Останній дон

Розділ 18

— Небезпечно бути розумним із дурними людьми, — промовив дон Клерікуціо, малесенькими ковточками п'ючи вино із склянки. Потім відклав сигару й заговорив далі: — Слухай мене пильненько. Це довга розповідь, і все було не таким, яким воно видавалося... Це сталося майже тридцять років тому... — Дон кивнув своїм трьом синам і сказав: — Якщо я забуду щось важливе, підкажіть мені.

Сини всміхнулись на думку, що батько може забути щось важливе.

М'яке, золотаво-імлисте світло в кімнаті було забарвлене тютюновим димом, і навіть страви тхнули так гостро, що, здавалося, змінюють освітлення.

— Я пересвідчився в цьому після того, як Сантадіо... — Дон замислився на хвилину і ковтнув вина. — Були часи, коли Сантадіо мали таку ж силу, як і ми. Але Сантадіо нажили собі купу ворогів, привернули до себе пильну вагу з боку влади і не мали чуття справедливості. Вони створили світ без жодних вартостей, а світ, де немає справедливості, існувати не може.

Я не раз намагався домовитись із Сантадіо, поступався їм, я хотів жити в мирі. Та, маючи силу, вони тішились чуттям влади, яке часто властиве брутальним людям. Вони гадали, ніби сила — це все. Отак і дійшло до війни між нами.

— А навіщо Кроссові знати про ці давні події? — втрутився Джорджіо. — Яка йому з того користь і яка користь нам?

Вінсент дивився кудись убік, Петі вибалушився на Кросса, задерши голову і схвалюючи братові слова. Жоден син не хотів, щоб дон розповідав про ту війну.

— Бо ми зобов'язані перед Піппі та Кроччіфіксіо, — відповів дон і заговорив безпосередньо до Кросса: — Тлумач цю розповідь як завгодно, але я і мої сини невинні в злочині, в якому ти нас підозрюєш. Піппі був мені наче рідний син, а ти для мене онук. У нас усіх кров Клерікуціо.

— Від того, що ти розкажеш, добра нікому не буде, — не вгавав Джорджіо. Дон Клерікуціо нетерпляче махнув рукою і звернувся до своїх синів:

— Поки що я ніде не збрехав?

Сини закивали головами, а Петі похопився:

— Нам годилося знищити їх із самого початку.

Дон стенув плечима і обернувся до Кросса:

— Мої сини були молоді, твій батько був молодий, жоден з них не мав навіть тридцяти років. Я не хотів жертвувати їхнім життям у великій війні. Дон Сантадіо, нехай Господь спасе його душу, мав шість синів, але вважав їх не так за синів, як за солдатів. Джіммі Сантадіо був найстарший і працював з нашим давнім приятелем Ґроневельтом, царство йому небесне. Сантадіо тоді належала половина готелю. Джіммі був найкращий із їхнього виводка, тільки він розумів, що мир найбільше прислужиться нам усім. Але старий і решта синів прагли крові.

Отже, я аж ніяк не був зацікавлений у кривавій війні. Я намагався виграти час, закликав до розуму, переконував їх у слушності моїх пропозицій. Я б віддав їм усі наркотики, а вони віддали б мені азартні ігри. Я прагнув мати їхню половину «Ксанаду», а вони натомість контролювали б продаж наркотиків в усій Америці, той брудний бізнес, що вимагає твердої і сильної руки. То була розумна пропозиція. У сфері наркотиків грошей набагато більше і той бізнес не вимагає далекосяжної стратегії. То брудна робота з безліччю всіляких операцій. Те все тільки побільшило б силу Сантадіо. Я хотів, щоб Клерікуціо контролювали азартні ігри, сферу, де менше ризику, хоча й менші прибутки, та коли керувати як слід, вона з часом стане прибутковіша. І це побільшило б силу Клерікуціо. Я завжди прагнув стати зрештою членом суспільства: адже азартні ігри можуть обернутись на легальну золоту копальню, де не буде ні щоденного ризику, ні брудної роботи. І час довів слушність моєї думки.

На жаль, Сантадіо кортіло мати геть усе. Чистісінько все. Подумай про це, небоже, то була небезпечна пора для нас усіх. Тоді ФБР уже знало, що існують «родини» і співпрацюють між собою. Уряд завдяки своїм ресурсам та технології занапастив чимало «родин».

Мур омерти розколовся. Молодь, народжена в Америці, накладала з владою, рятуючи власну шкуру. На щастя, я заснував Бронкський анклав і привозив нових людей із Сицилії, що ставали моїми солдатами.

Єдине, чого я ніколи не міг зрозуміти, — так це те, як жінки спромагаються завдати стільки клопоту. Моя донька, Роза-Марія, була тоді вісімнадцятирічна. І як їй надало закохатися в Джіммі Сантадіо? Вона казала, що вони наче Ромео й Джульетта. А хто такі Ромео і Джульетта? Господи, та хто були ті люди? Певне, не італійці. Коли я почув про те, я змирився душею. Я знову почав переговори з «родиною» Сантадіо, зменшив свої вимоги, тож обидві «родини» могли б співіснувати. А вони, дурні, прийняли це за ознаку слабкості. Отже, почалася трагедія, що триває всі ці роки.

Тут донові урвався голос, Джорджіо налив собі склянку вина і схопив скибку хліба з грудочкою ще мокрого сиру й підступив до батька.

— А чого це ще й зараз? — запитав він.

— Бо мій любий небіж стоїть тут, занепокоєний, як помер його батько, і ми повинні розвіяти всі підозри, які він може мати щодо нас, — відповів дон.

— Доне Доменіко, я вас не підозрюю, — мовив Кросс.

— Кожен підозрює геть усе — така-бо людська природа. Але дай я розкажу далі. Роза-Марія була молода і ще не знала життя. Їй краялося серце, коли спершу обидві «родини» противилися шлюбові. Проте вона до ладу й не розуміла чому. Тож надумала звести всіх докупи, гадала, ніби кохання переможе все, як згодом розповідала мені. Тоді вона була дуже мила, а для мене — мов ясне сонечко. Моя дружина померла молодою, і я не одружувався вдруге, бо не зміг би ділити Розу-Марію з якоюсь чужинкою. Я не відмовляв їй ні в чому і мав великі сподівання на її майбутнє. Але шлюб із Сантадіо був для мене нестерпний. Я заборонив його. Тоді я теж був молодий. Я гадав, що діти коритимуться моїй волі. Я хотів, щоб вона навчалась в університеті, вийшла заміж за когось з іншого світу. Джорджіо, Вінсент і Петі мали підгримувати мене в цьому житті, я потребував їхньої допомоги. І я живив надію, що їхні діти теж матимуть змогу жити в кращому світі. Як і мій наймолодший син, Сільвіо. — Дон кивнув головою на фото на полиці над коминком.

Кросс ніколи по-справжньому не приглядався до того фото, не знав його історії. Фотографія зображувала двадцятирічного молодика, що дуже скидався на Розу-Марію, проте мав шляхетніше обличчя, сіріші очі й розумніший вигляд. Те обличчя виказувало таку доброту душі, що Кросс, чудуючись, думав, чи фото часом не ретушоване.

Повітря в кімнаті без вікон стало аж ядуче від сигарного диму, Джорджіо знову запалив грубезну гаванську сигару.

— Я любив Сільвіо, — знову заговорив дон, — ще дужче, ніж Розу-Марію, я в нім просто душі не чув. Він мав серце добріше, ніж у більшості люду, вже вчився в університеті й навіть одержував стипендію. Перед ним відкривались усі шляхи. Але він був надто невинний.

— Він не мав вуличної кебети, — втрутився Вінсент. — Із нас ніхто б не поїхав. Тим паче так, як він, без охорони.

Далі повів розповідь Джорджіо:

— Роза-Марія і Джіммі Сантадіо зупинились у тому мотелі «Комек». І в Рози-Марії з'явилася думка, що, коли Джіммі й Сільвіо поговорять, вони зможуть примирити обидві «родини». Вона зателефонувала Сільвіо, і той поїхав до мотелю, нікому нічого не сказавши. Втрьох вони обговорювали, як це має бути. Сільвіо завжди називав Розу-Марію «Po». Його останні слова були такі: «Po, все буде гаразд. Батько послухає мене».

Але Сільвіо ніколи не довелося порозмовляти з батьком. На біду, двоє з братів Сантадіо, Фонса та Італо, стерегли свого брата Джіммі, мов справжні охоронці. Сантадіо під впливом своєї нездоланної параної підозрювали, що Роза заведе їхнього брата Джіммі в пастку. Або принаймні спокусить його шлюбом, що зменшить їхній власний вплив у родині. Роза-Марія зі своєю несамовитою сміливістю та несхитним наміром побратися з Джіммі була для них небезпечна. Вона кинула виклик навіть своєму батькові, великому донові Клерікуціо. Таку ніщо не зупинить.

Упізнавши Сільвіо, коли той виїхав з мотелю, брати підстерегли його на греблі Роберта Мозеса й застрелили. Витягли гаманця і зробили так, щоб усе скидалось на грабунок. Той нелюдський учинок добре характеризував вдачу Сантадіо.

Дон Клерікуціо не мав ні найменшого сумніву, хто вбивця. А на поминки приїхав Джіммі Сантадіо, без зброї й без охорони і попросив приватної аудієнції з доном.

«Доне Клерікуціо, — мовив він, — я переживаю, мабуть, не менше ніж ви. Якщо ви гадаєте, ніби в цьому вбивстві винні Сантадіо, я віддаю своє життя у ваші руки. Я розмовляв зі своїм батьком: він такого наказу не давав. І батько доручив мені переказати вам, що він перегляне всі ваші пропозиції. Батько дав мені дозвіл одружитися з вашою донькою».

Роза-Марія підійшла, щоб підтримати Джіммі. Її личко було таке жалісливе, що тієї миті донове серце пом'якшилось. Горе і страх надали його доньці трагічної краси. Її очі були просто дивовижні: темні аж чорні, вони вилискували сльозами. А на обличчі застиг розгублений, приголомшений вираз.

Роза-Марія відвернулася від дона й подивилася на Джіммі Сантадіо з таким коханням, що якусь мить, — а таких митей у житті траплялося негусто, — дон навіть думав про милосердя. Як він може завдати горя такій гарній доньці? А та знову заговорила до батька: «Джіммі дуже боявся, що ти можеш подумати, ніби до цього причетна його «родина». Я знаю, вони нічого не робили. Джіммі пообіцяв мені, що його «родина» укладе з нами угоду».

На той час дон Клерікуціо вже засудив «родину» Сантадіо за вбивство. Він не мав потреби в жодних доказах. Але милосердя — інша річ.

«Я вірю тобі і приймаю тебе як зятя, — проказав дон, і він справді вірив у Джімову невинність, хоча це нічого й не міняло. — Розо-Маріє, ти маєш мій дозвіл на шлюб, але не в цьому домі, і ніхто з моєї сім'ї не прийде на твоє весілля. А ти, Джіммі, скажи батькові, що ми сядемо і обговоримо справи після весілля».

«Дякую, — відказав Джіммі Сантадіо, — я зрозумів. Весілля відбудеться в нашому домі в Палм-Спрінгс. Через місяць там збереться вся моя родина і буде запрошена вся ваша родина. Якщо хто не прийде — то вже їхня справа».

Дон був ображений. «Так скоро після цього?» — показав він рукою на труну. І тут йому на руки впала Роза-Марія, він відчув її страх. «Я вагітна», — прошепотіла йому донька.

«А-а», — протяг дон і всміхнувся Джіммі Сантадіо.

«Я назву його на честь Сільвіо, — знову зашепотіла Роза-Марія. — Він буде такий, як Сільвіо».

Дон погладив її чорні коси й поцілував у щоку: «Що ж, добре, — мовив він. — Дуже добре. Та на весілля я однаково не піду».

Тепер Роза-Марія знову посміливішала. Підняла обличчя до батька й поцілувала його в щоку. А тоді сказала: «Тату, бодай хтось повинен прийти. Хтось має віддавати мене».

Дон обернувся до Піппі, що стояв позаду: «Піппі представлятиме «родину» на весіллі. Він мій небіж, і до того ж любить танцювати. Піппі, ти віддаси свою сестру у перших заміж, а потім танцюйте собі хоч на дні морському».

Піппі нахилився й поцілував щічку Рози-Марії. «Я піду туди, — заговорив він з удаваною галантністю, — а якщо Джіммі не з'явиться, ми тоді втечемо разом».

Роза-Марія витерла очі і з удячністю пригорнулась до Піппі.

Минув місяць, і Піппі Де Лена сидів у літаку з Лас-Веґаса до Палм-Спрінґс, їхав на Розине весілля. Весь той місяць він провів із доном Клерікуціо в дестамському особняку, крім того, зустрічався з Джорджіо, Вінсентом та Петі.

Дон дав недвозначні вказівки, що операцію очолить Піппі. Його накази слід виконувати, немов то накази самого дона, і байдуже, що він може звеліти. Тільки Вінсент наважився запитати дона: «А що, як Сантадіо не вбивали Сільвіо?» — і дон на те відповів: «Це не має значення, але те вбивство відгонить їхньою тупістю, що буде для нас небезпечна в майбутньому. Нам просто довелося б воювати з ними іншим разом. Ні, вони таки винні. Лихий намір сам по собі — це вже вбивство. Якщо Сантадіо не винні, тоді нам треба визнати, що проти нас сама доля. Чому ви швидше повірите?»

Піппі вперше в житті помітив, що дон був немов протоплений. Довгі години дон моливсь у каплиці в цоколі свого особняка, їв дуже мало і пив більше, ніж звичайно, вина. На кілька днів заніс до своєї спальні портрет Сільвіо в рамці. Однієї неділі попросився на сповідь до священика, що правив заупокійну службу. А останнього дня зустрівся з Піппі сам на сам.

«Піппі, — заговорив дон, — це дуже складна операція. Може виникнути ситуація, коли постане питання, чи треба щадити Джіммі Сантадіо. Не треба. Але ніхто не повинен знати, що це мій наказ. За цей учинок маєш відповідати ти. Не я, не Джорджіо, чи Вінсент, чи Петі, а ти. Ти згоден узяти на себе звинувачення»?

«Так, — відповів Піппі. — Ви не хочете, щоб ваша донька ненавиділа вас і дорікала вам. Або своїм братам».

«Може виниклі ситуація, коли з'явиться ризик і для Рози-Марії», — провадив далі дон.

«Так», — кивнув головою Піппі.

«Що ж, — зітхнув дон, — роби все, аби захистити моїх дітей. Останнє слово в усьому належить тобі. Але я ніколи не наказував тобі вбити Джіммі Сантадіо».

«А якщо Роза-Марія з'ясує, що...» — хотів був спитати Піппі.

Дон глянув просто у вічі Піппі Де Лені: «Вона моя донька і сестра Сільвіо. Вона ніколи нас не викаже».

Дім Сантадіо в Палм-Спрінгс мав сорок кімнат і всього чотири поверхи й був побудований у іспанському стилі задля гармонії з навколишньою пустелею. Від безмежжя пісків його відгороджував мур з червоного піщанку. Мур захищав не тільки будинок, а й великий басейн, тенісний корт, майданчик для гри в бочі.

Готуючись до весілля, на подвір'ї викопали яму, щоб смажити цілі туші худоби, спорудили платформу для оркестру, накрили доріжок дерев'яним помостом для танців. Навколо помосту стояли довгі бенкетні столи. Біля височенної бронзової брами були припарковані три великі ваговози, на яких приїхала весільна обслуга.

Піппі Де Лена приїхав у суботу вранці з валізкою, де лежав весільний костюм. Йому відвели кімнату на третьому поверсі, яскраве сонце пустелі золотом уливалось у вікна. Піппі став розбирати речі.

Церковна церемонія мала відбутись у Палм-Спрінґс, їхати туди лише півгодини. Відправа починалась десь опівдні. Потім гості мали повернутись до будинку і справляти весілля.

У двері постукали, ввійшов Джіммі Сантадіо. Його обличчя сяяло щастям, він міцно притиск до себе Піппі. Він ще не перебрався у весільний костюм і видавався дуже гарний у бахматих сірих штангах і сріблясто-сірій шовковій сорочці. Засвідчуючи приязнь, він держав руки Піппі в своїх руках.

«Чудово, що ти приїхав, — проказав Джіммі, — а Po аж нетямиться з радощів, що ти віддаватимеш її заміж. Але, перше ніж усе почнеться, з тобою хоче поговорити наш батько».

І далі тримаючи руку Піппі, Джіммі повів його сходами на другий поверх, а потім довгим коридором до кімнати дона Сантадіо. Той лежав у ліжку, вбраний у синю бавовняну піжаму. Він був немічний, не те що дон Клерікуціо, але мав такі самі гострі очі і пильне вухо; його голова була кругла, мов куля, й голомоза. Він кивнув, щоб Піппі підійшов, і випростав руки, тож Піппі міг обняти його.

«Як добре, що ти приїхав, — проказав старий хрипким голосом. — Я покладаю на тебе сподівання, гадаю, ти допоможеш нашим «родинам» обнятися, як оце обнялися ми. Ти — потрібний для нас голуб миру. Благословляю тебе. Благословляю, — старий відхилився на ліжко й заплющив очі. — Який я сьогодні щасливий».

У кімнаті сиділа доглядачка, огрядна жінка середніх літ. Джіммі представив її як сестру в перших. Доглядачка шепнула, що їм треба вийти, старий дон береже силу, щоб згодом узяти участь у весільній церемонії. На хвилину Піппі завагався. Дон Сантадіо, очевидячки, довго не протягне, і тоді головою «родини» стане Джіммі. Може, ще все вдасться поправити. Але дон Клерікуціо ніколи не змириться з убивством свого сина Сільвіо, справжнього миру між «родинами» не буде. Хай там як, дон дав йому суворі настанови.

Тим часом двоє братів Сантадіо, Фонса та Італо, обнишпорили кімнату Піппі, шукаючи зброї та засобів зв'язку. Найманий автомобіль Піппі теж старанно обшукали.

Сантадіо щедро підготувались до весілля свого молодого принца. Все подвір'я було заставлене великими кошиками з екзотичними квітами, в барвистих павільйончиках бармени наливали кожному шампанське. Штукар у середньовічному уборі показував дітям усілякі магічні фокуси, з гучномовців, розвішаних навколо подвір'я, линула музика. Кожному гостеві дали лотерейний квиток, приз двадцять тисяч доларів мали розіграти згодом. Що могло бути кращого?

Великі, яскраво розмальовані тенти накривали весь причепурений доріжок, захищаючи гостей від пустельного сонця: зелені над танцювальним майданчиком, червоні над оркестром, сині над тенісним кортом, де стояли весільні подарунки. Серед них були сріблястий «мерседес» для нареченої і невеличкий приватний літак для нареченого від самого дона Сантадіо.

Вінчання було просте й недовге, і гості, повернувшись до особняка Сантадіо, побачили, що вже награє оркестр. Столи, де видавали страви, та три окремі бари були накриті власними тентами, на одному були зображені сцени полювання на вепрів, під іншим тентом стояли високі склянки з напоями на основі тропічних фруктів.

Наречені протанцювали перший танець у прегарній самотині. Танцювали під тентом, червоне сонце пустелі зазирало крізь шпари і немов увічнювало в бронзі щастя молодят, коли їхні обличчя осявали пучки проміння. Вони так явно кохали одне одного, що юрба вітала їх і ляскала в долоні. Роза-Марія ніколи не здавалась така гарна, а Джіммі Сантадіо — такий молодий.

Коли оркестр замовк, Джіммі витяг Піппі з юрби і представив його понад двом сотням гостей:

«Це Піппі Де Лена, що віддає наречену, він репрезентує «родину» Клерікуціо. Це мій найдорожчий приятель. Його друзі — мої друзі, його вороги — мої вороги. — Підняв угору склянку й додав: — Ми всі п'ємо до нього. І він перший танцюватиме з нареченою».

Коли Піппі й Роза-Марія танцювали, вона прошепотіла йому на вухо: «Піппі, ти ж помириш обидві «родини», правда?»

«Неодмінно», — відказав Піппі, закрутивши її в танці.

Піппі став на весіллі справжнім дивом, ще ніхто ніколи не бачив такої щирої товариської душі. Він не пропускав жодного танцю і мав легші ноги, ніж будь-який молодший од нього чоловік. Він танцював із Джіммі, а потім і з рештою братів: з Фонсою, Італо, Бенедиктом, Джіно та Луїсом. Танцював із дітьми й поважними матронами. Вальсував із диригентом і співав сицилійським діалектом укупі з музичним гуртом галасливих пісень. Їв і пив з таким апетитом, що позаляпував смокінг томатним соусом, фруктовими соками з коктейлів та вином. Граючи в кеглі, кидав кулі з таким завзяттям, що спортмайданчик майже на годину обернувся на осередок весілля.

Після кеглів Джіммі Сантадіо відвів Піппі вбік: «Я покладаюсь на тебе, що ти зможеш усе зробити, — мовив він. — Наші дві «родини» помиряться, нас, мене й тебе, ніщо не зупинить». Джіммі Сантадію був тоді найчарівніший.

Піппі, відповідаючи йому, надав щирості кожному згукові, що злітав йому з вуст: «Атож, ми зможемо, неодмінно зможемо». І дивувався, чи справді Джіммі Сантадіо такий щирий, як здається. Але тепер йому треба дізнатися, чи те вбивство скоїли таки Сантадіо.

Джіммі, здається, відчув те німе запитання. «Піппі, присягаюсь тобі, — заговорив він, — я не причетний до того. — І взяв Піппі за руку. — Ми не причетні до смерті Сільвіо. Анітрохи. Присягаюсь головою свого батька».

«Я вірю тобі», — сказав Піппі і потис Джіммі руку. Він на хвилину завагався, але то пусте. Вже запізно.

Червоне пустельне сонце розтавало в сутіні, і на всьому подвір'ї загорілись вогні. То був знак накривати столи для офіційного обіду. Всі брати, Фонса, Італо, Джіно, Бенедикт і Луїс, виголошували тости до нареченої й нареченого. Пили за щасливий шлюб, за мужні чесноти Джіммі, віншували Піппі, свого великого нового приятеля.

Старий дон Сантадіо був надто кволий, щоб підвестися з ліжка, але передав свої найщиріші побажання, згадавши й про літак, подарований синові, гості гучно схвалили його вітання. Потім сам наречений відрізав великий шматок весільного торту й заніс його до спальні старого. Але батько спав, тож Джіммі дав його доглядачці, що пообіцяла погодувати свого підопічного, коли той прокинеться.

Нарешті, десь опівночі, святкування скінчилося. Джіммі й Роза-Марія подалися до своєї весільної кімнати, кажучи, що завтра вранці їдуть на медовий місяць до Європи й потребують відпочинку. На ті слова гості насмішкувато затюкали й посипали вульгарними жартами. Але все те з веселим серцем і добрим гумором.

Сотні авто виїхали з двору й помчали в пустелю. Весільна обслуга спакувала свої ваговози, згорнула тенти, позбирала столи та стільці, зняла платформу й навіть швидкома обдивилася доріжок, чи немає де сміття. Зрештою вона виїхала: все буде прибране тільки наступного дня.

На прохання Піппі, після того як роз'їхались гості, мала відбутися його церемоніальна зустріч із п'ятьма братами Сантадіо. Вони обміняються подарунками, відзначивши початок дружби двох «родин».

Опівночі всі шестеро зібрались у просторій їдальні в домі Сантадіо. Піппі мав повну валізку годинників «Ролекс» (справжнісіньких, а не вправних імітацій), а крім того, велике японське кімоно, всіяне ручними розписами, що зображували сцени східного кохання.

«Несімо його відразу до Джіммі!» — скрикнув Фонса.

«Запізно, — засміявся Італо. — Джіммі й Роза-Марія вже виходять на третє коло!»

Усі зареготали.

А надворі пустельний місяць сповив подвір'я білим, крижаним запиналом. Китайські ліхтарики, що висіли на мурі, червоними цятками оздобили сріблясте проміння.

Великий автофургон із золотим написом «Весільні послуги» на кожному боці під'їхав до брами садиби Сантадіо. Один з двох охоронців підійшов до кабіни, й водій сказав, що вони повернулись, бо забули генератор.

«І отак серед ночі повернулись?» — здивувавсь охоронець. Поки він розмовляв, помічник водія вийшов надвір і підступив до другого охоронця. Обидва вартові були обтяжені їжею та питвом після весільного частування. І тут одночасно сталися дві події. Водій сягнув рукою між ноги, дістав пістолета з глушником і тричі вистрелив просто в охоронцеве обличчя. Його помічник здушив другого охоронця і широким гострим ножем умить перетяв йому горлянку. Мертві, впали охоронці на землю. Під тихе хурчання двигуна опустилася широка металева платформа в кінці фургона й двадцять солдатів «родини» Клерікуціо вискочили надвір. З панчохами на обличчі, вбрані в чорне, озброєні пістолетами з глушниками, напасники на чолі з Джорджіо, Петі та Вінсентом розбіглися по подвір'ю. Одна група перерізала телефонні дроти, друга взяла під свій контроль подвір'я. Десятеро чоловіків у масках, а серед них Джорджіо, Петі й Вінсент, удерлися до їдальні.

Брати Сантадіо саме піднесли чарки, вітаючи Піппі, і той миттю відступився від них. Не пролунало жодного слова, напасники відкрили вогонь, і град куль розметав братів Сантадіо на всі боки. Один чоловік у масці, Петі, став над ними й завдав п'ять ударів милосердя, пустивши кулі під підборіддя. Підлога вилискувала скляними скалками.

Інший замаскований, Джорджіо, дав Піппі маску, чорні штани та светра. Піппі притьмом перебрався, вкинув своє весільне вбрання до торби, яку тримав іще один напасник, і, ще й досі неозброєний, довгим коридором повів Джорджіо, Петі та Вінсента до спальні дона Сантадіо й розчахнув двері.

Дон Сантадіо нарешті прокинувся і їв весільний торт. Він лише глянув на чотирьох чоловіків, перехрестився й затулив обличчя подушкою. Таріль з тортом ковзнув на підлогу.

Доглядачка читала книжку в кутку кімнати. Петі підскочив до неї, мов велетенський кіт, затичкою заткав їй рота й прив'язав до стільця нейлоновою шворкою.

До ліжка підійшов Джорджіо. Неквапом випростав руку і стягнув подушку з голови дона Сантадіо. Завагався на мить, а тоді двічі вистрелив, спершу в око, потім, задерши лису голову, знизу під підборіддя.

Напасники відітхнули, й Вінсент, нарешті, озброїв Піппі, давши довгого сріблястого шнурка. Піппі вивів усіх з кімнати й повів коридором, а потім сходами на четвертий поверх до кімнати молодят. Коридор був заставлений квітами й кошиками з фруктами.

Піппі пхнув двері до кімнати, але вони були замкнені. Петі скинув одну рукавичку і щосили вгатив по дверях. Двері подалися, коли всі зайшли, Петі причинив їх.

Роза-Марія й Джіммі простерлися на ліжку. Вони щойно скінчили кохатися, їхні тіла аж лисніли після тих виливів чуттєвості. Прозора сорочка Рози-Марії збилась навколо пояса, бретельки спали з плечей, оголивши їй груди. Її права рука пестила Джімове волосся, ліва лежала на його животі. Джіммі був голісінький, але зірвався на ноги, тільки-но побачивши напасників, і загорнувся в простирадло. Він зрозумів геть усе. «Тільки не тут», — сказав він і пішов їм назустріч.

Роза-Марія якусь частку секунди ще нічого не розуміла. Коли Джіммі рушив до дверей, вона вчепилася за нього, але він відтрутив її. Він вийшов у двері в супроводі замаскованих Джорджіо, Петі та Вінсента. І тут заговорила Роза-Марія: «Піппі, Піппі, будь ласка, не треба. — Аж тоді троє чоловіків подивились на неї і вона збагнула, що то її рідні брати. — Джорджіо, Петі, Вінсенте, не треба. Не треба».

Для Піппі то була найтяжча мить. Якщо Роза-Марія заговорить, «родина» Клерікуціо приречена. Його обов'язок — убити її. Дон не давав йому про те осібних настанов: хіба він міг потурати вбивству своєї доньки? І чи скоряться йому її брати? І як вона дізналася, що це вони? Піппі, нарешті, зважився. Зачинив двері за собою і опинився в коридорі з Джіммі й трьома братами Рози-Марії.

А тут дон уже давав ясні настанови: Джіммі Сантадіо треба було задушити. То був, напевне, знак милосердя, щоб не шматувати зброєю його тіла, і ті, кому він дорогий, могли його оплакати. То була, напевне, давня традиція: не проливати крові тих, кого любиш, дарма що засудив їх до смерті.

Джіммі Сантадіо раптом пустив простирадло, простяг руки і здер маску з обличчя Піппі. Джорджіо схопив його за одну руку, Піппі за другу, Вінсент упав на підлогу й схопив Джіммі ноги. А ось Піппі вже накинув шнурок на шию Джіммі й пригнув його до підлоги. Джіммі криво всміхавсь, коли дивився на Піппі, на його обличчі проступали дивні жалощі, немов за цей учинок мала помститися доля або якийсь невідомий Бог.

Піппі туго затяг шнурок, Петі взявся допомагати йому, і всі повалились на підлогу коридора, біле простирадло накрило тіло Джіммі, немов саван. З кімнати для молодят почулися зойки Рози-Марії...

Дон скінчив розповідь. Запалив ще одну манільську сигару й ковтнув вина.

— Піппі спланував усю операцію, — мовив Джорджіо. — Ми не зазнали жодних утрат, а Сантадіо були стерті. Просто блискуче.

— Це розв'язало всі проблеми, — додав Вінсент. — Відтоді ми й клопоту не мали.

— То була моя постанова, і вона виявилась хибна, — зітхнув дон Клерікуціо. — Але звідки нам було знати, що Роза-Марія стане така несамовита? Ми були в критичній ситуації, і для нас то була єдина нагода завдати вирішального удару. Вам треба пам'ятати, що тоді мені не виповнилось навіть шістдесят, я дуже високо цінував свою силу й розум. Звичайно, я гадав, що це буде трагедія для доньки, але ж удови сумують не довіку. І вони вбили мого сина Сільвіо. Як я міг їм оте простити, байдуже, йшлося про доньку, а чи ні? Але я помудрішав. Годі дійти розумних постанов, накладаючи з недоумками. Я мав знищити їх усіх із самого початку, ще до того, як вони покохалися. Тоді б я врятував свого сина й доньку. — На якусь хвилину дон замовк. — Отже, як бачиш, Данте — син Джіммі Сантадіо. А тебе, Кроссе, возили разом з ним в одній колясці, коли ви були немовлята, того вашого першого літа в цьому домі. Всі ці роки я намагався надолужити Данте втрату батька. Я намагався допомогти доньці опам'ятатись від того горя. Данте виховали як Клерікуціо, і він, разом з моїми синами, буде моїм спадкоємцем.

Кросс намагався зрозуміти, що сталося. Його тіло аж тремтіло з огиди до Клерікуціо і світу, в якому вони жили. Він думав про свого батька, Піппі, що зіграв роль сатани, заманюючи Сантадіо до смерті. Як міг отакий чоловік бути його батьком? Потім подумав про свою улюблену тітку, Розу-Марію, що всі роки жила з розбитим серцем і знівеченою душею, знаючи, що її чоловіка замордували її рідні брати і батько. Що її власна родина зрадила її. Він навіть пройнявся жалем до Данте — тепер, коли його вина вже встановлена. А потім став дивуватися донові. Звичайно, дон не вірить у вигадки, ніби Піппі — жертва грабунку з убивством. Але чому він, чоловік, що ніколи не вірив у збіг обставин, здається, погодився з ними? Що це означає?

Кросс ніколи не спромагався прочитати думок Джорджіо. Чи й він вірить у грабунок з убивством? Очевидно, що Вінсент і Петі таки вірять. Але тепер Кросс збагнув той незвичайно тісний зв'язок між своїм батьком і доном з його трьома синами. Вони стояли пліч-о-пліч, вирізавши «родину» Сантадіо. А його батько пощадив Розу-Марію.

— І Роза-Марія ніколи не виказала вас? — запитав Кросс.

— Ні, — сардонічно промовив дон. — Вона вчинила навіть краще і збожеволіла. — В його голосі почулася майже нотка гордощів. — Я послав її на Сицилію і вчасно повернув, щоб Данте народився на американській землі. Хто його зна, може, колись він став би президентом Сполучених Штатів? Я мріяв про таке, як він був малий, але поєднання крові Клерікуціо й Сантадіо — для нього це вже забагато.

І знаєш, що найстрашніше? — спитав дон. — Твій батько, Піппі, помилився. Йому не треба було щадити Розу-Марію, хоча я любив його за те. — Дон зітхнув, ковтнув вина і, подивившись Кроссові просто у вічі, мовив: — Будь пильний. Світ такий, як є. І ти теж такий, як є.

У літаку до Лас-Вегаса Кросс замислився над загадкою. Чому дон, нарешті, розповів йому про війну з Сантадіо? Аби не дати йому піти до Рози-Марії й почути іншу версію? Чи, може, застерігав його, кажучи, що не треба метатися за батька, бо тут уплутаний Данте? Дон — сама таємниця. Але в одному Кросс був певен. Якщо Данте вбив батька, то тепер уб'є і його. І дон Доменіко Клерікуціо, звичайно, теж знає про це.

Розділ 19

Данте Клерікуціо не мав потреби чути цю розповідь. Його мати, Роза-Марія, нашіптувала її в його маленькі вушка, відколи синові виповнилось два рочки, переказувала її щоразу, коли з нею ставався один з її нападів, коли вона тужила за втраченим чоловіковим коханням і братом Сільвіо, коли її змагав страх перед Піппі та рідними братами.

І лише тоді, коли стався один з найтяжчих нападів, Роза-Марія звинуватила свого батька, дона Клерікуціо, в чоловіковій смерті. Дон завжди заперечував, що давав наказ, і заперечував, що його сини й Піппі скоїли ту різанину. Та коли донька звинуватила його вдруге, на місяць запроторив її до психіатричної клініки. Відтоді вона тільки біснувалася та бурчала, проте ніколи не звинувачувала батька прямо.

Та Данте завжди пам'ятав ті нашепти. Малим він любив свого діда й вірив у його невинність. Проте був лихий на своїх трьох дядьків, хоча ті завжди ніжно опікувалися ним. А надто йому кортіло помотатися Піппі, і дарма що то були тільки фантазії, він марив ними задля своєї матері.

У нормальному стані Роза-Марія дбайливо, з великою любов'ю піклувалася доном Клерікуціо, що давно вже не мав дружини. Братів вона любила щирою сестринською любов'ю. Від Піппі трималася на відстані, але тоді вона мала таке миле личко, що їй було важко переконливо зображувати злобу. Будова кісток обличчя, вигин вуст, лагідні ясні брунатні очі не піддавалися ненависті. На сина Данте вона виливала всю свою незмірну потребу кохати, бо покохати якогось чоловіка їй тепер було не під силу. Тільки любов спонукала її обсипати Данте подарунками, тоді як до любові й щедрості діда і дядьків домішувалося щось нечисте, любов була отруєна провиною.

У нормальному стані Роза-Марія ніколи не розповідала синові про війну з Сантадіо. Та під час нападів просто нетямилася, з рота їй рвалися прокляття і навіть обличчя оберталось на люту потворну маску. Данте завжди був приголомшений. Коли йому виповнилося сім років, у його душу закрався сумнів: «А звідки ти знаєш, що то був Піппі і мої дядьки?» — запитав він матір.

Роза-Марія втішено захихотіла. Данте вона видавалася відьмою з його книжки казок. «Вони гадали, — заговорила мати, — ніби такі кмітливі, що передбачать геть усе, напнувши на себе маски, чорне вбрання та капелюхи. А знаєш, про що вони забули? Піппі й далі ходив у своїх танцювальних туфликах. Лакована шкіра й чорні банти. А твої дядьки завжди ставали в певному порядку. Джорджіо неодмінно попереду, Вінсент трохи позаду, а Петі з правого боку. І я бачила, як вони глянули на Піппі, дивлячись, чи він накаже мене вбити. Адже я їх упізнала. Я бачила, як вони завагались, майже сахнулися. Та вони вбили б мене, таки вбили б. Мої рідні брати».

І після цього Роза-Марія так довго невтішно ридма плакала, що Данте лякався. Проте навіть семирічною дитиною він намагався її втішити:

— Дядько Петі ніколи б не зачепив тебе. А дідуньо повбивав би їх усіх, якби вони напалися на тебе.

Малий не мав певності щодо дядька Джорджіо і навіть дядька Війні. Але своїм дитячим серцем він ніколи не міг простити Піппі.

Коли Данте виповнилось десять, він, бачачи, що у матері починається напад і що вона знову розповідатиме йому про війну з Сантадіо, швиденько відводив її в безпечне місце — до спальні, — щоб дід і дядьки нічого не почули. А змужнівши, Данте був надто тямущий, щоб його могла ввести в оману машкара, під якою ховалась «родина» Клерікуціо. Від природи йому був властивий такий лихий гумор, що він дав знати дідові й братам, коли здогадався про правду. Крім того, постеріг, що його дядьки не так уже й люблять його. Планувалося, що Данте стане членом легального суспільства, може, посяде місце Джорджіо й вивчатиме фінансову машинерію, але він тим нітрохи не цікавився і навіть глузливо казав дядькам, що йому начхати на той овечий бік «родинних» справ. Джорджіо вислухав ті слова з такою зимною незворушністю, що шістнадцятирічний Данте на хвилину злякався.

— Гаразд, не підеш, — погодився дядько Джорджіо, і в його голосі чулися сум і трохи злості.

Коли Данте, вже учень випускного класу середньої школи, покинув навчання, його послали працювати в будівельну компанію Петі в Бронкському анклаві. Данте був клятий у роботі й на тяжкій, виснажливій праці на будівельних майданчиках розвинув могутні м'язи. Петі інколи вводив його до складу загонів Бронкського анклаву. Коли Данте подорослішав, дон постановив, щоб він був солдатом під орудою Петі.

Тієї постанови дон дійшов тільки після повідомлень Джорджіо про вдачу Данте і на основі деяких учинків молодого хлопця. Данте був звинувачений у зґвалтуванні гарненької однокласниці й нападі з ножем на ще одного учня, свого однолітка. Данте благав дядьків нічого не розповідати дідові, і ті справді йому пообіцяли, але, звичайно, негайно повідомили дона. Тих звинувачень спекались чималими грішми, перше ніж справи передали до суду.

Саме в ті юнацькі роки Данте став дедалі більше заздрити Кроссові. Кросс обернувся на високого, напрочуд вродливого хлопця з упевненими, ґречними манерами. Все жіноцтво клану Клерікуціо обожнювало Кросса й ревно опікувалося ним, кузинки фліртували з молодим красенем, хоч ніколи й не підступали до донового онука. Данте зі своїм ренесансним капелюхом, підступним гумором, оцупкуватим і незвичайно м'язистим тілом просто лякав тих дівчаток і був надто розумний, аби не бачити того всього.

Коли Данте взяли до мисливської хатки в Сьєррі, його дужче тішило ставити пастки на звіра, ніж стріляти в нього. Закохавшись в одну зі своїх кузинок, — а це була річ природна в згуртованому клані Клерікуціо, — Данте був надто безпосередній у своїх залицяннях. Крім того, він надміру вільно поводився з доньками солдатів Клерікуціо, що жили в Бронкському анклаві. Зрештою Джорджіо, що прибрав роль суворого, вимогливого батька, познайомив Данте із власником шикарного нью-йоркського борделю, аби трохи погамувати несвітську вдачу свого підопічного.

Але незвичайна цікавість Данте, його пронозливість і кмітливість допомогли йому — єдиному зі свого покоління в клані Клерікуціо — збагнути, що насправді робить уся «родина». Отже, зрештою вирішили, що готуватимуть його до оперативної роботи.

Минав час, і Данте відчував дедалі більшу відчуженість від родини. Дон любив його так само ніжно, як і давніше, й навіть натякнув йому, що він буде спадкоємцем «імперії», але вже не ділився своїми думками з онуком, не навчав його своєї прозірливості, не давав перлин своєї мудрості. І дон ніколи не підгримував ідей та міркувань Данте про стратегію.

Дядьки, Джорджіо, Вінсент та Петі, вже не любили Данте так щиро, як тоді, коли він був іще хлопчик. Петі, правда, здавався приязніший, але ж Петі й давав йому вишкіл.

Данте був досить кмітливий, щоб йому спала думка й про те, що, можливо, він сам винен в усьому, виказавши своє знання про вбивство всіх Сантадіо і батька. Він навіть питав Петі про Джіммі Сантадіо, і дядько розповів йому, як вони шанували його батька і як їх засмутила його смерть. Дон Клерікуціо і його сини, хоч ніколи не признавалися й не говорили про те відверто, розуміли, що Данте знає, як усе сталося насправді, що Роза-Марія під час своїх нападів розголосила йому таємницю, і тому намагалися надолужити сподіяне, ставились до Данте як до юного принца.

Але найдужче на формування характеру Данте вплинули жаль і любов до матері. Під час своїх нападів вона розпалювала в його серці ненависть до Піппі Де Лени, виправдовувала свого батька й братів.

Те все допомогло донові дійти остаточної постанови, бо дон міг читати серце свого онука так само легко, як молитовник. Дон виснував, що Данте ніколи не братиме участі у фінальному відступі під покров суспільства. Кров Сантадіо і кров (а дон був справедливий чоловік) Клерікуціо утворює надто люту суміш. Отже, Данте приєднається до товариства Вінсента й Петі, Джорджіо й Піппі Де Лени. Вони пліч-о-пліч стануть до останньої битви.

І Данте довів, що він добрий солдат, дарма що непогамовний. Його вдачі була властива незалежність, і він зневажав правила «родини», а інколи навіть не погоджувався з окремими наказами. Його лютість була у великій пригоді, коли якийсь спантеличений брульйоне чи недисциплінований солдат переступав «родинні» настанови і його треба було спровадити в не такий заплутаний світ. Данте не піддавався жодному контролю, хіба що корився самому донові, але — незбагненна річ — дон ніколи не згоджувавсь карати його особисто.

Данте відчував страх за майбутнє своєї матері. Те майбутнє залежало від дона, а оскільки напади хвороби почастішали, Данте бачив, як дон стає дедалі нетерплячіший. Надто коли Роза-Марія влаштовувала величний вихід, окресливши ногою коло на підлозі, плюючи в його центр і репетуючи, що нога її більше ніколи не ступить до цього дому. Саме після таких оказій дон знову на кілька днів запроторював доньку до клініки. Тож Данте ласкою намагався пом'якшити материні напади, повернути її до природної лагідності й любові. Але його завжди пригнічував страх, що коли-небудь він не зможе захистити її. Хіба що стане не менш могутнім, ніж дон.

Єдиною людиною на світі, якої боявся Данте, був старий дон. Те почуття спиралось на його дитячий досвід, він, мов малюк, схилявся перед дідом. Але живило його й усвідомлення, що сини дона Клерікуціо бояться свого батька не менше, ніж люблять його. І це дивувало Данте. Дон уже на дев'ятому десятку, став немічний, майже ніколи не виходить з дому, літа пригнули його. Чого ж тут боятися?

Правда, він мав добрий апетит, і досі видавався статечним, а єдиний фізичний розлад, заподіяний часом, полягав у тому, що в дона розм'якли зуби, і тепер він був змушений їсти самі макарони, тертий сир, тушковані овочі й супи. М'ясо для нього варили в томатному соусі, доки воно геть розварювалось.

Але старий дон скоро помре, тож відбудеться перерозподіл влади. Що як Піппі стане правою рукою Джорджіо? А що як Піппі просто силою візьме владу? В такому разі Кросс піде вгору, надто якщо він уже здобув таке велике багатство — свій пай у готелі «Ксанаду». Отже, переконував себе Данте, ним керують суто практичні міркування, а не ненависть до Піппі, що зважується критикувати його перед його власною «родиною».

Данте вперше зустрівся з Джімом Лоузі, коли Джорджіо вирішив, що Данте повинен мати певний вплив, і доручив йому видавати платню Лоузі від імені «родини». Звичайно, вжито всіх пересторог, щоб захистити Данте, якщо Лоузі раптом виявиться зрадником. У підписаному контракті значилося, що Лоузі працює як консультант у контрольованій «родиною» охоронній компанії. Контракт наголошував на конфіденційності і виплаті заробітків Лоузі готівкою. Але в податкових документах компанії ті гроші проходили як витрати, а Лоузі вони діставалися через якусь підставну компанію.

Данте кілька років додатково підплачував Лоузі, перше ніж запропонувати йому тісніші взаємини. Його не відлякувала репутація Лоузі, він думав про нього як людину, що дійшла тієї межі, коли вже годиться подбати про нагромадження чималої грошви, аби забезпечити власну старість. Лоузі докладав свою руку геть до всього. Він потурав наркоділерам, брав гроші від Клерікуціо й захищав азартні ігри і навіть силоміць примушував кількох заможних роздрібних торгівців сплачувати йому додаткові суми за охорону.

Данте вжив усіх своїх чарів, аби справити добре враження на Лоузі, а тому припали до вподоби як лихий, підступний гумор Данте, так і його неповага до загальновизнаної моралі. Натомість Данте щиро захоплювався страшними оповідками Лоузі про його війну з неграми, що занапащають західну цивілізацію. Проте сам Данте не мав расових упереджень, негри ніяк не втручались у його життя, а якби спробували, їх безжально прибрали б.

Данте й Лоузі мали між собою чимало спільного. Обидва були цікавими зовні дженджуристими чоловіками і обох вабило до жінок прагнення сексуального панування. То був не так еротичний потяг, як жадання влади. Данте, приїжджаючи на Захід, тепер завжди збавляв час у товаристві Лоузі. Вони влаштовували спільні обіди й походеньки по нічних клубах. Але Данте ніколи не наважувався привезти Лоузі до Лас-Веґаса і в «Ксанаду», бо це не відповідало його інтересам.

Данте полюбляв розказувати Лоузі, як він спершу залицявся до жінок, мов останній нікчема, розтринькуючи великі гроші, а жінки були над ним всевладні, покоряючи власною красою. А згодом він уже тішився тим, що вправними маневрами заганяв жінок у ситуацію, коли ті вже не могли відкараскатись від нього і хоч-не-хоч віддавалися йому. Лоузі, трохи зневажаючи такі Дантові хитрощі, розповідав, як він із самого початку зламував жінок, бо всім своїм образом утілював нездоланну чоловічу силу, а потім принижував їх. Обидва, проте, нахвалялися, що ніколи не присилували до сексу жодної жінки, яка не відповідала на їхні залицяння. Обидва погодились, що Атена Аквітан була б ласим шматочком, якби коли-небудь дозволила доступитись до себе. Тиняючись удвох лос-анджелеськими клубами й добираючи собі жінок, порівнювали згодом свої враження й кепкували з тих дурненьких створінь, що гадали, ніби можна дійти крайньої межі, а потім відмовити в головному. Інколи жіночі протести були надміру галасливі, і тоді Лоузі діставав свого поліційного значка й казав жінкам, що заарештує їх за проституцію. Оскільки більшість із них були принагідними, непрофесійними повіями, загроза спрацьовувала.

Нові приятелі просиджували не один вечір, поєднані духом щирої товариськості, що його так майстерно виплекав Данте. Лоузі, коли не розповідав про чорнопиких, намагався класифікувати повій. Є, по-перше, безперечні повії, що підставляють одну руку для грошей, а другою хапаються за твій прутень. По-друге, є шльондри, або непрофесійні повії, що відчувають до тебе симпатію, по-дружньому дозволяють переспати з собою, а вранці, перше ніж піти, просять чек, бо їм нема чим заплатити за квартиру.

А є й шльондри, що кохають тебе, а водночас не тільки тебе, і встановлюють тривалі взаємини, зміцнювані прикрасами та іншими подарунками до кожного свята, зокрема й першотравневого Дня праці. А далі йдуть так звані позаштатні — секретарочки з дев'ятої до п'ятої, стюардеси, продавниці з модних крамниць, що після дорогого обіду запрошують тебе на чашечку кави, а потім намагаються витурити, щоб ти замерзав на вулиці; такі тобі й мастурбувати не дозволять. Тож саме цих жінок найдужче полюбляли Данте й Лоузі. Секс із ними їх збуджував, був пов'язаний із драмою, сльозами й притлумленими криками про милосердя і жалощі; такий секс кращий за будь-яке кохання.

Одного вечора після обіду в китайському ресторані у Венісі Данте запропонував прогулятись уздовж пляжу. Вони сіли на лавку й спостерігали людей, що сновигали повз — гарненьких дівчат на роликових дошках, підлітків усіх відтінків шкіри, що ганялися за ними, кидаючи навздогін слова кохання і ласки, шльондр, що продавали сорочки з короткими рукавами, прикрашені написами, незбагненними для обох чоловіків. Онде жебрущі кришнаїти з мисками для милостині, гурти бородатих співаків із гітарами, сімейні групи з фото- і кіноапаратами, — і все те на чорному тлі Тихого океану, де на піщаних берегах поскулювались під ковдрами поодинокі парочки, гадаючи, ніби ніхто не бачить їхнього блуду.

— Я б тут міг заарештувати кожного і знайшов би причину, — засміявся Лоузі. — Клятущий зоопарк!

— І навіть отих цяць на скейтах? — запитав Данте.

— Та я б запроторив їх до хурдиги тільки за те, що їхні поцьки — небезпечна зброя, — відказав Лоузі.

— А чорнюків тут небагато, — промовив Данте.

Лоузі випростався на лаві, а коли заговорив, то зі справжнісіньким південним акцентом:

— Гадаю, я був дуже прискіпливий до своїх чорних братів. А все тому, як полюбляють казати ліберали, що давніше вони були рабами.

Данте чекав, коли можна буде сміятися з цього жарту. Лоузі заклав руки за голову, тож поли піджака підскочили й показалась кобура, що мала відлякати будь-якого необачного босяка. Та ніхто на те не звернув уваги, підлітки розпізнали в ньому поліцая, тільки-но він ступив ногою на тротуар над пляжем.

— Рабство, — провадив далі Лоузі, — деморалізує. Вони мали дозвільне життя і надто до нього призвичаїлись. Свобода виявилась для них суворим випробуванням. На плантаціях про них дбали, годували тричі на день, давали безкоштовне житло, одягали й надавали добру медичну допомогу, бо ж негри були дорогою власністю. Вони навіть не відповідали за своїх дітей. Уяви собі: плантатори злягалися з їхніми доньками й давали народженим дітям роботу до кінця їхніх днів. Звісно, вони працювали, але завжди співали, — тож як їм було тяжко працювати? Б'юсь об заклад, що п'ятеро білих хлопців упораються з роботою сотні негрів.

Данте аж розгубився на хвилину. Чи то Лоузі справді такому вірить? Та байдуже, тут промовляють його емоції, а не розум.

Друзі тішились один одним, м'яка, оксамитна ніч і світ навколо навівали їм затишне почуття безпеки. Ці люди ніколи не становитимуть для них небезпеки.

— Я хочу звернутися до тебе з однією справді дуже важливою пропозицією, — нарешті заговорив Данте. — Про що сказати спершу — про винагороди чи ризик?

— Як завжди, спершу винагороди, — посміхнувся Лоузі.

— Що ж, завдаток двісті тисяч готівкою. Через рік посада начальника охорони в готелі «Ксанаду». З платнею, вп'ятеро більшою за теперішню. Компенсація витрат. Шикарне авто, кімната, стіл і всі поцьки, які зможеш узяти. Ти перевірятимеш минуле всіх дівчат із готельного вар'єте. Плюс додаткові винагороди, як тепер. І ти не йдеш на ризик бути першим стрільцем.

— Гм, ніби й непогано, — замислився Лоузі, — але ж когось таки треба підстрелити? Ось тут і ризик, правда?

— Для мене, — відповів Данте. — Стрільцем буду я.

— А чому не я? — запитав Лоузі. — В мене є значок, щоб зробити те вбивство легальним.

— Бо після того ти й півроку не проживеш.

— І що ж я маю робити? Пером лоскотати тобі гепу?

Данте розповів про всю операцію. Лоузі аж свиснув із захвату перед таким відчайдушним задумом.

— А чому Піппі Де Лена? — запитав він.

— Бо він от-от стане зрадником.

Лоузі, проте, сумнівався й далі. Це вперше він має скоїти злочин, як безжальний і незворушний убивця. І Данте надумав сказати трохи більше:

— Ти пригадуєш самогубство Боза Сканнета? Там діяв Кросс, правда, не власною особою, а через хлопця на ймення Лія Вацці.

— А який він собою? — запитав Лоузі. Коли Данте змалював Вацці, Лоузі збагнув, що саме цей чоловік супроводив Сканнета, коли він зупинив його у вестибюлі готелю. — А де я можу знайти цього Вацці?

Данте поринув у довгі роздуми. Він чинив те, що справді порушувало всі священні закони «родини». Закони дона. Але ж так він зможе прибрати Кросса, а після смерті Піппі Кросса треба буде боятись.

— Я не скажу нікому, від кого я довідався про це, — наполягав Лоузі.

Данте ще з хвилину поміркував, і таки виказав:

— Лія Вацці живе у мисливській хатці, яку придбала наша «родина» в Сьєрра-Неваді. Але не роби нічого, поки ми прикінчимо Піппі.

— Атож, — відказав Лоузі, наміряючись чинити, як йому заманеться. — І я отримаю свої двісті тисяч завдатку просто зараз?

— Так.

— Чудово. А тепер іще одна річ. Якщо Клерікуціо стануть полювати на мене, я тебе продам.

— Не переживай, — приязно заспокоїв його Данте. — Якщо я почую про це, я вб'ю тебе перший. А тепер нам треба обговорити подробиці.

Усе сталось, як заплановано. Коли Данте вгородив шість куль у тіло Піппі Де Лени і той пошепки ще спромігся обізвати його «клятим Сантадіо», серце вбивці аж пирскало ще ніколи не звіданою радістю.

Розділ 20

Лія Вацці вперше зумисне не скорився наказові свого господаря, Кросса Де Лени. Та непокора була неминуча. Детектив Джім Лоузі вдруге навідався до мисливської хатки й розпитував про смерть Сканнета. Лія з порога відкидав, що знає Сканнета, й заявляв, ніби випадково опинився в готельному вестибюлі саме тієї миті. Лоузі поляскав його по плечу, а потім легенько вдарив по обличчю:

— Гаразд, морська свинко, скоро я до тебе доберуся.

Подумки Лія вже підписав Лоузі смертний вирок. Хай там що може статись, — а він знав, що його майбутнє в небезпеці, — Лія не мав сумнівів, яка доля спіткає Лоузі. Але слід бути дуже обережним. У «родини» Клерікуціо суворі правила. Ніколи не можна заподіювати шкоди службовцеві поліції.

Лія пригадав, як віз Кросса на зустріч із Філом Шаркі, колишнім партнером Лоузі. Він ніколи не вірив, що Шаркі мовчатиме, задовольнившись обіцянкою отримати в майбутньому п'ятдесят тисяч доларів. Тепер він був певен, що Шаркі розповів Лоузі про ту зустріч і, можливо, бачив, як Лія сидить в автомобілі. Якщо це правда, то Кроссові і йому самому загрожує велика небезпека. Лія, власне, не повірив Кроссовому твердженню, службовці поліції тримаються купи, наче мафіозі. Вони мають свій власний закон омерти.

Лія взяв двох солдатів і поїхав від мисливської хатки в Санта-Моніку, додому до Філа Шаркі. Дія був певен, що, лише поговоривши з Шаркі, він дізнається, чи розповів той Лоузі про Кроссів візит.

Біля будинку Шаркі не було ні душі, тільки на моріжку видніла покинута газонокосарка. Але гаражні двері були відчинені, всередині стояла машина, і Дія підійшов бетонованою доріжкою до дверей і подзвонив. Жодної відповіді. Лія дзвонив далі. Натис на ручку, двері були незамкнені, тепер треба вибирати. Заходити чи негайно піти? Кінчиком краватки Лія стер відбитки своїх пальців з дверної ручки та дзвоника, зайшов до невеличкого передпокою й голосно гукнув Шаркі. Жодної відповіді.

Лія став ходити по будинку. В обох спальнях нікого нема, він зазирав у стінні шафи й під ліжка. Пройшов через вітальню, зазирнув під диван, підняв диванні подушки. Зайшов до кухні й побачив на терасі стіл з пакунком молока і паперовою тарілкою з недоїденим сирним бутербродом, скибку білого хліба із засохлим жовтим майонезом по краях. У кухні були оббиті планками бурі двері, і Лія відчинив їх, побачивши низенький напівпідвал, своєрідну втоплену кімнату без вікон, туди вели всього дві дерев'яні сходинки. Лія спустився вниз і обійшов купу старих велосипедів. Відчинив стінну шафу з широчезними дверима. Там висів лише поліційний мундир, на підлозі стояла пара грубих чорних черевиків, а зверху на них — прикрашений тасьмою капелюх вуличного полісмена. І все.

Лія підійшов до скрині, що стояла на підлозі, й підняв віко, воно виявилось навдивовижу легке. Скриня до самого верху була напхана охайно складеними сірими ковдрами.

Лія піднявся сходами і став на терасі, дивлячись на океан. Закопати тіло в піску — очевидна дурниця, тож він відкинув цю думку. А може, хтось приїхав і забрав Шаркі? Але в такому разі для вбивці є ризик, що його побачать. Крім того, Шаркі небезпечний чоловік, щоб його можна було вбити просто так. Отже, міркував Лія, якщо він мертвий, то має бути в цьому домі. Лія притьмом повернувся до підвалу й викинув зі скрині всі вовняні ковдри. І справді, на дні скрині спершу показалась велика голова, а потім худе тіло. В правому оці Шаркі була дірка, а над нею невеличкий згусток крові, мов червона монетка. Шкіра на обличчі, що скидалась тепер на віск (смерть настала давненько), була всіяна чорними цятками. Лія як досвідчений фахівець достеменно знав, що це означає. Комусь близькому дозволили підійти дуже близько, і той вистрелив просто в око; оті цятки — сліди пороху.

Лія Вацці ретельно склав ковдри, знову прикрив ними тіло і вийшов з будинку. Він ніде не залишив відбитків пальців, але усвідомлював, що ворсинки з ковдр, певне, поприлипали до його вбрання. Треба спалити весь одяг. Черевики теж. Лія звелів солдатам завезти себе в аеропорт і, поки чекав літака на Лас-Вегас, купив нове вбрання разом із парою черевиків в одній із крамниць торговельного ряду. Потім купив багажну торбинку й поскладав туди старий одяг.

У Вегасі Лія подався в готель «Ксанаду», зняв номер і лишив Кроссові записку. Ретельно вимився в душі, знову вдягся в нове вбрання і став чекати дзвінка від Кросса. Коли Кросс подзвонив, Лія сказав, що зайде провідає його. Прихопив торбину зі старим одягом, і перші його слова до Кросса були такі:

— Ти щойно заощадив п'ятдесят тисяч.

Кросс глянув на нього й усміхнувся. Лія, що полюбляв елегантно вдягатись, купив собі барвисту сорочку, сині полотняні штани і легенький, теж синій піджак, тож скидався тепер на дрібного шулера.

Лія розповів про Шаркі й намагався виправдати свої дії, але Кросс урвав його:

— Ти в цьому ділі разом зі мною і мусив захищати себе. Але що це, в біса, означає?

— Дуже просто, — відповів Лія. — Шаркі був єдиний, хто міг указати на зв'язок Лоузі з Данте. Бо інакше то були б тільки твої слова. Данте звелів Лоузі вбити свого партнера.

— Хай йому біс, як Шаркі міг бути таким дурнем?

Лія стенув плечима:

— Він гадав, що стягне гроші з Лоузі, а потім іще й від тебе дістане п'ятдесят тисяч. Він знав, що Лоузі грає з великими ставками, бо ж і йому самому ти дав чималенькі гроші. Зрештою, він був поліцай двадцять років і міг здогадатися про це. І він ніколи не сподівався, що Лоузі, його давній партнер, уб'є його. Він і гадки не мав про Данте.

— А вони зайшли таки далеченько, — протяг Кросс.

— У такій ситуації не можна дозволити мати зайвого гравця, — пояснював Лія. — Мушу сказати, я здивований, що Данте й тут добачив небезпеку. Він, мабуть, переконав Лоузі, бо той, певне, не хотів убивати свого давнього партнера. В кожного свої сентименти.

— Тож тепер Данте контролює Лоузі. А я гадав, що Лоузі не такий поступливий.

— Ти говориш про два різні класи тварин, — мовив Лія. — Лоузі грізний, а Данте несамовитий.

— Отже, Данте знає, що я знаю про нього.

— А це означає, що я маю діяти дуже швидко, — виснував Лія.

— Це має бути «причастя», — кивнув головою Кросс. — Вони повинні зникнути.

— Невже ти гадаєш, що ми одуримо дона Клерікуціо? — засміявся Лія.

— Якщо правильно спланувати, нас ніхто не звинуватить.

Наступні три дні Лія просидів із Кроссом, розробляючи плани. За цей час він власноруч спалив своє старе вбрання в готельній печі для спалювання сміття. Кросс вправлявся, самотою заповнюючи всі вісімнадцять ямок у грі в гольф, а Лія водив для нього візок з ключками. Лія не розумів, чому ця гра така популярна в усіх «родинах». Як на нього, то було якесь дивне збочення.

Увечері третього дня Кросс і Лія сиділи на балконі апартаментів на даху. Кросс виніс бренді й гаванські сигари, і вони обоє дивилися вниз на вулицю, на людське шумовиння.

— Байдуже, хоч які вони розумні, але моя смерть так скоро після батькової скомпрометує Данте в очах дона, — говорив Кросс. — Гадаю, нам можна не поспішати.

— Але недовго, — пахкав сигарою Лія. — Тепер вони знають, що ти розмовляв із Шаркі.

— Нам треба схопити їх обох зразу. Пам'ятай, має бути «причастя». Їхніх тіл знайти не повинні.

— Ти говориш насамперед про останнє,— дорікнув Кроссові Лія. — А насамперед слід упевнитись, чи ми зможемо їх убити.

— Тут нам тяжкенько доведеться, — зітхнув Кросс. — Лоузі дуже небезпечний і обережний. Данте добрий боєць. Нам треба ізолювати їх в одному місці. Чи можна це влаштувати в Лос-Анджелесі?

— Ні, це територія Лоузі. Там він занадто грізний. Це треба робити у Вегасі.

— І зламати правила, — сумно докинув Кросс.

— Якщо це буде «причастя», то ніхто не знатиме, де їх убили, — заспокоював Лія. — І ми вже порушуємо правило, вбиваючи поліцая.

— Здається, я знаю, як заманити їх до Вегаса одночасно, — сказав Кросс і пояснив свій план Лії.

— Треба не шкодувати приманки, — погоджувавсь Лія. — Треба мати гарантію, що Лоузі й Данте приїдуть сюди тоді, коли будуть потрібні нам.

— Гаразд, — мовив Кросс, ковтнувши бренді, — тут є чим заманити. — І розповів свій план, Лія схвально закивав головою. — Їхнє зникнення буде нашим рятунком. І воно введе в оману геть усіх.

— Крім дона Клерікуціо, — застеріг Лія. — Тільки його треба боятися.