Останній дон

Епілог Ніцца, Франція Дестам

Останнього дня у Лас-Вегасі Кросс Де Лена сидів на балконі своїх апартаментів на готельному даху й дивився на скупану сонцем головну лас-вегаську вулицю. Великі готелі — «Цезарів палац», «Фламінго», «Пустельний заїзд», «Міраж», «Піски» — світили неоновими рекламними дашками над дверима, кидаючи виклик самому сонцю.

Дон Клерікуціо покарав Кросса по-своєму: Кросс ніколи не мав права повертатися до Лас-Вегаса. Яким щасливим був його батько тут, у Лас-Вегасі, а Ґроневельт обернув це місто на свою власну Валгаллу, але Кросс ніколи не почувався тут так затишно, як вони. Звісно, він тішився насолодами Вегаса, але ті насолоди завжди мали холодний присмак криці.

Зелені прапорці семи вілл повисли в пустельному супокої, але один звисав зі спаленої будівлі, чорного скелета, примари Данте. Вже ніколи він не побачить цього знову.

Кросс любив готель «Ксанаду», любив свого батька, Ґроневельта і Клавдію. А проте, в певному розумінні, він їх зрадив. Ґроневельта — тим, що не спромігся бути вірним «Ксанаду», батька — тим, що не зберіг вірність Клерікуціо, Клавдію — тим, що вона вірила в його невинність. Тепер він вільний від них усіх, почне нове життя.

На що обернулося його кохання до Атени? Від небезпек романтичного кохання Кросса застерігали Ґроневельт, батько і навіть старий дон. Таке кохання — фатальний ґандж для видатних чоловіків, що прагнуть панувати над своїми світами. Чому він знехтував тепер їхню пораду? Чому віддав свою долю на милість жінки?

Та дуже просто: її обличчя і тіло, звук її голосу, хода і жести, її щастя і смуток — усе це робило його щасливим. Світ ставав запаморочливо милим, коли Кросс був поряд із нею. Страви смачнішали, спекотне сонце гріло кістки, і Кросс відчував тільки те солодке пожадання її плоті, що робить життя святим. А коли спав разом з нею, то ніколи не боявся нічних жахіть, що з'являються перед світанком.

Уже три тижні, як він востаннє бачив Атену, але сьогодні вранці чув її голос. Він телефонував до Франції, сказавши, що вже їде, і почув, як бринить її голос щастям, тепер вона знала, що він живий. Може, вона навіть кохає його. Що ж, менше ніж через двадцять годин він побачить її.

Кросс вірив, що колись вона справді покохає його, винагородить за його власне кохання, ніколи не судитиме його і, мов янгол, спасе його від пекла.

Атена Аквітан була, певне, єдина жінка у Франції, що накладала макіяж і вбиралась, намагаючися стерти власну красу. Ні, Атена не хотіла видаватися бридкою, вона не мазохістка, але вона дивилась на фізичну красу як на небезпеку для свого внутрішнього світу. Вона ненавиділа ту владу, яку дає їй краса над іншими людьми. Вона ненавиділа марнославство, що й досі труїло її душу. Краса перешкоджала тому, що, як вона вже знала, стане працею всього її життя.

Першого дня роботи в Інституті для аутичних дітей у Ніцці Атена намагалася бути схожою на дітей, навіть ходити так, як вони. Нею геть заволоділо чуття ототожнення. Того дня вона розслабила м'язи обличчя, надавши його рисам бездушного супокою, і кульгала, ходила кривобоко, мов і в неї був розлад моторного апарату. Доктор Жерар глянув на те все й сардонічно промовив:

— Ох, дуже добре, але ви йдете в хибному напрямі. — Потім узяв її руки в свої і лагідно додав: — Ви не повинні ототожнювати себе з їхнім нещастям. Вам треба боротися з ним.

Атена відчула докір і засоромилась. Знову її акторське марнославство підвело її. Зате, дбаючи про дітей, вона здобула, нарешті, душевний спокій. Дітям було байдуже, що вона кепсько розмовляє французькою, зрештою, вони зовсім не розуміли значення слів.

Навіть сумні реалії не знеохотили Атену. Діти часом ставали агресивні, не визнавали правил поведінки, запроваджені в їхній громаді. Вони бились одне з одним і зі своїми доглядачками, розмащували свої фекалії по стінах, мочилися, де заманеться. Інколи вони були справді страшні своєю люттю, своїм відкиданням навколишнього світу.

Атена відчувала свою безпорадність тільки вночі в невеличкій, найнятій у Ніцці квартирі, коли вона студіювала літературу інституту. Там були повідомлення про поступ у розвитку дітей і вони лякали й приголомшували. Тоді Атена скулювалась у ліжку й плакала. На відміну від фільмів, серед яких вона жила, ці повідомлення здебільшого мали сумний кінець.

Коли Кросс зателефонував їй, що вже їде, Атена відчула в серці повінь щастя й надії. Він живий, він допоможе їй. А потім вона занепокоїлась і пішла за порадою до доктора Жерара.

— Що, на вашу думку, буде найкраще? — запитала вона.

— Він зможе стати у великій пригоді Бетані, — відповів доктор. — Я б дуже хотів побачити, як вона реагує на нього після такої тривалої перерви. Крім того, це буде дуже добре для вас. Матері не повинні обертатись на мучениць задля своїх дітей.

Ідучи в аеропорт зустрічати Кросса, Атена думала про докторові слова.

В аеропорту Кросс мав пройти від літака до приземкуватого вокзалу. Повітря було м'яке й солодке, а не пекуче, як у Лас-Веґасі, де відчувався гарячий дух пустель. Уздовж бордюрів бетонованого майдану перед вокзалом росли пишні червоні й фіалкові квіти.

Кросс побачив Атену, що чекала на тому майдані, й зачудувався її генієм змінювати власну зовнішність. Вона не могла цілком приховати свою красу, зате спромагалася змінити її. Темні окуляри в золотій оправі обернули її ясно-зелені очі на сірі. Одяг, що був на ній, додавав їй огрядності. Її білі коси були заткані під блакитного простого капелюшка з широкими крисами, що звисав на половину обличчя. Кросса аж дрожем пройняло від усвідомлення своєї переваги: адже він тут єдиний, хто знає, яка гарна Атена насправді.

Коли Кросс підходив, Атена зняла окуляри й поклала їх у кишеню блузки, і Кросса розвеселило її нездоланне марнославство.

Не минуло й години, як вони вже сиділи в номері готелю «Негреско», де Наполеон спав із Жозефіною. Принаймні таке стверджували рекламні проспекти біля входу. Постукав офіціант і приніс тацю з пляшкою вина й тарілочкою тоненьких бутербродів, поклавши її на столик на балконі,— звідти видніло Середземне море.

Попервах Кросс і Атена почувалися трохи скуто. Вона з довірою тримала його за руку, а проте дотики її теплої плоті миттю озивалися в ньому спалахом бажання. Але Кросс бачив, що Атена ще не готова.

Номер був розкішно обставлений, куди пишніше, ніж апартаменти на віллах готелю «Ксанаду». Ліжко мало балдахін з темно-червоного шовку, підібрані в тон портьєри були заткані золотими лілеями. Столам і стільцям була властива та витонченість, що ніколи не існувала у вегаському світі.

Атена вивела Кросса на балкон, і по дорозі він сліпо цілував її в щоку. А далі Атена вже нічого не могла з собою вдіяти, схопила мокру бавовняну серветку, що закутувала пляшку вина, і стерла зі свого обличчя ту всю недоладну косметику. Лице тепер вилискувало краплями води, що стікали сяйливою, рожевою шкірою. Поклала одну руку Кроссові на плече й ніжно поцілувала його у вуста.

З балкона видніли міські особняки, зелена і синя фарба на них давно вже вилиняла, сто, а то й більше років опираючись сонцю. Внизу городяни походжали Англійським бульваром, на кам'янистому пляжі майже голі хлопці й дівчата стрибали в синьо-зелену воду, а малі діти закопувались у дрібнесеньку піскувату рінь. А ген далі завішані вогнями меткі яхти сторожували обрій.

Кросс і Атена тільки-но піднесли склянки до вуст, як почувся слабенький гул. На хвилерізі з діри, що скидалася на гарматне жерло, а насправді була східним каналізаційним стоком, у морську незайману блакить ринули бурі води. Атена відвернулася.

— Ти довго будеш тут? — спитала вона Кросса.

— П'ять років, якщо дозволиш.

— Це дурниця, — насупилась Атена. — Що ти робитимеш тут?

— Я багатий, може, куплю собі невеличкий готель.

— А що сталось із «Ксанаду»?

— Я мусив продати свою частку. — Помовчавши, Кросс додав: — Але про гроші нам нема чого непокоїтись.

— Я теж маю гроші. Зрозумій, я збираюся залишитись тут на п'ять років, а потім хочу повезти її додому. Мені байдуже, що вони кажуть, я ніколи не віддам її назад до притулку, я дбатиму про неї до кінця своїх днів. А коли з нею щось станеться, моє життя належатиме таким дітям, як вона. Тож, як бачиш, ми ніколи не зможемо жити разом.

Кросс дуже добре розумів Атену і ретельно обдумав свою відповідь. А коли заговорив, його голос був твердий і рішучий:

— Атено, єдине, в чому я тепер певен, — це моє кохання до тебе й до Бетані. Повір мені. Я знаю, що буде нелегко, але ми докладемо всіх зусиль. Ти хочеш допомогти Бетані, а не стати мученицею. Для цього нам треба зважитись на останній крок. Я робитиму все, щоб допомогти тобі. Дивись, ми зараз немов гравці в моєму казино. Всі шанси проти нас, але завжди є й шанс подолати всі перешкоди й домогтися свого. — Кросс бачив, що Атена на мить зневірилась, і рішуче провадив далі: — Давай поберемося. Давай народимо інших дітей і жиймо, як звичайні люди. А як будуть діти, намагаймося поправити те зло, яке ще панує в світі. Кожна родина має свої нещастя, і я певен: ми подолаємо їх. Ти віриш мені?

Нарешті Атена подивилась Кроссові просто у вічі:

— Тільки якщо ти віриш, що я справді кохаю тебе, — відповіла вона.

У спальні, де вони згодом кохалися, кожне віддавалося партнерові з вірою: Атена вірила, що Кросс справді допоможе їй урятувати Бетані, а Кросс вірив, що Атена щиро кохає його. Зрештою, повернувшись обличчям до Кросса, Атена прошепотіла:

— Я кохаю тебе, справді кохаю.

Кросс нахилився й поцілував її, і Атена сказала ще раз:

— Я справді кохаю тебе.

А Кросс подумав: «І чи знайдеться на землі чоловік, що не повірить їй?»

Сам у своїй спальні дон підтяг холодні простирадла аж до шиї. Смерть підступала, а дон був надто прозірливий, щоб не бачити її близької постаті. Проте все діялося згідно з його планами. Ох, як легко переважувати мудрістю молодь.

Протягом останніх п'яти років дон уважав Данте за найбільшу загрозу своїм головним планам. Данте опирався б злиттю «родини» Клерікуціо із суспільством. А проте що він сам, дон, міг удіяти? Наказати вбити сина своєї доньки, власного онука? А чи Джорджіо, Вінсент і Петі виконали б такий наказ? А якби виконали, хіба не вважали б його за страховисько? Чи не боялися б його дужче, ніж любили? А Роза-Марія, що сталося б із рештками її розуму: адже вона, безперечно, дізналася б правду?

Та коли вбито Піппі Де Лену, годі було щось поправити. Дон одразу довідався правду, дослідив взаємини Дайте з Лоузі й вирік свій присуд. Дон миттю послав Вінсента і Петі стерегти Кросса, дав йому панцерного автомобіля тощо. А потім, аби застерегти Кросса, розповів йому про війну з Сантадіо. Ох, як тяжко давати світові справедливість. А коли він помре, хто ухвалюватиме ці страшні постанови? Отже, дон тепер остаточно вирішив, що Клерікуціо здійснять свій останній відступ.

Війні й Петі опікуватимуться тільки своїми ресторанами та будівельним бізнесом. Джорджіо купуватиме компанії на Уолл-стриті. Відступ буде цілковитий, навіть Бронкський анклав не матиме поповнень. Клерікуціо будуть, нарешті, в безпеці й боротимуться з новими порушниками закону, що піднімають голову по всій Америці. А він не звинувачуватиме себе в колишніх помилках, у нещасті доньки і смерті свого онука. Зрештою, він відпустив Кросса.

Дон іще на заснув, як йому явилося видиво. Він житиме вічно, кров Клерікуціо навіки зіллється з усім людством. І це він, власного особою, сам-один започаткував цей родовід, створив власні чесноти. Бо, лишенько, що за порочний світ, коли спонукує людей так грішити!

"Всесвіт" 1997 № 11-12

"Всесвіт" 1998 №№ 1,2,3,4