати.

Вражений, Кросс дослухався до туги у власному серці, линув думкою до Атени, хотів її бачити, бути поряд, чути її голос, милуватися її рухами. А потім його немов протверезило: до біса, невже саме це спонукає діяти?

І мусив погодитись, і тішився, що нарешті знає справжні причини своєї поведінки. Така ясність надавала йому рішучості, допомагала зосередитись. Нині головний його клопіт — майбутня операція. Забути про Атену. Забути Клерікуціо. Боз Сканнет — тяжка проблема, і її треба розв'язувати швидко.

Кросс знав, що його теперішнє становище надто оголене, а це ще одні труднощі. Небезпечно здобути відомий усім виграш, коли щось станеться з Бозом.

Кросс надумав, що для запланованої операції йому треба троє людей. По-перше, Ендрю Поллард, власник Тихоокеанської компанії охорони та нагляду, що знає вже геть усе. По-друге, Лія Вацці, доглядач мисливської хатки Клерікуціо в горах Невади. Лія очолював загін чоловіків, що теж працювали доглядачами, проте в разі потреби їх використовували для спеціальних завдань. Третім був Леонард Соша, відставний фальшувальник паперів, слуга «родини», що виконував особливі доручення. Всі троє перебували під контролем Кросса Де Лени як західного брульйоне.

Через два дні Ендрю Поллардові подзвонив Кросс Де Лена.

— Я чув, що ти надто тяжко працюєш, — мовив у трубку Кросс. — Може, приїдеш до Лас-Вегаса і трохи відпочинеш? Я оплачу тобі КХН — кімнату, харчі, напої. Привозь дружину. А як знудишся, зайди до моєї контори, побалакаємо.

— Дякую, — відказав Поллард, — але тепер я дуже зайнятий, як щодо наступного тижня?

— Можна, — погодився Кросс, — тільки тоді мене не буде в місті, тож ми не побачимось.

— Що ж, я приїжджаю завтра, — сказав Поллард.

— Чудово, — мовив Кросс і повісив трубку.

Поллард відхилився на бильце й замислився. Це запрошення було наказом. Йому доведеться пройти по тонесенькій линві.

Леонард Соша втішався життям так, як тільки може втішатись чоловік, котрому відклали страшний смертельний вирок. Його тішило, як сходить сонце і як воно заходить. Він милувався зеленою травичкою і коровами, що скубали її. Радів, бачачи вродливих жінок, упевнених молодиків і кмітливих дітей. Тішився скоринкою хліба, склянкою вина, шматком сиру.

Двадцять років тому його заарештували агенти ФБР за фальшування стодоларових банкнот для тепер уже зниклої «родини» Сантадіо. Його спільники признались у легших злочинах, щоб уникнути суду за тяжчим звинуваченням, виказали його, і він гадав, що його чоловічий цвіт зів'яне у в'язниці. Фальшування грошей було куди небезпечнішим злочином за зґвалтування, тяжке вбивство, підпал. Адже коли підробляєш гроші, на тебе нападається вся урядова машинерія. А коли коїш решту злочинів, ти лише дрібний падложер, що відриває шматок трупа велетенського звіра, складеного з безвартісного людського матеріалу. Леонард не сподівався милосердя, і його таки справді не виявили. Леонарда Сошу засудили на двадцять років.

Соша відсидів тільки рік. Товариш-в'язень, відчувши щирий захват перед вправністю Соші, його геніальним даром користуватися чорнилом, олівцем і ручкою, завербував його для «родини» Клерікуціо. Соші несподівано дали нового адвоката. Раптом у нього об'явився лікар, з яким раніше він ніколи не бачився. Раптом відбулося судове слухання, де просили зглянутись на нього, бо, мовляв, унаслідок погіршення його психічного стану він тепер мов дитина, що не може становити загрози для суспільства. Раптом Леонард Соша опинився на волі й став служити «родині» Клерікуціо.

Адже «родина» потребувала першорядного фальшувальника. Проте не грошей, кожен знав, що фальшування грошей для влади непрощенний злочин. Фальшувальник був потрібен для набагато важливіших завдань. У кучугурах паперової роботи, що поставали перед Джорджіо, коли треба було дурити національні та міжнародні корпорації, підписувати юридичні документи від імені вигаданих службовців корпорацій, перераховувати та знімати величезні суми грошей, завжди були потрібні всякі підписи та їхні імітації. Згодом для Леонарда знайшлась робота і в інших царинах.

Готель «Ксанаду» використовував його талант з величезною вигодою для себе. Коли помирав дуже багатий значний гравець, а в касі зоставалися його маркери, приводили Сошу, щоб він підписався ще на один мільйон доларів. Звичайно, з майна небіжчика не оплачували тих маркерів, проте при нарахуванні податків усю ту суму можна було списати як утрати готелю «Ксанаду». Таке бувало у готелі набагато частіше, ніж у природі, здавалося, серед тих, хто віддається втіхам, смертність сягає небачених висот. Те саме траплялося й з гравцями, що зрікалися своїх боргів або залагоджували їх, платячи жалюгідні центи за кожен долар.

За все те Леонардові Соші платили сто тисяч доларів на рік і не допускали до жодної іншої роботи, надто до фальшування грошей. Такі дії відповідали загальній політиці «родини». Клерікуціо видали указ, який забороняв усім членам злочинної «родини» встрявати у фальшування грошей та викрадання людей. То були злочини, які змушували всі федеральні агентства з підтриму громадського порядку та утвердження закону завдавати нищівного удару у відповідь. Тож можливі прибутки аж ніяк не виправдовували ризику.

Отже, двадцять років Соша втішався життям художника в своєму невеличкому будинку в каньйоні Топанга недалеко від Малібу. Він мав невеличкий садок, цапа, кота і собаку. Вдень він малював, а вночі напивався. Крім того, ніколи не уривалась череда дівчат, що жили в каньйоні, мали нескутий дух і були його колегами в малярстві.

Соша ніколи не покидав каньйону, хіба що їздив по харчі до Санта-Моніки або виконував свій обов'язок перед «родиною» Клерікуціо, звичайно двічі на місяць, причому зникав лише на декілька днів. Робив роботу, якої вимагали від нього, і ніколи ні про що не розпитував. То був неоціненний солдат «родини» Клерікуціо.

Тож коли за Сошею приїхала машина і водій сказав йому взяти інструменти та одяг на кілька днів, Соша випустив цапа, собаку і кота просто в каньйон і замкнув будинок. Тварини могли й самі подбати про себе: зрештою, то ж не діти. Не те що Соша не любив тварин, просто тварини живуть недовго, надто в каньйоні, і Соша звик утрачати їх. Рік в'язниці обернув Леонарда Сошу на реаліста, а несподіване звільнення — на оптиміста.

Лія Вацці, доглядач мисливської хатки «родини» Клерікуціо в Сьєрра-Неваді, прибув до Сполучених Штатів лише в тридцятирічному віці, коли в Італії його шукали як найнебезпечнішого злочинця. Відтоді за десять років він навчився розмовляти англійською тільки з ледь відчутним акцентом і міг добре читати та писати. На Сицилії він народився в одній з найосвіченіших і наймогутніших «родин» острова.

П'ятнадцять років тому Лія Вацці став ватажком мафії в Палермо і був найпридатніший для цієї ролі, проте зайшов дуже далеко. В Римі уряд призначив суддю-інспектора й надав йому надзвичайних повноважень знищити мафію на Сицилії. Суддя-інспектор приїхав у Палермо з дружиною та дітьми під охороною збройних сил і цілого кагалу поліції. Він виголосив гордовиту промову, обіцяючи бути безжальним до злочинців, що не одне сторіччя верховодили на прегарному острові Сицилія. Настала пора запанувати законові, долю Сицилії мають вирішувати виборні представники італійського народу, а не темні вбивці з їхніми підлими таємними товариствами. Вацці сприйняв ту промову за особисту образу.

Суддю-інспектора пильно стерегли і вдень, і вночі, бо він вислуховував свідків і видавав ордери на арешт. Його двір обернувся на фортецю, по периметру житла стояли військові підрозділи. Суддя видавався невразливим. Проте через три місяці Вацці вивчив його маршрут, який тримали в таємниці, аби запобігти несподіваному нападові.

Суддя їздив по великих містах Сицилії, де збирав свідчення і виписував ордери на арешт. Певного дня він мав повернутись до Палермо, де його мали відзначити медаллю за героїчні спроби звільнити острів від мафіозної зарази. Лія Вацці зі своїми людьми замінував невеличкий міст, яким мав проїздити суддя. Бідолаху разом з його охороною розшматувало на такі дрібні клаптики, що тіла, довелось виловлювати з води решетом. Розлючений римський уряд відповів інтенсивними пошуками злочинців, що сподіяли вибух, і Лія Вацці мусив піти в підпілля. Хоч уряд не мав жодних доказів, Вацці знав, що йому краще вмерти, ніж потрапити до рук правосуддя.

А Клерікуціо щороку посилали Піппі Де Лену на Сицилію, де він вербував людей, які мали жити в Бронкському анклаві і бути солдатами «родини» Клерікуціо. Адже дон непохитно вірив, що покладатись можна тільки на сицилійців, вихованих споконвічними традиціями омерти, сицилійці не зрадять. Американська молодь надто м'яка, марнославна і легковажна, тож найсуворіші з-поміж окружних прокурорів, що запроторили до в'язниць уже не одного брульйоне, можуть легко завербувати собі інформаторів.

Омерта як філософія вкрай проста. Розповідати поліції те, що може зашкодити мафії, — смертний гріх. Якщо конкурентний мафіозний клан замордував у тебе на очах твого рідного батька, тобі не можна звертатись до поліції. Якщо й тебе самого підстрелили і ти конаєш у муках, не можна звертатись до поліції. Якщо вкрали твого мула, цапа, коштовності, не можна звертатись до поліції. Влада — це сам сатана, і справжній сицилієць ніколи не звернеться до неї. Твоїм месником буде «родина» і мафія.

Десять років тому Піппі Де Лена взяв із собою на Сицилію і свого сина Кросса, та поїздка мала становити один з етапів синового навчання. Завдання полягало не так у вербуванні, як у доборі, бо не одна сотня охочої молоді з тугою мріяла про те, як їх візьмуть до Америки.

Піппі з сином приїхали в невелике містечко за п'ятдесят миль від Палермо, в край вимурованих з каменю сіл, оздоблених яскравими сицилійськими квітами. Їх радо вітали в будинку самого мера.

Мер був коротун із круглим черевом, черевом у прямому і в переносному значенні, бо слова «людина з черевом» — це сицилійська ідіома, що означає ватажка мафії. До будинку прилягав гарний сад, де росли фіги, оливки та лимони, і саме там Піппі проводив співбесіди з охочими. Той сад був напрочуд схожий на сад Клерікуціо в Дестамі, хоч в Америці, звісно, не було таких яскравих барв і лимонних дерев. Мер вочевидь був закоханий у красу, бо, крім саду, мав ще милу дружину і трьох чарівних, гарненьких донечок, уже цілком сформованих жінок, дарма що всі троє лише вступали в свої кільканадцять років.

Та Кросс бачив, що на Сицилії його батько зовсім інша людина. Тут не зоставалося й сліду його безтурботної галантності, зникали чари, він лише засвідчував кожній жінці свою мовчазну і стриману повагу. А вночі, в їхній спільній кімнаті, наставляв Кросса: «З сицилійцями треба бути дуже обережними. Вони не довіряють чоловікам, що цікавляться жінками. Якщо ти переспиш із чиєюсь донькою, ми звідси живі не виберемось».

Наступні кілька днів приходили чоловіки для розмови з Піппі. Він мав свої критерії. Претенденти мали бути не старші за тридцять п'ять років і не молодші від двадцяти. Якщо вони одружені, їм треба було мати тільки одну дитину. Зрештою, за них мав поручитися мер. Піппі розтлумачував ці критерії. Якщо людина надто молода, на неї може справити завеликий вплив американська культура. Якщо надто стара — не пристосується до Америки. Якщо матиме більше ніж одну дитину, буде надто обережна за вдачею, щоб іти на ризик, якого вимагатиме обов'язок.

Дехто з чоловіків був так тяжко скомпрометований в очах правосуддя, що мусив покидати Сицилію. Дехто просто шукав кращого життя в Америці, і то байдуже, яким коштом. Дехто був надто тямущий, щоб покладатися на долю, і відчайдушно прагнув стати солдатом Клерікуціо; такі були найкращі.

У кінці тижня Піппі відібрав потрібні йому двадцять чоловік і подав список мерові, що мав схвалити кандидатури й підготувати папери для еміграції. Мер викреслив зі списку одне прізвище.

— Я гадав, що він буде для нас годящий, — мовив Піппі. — Невже я помилився?

— Ні-ні, — заперечив мер, — ти, як завжди, мав рацію.

Піппі здивувавсь. Адже до всіх завербованих мали ставитись дуже добре. Одинакам давали квартири, подружжям із дитиною — невеличкі будинки. Кожен мав би постійну роботу. Всі вони жили б у Бронкському анклаві. Згодом дехто з них стане солдатом «родини» Клерікуціо й забезпечить собі пристойне життя.

Людина, чиє прізвище викреслив сам мер, мала б добре в'їстися йому в печінки. Але чому тоді її вибрали для співбесіди? Піппі відчув, що пахне смаленим чисто в сицилійському дусі.

Мер пильно спостерігав за реакцією Піппі і, здавалося, читав його думки й тішився тим, що вичитав.

— Для мене ви надто сицилієць, щоб я брався вас обдурити,— сказав мер.

— Викреслене мною прізвище належить людині, за яку моя дочка збирається вийти заміж. Заради доччиного щастя я хочу, щоб той хлопець ще рік побув тут, а потім можете його брати. Відмовити йому прийти на співбесіду я не міг. А ще однією причиною є те, що я маю на оці чоловіка, якого, гадаю, вам слід узяти замість нього. Чи не зробите мені ласку з ним зустрітися?

— Про що мова! — погодився Піппі.

— Не хочу перед вами приховувати,— вів далі мер,— що йдеться про особливий випадок, і йому слід виїхати негайно.

— Знаєте, я маю бути дуже обачний,— попередив Піппі.— Клерікуціо дуже вимогливі.

— Все відповідатиме вашим інтересам,— запевнив мер,— але справа дещо небезпечна. — Потім він розповів про Лію Вацці. Недавнє убивство члена магістрату викликало сенсацію в світовій пресі, отже суть справи була Піппі і Кроссові відома.

— Якщо прямі докази відсутні, то чому у цього Вацці таке безвихідне становище?— спитав Кросс.

Піппі пояснив:

— Хлопче, це Сицилія. В поліції також служать сицилійці. Член магістрату був також сицилійцем. Всі знають, що вбив Дія. Кому в голові процесуальна чистота! Якщо він потрапить у їхні руки — то йому смерть.

— А ви зможете вивезти його звідси й доправити до Америки? — спитав Піппі.

— Так,— запевнив мер,— вся складність тільки в тому, щоб у Америці його приховали.

— Виглядає на те, що тут більше мороки, ніж він того вартий,— засумнівався Піппі.

Мер знизав плечима.

— Признаюся, що йдеться про мого друга. Але на таке не варт зважати. — Він зробив паузу і ледь усміхнувся на знак того, що зважати таки варто. — А ще він дуже високої проби «фахівець». Добре знається на підривній справі, а це заняття із дуже складних. Вміє користуватися шворкою, старим і дуже корисним ремеслом. Само собою — ніж і пістолет. Та найважливіше те, що він розумний, на всі руки майстер. А непохитний — як скеля, ніколи не скаже зайвого. Тільки слухає й уміє розв'язувати язики. А тепер скажіть: хіба у вас не знайдеться що робити для такої людини?

— Так наче Господь почув мої молитви,— одразу ж зреагував Піппі. — Все ж таки, чому така людина втікає?

— Бо в додачу до всіх своїх інших чеснот він ще й розсудливий,— сказав мер.

— Не хоче спокушати долі. Тут його дні лічені.

— І такий добрий фахівець,— цікавився далі Піппі,— буде щасливий служити в Америці простим солдатом?

Мер нахилив голову від надміру сором'язливого співчуття.

— Він справжній християнин, і, як завжди нас повчав Христос, сповідує покірність.

— З такою людиною я мушу познайомитись,— сказав Піппі,— навіть заради того, щоб хоч подивитися. Але наперед нічого не можу гарантувати.

Мер широко розвів руками.

— Звичайно, він мав би вас влаштовувати. Та мушу вам зізнатися ще в одному. Він, правда, просив мене, щоб я цього не замовчував. — Мер вперше перейшов на такий довірливий тон. — У нього дружина і троє дітей, і вони повинні виїхати разом із ним.

Піппі одразу ж вирішив наперед, що його відповідь буде негативною.

— A-а,— протяг він,— тоді буде дуже важко. Коли ми з ним побачимося?

— Він прийде в сад, коли посутеніє,— сказав мер. — Все буде спокійно, я про це подбав.

Лія Вацці виявився невеличким на зріст чоловіком, але з тією дротяною жилавістю, яку багато сицилійців успадкували від далеких арабських предків. Смаглявий, вродливе яструбине обличчя, шляхетні риси, якось давав собі раду з англійською мовою.

Вони сиділи у меровому саду за столиком, на якому стояла пляшка червоного домашнього вина, тарілка з оливами із сусідніх дерев і хліб, хрусткий і випечений цього ж вечора, ще теплий, а поряд з усім цим — ціла теляча нога, всіяна, мов чорними діамантами, горошковим перцем. Лія Вацці їв, пив і не зронив жодного слова.

— Про вас мені дали найкращі рекомендації,— почав Піппі. — Не знаю, що й казати. Чи зможе людина з вашими знаннями та досвідом почуватися щасливою в Америці на службі в іншої людини?

Лія глипнув на Кросса, а потім відповів Піппі:

— Ви маєте сина. Що б ви робили, якби йому щось загрожувало? Мені треба, щоб моя дружина і діти були в безпеці, і заради цього я служитиму будь-кому.

— Для нас це буде трошки небезпечно,— розважав Піппі. — Ви ж розумієте, що я повинен подумати, заради чого я йду на такий ризик?

Лія стенув плечима.

— Тут я вам не суддя. — Він, здавалося, змирився з тим, що йому відмовляють.

— Було б легше, якби ви приїхали сам-один,— запропонував Піппі.

— Ні, моя сім'я житиме разом або разом загине. — Вацці зробив паузу. — Якщо я залишу їх тут, то Рим перетворить їхнє життя на пекло. Тоді я вже краще піду й здамся.

— Проблема полягає в тому, як вас і вашу сім'ю переховати,— пояснив Піппі.

Вацці знову стенув плечима.

— Америка простора,— сказав він. Запропонував тарілку з оливами Кроссові і спитав майже насмішкувато:— Твій батько міг би тебе покинути?

— Ні,— відповів Кросс. — Він такий самий старосвітський, як і ви. — Кросс вимовив це похмуро, але з легенькою тінню усмішки. Потім додав:— Я чув, що ви також займалися фермерством.

— Оливки,— відказав Вацці. — У мене свій прес.

Кросс звернувся до Піппі:

— А як щодо родинної мисливської хатини в Сьєрра? Він міг би разом із своєю сім'єю доглядати за нею і так заробляти на прожиток. Вона на відлюдді. — Він обернувся до Лії. — Зможете жити в лісах? — Лісами називали все, що не лежало в межах міста. Лія знизав плечима.

Вирішально вплинула на Піппі Де Лену сила Лії Вацці як особистості. Хоч Вацці і не був великий, але від його постаті віяло магічною силою. В ньому відчувалось щось моторошне — людина, на яку чигала смерть, не боялася ні пекла, ні раю.

— Добра ідея,— сказав Піппі. — Прекрасний камуфляж. А для особливої роботи зможемо вас викликати і дати трошки підзаробити. То вже буде робота на власний ризик.

Вони побачили, як м'язи на обличчі Лії, коли до його свідомості дійшло, що його взяли, розслабились. Коли заговорив, то його голос злегка тремтів:

— Хочу подякувати вам за те, що ви врятували мою жінку і дітей,— дивився він при цьому просто на Кросса Де Лену.

Виявлену до нього милість Лія Вацці відтоді більше ніж відпрацював. Виріс від солдата до командира всіх Кроссових оперативних груп. Наглядав за шістьма людьми, що допомагали йому наводити лад у загорожі мисливської хатини, на тій території також стояв його власний будинок. Справи його йшли вгору, він набув громадянства, діти вчилися в університетах. Всього цього Лія домігся власною відвагою, розсудливістю, а понад усе — вірністю. Тож коли отримав сигнал, що йому слід приїхати до Кросса Де Лени в Лас-Вегас, то з великою охотою поклав валізу в новенький «б'юїк» і подався в довгу дорогу до Веґаса, а там у готель «Ксанаду».

Ендрю Поллард з'явився в Лас-Вегасі першим. Він прилетів з Лос-Анджелеса обіднім рейсом, перепочив біля одного з велетенських басейнів готелю «Ксанаду», кілька годин перекинувся по маленькій в очко, потім йому непомітно дали знак, що слід зайти в кабінет Кросса Де Лени в апартаментах на даху.

Вони привіталися за руку, і Кросс сказав:

— Довго я вас не затримаю. Увечері зможете полетіти назад. Все, що мене цікавить,— це повна інформація, яка у вас є, про того хлопця Сканнета.

Поллард коротко виклав усе, що сталося, і поінформував, що Сканнет тепер зупинився в готелі «Беверлі-Гіллз». Розповів про свою розмову з Бенцом.

— Отже, насправді сама Атена їм до дупи, просто йдеться про завершення фільму,— сказав він Кроссові. — До того ж студія не надто переймається такими подіями. У мене відділення з двадцяти двох людей тільки й займається нахабними причепами. Такі як він справді непокоять кінозірок.

— А як на це дивиться поліція?— поцікавився Кросс. — Вони могли б якось зарадити?

— Ні,— відказав Поллард. — Поліція втручається лише після скоєння злочину.

— А як ви самі? — допитувався далі Кросс. — На вас працює добірна команда.

— Мені слід бути обачним,— пояснив Поллард. — Якщо я візьму круто, то можу втратити свій бізнес. Знаєте, які швидкі на розправу суди? Навіщо мені витикати носа?

— А цей Боз Сканнет, що він за людина?

— Його не залякаєш,— сказав Поллард. — Якщо казати правду, то це він лякає мене. Це з тих шибайголів, які не думають про наслідки. Його родина має гроші і політичний вплив, і він гадає, що йому все зійде з рук. Ще він, як би це сказати, полюбляє ризиковані ситуації, такі герої трапляються. Якщо ви збираєтесь ним зайнятися, то слід усе серйозно зважити.

— Я завжди серйозний,— запевнив Кросс. — А тепер ви тримаєте Сканнета під наглядом?

— Звісно,— сказав Поллард. — Він здатний на будь-які капості.

— Зніміть нагляд,— попросив Кросс. — Я не хочу, щоб будь-хто за ним дивився. Зрозуміло?

— Гаразд, якщо така ваша воля,— погодився Поллард. Він трошки помовчав, потім додав: — Стережіться Джіма Лоузі, він не спускає ока зі Сканнета. Чули про Лоузі?

— Колись із ним зустрічався,— сказав Кросс. — Хочу, щоб ви зробили ще одну справу. Дайте мені на пару годин ваше посвідчення працівника «Тихоокеанської Безпеки». Вам повернуть його вчасно, і ви встигнете на опівнічний рейс до Лос-Анджелеса.

Поллард занепокоївся.

— Для вас, Кроссе, я зроблю будь-що, ви про це знаєте, але будьте обачні, тут справа надто делікатна. Мені пощастило там збудувати дуже добре життя, і я не хочу одним махом усе зруйнувати. Знаю, що всім завдячую «родині» Клерікуціо, цього я ніколи не забуваю. Саме за це і мені віддячують. Але робота моя вельми складна.

Кросс підбадьорливо усміхнувся.

— Для нас ви надто велика цінність. Ще одна річ: якщо Сканнет зателефонує, щоб перевірити, чи з ним розмовляють люди з вашої служби, то ви просто підтвердіть.

На таке Поллард знітився. Справа оберталася справжніми неприємностями.

— Мене цікавить,— вів далі Кросс,— що ви можете про нього сказати. — Побачивши, що Поллард вагається, Кросс додав: — Я дещо для вас зроблю. Згодом.

На якусь мить Поллард задумався.

— Сканнет не обминає нагоди будь-де похвалитися, що знає велику таємницю і що Атена готова на все, щоб про цю таємницю ніхто не довідався. Тому, мовляв, вона й відмовилась позивати його. Жахливу таємницю. Сканнет нею тішиться. Кроссе, я не знаю, як і чому ви до цього причетні, та, мабуть, володіючи цією таємницею, ви зможете свою проблему вирішити.

Вперше Кросс поглянув без маски люб'язності, і Поллард раптом збагнув, звідки у Кросса його репутація. Холодний погляд зважував, а рішенням могла бути смерть. Кросс сказав:

— Ви знаєте, чому я зацікавлений. Бенц, напевне, все розповів. Вас він найняв заради ширми для мене. Ну а тепер, вам, чи там студії, щось відомо про цю велику таємницю?

— Ні,— відповів Поллард. — Ніхто нічого не знає, Кроссе, для вас я стараюся, як можу, ви самі бачите.

— Бачу,— несподівано лагідно сказав Кросс. — Дозвольте, я трошки полегшу для вас ситуацію. Студії не терпиться знати, яким саме чином я збираюся повернути Атену Аквітан до роботи. Скажу вам. Я збираюся пообіцяти їй половину прибутку від фільму. Як на мене, можете це їм передати. Підвищите свій авторитет і, можливо, навіть отримаєте від них преміальні. — Кросс сягнув у стіл, витяг звідти круглий шкіряний мішечок і вклав його Поллардові в руку. — Чорні фішки на п'ять тисяч,— пояснив він. — Коли я запрошую вас сюди в справах, то завжди переживаю, що ви програєте в казино гроші.

Переживати йому було не варт. У касовій клітці казино Ендрю завжди обмінював фішки на готівку.

Леонард Соша саме готувався до праці в кабінеті з броньованими дверима в «Ксанаду», коли йому принесли Поллардове посвідчення. На своєму власному устаткуванні він ретельно підробив чотири комплекти посвідчень у спеціальних відкидних касетах. Поллардової перевірки вони б не витримали, та цього й не вимагалось. Вони не мали навіть потрапити Поллардові на очі. Коли Соша упорався через кілька годин з роботою, двоє чоловіків відвезли його в мисливську хатину в Сьєрра-Неваді, розмістили в бунгало глибше до лісу.

Того післяполудня з ґанку бунгало він бачив, ж повз житло пробігли олень і ведмідь. Вночі приводив до ладу своє причандалля і чекав. Ні де він, ні що має робити — не знав і знати не хотів. Свої сто тисяч отримував, а тепер чувся вільною людиною на свіжому повітрі. Час бавив, малюючи ведмедя і оленя на сотні аркушів паперу, а потім ці малюнки тасував і перемішував, домагаючись створити враження, що олень женеться за ведмедем.

Дію Вацці вшановували зовсім по-іншому. Кросс обняв його, почастував вечерею в своєму номері. За роки перебування Вацці в Америці Кросс багато разів був його оперативним командиром. Вацці, попри власний сильний характер, не робив спроб брати командування на себе, і Кросс у свою чергу ставився до нього з повагою, якою вшановував рівну собі людину.

За ці роки Кросс часто наїжджав у мисливську хатину перепочити на вихідні, і вони удвох ходили на полювання. Вацці розповідав про різні історії та прикрощі на Сицилії, порівнював тамтешнє життя з життям у Америці. Кросс відповідав тим, що запрошував Вацці разом із сім'єю у Веґас, надавав режим безкоштовного обслуговування плюс кредит у розмірі п'яти тисяч у казино, про повернення кредиту Дії ніколи не нагадували.

За вечерею розмова носила загальний характер. Найстарший Ліїн син захищав диплом у Каліфорнійському університеті і нічого не знав про таємне життя свого батька. Вацці дуже цим переймався.

— Інколи у мене таке враження,— поділився він,— що син зовсім не моєї крові. Вірить у все, що чує від своїх професорів. Вірить, що жінки рівні з чоловіками, вірить, що селянам слід давати землю безплатно. В університеті вступив у команду плавців. За все своє життя на Сицилії, а Сицилія — острів, я ніколи не бачив, щоб сицилієць плавав.

— Хіба що коли рибалки викинуть його з човна,— сміючись сказав Кросс.

— І навіть тоді. Всі викинуті тонули.

Повечерявши, перейшли до справи. Веґаська кухня ніколи не викликала у Вацці захоплення, але він любив бренді та гаванські сигари. Раз на рік на Різдво Кросс завжди посилав йому ящик бренді й коробку тонких гаванських сигар.

— У мене є для вас дуже складна робота,— почав Кросс. — Дещо таке, що слід робити дуже розумно.

— Всяка робота складна,— сказав Вацці.

— Робити доведеться в мисливській хатині,— сказав Кросс. — Туди ми привеземо одну людину. Я хочу, щоб вона написала кілька листів, хочу отримати від неї деяку інформацію. — Кросс зробив паузу, щоб усміхнутися на заперечливий жест Вацці. Вацці часто іронічно коментував американські фільми, де герой або ж злочинець відмовлявся давати інформацію. «У мене вони б заговорили і по-китайськи»,— любив повторювати Вацці.

— Вся складність у тому,— пояснив Кросс,— що на його тілі не має бути ні сліду, а в ньому самому — жодних наркотиків. До того ж ця особа відзначається дуже непоступливим характером.

— Поцілунками лише жінки вміють змусити чоловіка заговорити,— добродушно сказав Вацці, смакуючи сигару. — Виглядає на те, наче ви особисто збираєтеся брати участь у цій справі.

— Іншого виходу не бачу,— признався Кросс. — Працюватимуть люди з вашої команди, але спочатку на території хатини не має бути ні жінок, ні дітей.

Вацці зробив рукою з сигарою широкий жест убік.

— Вони поїдуть у Діснейленд, благословенне місце щастя і заклопотаності. Ми завжди відсилаємо їх туди.

— Діснейленд? — перепитав Кросс і засміявся.

— Сам я там ніколи не бував,— сказав Вацці,— сподіваюся потрапити після смерті. Це буде «причастя» чи «конфірмація»?

— «Конфірмація»,— відповів Кросс.

Потім вони взялися до роботи. Кросс пояснив суть операції, чому і як слід її провести.

— Якої ви думки про все це? — спитав він.

— Ви куди більший сицилієць за мого сина, а ви ж народилися в Америці,— сказав Вацці. — А що станеться, якщо він упреться і не захоче дати того, що вам потрібно?

— Тоді нарікатиму сам на себе,— відповів Кросс. — І він також. А ще нам тоді доведеться розплачуватись. І в Америці, і в Сицилії це виглядає однаково.

— Правда ваша,— погодився Вацці. — Як і в Китаї, і в Росії, і в Африці. Як любить повторювати дон, інакше всім нам слід би піти на дно океану.

Розділ 9

Елі Мерріон, Боббі Бенц, Скіппі Дієр і Мело Стюарт зібралися на термінову нараду в особняку Мерріона. Ендрю Поллард доповів Бенцові про таємний план Кросса Де Лени повернути Атену назад на знімальний майданчик. Цю інформацію підтвердив детектив Джім Лоузі, який відмовився назвати джерело своєї поінформованості.

— Це пограбунок,— обурювався Бенц. — Мело, ви її агент, ви несете відповідальність за неї, за всіх ваших клієнтів. Чи не означає це, що посередині зйомок ваша зірка відмовляється працювати, поки їй не плататимуть половину чистого прибутку?

— Якщо ви здуру погодитеся платити,— сказав Стюарт. — Нехай той Де Лена і платить. Довго в цьому бізнесі він не протримається.

Втрутився Мерріон:

— Мело, ви збиваєтесь на стратегію, а у нас мова йде про поточний момент. Якщо Атена повернеться до роботи, то ви і ваш клієнт берете нас на мушку, як грабіжники банків. Ви б таке собі дозволили?

Всі без винятку здивувались. Рідко коли траплялось, щоб Мерріон так одразу брав бика за роги, принаймні відтоді, як став трошки старший. Стюарт стривожився.

— Атена про це нічого не знає,— сказав він. — Мені вона б сказала.

— А якби знала, то погодилась би?

— Я порадив би їй погодитись, а відтак окремою розпискою поділитися тією половиною зі студією,— сказав Стюарт.

— Тоді всі її посилання на страх виявились би глузами. Лайном собачим, точніше висловлюючись. А ви, Мело, були б у лайні по вуха. Ви гадаєте, що студія погодилась би на половину того, що Атена отримає від Де Лени? Всі гроші за правом належать нам. І, може, з Де Леною вона розбагатіє, але це означатиме кінець її кінокар'єри. Жодна студія не дасть їй більше ролі.

— Закордонні,— нагадав Скіппі. — Закордонні можуть ризикнути.

Мерріон підняв телефонну слухавку і простягнув її Стюартові.

— Це все порожні балачки. Зателефонуйте Атені. Скажіть, що збирається запропонувати їй Кросс Де Лена, і спитайте, чи має вона намір погодитись?

— Вона кудись зникла на вихідні,— докинув Дієр.

— Вже повернулась,— запевнив Стюарт. — Вона часто кудись їздить на вихідні. — Він натискав клавіші на телефонному апараті.

Розмова виявилась дуже короткою. Стюарт поклав слухавку і усміхнувся.

— Вона сказала, що нічого такого їй ніхто не пропонував. І ніяка така пропозиція не змусить її повернутися на зйомки. На власну кар'єру їй начхати. — Він зробив паузу, а потім додав замріяно: — Хотілося б мені познайомитися з тим Сканнетом. Будь-яка людина, здатна залякати актрису так, аж та відмовляється від власної кар'єри, чогось таки варта.

— В такому разі все ясно,— підбив підсумок Мерріон. — Збитків через безвихідь не буде шкода. Атена була така велика актриса.

Ендрю Поллард діяв точно за вказівками. Перш за все йому слід було повідомити Бенцові про Кроссові Де Лени наміри щодо Атени. Друге — відкликати групу, яка наглядала за Сканнетом. Третє — зустрітися із Сканнетом і дещо йому запропонувати.

Сканнет, коли впускав Полларда в свій номер у готелі «Беверлі-Гіллз», був у спідній сорочці і пахнув одеколоном.

— Щойно закінчив голитися,— пояснив він. — У цьому готелі ароматизаторів для ванн більше, ніж у борделі.

— Здається, вам не слід би було приїздити до цього міста,— докірливо почав Поллард.

Сканнет поплескав його по спині.

— Знаю, але виїду тільки завтра. Маю лише залагодити кілька заплутаних справ.

Зловтішна усмішечка, що супроводжувала його слова, масивний торс раніше могли б налякати Полларда, одначе тепер, коли в справу втрутився Кросс, все це викликало тільки жаль. Та про обачність все одно не слід забувати.

— Те, що ви ще не виїхали, Атену не здивувало,— сказав він. — У неї таке відчуття, що студія вас не розуміє, але вона розуміє. Отож їй хотілося б поговорити з вами особисто. Вона гадає, що тільки ви удвох можете про все домовитись.

Коли Поллард помітив, як Сканнетовим обличчям промайнув вираз радості, то переконався, що Кросс мав рацію. Цей хлопець все ще закоханий, і тому легко повірить.

— Щось це не схоже на Атену,— несподівано обережно проказав Боз Сканнет. — Вона, і зовсім не без рації, терпіти мене не може. — Він засміявся. — Її гарненька мордочка їй потрібна.

— Вона збирається запропонувати вам дещо серйозне,— сказав Поллард. — Пожиттєві щорічні виплати. Відсоток від своїх заробітків до кінця її життя, якщо бажаєте знати точніше. Але про все вона хоче поговорити з вами особисто і конфіденційно. У неї є ще якісь інші наміри.

— Знаю, чого вона хоче,— сказав Сканнет. На обличчі у нього відбився якийсь дивний вираз. Такий вираз Поллард помічав на обличчях ґвалтівників, що гірко розкаювалися.

— О сьомій годині,— сказав Поллард,— двоє моїх людей прийдуть і відвезуть вас на місце зустрічі. Вони перебуватимуть біля неї як охоронці. Двоє з моїх найкращих людей, озброєні. Щоб ви чогось такого не втнули.

Сканнет усміхнувся.

— З мого боку нічого не бійтеся.

— Гаразд,— сказав Поллард і вийшов.

Коли двері за гостем зачинилися, Сканнет скинув праву руку угору. Він знову побачиться з Атеною, і будуть тільки два недороблені приватні охоронці, щоб її охороняти. А ще він матиме доказ, що ініціатива зустрічі йшла з її боку, себто обмежувального вироку судді він не порушував.

Решту дня Боз марив їхньою зустріччю. Це була справжня несподіванка, і йому спало на думку, що вона захоче своїм тілом переконати його прийняти її пропозицію. Він лежав у ліжку і уявляв, як це виглядатиме знову бути з нею разом. Її біла шкіра, гарне заокруглення її живота, її груди з рожевими пипками, її очі такі зелені, з них наче випромінювалося світло, її теплі чутливі губи, її подих, її вогнисте волосся, схоже на сонце, що набирає кольору тьмяної бронзи на західному прузі. На якусь мить його захлинула хвиля колишнього кохання, закоханості в її розум та її відважну вдачу, яку саме він переламав так, що вона стала боятися. А потім уперше, відколи йому минуло шістнадцять, він почав ніжити сам себе. В уяві ясно вимальовувалось тіло Атени, зваблювало його, аж поки його тіло затряслося в конвульсії. Це й була та єдина мить, коли Боз був щасливий і кохав її.

А далі все як провалилось. Він відчув сором і приниження. Він знову ненавидів Атену. Несподівано йому спало на думку, і він був навіть переконаний, що йому готують пастку. Зрештою, що він реально знав про того Полларда? Сканнет похапцем одягнувся і перечитав отриману від Полларда візитку. Офіс охоронного агентства був лише за двадцять хвилин їзди від готелю. Боз кинувся вниз до входу в готель, і портьє підігнав його автомобіль.

Зайшовши в будинок «Тихоокеанської Безпеки», Боз був уражений його розмірами та чисельністю персоналу. Підійшов до чергового в приймальному покої і сказав, чого йому треба. Озброєний охоронець провів його до Поллардового кабінету. Сканнет зауважив, що стіни прикрашені грамотами від управління лос-анджелеської поліції, від Асоціації допомоги безпритульним та від інших організацій включно з Американськими бойскаутами. Було щось схоже на відзнаки за фільми.

Ендрю Поллард зустрів його здивовано і дещо насторожено.

— Я тільки хотів сказати, що поїду на зустріч власною машиною,— заспокоїв його Сканнет. — Ваші люди можуть їхати зі мною і показувати дорогу.

Поллард стенув плечима. Це вже його не буде обходити. Всі отримані вказівки він виконав.

— Як вам зручніше,— сказав він. — Могли мені просто зателефонувати.

Сканнет широко посміхнувся у відповідь.

— Авжеж, та я ще хотів перевірити ваші повноваження. Крім того, я мав намір потелефонувати Атені й переконатися, що все це не липа. Я й подумав, що вам відомий її телефон. Зі мною вона може не захотіти розмовляти.

— Звісно,— одразу погодився Поллард. Взявся за слухавку. Сам він не знав, що відбувається, і в глибині душі сподівався, що Сканнет відмовиться від зустрічі, тоді не доведеться бути втягнутим у будь-які Кроссові задуми. До того ж він знав, що напряму зв'язатися з Атеною йому не вдасться.

Набрав номер і спитав Атену. Увімкнув паралельний динамік, щоб Сканнет також міг чути розмову. Атенина секретарка повідомила, що міс Аквітан не вдома, і її повернення на наступний день не планувалося. Поллард поклав слухавку і підняв брову на лоба, скосивши її у бік Сканнета. Той, очевидячки, задовольнився.

Так воно й було насправді. Сканнет не помилився. Атена збиралася відкупитися власним тілом. В її плани входило провести з ним ніч. Червона шкіра на Бозовому обличчі стала майже бронзовою від крові, що шугонула йому в мозок від спогаду про ті часи, коли вона була юною, коли любила його, коли він любив її.

Того ж вечора о сьомій, коли Лія Вацці з'явився в готелі з одним із своїх солдатів, Сканнет уже чекав на нього і був готовий рушати негайно. Одягнутий був дуже охайно й по-парубоцьки. Грубі сині джинси, вигоріла синя сорочка грубого полотна, біла спортивна куртка. Ретельно виголений, руде волосся гладко зачесане догори. Червоне обличчя неначе ледь зблідле, і ця блідість надавала йому м'якшого виразу. Лія Вацці та його солдат показали Сканнетові свої підроблені посвідчення «Тихоокеанської Безпеки».

На Сканнета ці двоє не справили належного враження. Два недомірки, один з них говорив з легким акцентом, мабуть, подумав Боз, якийсь мексиканець. З ним не мало б бути зайвої мороки. У ці розрекламовані приватні агентства набирають всіляке лайно, що це за охорона для Атени?

— Я так розумію,— звернувся Лія до Сканнета,— що ви бажаєте поїхати своєю машиною? Я поїду з вами, а мій приятель ззаду у нашій. Таке вас влаштовує?

— Нічого проти,— погодився Сканнет.

Коли вони вийшли з ліфта у вестибюль, їх зупинив Джім Лоузі. Детектив сидів і чекав на дивані біля каміна, а перепинив їх просто з інтуїції. Він заскочив у готель, щоб поцікавитись Сканнетом просто про всяк випадок. Тепер же усім трьом він показав своє посвідчення.

Сканнет поглянув на посвідчення і кинув:

— Якого вам біса потрібно?

— Що це за люди з вами? — спитав Джім Лоузі.

— Не вашого носа справа,— огризнувся Сканнет.

Вацці та його напарник, поки Лоузі вивчав їхні обличчя, мовчали.

— Хочу перекинутися з вами парою слів наодинці.

Сканнет відсторонив детектива, і Лоузі схопив його за руку. Сили обидвом їм не бракувало. Сканнетові не терпілося їхати. Підвищеним голосом і розлючено він сказав Лоузі:

— Звинувачення з мене зняли, не маю про що з вами більше розмовляти. І якщо не приберете свої руки геть, я тут же зіб'ю з вас гонор.

Лоузі відпустив руку. Погроза, звісно, аж ніяк не налякала його, але він зважував ситуацію. Ті двоє із Сканнетом видалися йому дивними, щось тут відбувалося. Він відступився, але пішов назирці до портика, куди мешканцям готелю підганяли їхні машини. Бачив, як Сканнет разом із Лією Вацці сідав у своє авто. Третій кудись зник. Лоузі відзначив це про себе і став чекати, що із стоянки від'їде ще якась машина, одначе такої не виявилось.

Намагатися переслідувати було даремно, і так само жодної підстави здіймати тривогу через Сканнетову машину. Повагався, чи повідомляти про цей випадок Скіппі Дієрові, й вирішив не зчиняти зайвого галасу. В одному тільки Лоузі був певний: якщо Сканнет знову десь зірветься, то пошкодує про завдану сьогодні образу.

Їхали довго. Сканнет увесь час ремствував, допитувався і навіть погрожував повернути назад. Одначе Лії Вацці вдавалося його заспокоювати. Сканнетові сказали, що зустріч відбудеться в мисливській хатині, власності Атени в Сьєрра-Неваді, а їх, охоронців, проінструктували, що вони мають відчергувати там ніч. Атена, мовляв, наполягала, щоб про зустріч не довідалась жодна жива душа, і що вона всю проблему залагодить таким чином, що всі будуть задоволені. Сканнет ніяк не міг утямити, що б усе це мало означати. Чим змогла б вона розвіяти ненависть, що накопичувалась останні десять років? Чи така вже дурна, що гадає переспаною ніччю і пакою готівки пом'якшити його? Має його за такого собі простачка? Він завжди високо цінував її розум, та, мабуть, тепер вона просто перетворилась на одну з тих зарозумілих голлівудських актрис, які гадають, ніби все на світі годні купити за своє тіло і за гроші? Та все ж він не міг позбутися думки про її вроду. Зрештою, після всіх цих років вона усміхнеться йому, причарує його, підкориться йому. Хай там що буде, але ця ніч його.

Сканнетовими погрозами повернути назад Лія не переймався. Він знав, що ззаду на дорозі їх екскортують ще три машини, а сам він виконував прямі вказівки. Вже коли б зовсім край, то він міг просто убити Сканнета. Одначе у вказівках неоднозначно наголошувалось, що перед смертю на Сканнетові не мало бути жодного сліду насильства.

Вона в'їхали у відчинену браму, і Сканнета вразили розміри мисливської хатини. Вона радше скидалась на невеличкий готель. Сканнет вийшов із машини і потягнувся усім тілом, розправляючи руки і ноги. Уздовж самої хатини були припарковані п'ять чи шість автомобілів, що також примусило його замислитись на одну мить.

Вацці підвів його до дверей і відчинив їх. Водночас Сканнет почув, що через браму в'їжджають ще кілька машин. Він подумав, що приїхала Атена. Побачив, що припаркувались три машини, з кожної вийшли по два чоловіки. Відтак Лія провів його через центральний вхід у хатину і далі у вітальню з величезним каміном. Там, сидячи на канапі й чекаючи на нього, був чоловік, якого він ніколи раніше не зустрічав. Цим чоловіком був Кросс Де Лена.

Далі все відбувалося дуже швидко. Сканнет сердито спитав:

— А де Атена?

Після цього двоє чоловіків схопили його за руки, ще двоє приставили до його голови пістолети, а сумирний на вигляд Лія смикнув його за ноги, і він гепнувся на підлогу. Потім Вацці попередив:

— Ризикуєте розпрощатися з життям, якщо не будете точно виконувати все, що вам скажуть. Не сіпатись. Лежати спокійно.

Ще одна, зовсім інша людина, наклала на Сканнетові щиколотки наручники, далі його звели на ноги й поставили перед Кроссом. Сканнета здивувало, наскільки безпорадним відчув він себе навіть тоді, коли руки відпустили. Здавалося, що пута на ногах скували всі його фізичні сили. Він спробував принаймні добряче врізати тому недоміркові, але Вацці відступив крок назад, і хоч Сканнет підстрибнув, та не зміг втримати рівноваги за допомогою самих тільки рук.

Вацці дивився на нього з холодним презирством.

— Нам відомо, що ви людина запальна,— спокійно відзначив він,— але саме тепер слід братися за розум. Сила тут ні до чого.

Сканнет, здавалося, зважив на його пораду. Гарячково запрацювала думка. Якщо б мали намір його убити, то прикінчили б давно. Гаразд, погодимось і почекаємо. А далі візьмемо своє. В одному він був упевнений. До такої операції Атена була непричетна. Не звертаючи уваги на Вацці, він обернувся до людини, що сиділа на канапі:

— Хто ви, в біса, такий?

— Мені потрібно від вас кілька речей,— замість прямої відповіді сказав Кросс,— а потім поїдете собі додому.

— А якщо я не погоджуся, то мене катуватимуть, чи не так? — засміявся Сканнет. Йому спало на думку, що все це було схоже на якусь заяложену голлівудську сцену в якомусь паршивому фільмі, що його знімають на студії.

— Ні,— буденним голосом заперечив Кросс,— ніяких катувань. Ніхто й пальцем вас не торкне. Я хочу, щоб ви сіли за отой стіл і написали для мене чотири листи. Один на студію «Лоддстоун» з обіцянкою ніколи не потикати носа на його територію, один Атені Аквітан з вибаченнями за колишню поведінку і з обіцянкою більше до неї близько не підходити. Ще один в поліцію з признанням, що ви придбали кислоту з метою ще одного замаху на вашу дружину, і ще один лист на моє ім'я, де викладете суть відомої вам таємниці про вашу дружину. Все просто.

Сканнет, кульгонувши, стрибнув у бік Кросса, але один із присутніх встиг його штовхнути, і довелось розпластатися на протилежній канапі.

— Не чіпати його,— різко скомандував Кросс.

Сканнет, спираючись на руки, поштовхом звівся на ноги.

Кросс показав пальцем на стіл, де лежав стосик паперу.

— Де Атена? — спитав Сканнет.

— Тут її немає,— відповів Кросс. — Всім, крім Лії, вийти з кімнати,— наказав він. Всі, кого це стосувалося, щезли за дверима.

— Сядьте за стіл,— звелів Кросс Сканнетові. Сканнет підкорився. — У мене до вас дуже поважна розмова. Припиніть показувати своє геройство. Я хочу, щоб ви слухались. Не робіть дурниць. Ваші руки не зв'язані, і це може викликати у вас ілюзію всесильності, наштовхувати на невиправдане відчуття зверхності, непереможності. Все, що мені від вас треба, то тільки написати ті листи, і тоді будете вільні.

— Поцілуйте мене в дулу! — презирливо вицідив Сканнет.

Кросс обернувся до Вацці й сказав:

— Даремно марнуємо час. Вбити його.

Кросс вимовив це рівним голосом, і саме в буденності його тону було щось жаске. Тієї миті Сканнет відчув страх, якого не знав від самого дитинства. Вперше до його свідомості дійшло, що означали всі ті люди в хатині, вся та сила, що налаштувалася проти нього. Лія Вацці не зробив ще жодного руху в бік Сканнета, як той сказав:

— Згода. Я напишу. — Узяв аркуш паперу і почав писати.

З лоскітним відчуттям лукавства в душі він написав листи лівою рукою. Як деякі добрі спортсмени, Сканнет майже однаково володів обома руками. Кросс зайшов зі спини й спостерігав, як він пише. Сканнет, відчувши сором за своє миттєве боягузтво, твердо вперся підошвами в підлогу. На свою спортивну координацію він покладався, перекинув ручку в праву руку і зірвався на ноги з наміром штрикнути Кросса в обличчя, сподіваючись поцілити тому бовдурові в око. Все сталося блискавично, рука злетіла вгору, різкий поворот торсом, одначе, на його подив, Кросс легко ухилився від удару. Попри спутані ноги Сканнет все ж намагався доскочити до супротивника.

Кросс спокійно зміряв його очима й сказав:

— Таке дозволяється робити тільки один раз. Свій шанс ви уже використали. Тепер покладіть ручку і дайте мені ті аркуші.

Сканнет слухняно підкорився. Кросс перечитав написане і сказав:

— Тут нічого немає про таємницю.

— Писати про це я не буду. Вишліть цього геть,— він вказав на Вацці,— тоді скажу вам особисто.

— Займіться оцим,— звелів Кросс і передав аркуші Лії. Вацці вийшов з кімнати.

— Ну що ж,— звернувся Кросс до Сканнета,— послухаємо цю вашу велику таємницю.

Вийшовши з мисливської хатини, Вацці пробіг тридцять ярдів до бунгало, де поселився Леонард Соша. Соша чекав його. Він переглянув два аркуші й обурено вигукнув:

— Це ж ліва рука! Я не володію лівим письмом. Кросс про це знає.

— Пригляньтеся ще раз,— порадив Вацці. — Він намагався штрикнути Кросса правою рукою.

Соша знову схилився над паперами.

— Еге ж, насправді цей хлопець не шульга,— дійшов він висновку. — Він з вас просто глузує.

Вацці взяв аркуші, повернувся в мисливську хатину і зайшов у бібліотеку. З виразу на обличчі Кросса він зауважив, що щось скоїлося. Кросс був явно спантеличений, а Сканнет лежав на канапі, перекинувши скуті ноги через руки, і радісно посміхався у стелю.

— Ці листи ні до чого,— доповів Вацці. — Він писав їх лівою рукою, а аналітик каже, що нормально він працює правою.

— Бачу,— звернувся Кросс до Сканнета,— що для мене ви завеликий крутій. Залякати вас мені не до снаги, я не годен змусити вас робити те, що мені потрібне. Здаюся.

Сканнет устав з канапи і зловтішно сказав:

— Але сказане мною — правда. В Атену всі закохуються, одначе ніхто її так не знає, як я.

— Не знаєте ви її,— заперечив Кросс, і мене також не знаєте.

Він підійшов до дверей і махнув рукою. В кімнату зайшли четверо чоловіків. Кросс звернувся до Лії:

— Ви знаєте, що мені потрібно. Якщо він відмовиться, позбудьтеся його. — І Кросс вийшов.

Лія Вацці зітхнув з видимим полегшенням. Кросса він вельми шанував, охоче підкорявся йому всі ці роки, але Кросс був надто терплячий. Правда, на Сицилії всі великі дони відзначалися терплячістю, та знали, коли слід від неї відмовитися. Як на Вацці, та американська м'якість не дозволить Кроссові Де Лені дорости до справжньої величі.

— Ти і я, беремося тепер до справи,— лагідним голосом проказав Вацці, обернувшись до Сканнета, потім скомандував у бік четвірки своїх людей:— Зв'яжіть йому руки, але лагідненько. Бити не можна, щоб не залишилося жодного сліду.

Всі четверо накинулись на Сканнета. Один з них витягнув наручники, і Сканнет умить перетворився на геть безпорадного.

— Комедії кінець,— пояснив Вацці Сканнетові. Жилаве тіло Вацці виглядало розслаблено, голос звучав буденно. — Ти нашкрябаєш мені ті листи правою рукою. А можеш і відмовитися. — Один із присутніх витягнув величезний револьвер та коробку набоїв і подав усе це Лії. Лія наладував барабан, показуючи кожний окремий набій Сканнетові, підійшов до вікна й вистріляв увесь ладунок у бік лісу. Відтак знову підійшов до Сканнета, вклав один набій у барабан, прокрутив об долоню і приставив револьвер Сканнетові під ніс.

— Я не знаю, де саме куля,— сказав Лія. — І ти не знаєш, де вона. Якщо ти все ще відмовляєшся понаписувати листи, я натискаю гачок. Отже, так чи ні?

Сканнет дивився в Ліїні вічі й не відповідав. Лія натиснув гачок. У порожньому патроннику тільки клацнуло. Лія схвально кивнув головою.

— Це я ворожив тобі на щастя,— пояснив він Сканнетові.

Вацці перевірив барабан, прокрутив його і виставив набій у першу камеру. Підійшов до вікна й вистрілив. Від пострілу, здавалося, хитнулася кімната. Лія повернувся до столу, взяв з коробки свіжий набій, зарядив револьвер і знову насліпо прокрутив барабан.

— Спробуємо знову,— сказав Лія. Тепер він приставив револьвер під Сканнетове підборіддя. Цього разу Сканнет відхилився.

— Покличте сюди вашого боса,— попросив він. — У мене є дещо йому сказати.

— Дзузьки,— відрубав Лія,— з цими дурощами покінчено. Відповідай тільки «так» чи «ні».

Сканнет поглянув у Ліїні очі й не побачив там погрози, а тільки сумовитий жаль.

— Гаразд,— погодився Сканнет,— я напишу.

Його миттю поставили на ноги й посадили за письмовий стіл. Вацці, поки Сканнет був зайнятий писанням, сидів на канапі. Відтак узяв від Сканнета папери й пішов до бунгало Соши.

— Тепер добре? — поцікавився Лія.

— Із цим має бути порядок,— відповів Соша Вацці повернувся в мисливську хатину й відзвітував Кроссові. Потім зайшов у бібліотеку й сказав Сканнетові:

— От і по всьому. Я відвезу вас у Лос-Анджелес як тільки буду готовий. — Відтак Лія провів Кросса до його машини.

— Все, що слід робити далі, ви знаєте,— сказав Кросс на прощання. — Почекаєте до ранку, а мені на той час треба бути у Вегасі.

— Не турбуйтеся,— запевнив Вацці. — Я боявся, що він нічого не напише. Що за тварюка! — Лії впало в око, що Кросс чимось заклопотаний. — Що він вам такого наговорив, коли я виходив? Щось таке, що я мав би знати?

— Мені слід було вбити його негайно,— замість відповіді сказав Кросс із нестримною люттю в голосі, чого Вацці ніколи раніше за ним не помічав. — Ненавиджу свою задрипану розважливість.

— Та хай йому біс,— озвався Вацці,— вже по всьому.

Він дивився, як Кросс виїжджав з брами. Знову, хоч це рідко траплялося з ним за останні десять років, відчув тугу за Сицилією. В Сицилії чоловіки ніколи не беруть так близько до серця жіночі таємниці. І в Сицилії ніхто б не влаштовував усього цього цирку. Сканнет давно б покоївся на океанському дні.

Коли починало світати, до мисливської хатини під'їхав критий фургончик.

Лія Вацці забрав від Леонарда Соші підроблені посмертні записки про самогубство, самого Сошу посадив у машину, яка мала відвезти його в Топана-Каньйон. Вацці прибрав у бунгало, спалив написані Сканнетом листи, замітаючи всі сліди роботи. За увесь час перебування в бунгало Леонард Соша не бачив ні Сканнета, ні Кросса.

Потім Лія Вацці приготувався виконати смертний вирок Бозові Сканнету.

У цій операції брали участь шестеро людей. Вони зав'язали Сканнетові очі, а в рот запхали кляп. Двоє сіли разом з ним у фургон. Сканнет був геть безпорадний: руки й ноги в наручниках. Ще один з гангстерів вів машину, поряд, тримаючи зброю напоготові, його підстраховував натренований у стрільбі під час руху його колега. П'ятий учасник вів Сканнетову машину. Лія Вацці разом із шостим їхали ще однією машиною попереду.

Лія Вацці спостерігав, як над вершинами ще не освітлених гір повільно піднімається сонце. Колона проїхала миль шістдесят, а потім звернула на дорогу, що вела вглиб лісу.

Нарешті спинилися, Вацці показав, де точно мали поставити Сканнетовий легковик. Потім звелів вивести із фургона Сканнета. Той опору не чинив, здавалося, що змирився із своєю долею. Отож, він нарешті про все здогадався, подумав Вацці.

Вацці приніс із машини мотузку. Ретельно відміряв потрібну довжину й зав'язав один кінець на грубій гілляці найближчого дерева. Двоє чоловіків підняли Сканнета сторч у повітря, щоб зашморг наліз йому на шию. Вацці дістав дві підроблені Леонардом Сошою посмертні записки і вклав їх у кишеню Сканнетової куртки.

Знадобилися зусилля чотирьох, щоб висадити Сканнета на дах фургона, після чого Лія Вацці махнув кулаком у бік водія. Фургон рвонув уперед, Сканнет злетів з даху і зателіпався в повітрі. Хруст зламаної шиї пролунав на цілий ліс, Вацці оглянув труп і познімав з нього наручники. Інші зняли з очей пов'язку й вийняли кляп, Навколо губ виднілися невеличкі подряпини, але повисить тіло пару днів у лісі, і вони вже нічого не важитимуть. Вацці оглянув, чи не залишилось на руках і ногах яких слідів від наручників. Залишились незначні, але вирішальної ролі вони не гратимуть. Вацці був задоволений. Не мав певності, що все обійдеться як слід, одначе всіх Кроссових вказівок було дотримано.

Через два дні окружний шериф, піднятий анонімним повідомленням, відшукав Сканнетове тіло. Йому довелося відполошити надто цікавого бурого ведмедя, який бив по мотузці й змушував тіло розгойдуватися взад-вперед, а коли наспів кримінальний слідчий із своїми помічниками, то всі побачили, що шкіру на трупі, що почав уже розкладатися, роз'їли комахи.