Книга 6 Смерть у Голлівуді

Розділ 10

Десять голих жіночих задів в унісон підвелися, вітаючи миготливе око кінокамери. Хоч фільм усе ще перебував у чистилищі, не знаючи, куди лежить йому шлях наступного дня, але Діта Томмі в пробному павільйоні «Мессаліни» переглядала сідниці актрис, щоб відшукати дублерську заміну задові Атени Аквітан.

Атена відмовилася зніматись оголеною, себто повністю показувати свої цицьки і гепу, дивна, як на кінозірку, скромність, але ніяка не трагедія. Діта просто знайде заміну — підставить цицьки й сідниці котроїсь із цих акторок, що вона оце переглядає.

Звичайно, актрисам Томмі роздала повні сцени з діалогами і не вимагатиме, щоб ті позували, як для порнографічних часописів. Одначе вирішальною у фільмі має стати кульмінаційна любовна сцена, коли, перекочуючись по ліжку, вони видригуватимуть своїми голими задами перед об'єктивом кінокамери.

Хореограф сексуальних сцен, що працював під її орудою, добирав їхні перекочування і вигини для сцен з головним актором — Стівом Столлінґсом.

Разом з Дітою Томмі на пробі були присутні Боббі Бенц та Скіппі Дієр. Решта присутніх — тільки зайнятий у роботі персонал. Томмі не мала нічого проти, що дивиться Дієр, але що, в дідька, тут робити Боббі Бенцові? Вона швиденько зважила, чи не попросити його звідси, але, якщо «Мессаліну» припинять знімати, то її ситуація стане дуже непевного. Тоді Бенцова прихильність була б дуже доречною.

— А що ми, власне, тут шукаємо? — з кислою міною спитав Бенц.

Хореограф сексуальних сцен, молодик на ім'я Вілліс, який до того ж керував Лос-Анджелеською балетною компанією, весело відповів:

— Найгарнішу гепу на світі. До того ж з добрими м'язами. Нам не потрібно ні пласкої, ні надто розчепіреної.

— Правильно,— погодився Бенц,— пласкі ні до чого.

— А цицьки? — спитав Дієр.

— Такі, щоб не теліпалися,— пояснив хореограф.

— Проба грудей призначена на завтра,— втрутилася Томмі. — Жодна жінка не має бездоганних цицьок і бездоганного заду одночасно, за винятком хіба що Атени, а та не хоче їх показувати.

— Кому як не тобі про це знати, Діто,— лукаво докинув Бенц.

Томмі забула про свою непевну ситуацію.

— Боббі, якби ми шукали засранця, ти підійшов би далі нікуди. Вона не захотіла тобі дати, і тому ти вважаєш її за лесбіянку.

— Годі вже, годі,— урвав її Бенц. — Маю ще йти відповідати на сотню телефонних дзвінків.

— Я також,— приєднався до нього Дієр.

— Щось не дуже віриться,— єхидно сказала Томмі.

— Діт, не будь такою безсердечною,— сказав Дієр.— Яке у мене з Боббі може бути дозвілля? Ми надто завантажені роботою, щоб грати у гольф. Дивитись кіно — для нас це робота. Часу на театр чи оперу нам нізвідки взяти. На розваги нам залишається хіба що якась годинка на добу, якщо взяти до уваги ще й час для сім'ї. А що встигнеш зробити за годину на добу? А для нас це мінімальний перепочинок серед напруженої праці.

— Агов, Скіппі, глянь-но туди,— ахнув від захвату Бенц. — Найпрекрасніша гепа, яку я будь-коли бачив!

— Боббі має рацію,— Дієр у захваті похитав головою. — Діто, це саме те, що треба. Дай їй роль.

Томмі похитала головою, не вірячи сама собі.

— Господи Ісусе! Хлопці, ви чисті недоумки,— прокоментувала вона. — Це ж чорна гепа.

— Все одно дай їй роль,— з нестримною радістю наполягав Дієр.

— Еге ж,— не відставав від нього Бенц,— Мессаліниної рабині-ефіопки. Але як вона, в біса, опинилася на пробі?

Діта Томмі здивовано зміряла поглядом обох чоловіків. Два кінодіячі з найвпливовіших, їм треба відповідати на сотню телефонних дзвінків, а вони поводять себе як підлітки, яким кортить спізнати перший оргазм.

— Коли ми даємо запрошення на ролі,— спокійно розтлумачила Діта,— нам заборонено уточняти, що потрібні саме білі сідниці.

— Я хочу зустрітися з цією дівчиною,— сказав Бенц.

— Я також,— не відстав від нього Дієр.

Всій цій розмові, з'явившись у павільйоні, поклав край Мело Стюарт. Його обличчя сяяло тріумфальним усміхом.

— Ми всі можемо знову братися до роботи,— повідомив він. — Атена повертається на знімальний майданчик. Її чоловік, Боз Сканнет, повісився. Боз Сканнет вийшов з екрана.

Сказавши це, він плеснув у долоні, як це завжди роблять члени знімальної групи, коли актор завершує роботу у фільмі, тобто закінчується його роль. Скіппі і Боббі плеснули слідом за ним. Діта Томмі дивилась на усіх трьох з огидою.

— Вас двох терміново хоче бачити Елі,— сказав Мело,— не вас, Діто,— він винувато усміхнувся. — Там буде суто ділова розмова, ніяких творчих рішень.

Чоловіки подалися з пробного павільйону геть.

Коли вони пішли, Діта Томмі закликала дівчину з красивою гепою до свого автомобільного причепу. Дівчина була дуже гарненька, радше по-справжньому чорна, ніж схожа на засмаглу. Трималася з зухвалою жвавістю, що Діта визначила як природний хист, а не як акторську маску.

— Я даю вам роль рабині-ефіопки при імператриці Мессаліні,— почала звіддалік Діта. — Одна реприза із словами, але ми будемо в основному показувати ваш зад. На жаль, для дублювання міс Аквітан нам потрібний білий зад, а ваш надто чорний, інакше сцена дісталась би вам. — Діта приязно всміхнулася дівчині. — Фалена Фант, дуже сценічне ім'я.

— Яке вже є,— сказала дівчина. — Дякую. І за компліменти, і за роль.

— Ще одна справа,— продовжувала Діта. — Наш продюсер, Скіппі Дієр, вважає, що у вас найгарніший на світі зад. Тієї ж думки дотримується містер Бенц, президент і виконавчий голова студії. Вони до вас звернуться.

Фалена Фант зухвало й лукаво посміхнулась до неї.

— А якої думки ви самі? — спитала вона.

Діта Томмі стенула плечима.

— Зади мене не так дуже цікавлять, як чоловіків. Про вас у мене склалася думка як про привабливу і дуже здібну актрису. Доволі, як на мене, здібну, щоб доручити вам у фільмі більше, ніж одну репризу. І якщо сьогодні увечері ви завітаєте до мене додому, ми зможемо поміркувати про вашу кар'єру. Запрошую на вечерю.

Того вечора, після проведених Дітою Томмі й Фаленою Фант двох годин у ліжку, Діта приготувала вечерю, і між ними зайшла розмова про Фаленині перспективи на успіх.

— Все буде прекрасно,— почала Діта,— одначе, гадаю, відтепер нам слід бути просто друзями і цей вечір тримати в таємниці.

— Звичайно,— погодилась Фалена. — Але всі знають, що ви лесбі. Вам сподобалась моя чорна дупа? — Її губи розтягнулись у посмішці.

Слово «лесбі» Діта пропустила повз вуха. Це було зумисне зухвальство, щоб відомстити за нібито відмову.

— Хай там чорна, біла, зелена чи жовта, але гарнезна гепа,— сказала вона. — А от талант у вас справжній. Якщо я зніматиму вас у своїх фільмах, належного визнання свого таланту ви не доможетесь. Я ж ставлю по одному фільму за два роки. Вам належало б працювати інтенсивніше. Більшість режисерів чоловіки, і коли вже комусь такому, як ви, дають роль, то завжди сподіваються, що зможуть переспати з вами. А коли вважатимуть, що ви лесбі, то передумають.

— Кому там потрібні режисери, коли у мене в резерві продюсер і голова студії?— весело заперечила Фалена.

— Вам у першу чергу,— пояснила Діта. — Всі інші можуть дати вам хід, одначе режисер може просто вирізати вас із стрічки під час монтажу. Або може відзняти так, що і виглядатимете, і звучатимете далі вже нікуди.

Фалена зажурено похитала головою.

— Я маю побувати в ліжку з Боббі Бенцом, Скіппі Дієром, вже побувала з вами. Чи це так конче потрібно? — Її очі дивилися широко й невинно.

Цієї миті Діта й справді любила її. Перед нею сиділа дівчина, яка навіть не намагалася вдавати обурення.

— Від сьогоднішнього вечора я отримала величезну насолоду,— призналася Діта. — Ви торкнулися якраз потрібної струни.

— Що там казати, я ніколи не розуміла тієї метушні, що люди здіймають довкола сексу,— мовила Фалена. — Не бачу тут жодних ускладнень для себе. Наркотики не про мене. Пити багато не п'ю. Мушу ж я хоч трохи поразважатись.

— Прекрасно,— похвалила Діта,— тепер продовжимо про Дієра та Бенца. Дієр — більш слушний вибір, і я поясню чому. Дієр закоханий сам у себе і любить жінок. Для вас він зробить щось справді реальне. Підшукає хорошу роль, він досить розумний, щоб розгледіти ваш талант. А от Бенц не любить нікого, за винятком Елі Мерріона. До того ж він позбавлений смаку, не має ока на таланти. Бенц підпише з вами студійний контракт і залишить саму на себе нидіти. Так він чинить із власною дружиною, щоб та йому не докучала, їй перепадає багато роботи за добрі гроші, одначе виграшної ролі не дістається ніколи. Скіппі Дієр, якщо він кого любить, дещо зробить і для кар'єри.

— Звучить трохи бездушно,— зауважила Фалена.

Діта поплескала її по руці.

— Не брешіть мені. Хоч я лесбі, але також жінка. І я знаю акторів. Вони, байдуже, чоловіки чи жінки, щоб піднятися по сходах, підуть на все. Ми всі граємо на великі ставки. Чи ви маєте бажання з дев'ятої до п'ятої працювати в Оклахомі, чи вам хочеться стати кінозіркою і мешкати в Малібу? В анкеті я вичитала, що вам двадцять три роки. З скількома ви вже переспали?

— Вас також рахувати? — уточнила Фалена. — Мабуть, з п'ятдесятьма. Але з усіма тільки заради забави,— додала вона з глузливою винуватістю.

— Отже, коли буде ще кілька, це вас не травмуватиме,— зробила висновок Діта. — І, хтозна, може, й для них це буде якась забава.

— Знаєте,— сказала Фалена,— я б ніколи на таке не зважилась, якби не була така впевнена, що стану зіркою.

— Ну звісно! — підтримала Діта. — Ніхто з нас так би не робив.

— І ви самі? — розсміялася Фалена.

— Іншого вибору у мене не було,— зізналася Діта. — Так чинити мене змушував тільки мій всесильний талант, він набагато дужчий за мене.

— Біднесенька,— пошкодувала її Фалена.


На студії «Лоддстоун» Боббі Бенц, Скіппі Дієр і Мело Стюарт відбували нараду з Елі Мерріоном у його кабінеті. Бенц нетямився від люті.

— Цей дурний прутень залякує всіх до смерті, а потім накладає на себе руки.

— Мело,— звернувся Мерріон до Стюарта,— ваша клієнтка, гадаю, повертається назад до роботи?

— Звичайно,— відповів Мело.

— У неї немає додаткових вимог, їй не потрібно додаткового заохочення? — допитувався Мерріон рівним, крижаним голосом. Вперше Мело Стюарт усвідомив, що Мерріон розлючений.

— Ні,— відповів Мело,— вона готова розпочати роботу завтра.

— Прекрасно,— подав голос Дієр. — Нам ще вдасться не перебрати кошторис.

— Я хочу, щоб усі ви позатикали пельки і вислухали мене,— різко урвав Мерріон. І цей грубий окрик, такий безпрецедентний для Елі, змусив усіх заніміти.

Мерріон продовжував говорити звичним для нього негучним і приємним голосом, та ні в кого не залишалось жодного сумніву, що він розгніваний.

— Скіппі, яка нам, у біса, користь, що картина вкладається в кошторис? Вона нам уже не належить. Ми запанікували і допустилися грубої помилки. Всі ми винні. Картина належить не нам, а сторонній людині.

— «Лоддстоун» заробить купу грошей на прокаті,— подав голос Скіппі Дієр. — І вам перепадуть відсотки від прибутків. Ця оборудка, попри все, досить-таки вигідна.

— Але ж Де Лена матиме з того більше, ніж ми,— урвав його Бенц. — Це несправедливо.

— Річ у тому, що той Де Лена навіть пальцем не поворухнув, щоб вийти із скрутного становища,— сказав Мерріон. — Звичайно, наша студія має якісь там юридичні підстави, щоб повернути фільм назад.

— Правильно,— підхопив Бенц. — Пішов він до біса. Подаємо в суд.

— Спробуємо налякати його судом,— уточнив Мерріон,— а відтак запропонуємо угоду. Ми повертаємо йому гроші плюс десять відсотків від фактичних витрат.

— Елі,— розсміявся Дієр,— Моллі Флендерс не дасть йому погодитись на ваші пропозиції.

— Переговори поведемо з Де Леною напряму,— сказав Мерріон. — Гадаю, що зможу його переконати. — Якусь мить він помовчав. — Я телефонував йому, як тільки про все довідався. Незабаром він буде тут. І, знаєте, у нього є деякі переваги. Те самогубство надто грає йому на руку. Я не думаю, щоб він надто переймався можливим скандалом через судовий процес.


Кросс Де Лена, сидячи в апартаментах на даху готелю «Ксанаду», читав газетне повідомлення про смерть Сканнета. Все виходило бездоганно. Чистий випадок самогубства, дві прощальні записки при покійному це підтверджували беззаперечно. Для кримінальних експертів жодної можливості запідозрити підробку: Боз Сканнет не залишив по собі надто багато написаного від руки, а Леонард Cocca був фахівцем високого класу. Наручники на Сканнетових руках і ногах спеціально добирали не затісні, і від них не залишилося жодних слідів. Лія Вацці свою справу знав.

Першим був телефонний дзвінок, якого Кросс сподівався. Джорджіо Клерікуціо викликав його в «родинний» особняк у Дестам. Кросс ще тішив себе марними сподіваннями, що Клерікуціо нічого не знатимуть про вчинене.

Другий дзвінок надійшов Кроссові від Елі Мерріона з проханням прибути в Лос-Анджелес без юриста. Кросс пообіцяв бути. Одначе перед тим, як покинути Лас-Веґас, він все ж зателефонував Моллі Флендерс і повідомив їй про розмову з Мерріоном. Вона аж знетямилася від люті.

— Слимаки смердючі! Я зустріну вас в аеропорту і поїдемо разом. Голові студії ніколи не кажіть навіть «доброго ранку», якщо з вами немає юриста.

Коли вони удвох з'явилися на студії «Лоддстоун» у кабінеті Мерріона, то зрозуміли, що не все гаразд. Четверо присутніх там дивилися так насуплено й грізно, наче збиралися їх скрутити.

— Я вирішив узяти з собою юриста,— звернувся Кросс до Мерріона. — Гадаю, ви не матимете нічого проти.

— Воля ваша,— не заперечував Мерріон. — Я тільки хотів застерегти вас від можливих ускладнень.

— Справа набуває справді цікавого повороту,— сердито і з кам'яним обличчям подала голос Моллі Флендерс. — Ви хочете, щоб вам повернули картину, але контракт непробивний.

— Маєте рацію,— погодився Мерріон. — Та ми все ж покладаємося на Кроссове розуміння порядності у грі. Він нічого не зробив для того, щоб ми вийшли зі скрутного становища, тоді як студія «Лоддстоун» вклала багато часу й значні кошти, творчий талант, без чого цей кінофільм взагалі б не з'явився на світ. Кросс отримає свої гроші назад. Ще йому дістануться десять відсотків від фактичних видатків нетто, і ми поблажливо, з розумінням будемо ставитися до визначення цих реальних видатків. Так що він нічим не ризикуватиме.

— На ризик він пішов, і це все вже позаду,— правила своєї Моллі. — Ваша пропозиція просто образлива.

— Тоді нам доведеться звернутися до суду,— сказав Мерріон. — Кроссе, я впевнений, що вам це так само не з руки, як і мені. — Він усміхнувся Кроссові. Це була лагідна усмішка, яка надала його горилоподібній фізіономії ангельського виразу.

— Елі, в суд ви подаєте по двадцять разів на рік,— як з ланцюга зірвалася Моллі,— свідчите під присягою і щоразу посилаєтесь на таку маячню, як оце тепер. — Вона обернулась до Кросса і додала: — Тут нам нічого робити.

Але Кросс знав, що тривалий судовий процес він дозволити собі не може. Дуже слушна Сканнетова смерть одразу ж після того, як Кросс купив кінофільм, привернула б до себе надто пильну увагу. Почнуть винишпорювати про нього все що можуть і не можуть, змалюють усе в такому світлі, що він стане надто помітною постаттю, а саме такого дон ніколи не схвалював. Жодного сумніву, що Мерріон усе це передбачив наперед.

— Ні, посидьмо ще,— вгомонив Кросс Моллі. Відтак він звернувся до Мерріона, Бенца, Скіппі Дієра і Мело Стюарта: — Якщо в мій готель приходить гравець, на власний ризик робить великі ставки і виграє, я повністю виплачую виграш. Я не відбуваюся обіцянками, що колись чесно з ним розрахуюся. А ви, панове, саме цим тут займаєтеся. Чому б вам не поглянути на справу з такого боку?

— Це виробництво, а не азартні ігри,— презирливо кинув Бенц.

Мело Стюарт заспокійливо пояснив Кроссові:

— За скромними підрахунками, на своїй інвестиції ви заробите десять мільйонів доларів. Безперечно, з нашого боку це порядно.

— Навіть ні до чого не приклавши рук,— уточнив Бенц.

Тільки Скіппі Дієр, здавалося, був на його боці.

— Кроссе, ви заслуговуєте на більше, але те, що вам пропонують, краще, ніж судова тяганина, ризик програти. Нехай цей кінофільм собі йде, а ми з вами візьмемося за інший уже поза студією. І я вам обіцяю, що ви будете на коні.

Кросс знав, наскільки важливо було не збитися на погрозливий тон.

— Мабуть, ви маєте рацію,— поступливо посміхнувшись, сказав Кросс. — У кінобізнесі я ні з ким не маю охоти псувати взаємин, а десять мільйонів прибутку — непоганий початок. Моллі, подбайте про папери. А тепер мені слід ще встигнути на літак, отже, даруйте, будь ласка. — Він вийшов з кабінету, Моллі слідом за ним.

— У суді ми зможемо виграти,— дорікнула вона вже наодинці.

— Суду я не хочу,— з притиском сказав Кросс. — Складіть угоду.

Моллі пильно подивилась на нього, а вже відтак сказала:

— Гаразд, але я візьму більше як десять відсотків.


Коли наступного дня Кросс з'явився в особняку в Дестамі, дон Доменіко Клерікуціо, його сини Джорджіо, Вінсент і Петі, а також онук Данте вже чекали на нього. Вони снідали в саду, на сніданок були різні холодні італійські шинки та сир, величезний дерев'яний таріль салату, довгі буханці хрусткого італійського хліба. Окремо для дона стояла тарілка натертого сиру. Поки всі їли, дон цілком буденно спитав:

— Кроччіфіксіо, ми чули, що ти взявся за кінобізнес? — він зробив паузу, щоб пригубити червоного вина. Відтак набрав повну ложку натертого італійського пармезану.

— Так,— відповів Кросс.

— Чи правда, що ти заклав частину своїх акцій готелю «Ксанаду», щоб фінансувати кінофільм?— спитав Джорджіо.

— Маю на це право,— відповів Кросс. — Зрештою, я ж ваш брульйоне на Заході. — Він засміявся.

— Саме «брульйоне»,— уточнив Данте.

Дон докірливо зиркнув у бік онука. Кроссові ж сказав:

— Ти взявся за дуже поважну справу, не порадившись із «родиною». Хочеш бути розумний сам по собі. Та найбільше непокоїть те, що ти вдався до насильства, яке може потягти за собою гостру реакцію з боку влади. А на таке, правила тут однозначні, тобі слід було мати нашу згоду або ж робити як знаєш і самому відповідати за наслідки.

— До того ж ти скористався «родинними» резервами,— суворо додав Джорджіо, — мисливською хатиною у Сьєррі. Ти залучив Дію Вацці, Леонарда Соссу і Полларда з його охоронною службою. Звичайно, на Заході вони під твоєю орудою, але ж водночас вони належать до ресурсів «родини». На щастя, все обійшлося гладко, а якби щось стряслося? Ми всі влипли б у прикру ситуацію.

— Та знає він усе це,— нетерпляче перебив дон. — Питання тільки заради чого? Племіннику, кілька років тому ти попросив, щоб тебе увільнили від тієї прямої роботи, яку мусять виконувати деякі чоловіки. Я погодився попри те, що високо тебе ціную. А тепер ти повернувся до того заради власної вигоди. Щось це не подобає на улюбленого племінника, за якого я завжди тебе мав.

Із сказаного Кросс утямив, що дон ставиться до нього прихильно. До того ж Кросс добре усвідомлював, що не можна казати правди про те, що його спокусила Атенина краса, бо такої причини аж ніяк не сприймуть за вагому, насправді таке пояснення сприймуть радше за безчестя. Цілком ймовірно, що воно стане фатальним. Що може бути непростимішим, ніж те, що захоплення чужою жінкою переважило відданість і вірність «родині» Клерікуціо? Тому він ретельно зважував свої слова.

— Я побачив нагоду заробити великі гроші,— почав Кросс,— побачив шанс утвердитися в новому бізнесі. І для мене особисто, і для «родини». Справу, яку можна було б використати для обертання чорних грошей у білі. Вирішувати був змушений без зволікань. Звичайно, мені й на думку не спадало тримати все в таємниці, доказом моїх слів служить те, що я скористався «родинними» ресурсами, тобто знав, що ви неодмінно про все довідаєтеся. До вас я хотів прийти, коли справа буде зроблена.

Дон усміхався, коли лагідно спитав:

— А справа таки зроблена?

Кросс миттю збагнув, що дон знає усе.

— Виникла інша проблема,— поспішив сказати Кросс і пояснив суть нової угоди, укладеної з Мерріоном. Кросс здивувався, почувши доновий регіт.

— Ти вчинив абсолютно правильно,— похвалив дон. — Судовий процес міг обернутися на катастрофу. Нехай собі святкують свою перемогу. Але що за мерзотники! Дуже добре, що ми завжди трималися віддалік від цього бізнесу. — Якусь мить він помовчав. — Принаймні свої десять мільйонів ти заробив. То чималенькі гроші.

— Не зовсім так,— заперечив Кросс. — П'ять для себе і п'ять для «родини», само собою зрозуміло. Не гадаю, що нам слід так легко здавати позиції. Маю деякі задуми, але там мені потрібна допомога «родини».

— Тоді нам варто помізкувати про вищі відсотки,— подав голос Джорджіо. Кросс подумав: «Він, як і Бенц, вічно зазіхає на більше».

— Спочатку убий ведмедя,— нетерпляче урвав його дон,— а потім будемо ділити шкуру. Даємо тобі, Кроссе, «родинне» благословення. Затям тільки одне: повне узгодження всіх крутих справ, за які берешся. Розумієш мене, племіннику?

— Розумію,— проказав Кросс.

Із Дестама він відбував із легким серцем. Дон виявив свою прихильність.


Дон Доменіко Клерікуціо, маючи вже за вісімдесят років, все ще врядував своєю імперією. Тобто світом, який він створив важкими зусиллями і дорогою ціною, і тому відчував за собою право врядувати.

У поважному віці, коли більшість людей обсідають думки про неуникненні колись гріхопадіння, коли їх бере жаль за загубленими мріями і навіть діймають сумніви у власній правоті, дон все ще був так само непорушний в усвідомленні власних чеснот, як і в чотирнадцятирічному віці.

Дон Клерікуціо суворо дотримувався власних переконань, суворим був і його суд. Господь сотворив світ, сповнений небезпек, а рід людський зробив його ще більш небезпечним. Господній світ був в'язницею, у якій людині належало заробляти на щоденний кусень хліба, а її ближні були найближчими звірюками, кровожерними і безжалісними. Дон Клерікуціо пишався тим, що йому вдавалося боронити своїх улюбленців на їхній життєвій стежині.

Дон відчував задоволення, що в своєму поважному віці йому вистачало волі виносити смертні вироки своїм ворогам. Звісно, він їм прощав, хіба він не християнин, у власному домі якого була свята каплиця? Та прощав він своїх ворогів так само, як Господь прощає всіх людей, присудивши їм неминучу смерть.

У світі, створеному доном Клерікуціо, його шанували. Власна родина, тисячі мешканців Бронкського анклаву, всі брульйоне, що заправляли на своїх територіях і довіряли йому свої гроші, а коли мали клопоти з формальним суспільством, то приходили просити його втручання. Вони знали, що дон справедливий. Що в хвилину потреби, хвороби чи яких клопотів вони могли звернутися до нього, і він допоможе їм у біді. І тому його любили.

Дон знав, що любов, хоч яка глибока, не надто надійне почуття. Любов у жодному разі не гарантує вдячності, не гарантує послуху, не встановлює гармонії в цьому прикрому світі. Ніхто не розумів цього глибше за дона Клерікуціо. Для здобуття справжньої любові треба, щоб тебе боялися. Любов сама по собі — мізерія, ніщо, якщо за нею не стоять вірність і послух. Який йому з тієї любові пожиток, коли в ній відсутнє визнання його принципів?

Адже дон відповідає за їхнє життя, він — підмурівок їхнього добробуту, а від своїх обов'язків дон ніколи не дозволяв собі ухилятися. Тому й змушений був бути суворим у своїх присудах. Коли хтось його зраджував, коли хтось розхитував непорушність його світу, той мав бути покараний і спинений, навіть якщо це означало смертний вирок. Тоді вже не місце було жодним посиланням на причини, жодним пом'якшуючим обставинам, жодним благанням про милосердя. Як покладено, так має бути зроблено. Якось Джорджіо, рідний син, назвав його старосвітським. Він спокійно погодився, бо інакше бути не могло.

Тепер йому слід багато що обміркувати. За всі ці двадцять п'ять років по війні з Сантадіо він усе планував добре. Був далекоглядний, лукавий, брутальний у разі потреби і милосердний, коли милосердя не могло зашкодити. А тепер «родина» Клерікуціо доп'ялася до вершини могутності і, здається, могла не боятися прямих ударів. Незабаром вона розчиниться в структурах законослухняного суспільства і стане невразливою.

Але ж дон Доменіко вижив не тому, що слабував на оптимістичну короткозорість. Він умів помітити зловорожий бур'ян ще до того, як його пагін виткнеться на поверхню грядки. А тепер небезпека загрожувала зсередини — підростання Данте, його перехід у зрілий вік відбувалися не зовсім так, як би це донові подобалось.

А тут ще Кросс, збагачений Ґроневельтовим спадком, брався за вагомі справи на власний розсуд, без пильного ока «родини». Цей молодик почав так блискуче, майже став «фахівцем», як і його батько Піппі. Відтак у справі з Вірджініо Баллаццо став надто перебірливий. Після того як «родина» увільнила його від оперативних обов'язків через м'якосердість, він відійшов на терени особистих інтересів і стратив того Сканнета. Без дозволу самого дона. Одначе дон Клерікуціо дозволив собі заплющити очі на ці вчинки — рідкісні для нього сентименти. Кросс намагався вийти з цього світу й пристати до іншого. Хай у цих вчинках були чи могли бути зерна зрадництва, дон Клерікуціо поставився до них з розумінням. Та все ж, якщо розглядати Піппі і Кросса разом, то це — загроза для «родини». Зрештою, Дантова ненависть до Де Лени не була для дона таємницею. Піппі був надто розумний, щоб також цього не бачити, а Піппі — небезпечна людина. Попри всю його доведену вірність ока з нього не слід спускати.

Донова терплячість пояснювалася симпатією до Кросса і любов'ю до Піппі, його давнього і відданого солдата, сина його сестри. Хай там як, у їхніх жилах текла кров Клерікуціо. Його справжнім набагато більшим клопотом була небезпека, якою став для «родини» Данте.

Для Данте дон Клерікуціо був ніжним і люблячим дідусем. Вони удвох були дуже близькі, поки хлопцеві не виповнилось десь років з десять, і настала мить якогось певного розчарування. Дон спостеріг за хлопцем тривожні для нього риси вдачі.

У десять років Данте був балакучою дитиною з підступним гумором. Любив спорт, мав прекрасну координацію рухів. Любив поговорити, особливо з рідним дідом, а ще провадив довгі потаємні розмови зі своєю матір'ю, Розою-Марією. Та коли йому минуло десять — звідки тільки взялися у нього та зловтіха і та брутальність? З однолітками він бився з невластивою цьому вікові затятістю. Дівчат піддражнював безжалісно і з хтивою невинністю, котра шокувала, хоч і виглядала кумедно. Він мучив тваринок,— як на хлопчаків, то не надто значуща ознака, дон про це знав,— та одного разу він намагався втопити меншого хлопчика в шкільному плавальному басейні.

Не те щоб дон брав такі речі близько до серця. Зрештою, діти — самі по собі тварини, і цивілізацію їм слід втовкмачувати в мозок і нижче спини. Бували діти й схожі на Данте, які виростали і ставали святими. Що найдужче непокоїло дона, так це онукова балакучість, його нескінченні розмови з мамою, та понад усе — невеличкі вияви непослуху до самого дона.

Мабуть, дона також непокоїло і викликало подив перед капризами природи те, що у віці п'ятнадцять років Данте перестав рости. Він так і залишився зростом п'ять футів і три дюйми (сто шістдесят сантиметрів). Збирався навіть лікарський консиліум, який дійшов висновку, що найбільше Данте підросте ще на три дюйми, а не до звичних у роду Клерікуціо шести футів. Куций Дантовий зріст дон розцінив як недобрий знак, так само він розцінював народження близнят. Дон уважав, що позаяк народження вже само по собі чудо Господнього благословення, то близнята перебирають міру. У Бронкському анклаві один солдат став батьком трійні, і дон, справді наполоханий, купив їм у Портленді, штат Орегон, бакалійну крамничку — добрий заробіток, але окремо від усіх. Ще дон мав упередження до ліваків і до заїк. Хто б що не казав, але це могло бути недобрим знаком. Данте був шульгою від народження.

Та навіть усе це взяте докупи не змогло б дона втомити від свого онука або ж пригасити його прихильності. Будь-хто його крові мав природне право на всепрощення. Одначе з віком Данте все більше вступав у протиріччя з доновими мріями про його майбутнє.

На шістнадцятому році Данте покинув учитися й негайно запхав носа до «родинних» справ. Він працював на Вінсента в його ресторані. Як офіціанта його цінували і йому перепадали щедрі чайові за швидкість, звинність і дотепність. Коли ця робота наскучила, Данте два місяці працював на Джорджіо в його конторі на Уолл-стрит, одначе і ця робота видалась йому нудною, та й здібностями він не відзначався, попри всі серйозні намагання Джорджіо навчити його премудрощів та уміння розбагатіти за рахунок паперової праці. Насамкінець Данте осів у будівельній компанії Петі і йому сподобалось працювати із солдатами анклаву. Хизувався власним тілом, на якому все більше й більше наростали м'язи. Та на всіх цих роботах він, що дон відзначив з гордощами за свого онука, певною мірою перейняв деякі риси вдачі своїх трьох дядьків. Він відзначався Вінсентовою прямотою, холоднокровністю Джорджіо і жорстокістю Петі. Десь на тому відтинку шляху сформувалася його особистість, те, чим він був насправді: лукавий, підступний, нещирий, одначе з почуттям гумору, яке могло підкупити. Саме тоді він почав носити свої ренесансні капелюхи.

Ті капелюхи,— ніхто не знав, звідки вони у нього бралися,— були зроблені з кольорової з веселковим відблиском нитки, деякі з них круглі, деякі — прямокутні, і на голові у нього вони гуляли в різні боки, наче по воді. Здавалося, що з таким капелюхом на голові він ставав ставніший і більш симпатичний. Частково тому, що вони нагадували головні убори блазнів і цим якось обеззброювали, частково тому, що узгоджували під собою його двоїсту натуру. Капелюхи йому пасували. Маскували волосся, кольору воронового крила і лискуче, як у всіх Клерікуціо.

Якось у кабінеті, де світлина Сільвіо все ще висіла на почесному місці, Данте запитав свого діда:

— Як він помер?

— Нещасний випадок,— коротко відбувся дід.

— Він був твоїм улюбленим сином, чи не так? — далі допитувався Данте.

Все це викликало донове занепокоєння. Адже Данте було тільки п'ятнадцять років.

— Звідки це ти взяв? — поцікавився дон.

— Бо він покійник,— з лукавою посмішкою відповів Данте, і донові потрібно було кілька секунд, щоб збагнути, що цей шмаркатий підліток дозволив собі зухвалий жарт.

Дон також знав, що Данте никав і нишпорив у його робочому кабінеті, поки сам дон вечеряв унизу. Це його не тривожило, бо діти завжди цікавляться минулим, а дон ніколи не довіряв паперові щось таке, що могло б виказати будь-яку інформацію. Десь у закутку мозку у дона була величезна шкільна дошка, на якій крейдою записувалась вся інформація включно з повним переліком усіх гріхів та доблестей тих, хто був для нього найдорожчий.

Та що більше дон втомлювався від Данте, то навіть більше виказував йому свою прихильність, даючи хлопцеві зрозуміти, що той був одним із спадкоємців. А наганяї та вичитування хлопець мав від своїх дядьків, у першу чергу від Джорджіо.

Нарешті дон втратив будь-яку надію залучити Данте до входження в законослухняне суспільство і тому дав дозвіл, щоб Данте стажувався на «молота».


Дон почув голос своєї дочки, Рози-Марії, яка кликала його вечеряти на кухню, де вони зазвичай їли, коли залишались тільки удвох. Він зайшов, сів на стілець перед величезною барвистою мискою макаронів, схожих кольором на ангельське волосся, обкладених помідорами і свіжими васильками з власних грядок. Вона поклала перед ним срібну миску з натертим сиром, сир був дуже жовтий, що служило доказом його пікантної пряності. Сама Роза-Марія сіла навпроти. Була весела й радісна, і її добрий настрій порадував дона. Цього вечора не мав би статися один з тих жахливих нападів. Вона була такою, якою її звикли бачити перед війною з Сантадіо.

Якою трагедією обернулась одна з його небагатьох помилок, та сама, що стала підтвердженням істини, що перемога не завжди буває перемогою. Та кому могло в ті часи спасти на думку, що Роза-Марія назавжди залишиться удовою? Дон вірив, що закохані завжди закохуються знову. А в цю хвилину він відчував величезний приплив тепла до своєї доньки. От вона б пробачила Данте його дрібні грішки. Роза-Марія перехилилася через стіл і ніжно пригладила донове скуйовджене волосся.

Він набрав повнезну ложку натертого сиру й відчув на яснах його різкий пряний смак. Надпив вина й дивився, як Роза-Марія відрізає шматок від овечого стегна. Вона поклада йому на тарілку три брунатні картоплини, що лисніли від жиру. У його вічно заклопотаній голові запанував спокій. Кого ще шанують більше за нього?

Був у такому доброму настрої, що піддався на умовляння Рози-Марії вдруге за цей тиждень посидіти разом з нею перед телевізором.

Після чотирьох годин телеекранних жахіть він сказав Розі-Марії:

— Як можна жити в такому світі, де всі роблять, що кому заманеться? І нікого не покарає ні Господь, ні людина, і ніхто не хоче чесно заробляти собі на хліб? Чи справді існують такі жінки, для яких перша-ліпша примха — закон? Чоловіки — такі дурноверхі слабодухи, що піддаються щонайменшій забаганці, щонайменшій нагоді ощасливити себе? Де ті чесні батьки сімейств, які працею заробляють на хліб, які думають тільки про те, як найпевніше захистити власних дітей від лихої долі та напастей світу? Де ті люди, які розуміють, що шматок сиру, склянка вина, тепла домівка в кінці робочого дня — достатня винагорода? На яку метушню перетворюють вони життя? — дон погладив доччине волосся і зневажливо махнув рукою в бік екрана. Він вирік: — Та хай усі вони підуть на дно океану! — Відтак наостанок виголосив перед дочкою ще одну свою мудрість: — Кожний несе відповідальність за все, що робить.


Тієї ночі, самотою у своїй спальні, дон вийшов на балкон. Всі будинки всередині огорожі були яскраво освітлені, він чув лункі удари тенісних м'ячів на корті і бачив гравців у сяйві панельних прожекторів. Так пізно діти надворі вже не гралися. Бачив охоронців на брамі й довкруг будинку.

Він міркував, до яких кроків слід було б удатися, щоб запобігти майбутній трагедії. Його заливала хвиля любові до дочки та онука, саме такі речі винагороджували й робили доцільним старі літа. Йому просто слід би краще подбати про їхній добробут і безпеку. Від цієї думки він розлютився сам на себе: з якої це рації він в усьому бачить трагедію? В своєму житті він зміг вирішити всі проблеми, дасть раду і цій.

Та все ж у доновій голові снували різні плани. Дон подумав про сенатора Вейввена. Вже скільки років він давав цій людині мільйони доларів на пропихання закону про легалізацію азартних ігор! Одначе сенатор виявився слизьким в'юном. Дуже зле, що Ґроневельта вже немає в живих; Кроссові та Джорджіо бракує вміння та досвіду, щоб підштовхувати сенатора. Мабуть, імперії азартних ігор так і не вдасться стати на ноги.

Потім він подумав про свого давнього приятеля Девіда Редфеллоу, що так затишно влаштувався в Римі. Мабуть, саме час повернути його назад у «родину»? Все це дуже добре, що Кросс такий поблажливий до своїх голлівудських партнерів. Зрештою, він молодий, не знає, мабуть, що одна-єдина ознака слабкості може виявитись фатальною. Дон вирішив, що викличе Девіда Редфеллоу з Рима, щоб той якось зарадив із тим кінобізнесом.

Розділ 11

Через тиждень після смерті Боза Сканнета Кросс отримав через Клавдію запрошення від Атени Аквітан повечеряти з нею в будинку в Малібу.

Літаком Кросс дістався з Вегаса до Лос-Анджелеса, взяв напрокат автомобіль і, коли сонце вже мало ось-ось зануритися в океан, був перед прибрамною сторожкою в Малібу. Спеціальну охорону навколо особняка вже зняли, хоч у будиночку для гостей все ще сиділа секретарка, яка після перевірки натиснула на кнопку й впустила Кросса всередину. Видовженим палісадом Кросс дійшов до будинку на березі. Там усе ще була невеличка на зріст служниця-латиноамериканка, яка провела його у вітальню кольору морської води, що її, здавалося, мало не омивали хвилі Тихого океану.

Атена вже чекала, і була вона навіть вродливіша, ніж він пам'ятав її. В зеленій блузці й тенісних шортах, вона, здавалося, розчинялася в серпанкові над океаном і зливалася з ним. Кросс не міг одірвати від неї очей. Вітаючись, вона потиснула йому руку, а не поцілувала за голлівудським звичаєм у дві щоки. Напої вже стояли налиті, і вона подала йому склянку. Це була газована вода з лимонним соком. Вони сіли у великі кольору м'ятної зелені крісла, повернуті до океану. Призахідне сонце всіяло кімнату золотими монетами світла.

Кросса настільки бентежила Атенина краса, що він змушений був понурити голову, щоб не дивитися на неї. Золотий шолом волосся, кремова шкіра, струнке тіло повторювало лінії крісла. Кілька золотих монет, проганяючи тіні, упали на її зелені очі. Кросс відчув раптове бажання доторкнутися до неї, бути ближче до неї, обняти її.

— Я хотіла подякувати вам за те, що ви дали мені можливість залишитися в кіно.

Звук її голосу тільки додав до Кроссового збентеження. В ньому не вчувалося ні палкості, ні заохочення. Але голос був такий оксамитний, такий по-королівськи владний і разом з тим такий теплий, що Кроссові понад усе хотілося, щоб вона просто говорила далі. «Господи Ісусе, подумав він, що за чортівня?» Відчув сором за себе, що Атена мала над ним таку владу.

— Я гадав, що зможу повернути вас до роботи, зігравши на жадібності, — все ще з опущеною головою стиха сказав Кросс.

— Це якраз не належить до моїх багатьох слабкостей, — проказала Атена. Тепер вона повернула голову від океану так, щоб дивитися Кроссові просто у вічі. — Клавдія сказала мені, що студія переглянула угоду одразу ж після того, як мій чоловік наклав на себе руки. Вам доведеться віддати їм кінофільм назад і задовольнитися відсотками.

Кросс зберігав байдужий вираз. Він сподівався потамувати відчуття збентеженості.

— Мабуть, я не надто спритний підприємець, — сказав він. Йому хотілося створити враження, що він вайло.

— Ваш контракт складала Моллі Флендерс, — не відходила від теми Атена, — а вона в цій справі неперевершена. Вам варт було не поступатися.

— Тут уся справа в політиці, — стенув плечима Кросс. — Я хочу увійти в кінобізнес на постійно, і тому не хотів мати таких могутніх ворогів, як студія «Лоддстоун».

— Я могла б вам допомогти, — сказала Атена, — могла б відмовитись повертатися на зйомки.

Кросса зворушило, що вона зважилась би на таке заради нього. Він поміркував над її пропозицією. Студія могла б передати справу в суд. До того ж нестерпною була сама думка, що Атена ставилась би до нього як до боржника. А відтак йому спало на думку, що хоч Атена і красуня, та це зовсім не означає, що вона позбавлена глузду.

— І заради чого ви на це пішли б? — спитав він.

Атена підвелася з крісла і впритул підійшла до панорамного вікна. Пляж перетворювався на сірі тіні, сонце сховалося, в океані, наче в дзеркалі, відбивалися гірські хребти за її будинком і за Тихоокеанською узбережною автострадою. Вона вдивлялася в уже чорно-сині води, по яких лукавими зморшками перебігали невеличкі хвильки. Не обертаючи голови, вона проказала:

— Заради чого пішла б я на таке? — Просто я знаю Боза Сканнета краще за будь-кого іншого. І мене не обдурить навіть сотня його посмертних записок, на самогубство він би ніколи не пішов.

— Покійник — це вже покійник, — знову стенувши плечима, сказав Кросс.

— Маєте рацію, — погодилася Атена. Вона обернулась обличчям і подивилась на нього прямо. — Ви купуєте фільм, і раптом Боз, як на замовлення, кінчає самогубством. Здогадуюсь, що ви причетні до цього вбивства. — Краса її обличчя, навіть суворого і напруженого, настільки вражала Кросса, що його голос не спромігся бути таким твердим, як би йому хотілося.

— А студія? — спитав він. — Мерріон — одна з наймогутніших постатей у державі. Як щодо Бенца і Скіппі Дієра?

Атена похитала головою.

— Ті добре розуміли, що мені було від них потрібно. Не менше за вас. Але вони ні на що не зважилися, хіба що продати вам кінофільм. І їм було байдуже, чи вб'ють мене, коли картина буде закінчена, а вам ні. І я знала, що ви подасте руку допомоги, навіть коли казали, що не зможете. Коли я почула, що ви купуєте фільм, то вже точно знала, що робитимете, та, мушу признатися, не гадала, що ви зробите це так уміло.

Несподівано Атена рушила до нього, і він підвівся з крісла. Вона взяла його руки в свої. Він відчув запах її тіла, її подиху.

— Це було єдине зло, яке я будь-коли вчинила в своєму житті, — сказала Атена. — Змусила когось скоїти вбивство. Було жахливо. Я почувалась би набагато краще, якби скоїла сама. Але куди вже мені.

— Звідки у вас взялася така впевненість, що я щось робитиму? — спитав Кросс.

— Клавдія стільки мені про вас нарозповідала, — відповіла Атена. — Я зрозуміла, хто ви такий, але вона така наївна, вона ще не все дотямила. Вона гадає, що ви просто завзятий хлопець, який добре вміє давати собі раду.

Кросс раптом насторожився. Атена підводила до того, щоб він визнав свою вину. Щось таке, у чому він ніколи не признався б навіть священикові на сповіді, навіть самому Богові.

— А ще ваш погляд, — вела далі Атена. — Багато чоловіків дивились на мене таким поглядом. Не хочу видаватися нескромною, однак я знаю, що я красуня, мені всі казали про це від самого дитинства. Я завжди знала, що маю якусь владу, але ніколи не могла її по-справжньому збагнути. Не те, щоб ця влада робила мене щасливою, але я користуюся нею. Таке називають «любов'ю».

Кросс відпустив її руки.

— Чому ви так боялися свого чоловіка? Бо він міг зруйнувати вашу кар'єру?

На якусь мить в її очах промайнув страх.

— Йдеться не про кар'єру, — відповіла вона, — І йдеться не про страх, хоч я знала, що він убив би мене. У мене є глибша причина. — Вона помовчала, а потім додала: — Я можу змусити їх повернути вам кінофільм. Можу відмовитися продовжувати роботу.

— Не потрібно, — сказав Кросс.

Атена всміхнулась і сказала із світлою й веселою грайливістю:

— Тоді ми просто можемо піти разом у ліжко. Як на мене, ви дуже привабливий. Не сумніваюся, що нам буде добре.

Його першим відчуттям був спалах гніву, що вона могла подумати, нібито від неї чекають, що вона просто відкупиться. Що вона грала роль, вдаючись до своєї жіночої досвідченості, як чоловік вдався би до фізичної сили. Та насправді його збентежило те, що в її голосі, здалося йому, пролунав ледь відчутний глузливий відтінок. Поглузує з його залицянь і перетворить його чисту закоханість у просте злягання. Так нібито казала, що його кохання до неї було таким самим вдаваним, як і її почуття до нього.

— Із Бозом у мене була довга розмова, — холодно відказав він. — Я намагався дійти якоїсь згоди. Він хвалився, що мав звичку трахкати вас по п'ять разів на день, коли ви були одружені.

Йому було приємно, що сказане начебто зачепило її.

— Я не рахувала, — сказала вона,— але було доволі. Тоді мені було вісімнадцять років, і я справді любила його. Хіба не смішно, що тепер я хотіла його смерті? — Вона на секунду насупилася, а потім спитала байдужим тоном: — І про що ви ще розмовляли?

Кросс похмуро дивився на неї.

— Боз виказав мені вашу обох жахливу таємницю. Він каже, ніби ви призналися йому, що коли втікали, то поховали вашу дитину в пустелі.

Атенине обличчя перетворилося на маску, зелені очі потьмяніли. Вперше за цей вечір Кросс відчув, що вона, мабуть, не грає. Її обличчя вкрила блідість, якої не спромоглася б зобразити жодна актриса.

— І ви справді вірите, що я вбила власну дитину? — прошепотіла вона.

— Боз твердив, що ви самі йому це розповіли, — сказав Кросс.

— Я справді йому так сказала, — підтвердила Атена. — А тепер повторюю запитання: чи вірите ви, що я вбила власну дитину?

Чи буває щось нестерпніше, аніж звинувачувати гарну жінку? Кросс знав, що коли дасть правдиву відповідь, то втратить її навіки. Несподівано він лагідно обняв її.

— Ви надто гарна. Ніхто такий гарний, як ви, не міг би такого скоїти. — Віковічне схиляння чоловіків перед красою всупереч усім очевидним доказам. — Ні, — сказав він, — я не вірю, що ви вбили.

Вона на крок відступила від нього.

— Навіть якщо Боз на моєму сумлінні?

— Він не на вашому сумлінні, — заперечив Кросс. — Він сам покінчив з собою.

Атена пильно вдивлялася в його обличчя. Кросс узяв її руки в свої.

— А ви вірите, що я вбив Боза? — спитав він.

І тоді Атена всміхнулася як актриса, котра нарешті збагнула, як їй грати сцену.

— Не більше, ніж ви вірите, що я вбила свою дитину.

Вони всміхнулися навзаєм, вони проголосили одне одного невинними. Атена взяла його за руку й сказала:

— Отже, я приготую для вас вечерю, а потім підемо до ліжка. — І повела його на кухню.

«Скільки дублів вона вже зіграла в цій сцені, — ревниво подумав Кросс. — Прекрасна королева виконує домашні обов'язки як проста жінка». Він спостерігав, як Атена готує. Вона була без фартушка й робила все надзвичайно професійно. Розмовляючи з ним, нарізала овочі, вправлялася із сковорідкою, накривала на стіл. Дала Кроссові відкоркувати пляшку вина, тримаючись за його руку і притулившись до нього. Атена відзначила, як захоплено оцінював він накритий через якісь півгодинки стіл.

— В одній із своїх перших ролей я грала куховарку, тому пішла на курси, щоб уміти робити все як слід. Один критик навіть написав: «Якщо Атена Аквітан грає так само добре, як готує їжу, то бути їй зіркою».

Вечеряли вони в кухонній ніші, щоб бачити, як набігають океанські хвилі. Страви були дуже смачні: маленькі квадратики яловичини, вкриті овочами, потім салат з пряної та гострої зелені. На окремій тарелі різні гатунки сиру і теплі невеличкі буханці хліба, пухкі, як голуби. На завершення кава-еспресо з маленьким лимонним тортом.

— Вам слід було б стати кулінаром, — похвалив її Кросс. — Мій кузен Вінсент будь-якого дня взяв би вас у свої ресторани.

— О, я могла б стати ким завгодно, — жартівливо похвалилася Атена.

За вечерею вона увесь час ненароком доторкалася до нього, наче дошукувалась якогось духа в його плоті. Кожний дотик відгукувався у Кроссові бажанням відчувати її тіло на своєму. Наприкінці вечері він уже неспроможний був насолоджуватися смаком того, що їв. Нарешті з стравами було покінчено, і Атена взяла його за руку, вивела з кухні й повела двома маршами сходів у свою спальню. Робила це граційно, майже сором'язливо, майже червоніючи, так начебто була невинною нареченою, що палає нетерпінням зазнати ще незвіданого. Її акторська майстерність вражала Кросса.

Простора спальня була на верхньому поверсі, з неї у бік океану виходив невеликий балкон. На стінах висіли картини у несподівано загадкових контрастних тонах, здавалося, вони освітлювали кімнату.

Кросс і Атена стояли на балконі й дивилися, як світло з кімнати падало на пляжний пісок примарним жовтим сяйвом. Інші будинки, що примостилися понад берегом, видавали себе прямокутниками світла. Маленькі пташки, немов забавляючись якоюсь грою, дріботіли ніжками взад-вперед у такт набігаючій хвилі, тікаючи, щоб вона їх не накрила.

Атена поклала руку на Кроссове плече, обняла, іншою рукою прихилила його голову до своїх уст. Скупані теплим океанським повітрям, вони злилися в довгому поцілунку. Відтак Атена завела його в спальню.

Роздягнулася швидко, виковзнула з зеленої блузки і шортів. Її мармурове тіло спалахувало в пронизуваній місячними променями темряві. Була такою ж прекрасною, якою він собі її уявляв. Високі груди з двома стиглими малиновими ягодами, здавалося, були відлиті з цукру. Її довгі ноги, вигини стегон, світле волосся внизу лона, її абсолютна непорушність в аурі туманного океанського повітря.

Кросс пригорнув її і відчув оксамит шкіри, квітковий аромат її уст. Радісне відчуття від дотику до неї було настільки прекрасне, що він був просто безсилий робити щось інше. Атена почала знімати з нього одяг. Робила це так лагідно, пробігаючи по ньому руками так само, як він гладив її тіло. Відтак, цілуючи, потягла його на ліжко.

Кросс кохався з пристрастю, якої ніколи раніше не знав і навіть не здогадувався про її існування. Його охопила така нестримність, що Атені довелося погладити його по обличчю, щоб він став лагідніший. Не міг відірватися від її тіла навіть коли було вже по всьому. Так і лежали сплетені в обіймах, поки почали знову. Атена була навіть палкіша, ніж першого разу, так ніби йшлося про якесь змагання плоті, про якесь визнання невідворотного. Насамкінець їх здолали знемога і сон.

Кросс прокинувся тієї самої миті, коли сонце визирнуло над виднокругом. Вперше в житті відчув, що болить голова. Вийшов голий на балкон і сів у одне з солом'яних крісел. Дивився, як сонце насмішкувато й повільно вийшло з океану й почало своє круте сходження на небосхил.

Небезпечна жінка. Вбивця власної дитини, кості якої вже тліють у пустельному піску. Надто вже вправна в ліжку. Саме від такої можна сподіватися власної загибелі. Він твердо поклав ніколи більше з нею не зустрічатися.

Потім відчув Атенині руки довкруг своєї шиї, і голова сама обернулась, щоб поцілувати її. Вона була в білому пухнастому купальному халаті, а волосся трималося купи шпильками, що поблискували як самоцвіти в короні.

— Йди під душ, а я приготую тобі сніданок на дорогу, — сказала вона.

Атена провела його в подвійну ванну кімнату: два вмивальники, дві мармурові полички, дві ванни і два душі. Купкою стояло чоловіче туалетне причандалля: леза, крем і лосьйон для гоління, щітки та гребінці.

Коли він упорався і знову вийшов на балкон, Атена принесла й поклала на стіл тацю з рогаликами, кавою і апельсиновим соком.

— Можу підсмажити ще яєшню з шинкою, — запропонувала вона.

— Дякую, цього буде досить, — відмовився Кросс.

— Коли побачимося знову? — спитала Атена.

— У Лас-Веґасі на мене чекає багато справ, — ухилився від прямої відповіді Кросс. — Зателефоную наступного тижня.

Атена оцінююче поглянула на нього.

— Це означає «бувайте здорові», чи не так? — спитала вона. — А для мене остання ніч була справді прекрасною.

— Ви оплатили векселі, — знизав плечима Кросс.

Вона миролюбно всміхнулася до нього й сказала:

— До того ж із дивовижною готовністю, тобі так не здалося? Принаймні ні за чим не шкодував.

— Ні, — із сміхом признався Кросс.

Здавалося, що вона читає його думки. Минулої ночі вони обдурювали одне одного, а вранці обман утратив свою силу. Здавалося, вона знає, що її краса надто приголомшлива для нього, щоб він спромігся їй вірити. Що він відчуває небезпеку і від неї самої, і від її сповіді у гріхах. Здавалося, вона поринула в глибокі роздуми, їла мовчки. Відтак сказала Кроссові:

— Я знаю, що ти зайнятий, але мушу тобі дещо показати. Ти не міг би пожертвувати цим ранком і полетіти післяобіднім рейсом? Це дуже важливо. Хочу відвідати з тобою одне місце.

Перед спокусою востаннє побути з нею трошки довше Кросс не міг встояти і тому погодився.

Атена сіла з ним у свій «мерседес ЛС-300» і виїхала на автостраду, що вела на південь в Сан-Дієго. Одначе перед самим містом звернула на вузьку дорогу, що вела через гори кудись углиб.

Через п'ятнадцять хвилин вони під'їхали до якогось комплексу, обгородженого колючим дротом. Комплекс складався з шести червоних цегляних будівель, розділених зеленими газонами і з'єднаних пофарбованими в небесно-блакитний колір доріжками. На одному з зелених квадратів десь із десяток дітей гралися футбольним м'ячем, на іншому лужку ще десь із десяток дітей запускали повітряних зміїв. За дітьми наглядали троє чи четверо дорослих, але в усьому побаченому було щось дивне. Коли футбольний м'яч летів у повітрі, здавалось, що більшість дітей втікає від нього, в той час як на другому прямокутному газоні змії змивали в небо і не поверталися.

— Що це за місце? — спитався Кросс.

Атена прохально подивилася на нього.

— Поки що, будь ласка, просто йди зі мною. Згодом можеш питати про все на світі.

Атена підвела машину до вхідної брами і показала охоронцеві золотистий жетон. Всередині території під'їхала до найбільшої будівлі і там припаркувалась.

Підійшовши до конторки у приймальні, Атена щось стиха запиталась у чергового. Кросс стояв віддалік, одначе почув відповідь:

— На неї знову найшло, тому ми поставили в її кімнату обіймач.

— Що це, в біса, таке? — спитав Кросс.

Але Атена не відповідала. Вона взяла його під руку й повела довгим, викладеним світлою плиткою переходом у сусідню будівлю, а там у щось схоже на спальні гуртожитку.

Медсестра, що сиділа на вході, запитала їхні прізвища. Коли вона кивнула на знак дозволу, Атена провела Кросса іншим довгим переходом з дверима по обидва боки. Одну з них, нарешті, відчинила.

Вони стояли в гарненькій спальній кімнаті, великій і залитій світлом. Там були такі самі дивні, незрозумілі картини, що й на стіні в Атениному домі, але тут вони лежали розкидані по підлозі. На стіні поличка з рядком гарненьких ляльок, одягнутих у накрохмалені середньовічні швейцарські костюмчики.

В кімнаті було невеличке ліжко, покрите ворсистою рожевою ковдрою, білі подушки по всій пошивці вишиті червоними трояндами. Одначе в ліжку дитини не було.

Атена підійшла до великої скрині, віко якої було відхилене, стінки і дно всередині вистелені товстим, пухким підбоєм ясно-блакитного кольору, і коли Кросс зазирнув усередину, то побачив: там лежала дитина. Вона не звернула на них уваги. Маніпулювала голівкою важеля, і Кросс дивився, ж вона звела підбої докупи, майже стискуючи себе.

Це була дівчинка років десяти, мініатюрна копія Атени, одначе без емоцій, без будь-якого виразу на обличчі, а її зелені очі нічого не помічали, невидющі, ж у порцелянової ляльки. Та щоразу, коли вона повертала важелі й змушувала боковини всередині скрині міцно стискувати себе, її обличчя сяяло цілковитим щастям. На їхню присутність вона зовсім не зважала.

Атена потяглась рукою до верху дерев'яної скрині, натиснула на важіль так, щоб вийняти дитину. Здавалося, що дівчинка майже нічого не важить.

Атена, тримаючи її ж немовля, нахилила голову, щоб поцілувати дитину в щоку, але та сахнулася і почала пручатися.

— Це ж твоя матуся, — примовляла Атена, — ти не хочеш мене поцьомати?

Від тону її голосу у Кросса зайшлося серце. Це було благання нещасної матері, однак тепер дитина дико викручувалася в її руках. Тож зрештою Атена обережно опустила дитину на підлогу. Та звелася на коліна й одразу ж взялася за коробку з фарбами й за величезний аркуш картону. Ні на що на світі не звертаючи уваги, почала малювати.

Кросс стояв осторонь і спостерігав, ж Атена на всю силу своєї акторської майстерності силкувалась увійти в контакт з дитиною. Спочатку стала навколішки поруч з дівчинкою і почала вдавати любу подругу, допомагаючи дочці малювати, але дитина зовсім її не помічала.

Атена сіла, спробувала бути довірливою матусею, яка розповідає дитині, що діється на світі. Потім Атена перетворилась на поблажливу жінку, яка хвалить малюнки дівчинки. На все це дівчинка реагувала тільки тим, що відсувалася. Атена взяла один з пензликів і попробувала допомагати, та коли дівчинка це помітила, то вихопила пензлика. За увесь час вона не промовила жодного слова.

Нарешті Атена здалася.

— Я знову приїду завтра, кохана моя, — сказала: вона. — Візьму тебе покататися і привезу нову коробку фарб. Бачиш, — Атена ледь стримувала сльози, — червона у тебе вже закінчується. — Вона спробувала поцілувати дитину на прощання, але дві маленькі, гарненькі ручки відпихнули її.

Нарешті Атена звелася на ноги і разом із Кроссом вийшла з кімнати.

Атена дала йому ключі, щоб він вів машину назад у Малібу, а сама всю дорогу притискала долоні до скронь і плакала. Кросс був настільки вражений, що не міг здобутися на слово.

Коли вони вийшли з машини, Атена, здавалося, знову опанувала себе. Вона ввела Кросса в будинок, обернулася і почала дивитися йому просто в обличчя.

— Це і є моя дитина, про яку я сказала Бозові, що поховала її в пустелі. Тепер ти мені віриш? — І вперше Кросс справді повірив, що вона могла б його покохати.

Атена пройшла з ним на кухню і приготувала каву. Вони сиділи в ніші й дивилися на океан. За кавою Атена почала розповідати. Говорила буденно, ніяких емоцій ні в голосі, ні на обличчі.

— Коли я втікла від Боза, то залишила дитину у моїх далеких родичів, людей сімейних, у Сан-Дієґо. Вона була зовсім нормальною на вигляд дитиною. Тоді я не знала, що вона аутист, мабуть, такою тоді ще не була. А залишила я дочку тому, що вирішила стати актрисою. Мені слід було заробляти і на неї, і на себе. У своєму таланті я була впевнена, і, Господь свідок, усі запевняли мене, що я гарна. Я жила думкою, що коли доможуся успіху, то заберу свою дитину.

Отже, я працювала в Лос-Анджелесі і коли тільки могла навідувалась до неї в Сан-Дієґо. Потім мені пощастило домогтися успіху, і так часто я з нею не бачилась, мабуть, раз на місяць. Нарешті, коли я ладна була забрати її до себе, поїхала з купою різних Подарунків на її третій день народження, але Бетані, здавалося, сховалася в інший світ. Не дитина, а глухий мур. Я взагалі не могла привернути її уваги. Я збожеволіла. Гадала, що у неї пухлина в мозку, пригадала, як Боз підкинув її і не підхопив і вона впала на підлогу, мабуть, тоді її мозок пошкодився, а зараз це почало виявлятися. Місяцями я водила її по лікарях, різні там аналізи й перевірки, показувала її фахівцям, і ті все перевіряли. Тоді хтось, я вже й не пам'ятаю, чи то лікар у Бостоні, чи психіатр техаської дитячої лікарні, сказав мені, що моя дитина — аутист. Я навіть не знала значення цього слова, гадала, що це якийсь різновид затримки розвитку. «Ні, — сказав мені лікар, — це означає, що вона живе у своєму власному світі, не зважає на існування інших людей, не цікавиться ними, не має жодних почуттів щодо інших». Уже коли я віддала її в цю клініку, щоб вона була ближче до мене, ми виявили, що вона реагує на ту обнімальну машину, яку ти бачив. Я подумала, що машина зможе якось допомогти, тому й залишила Бетані там.

Кросс не зронив ні слова, Атена вела далі:

— Аутизм означає, що вона ніколи не зможе мене полюбити. Одначе лікарі кажуть, що аутисти талановиті, навіть наближаються до геніїв. І я гадаю, що Бетані — геніальна. Йдеться не тільки про її живопис. Дещо інше. Я знаю від лікарів, що після багатьох років наполегливого тренування деяких хворих на аутизм можна навчити зважати на деякі речі, потім на декого з людей. Дехто може навіть жити наближеним до нормального життям. Саме тепер Бетані не зносить музики чи будь-якого шуму. Спочатку вона не терпіла, коли я до неї доторкалася, а тепер навчилася терпіти мене, отже, якесь покращення є.

Вона все ще мене відштовхує, але не так непримиримо. Деякого прогресу ми домоглися. Я була подумала, що це мені кара за те, що я нехтувала нею, бо хотіла зробити кар'єру. Але фахівці кажуть, що деколи, хоч хвороба і виглядає на спадкову, вона може бути набутою. Немає ніякого зв'язку, як твердять лікарі, з тим, що Боз кинув її так, що вона вдарилася головою об підлогу, чи з тим, що я залишила її, та не знаю, чи зможу в це повірити. Мене увесь час переконують, що нашої провини тут немає, що це одна з життєвих загадок, що все це могло бути передумовлене. Наполягають, що цьому не можна було запобігти, і ніхто не в силах чогось змінити. Та все ж таки щось усередині мене відмовляється вірити і в те, і в інше.

Відколи я вперше про все дізналася, мене не полишають різні думки. Доведеться зважитися на складне рішення. Я знала, що буду безсила її вирятувати, поки не зароблю багато грошей. Отже я влаштувала її в клініку і проводила з нею принаймні один вихідний на місяць, а деколи й будні. Нарешті я розбагатіла, стала знаменитою, і все те, що я мала за вагоме, для мене тепер не важить анічогісінько. Понад усе на світі я хотіла бути разом з Бетані. Навіть якби цього не сталося, я все одно збиралася після завершення «Мессаліни» поставити крапку на своїй кар'єрі.

— Чому? — спитав Кросс. — І що ти збираєшся робити?

— У Франції є спеціальна клініка з таким собі великим доктором, — відповіла Атена. — Після зйомок я збиралася переїхати туди. А потім з'явився Боз, і я знала, що він зможе порішити мене, тоді Бетані залишиться на білому світі сама. Ось чому я була б не проти позбутися його будь-яким чином. Крім мене у Бетані немає нікого. І хай там як, а такий гріх я вже переживу. — Атена помовчала і всміхнулася до Кросса: — Що, гірше за мильні опери?

Кросс дивився на океан. У сонячному світлі він переливався яскравою маслянистою синявою. У Кроссовій уяві постала дівчинка з її непроникним, схожим на маску обличчям, яке може ніколи не відкритися цьому світові.

— А що то за скриня, в якій вона лежала? — спитав він.

— Це те, що дає мені надію, — засміялася Атена. — Сумно, чи не так? Це обнімальна коробка. Багато аутичних дітей змушені лягати в неї, коли їх поймає депресія. Це просто замінник людських обіймів, де аутистам не треба ні з ким спілкуватися або не доводиться ні від кого залежати. — Атена глибоко зітхнула і продовжила: — Кроссе, я сподіваюся колись замінити цю скриню. Зміст мого життя тепер тільки у цьому. Жодної іншої мети для мене просто не існує. Студія повідомила, що на моє ім'я надходять тисячі листів від людей, які мене люблять. Скрізь люди прагнуть доторкнутися до мене. Чоловіки увесь час освідчуються в коханні. Всі мене люблять, крім Бетані, а вона — єдина, хто мені потрібний.

— Для тебе я зроблю все, на що буду спроможний, — сказав Кросс.

— Тоді зателефонуй наступного тижня, — попросила Атена. — Будьмо разом так довго, як зможемо, поки закінчиться «Мессаліна».

— Зателефоную, — запевнив Кросс. — Того, що я не винен, я не можу довести, та я кохаю тебе понад усе в житті.

— А насправді на тобі ніякої вини? — спитала Атена.

— Ніякої, — відповів Кросс. Тепер, коли вона довела відсутність своєї вини, йому було б нестерпно, якби вона дізналася про його злочин.

Кросс подумав про Бетані, про її прекрасне непроникне обличчя з чіткими рисами і дзеркальними очима — досконалий твір мистецтва, рідкісна людська істота абсолютно без гріха за душею.


А щодо Атени, то вона намагалася оцінити Кросса. З усіх її знайомих він був єдиний, хто будь-коли відтоді, як дочку визнали хворою на аутизм, бачив її. Це був іспит.

Одним із найтяжчих ударів у її житті було відкриття, що хоч вона така вродлива, така талановита (така, глузуючи сама з себе, думала вона, добра, така лагідна, така щедра), її найближчі друзі, чоловіки, які закохувалися в неї, родичі, які обожнювали її, інколи, здавалося, отримували задоволення від її нещасть.

Коли одного разу Боз наставив їй синця під оком, хоч усі й називали його «виродком поганим», вона вловлювала в очах усіх миттєвий спалах задоволення. Спочатку було подумала, що це їй видалося, що вона занадто вразлива. Та коли Боз вдруге наставив їй синця, вона знову перехоплювала цей вираз на обличчях. І це її жахливо вразило. Цього разу вона зрозуміла все до решти.

Звісно, вони любили її, тут у неї не виникало жодних сумнівів. Та, здавалося, ніхто не міг встояти проти хоч невеличкого відчуття злорадства. Будь-яка вищість викликає заздрість.

Однією з причин її прихильності до Клавдії було те, що Клавдія ніколи не зраджувала себе такими поглядами. Тому-то й Атена приховувала Бетані від свого повсякденного життя. Їй дуже б не хотілося, щоб у людей, яких вона любила, з'явився в очах цей миттєвий спалах задоволення від того, що вона зазнала кари за свою власну вроду.

І хоч вона знала про владу своєї вроди і вміла цю владу використовувати, вона ненавиділа її. Їй хотілося швидше дожити до того дня, коли в її досконале обличчя вріжуться глибокі зморшки, кожна повідає про обраний нею життєвий шлях, відбуту подорож, коли її тіло погладшає, стане м'яким і збільшить її розміри, щоб стати затишком для тих, про кого вона турбуватиметься, а її очі частіше буватимуть на мокрому місці через милосердя до всіх тих страждань, які вона бачила, і за всі сльози, яких вона ніколи не пролила, довкола уст у неї зберуться смішинки від сміху з себе самої і з самого життя. Якою вільною відчує вона себе тоді, коли вже не буде боятися за наслідки своєї фізичної краси, а натомість радітиме її втраті і приходу навзамін більш певної і тривалої безтурботності.

Ось чому вона пильно спостерігала за Кроссом Де Леною, коли той знайомився з Бетані, бачила спочатку тінь відрази, а далі — ніякої реакції. Знала, що він по вуха у неї закоханий, і бачила, що в його погляді не відбився той несхибний вираз задоволення, коли він довідався про її нещастя з Бетані.

Розділ 12

Клавдія твердо поклала взяти з Елі Мерріона готівкою за свій сексуальний маркер, присоромити його і змусити дати Ернесту Вейлові частку, яку той хотів за свій роман. Справа майже безнадійна, але їй забаглось перевірити власні принципи. З Боббі Бенца щодо частки у валовому доході брутто було де сядеш, там і злізеш, а от Елі Мерріон був непередбачуваний та й до неї ставився з симпатією. Крім того, у кінобізнесі вважалося несолідним, коли протокол хай навіть найкоротшого сексуального рауту обходився без певної матеріальної ввічливості.

Приводом для цієї зустрічі була Вейлова погроза накласти на себе руки. Якщо б він її здійснив, то права на його роман переходили колишній дружині й дітям, і тоді Моллі Флендерс повернула б питання круто. У погрозу ніхто, навіть Клавдія, не вірив, та Боббі Бенц і Елі Мерріон, виходячи з того, що вони б самі зробили заради грошей, мали над чим почухати потилиці.

Коли Клавдія, Ернест і Моллі з'явилися на «Лоддстоуні», то в канцелярії застали тільки Боббі Бенца. Видно було, що він почувався незручно, хоч і маскував це гарячими вітаннями, особливо на адресу Вейла: «Наше національне багатство!» — вигукнув він і обняв Ернеста з почуттям гідності і поваги.

Моллі одразу ж насторожилася і почала обережно:

— Де Елі? Він єдиний, хто може в нашому питанні поставити крапку.

— Елі в шпиталі «Кедр Синаю», — заспокійливим голосом відповів Бенц. — Нічого серйозного, ліг на перевірку. Але це між нами. Акції «Лоддстоуна» скачуть вниз-вгору в залежності від стану здоров'я Елі.

— Йому за вісімдесят. У такому віці все серйозне, — сухо сказала Клавдія.

— Ні-ні, — запевнив Бенц. — Ми щодня вирішуємо у шпиталі поточні справи. Він там навіть доскіпливіший. Отож викладіть свою справу мені, а я, коли буду там, доповім.

— Ні, — відрубала Моллі.

Та Ернест Вейл був не такий категоричний:

— Давайте поговоримо з Боббі.

Вони виклали свою справу. Бенца таке потішило, але сміятися відкрито він не наважився.

— У цьому місті я начувся всілякого, але таке — просто мило. Я консультувався з нашими юристами, і вони кажуть, що Вейлова спадщина аж ніяк нас не стосується. Юридично це питання дуже заплутане.

— А ви ще візьміть консультацію у ваших фахівців з громадських зв'язків, — порадила Клавдія. — Якщо Ернест зробить як каже і вся історія випливе на світ Божий, то «Лоддстоун» опиниться по вуха в лайні. Елі таке не похвалить. У питаннях моралі він трошки делікатніший.

— Ніж я? — увічливо поцікавився Боббі Бенц. Одначе ним трясло від люті. Як ці люди не можуть втямити, що всі його дії санкціонував сам Мерріон. Він обернувся до Ернеста і сказав: — А як ви збираєтеся себе порішити? Пістолет, ніж, сторчголів із вікна?

— Харакірі на вашому, Боббі, письмовому столі, — посміхнувся до нього Вейл. Всі засміялися.

— Так ми ні до чого не домовимося, — подала голос Моллі. — Чому б усім нам не піти у шпиталь і зустрітися з Елі?

— Не в моїх правилах, — сказав Вейл, — пхатися до хворого в шпитальному ліжку і вчиняти скандал за гроші.

Всі подивилися на нього співчутливо. Звичайно, в загальноприйнятих термінах таке визначається як бездушність. Одначе люди в ліжках задумували вбивства, революції, шахрайства й студійні зради. І всі знали, що Вейловий протест по суті своїй був даниною романтизму.

— Тримайте язика за зубами, Ернесте, — холодно порадила Моллі, — якщо надалі хочете залишитися моїм клієнтом. Зі шпитального ліжка Елі обшахрував сотні людей. Боббі, погляньмо на речі тверезо. Серії-продовження — справжні золоті копальні для «Лоддстоуна». І ви можете собі дозволити дати Ернестові пару відсотків брутто заради хоча б страхування.

Бенца охопив жах, розпечений стрижень пронизав його кишки.

Відсотків брутто?— не довіряючи власним вухам, зойкнув він. — Ніколи.

— Гаразд, — ніби поступилася Моллі. — А як щодо структурованих п'яти відсотків з нетто? Без видатків на рекламу, без податків на додану вартість і без часток брутто акторам?

— Це ж майже брутто, — презирливо відреагував Бенц. — І всі ми знаємо, що Ернест себе не порішить. Це надто по-дурному, а він надто інтелігентна людина.

Насправді ж Бенц хотів сказати, що у такого лопуха, як Вейл, не стане на те снаги.

— Навіщо грати втемну? — не здавалася Моллі. — Я дещо підрахувала. Ви плануєте щонайменше три серії. Це означає майже півмільярда з прокату включно з закордоном, відео і телебачення сюди не входять. А тільки Господь знає, скільки ви, злодюги задрипані, заробляєте на відео. То чому б не дати Ернестові частки, якісь жалюгідні двадцять мільйонів?

Бенц обмірковував почуте. Вирішив діяти лагідно:

— Ернесте, — звернувся він до Вейла, — як письменник, ви — національне багатство. Я поважаю вас, як ніхто на світі. А Елі прочитав усі ваші книжки. Він вас просто обожнює. Отож ми пропонуємо порозумітися.

Клавдію вразило, як Ернест, з усією очевидністю, ковтав цей потік брехень, хоча, до його честі, від «національного багатства» він ледь скривився.

— Конкретніше до справи, — попросив він. Тепер Клавдія ним пишалася.

Бенц перелаштувався на Моллі.

— А як щодо п'ятирічного контракту по десять тисяч за тиждень? Власні сценарії та переробки. Звичайно, щодо власних сценаріїв ми залишаємо за собою право першого схвалення. А за переробки він буде додатково отримувати ще по п'ять тисяч на тиждень. За п'ять років заробить кругленьку суму в десять мільйонів.

— Подвоїмо тарифи, — сказала Моллі, — а тоді можна буде про щось розмовляти.

На цьому Вейл, очевидно, втратив своє майже ангельське терпіння.

— Ніхто з вас не має мене за людину, — сказав він. — Чотири арифметичні дії я ще не забув. Боббі, ваша пропозиція виходить хіба що тільки на два з половиною. Ви ніколи не купите від мене оригінального сценарію, а я ніколи такого не напишу. Ви ніколи не доручите мені переробок. А якщо ви поставите шість серій? Тоді матимете мільярд прибутку. — Вейл щиро розреготався. — Два з половиною мільйони мене не влаштовують.

— Що ви тут, в біса, бачите смішного? — образився Бенц.

— Я ніколи в житті навіть про один мільйон не мріяв, — наче в істериці заходився Вейл, — а тепер мене не влаштовує.

Клавдія знала Вейлове почуття гумору.

— Чому це тебе не влаштовує? — спитала вона.

— Бо я залишаюся живий, — пояснив Вейл. — Моя сім'я чекає на частку. Вони мені повірили, а я зрадив їх.

Таке могло б зворушити усіх, навіть Бенца, якби не звучало так фальшиво, так самовдоволено.

Незручну паузу порушила Моллі Флендерс:

— Ходімо поговоримо з Елі.

Вейл до решти втратив терпець і вискочив за двері з лементом:

— З такими, як ви, я просто не можу! Я відмовляюся жебрати у людини на шпитальному ліжку!

Коли він зник за дверима, Боббі Бенц спитав:

— І вам обом охота мати справу з такою людиною?

— Чому б і ні, — озвалася Моллі. — Я колись репрезентувала в суді людину, що зарізала свою матір і трьох рідних дітей. Ернест не гірший за нього.

— А ти заради чого? — звернувся Бенц до Клавдії.

— Нам, письменникам, слід триматися купи, — скорчивши міну, відповіла та. Всі засміялися.

— Гадаю, що все ясно, — спробував підбити підсумок Бенц. — Я зробив усе, що міг, правда?

— Чому б вам, Боббі, не дати йому відсоток чи два, це було б тільки справедливо, — сказала Клавдія.

— Тому що він роками обшахровував письменників, акторів і режисерів. Справа принципу, — підпустила шпильку Моллі.

— Маєте рацію, — погодився Бенц. — А коли їм не бракує снаги, то вони обшахровують нас. Ділові взаємини.

— З Елі все в порядку? — з вдаваною стурбованістю спитала Моллі у Бенца. — Нічого серйозного?

— У нього все як слід, — запевнив Бенц. — Своїх акцій не продавайте.

— Тоді він може нас прийняти, — аж підскочила Моллі.

— В будь-якому разі мені потрібно з ним бачитися, — підхопила Клавдія.

— Елі мене й справді обходить. Це ж він надав мені першу нагоду вийти в люди.

Бенц байдуже стенув плечима.

— Ви й справді сядете в калюжу, — не відступала Моллі, — коли Ернест порішить себе. Ті серії вартують більше, ніж я сказала. Я пом'якшила ситуацію на вашу користь.

— Цей шмук на самогубство не зважиться, — презирливо сказав Бенц. — Йому бракує перцю.

— Від «національного багатства» до «шмука»? — мило подивувалася Клавдія.

Моллі була конкретніша:

— Той хлопець, безперечно, ледь звихнутий. Він віддасть Богу душу просто через легковажність.

— Наркоман? — дещо стривожено запитав Бенц.

— Ні, — заспокоїла Клавдія, — але від Ернеста можна сподіватися сюрпризів. Це справді екстравагантна людина, яка навіть не підозрює про свою екстравагантність.

Якусь хвильку Бенц обмірковував почуте. Їхні аргументи не були позбавлені сенсу. До того ж Бенц ніколи не вірив у доконечність мати зайвих ворогів. Не хотів, щоб Моллі тримала на нього камінь за пазухою. Не жінка, а жах Господній.

— Дозвольте, я зателефоную до Елі, — попросив він. — Якщо він нічого не матиме проти, я візьму вас із собою до шпиталю. — Він був упевнений, що Мерріон відмовиться.

На його подив Мерріон сказав:

— Ради всього святого! Нехай усі вони приходять мене провідати.

До шпиталю дісталися Бенцовим лімузином, величезним і довжелезним, та в жодному разі не комфортабельним. Був там факс, комп'ютер і стільниковий телефон. Поруч із водієм сидів охоронець, наданий «Тихоокеанською Безпекою». Позаду їх супроводжував автомобіль із ще двома охоронцями.

Тоновані в брунатний колір лімузинні вікна показували місто в бежевих монохромних тонах старих ковбойських кінофільмів. У міру того, як в'їжджали в місто, будівлі ставали вищими, так начебто лімузин прошивав гущавину кам'яного лісу. Клавдія завжди чудувалася, як це за десять хвилин можна перенестися від лагідної буколіки потопленого в зелені містечка в метрополію з бетону і скла.

У «Кедрі Синаю» шпитальні коридори здавалися такими ж просторими, як і зали аеропорту, хіба що стелі притиснуті вниз, немов панорамна кінокамера знімала для німецького імпресіоністського фільму. Їх зустріла шпитальний координатор — вродлива жінка в строгому, але вишуканому костюмі, що нагадало Клавдії «господинь» у веґаських готелях.

Вродливиця провела їх до спеціального ліфта, яким без зупинок дісталися до палат-особняків, споруджених на даху. У ці палати вели величезні, від підлоги до стелі, різьблені двері з мореного дуба з сяючими бронзовими ручками. Двері відчинялися як брама і за ними була палата-апартаменти: просторе приміщення з відкритими стінами, обіднім столом і кріслами, з канапою, шезлонгами та секретарською нішею, де розмістилися комп'ютер і факс. Було там також передбачене місце для невеличкої кухні, туалет для гостей в додачу до туалету для пацієнта. Дуже висока стеля і відсутність стін між кухонною нішею, вітальнею та діловим закутком надавали всьому приміщенню вигляд кінодекорацій.

Лежачи на хрусткому білому шпитальному ліжку, обкладений велетенськими подушками, їх зустрів сам Елі Мерріон. Він читав сценарій у помаранчевій обкладинці. Поруч на столі лежали ділові папки з кошторисами кінофільмів, що знімалися. Гарненька юна секретарочка сиділа з іншого боку ліжка й записувала у блокнот. Мерріон завжди любив біля себе вродливих жінок.

Боббі Бенц поцілував Мерріона в щоку і сказав:

— Елі, у вас чудовий вигляд, просто чудовий.

Моллі та Клавдія також поцілували старого в щоку. Клавдія настояла, щоб принести квіти, і поклала їх на ліжко. Така фамільярність була допустима, бо великий Елі Мерріон хворів.

Клавдія, неначе вичитуючи сценарій, брала до уваги всі дрібниці. Медичні драми з правового й фінансового боку були майже бездоганні.

Насправді Елі Мерріон не виглядав «чудово, просто чудово». Губи окреслені синіми лініями, ніби їх підмалювали чорнилом. Коли говорив, то хапав ротом повітря. З його ніздрів виходила зелена вилка, від якої тонкий пластиковий шланг вів до колби, де булькала вода, колба в свою чергу під'єднана до розетки в стіні: десь далі від очей стояв балон з киснем.

Мерріон помітив погляд.

— Кисень, — пояснив він.

— Це тільки тимчасово, — поспішив уточнити Боббі Бенц. — Щоб полегшити йому дихання.

Моллі Флендерс не зважала ні на що.

— Елі, — почала вона, — я пояснила ситуацію Боббі, і йому потрібне ваше схвалення.

Здавалося, Мерріон був у доброму гуморі.

— Моллі, — сказав він, — ви завжди були найзатятішим юристом у цьому місті. Ви що, збираєтеся на моєму смертному одрі загнати мене в глухий кут?

У Клавдії прокинулося сумління.

— Елі, Боббі сказав нам, що з вами все гаразд. До того ж ми справді хотіли вас провідати. — Усім видно було, що їй соромно, тож Мерріон зробив рукою заспокійливий і благословляючий жест.

— Я розумію всі ваші домагання, — сказав Мерріон. Жестом він відпустив секретарку, і та вийшла з кімнати. Персональна медсестра, вродлива і вольовита на вигляд жінка, читала книжку за обіднім столом. Мерріон дав їй знак рукою, щоб вона вийшла. Медсестра подивилась на нього і заперечливо похитала головою. Відтак знову уткнулася в книжку.

Мерріон засміявся тихим астматичним сміхом.

— Це Прісцілла, — пояснив він присутнім, — найкраща медсестра в Каліфорнії. Вона з реанімаційного відділення, тому така непоступлива. Мій лікар найняв її спеціально для цього випадку. Тут її слово останнє.

Прісцілла кивнула головою в їхній бік і знову взялася за читання.

Моллі сказала:

— Я вимагатиму для нього частки максимально в двадцять мільйонів. Розглядайте це як страховий внесок. Навіщо ризикувати? І навіщо бути такими непорядними?

— Що тут непорядного, — сердито урвав Бенц. — Він підписав контракт.

— Заткнися, Боббі, — відрубала Моллі.

На них Мерріон уже не зважав.

— Клавдіє, а якої ти думки?

Клавдія думала багато про що. Судячи з усього, Мерріон був у набагато гіршому стані, ніж будь-хто про це казав. І було жахливо безсердечно чинити тиск на цього старого, якому навіть говорити було так важко. Клавдії кортіло сказати, що вона забирається геть, та їй спало на думку, що Елі ніколи не дозволив би їм прийти, якби не мав якоїсь потреби для себе особисто.

— Ернест як людина здатний на дивні витівки, — відповіла Клавдія. — Він твердо поклав забезпечити свою сім'ю. Але, Елі, він письменник, а письменників ви завжди шанували. Розглядайте це як пожертву на мистецтво. Зрештою, дали ж ви двадцять мільйонів доларів музеєві «Метрополітен». Чому б таке саме не зробити для Ернеста?

— І нацькувати на себе всіх агентів? — не стримався Бенц.

Елі Мерріон глибоко вдихнув, зелені вставки, здавалося, глибше увійшли в його ніздрі.

— Моллі, Клавдіє, нам доведеться ставитись до цієї справи як до нашої спільної маленької таємниці. Я дам Вейлові два відсотки брутто максимально до двадцяти мільйонів. Мільйон даю наперед. Таке вас влаштовує?

Моллі оцінила запропоноване. Два валові відсотки брутто за всі фільми мали б принести мінімум п'ятнадцять мільйонів, можливо, більше. Це було найкраще, чого вона могла домогтися, і її здивувало, що Мерріон так розщедрився. Якщо торгуватися далі, то з нього може статися, що він взагалі відмовиться від своєї пропозиції.

— Це чудесно, Елі, дякую вам, — вона нахилилася і поцілувала Мерріона в щоку. — Завтра надішлю меморандум до вашої канцелярії. І, Елі, я сподіваюся, я щиро сподіваюся, що ви скоро одужаєте.

Клавдія не могла стримати емоцій. Вона взяла Мерріонову руку в свої долоні. В око впали коричневі цяточки, що всіяли всю шкіру, від руки віяло холодом смерті, що стояла на порозі.

— Ви врятували Ернестове життя.

Цієї миті в кімнату ввійшла Мерріонова донька з своїми двома малими дітьми. Медсестра, Прісцілла, підвелася зі свого стільця як кішка, що занюхала мишей, і рушила в напрямку до дітей, стаючи між ними та ліжком. Донька була двічі розлучена, з батьком не ладнала, одначе мала творчу групу на території «Лоддстоуна», бо Елі дуже любив своїх онуків.

Клавдія і Моллі попрощалися й вийшли. Вони поїхали в контору Моллі й зателефонували Ернестові, щоб повідомити добру новину. Він умовив їх разом з ним повечеряти, щоб відсвяткувати подію.


Мерріонова донька і двоє онуків побули зовсім недовго. Одначе цілком достатньо, щоб донька змусила батька пообіцяти купити для неї дуже дорогий роман з метою наступної екранізації.

Боббі Бенц і Елі Мерріон залишились самі.

— Сьогодні у вас поступливе серце, — сказав Бенц.

Мерріон відчув утому в усьому тілі, важко втягував повітря. З Бенцом він міг дозволити собі розслабитися, з ним не було потреби грати. Вони стільки пройшли разом, разом зловживали владою, вигравали війни, подорожували й снували плани у всьому широкому світі. В думках один одного для них не було таємниць.

— А цей роман, що я збираюся купити для дочки, буде з нього кінофільм? — спитав Мерріон.

— Малоприбутковий, — відповів Бенц. — Ваша дочка ставить «поважні» фільми, які шанують і на які не ходять.

Мерріон втомлено махнув рукою.

— І чому це нам завжди доводиться платити за добрі наміри інших? Дай їй порядного сценариста, але ніяких зірок. І вона буде щаслива, і ми забагато не втратимо.

— Ви справді збираєтеся дати Вейлові брутто? — поцікавився Бенц. — Наш юрист каже, що в суді, якщо він помре, ми зможемо виграти.

— Це якщо я поправлюся, — з посмішкою сказав Мерріон. — А якщо ні, то вирішуй сам. Керувати парадом доведеться тобі.

Така сентиментальність здивувала Бенца.

— Елі, ви одужаєте, звичайно, що одужаєте. — І тут Бенц був щирий, як ніколи. У нього зовсім не було бажання ставати наступником Елі Мерріона, насправді він із жахом думав про той день, який невідворотно мав настати. Сам він був спроможний на будь-які дії, якщо їх схвалював Мерріон.

— Все доведеться вирішувати тобі самому, Боббі, — провадив далі Мерріон. — Суть у тому, що я вже не вирішуватиму. Лікарі кажуть, що мені потрібна пересадка серця, а я вирішив цього не робити. Може, проживу ще шість місяців, може, — рік, а може, й набагато менше з моїм паршивим серцем. І, крім того, я надто старий, щоб витримати пересадку.

Бенц був приголомшений.

— А не можна на штучному? — спитав він. Коли Мерріон заперечливо похитав головою, Бенц продовжив: — Не будьте смішні, звичайно, вам зроблять пересадку. Ви збудували половину цієї лікарні, вам мусять дати серце. Маєте ще добрих десять років. — Якусь мить він помовчав. — Ви, Елі, втомилися, поговоримо завтра. — Та Мерріон уже впав у дрімоту. Бенц вийшов з тим, щоб переговорити з лікарями і сказати їм, щоб вони в повну силу взялися роздобувати нове серце для Мерріона.


Ернест Вейл, Моллі Флендерс і Клавдія відсвятковували вечерею в «Ля Дольче Віта» в Санта-Моніці. Це був Клавдіїн улюблений ресторан. У її пам'яті жив спогад, як маленькою дівчинкою її приводив сюди батько, і до неї ставилися, як до члена королівської родини. В її пам'яті трималися пляшки червоного і білого вина, якими були заставлені всі віконні ніші, чорні широкі спинки чорних банкеток уздовж стін і скрізь, де тільки було місце. Відвідувачам залишалось простягти руку і взяти пляшку, нібито це був виноград.

Ернест Вейл був у доброму гуморі, і Клавдія знову дивувалась, як міг хтось повірити, що він здатний вчинити самогубство. Його аж розпирало від радості, що його погроза подіяла. До того ж дуже добре вино сприяло їхньому дещо хвальковитому веселому настрою. Всі були дуже задоволені собою. Сама їжа, строго італійська, тільки додавала енергії.

— І як слід нам усе це розцінювати? — розмірковував Вейл. — Задовольнитися двома відсотками чи домагатися трьох?

— Не дозволяйте розгулюватися апетитові, — попередила Моллі, — справа уже зроблена.

Вейл по-кіноакторськи поцілував їй руку і сказав:

— Ви, Моллі, — геній. Щоправда, безсердечний геній. Як могли ви обидві тероризувати хвору людину в шпитальному ліжку!

Моллі вмочила шматок хліба в томатну підливу.

— Ернесте, — почала вона, — вам цього міста ніколи не збагнути. Тут не існує милосердя. Навіть коли ви п'яні, нанюхались кокаїну, закохалися чи зламалися. Навіщо робити виняток для хворого?

— Якось Скіппі Дієр сказав мені, — перевела на інше Клавдія, — що коли ти купуєш, то веди людину до китайського ресторану, а коли продаєш — то до італійського. Є в цьому якийсь сенс?

— Скіппі — продюсер, — сказала Моллі. — Таке він десь вичитав. Без контексту не бачу тут ніякого сенсу.

Вейл наминав із апетитом злочинця, якому відклали виконання смертного вироку. Він замовив три різні види макаронів для себе одного, але підкладав маленькі порції Клавдії та Моллі і допитувався їхньої думки.

— Це найкраща італійська страва за межами Рима, — примовляв він. — А щодо Скіппі, то якийсь сценічний сенс тут є. Китайські страви дешевші, і це схиляє до зниження цін. Італійські страви навіюють дрімоту і присипляють пильність. Мені подобається і те, й інше. Хіба це не мило знати, що Скіппі ніколи не забуває про власну вигоду?

Вейл мав звичку замовляти три десерти. Не тому, що він усі їх з'їдав, а тому, що хотів накуштуватися різного. Як на нього, це зовсім не виглядало на екстравагантність. Навіть те, як він одягався, начебто одяг мав служити захисною шкірою від вітру й сонця; як він недбало голився, що один бакенбард був підрізаний нижче, ніж другий. Навіть його погроза вчинити самогубство не видавалася нелогічною чи дивною. Навіть його цілковита й дитинна відвертість, що часто ранила почуття інших. Клавдії його екстравагантні вибрики не здавалися чимсь незвичайним. Голлівуд переповнений екстравагантними людьми.

— Знаєш, Ернесте, ти таки справжній голлівудець. Екстравагантності тобі не бракує.

— Я не екстравагантний, — заперечив Вейл. — Для цього мені бракує хитромудрості.

— А бажання покінчити з собою через суперечку за гроші ти не вважаєш за екстравагантність? — домагалася свого Клавдія.

— Це якоюсь мірою розсудлива реакція на нашу культуру, — не здавався Вейл. — Я втомився бути ніким.

— І як тобі спадає таке на думку? — почала втрачати терпець Клавдія. — Ти написав десяток книжок, тобі присудили премію Пулітцера. Ти завоював міжнародне визнання.

Вейл підчистив свої три порції макаронів і вже поглядав на антре — три перлинні скибки яловичини під лимоном. Взяв у руки ніж і виделку.

— Все це марниця, — сказав він, — от грошей у мене немає. І мені знадобилося п'ятдесят років, щоб навчитися: без грошей ти — лайно.

— Ви не екстравагантний, — подала голос Моллі, — ви — божевільний. І припиніть скиглити, що ви не багатій. Бідним вас також не назвеш. Інакше ми тут не сиділи б. Заради свого мистецтва ви не забагато страждаєте.

Вейл відклав ніж і виделку. Поплескав Моллі по руці.

— Маєте рацію, — сказав він, — все, що ви кажете — чиста правда. Час від часу я насолоджуюся життям. А вниз я ковзаю по життєвій дузі. — Він випив вино із своєї склянки й діловим тоном вів далі: — Писати я вже ніколи більше не буду. Писання романів — це глухий кут. Все одно що бути ковалем. Скрізь тепер кіно і телевізор.

— Нісенітниця, — не погодилася Клавдія, — люди завжди читатимуть.

— На вас просто напала ледач, — ущипливо докинула Моллі. — Будь-що, аби тільки не писати. Ось у чому справжня причина, чому ви хотіли піти з життя. — Всі засміялися. Ернест підклав їм із своєї тарілки яловичини, потім ще десерту. Добре вихованим він бував тільки за столом: виглядало на те, що він любив годувати людей.

— Усе це правда, — погодився він, — одначе письменник ніколи не може заробити добрих грошей, якщо не пише примітивні романи. І навіть у цьому глухий кут. Роман ніколи не може бути настільки примітивний, як кіно.

— Навіщо ти принижуєш кіно? — розгнівалася Клавдія. — Я бачила, як ти плакав на хороших кінофільмах. Це справжнє мистецтво.

Вейл раював. Хай там як, але він виграв битву із студією, отримав свої відсотки.

— Клавдіє, я цього зовсім не заперечую, — сказав він. — Кіно — це мистецтво. Нарікаю я від заздрощів. Кіно знецінює романи. Який сенс виписувати ліричні відступи про природу, змальовувати світ у багрянці призахідної заграви, засніжені гірські хребти, дивовижні хвилі великих океанів? — Вейл перейшов на ораторський тон, вимахував руками.— Що можна написати про пристрасть і жіночу красу? Який з усього цього хосен, коли все можна побачити на кіноекрані в барвах фірми «Техніколор»? Ох, ці загадкові жінки з повними червоними устами, їхні магічні очі, коли ти можеш їх бачити з голими задами, а груди такі апетитні, як беф-веллінґтон. Все навіть набагато краще за реальне життя, про прозу не варт і згадувати. І як ми можемо описувати дивовижні подвиги героїв, що сотнями кладуть своїх ворогів, які долають дивовижні й неймовірні спокуси, коли все це подають вам у потоках крові просто перед очі: обличчя в тортурах і агонії на екрані. Актори й кінокамери виконують всю роботу, навіть не перепускаючи через мозок. Хитромудрий Сталлоне в ролі Ахілла в «Іліаді». Єдине, на що екран не спроможний, так це проникнути в думки своїх героїв, не може відтворити процесу їхнього мислення, життєвої багатогранності. — Він зробив коротку паузу, а потім додав тужливо: — А знаєте, що найгірше понад усе? Я — схибнутий на елітарності. Хотів бути митцем, бути чимсь особливим. Ось де правда, чому мене так муляє, що кіно таке демократичне мистецтво. Кіно під силу зробити будь-кому. Маєш, Клавдіє, рацію, я бачив кінофільми, що зворушували мене до сліз, та я знаю, що створили їх люди недоумкуваті, бездушні, невігласи, без єдиного проблиску моральності. Сценарист малописьменний, режисер — крайній егоїст, продюсер — різник моралі, а актори гатять кулаками в стіну чи дзеркало, щоб показати глядачеві, що вони не в настрої. Але кіно свого домагається. Яким чином? Бо кіно експлуатує для власного творення скульптуру, живопис, музику, людське тіло, науку і техніку, а письменник має тільки низку слів, чорне чорнило, чорний друк на білому папері. І, правду кажучи, все це не так жахливо. Це — поступ. І нове велике мистецтво. Демократичне мистецтво. І мистецтво без страждань. Просто купи таку як слід кінокамеру й домовся з приятелями.

Вейл переможно глянув на дам за столом.

— Хіба це не чудесне мистецтво, де не потрібно справжнього таланту? Яка це демократія, які це ліки на душу: створити свій власний фільм. Це мистецтво замінить секс. Я ходитиму на ваш фільм, а ви — на мій. Це мистецтво, яке змінить світ і змінить його на краще. Клавдіє, будь щаслива, що ти причетна до такого мистецтва, за яким майбутнє.

— Ви просто блаженний поц, — оцінила його просторікування Моллі. — Клавдія за вас боролася, захищала вас. А я була з вами терплячіша, ніж із будь-яким убивцею, котрого захищала. А тепер ви запросили нас на вечерю для того, щоб ображати.

— Хіба я ображаю? — Вейл, здавалося, був щиро здивований. — Я просто називаю речі власними іменами. Вам обидвом я дуже вдячний, і я вас люблю. — Якусь хвильку він помовчав і скромно додав: — Я ж не кажу, що я кращий за вас.

— Ернесте, лайна в тобі по горло, — вибухнула сміхом Клавдія.

— Тільки в реальному житті, — приязно уточнив Вейл. — Може, перейдемо трошки до справи? Моллі, якби я пішов із цього світу і всі права перейшли б на мою сім'ю, «Лоддстоун» заплатила б п'ять відсотків?

— Щонайменше п'ять, — відповіла Моллі, — а тепер ви збираєтеся покінчити з собою за кілька додаткових відсотків? Я взагалі відмовлюся мати з вами справу.

Клавдія зиркнула на нього стривожено. Вона не довіряла його піднесеному настрою.

— Ернесте, тобі все ще мало? Ми провернули для тебе прекрасну оборудку. Я була просто захоплена.

— Клавдіє, ти зовсім не розумієш справжньої суті світу, — у Вейловому голосі звучали теплота і ніжність. — Саме тому твої сценарії такі прекрасні. Що з того, що я щасливий? Найщасливіша людина у світі переживає у своєму житті жахливі моменти. Жахливі трагедії. Ось поглянь на мене. Щойно я здобув велику перемогу. Відпала потреба вчиняти самогубство, я насолоджуюся цією вечерею, я насолоджуюся товариством двох вродливих, розумних, прихильних до мене жінок. І мені добре, що моя дружина і діти будуть матеріально забезпечені.

— Тоді якого біса ви скиглите? — поцікавилася Моллі. — Навіщо псуєте приємний вечір?

— Тому що я неспроможний писати, — признався Вейл. — Трагедія в цьому не велика. Насправді це вже не так важливо, але це єдина справа, яку я вмію робити. — Кажучи це, він управлявся з трьома десертами з таким явним апетитом, що обидві жінки вибухнули сміхом. Вейл усміхнувся їм у відповідь. — Ми, звісно, старого Елі надурили, — сказав він.

— Ти надто близько береш до серця письменницьку творчість, — сказала Клавдія. — Просто трохи розкрутися.

— Сценаристи письменницькою творчістю не переймаються, бо вони не пишуть, — відмахнувся Вейл. — Я не можу писати тому, що мені нічого сказати. Поговоримо про щось більш цікаве. Моллі, я ніяк не втямлю, чому це, маючи десять відсотків від прибутків з кінофільму з валовим доходом сто мільйонів доларів, а його створення коштує менше п'ятнадцяти мільйонів, я не отримую жодного пенні? Це одна з містерій, які мені хотілося б розгадати ще за життя.

Ці слова знову повернули Моллі добрий настрій: їй подобалось читати лекції з права. Вона витягла з сумочки записник і написала кілька цифр.

— Все абсолютно законно, — почала вона. — Вони суворо дотримуються рамок контракту, який, перш за все, вам не слід було підписувати. Отже, візьмемо валовий дохід, себто брутто, в сто мільйонів. Театри, прокат беруть половину, отже студії дістається п'ятдесят мільйонів, які називаються орендою.

— Гаразд. Студія повертає собі п'ятнадцять мільйонів, витрачених на створення фільму. Залишається тридцять п'ять. За умовами вашого контракту і більшості студійних контрактів студія забирає тридцять відсотків оренди як вартість поширення фільму. Це ще п'ятнадцять мільйонів у їхню кишеню. Отже, залишається двадцять мільйонів. Далі з них віднімається вартість тиражування, вартість рекламування фільму, на які легко набігає ще п'ять мільйонів. Ось тут прихована вся краса. За контрактом студія отримує двадцять п'ять відсотків від кошторису на накладні витрати: телефонні рахунки, електроенергія, амортизація звукової та монтажної техніки і таке інше. Залишається одинадцять. Добре, кажете ви. Ви візьмете свою частку з одинадцяти мільйонів. Але касова зірка отримує принаймні п'ять відсотків від оренди, режисер і продюсер ще п'ять відсотків. Це разом складає ще п'ять мільйонів. Нарешті щось і вам дістанеться. Але не дуже кваптеся. Потім вони з вас беруть всю вартість розповсюдження: п'ятдесят тисяч за пересилку копій на ринок Англії, ще п'ятдесят — Франції та Німеччини. І нарешті виставляють рахунок за кредит, бо ті п'ятнадцять на створення кінофільму — позичені. З тим вони мене відпускають. Але ті решта шість мільйонів розчиняються у повітрі. Ось що стається, коли ви не маєте мене за юриста. Я складаю контракт, який реально забезпечує вам частку в золотій копальні. Не брутто для письменника, але дуже вигідне тлумачення нетто. Тепер розумієте?

Вейл сміявся.

— Не зовсім. А гроші з телебачення і продажу відеокасет?

— Із телебачення ви дещо матимете, — відповіла Моллі. — Але які суми заробляють на відео, не знає ніхто.

— А моя теперішня домовленість із Мерріоном — пряме брутто? — спитав Вейл. — Мене не зможуть знову обшахрувати?

— Тільки не за контрактом, який складу я, — запевнила Моллі.— Увесь час йтиметься про пряме брутто.

— Тоді вже мені не буде на що нарікати, — сумовито сказав Вейл. — Не матиму виправдань за творче неробство.

— Ти й справді якийсь екстравагантний, — сказала Клавдія.

— Ні-ні, — заперечив Вейл. — Я просто бовдур. Екстравагантні люди створюють незвичайні речі, щоб відволікти інших від роботи і від самих себе. Їм нестерпно соромно. Ось чому творці кіно — справді екстравагантні.


Хто б міг коли подумати, що помирати так приємно, що ти можеш бути, умиротворений, що ти можеш не відчувати страху? І найкращим є те, що ти розгадав один великий вселюдський міф?

Довгими нічними годинами своєї недужості Елі Мерріон смоктав кисень з колектора в стіні і міркував про власне життя. Його персональна медсестра Прісцілла, працюючи по дві зміни підряд, читала книжку при затіненій лампі в іншому кінці кімнати. Він бачив, як вона час від часу позиркує в його бік, так начебто перевіряє після кожного рядка в книжці.

Мерріон подумав, наскільки ця сцена відрізняється від того, що показали б на екрані. В кіно дуже наголошували б на тому, що він ширяє між життям і смертю. Медсестра стояла б похиленою над його ліжком, входили б і виходили лікарі. Там, безперечно, було б багато галасу, багато напруженості. А тут він в абсолютно тихій палаті, медсестра читає собі, Мерріон легко дихає через свою пластикову трубку.

Мерріон знав, що на даху були тільки ці велетенські палати для дуже важливих пацієнтів. Впливові політики, справжні власники мільярдних нерухомостей, зірки, що стали згасаючим міфом світу розваг. Всі — повновладні королі у своїх володіннях, а тут, вночі у цьому шпиталі, — васали смерті. Лежать безсилі й самотні, у дорого оплаченому комфорті, влада їхня пішла прахом. Трубки в тілі, вставки в ніздрях, чекають на скальпель хірурга, щоб той покопирсався у закутках їхніх охлялих сердець, або, як у випадку з ним, вставив повністю відредаговане серце. Мерріон подумав, чи всі вони такі ж упокорені, як оце він.

І звідки ця упокореність? Чому він сказав лікарям, що відмовляється від пересадки, що воліє прожити тільки той нетривалий час, що йому дозволить його знесиліле серце? Він подумав, що, Богу дякувати, він усе ще спроможний приймати розумні рішення, позбавлені сентиментів.

Йому все було ясно, так ніби він планував кінофільм: підбити витрати, відсоток реалізації, вартість перекуплених прав, можливі пастки із кіноакторами, режисерами і можливе подорожчання.

Перш за все: йому вісімдесят років, і то вісімдесят не в найкращій формі. Пересадка серця, в найкращому разі, на рік позбавить його можливості працювати. Звісно, знову керувати студією «Лоддстоун» йому більше не доведеться. Звісно, більшість його влади в цьому світі згине без вороття.

Далі: життя без влади нестерпне. Зрештою, на що спроможний такий старий, як він, навіть із свіженьким новим серцем? Не зможе грати в спортивні ігри, упадати за жінками, насолоджуватися їжею і напоями. Ні, єдиною радістю для старого була його влада, і чим це так аж погано? Владу можна використовувати на добрі справи. Хіба він не був милосердний до Ернеста Вейла всупереч усій своїй принциповій розважливості, всупереч усім своїм упередженням, яких дотримувався усе своє довге життя? Хіба він не сказав лікарям, що не хоче позбавляти дитини чи якоїсь молодої людини шансів здобути нове життя, отримавши нове серце? Хіба це не було використанням влади заради вищого добра?

Одначе за його плечима довге життя, в якому він мав справу з лицемірством, а тепер ось признавався у власному лицемірстві сам перед собою. Він відхилив нове серце тому, що це була невигідна оборудка: рішення нижче лінії титрів. Ернестові Вейлу дав його частку відсотків тому, що забаглося доброго слова від Клавдії, поваги з боку Моллі Флендерс, піддався сентиментам. Хіба це так жахливо — бажати залишити по собі образ доброї людини?

Життям, яким він жив, Мерріон був задоволений. Він виборов собі шлях від убогості до багатства, він подужав ближнього свого. Він зазнав усіх насолод людського життя, любив гарних жінок, жив у розкішних будинках, носив найвишуканіші шовки. І сприяв мистецькій творчості. Домігся величезної влади і великих статків. І намагався чинити добро ближньому своєму. Десятки мільйонів виділив він на цей шпиталь. Та понад усе йому подобалося змагатись із ближнім своїм. А що тут такого страшного? Як інакше міг би він домогтися влади, щоб творити добро? Навіть тепер шкодував за останнім актом милосердя до Ернеста Вейла. Ти просто не зміг оголити зло боротьби перед ближнім своїм, а надто коли тобі погрожують. Але Боббі про це подбає. Боббі про все подбає.

Боббі підкине відповідні рекламні оповідки з сюжетом про його відмову від пересадки серця задля того, щоб воно дісталось комусь молодшому. Боббі перегляне всі ті відсотки брутто, які вже були визначені. Боббі позбудеться доччиної творчої групи, такої марнотратної для «Лоддстоуна». Боббі на все накладе залізну руку.

Десь віддалік тенькнув дзвіночок, потім схожий на тріскотняву гримучої змії звук факсимільного апарата, що передавав з Нью-Йорка касовий виторг. Тріск той звучав немов супроводом його слабнучого серця.

Тепер — момент істини. Щонайкращого він узяв від життя доволі. І насамкінець його зрадило не тіло, а розум.

Тепер — момент істини. Він розчарувався в людях. Надто багато він бачив зрад, надто багато жалюгідних пристрастей, надто багато жадоби до грошей і слави. Нещирість між коханцями, чоловіком і жінкою, батьками, синами, матерями, доньками. Дяка Господові за кінофільми, що він створив, і які навіяли людям надію, і дяка Господові за онуків, і дяка Господові, що він ніколи не побачить, як онуки виростуть і визріють до людського стандарту.


Тріщання факсимільного апарата стихло, і Мерріон відчув тріпотіння свого все слабшого серця. Палату наповнило світанкове світло. Він побачив, як медсестра вимкнула лампу і закрила книжку. Так самотньо помирати в палаті наодинці з цією чужою йому жінкою, тоді як його шанували так багато могутніх людей. Відтак медсестра перевірила його повіки, приклала до грудей стетоскоп. Велетенські двері шпитальної палати відчинилися, як великі двері якогось старовинного замку, і він почув дзенькіт посуду на тацях із сніданком...

А далі палату залило яскраве світло, він відчув, як кулаки гатили в його груди, і подумав, навіщо вони так чинять із ним? У мозку згущувалась якась хмара, заволікаючи все туманом. Крізь той туман зойкали голоси. Мозок, якому бракувало кисню, пронизала цитата з кінофільму: «Невже так помирають королі?».

Він відчував електрошоки, надріз, щоб масувати його серце голими руками.

Увесь Голлівуд порине в жалобу, а не тільки медсестра Прісцілла. Вона відсиділа дві зміни підряд, бо годувала двох малолітніх дітей, і їй було прикро, що Мерріон помре на її чергуванні. Вона пишалася своєю репутацією однієї з найкращих медсестер у Каліфорнії. Вона ненавиділа смерть. Але от зачиталася книжкою, до того ж міркувала, як би поговорити з Мерріоном, щоб цю книжку екранізувати. Не бути ж їй вічно медсестрою, потай вона була сценаристом. І навіть тепер її не полишає надія. Цей останній шпитальний поверх приймав найбільших голлівудських світил, і вона, боронячи їх від смерті, стоятиме непохитно.

Та все це відбувалося тільки в Мерріоновій уяві перед тим, як він помер; в уяві, насиченій тисячами кінофільмів, що він надивився.

Насправді медсестра підійшла до його ліжка десь через чверть години після того, як він був уже мертвий, такою спокійною була його смерть. Десь півхвилини вагалася, чи викликати реаніматорів, щоб повернути його до життя. Та смерть вона знала віддавна і дещо зналася на милосерді. Навіщо воскрешати його на тортури відновленого життя? Вона підійшла до вікна і подивилася, як сходило сонце і як голуби ніжилися на камінних карнизах. Прісцілла була останньою владою, що вирішувала Мерріонову долю... і його наймилосерднішим судією.

Розділ 13

У сенатора Вейввена — важливі новини, і ці новини мали б коштувати Клерікуціо п'ять мільйонів доларів. Так повідомив кур'єр від Джорджіо. Для Кросса це означало гору паперової роботи. Він мав вилучити з каси казино п'ять мільйонів, залишивши навзамін низку документів, щоб замести сліди.

Кросс також отримав повідомлення від Клавдії та Вейла. Вони були в готелі й займали спільний номер. Хотіли побачитися з ним якомога швидше. Справа не терпіла зволікань.

Був також телефонний дзвінок від Дії Вацці з мисливської хатини. Він просив терміново зустрітися з Кроссом особисто. Про терміновість йому не варт було згадувати: будь-яке його прохання мало бути терміновим, інакше він би не телефонував, і він був уже в дорозі.

Кросс засів за папери, щоб передати п'ять мільйонів доларів сенаторові Вейввенові. Вже обсягу самої готівки було б забагато для дипломата або для дорожнього саквояжа. Він зателефонував у готельний сувенірний кіоск, пригадавши, що там у продажу була старовинна китайська валіза, доволі велика, щоб запакувати в неї гроші. Темно-зеленого кольору, прикрашена червоними драконами і вправленими фальшивими зеленими самоцвітами, мала дуже міцний замок.

Ґроневельт навчив його, як залишати паперові свідчення, що мали б узаконювати злизані з готельного казино гроші. Це була довга й марудна праця з переведенням грошей на різні рахунки, з оплатою різним поставникам за напої та харчові припаси, за спеціальні навчальні програми та рекламні заходи, а ще — з шерегом списків неіснуючих гравців, нібито боржників каси.

Над цим Кросс сидів із годину. Сенатор Вейввен не мав би з'явитися раніше наступного дня в суботу, і п'ять мільйонів слід було передати йому в руки перед від'їздом на світанку в понеділок. Врешті-решт Кроссова увага почала відволікатися, і він був змушений зробити перерву.

Кросс зателефонував у номер Клавдії та Вейла. Слухавку підняла Клавдія.

— Ми з Вейлом потрапили в жахливу ситуацію, — сказала вона, — нам треба поговорити з тобою.

— Добре, — погодився Кросс. — Чому б вам удвох не спуститися і не пограти, а через годину я зайду за вами у зал для гри в кості. — Він зробив паузу: — Потім ми разом повечеряємо, і ви розповісте мені про свої клопоти.

— Ми не можемо грати, — пояснила Клавдія. — Ернест перебрав кредитний ліміт, а мені ти кредиту не даси, хіба що якісь нещасні десять тисяч.

Кросс важко зітхнув. Це означало, що Ернест Вейл заборгував казино сто тисяч, які тепер варті не більше за туалетний папір.

— Тоді почекайте годинку й приходьте в мій кабінет. Повечеряємо тут.

Кросс мав ще зателефонувати в інше місце, до Джорджіо, щоб підтвердити плату сенаторові, і не тому, що кур'єр був під підозрою, а просто таким було одне з непорушних правил. Це робилося уже давно усталеним паролем. Прізвище називалось заздалегідь закодованими цифрами, призначені гроші — заздалегідь домовленими літерами.

Кросс намагався продовжити працю над паперами. Але думка його знову відволіклася. За п'ять мільйонів сенатор Вейввен збирався повідомити щось важливе. Лія, щоб вибратися у далеку дорогу до Веґаса, мав би потрапити в дуже велику скруту.

У двері подзвонили, охоронець завів у апартаменти на даху Клавдію і Ернеста. Кросс підкреслено тепло обняв Клавдію, бо не хотів, щоб вона подумала, ніби він розгнівався на неї за програш у казино.

У вітальні своїх апартаментів він подав їм меню обслуговування в номерах, а потім зробив замовлення. Клавдія сиділа на канапі напружено, Вейл байдуже відкинувся на спинку.

— Кроссе, — почала Клавдія, — Вейл у дуже поганій формі. Ми мусимо щось для нього зробити.

Як на Кросса, аж так погано Вейл не виглядав. Начебто справді розслаблений, очі напівзаплющені, на губах задоволена усмішка. Кросс відчув роздратованість.

— Звісно, перше, до чого я вдамся, то це перекрию для нього всі кредити в місті. Цим збережу гроші, він — найнездатніший гравець, якого я будь-коли бачив.

— Справа не в грі, — сказала Клавдія. І вона розповіла всю історію, як Мерріон обіцяв Вейлові дати частку брутто за всі серії за його книжкою, а потім помер.

— Ну й що з того? — спитав Кросс.

— Тепер Боббі Бенц від цієї обіцянки відмовляється, — пояснила Клавдія.

— Відколи Боббі став головою студії «Лоддстоун», він схибнувся на владі. Щодуху намагається бути схожим на Мерріона, але йому просто бракує Мерріонового розуму або його харизми. Отже, Ернест знову залишився ні з чим.

— І чим, у біса, гадаєш ти, я можу зарадити? — спитав Кросс.

— Ти ж із «Лоддстоуном» партнер по «Мессаліні», — сказала Клавдія. — Ти мусиш мати там якийсь голос. Я хочу, щоб ти попросив Боббі Бенца виконати Мерріонову обіцянку.

Саме в таких випадках Клавдія приводила Кросса у відчай. Бенц нізащо не поступиться, така була в нього робота, і такий він мав характер.

— Ні, — твердо сказав Кросс. — Я тобі вже колись пояснював: я не можу займати якусь позицію, поки не впевнений у позитивному рішенні. А тут я не бачу жодних шансів.

— Цього я ніколи не могла збагнути, — спохмурніла Клавдія. Якусь мить помовчала. — Ернест не жартує, він покінчить із собою, щоб його сім'я могла повернути собі права.

На ці слова Вейл пожвавився. Він сказав:

— Клавдіє, бубон з тебе справжній. Ти що, зовсім нічого не тямиш про свого брата? Якщо він когось про щось просить, а той відмовляється, то він має його вбити. — Вейл широко усміхнувся Кроссові.

Кросс спаленів, що Вейл посмів так сказати в присутності Клавдії. На щастя, в цей момент з'явилася номерна обслуга із столиками на колесах і стала накривати. Коли всі сіли обідати, Кросс уже опанував себе, але не стримався, щоб не сказати з холодною посмішкою:

— Ернесте, як я розумію, всі ваші проблеми були б вирішені, якби ви перебралися на той світ. Може, я вам допоможу. Переселю у номер на десятому поверсі, а ви просто викинетесь із вікна.

— Це тобі не жарти! — скипіла Клавдія. — Ернест — один з моїх найближчих друзів. А ти, мій брат, вічно кажеш, що любиш мене і все заради мене зробиш. — В її очах стояли сльози.

Кросс встав, обійшов стіл і обняв її.

— Клавдіє, тут я нічим не зможу зарадити. Я не чаклун.

Ернест Вейл ласував обідом. Нікому й на думку не могло б спасти, що він збирається накласти на себе руки.

— Кроссе, ви надто скромні, — сказав він. — Слухайте, щоб викинутись із вікна мені бракує відваги. Надто багата в мене уява, в польоті додолу я помру тисячу разів від думки, як я виглядатиму розбризканий по всіх стінах. А ще я можу гепнутись на якусь зовсім невинну людину. Щоб порізати собі вени я надто боягузливий, не переношу вигляду крові. До смерті лякаюся пістолетів, ножів і вуличного транспорту. Мені зовсім не хочеться просто відживотіти, так нічого й не домігшись, не хочу, щоб ті покидьки Бенц і Дієр підсміхувалися, що всі мої грошики у їхній кишені. Та одну річ ви могли б для мене зробити: найміть кого-небудь, щоб мене убив. Не кажіть коли. Просто зробіть, і квит.

На Кросса напав сміх. Він заспокійливо погладив Клавдію по голові і повернувся на свій стілець.

— Вам що, здається, ніби ви граєте в якомусь паршивому фільмі? — звернувся він до Вейла. — Ви гадаєте, що когось убити — це такий собі жарт?

Кросс встав з-за столу і підійшов до конторки. Відчинив шухляду й витягнув звідти гаманця з чорними фішками. Кинув це перед Ернестом і сказав:

— Тут десять тисяч. Зіграєте востаннє за столами, може, вам усміхнеться доля. Тільки припиніть ображати мене в присутності моєї сестри.

До Вейла повернувся радісний настрій.

— Ходімо, Клавдіє. Твій брат не збирається прийти на допомогу. — Вейл поклав гаманця з фішками собі в кишеню, і, здавалося, йому не терпілося почати грати.

Клавдію, судячи з її вигляду, вже ніщо не обходило. Складала подумки все докупи, та ніяк не могла дійти остаточного висновку. Поглянула на спокійне вродливе братове обличчя. Не може він бути таким, як каже про нього Вейл. Вона поцілувала Кросса в щоку і сказала:

— Вибач, але Ернест мене дуже непокоїть.

— З ним усе буде гаразд, — заспокоїв її Кросс. — Надто він полюбляє азартні ігри, щоб померти. До того ж він людина талановита, чи не так?

— Сам він завжди на цьому наголошує, — засміялася Клавдія, — і я з ним погоджуюся. До того ж він такий жахливий боягуз. — Одначе вона підняла руку, щоб лагідно погладити Вейла.

— На біса він тобі потрібний? — спитав Кросс. — Навіщо живеш з ним в одному номері?

— Тому, що я його найближчий і найостанніший друг, — розгнівано сказала Клавдія. — І я люблю його книжки.

* * *

Коли Клавдія з Вейлом пішли, Кросс решту ночі провів, доводячи до кінця справу з передачею п'яти мільйонів сенаторові Вейввену. Коли скінчив, викликав розпорядника казино, немалозначного члена «родини» Клерікуціо, і звелів принести гроші в апартаменти на даху.

Гроші у двох величеньких мішках принесли сам розпорядник і два охоронці, також від Клерікуціо. Вони допомогли запакувати готівку в китайську валізу.

— Гарненька валізочка, — з усмішечкою сказав розпорядник казино.

Коли всі вийшли, Кросс зняв із свого ліжка стьобану ковдру й обгорнув нею валізу. Відтак замовив обслузі принести два сніданки. Через кілька хвилин з охорони повідомили, що з ним хоче зустрітися Лія Вацці. Кросс розпорядився провести його нагору.

Кросс зустрів Лію обіймами. Він завжди був радий його бачити.

— Добрі новини чи погані новини? — спитав його Кросс після того, як обслуга принесла сніданок і вийшла.

— Недобрі, — відповів Лія, — той самий детектив, що був спинив мене у вестибюлі готелю «Беверлі-Гіллз», коли я був там із Сканнетом, Джім Лоузі. Вигулькнув у мисливській хатині й розпитував мене про мої стосунки із Сканнетом. Його я відшив. Найгірше те, звідки він дізнався, хто я такий і де мене шукати. В жодних поліцейських досьє я не фігурую, ніколи не мав з ними клопотів. Отже, десь є інформатор.

Це насторожило Кросса. Зрадник серед «родини» Клерікуціо був рідкістю, і його завжди безжалісно викорінювали.

— Я доповім про це самому донові, — сказав Кросс. — А як бути з вами? Не маєте охоти перепочити трошки в Бразилії, поки виясниться, що до чого?

Лія з'їв дуже мало. Взявся до бренді та до гаванських сиґар, які подав йому Кросс.

— Я не переймаюся, до часу, — сказав Лія. — Мені просто хотілося б мати ваш дозвіл захистити себе від цієї людини.

Кросс стривожився.

— Лія, цього робити не слід, — сказав він. — У цій країні вбивати службовця поліції дуже небезпечно. Це не Сицилія. Тому я мушу сказати те, чого вам знати не слід. Джім Лоузі має стосунки з Клерікуціо. Великі гроші. Гадаю, він просто винишпорює, щоб правити винагороду за те, щоб від вас відчепиться.

— Гаразд, — сказав Вацці. — Але факт залишається фактом. Десь має бути інформатор.

— Про це я подбаю, — пообіцяв Кросс. — А щодо Лоузі не тривожтесь.

Лія затягнувся сиґарою.

— Він небезпечна людина. Будьте обачні.

— Буду, — запевнив Кросс. — Але з вашого боку жодних упереджувальних ударів, згода?

— Звичайно, — сказав Лія. Здавалося, що він розслабився. Потім спитав буденним голосом:

— Що там у тій ковдрі?

— Невеличкий подаруночок для дуже важливої персони, — відповів Кросс. — Хочете переночувати в готелі?

— Ні, дякую, — відмовився Лія, — поїду назад до хатини, а ви мені скажете, як матимете час, про що довідалися. Та я б порадив позбутися того Лоузі негайно.

— Поговорю з доном, — сказав на це Кросс.


Сенатора Уоррена Вейввена та його свиту з трьох помічників зареєстрували у наданій їм віллі «Ксанаду» о третій пополудні. Як завжди, він прибув у лімузині без знаків і без будь-якого ескорту. О п'ятій закликав до своєї вілли Кросса.

Кросс із двома охоронцями поклав загорнуту в ковдру валізу в кузовець гольфового моторного візка. Один з охоронців повів візок, а Кросс сидів на пасажирському місці й наглядав за валізою, що лежала там, де зазвичай перевозили ключки для гольфу і захолоджені напої. Добиратися територією «Ксанаду» до комплексу з окремою охороною, де стояли сім вілл, було п'ять хвилин.

Кросс завжди любив милуватися цими віллами — символом могутності. Версальські палаци, кожний із смарагдовим плавальним басейном у формі ромба, посередині скверика — окреме казино в формі перлини для мешканців вілл.

Валізу Кросс заніс у віллу сам. Один з помічників сенатора завів його у вітальню, де сенатор за розкішно накритим столом смакував холодними закусками та лимонадом з льодом. Спиртних напоїв він більше не вживав.

Сенатор Вейввен бур і показний з себе, і люб'язний як завжди. У державних політичних колах він досяг неабияких висот, головував у кількох важливих комітетах, а на наступних президентських перегонах його мали за темну конячку. Підхопився на ноги, щоб привітати Кросса.

Кросс розгорнув валізу із ковдри і поставив її на підлогу.

— Невеличкий подаруночок від готелю, сенаторе, — сказав він. — Бажаю приємно провести час.

Сенатор обхопив Кроссову руку обома своїми. Його руки були гладенькі.

— Який приємний сюрприз, — сказав він. — Дякую, Кроссе. А тепер, можна перекинутися з вами парою слів конфіденційно?

— Звичайно, — відповів Кросс і передав йому ключика від валізи. Ключ ковзнув у кишеню сенаторових штанів. Вейввен обернувся до своїх помічників і сказав:

— Віднесіть, будь ласка, цю валізу в мою спальню. Один з вас нехай побуде біля неї. А тепер дозвольте мені залишитися з моїм другом Кроссом сам на сам.

Помічники вийшли, і сенатор почав міряти кроками кімнату. Вид його спохмурнів.

— Маю для вас, звичайно, хороші новини, але також і погані.

— Завжди так буває, — кивнувши головою, приязно сказав Кросс. Він подумав, що за п'ять мільйонів доларів хороші новини мали б бути з біса кращі за погані.

— Ну хіба це не істина? — хихикнув Вейввен. — Та спочатку хороші новини. І це справді дуже хороші новини. За останні кілька років я доклав чимало зусиль для проходження законодавства, яке б легалізувало азартні ігри у всіх Сполучених Штатах. Навіть заклав засади того, щоб легалізувати спортивні тоталізатори. Гадаю, що нарешті в сенаті та в палаті представників я здобув голоси. Гроші у валізі підбадьорять деякі найвирішальніші з них. Там п'ять, чи не так?

— П'ять, — підтвердив Кросс, — і за таке їх варто дати. Ну а тепер, які погані новини?

Сенатор зажурено похитав головою.

— Вашим друзям вони будуть не до вподоби. Особливо Джорджіо, він такий нетерплячий. Але — яскрава особистість, справді яскрава.

— Це мій улюблений близький родич, — сухо відреагував Кросс. З усіх Клерікуціо йому найменше подобався Джорджіо, і було помітно, що сенатор поділяв його почуття.

— Президент мені сказав, — нарешті видав свою бомбу Вейввен, — що на цей закон він накладе вето.

Кросс ще не відійшов від відчуття радісного тріумфу, що далекосяжні наміри дона Клерікуціо нарешті здійснилися. Збудувати легітимну імперію азартних ігор на правових засадах. Що там, у біса, бубонить Вейввен?

— А щоб це вето подолати, нам бракує голосів, — нарешті виклав свою новину Вейввен.

Єдино з метою дати собі час, щоб отямитись, Кросс запитав:

— Отже, ці п'ять мільйонів для президента?

Сенатор зобразив на обличчі жах.

— Що ви, в жодному разі! — вигукнув він. — Ми з ним навіть не в одній партії. До того ж президент, коли він відійде в приватне життя, стане дуже заможною людиною. Будь-яка рада директорів будь-якої компанії з охотою візьме його. В жалюгідній готівці у нього не буде потреби. — Вейввен зверхньо посміхнувся Кроссові. — Коли ти президент Сполучених Штатів, все виглядає зовсім по-іншому.

— Отже, поки президент не віддасть душу, ми залишаємося з носом? — зробив підсумок Кросс.

— Саме так, — підтвердив Вейввен. — Президент, мушу визнати, хоч ми й у протилежних партіях, дуже популярний. Його, безперечно, переоберуть, Мусимо набратися терпіння.

— Отже, нам залишається чекати п'ять років, а потім сподіватися, що оберуть президента, який вето не накладе?

— Не зовсім так,— сказав сенатор, відтак трошки повагався. — Мушу бути з вами відвертий. За п'ять років склад конгресу може змінитись, у мене може не виявитись тих голосів, котрі маю тепер. — Він знову зробив паузу: — Тут важить багато різних факторів.

Кросс був зовсім збитий з пантелику. Що, в біса, насправді було на думці у Вейввена? Тут сенатор приклацнув пальцями.

— Звичайно, коли з президентом щось станеться, то віце-президент закон підпише. Тобто, хоч як це неприємно звучить, та вам слід сподіватися, що з президентом станеться інфаркт, його літак розіб'ється або ж його покладуть з інсультом. Таке трапляється, всі ми смертні, — сенатор аж сяяв обличчям, і раптом Кроссові все прояснилося.

Він відчув спалах люті. Цей виродок передавав через нього повідомлення для Клерікуціо: сенатор свою частку роботи виконав, тепер їм залишається убити президента. І сенатор був настільки спритний і лукавий, що жодним конкретним проявом себе в цю справу не вплутував. Кросс був упевнений, що дон на таке не пристане, а якби й пристав, то після цього Кросс відмовиться бути частиною «родини».

Вейввен, приязно усміхаючись, вів далі:

— Все доволі безнадійне на перший погляд, та наперед нічого не скажеш. Доля може нам посприяти, а віце-президент мій дуже близький приятель, навіть хоч ми з ним у різних партіях, я ані на йоту не сумніваюся, що він схвалить закон. Нам залишається тільки чекати й сподіватися.

Кроссові важко вірилося, що він справді чує сенаторові слова. Сенатор Вейввен був утіленням непогрішимого всеамериканського політика, хоч і відзначався слабкістю до жіночої статі та до невинного Гольфу. Обличчя його залишалося все таким же аристократично вродливим, а голос — шляхетним. Умів подати себе за одного з наймиліших людей на світі. Одначе в його задуми входило, щоб «родина» Клерікуціо знищила президента, вчинила на нього замах. Складнувато було б упоратись, подумав Кросс.

Сенатор вже сидів за столом і вишукував по тарілках.

— Я перебуду тут тільки одну ніч, — сказав він. — Сподіваюся, у вас там у вар'єте знайдеться кілька дівчат, які мали б охоту повечеряти з таким дідуганом, як я.


Повернувшись в апартаменти на даху, Кросс зв'язався з Джорджіо і повідомив, що буде в Дестамі наступного дня. Джорджіо сказав, що його забере з аеропорту «родинний» водій. Ні про що не розпитував.

По телефону Клерікуціо справи не обговорювали.

Коли Кросс з'явився в особняку в Дестамі, він здивувався, що всі були в зборі. В кабінеті без вікон був не тільки дон, але й Піппі, три донові сини — Джорджіо, Вінсент і Петі, і навіть Данте з небесно-блакитним ренесансним капелюхом на голові.

Стіл у кабінеті не був накритий, сісти за обід планувалося згодом. Як водилося, дон змусив усіх переглянути світлини Сільвіо та хрестин Кросса і Данте, що стояли над каміном. «Такий щасливий день», — завжди примовляв дон. Всі вмостилися на стільцях і канапах, Джорджіо подав напої, а дон припалив вигнуту чорну італійську сигару.

Кросс дуже детально розповів, як він приніс п'ять мільйонів сенаторові, а потім, слово в слово, розмову із ним.

Запала тривала тиша. Кроссових коментарів нікому з них не було потрібно. Вінсент і Петі, судячи з їхніх облич, були найбільш стурбовані. Саме тепер, коли Вінсентові належала його мережа ресторанів, він менш за все був схильний іти на ризик. Петі, хоч і був командиром солдатів Бронкського анклаву, володів велетенським будівельним підприємством і перш за все дбав про нього. Така жахлива місія на цьому відрізкові їхнього життєвого шляху була їм ні до чого.

— Цей клятий сенатор збожеволів, — подав голос Вінсент.

— Ти впевнений, що саме таке хотів нам сказати сенатор? — звернувся до Кросса дон. — Що нам справді слід вчинити замах на керівника нашої держави, одного з його колег в уряді?

— Вони, як каже сенатор, не в одній політичній партії, — сухо уточнив Джорджіо.

— Сенатор завжди виглядатиме чистеньким, — відповів донові Кросс. — Він тільки виклав фактичний стан справ. Гадаю, він має на думці, що ми діятимемо відповідно до цього стану.

Данте понесло. Його аж поривало від такої ідеї, від слави, від виграшу.

— В наші руки пливе увесь гральний бізнес. Легально. Справа варта заходу. Ось де щонайбільший куш!

Дон звернувся до Піппі:

— А що думаєш ти, мій martello? — з теплотою в голосі спитав він.

Піппі не приховував розлюченості.

— Такого зробити неможливо, і навіть братися не слід.

— Дядьку Піппі, якщо тобі не до снаги, то я зможу, — глузливим голосом знову втрутився Данте.

Піппі презирливо глянув у його бік.

— Ти різник, а не стратег. Таку справу, як ця, ти не зміг би спланувати й за мільйон років. Надто великий ризик. Надто багато смороду. А виконати надто важко. Вийти сухим не вдасться.

— Діду, — зухвало звернувся Данте, — доручи цю справу мені. Я дам раду.

Власного онука дон не міг не шанувати.

— Я певен, що даси, — сказав він, — і зиск був би дуже великий. Одначе Піппі має рацію. Наслідки для нашої «родини» можуть бути дуже непевні. Помилятися можна будь-коли, та ніколи не можна робити фатального прорахунку. Навіть якщо б нам усе вдалося і ми здійснили свій задум, цей вчинок навічно повис би над нашими головами. Це надто великий злочин. До того ж це не та ситуація, що загрожує нашому існуванню, а та, що веде до мети. До мети, якої можна досягти терплячістю. А поки що ми в прекрасній ситуації. Джорджіо, у тебе є своє місце на Уолл-стрит, Вінсенте, у тебе є свої ресторани, Петі, ти маєш свої будівельні підприємства, Кроссе, ти маєш готель, і Піппі, ти можеш відійти від справ і решту своїх днів перебути в мирі і спокої. І Данте, онуче мій, тобі слід набратися терпцю, одного дня ти матимеш свою імперію азартних ігор,— це й буде твоїм статком. І коли ти цього доможешся, над твоєю головою не висітиме вічна тінь жахливого вчинку. Отже, пішов той сенатор під три чорти.

Всі в кімнаті розслабилися, напруженість в одну мить спала, всі, крім Данте, були задоволені таким рішенням. І всі погоджувалися з доновим прокльоном, що сенаторові слід би переселитися ближче до пекла.

Тільки Данте, виглядало на те, не погоджувався.

— Надто ти відважний, щоб звати мене різником, — кинув він Піппі. — А сам ти хто такий, задрипаний флорентійський соловейку?

Вінсент і Петі розсміялися. Дон докірливо похитав головою.

— Ще одна справа, — сказав він. — Гадаю, що нам слід підтримувати всі наші стосунки з сенатором. Я не шкодую йому тих зайвих п'яти мільйонів, та сприймаю за образу, якщо він думає, ніби ми вбили б президента нашої країни заради успіху підприємницьких задумів. Яку ще рибку збирається він сам при цьому підсмажити? Якої власної вигоди він вишукує? Він намагається нами маніпулювати. Кроссе, коли він буде в твоєму готелі, не шкодуй йому маркерів. Подбай, щоб він приємно провів час. Ця людина надто небезпечна, щоб мати її за ворога.

Все стало на свої місця. Кросс вагався, чи торкатися ще однієї делікатної проблеми. Та все одно розповів історію про Дію Вацці та Джіма Лоузі.

— Всередині «родини» може бути інформатор, — зробив він висновок.

— Твоя операція, твоя й проблема, — холодно кинув Данте.

Дон рішуче похитав головою.

— Інформатора бути не може, — сказав він. — Детектив на щось випадково наткнувся і хоче хабаря, щоб відчепитися. Джорджіо, займися цим.

— Це ще п'ятдесят тисяч, — скривився Джорджіо. — Кроссе, ти все заварив. Тобі слід заплатити із свого готелю.

Дон знову припалив сигару.

— А тепер, позаяк всі ми зібралися разом, є ще якісь проблеми? Вінсенте, як там твої ресторани?

Гранітне Вінсентове обличчя пом'якшало.

— Я відкриваю ще три, — сказав він. — Один у Філлі, один у Денвері і ще один у Нью-Йорк-Сіті. Всі вищої категорії. Ти не повіриш, тату, що я беру по шістнадцять доларів за тарілку спагеті. Коли ми готуємо самі, то собівартість, я підраховував, по півдолара за порцію. Як не старався, ніяк не виходило нарахувати більше. Додав туди навіть вартість часнику. А за фрикаделі, я — єдиний італійський ресторан вищої категорії, де подають фрикаделі, сам не знаю чому, дають по вісім доларів. І за навіть не дуже великі. Мені вони обходяться в двадцять центів.

Він продовжував би й далі, але дон його урвав, обернувшись до Джорджіо і спитавши:

— Джорджіо, як там справи на Уолл-стрит?

— І вгору, і вниз, — обережно відповів Джорджіо. — Але комісійні від перекупництва такі ж добрі, як у вуличних лихварів, якщо збити піну як слід. І не загрожують ні неплатники, ні тюрма. Нам слід забути про всі інші наші справи, хіба що за винятком азартних ігор.

Донові було радісно чути ці декламації, успіх у легітимному світі грів йому душу.

— А твій, Петі, будівельний бізнес? — за чергою опитував він. — Чув я, недавно у тебе були невеличкі ускладнення...

Петі стенув плечима.

— У мене більше замовлень, ніж я спроможний подужати. Всі щось будують, а з будівництвом автострад звертаються тільки до нас. Всі мої солдати на платіжні і непогано заробляють. Але на минулому тижні з'являється на мій найбільший будівельний майданчик якийсь чорнодупий «баклажан». А за ним ще із сотню чорношкірих з різними плакатами про громадянські права. Ну я запрошую його в свій кабінет, і тут його раптом хоч на хліб намазуй. Від мене вимагалось тільки наймати на роботу десять відсотків чорношкірих, а йому під столом підсунути двадцять тисяч.

— Тобто нас шантажують? — хихикаючи, спитав Данте, його наче залоскотало. — Нас — Клерікуціо?

— Я намагався міркувати так, як тато, — вів далі Петі. — Чому б їм також не заробляти на життя? Дав тому «баклажанові» його двадцять тисяч і погодився брати на роботу п'ять відсотків.

— Ти слушно вчинив, — похвалив дон. — Не дав дрібній проблемі перерости у велику. А хто такі Клерікуціо, щоб не робити свого внеску в поступ інших і в розвиток самої цивілізації?

— Я б того чорного сучого сина убив, — не вгавав Данте, — а тепер він унадиться за все більшим.

— І ми дамо йому більше, — сказав дон. — доки все триматиметься в рамках глузду. А які в тебе клопоти? — звернувся дон до Піппі.

— Ніяких, — відповів Піппі. — Хіба що тепер «родина» майже не проводить операцій, і я залишився без роботи.

— Такий твій талан, — сказав дон. — Ти доволі важко напрацювався. Ти уник багатьох небезпек, а тепер насолоджуйся розквітом своєї мужності.

Данте не чекав, коли його спитають.

— Я все на тій же посудині, — сказав він донові. — Ще замолодий, щоб іти у відставку.

— Грай у гольф, як і всі брульйоне, — сухо порадив дон. — І не переймайся, життя завжди має напоготові і роботу, і проблеми. А допоки наберися терпіння. Боюся, що твій час настане. Так само, як і мій.

Розділ 14

Вранці, в день похорону Елі Мерріона, Боббі Бенц репетував, звертаючись до Скіппі Дієра:

— Це справжнє божевілля! Саме звідси всі біди в кіно! Як ви могли таке допустити? — Він розмахував перед носом у Дієра пакою паперів.

Дієр узяв папери в руки і зазирнув у них. Це були документи на відрядження на кінозйомки в Римі.

— Ну? І що тут не так? — спантеличено запитав Дієр.

Бенц несамовитів.

— Усій знімальній групі на рейс до Рима беруть перший клас... виконавцям, епізодистам, нещасним камейникам, реквізиторам, стажистам. Один-єдиний виняток! І знаєте хто? Службовець бухгалтерії «Лоддстоуна», якого ми посилаємо для контролю над видатками. Він летить економічним класом.

— Еге ж, ще раз: і що з того? — знову спитав Дієр.

Бенц дещо стишив гнів праведний:

— А в кошторисі передбачено організувати школу для дітей усіх, хто зайнятий у фільмі. Також у кошторис внесли оренду яхти на два тижні. Я ще раз уважно перечитав сценарій. Там дванадцять акторів та актрис, які, мабуть, по дві чи три хвилини з'являються на екрані. Зйомки на яхті триватимуть лише два дні. Тепер поясніть мені, як ви усе це допустили?

Скіппі Дієр широко усміхався.

— Охоче поясню. Режисером там Лоренцо Теллуфо. Він наполягає, щоб його люди подорожували першим класом. Епізодичних акторів та камейників дописали у сценарій з тієї причини, що вони — коханці провідних зірок. Яхту замовили на два тижні, бо Лоренцо хоче відвідати кінофестиваль у Каннах.

— Ви ж продюсер, поговоріть з Лоренцо, — запропонував Бенц.

— Тільки не я, — відмовився Дієр. — За плечима в Лоренцо чотири фільми з доходом по сто мільйонів кожний, у нього два Оскари. Я лижу йому п'ятки, коли допомагаю зійти на яхту. Самі з ним говоріть.

Відповіді Дієр не отримав. Практично в ієрархії кіностудії голова стояв над усіма. Продюсер — це особа, що стикує всі складові елементи і наглядає за кошторисом та реалізацією сценарію. Насправді ж, як тільки починали ставити кінофільм, найвищою владою ставав режисер. Особливо коли на його послужному списку були вдалі полотна.

— Не можу я говорити з Лоренцо, — похитав головою Бенц, — не тепер, коли за моєю спиною вже не стоїть Елі. Лоренцо пошле мене до такої матері, і ми втратимо кінофільм.

— І матиме рацію, — сказав Дієр. — Та про що мова! Лоренцо завжди на кожному фільмі краде п'ять мільйонів. А тепер заспокойтесь, щоб ми могли показатися на похороні.

Але Бенц уже дивився в інший кошторис.

— У вашому фільмі, Скіппі, є рахунок на п'ятсот тисяч доларів за китайські страви на винос. Ніхто, ніхто, навіть моя дружина, неспроможний витратити півмільйона доларів на китайські страви. На французькі — ще можливо. Але на китайські? Китайські на винос?

Скіппі Дієр був змушений метикувати швидко, тут Боббі його спіймав на гарячому.

— Це з японського ресторану, страва називається суші. Найдорожча страва на світі.

Бенц несподівано заспокоївся. Голова студії-конкурента розповідав йому, як запросив японського інвестора на вечерю в ресторан, що спеціалізувався на суші. «Тисяча зелених на двох за якісь двадцять паршивих риб'ячих голів!» — обурювався він. На Бенца це справило враження.

— Гаразд, — сказав Бенц Скіппі Дієрові, — та все одно вам слід урізати кошти. На наступну картину постарайтеся більше набрати стажистів з коледжу. — Стажисти працювали безплатно.


Голлівудський похорон Елі Мерріона був вартий уваги преси навіть більше, ніж похорон касової зірки. Своєю присутністю його вшанували голови студій, продюсери та агенти, його поважали, а інколи й любили, касові зірки, режисери і навіть сценаристи. А сприяла цьому його чемність та потужний розум, який спромігся розв'язати багато кінопроблем. А ще він зажив репутації, в розумних межах, людини порядної.

Його останні роки були позначені аскетизмом: владою він не зловживав, не вимагав сексуальних послуг від початкуючих зірочок. До того ж «Лоддстоун» випустив знаменитих фільмів більше, ніж будь-яка інша студія, а для людей, які творили кіно власними руками, нічого ціннішого не існувало.

Президент Сполучених Штатів прислав свого главу адміністрації для виступу з коротким панегіриком. Франція прислала міністра культури, хоч той вороже ставився до голлівудського кіно. З Ватикану прибув папський посланник, молодий кардинал, доволі вродливий, щоб йому могли запропонувати камейні ролі. З'явилася група японських ділових представників. Належну честь склали Елі Мерріонові найвищі діячі кінооб'єднань з Нідерландів, Німеччини, Італії та Швеції.

Почалися прощальні виступи. Спочатку зірка-актор, потім зірка-актриса, далі першорядний режисер, навіть переписувач Бенні Слай віддав Мерріонові належне. Потім глава президентської адміністрації. Далі, щоб не було закидів на претензійність поховального шоу, два найвідоміші кінокоміки виступили з жартами по владі Елі Мерріона та по його підприємницькій кмітливості. Насамкінець сказали слово син Елі Кевін, його дочка Дора і Боббі Бенц.

Кевін Мерріон прославив Елі Мерріона як чуйного батька не тільки у ставленні до власних дітей, а до кожного, хто працював на «Лоддстоуні». Він був людиною, що несла на екрани Смолоскип Мистецтва. Присутніх на похороні Кевін запевнив, що він підхопить цей смолоскип і понесе далі.

Елі Мерріонова дочка Дора виголосила найпоетичнішу промову, яку склав Бенні Слай. Красномовну, одухотворену, з посиланнями на Елі Мерріонові достоїнства і досягнення. «Я любила свого батька більше за будь-кого на світі, — сказала вона, — одначе я рада, що мені ніколи не довелося ні про що з ним домовлятися. Справи я вела тільки через Боббі Бенца, а його я могла обвести круг пальця».

Свою пайку сміху вона отримала, і настала черга Боббі Бенца. В душі він осуджував огидний Дорин жарт.

— Мені судилося тридцять років разом з Елі Мерріоном розбудовувати «Лоддстоун», — почав він. — Це була найрозумніша, найдобріша людина, яку я будь-коли зустрічав у своєму житті. Тридцять років служіння під його керівництвом були найщасливішим періодом мого життя. Я й надалі служитиму в ім'я здійснення його намірів. Свою довіру до мене він засвідчив тим, що залишив мене керувати студією ще на п'ять років, і я виправдаю його довір'я. Не смію казати, що наслідками своєї роботи зрівняюся з Елі. Він вділяв статку і любові власній сім'ї й усьому народові Америки. Він, як і назва нашої студії, був справжньою золотою жилою.

Учасники жалобної церемонії бачили, що Боббі Бенц свою промову готував сам, тому що зробив важливе повідомлення для всього кіносвіту: наступні п'ять років саме він керуватиме студією «Лоддстоун», і від усіх він сподівається такої самої поваги, з якою ставились до Елі Мерріона. Боббі Бенц більше не друга особа, він став першою особою.


Через два дні після похорону Бенц викликав Скіппі Дієра в студію і запропонував йому очолити творчу частину «Лоддстоуна», посаду, яку досі займав він сам. Тепер він став на місце Мерріона, очолив студію. Від винагород, які він запропонував Дієрові, відмовитися було неможливо. Дієр отримуватиме частку з кожного випущеного студією фільму. Йому надавалося право схвалювати постановку будь-якого фільму, кошторис якого не перевищував тридцяти мільйонів доларів. Він міг на засадах незалежності включити в «Лоддстоун» свою власну творчу групу і призначити керівника цієї групи.

Щедрість пропозиції приголомшила Скіппі Дієра. Все це він розцінив як ознаку невпевненості самого Бенца. Бенц знав за собою, що в сфері творчості він заслабкий, і покладав надії на Дієра, що той зможе його прикрити.

Пропозицію Дієр прийняв і одразу призначив керівником творчої групи Клавдію Де Лена. Не тільки тому, що вона справді зналася на кіномистецтві, а тому, що він мав її за надто чесну, щоб вона могла підвести його під монастир. З нею відпадала потреба захищати власні тили. До того ж, — а це немало важило у кіносвіті, — йому завжди подобалося її товариство, її оптимізм. Їхні амурні стосунки давно вже стали спогадом і на заваді більше не стояли.

Все це давало Скіппі Дієрові підстави мріяти про те, як усі вони розбагатіють. Бо надто довго Дієр терся у цьому світі, щоб знати, що навіть касові зірки часом залишаються на старість напівубогими. Дієр уже був досить багатий, але вважав, що існує десять ступенів багатства, з яких він досяг тільки першого. Звичайно, він міг купатися в розкошах до решти своїх днів, але не міг дозволити собі власного реактивного літака, не міг мати й утримувати на належному рівні п'яти власних домівок. Він не міг тримати гарем. Не міг собі дозволити пуститися берега в азартних іграх. Не міг тримати сотню слуг. Не міг навіть дозволити собі так довго фінансувати власний кінофільм, скільки йому заманеться. І він не міг скупити дорогої колекції живопису, спеціалізованої на Мане чи Пікассо, як це зробив Елі. Але тепер якогось дня він з першого рівня підніметься, мабуть, до п'ятого. Доведеться дуже важко працювати і бути дуже хитрим, та найважливіше — доведеться дуже уважно вивчити Бенца.

Бенц у загальних рисах поділився планами на майбутнє, і Дієр подивувався їхній сміливості. Судячи з усього, Бенц рішуче поклав здобути належне місце в світі, де владарює могутність.

Перш за все в його плани входило укласти угоду з Мело Стюартом, щоб Мело надавав «Лоддстоуну» перевагу в доступі до всіх талантів, які є в розпорядженні його агентства.

— З цим я впораюся, — сказав Дієр. — Дам йому зрозуміти, що сприятиму всім його омріяним задумам.

— Я особливо зацікавлений, щоб у нашому наступному фільмі грала Атена Аквітан, — сказав Боббі Бенц.

«Ага, — подумав Дієр, — тепер, коли Бенц керує «Лоддстоуном», він сподівається затягти Атену в ліжко». А ще Дієр подумав, що, як відповідальний за творчу частину, він також зможе спробувати.

— Я попереджу Клавдію, щоб одразу бралася за розробку свого проекту, — сказав Дієр.

— Прекрасно, — похвалив Бенц. — Одначе пам'ятайте: я завжди знав, що Елі хотів зробити насправді, але не міг, бо був занадто поступливий. Ми збираємося позбутися творчих груп Дори та Кевіна. Вони завжди тільки проциндрювали кошти, і до того ж я не хочу бачити їх на нашій території.

— Тут вам слід бути обачним, — попередив Дієр. — Вони володіють значним пакетом акцій кіностудії.

Бенц усміхнувся.

— Еге ж, та Елі призначив мене керівником на п'ять років. Так що вам таки доведеться ставити їм підніжку. Будете зарубувати їхні задуми. Розраховую, що через рік чи два вони з обуренням заберуться геть і клястимуть вас. Таким методом користувався Елі. Замість нього завжди діставалося мені.

— Гадаю, що виставити їх із студії буде вам важко, — сказав Дієр. — Це їхній другий дім, вони тут виросли.

— Спробую. Ще одна справа. Увечері перед смертю Елі погодився дати Ернестові Вейлу брутто з деякою сумою авансом за всі фільми, що ми поставимо за його вошивим романом. Елі пішов на таке, бо Моллі Флендерс і Клавдія домучили його на смертному ложі, що й справді було верхом невихованості. Я письмово повідомив Моллі, що не відчуваю за собою ні юридичного, ні морального обов'язку виконувати цю обіцянку.

Дієр поміркував над почутим і сказав:

— Він ніколи не покінчить самогубством, але протягом наступних п'яти років він може померти природною смертю. Слід би нам від такого застрахуватися.

— В цьому немає потреби, — запевнив Бенц. — Ми з Елі консультувалися у наших юристів, і вони запевняють, що в суді Моллі позов програє. Я проведу з ним переговори про якусь винагороду, та в жодному разі не брутто. Це все одно, що точити з нас кров.

— А Моллі прислала відповідь? — поцікавився Дієр.

— Так. Юридична відписка із звичним свистом, — відповів Бенц. — Я сказав їй, щоб поцілувала мене в зад.

Бенц підняв слухавку і набрав номер нібито свого психоаналітика. Його дружина роками наполягала, щоб він вдавався до психотерапії заради підвищення комунікабельності.

— Я просто хотів підтвердити нашу домовленість на четверту, — сказав він у слухавку. — Так, про ваш рукопис поговоримо наступного тижня. — Він поклав слухавку і лукаво посміхнувся Дієрові.

Для Дієра не було таємницею, що насправді Бенц домовився про рандеву з Фаленою Фант у студійному бунгало готелю «Беверлі». Лікарем Боббі лише прикривався, бо студія у того самого лікаря взяла на розгляд авторський сценарій про психіатра — серійного вбивцю. Комізм ситуації полягав у тому, що Дієр рукопис уже прочитав і подав думку, що за ним можна було б поставити гарненький недорогий фільм, а сам Бенц вважав, що сценарій — лайно. Дієр поставить фільм, а Бенц гадатиме, що він просто робить йому ласку.

Потім Бенц і Дієр попліткували, як проведений з Фаленою час приносить їм стільки втіхи. Зійшлися на тому, що для таких як вони поважних чоловіків це були дитячі пустощі. Також погодились, що секс із Фаленою приємний, бо вона така розкута і не має особливих претензій. Звичайно, натяки на претензії були, але Фалена талановита, і коли настане слушний час, свій шанс отримає.

— Мене тільки непокоїть, — сказав Бенц, — що коли вона виб'ється в задрипані зірочки, наші розваги урвуться.

— Еге ж, — погодився Дієр, — такі вони, ці таланти. Та нам яке лихо: тоді вона зароблятиме для нас великі гроші.

Удвох вони проглянули графіки виробництва і реалізації. «Мессаліну» мали б закінчити через два місяці, і цей фільм стане різдвяним локомотивом. Вейлова серія готова і з'явиться на екранах протягом наступних двох тижнів. Ці два взяті разом кінофільми «Лоддстоуна» могли в міжнародному прокаті, включно з відео, принести надходження в мільярд доларів. Бенц уже бачив для себе премію в двадцять мільйонів, Дієр, можливо, — в п'ять. Вже в перший рік наступництва після Мерріона Бенца мали б прославити як людину з хистом. Його визнали б за справжнього першорядного адміністратора.

— Чиста ганьба, що за «Мессаліну» нам доводиться платити Кроссові п'ятнадцять відсотків від урегульованого брутто, — замислено сказав Дієр. — Чому б нам просто не повернути гроші з відсотками, а коли йому не сподобається, нехай позивається. Судячи з усього, він не дуже квапиться звертатися до суду.

— А він часом не з мафії? — спитав Бенц. Дієр подумав: «Ти, чоловіче, справді боягуз», але натомість сказав:

— Кросса я знаю. Не такий уже він страшний. Якби він був справді небезпечний, то Клавдія, його сестра, сказала б мені. Єдиний, хто непокоїть мене, то це Моллі Флендерс. Ми накручуємо двох її клієнтів одночасно.

— Досить, — сказав Боббі. — Господи, ми сьогодні воістину на славу попрацювали. Заощадили двадцять мільйонів на Вейлі і, мабуть, десять на Де Лені. Маємо право виплатити собі преміальні. Ми будемо на коні.

— Авжеж, — погодився Дієр. Він позирнув на свого годинника. — Незабаром четверта. Вам не пора вже бути в дорозі до Фалени?

В цю мить двері кабінету Боббі Бенца мов вихором розчахнуло, і на порозі стала Моллі Флендерс. Одягнута, як до поєдинку: штани, куртка і біла шовкова блузка. Взуття без підборів. Вродливе обличчя бурякове від несамовитої люті. Сльози на очах, та все ж вона ніколи не виглядала вродливішою. Голос її був сповнений злорадства:

— Ну що, збоченці нещасні, — звернулась вона, — Ернест Вейл мертвий. Я принесла судовий припис із вимогою затримати реалізацію нової серії за його книжкою. Ну а тепер ви, два бовдури, готові сісти зі мною й укласти контракт?


Ернест Вейл знав, що найбільшим ускладненням при самогубстві стане для нього проблема уникнення насильства. Для найпоширеніших способів він був занадто боягузливий. Пістолети його лякали, ножі та отрута — надто очевидні та ненадійні. Головою в газову плитку, задушитися в автомобілі моноксидом вуглецю — знову-таки надто ненадійно. Перерізати зап'ястя — не обійдеться без крові. Ні, він хотів померти приємною смертю, швидкою, певною, щоб тіло залишилось не знівечене й виглядало шляхетно.

Ернест пишався тим, що його рішення раціональне, і всім буде від цього пожиток, за винятком студії «Лоддстоун». Справа стосується чисто особистого фінансового виграшу та відновлення поваги до самого себе. Він мав би чіплятися за власне життя? Така думка викликала в нього сміх. Ще один зайвий доказ нормальної психіки: його не покидало відчуття гумору.

Заплисти в океан — надто кіноекранно, кинутися під автобус — надто боляче й дещо принизливо, ніби він якийсь бездомний волоцюга. Одна ідея видалась йому на якусь мить прийнятною: менш популярна останнім часом снотворна пігулка або свічка, яку треба буде просто запхати в задній прохід. Та знову ж — надто принизливо й не зовсім надійно.

Ернест відкинув усі ці способи й шукав чогось такого, що принесло б йому щасливу стовідсоткову смерть. Сам процес пошуку навіяв йому таке натхнення, що він майже забув думати про увесь свій замір. Так само на нього подіяло складання чернеток посмертних записок. Йому хотілося докласти всієї своєї майстерності, щоб не звучало, ніби він шкодує себе чи когось звинувачує. Понад усе йому хотілося, щоб самогубство сприйняли як акт цілковитого раціоналізму, а не як акт слабкодухості.

Почав із записки до першої дружини, яку вважав своїм єдиним справжнім коханням. Перше речення намагався формулювати об'єктивно і прагматично: «Звернися до мого адвоката Моллі Флендерс, як тільки отримаєш цю записку. Вона має для тебе важливу інформацію. Дякую тобі й дітям за багато щасливих років, що ви подарували мені. Не хочу, щоб ти думала, ніби вчинене мною — докір тобі, в жодному разі. Ще до розлучення ми втомилися одне від одного. Не вважай, прошу тебе, що мій вчинок — результат хворобливої фантазії чи безвиході. Він — цілком обміркований і прагматичний, як пояснить мій адвокат. Передай дітям, що я їх люблю».

Ернест відсунув аркуш набік. Багато чого там слід буде переписати. Написав записки,— звучали вони сухо для нього самого,— своїм другій та третій дружинам, повідомляючи, що їм він відписав невеличкі частки свого майна, дякуючи їм за щастя, яким вони його обдарували, і запевняючи, що вони в жодному разі не несуть провини за його вчинок. Дух любові до ближнього, здавалося, на якийсь час покинув його. Тому лаконічну записку Боббі Бенцові він сформулював просто: «Цілуй мене в зад».

Відтак написав записку Моллі Флендерс, де було: «Тепер беріться за тих вилупків». Настрій покращився.

Кроссові Де Лені він написав: «Нарешті я зробив те, що треба було». Вгадував Кроссову зневагу до його порожньої балаканини.

Його серце розкрилося повністю, коли він став писати Клавдії: «Ти подарувала найщасливіші миттєвості мого життя, а ми навіть не були закохані. Як тобі це вдалося? І чому все, що ти робила в житті, було правильним, а все, що робив я — хибним? До теперішнього моменту. Прошу тебе не зважати на все, що я наговорив про твою творчість. Те, що я принижував твою працю — просто заздрість старого романіста, який віджив свій час так само, як і ковальське ремесло. І дякую тобі за відстоювання моїх відсотків, хоч у кінцевому результаті все пішло прахом. Високо ціную твої зусилля».

Він склав записки, що були написані на жовтих, тобто других, аркушах копіювальних комплектів, на одну купку. Жахливий стиль, але він усе перепише, а переписуючи, завжди знаходиш те, що треба.

Праця над записками активізувала його підсвідомість. Нарешті він знайшов прекрасний спосіб відходу з цього світу.


Кеннет Кальдоне був найбільшим дантистом у Голлівуді, таким же знаменитим, як і будь-хто з касових зірок у цьому вузькому колі. Як фахівець він був майстер вищої проби, в приватному житті — яскравий і відважний. Вельми потерпав, що дантистів у літературі та в кіно зображали самовдоволеними буржуа, і робив усе, щоб це заперечити.

Вишукано одягався і мав вишукані манери, його зубна клініка виглядала розкішно, в почекальні стояв стенд із сотнею найкращих журналів Америки та Англії. Ще на одному, меншому, стенді лежали журнали іноземними мовами: німецькою, італійською, французькою й навіть російською.

Першорядні твори модерного мистецтва прикрашали стіни почекальні, а коли йти анфіладою лікувальних кабінетів, то в коридорах на вас дивилися портрети з автографами деяких найгучніших імен у Голлівуді. Його пацієнтів.

Він завжди аж вирував веселим добрим гумором і поширював довкруг себе ледь вловиму ауру жіночності, чим дещо спантеличував інших. Любив жінок. Та ніяк не міг збагнути і визнати зобов'язань щодо жінок. Секс він розглядав як щось не більше за добру вечерю, витончене вино, чарівну музику.

Єдине, у що вірив Кеннет — то це в мистецтво лікування зубів. Тут він був митцем, не відставав від найновіших технічних та косметичних досягнень. Відмовлявся ставити своїм клієнтам зйомні протези, наполягав на сталевих штирях, до яких на постійно можна було кріпити серії штучних зубів. Виступав з лекціями на зібраннях стоматологів, був такий авторитетний, що якось його запросили лікувати зуби одному з членів королівської династії Монако.

Жодний з пацієнтів Кеннета Кальдоне не був змушений класти свої зуби на ніч у склянку з водою. Жодний з пацієнтів за будь-яких обставин не мусив терпіти біль у його досконало устаткованому стоматологічному кріслі. Щедро користувався лікарськими препаратами, а надто — «свіжим повітрям» — сумішшю закису азоту і кисню, яку пацієнт вдихав через гумову маску, помітно знижуючи чутливість нервів до болю і переносячись у стан напівсвідомості, майже такої ж приємної, як від опіуму.

Ернест і Кеннет заприятелювали під час Ернестового першого візиту в Голлівуд майже двадцять років тому. На вечірці в одного продюсера, який впадав біля нього, маючи на оці право на одну з його книжок, у Ернеста нестерпно розболівся зуб. Продюсер серед ночі викликав Кеннета, і той негайно поспішив приїхати, щоб забрати Ернеста з вечірки в свою клініку і полікувати запалений зуб. Відтак відвіз Ернеста в його готель, призначивши з'явитися в клініку наступного дня.

Згодом Ернест сказав продюсерові, що дантист, мабуть, дуже чимось йому зобов'язаний, раз він викликав його додому опівночі. Продюсер заперечив: просто Кеннет Кальдоне таку вже має натуру. Людина з зубним болем для нього все одно, що людина, яка потопає: її слід рятувати. А ще Кальдоне прочитав усі Ернестові книжки і шанував його творчість.

З'явившись у клініці наступного дня, Ернест почав з нестримного потоку вдячності. Кеннет спинив його піднятою рукою і сказав:

— Я все ще в боргу перед вами за ту насолоду, що отримав від ваших книжок. А тепер я, з вашого дозволу, розповім вам про сталеві штирі.

І він прочитав довгу лекцію, в якій доводив, що ніколи не зарано подбати про власну ротову порожнину. Що Ернест незабаром втратить деякі інші зуби, а сталеві штирі вбережуть його від необхідності класти свої щелепи на ніч у склянку з водою.

— Поміркую над цим, — пообіцяв Ернест.

— Е ні, — домагався свого Кеннет, — я не можу лікувати пацієнта, який не погоджується з методами моєї роботи.

— Слава Богу, що ви не письменник, — засміявся Ернест, — але тут маєте рацію.

Вони стали друзями. Як тільки Вейл приїжджав у Голлівуд, він запрошував Кеннета на вечерю, а деколи навідувався в Лос-Анджелес тільки заради того, щоб йому перевірили зуби під «свіжим повітрям». Кеннет розумно відгукувався про Ернестові книжки, на літературі він знався майже так само, як і на стоматології.

«Свіже повітря» Ернестові подобалося. Болю не відчував, а напівсвідомий стан навіяв йому деякі з його найкращих ідей.

За наступні кілька років його і Кеннетова дружба настільки зміцніла, що в результаті її Ернест набув новий комплект зубів на сталевих коренях, який мав би служити йому до самої могили.

Ернест шукав у Кеннетові головним чином героя для роману. Ернест завжди був переконаний, що жодне людське сотворіння не обходиться без якогось одного вагомого збочення. Своє збочення Кеннет виказав, і було воно радше сексуального характеру, однак не в звичному порнографічному стилі.

Під час лікувального прийому, перед тим як Ернестові накладали маску зі «свіжим повітрям», вони любили трошки погомоніти. Кеннет згадав, що його постійна подруга, «його вагома інша», розважалася сексом із своїм псом, велетенською німецькою вівчаркою.

Ернест, що саме почав піддаватися дії «свіжого повітря», зняв з обличчя і, не подумавши добре, сказав:

— Ви кохаєтеся з жінкою, яка злягається з псом? І вас це не турбує? — Ернест мав на увазі медичні й психологічні ускладнення.

Підтексту Кеннет не вловив.

— Чому це має мене турбувати? — здивувався він. — Пес — не суперник.

Спочатку Ернест подумав, що Кеннет жартує, відтак збагнув, що той відповідав серйозно. Ернест знову наклав маску і поринув у дрімотність закису азоту і кисню, а його мозок під звичною стимуляцією провів повний аналіз його стоматолога.

Кеннет належав до категорії людей, які не дотримувались концепції кохання як духовної потреби. Домінантою для них була насолода, так само як і в його мистецтві приборкувати біль. Вже коли потураєш плоті, то треба вміти брати її під контроль.

Того вечора вони разом зайшли в ресторан, і Кеннет більш-менш потвердив Ернестовий аналіз.

— Секс кращий за закис азоту, — сказав він. — Та, як і у випадку з закисом, туди слід домішувати принаймні тридцять відсотків кисню. — Він крадькома зиркнув на Ернеста. — Ернесте, можу сказати, що ви справді любите «свіже повітря». Я дав вам максимум — сімдесят відсотків, і ви добре перенесли.

— А це небезпечно?

— Не дуже, — відповів Кеннет. — Хіба що будете в масці пару днів, та, мабуть, і це не дуже загрозливо. Звісно, чистий закис азоту вб'є вас за хвилин п'ятнадцять-тридцять. А так, признаюся, раз на місяць я влаштовую в своїй клініці невеличку опівнічну вечірку для дуже добірного кола «гарних людей». Всі вони — мої пацієнти, так що їхні аналізи крові у мене є. Всі здорові. Закис їх розкріпачує. Ви під газом не відбували збудження?

Ернест засміявся.

— Коли повз мене проходила одна з ваших техніків, мене тягнуло погладити її по сідницях.

— Я впевнений, що вона вас вибачила б, — сказав Кеннет, скорчивши кумедну міну. — Чому б вам не завітати до мене в клініку завтра опівночі? Там можна буде воістину порозважатися. — Він помітив, що Ернест дещо збентежений. І тому додав: — Закис — це не кокаїн. Кокаїн перетворює жінок на безпорадних, а закис — розкомплексовує. Прийдіть просто як кудись на коктейль. Ніхто від вас нічого не вимагатиме.

У Ернеста промайнула ущиплива думка: «Собакам також можна?» Але завітати погодився. Виправданням перед самим собою була думка, що він тільки збиратиме матеріал для роману.


На вечірці він ні розважився, ні брав по-справжньому участь. Суть полягала в тому, що закис азоту більше впливав на його духовний світ, ніж на сексуальний потяг, діяв наче якийсь ритуальний наркотик, до якого вдаються тільки заради вшанування всемилосердного Господа. Злягання гостей було настільки твариноподібне, що Вейл вперше по-справжньому збагнув Кеннетове буденне ставлення до його «вагомої іншої» та до німецької вівчарки. Все було настільки позбавлене людського змісту, що стало нудно. Сам Кеннет участі не брав, він був надто заклопотаний регулюванням подачі закису.

Тепер, через роки, Ернест нарешті знайшов спосіб стати покійником. Це буде так, як при безболісній стоматології. Не страждатиме, його не спотворить, не відчує страху. Відпливе з цього світу до іншого у мареві лагідних роздумів. Як інколи пишуть: він помре щасливий.

Тепер проблема полягала в тому, як уночі пробратися в Кеннетову клініку і як розібратися в усіх тих регуляторах...

Він домовився з Кеннетом про прийом для обстеження. Поки Кеннет розглядав рентгенівські знімки, Ернест поділився з ним, що обрав стоматолога за героя свого нового роману, і попросив показати, як працюють регулятори подачі «свіжого повітря».

Кеннет — педагог за натурою — пояснив роботу регуляторів на балонах закису азоту і кисню, наголошуючи на безпечних пропорціях і увесь час повчаючи.

— А небезпеки тут ніякої немає? — спитав Ернест. — Що коли ви будете напідпитку і втратите над собою контроль? Ви ж можете мене вбити.

— Ні, автомат слідкує за тим, щоб ви за всіх умов отримували мінімум тридцять відсотків кисню, — пояснив Кеннет.

Ернест якусь мить повагався, намагаючись вдати ніяковість.

— Пам'ятаєте, кілька років тому я був у вас на вечірці? Тепер я познайомився з гарненькою дівчиною, яка трошки вдає з себе скромницю. Як тут зарадити? Не могли б ви дати мені ключа від своєї клініки, щоб я якось увечері завів її сюди? Закис якраз зрушив би цю справу з місця.

Кеннет уважно вивчав рентгенівські плівки.

— Ваші зуби в прекрасному стані, — сказав він. — Я воістину великий стоматолог.

— Так як з ключем? — не вгавав Ернест.

— Дівчина справді гарненька? — в свою чергу спитав Кеннет. — Скажете мені на який вечір, і я прийду й виставлю регулятори.

— Ні-ні, — відмовився Ернест. — Та дівчина й справді порядна. Якщо тут будете ви, вона не захоче навіть маски прикласти. — Якусь мить помовчав. — У неї старосвітське виховання.

— Не вигадуйте, — сказав Кеннет і подивився Ернестові просто в очі. Потім додав: — Одну хвилиночку заждіть, — і вийшов з кабінету.

Коли повернувся, в його руці був ключ.

— Підіть з цим до майстерні й замовте дублікат, — сказав Кеннет. — Не забудьте там назвати своє ім'я. Потім прийдете сюди й мого ключа віддасте мені.

Ернест був дещо заскочений.

— Я не маю на увазі цієї ж миті.

Кеннет склав у конверт плівки й обернувся до Ернеста. З його обличчя — рідкісний випадок за увесь час їхнього знайомства — зійшла веселість.

— Коли поліція знайде вас, — сказав Кеннет, — мертвим у моєму кріслі; я в жодному разі не хочу бути до цього причетним. Не хочу ставити під загрозу свій професійний статус, або щоб мої пацієнти повтікали від мене. Поліція знайде підроблений ключ і знайде, де його виготовили. Подумають, що все влаштували ви самі. Записку, сподіваюся, ви залишили?

Ернест був приголомшений, а потім йому стало соромно. Він зовсім не мав наміру заподіяти Кеннетові прикрощів. Кеннет дивився на нього з докірливим усміхом, позначеним тінню сумовитості. Ключа Ернест узяв, а потім у рідкісному надмірі почуттів по-чоловічому обняв стоматолога.

— Отже, ви розумієте, — промовив він. — Я виходжу з чисто прагматичних міркувань.

— Будьте певні, я розумію вас, — відказав Кеннет. — Часто я сам думаю про таке на свої старі літа, якщо справи підуть на зле. — Він усміхнувся підбадьорливо і додав: — Смерть — не суперник. — Вони вдвох засміялися.

— Ви справді знаєте причину? — поцікавився Ернест.

— Увесь Голлівуд знає, — відповів Кеннет. — Скіппі Дієра на одному прийомі спитали, чи він справді збирається ставити фільм. Він відповів: «Попробую, поки пекло не скрижаніло або Ернест Вейл не наклав на себе руки».

— І ви не вважаєте, що я божевільний? — допитувався Ернест. — На таке зважитись заради грошей, якими я не зможу скористатися...

— Чом би й ні? — відповів Кеннет. — Це принаймні розважливіше, ніж вкорочувати собі віку через кохання. От тільки техніка тут не така вже й проста. Вам слід буде від стіни від'єднати ось цей шланг, яким надходить кисень, цим ви перекриєте імпульс на регулятор і зможете довести суміш до концентрації понад сімдесят відсотків. Краще робити увечері в п'ятницю, коли прибиральники підуть, і вас не виявлять до понеділка. Інакше завжди може статись, що в реанімації вас повернуть до життя. Звичайно, якщо ви скористаєтесь чистим закисом азоту, то вас не стане через тридцять хвилин. — І він усміхнувся трошки сумовито. — Вся моя робота над вашими зубами ні до чого. Як не соромно!


Через два дні в суботу Вейл прокинувся в своєму номері в готелі «Беверлі-Гіллз» дуже рано. Сонце щойно тільки визирнуло над обрієм. Він пішов під душ, поголився, одягнув труси, тенісну сорочку і зручні джинси. Згори на ньому був рудувато-коричневий льняний піджак. По номеру скрізь порозкидані одяг і газети, та прибирати не було рації.

Від готелю до Кеннетової клініки було тридцять хвилин пішки, і Ернест вийшов із відчуттям свободи. В Лос-Анджелесі пішки ніхто не ходив. Давав знати себе голод, та їсти Ернест боявся, щоб не виблювати, коли буде під закисом.

Клініка була розташована на передостанньому п'ятнадцятому поверсі. У вестибюлі на вході був тільки сторож, у ліфті — жодної душі. Ернест повернув ключем у дверях, що вели в стоматологію, і зайшов. Замкнув за собою двері й поклав ключ у кишеню піджака. В кабінетах панувала привидна тиша, віконце реєстратора відбивало промені ранкового сонця, комп'ютер стояв лиховісно темний і мовчазний. Вздовж по коридору з ним віталися світлини касових зірок. Лікувальних кабінетів було шість — по три з кожного боку коридору. В кінці був Кеннетовий кабінет і приймальня, де вони стільки разів сиділи і розмовляли. Особистий лікувальний кабінет Кеннета із спеціальним стоматологічним кріслом на гідравліці, де він лікував високопоставлених пацієнтів, примикав до приймальні.

Крісло було екстрарозкішне: з грубшою набивкою і обтягнуте м'якшою шкірою. На пересувному столику поруч із кріслом лежала маска для «свіжого повітря». На блоку регулювання, шланги від якого з'єднувалися із схованими балонами закису азоту та кисню, обидва маховички регуляторів були виставлені на нуль.

Ернест відрегулював шкали таким чином, щоб закису азоту і кисню подавалося половина на половину. Відтак сів у крісло й наклав на обличчя маску. Розслабився. Зрештою, саме тепер Кеннет не збирався копирсатися в його яснах своїми ножами. З його тіла кудись поділися всі кольки та болі, мозок ширяв над цілим Усесвітом. Почувався чудесно, думка про смерть видавалася смішною.

В голові з'являлися й пропливали задуми наступних романів, подобизни й сутності багатьох людей, кого він знав, у жодному з них не бачив злого, саме це він цінував у закису азоту найвище. Чорт, він забув переписати посмертні записки, а тепер усвідомив, які вони, попри всі добрі наміри та добірну мову, по суті своїй образливі.

Ернест плив у велетенській повітряній кулі. Внизу був такий знайомий йому світ. Згадав Елі Мерріона, який пішов за покликом долі, здобув могутність: його з обожнюванням шанували за те, що він користувався безжально й розумно цією могутністю. І все ж, коли вийшла Ернестова найкраща книжка і купили право на її екранізацію, саме та, що здобула йому премію Пулітцера, Елі прийшов на коктейль, влаштований на Ернестову честь видавцями.

— Ви дуже хороший письменник, — подавши йому руку, сказав Елі. Сама його поява на прийомі стала темою сенсаційних голлівудських пліток. І ось великий Елі Мерріон явив йому останній і абсолютний доказ поваги, надавши частку в брутто. Не важить, що Бенц після Мерріонової смерті відібрав її.

І Бенц зовсім не негідник. Його безжальна боротьба за зиск була наслідком його життєвого досвіду у специфічному світі. Якщо дотримуватись істини, то Скіппі Дієр гірший, бо Дієр з його розумом, з його привабливістю та енергією, з його вродженою підступністю в чисто особистісному плані діяв куди більш убивчо.

Ще одне проникнення в суть речей відкрилося Ернестові. Чому він завжди так ущипливо відгукується про Голлівуд і кіно, кпить з них? Ревнощі! Кіно тепер стало найшанованішим видом мистецтва, він сам любив кінофільми, принаймні хороші. Та він більше заздрив самій причетності до кінотворчості. Виконавці, група, режисер, касові зірки і навіть «причепи», ця тупа погань, здавалося, гуртувалися в тісну, не вічно в любові, сім'ю принаймні до завершення фільму. Тоді обмінювалися подарунками, поцілунками, обіймами і клятвами у вічній дружбі. Мабуть, це справді прекрасне відчуття — бути причетним до роботи над фільмом. Він пригадав, що коли разом із Клавдією писав свій перший сценарій, то сподівався, що і його приймуть у цю сім'ю.

Та як усе це могло статися при його особистості, з його характером, з його саркастичним розумом, безперервними глузами? Під миротворним закисом азоту він навіть сам себе не міг судити суворо. Він мав право, він написав прекрасні книжки (серед письменників Ернеста вважали диваком, бо він справді любив власні книжки), і він заслужив, щоб до нього ставилися з більшою повагою.

Благотворно насичений всепрощенним закисом, Ернест вирішив, що насправді йому не хочеться помирати. Не так багато важать гроші, Бенц може поступитися або Клавдія з Моллі знайдуть якийсь вихід.

Але тут він пригадав, як його увесь час принижували. Жодна з його дружин по-справжньому не любила його. Він завжди був жебраком — і ніколи не зазнав взаємного кохання. Його книжки любили, та ніколи не захоплювалися так, щоб письменник став багатим. Дехто з критиків просто ображав його, та він удавав, ніби сприймає це за чесний спортивний поєдинок. Зрештою, гніватись на критиків було б несправедливо, бо вони тільки виконували свою роботу. І всі його друзі-чоловіки, хоч деколи їм подобалося його товариство, його дотепність і прямота, та вони ніколи не ставали близькими друзями, навіть Кеннет. Тільки Клавдія ним щиро захоплювалась, і він знав, що Моллі Флендерс і Кеннет його просто шкодували.

Ернест потягнувся і перекрив подачу «свіжого повітря». Лиш кілька хвилин знадобилося, щоб у голові проясніло, і тоді він пішов посидіти в Кеннетовому кабінеті.

Знову напосіла депресія. Він відкинувся на спинку Кеннетового фотелю і вдивлявся, як над пагорбами Беверлі підіймається сонце. Він відчував таку лють на студію, яка безсоромно відібрала у нього гроші, що його вже ніщо не тішило. Він ненавидів світанки нового дня, увечері ковтав снотворні пігулки і намагався спати якомога довше... І йому доводилось зазнавати принижень від таких людей, від людей, яких він мав за ніщо. А тепер він навіть не міг читати, позбувся насолоди, яка його ніколи раніше не зраджувала. І, звичайно, він був уже неспроможний писати. Та вишукана проза, яку так часто хвалили, тепер звучала фальшиво, затерто, претензійно. Від письменницької роботи він більше не отримував задоволення.

Уже віддавна він прокидався щоранку з відчуттям страху перед прийдешнім днем, занадто втомлений навіть для того, щоб поголитися і стати під душ. Заробив мільйони і проциндрив їх на азартні ігри, на жінок, на пиятику. Або пороздавав. Ніколи досі гроші для нього багато не важили.

Останні два місяці він був неспроможний грошовими переказами підгримувати дітей, а своїм жінкам сплачувати аліменти. На відміну від більшості чоловіків, Ернест, посилаючи чеки, був щасливий. Вже п'ять років, як не видав жодної книжки, а зі своїм характером став менш приємний навіть сам для себе. Він здавна плакався на свою долю. Він завжди був хворим зубом на обличчі суспільства. Таке порівняння гнітюче вразило його. Для письменника його рівня і така мильнооперна метафора? Його затопила хвиля меланхолії: він зовсім зійшов на пси...

Вейл зірвався на ноги й знову подався в лікувальний кабінет. Адже Кеннет пояснив йому, що слід робити. Витягнув шланговий кабель з двома під'єднувачами: один для кисню і один для закису азоту. Потім увіткнув на місце тільки один. Для закису. Сів у стоматологічне крісло, дотягнувся рукою і крутнув маховичок із шкалою. У цей момент майнула думка, що мав би існувати якийсь спосіб домішати принаймні десять відсотків кисню, щоб смерть не була такою невідворотною. Підняв маску й наклав її на обличчя.

Чистий закис азоту вдарив по всьому тілу і викликав миттєвий екстаз, змиваючи всі болі та млявість. Закис накотився і промив мозок у черепі. Спалахнула остання мить чистої радості перед тим, як він припинив існування, і тієї самої миті він повірив у існування Бога і раю.


Моллі Флендерс брала Боббі Бенца і Скіппі Дієра за горло; якби ще жив Елі Мерріон, вона була б обачніша.

— У вас виходить на екрани нова серія за Ернестовою книжкою. Мій судовий припис затримає вихід на екрани. Право на власність тепер належить Ернестовим спадкоємцям. Звісно, вам, мабуть, закортить знехтувати приписом і реалізовувати фільм, але тоді я позиваю. Якщо виграю, то цей фільм і більшість того, що ви на ньому заробите, належатиме майнові Ернеста Вейла. І, безумовно, ми зможемо перешкодити вам ставити подальші серії з героями його книжок. Всього цього і років судової тяганини саме ми можемо тепер уникнути. Ви платите п'ять мільйонів авансом і десять відсотків від брутто з кожного кінофільму. Ще мені потрібний фактичний і підтверджений фінансовий звіт на побутові відеокасети.

Дієра охопив жах, а Бенц нетямився від люті. Ернест Вейл, якийсь письменник, матиме більші відсотки від зиску, ніж будь-хто, за винятком касової зірки, будь-коли отримував. Світ такого не бачив!

Бенц негайно зателефонував Мело Стюартові та головному юрисконсультові студії «Лоддстоун». Через тридцять хвилин вони були в кімнаті для переговорів. Мело запросили тому, що він володів пакетом акцій на ці серії та заробляв на них комісійні за касову зірку, за режисера і за переписувача — Бенні Слая. Складалася ситуація, за якої від нього вимагалось би поступитися кількома пунктами.

Почав головний юрисконсульт:

— Ми вивчили ситуацію, ще коли містер Вейл ознайомив із своєю першою погрозою на адресу студії.

Моллі Флендерс розгнівано урвала його:

— Самогубство ви називаєте погрозою на адресу студії?

— І шантажем, — діловито уточнив головний юрисконсульт. — Тепер же ми ретельно проглянули законодавство, яке стосується даної ситуації і носить дуже плутаний характер, та навіть за цих обставин я проконсультував студію, що ми можемо протистояти вашому позову в суді й виграти. В цьому конкретному випадку право власності на спадкоємців не переходить.

— І яку Гарантію ви даєте? — спитала Моллі юрисконсульта. — Певність до дев'яноста п'яти відсотків?

— Ні, — відповів юрисконсульт, — такої певності з закону не випливає.

Моллі раділа. З адвокатським гонораром, якщо вона виграє процес, вона могла б іти на заслужений відпочинок. Моллі підвелася й сказала:

— Розтуди вас! Зустрінемося в суді.

Бенц і Дієр були такі наполохані, що не змогли здобутися на слово. Бенц бажав від щирого серця, щоб Елі Мерріон був ще живий.

І саме Мело Стюарт встав і стримав Моллі теплими і прохальними обіймами.

— Гай-гай, — сказав він, — ми ж тільки ведемо переговори. Будьте цивілізованою.

Він підвів Моллі до її стільця, зауваживши, що в її очах стояли сльози.

— Ми зможемо дійти згоди. Я відмовлюся від кількох пунктів у пакеті.

— Маєте бажання ризикнути і втратити все? — спокійним голосом звернулася Моллі до Бенца. — Чи може ваш юрисконсульт, гарантувати, що ви виграєте? Звичайно, що не може. Ви якась ділова людина чи пропащий гравець? Щоб заощадити якісь вошиві двадцять-сорок мільйонів, ви хочете поставити під ризик мільярд?

До спільної згоди вони дійшли. На користь Ернестового майна авансом переказувалось чотири мільйони і призначалося вісім відсотків від доходу брутто за кінофільм, який був уже готовий вийти на екрани. Ще майно мало б отримувати два мільйони і по десять відсотків від відрегульованого брутто за кожну наступну серію. Три Ернестові колишні дружини і його діти мали б стати багатими.

Прощальним ударом Моллі було таке:

— Якщо ви гадаєте, що я обійшлася з вами круто, то почекайте, поки Кросс Де Лена дізнається, як ви його накрутили.

Моллі смакувала перемогу. Вона пригадала, як одного разу після вечірки привезла Ернеста до себе додому. Тоді вона досить набралася і відчувала страшенну самотність, а Ернест був дотепний, інтелігентний, і вона подумала, що було б незле провести з ним ніч. А коли вони, протверезілі від їзди, прибули до неї додому і вона повела його в спальню, то почала розгублено роззиратися по кутках. Ернест виявився таким нікчемою і, з усією очевидністю, таким сором'язливим щодо сексу — справжня сірятина. Ще й заціпило йому на цей момент.

Та Моллі чисто по-людськи була надто порядною, щоб за такої критичної ситуації виставити Ернеста за двері. Отож вона знову напилася і вони подалися до ліжка. І справді, без світла все відбулося не надто погано. Ернест відбув свої обов'язки з таким ентузіазмом, що полестив їй, і вона подала йому сніданок до ліжка.

Він лукаво всміхнувся до неї:

— Дякую, — сказав він. — Ще раз дякую вам.

Тут вона збагнула, що минулої ночі він розумів усі її почування і вдячний був не лише за принесений сніданок, але і як сексуальній благодійниці. Вона завжди шкодувала за тим, що їй бракувало акторського хисту, та якого, зрештою, біса? Вона — юрист. І тепер вона зіграла в пам'ять Ернеста Вейла сцену вдячної любові.


Дотторе Девід Редфеллоу отримав запрошення дона Клерікуціо під час важливої наради в Римі. Він саме консультував прем'єр-міністра Італії, з Нового законодавства з банківської справи, де передбачалися суворі карні санкції до корумпованих банківських службовців. Природно, що його консультування було спрямоване не на користь цих санкцій. Він негайно згорнув свої справи й полетів до Америки.

За двадцять п'ять років вигнання в Італії Девід Редфеллоу просунувся вперед та змінився поза межі своїх найфантастичніших мріянь. На самому початку дон Клерікуціо допоміг йому купити невеликий банк у Римі. За капітал, здобутий на торгівлі наркотиками і вкладений у швейцарські банки, він ще докуповував банки та телевізійні студії. І саме приятелі дона Клерікуціо в Італії допомагали йому орієнтуватися та споруджувати його імперію, допомагали купувати журнали, газети, телевізійні канали як додаток до його банківської мережі.

Одначе Девід Редфеллоу мав підстави радіти також з того, чого домігся сам. Повної трансформації характеру. Він набув італійського громадянства, мав дружину італійку, дітей італійців і стандартну італійську коханку, так само, як і почесне докторство (вартість — два мільйони) в італійському університеті. Носив костюми від Армані, щотижня годину проводив у свого перукаря, згуртував коло чисто чоловічого товариства в своїй кав'ярні (яку, зрештою, придбав) і займався політикою як радник кабінету і самого прем'єр-міністра. Та все ж раз на рік відбував паломництво в Дестам, готовий виконати будь-які побажання свого ментора — дона Клерікуціо. Цей несподіваний виклик його занепокоїв.

Коли Редфеллоу з'явився в дестамському особняку, на нього вже чекала вечеря, а Роза-Марія перевершила сама себе, тому що Редфеллоу завжди вихваляв римські ресторани. На його честь зібрався увесь клан Клерікуціо: дон власною персоною, його сини Джорджіо, Петі і Вінсент, його онук Данте, а також Піппі і Кросс Де Лени.

Вітали, як належить вітати героя. Девід Редфеллоу, виставлений з університету король наркотиків, розхристаний, із сережкою у вусі, гієна, що гасала вигрібними ямами розпусти, перетворився на стовп суспільства. Всі ним пишалися. Навіть більше. Дон Клерікуціо відчував себе боржником Редфеллоу. Бо саме Редфеллоу виклав йому великий урок моральності.

Замолоду дон Клерікуціо страждав на дивну сентиментальність. Він вірив, що сили на сторожі закону не можуть у своєму загалі бути корумповані у справах з наркотиками.

Девід Редфеллоу у 1960 році був двадцятирічним студентом університету, коли вперше взявся за наркотики. Не задля зиску, а просто щоб він та його приятелі мали до них стабільний дешевий доступ. Аматорське підприємництво — тільки кокаїн та марихуана. За рік це розрослося настільки, що він та його однокашники володіли невеличким літаком, котрим транспортували товар через мексиканський та південний американський кордони. Цілком природно, що незабаром вони вступили в конфлікт із законом. І саме тут Девід уперше явив свої таланти. Його партнерське товариство в шість осіб заробляло величезні суми, і Девід Редфеллоу викладав такі масні хабарі, що скоро в його послужному списку значився ряд шерифів, окружних прокурорів, суддів та сотні полісменів уздовж східних морських кордонів.

Він завжди казав, що все це дуже просто. Ти дізнаєшся про річний заробіток службовця і пропонуєш йому уп'ятеро більше.

Та ось на сцену вийшов колумбійський картель, розгнузданіший за найсвавільніших кіноіндіанців Старого Заходу, що не просто знімав скальпи, а всю голову. Четверо з партнерів Редфеллоу були вбиті, і Редфеллоу увійшов у контакт з «родиною» Клерікуціо, просячи охорони і пропонуючи 50 відсотків від зиску. Петі Клерікуціо і команда солдатів з Бронкського анклаву стали його особистими охоронцями, і так тривало доти, доки у 1965 році дон присудив Редфеллоу заслання в Італію. Наркобізнес став надто небезпечний.

Тепер, зібравшись разом за вечерею, вони привітали дона за мудрість його рішення багато років тому. Данте і Кросс вперше чули історію про Редфеллоу. Сам Редфеллоу був прекрасним оповідачем, і він до небес вихваляв Петі.

— Що то за боєць! — вигукнув він. — Якби не Петі, я б нізащо не дожив до подорожі на Сицилію. — Девід звернувся до Данте і Кросса: — Це сталося в той день, коли вас обох тримали до хреста. Пригадую, що ви навіть не здригнулися, коли вас ледь не втопили в свяченій воді. Я подумати тоді не міг, що одного дня ми разом матимемо справу як дорослі чоловіки.

— З ними ти справи не матимеш, — сухо втрутився дон, — ти матимеш справу тільки зі мною і з Джорджіо. Якщо знадобиться допомога, можеш зателефонувати Піппі Де Лені. Я вирішив далі займатися справою, про яку тобі казав. Джорджіо пояснить причину.

Джорджіо розповів Девіду про перебіг останніх подій, що Елі Мерріон помер і Боббі Бенц сам очолив студію, що він відібрав усі відсотки від доходу, які належали Кроссові в «Мессаліні», і повернув гроші з кредитними нарахуваннями.

Почуте втішило Редфеллоу.

— В такому разі він дуже розумна людина. Знає, що в суд ви не подасте, тому й відібрав у вас гроші. Винятково прекрасна оборудка!

Данте пив каву і з ненавистю поїдав Редфеллоу очима. Роза-Марія, що сиділа поруч з ним, поклала долоню на його руку.

— Гадаєте, що це смішно? — спитав Данте у Редфеллоу.

Редфеллоу якісь пару секунд допитливо дивився на Данте. Обличчя його посерйознішало.

— Тільки тому, що знаю, що бути таким розумним на цей час — велика помилка.

Дон спостерігав за цим прихованим поєдинком і, здавалося, тішився ним. У кожному разі він поводив себе не статечно, рідкісний випадок, який його сини завжди розпізнавали й раділи йому.

— Отже, онуче мій, — звернувся дон до Данте, — як би ти сам вирішив цю проблему?

— Послав би його плавати на океанському дні, — відповів Данте, і дон усміхнувся йому.

— А ти, Кроччіфіксіо? Як би ти виходив із цієї ситуації? — продовжував опитувати дон.

— Просто змирився б, — відповів Кросс. — Мав би якийсь урок. Мене обвели круг пальця, бо я не роздивився, що вони хлопці спритні.

— Петі і Вінсент? — вів далі дон.

Але ті відповідати відмовились. Донова гра була їм знайома.

— Так просто відступатися не можна, — сказав дон Кроссові. — Тебе матимуть за дурника, і люди в усьому світі відмовляться ставитись до тебе з повагою.

Кросс сприйняв донові слова серйозно.

— В будинку Елі Мерріона досі висить колекція живопису, і вартість її біля двадцяти чи тридцяти мільйонів доларів. Можна її винести і вимагати викупу.

— Ні, — не схвалив задуму дон. — Цим себе викажеш, розкриєш свою силу, і як би делікатно не зробив, накличеш біду на свою голову. Девіде, а що б зробив ти?

Девід затягнувся сигарою, замислився. Відтак сказав:

— Купив би студію. Вчинив би цивілізовано і нібито по-діловому. З допомогою наших банків та зв'язків купити «Лоддстоун».

Кросс не повірив власним вухам.

— «Лоддстоун» — найстаріша й найбагатша у світі кіностудія. Навіть якби я спромігся нашкребти десять мільярдів, вони б вам її не продали. Це просто неможливо.

— Девіде, друзяко, — блазенським тоном заговорив Петі, — а можеш за десять мільярдів купити власного кулачника? Хіба не я зберіг тобі життя? Хіба ти не казав, що довіку будеш моїм боржником?

Помахом долоні Редфеллоу спинив його.

— Ти не розумієш, як спрацьовують великі гроші. Це як збиті вершки: береш небагато і збиваєш на піну кредитними зобов'язаннями, позиками, пакетами акцій. Гроші — це не проблема.

— Проблема тут — як усунути зі шляху Бенца, — сказав Кросс. — Він керує студією, і які б не робив хибні кроки, він сліпо виконує Мерріонову волю. На продаж студії він ніколи не пристане.

— Піду й розцілую його, — сказав Петі.

Дон уже все зважив і прийняв рішення.

— Виконуй свій задум. — звернувся він до Редфеллоу. — Доводь до кінця, але дуже обачно. Піппі і Кроччіфіксіо будуть у твоєму розпорядженні.

— Ще одна річ, — подав голос Джорджіо, звертаючись знов-таки до Редфеллоу. — За умовами Елі Мерріонового заповіту Боббі Бенц вступив у повне керівництво студією на наступні п'ять років. Одначе Мерріонові син і дочка володіють більшим, аніж Бенц, пакетом акцій. Звільнити Бенца неможливо, та коли студію буде продано, нові власники муситимуть заплатити йому відступного. Саме тут проблема, яку тобі доведеться вирішувати.

Девід Редфеллоу всміхнувся і пахнув своєю сиґарою.

— Як і в добрі старі часи, доне Клерікуціо, єдина допомога, яка мені буде потрібна, то це від вас. Деякі з італійських банків неохоче братимуть участь у такому підприємництві, зважте, що нам доведеться платити великі накрутки понад реальну ціну студії.

— Цим не переймайся, — заспокоїв його дон. — У тих банках лежить доволі моїх грошей.


Піппі Де Лена настороженим оком спостерігав за всім, що відбувалося. Його непокоїла сама відкритість цієї зустрічі. Зазвичай тут мали б бути присутні тільки дон, Джорджіо і Девід Редфеллоу. Піппі і Кроссові могли окремо передати наказ допомагати Редфеллоу. Чому їх допустили до цих таємниць? Ба більше, чому до них були залучені Дайте, Петі й Вінсент? Все це зовсім не схоже на того дона Клерікуціо, якого він знав, який завжди здійснював свої плани в якомога більшій таємниці.

Вінсент і Роза-Марія допомагали донові піднятися нагору в спальню. Він вперто відмовлявся змонтувати на поруччях самопідйомне крісло.

Як тільки вони зникли з очей, Данте обернувся до Джорджіо і спитав розлючено:

— А кому дістанеться студія, коли ми її купимо? Кроссові?

— Я буду власником студії, — холодно урвав його Редфеллоу. — Я нею керуватиму. Твій дід матиме фінансовий інтерес. Все це буде оформлене документально.

Джорджіо з цим погодився.

— Данте, — сміючись, сказав Кросс, — ні ти, ні я не зможемо керувати студією. Нам бракує безсердечності.

Піппі уважно обвів усіх поглядом. На небезпеку у нього був гострий нюх. Тому й прожив так довго. Але тут щось вирахувати він не міг. Мабуть, дон дуже постарів.

Петі відвіз Редфеллоу в аеропорт Кеннеді, де чекав приватний реактивний літак. Кросс і Піппі скористалися чартерним літаком з Веґаса. Дон Клерікуціо рішуче заборонив мати літак у власності готелю «Ксанаду» або будь-якого з його підприємств.

Кросс вів взяту ними напрокат машину в аеропорт. Дорогою Піппі сказав Кроссові:

— Я збираюся якийсь час побути в Нью-Йорку. Коли приїдемо в аеропорт, я поки потримаю машину для себе.

Кросс бачив, що його батько занепокоєний.

— Я там був не на висоті, — сказав Кросс.

— Ти був як слід, — заспокоїв його Піппі. — Одначе дон мав рацію. Нікому не можна дозволяти двічі обдурювати себе.

Коли вони приїхали в аеропорт, Кросс вийшов, а Піппі пересунувся по сидінні на місце водія. Через спущене вікно вони подали один одному руки. Піппі цієї миті глянув знизу на вродливе синове обличчя і його залила тепла хвиля батькової любові. Він намагався усміхнутися, коли поплескав Кросса по щоці, і сказав:

— Бережи себе.

— Від чого? — спитав Кросс, вдивляючись своїми чорними очима в батькові.

— Від усього, — відповів Піппі. Потім, здивувавши Кросса, додав: — Мабуть, мені слід було відпустити тебе з матір'ю, але я був егоїстом. Ти мені був потрібний.

Кросс дивився услід, коли батько від'їжджав, і тут він уперше усвідомив, як дуже батько тривожився за нього, як гаряче батько любив його.

Розділ 15

Відчуваючи ніяковість сам перед собою, Піппі Де Лена вирішив одружитися, і не з кохання, а щоб мати когось близького. Правда, у нього був Кросс, були щирі приятелі в готелі «Ксанаду», була «родина» Клерікуціо і широке коло родичів. Правда, були у нього три коханки, і їв він із здоровим і справжнім апетитом, любив пограти в Гольф і витримував до десяти гандикапів, все ще любив потанцювати. Дон міг би сказати, що він танцюватиме до самої могили.

Отож у свої під шістдесят років, міцний здоров'ям, жвавий темпераментом, заможний, наполовину відійшовши від справ, він відчув тугу за статечним домашнім життям і, хто знає, за свіжими дзвіночками дитячих голосів. Чому б і ні? Така думка все більше й більше полонила його. Як не дивно, але він відчув бажання знову стати батьком. Було б так приємно виховувати дочку, він любив Клавдію, коли та була ще дитиною, хоч тепер вони більше не розмовляли. Вона була така лукава і прямодушна водночас, і ось у житті проклала собі дорогу як помітний сценарист. І хто знає, можливо, якогось дня вони могли б дійти згоди. І чому вона вдалася в нього своєю затятістю, та він її розумів і захоплювався, як вона відстоювала те, у що вірила.

Кросс у тій кінорулетці, в яку був втягнувся, програв, але так чи інак його майбутнє забезпечене. Він все ще залишався власником готелю «Ксанаду», і дон допоможе йому отямитися від ризику, на який Кросс пішов із цим новим підприємництвом. Кросс був хорошою дитиною, але ще молодий, а молоді мусять ризикувати. Таке вже життя.

Після того як Піппі залишив Кросса в аеропорту, він подався в Нью-Йорк, щоб побути кілька днів у своєї коханки із Східного узбережжя. Це була приємної зовнішності брюнетка, секретарка в адвокатській конторі з гострою нью-йоркською дотепністю і велика любителька потанцювати. Правда, у неї був нестерпний язичок, і вона любила тринькати гроші: жінкою обходилася б дуже дорого. А ще була надто старою — за сорок п'ять. І була надто незалежна, прекрасна риса для коханки, але не для сім'ї, чого б хотілося Піппі.

Вони приємно провели вихідні, хоч на половину недільного дня вона уткнулася в «Таймс». Ходили у найвишуканіші ресторани, танцювали в нічному клубі, з насолодою кохалися у її квартирі. Але Піппі хотілося чогось більш домашнього.

Піппі полетів у Чикаго. Тамтешня коханка була сексуальним еквівалентом цього галасливого міста. Пила трошки надміру, розважалася надто бурхливо, раділа, коли їй таланило, і з нею було весело. Однак вона була трошки ледача і дещо надто неохайна. Піппі любив, щоб у домі було прибрано. І знову ж, вона була застара, щоб засновувати нову сім'ю, принаймні сороківка, як вона казала сама. Та якого біса? Чи він збирався парадувати перед загалом із справді молодою хвойдою? Через два дні перебування в Чикаго Піппі її із списку викреслив.

І з тією, і з другою, привізши їх до Вегаса, Піппі мав би проблеми. Вони були мешканками великого міста, а Вегас, Піппі знав це у глибині душі, насправді був містечком скотопасів, тільки місце худоби тут посідали казино. Піппі нізащо не жив би в іншому, крім Веґаса, місті, бо у Веґасі не існувало ночі. Неонові вогні розганяли всіх привидів, вночі місто сяяло, немов рожевий діамант посеред пустелі, а після світанку гаряче сонце випалювало всіх духів, що змогли врятуватися від неону.

Найслушнішим його вибором була коханка в Лос-Анджелесі, і Піппі був радий, що він так завбачливо підбирав свої пасії географічно. Тут не могло бути випадкових конфронтацій, жодних мученицьких вагань у виборі між ними. Всі вони були призначені для певної потреби і не могли втрутитися в будь-які тимчасові амурні інтрижки. Та й справді, озираючись назад, він був задоволений з того, як він поводився у житті. Відважний, але розважливий, хоробрий, але не відчайдух, вірний «родині» й винагороджуваний нею. Єдиним його хибним кроком було одруження з такою жінкою, як Наліна, та навіть при всьому цьому: яка ще жінка могла принести йому стільки щастя протягом одинадцяти років? А який чоловік може похвалитися, що за все своє життя зробив тільки один хибний крок? Недурно дон завжди любив повторювати, що в житті можна помилятися доти, доки не допустишся фатальної помилки.

Він вирішив летіти просто у Лос-Анджелес, не заїжджаючи у Веґас. Зателефонував Мішель, щоб попередити, що він уже в дорозі, і відхилив її пропозицію забрати його з аеропорту.

— Просто будь готова до мого приїзду, — сказав він їй. — Занудьгував за тобою. А ще маю сказати тобі щось дуже важливе.

Мішель була доволі молода, тридцять два роки, і була вона ніжніша, поступливіша, лагідніша, мабуть, тому, що народилася і виросла в Каліфорнії. Також вона була хорошою в ліжку, не те, щоб інші такими не були, бо для Піппі це було щонайпершим критерієм добору. Але у неї не було тих гострих кутів, що могли б стати причиною незгод. Мала невеличкі примхи, вірила в нісенітниці Нового віку, що називалися спіритизмом, і в можливість спілкуватися з духами, любила поговорити, якими були її попередні життя, але з нею можна було й порозважатися. Як і багато інших каліфорнійських красунь, мріяла стати актрисою, але викинула це з голови. Зараз її уяву повністю заполонили йога, спіритизм, фізичне здоров'я, біг і відвідини спортзалу. Крім того, вона завжди хвалила Піппі за його карму. Хоч, звісно, жодна з коханок не знала про його справжнє ремесло. Він був просто адміністративним службовцем готельної асоціації у Веґасі.

Так, з Мішель вони могли поселитися у Веґасі і також тримати квартиру в Лос-Анджелесі. А коли занудьгують, за сорок хвилин літаком дістатися в Лос-Анджелес, щоб пару тижнів побути там. І, мабуть, щоб їй було чим зайнятися, купить для неї сувенірний кіоск у готелі «Ксанаду». Все мало б улаштуватися як слід. А що, коли вона скаже «ні»?

В пам'яті спалахнув давній спогад: Наліна читає «Золотоволоску і трьох ведмедів» їхнім ще маленьким дітям. Він чисто схожий на Золотоволоску. Жінка з Нью-Йорка надто тверда, жінка з Чикаго надто м'яка, а жінка з Лос-Анджелеса — в самий раз. Це порівняння розвеселило його. Звичайно, в реальному житті ніщо не буває «в самий раз».

Зійшовши з літака в Лос-Анджелесі, він глибоко вдихнув цілюще каліфорнійське повітря — жодного сліду смогу. Взяв напрокат машину і перш за все поїхав на Родео-Драйв, любив підносити невеличкі несподівані подарунки, йому подобалось пройтися вулицею модних крамниць, де пропонували всі розкоші світу. Купив вишуканий наручний годинник в торговому центрі Ґуччі, сумочку у Фенді, хоч і подумав, що вона потворно виглядає, шарфик від Ерме і якісь парфуми у плящині, що нагадувала коштовну скульптурку. Коли купував коробку дорогої дамської білизни, то був у такому хорошому настрої, що жартома сказав продавцеві — молодій блондинці, що купує на себе. Дівчина лише ковзнула по ньому оком і сказала: «Якраз...»

Коли він, збіднілий на три тисячі доларів, сів у машину й рушив у бік Санта-Моніки, на пасажирському сидінні лежали ласощі, подарунки, втиснуті в барвисто розмальовану пластикову торбину від Ґуччі. В Брентвуді зупинився на Брентвуд-Март, своєму улюбленому місці. Йому подобались продуктові крамниці, з яких на відкриту площу виставляли розкладні столики, де можна було замовити холодні напої і щось поїсти. Страви на відкритому повітрі страшенно смакували, до того ж він був голодний. У Мішель в холодильнику ніколи нічого не було, бо вона вічно сиділа на дієті.

В одній крамниці він купив двох засмажених курчат, десяток вуджених реберець і чотири гарячі сосиски в булочках з усіма приправами і гарнірами. В іншій — свіжовипечені білу і житню хлібини. На стійці надворі купив величезну пляшку коки й сів за один із столиків, щоб востаннє посидіти на самоті. З'їв дві з чотирьох сосисок, половину одного із смажених курчат і трохи смаженої в олії картоплі. Ніщо ніколи не смакувало йому так добре. Він сидів скупаний золотим сяйвом надвечірнього каліфорнійського сонця, свіже цілюще повітря повертало свіжість його обличчю. Вставати і їхати не хотілося, але Мішель чекає. Вона, мабуть, вже скупана і напахчена, ледь підхмелена й одразу потягне його до ліжка, навіть не дасть почистити зуби.

Торбина з їжею була прикрашена якоюсь видрукуваною байкою про харчування, інтелектуальна пластикова торбина, як і личило інтелектуальній клієнтурі Марта. Коли він клав торбину в машину, то прочитав тільки перший рядок: «Фрукти — найдавніший продукт людського харчування. В садах Едему...» Господи, подумав Піппі.

У Санта-Моніці зупинився перед блоком, де мешкала Мішель, одним із ряду двоповерхових бунгало в іспанському стилі. Виходячи з машини, автоматично взяв обидві торбини в ліву руку, щоб права була вільна. За звичкою оглянув вулицю в обидва кінці. Чудово, ніяких припаркованих автомобілів, іспанський стиль передбачав зручні проїзди і миротворну релігійну лагідність. Доріжки вздовж бордюрів були зарослі квітами і травою, розлогі дерева стояли заслоном від призахідного сонця.

Піппі залишалося пройти довгою алеєю, обабіч якої при дерев'яній пофарбованій на зелено огорожі росли троянди. Вхід у помешкання Мішель був знадвору — релікт старої Санта-Моніки, все ще буколічної. Самі будівлі були із старої на вигляд деревини, а кожний відокремлений плавальний басейн прикрашали білі лавки.

За алеєю, далеко в іншому кінці, Піппі почув гарчання автомобіля, що заводився. Це його насторожило, він завжди був насторожі. Тієї самої миті схопив очима чоловіка, що підводився з однієї з лавок. Піппі настільки здивувався, що спитав: «Що ти, з біса, тут робиш?»

Рука того чоловіка не піднялася для привітання, і Піппі одразу все збагнув. Він знав, що має статися. Його мозок перемелював такий обсяг інформації, що зреагувати він просто не встиг. Бачив, як з'явився пістолет, такий маленький, зовсім іграшковий, бачив напруженість на обличчі вбивці. Вперше зрозумів вираз обличчя людей, яким він сам мав заподіяти смерть: їхній страшенний подив, що життю наставав край. І він зрозумів, що нарешті настала пора належним чином заплатити за свій спосіб життя. Навіть майнула думка, що вбивця зле спланував, що все відбувається не так, як спланував би він сам.

Він зробив усе, на що був здатний, знаючи, що милосердя не буде. Випустив торбини з закупами і рвонув уперед, одночасно сягаючи по свій пістолет. Чоловік рушив йому назустріч, і Піппі з диким захватом кинувся на нього. Шість куль підняли його в повітря й кинули на подушку з квітів під пофарбованою на зелено огорожею. Відчув їхні пахощі. Подивився вгору на свого вбивцю, що стояв над ним, і сказав:

— Ти, смердючий Сантадіо!

Остання куля розтрощила череп. Піппі Де Лени більше не існувало.

Розділ 16

Ранком того самого дня, коли Піппі Де Лені судилося померти, Кросс забрав Атену з її будинку в Малібу, і вони поїхали в Сан-Дієґо відвідати Бетані, Атенину дочку.

Бетані медсестри вже підготували, вона була одягнена як для прогулянки. Кроссові впало у вічі, що дочка була невиразним відображенням своєї матері, височенька як на її вік. На її обличчі та в її очах світила порожнеча, а тіло було надто мляве. Риси обличчя було якось важко визначити, розмиті мов візерунок на кусневі мила, яким уже користувалися. На Бетані все ще був червоний цератовий фартушок, який вона носила, щоб захистити одяг під час малювання. Сьогодні з самого раннього ранку вона малювала на стіні. Не подавала знаку, що побачила їх, а від маминих обіймів і поцілунків сахалася тілом і відвертала обличчя.

Атена на це не зважала й обіймала її навіть міцніше.

Цей день вони вирішили присвятити пікнікові на лісовому озері неподалік. Атена зібрала кошик з їжею.

Під час недовгої їзди Бетані сиділа між ними, Атена, ведучи машину, часто пригладжувала волосся Бетані й голубила її по щоці, Бетані ж дивилася просто перед себе.

Кроссові думки були про те, як після цього дня він і Атена повернуться в Малібу і будуть кохатися. Подумки він малював на ліжкові її голе тіло й себе, як він схиляється над нею.

Несподівано Бетані заговорила і зверталась вона до Кросса. Досі вона ніколи його не визнавала. Тепер подивилась своїми непроникними зеленими очима і спитала:

— Ти хто такий?

Відповіла Атена, і голос її не схибив ні на йоту, так ніби те, що Бетані спитала, було найбуденнішою річчю:

— Його звати Кросс, і він — мій найкращий друг.

Бетані, здавалося, нічого не почула і знову замкнулася у своєму світі.

Атена зупинила машину за кілька ярдів від на диво прекрасного озера — крихітного блакитного самоцвіта на неозорому зеленому покрові. Кросс приніс кошика з їжею, і Атена розклала все на червоній скатертині, що вона простелила на траві. Також поклала хрусткі зелені серветки, виделки і ложки. На скатертині були вишиті музичні інструменти, які привернули увагу Бетані. Далі Атена поклала купками різні сендвічі, скляні миски з картопляним салатом і нарізаними плодами. Потім тацю з солодкими тістечками, на яких проступав крем. Ще тарілку зі смаженими курчатами. Все було приготовано з дбайливістю ресторанного професіонала, бо Бетані любила поїсти.

Кросс пішов назад до автомобіля і витяг з багажника ящик із содовою. У кошику були склянки, і він наповнив їх содовою. Атена подала склянку Бетані, але та ударом відвела її руку. Бетані спостерігала за Кроссом.

Кросс дивився їй просто у вічі. Обличчя Бетані було таке непорушне, що видавалося маскою, а не плоттю, але тепер її очі були насторожені, так начебто її загнали в якусь таємну печеру, наче її душили, і вона не могла покликати на допомогу, наче у неї здерта шкіра і дотики їй нестерпні.

Вони їли, і Атена, намагаючись розсмішити Бетані, взяла на себе роль неуважної до всього цокотухи. Кросс був у захопленні від її майстерності, від її підкресленої вразливості і надокучливості, так наче аутична поведінка її дочки була чимось цілком звичайним, звертаючись до Бетані як до приятельки-щебетухи, хоч дівчинка жодного разу не відповіла. Це був пристрасний монолог, який вона імпровізувала, щоб стишити власний біль.

Нарешті настала черга десерту. Атена розгорнула одне з кремових тістечок і запропонувала його Бетані, та відмовилася. Атена запропонувала тістечко Кроссові, той похитав головою. Його стало дуже дратувати, що хоч Бетані поглинала неймовірно велику кількість їжі, було помітно, яка вона дуже зла до своєї матері. Він знав, що Атена це відчувала також.

Атена їла тістечко, захоплено вигукуючи, яке воно смачне. Розгорнула ще два і поклала їх перед Бетані. Зазвичай дівчина любила ласощі. Цього разу вона прибрала їх із скатертини і поклала на траву. Через кілька хвилин на них поналазили комахи. Тоді Бетані взяла ті два тістечка і одне запхнула в рот. Друге подала Кроссові. Не вагаючись ні секунди, Кросс поклав тістечко в свій рот. По всьому піднебінню і по боках ясен залоскотало. Він швидко ковтнув содової, щоб змити все у шлунок. Бетані подивилась на Атену.

На обличчі Атени відбилася зосередженість, як у актриси, що збиралася перейти до важкої сцени. Відтак вона засміялася дивовижним запальним сміхом і заплескала в долоні.

— Я казала тобі, що воно смачне, — сказала вона. Розгорнула ще одне тістечко, але Бетані відмовилась, так само і Кросс. Атена кинула тістечко на траву, а потім взяла свою серветку і витерла Бетані рота, а потім те саме зробила Кроссові. Здавалося, що їй радісно.

Дорогою назад до шпиталю вона зверталася до Кросса деколи з такими ж інтонаціями, як і до Бетані. Так ніби він також був аутистом.

Коли вони залишили дитину в шпиталі, Бетані на якусь секунду взяла Кросса за руку.

— Ти гарний, — сказала вона, та коли Кросс зробив спробу поцілувати її на прощання, вона відвернула голову. Потім побігла геть.


Ведучи машину в напрямку до Малібу, Атена сказала збуджено:

— Вона реагувала на тебе, це дуже добрий знак.

— Тому що я вродливий, — сухо сказав Кросс.

— Ні, — не погодилася Атена, — бо ти вмієш їсти жуків. Я принаймні така ж вродлива, як і ти, а мене вона не любить. — Атена радісно усміхнулася і, як завжди, засліпила і стривожила Кросса.

— Вона гадає, що ти такий, як і вона, — сказала Атена. — Вона гадає, що ти аутист.

Кросс засміявся, ця думка йому сподобалась.

— Може, вона й має рацію, — сказав він: — Може, тобі слід помістити мене у шпиталь разом з нею?

— Ні, — усміхаючись, сказала Атена. — Тоді я не матиму твого тіла, коли захочу. Крім того, я збираюся її звідти забрати, коли закінчу «Мессаліну».

Коли вони приїхали до її будинку в Малібу, Кросс зайшов разом із нею. Вони розраховували, що він тут заночує. Але цього разу Кросс уже навчився читати по Атені: що більшу жвавість вона вдає, тим більше вона стривожена.

— Якщо, ти не в настрої, я можу поїхати назад у Веґас, — сказав він.

Тепер вона посмутнішала. Кросс подумав, коли вона йому подобається більше, чи тоді як вона природно жвава, чи коли напружена й серйозна, чи коли сумовита. Вираз її обличчя мінявся так магічно в своїй красі, що його почування мінялися в унісон її настрою.

— У тебе був жахливий день, — лагідно сказала вона, — і ти заслужив на свою винагороду.

У її голосі звучала глузлива нотка, та він розумів, що вона глузує з власної вроди, вона знала про облудну силу її магічного впливу.

— День у мене не був жахливий, — відговорився Кросс. І це була правда. Радість, якої він зазнав цього дня, коли вони втрьох були самотою над озером у неозорому лісі, нагадала йому власне дитинство.

— Тобі подобаються тістечка з мурашками...— сумно сказала вона.

— Вони були непогані, — запевнив Кросс. — Бетані може стати краще?

— Не знаю, та я все шукаю, доки знатиму з певністю, — відповіла Атена. — Незабаром у мене тривалий вихідний, коли не буде потреби знімати «Мессаліну». Я хочу полетіти з Бетані у Францію. У Парижі є один знаменитий доктор, і я хочу повезти її на ще один огляд.

— А якщо він скаже, що випадок безнадійний? — спитав Кросс.

— Мабуть, я не повірю йому. Яка різниця? — відповіла Атена, — Я люблю її. Я дбатиму про неї.

— На віки вічні? — спитав Кросс.

— Так, — відповіла Атена. Потім вона сплеснула в долоні, її зелені очі сяяли. — А поки що давай розважатися. Подбаємо про себе. Ходімо нагору під душ, а потім пірнаємо в ліжко. Годинами будемо кохатися дико і з пристрастю. А потім я приготую опівнічний обід.

Щодо Кросса, то він знову був дитиною, яка прокидалася з передчуттям радісного дня: приготований мамою сніданок, гра з приятелями, походи на полювання з батьком, потім обід у колі сім'ї: Клавдія, Наліна і Піппі. Після цього гра в карти. Такі невинні почування. На нього чекала близькість з Атеною в сутінках, споглядання з балкону, як сонце занурюється в Тихий океан, небо займається дивовижними червоними і рожевими барвами, дотик її теплої плоті й шовкової шкіри. Її прекрасне обличчя і губи для поцілунків. Він усміхнувся і повів її сходами нагору.

У спальні залунав телефонний дзвінок і Атена побігла поперед Кросса, щоб підняти слухавку. Вона закрила долонею мікрофон і здивовано-стривоженим голосом сказала:

— Це тебе. Якийсь Джорджіо.

В її дім до нього ніколи раніше не телефонували.

Це може бути тільки неприємність, подумав Кросс і зробив таке, чого ніколи раніше від себе не сподівався. Він заперечливо похитав головою.

— Його тут немає...— сказала Атена у телефон. — Так, я скажу, щоб він подзвонив, коли прийде. — Вона повісила слухавку і спитала: — Хто такий Джорджіо?

— Просто родич, — відповів Кросс. Його приголомшив і сам власний вчинок, і причина його: він не хотів пожертвувати ніччю з Атеною. Це був дуже значний злочин. Крім того, йому було дивно, звідки Джорджіо довідався, що він тут, і чого йому треба? Має бути щось важливе, подумав Кросс, та все ж до ранку може потерпіти. Понад усе він прагнув годин кохання з Атеною.

Це був момент, на який вони чекали увесь день, увесь тиждень. Вони скидали з себе одяг перед тим, як разом піти під душ, та він не міг стриматися, щоб не обняти її, хоч їхні тіла були все ще спітнілі від пікніку. Потім вона взяла його за руку і повела під струмені води.

Вони витерли один одного величезними помаранчевими рушниками і, загорнувшись у них, стали на балконі, щоб подивитися, як сонце повільно ковзає за горизонт. Тоді зайшли всередину і поклалися в ліжко.

Коли Кросс кохався в нею, йому здалося, що всі клітини мозку і тіла полинули кудись і залишили його в якомусь гарячковому сні, він обернувся на духа, чиє примарне єство повнилося екстазом, духом, який увійшов у її плоть. Геть щезла обережність, вся розважливість, він навіть не вдивлявся в її обличчя, щоб побачити, чи вона не вдає, чи щиро любить його. Здавалося, що все триває вічність, аж вони заснули. Коли прокинулись, були все ще сплетені в обіймах, освітлені місяцем, сяйво якого здавалося яскравішим за сонячне. Атена, поцілувавши його, сказала:

— Тобі справді подобається Бетані?

— Так, — відповів Кросс, — вона — це частина тебе самої.

— Гадаєш, вона може одужати? — спитала Атена. — Ти віриш, що я зможу допомогти їй одужати?

Тієї миті Кроссові здавалося, що він готовий віддати своє життя, щоб дівчинці було краще. Він відчув, що ладен піти на жертву заради коханої жінки, таке було відоме багатьом чоловікам, але сам він досі такого ніколи не відчував.

— Ми удвох можемо спробувати допомогти, — сказав Кросс.

— Ні, мені належить робити це самій.

Вони знову поринули в сон, і коли задзвонив телефон, повітря вже бралося серпанком новонароджуваного дня. Атена взяла телефон, послухала і потім сказала Кроссові.

— Це охоронець біля брами. Каже, що четверо чоловіків у автомобілі хочуть зустрітися з тобою.

Кросса пронизав миттєвий страх. Він узяв слухавку й сказав охоронцеві:

— Покличте когось із них до телефону.

Голос, який він почув, належав Вінсентові:

— Кроссе, зі мною Петі. У нас дуже недобрі новини.

— Гаразд, дай слухавку охоронцеві, — сказав Кросс, а відтак звелів охоронцеві: — Можете їх впустити.

Він зовсім забув про дзвінок від Джорджіо. «Ось до чого доводить кохання, — подумав він презирливо. — Якщо так піде далі, то я не виживу і року».

Похапцем одягнувся й побіг сходами униз. Автомобіль якраз підкочував до фасаду будинку. Петі з Вінсентом закрокували довгою палісадною доріжкою, і Кросс відчинив їм двері.

Несподівано поруч з ним стала Атена, одягнута в шорти і пуловер, нічого більше під ними. Петі з Вінсентом втупилися у неї очима. Атена ніколи не виглядала вродливішою.

Вона запросила всіх на кухню і заходилася готувати каву, а Кросс відрекомендував прибульців як своїх кузенів.

— Як ви тут опинилися? — спитав Кросс. — Учора увечері ви були в Нью-Йорку.

— Джорджіо найняв для нас літак, — пояснив Петі.

Атена, готуючи каву, придивлялася до них. Ні один, ні другий емоцій не виказували. Схожі були на братів, обидва — кремезні чоловіки, тільки Вінсент блідий, як сірий Граніт, а дещо сухіше обличчя Петі було червоне чи то від вітру, чи то від випитого.

— Так які там погані новини? — порушив тишу Кросс. Він сподівався почути, що помер дон, що Роза-Марія до решти збожеволіла або що Данте викинув такого жахливого коника, що «родина» потрапила в скрутне становище.

— Нам слід поговорити з тобою на самоті, — із своєю звичною прямотою сказав Вінсент.

Атена наливала каву.

— З тобою я ділюся всіма своїми поганими новинами, — звернулась вона до Кросса. — Мені слід чути й твої.

— Я тільки вийду з ними, — сказав Кросс.

— Не будь такий з біса поступливий, — стояла на своєму Атена. — Не смій виходити.

Таке на Вінсента і Петі подіяло. Вінсентове гранітне обличчя спалахнуло від збентеженості, Кросс, побачивши це, сказав із сміхом:

— Гаразд, кажіть тут.

Петі намагався пом'якшити удар:

— Щось сталося з твоїм батьком, — почав він.

Його грубо перебив Вінсент:

— У Піппі стріляв якийсь грабіжник. Він мертвий. Грабіжник також — фараон на ім'я Лоузі застрелив його, коли він тікав. Ти потрібний у Лос-Анжелесі, щоб упізнати тіло й оформити папери. Старий хоче, щоб його поховали в Дестамі.

Кроссові перехопило подих. Він хитнувся під поривом якогось чорного вітру, потім відчув, що Атена тримає його за лікті обома своїми руками.

— Коли? — спитав він.

— Біля восьмої минулого вечора, — відповів Петі, — Джорджіо тобі телефонував.

Кросс подумав: поки я кохався, мій батько лежав у моргу. Він відчув гостре презирство до себе самого за свою хвилинну слабкість, відчув пекучий сором.

— Я мушу їхати, — сказав він Атені.

Вона дивилася на його приголомшене обличчя. Таким вона його ніколи ще не бачила.

— Я страшенно шкодую, — промовила вона. — Зателефонуй мені.

* * *

На задньому сидінні лімузина Кросс вислухав співчування тих двох інших, що приїхали. Він упізнав їх як солдатів із Бронкського анклаву. Коли проминули браму Колонії Малібу й виїхали на Тихоокеанську автостраду, Кросс зауважив сповільнену маневровість машини. Автомобіль, в якому вони їхали, був броньований.


Через п'ять днів Піппі Де Лену ховали в Дестамі. У доновому маєтку був свій приватний цвинтар, як у особняку — своя приватна каплиця. І Піппі поховали поруч з могилою Сільвіо, що було ознакою донової шани.

Присутніми були тільки найближчі родичі Клерікуціо та деякі з найшанованіших солдатів Бронкського анклаву. На Кроссове прохання прибув з мисливської хатини у Сьєррі Лія Вацці. Рози-Марії не було. Коли вона почула про смерть Піппі, з нею стався черговий напад, і її відвезли в психіатричну клініку.

А Клавдія Де Лена там була. Вона прилетіла заспокоїти Кросса і попрощатися з батьком. Те, чого Клавдія не спромоглася зробити за життя Піппі, вона відчувала, що мусить зробити після смерті. Собі самій хотіла засвідчити себе як частину його й показати всім Клерікуціо, що він був її батьком не менше, ніж членом їхньої «родини».

Моріжок перед особняком Клерікуціо прикрасив велетенський заквітчаний вінок розміром з афішний щит, там стояли буфетні столи, були офіціанти і бармен за підручним столом, щоб обслуговувати присутніх. Суворо дотримувались звичаїв скорботного дня і про жодні «родинні» справи розмов не починали.

Клавдія гіркими сльозами оплакувала всі свої роки, які вона змушена була жити без батька, одначе Кросс приймав вияви співчуття із спокійною гідністю і ознак горя не виказував.


Наступного вечора він стояв на балконі своїх апартаментів у готелі «Ксанаду» й дивився на буяння барв залитої неоновими вогнями Стріп. Навіть так високо угорі він міг чути звуки музики, гамір гравців, що юрмами тинялися по Стріп, вишукуючи щасливе казино. Та все ж було доволі тихо, щоб він міг аналізувати події минулого місяця. І поміркувати над смертю свого батька.

Кросс ні на секунду не вірив, що Піппі Де Лену застрелив якийсь нещасний грабіжник. Така доля не могла спіткати «фахівця».

Він ще раз перебрав подумки всі факти, про які йому розповіли. Його батька застрелив чорношкірий грабіжник на ім'я Г'ю Марлоу. Грабіжникові було двадцять три роки, в поліції його знали як продавця наркотиків. Марлоу, коли він утікав з місця події, убив детектив Джім Лоузі, який висліджував Марлоу за справою, пов'язаною з наркотиками. В руці у Марлоу був пістолет, і він навів його на Лоузі, який тому й застрелив його прямим влучанням у перенісся. Розслідуючи, Лоузі виявив Піппі Де Лену й негайно зателефонував Данте Клерікуціо. Ще до того, як доповів у поліцію. Навіщо йому так чинити, навіть якщо він у платіжному списку «родини»? Дивовижна іронія долі: Піппі Де Лена, найдосвідченіший «фахівець», перший «молот» «родини» Клерікуціо вже більш як тридцять років, убитий якимсь обшарпаним грабіжником, що торгує наркотиками.

Чому тоді дон послав Вінсента з Петі привезти його в броньованому автомобілі та охороняв його до самого похорону? Навіщо дон удався до таких ретельно продуманих заходів безпеки? На похороні Кросс запитав про це у дона. Але дон тільки сказав, що мудро було приготуватися до всілякого, доки стануть відомі всі обставини. Тепер він повністю все перевірив, і виглядає на те, що факти відповідають дійсності. Дрібний злодюжка помилився і скоїв безглузду трагедію, але ж, сказав дон, більшість трагедій безглузді.

Донова печаль сумніву не викликала. До Піппі він завжди ставився як до власних синів, а насправді — надавав йому деяку перевагу. Кроссові він сказав:

— У «родині» ти займеш батькове місце.

І ось тепер, дивлячись із балкону на Веґас, Кросс обмірковував найголовнішу обставину: дон ніколи не вірив у випадковість, а тут випадковостей зібралося далі нікуди. Детектив Джім Лоузі отримував платню від «родини», і раптом з тисяч детективів і полісменів Лос-Анджелеса саме він наткнувся на вбивство. Що тут впадало в око як незвичне? Та навіть якщо це залишити в спокої. Набагато важливіше інше: дон Доменіко Клерікуціо прекрасно знав, що вуличний грабіжник у жодному разі не зміг би так близько підійти до Піппі Де Лени. І який грабіжник стріляє шість разів, перше ніж утікати? Ні, дон такому ніколи не повірить.

Отже, постає запитання: невже Клерікуціо вирішили, що їхній найвидатніший солдат став для них загрозою? З якої причини? Невже вони зневажили його вірність та відданість і свою прихильність до нього? Ні, Клерікуціо не винні, і найпереконливіший доказ на їхню користь — те, що сам Кросс живий. Якби вони вбили Піппі, дон такого ніколи б не дозволив. Але Кросс знав, що небезпека чигає й на нього.

Кросс думав про батька. Кросс справді його любив, а Піппі, коли ще жив на цьому світі, страждав, бо Клавдія відмовлялася розмовляти з ним. А проте вона приїхала на похорон. Чому? Може, нарешті, згадала, який добрий був батько до них обох, коли сім'я ще не розпалася?

Кросс думав про той страшний день, коли він постановив піти з батьком, бо збагнув, хто його батько насправді, усвідомив, що він таки вб'є Наліну, якщо вона забере обох дітей. Проте ступив і взяв батька за руку, — не з любові, а через страх в очах Клавдії.

Кросс завжди гадав, що його батько — захист від світу, в якому вони живуть, гадав, що його батько невразливий. Що батько роздає смерть, але ніколи її не прийме. Тепер він сам має стерегтися ворогів, можливо, навіть і Клерікуціо. Зрештою, він багатий, у нього на півмільярда власності в готелі «Ксанаду», за такі гроші можна й убити. Ця думка примусила Кросса замислитись над своїм теперішнім життям. Навіщо він живе? Щоб постаріти, як батько, ризикувати геть усім, а потім таки бути вбитим? Піппі, правда, натішився життям, владою і грошима, але тепер батькове життя видавалося Кроссові порожнім. Його батько ніколи не зазнав щастя покохати таку жінку, як Атена.

Кроссові лише двадцять шість років, він може почати нове життя. Він став думати про Атену, про те, що завтра вперше побачить її за роботою, спостерігатиме її вигадане життя і бачитиме всі маски, які вона здатна вдягати. Як Піппі любив би її! Він любив усіх гарних жінок. І тут йому спала на гадку дружина Вірджініо Баллаццо. Піппі був закоханий у неї, обіймав її, танцював разом з нею, грав у бочі з її чоловіком, а потім спланував убивство їх обох.

Кросс зітхнув і підвівся, щоб піти назад до свого кабінету. Розвиднялося, сірий світанок затуманив неонові вогні, що, мов велика театральна завіса, нависали над головною лас-веґаською магістраллю. Кросс міг роздивитись унизу прапори всіх великих готельних казино — «Пісків», «Цезаря», «Фламінго», «Пустельного заїзду» — і спадний вулкан «Міражу». Готель «Ксанаду» був більший за них усіх. Тепер Кросс дивився на прапори, що майоріли над віллами «Ксанаду». Ох, серед якої він жив мрії, а тепер вона щезла, Ґроневельт помер, а його батька вбили.

У своєму кабінеті Кросс зняв трубку й запросив на сніданок Лію Вацці. Разом з ним він їхав з похорону в Дестамі до Лас-Веґаса. Потім замовив для них обох сніданок. Він пам'ятав, що Лія любить млинчики, ще й досі, після стількох років життя в Америці, екзотичну для нього страву. Охоронець завів Лію Вацці тієї самої миті, як принесли сніданок. Кросс і Лія сіли їсти на кухні.

— Ну, що ви про це скажете? — запитав Кросс.

— Гадаю, нам слід убити детектива Лоузі, — відповів Лія. — Я вам казав про це вже давно.

— Отже, ви не вірите в його розповідь?

— Гадаю, що то не розповідь, а чиста ганьба, — відповів Лія, розрізаючи млинчики на смужки. — Такий досвідчений чоловік, як ваш батько, нізащо не підпустив би того негідника так близько до себе.

— Зате дон гадає, що це правда. Він провів розслідування.

— Я ніколи не суперечитиму донові Клерікуціо, — проказав Лія Вацці, тягнучись за гаванською сигарою і склянкою бренді, яке дістав для нього Кросс, — але дозвольте мені вбити Лоузі, аби переконатись.

— А що, як за ним стоять Клерікуціо? — запитав Кросс.

— Дон — це людина честі, — відповів Лія Вацці. — Ще з тієї давньої пори. Якби він убив Піппі, то вбив би й вас. Адже він вас знає. Він розуміє, що ви будете метатися за батька, але ж він мудрий чоловік.

— І все-таки, — мовив Кросс, — за кого ви обрали воювати? За мене чи за Клерікуціо?

— У мене вибору немає. Я був надто близький до вашого батька і я надто близький до вас. Якщо загинете ви, живим мене не залишать.

Кросс уперше, сидячи з Лія, випив за сніданком склянку бренді.

— Може, це просто якась безглузда випадковість? — невпевнено припустив він.

— Ні, — відповів Лія, — це Лоузі.

— Але ж у нього не було жодних причин. Гаразд, ми це з'ясуємо. А тепер я хочу, щоб ви зібрали команду з шістьох чоловік, найвідданіших вам, не беріть нікого з Бронкського анклаву. Тримайте їх напоготові й чекайте моїх розпоряджень.

— Пробачте мені, — вирік навдивовижу тверезий Лія, — я ще ніколи не піддавав сумнівам ваші накази. Але тут я прошу порадитися зі мною щодо загального плану.

— Добре, — погодився Кросс. — Наприкінці тижня я планую на два дні полетіти до Франції. Тим часом з'ясуйте, що можна, про Лоузі.

— Ви летите зі своєю нареченою? — всміхнувся Лія.

— Атож, і з її донькою, — відповів Кросс, дивуючись ґречності Лія.

— З тією, що не має чверті мозку? — перепитав Лія. Він, проте, і в гадці не мав когось образити, то була ще одна італійська ідіома, яка означала ще й забудькувату талановиту людину.

— Так, — кивнув головою Кросс. — Там є лікар, який, можливо, допоможе їй.

— Браво, — відказав Лія, — зичу вам усіляких успіхів. А ця жінка знає про «родинні» справи?

— Боже борони! — скрикнув Кросс, і обидва зареготали. А Кросс дивувався, звідки Лія так багато знає про його приватне життя.

Розділ 17

Кросс уперше мав побачити роботу Атени на знімальному майданчику, подивитись, як вона вдає несправжні почуття, перевтілюється в іншу особу. Він зустрівся з Клавдією в її конторі біля знімальних павільйонів студії «Лоддстоун», вони разом мали спостерігати Атену. В конторі сиділи ще дві жінки, і Клавдія перезнайомила своїх гостей:

— Це мій брат Кросс, а це режисер Діта Томмі. А це Фалена Фант, сьогодні вона знімається в картині.

Томмі прицінилася до Кросса, гадаючи, що він досить гарний, аби зніматися в кіно, проте на його обличчі не проступає ані вогню, ані пристрасті, на екрані воно буде холодне, наче камінь, і Томмі втратила до нього інтерес.

— Я саме збиралася йти, — промовила вона, потискаючи Кроссові руку. — Щиро співчуваю з приводу смерті вашого батька. До речі, запрошую вас на свій знімальний майданчик, Клавдія і Атена ручаються за вас, дарма що ви будете одним з продюсерів.

Кросс звернув тепер увагу на другу жінку смагляву, мов шоколад, з непристойно безсоромним обличчям і гарнющим тілом, одяг вправно випинав досконалість опуклостей та згинів. Фалена була не така офіційна, як Томмі:

— Я й не знала, що в Клавдії такий вродливий брат, і до того ж, як я чула, багатий. Якщо вам коли-небудь буде потрібне товариство за обідом, зателефонуйте.

— Неодмінно зателефоную, — відповів Кросс, не дивуючися запрошенню. Чимало дівчат з вар'єте і танцюристок у готелі «Ксанаду» були не менш відверті. Це була дівчина, що від природи полюбляла флірт, усвідомлювала власну красу і не збиралась дозволяти чоловікові, який їй подобався, прикидатися неохочим з огляду на правила пристойності.

— Ми саме дали Фалені трохи більше роботи в цьому фільмі, — проказала Клавдія. — Діта гадає, що вона талановита, і я теж так гадаю.

— Атож, — широко осміхнулась Фалена до Кросса, — тепер я показую свій зад не шість разів, а аж десять. І маю сказати Мессаліні: «Вас люблять усі римські жінки і сподіваються на вашу перемогу». — Фалена на хвилину замовкла й провадила далі: — Я чула, що ви один з продюсерів. Може, у вас є змога натиснути на них, щоб я показувала свій зад разів двадцять?

Кросс відчув у дівчині якусь таємницю, те, що, попри свою невимушеність, вона намагалася приховати.

— Я лише грошовитий чоловік, — відповів він дівчині. — Кожному тоді чи тоді доводиться показувати свій зад. — Усміхнувся й додав із чарівною простотою: — Хай там як, я зичу вам щастя.

Фалена нахилилась і поцілувала Кросса в щоку. Він чув важкий та еротичний дух її парфумів, відчув миттєві обійми: йому дякували за зичливість. Фалена випросталась і промовила:

— Я маю щось по секрету розповісти вам і Клавдії, проте не хочу вклепатись у халепу, надто зараз.

Клавдія, сидячи за комп'ютером, спохмурніла і не сказала нічого, Кросс, не люблячи несподіванок, відступив від Фалени. Та помітила їхню реакцію, і її голос затремтів:

— Ви втратили батька, і я співчуваю вашому горю, але є речі, про які ви повинні знати. Отой Марлоу, що нібито напав на нього, — хлопець, із яким я виросла, і я справді знаю його як облупленого. Гадають, що той поліцай, Джім Лоузі, вбив Марлоу, який нібито застрелив вашого батька. Але я знаю, що Марлоу ніколи не мав зброї. Він страшенно її боявся. Він трохи брався до наркотиків і грав на кларнеті. І був несосвітенний боягуз. Джім Лоузі і його партнер Філ Шаркі інколи підбирали його й возили з собою, щоб він розпізнавав для них торгівців наркотиками. Марлоу так боявся в'язниці, що став поліційним інформатором. І тут така несподіванка — він раптом стає грабіжником і вбивцею. Та я знаю Марлоу, він і кота ніколи не турне.

Клавдія мовчала. Фалена махнула їй рукою, вийшла та одразу повернулась.

— Запам'ятайте, — промовила вона, — це таємниця, що має зостатися між нами.

— Усе вже сплило й забулося, — промовив Кросс, усміхаючись якомога заспокійливіше. — І ваша розповідь тепер нічогісінько не змінить.

— Я хотіла зняти тягар з душі, — відказала Фалена. — Марлоу був такий добрий. — І вийшла з кімнати.

— Що ти на це скажеш? — запитала Клавдія Кросса. — Про що тут може йтися?

— Наркомани завжди сповнені несподіванок, — стенув плечима Кросс. — Їм потрібні гроші на своє зілля, вони йдуть грабувати й попадаються.

— Мабуть, — погодилась Клавдія. — А Фалена така добросерда, що повірить чому завгодно. Але яка іронія в тому, що наш батько загинув саме так.

— Кожному коли-небудь не пощастить, — промовив Кросс із незворушним обличчям.

Решту цього дня Кросс дививсь, як знімають ті або ті епізоди. В одній зі сцен герой, неозброєний, переміг трьох озброєних чоловіків. Ця сцена зачепила його, вона була просто сміховинна. Герой ніколи не має потрапляти в таке безнадійне становище. Все свідчить про те, що він надто тупий, аби бути героєм. Потім Кросс бачив, як Атена грає сцену кохання і сцену сварки. Він був трохи розчарований, Атена, видавалось, грає мало, решта акторів начебто затьмарювали її. Кросс був надто недосвідчений, аби знати, що Атенині рухи та жести справлятимуть набагато сильніше враження на плівці, що камера додасть їй своїх чарів.

Кросс таки не побачив справжньої Атени. Власне акторська гра займала коротенькі миті, між ними були довгі перерви. Годі було добачити оті електричні іскри, що враз спалахують на екрані. Атена перед камерою, здається, навіть утрачала частку своєї вроди. Але, ночуючи цієї ночі в Малібу разом з Атеною, Кросс про те нічого не розказував. Після того як вони покохались і Атена готувала опівнічний обід, вона, всміхаючись, наче кицька, — а від такої усмішки Кросс аж тремтів від насолоди, — запитала його:

— Певне, сьогодні, я була не найкраща?.. Так-от, я просто не хотіла показувати тобі свою найдовершенішу гру. Я знала, що ти стоятимеш і намагатимешся розкрити мене.

Кросс засміявся, втішений, як добре Атена розуміє його вдачу, і відповів:

— Що ж, ти й справді трохи недогравала. А ти дозволиш мені полетіти з тобою в п'ятницю до Парижа?

Атена була здивована, її подив виказували очі, дарма що обличчя не змінилося, вона завжди контролювала себе. Замислилась і проказала:

— Це й справді була б велика допомога. І ми разом зможемо подивитися Париж.

— А повернемось у понеділок?

— Так, — кивнула Атена. — У вівторок уранці мені треба зніматись. У нас зосталося лише кілька тижнів, щоб закінчити картину.

— А тоді? — запитав Кросс.

— Тоді я покину кіно і піклуватимусь донькою. До того ж я не хочу, щоб вона й далі зоставалася таємницею.

— Доктор у Парижі скаже останнє слово? — знову запитав Кросс.

— На останнє слово не має права ніхто, — відказала Атена, — надто в таких питаннях. Але він близький до нього.


У п'ятницю ввечері Кросс і Атена вилетіли до Парижа спеціальним чартерним рейсом. Змінивши свою подобу, Атена вдягла перуку, а накладений грим так затушував її красу, що вона видавалася навіть простуватою. Невибагливе просторе вбрання цілковито приховало її фігуру, надало їй огрядності. Кросс був вражений: Атена навіть ходила інакше.

Бетані в літаку була зачарована тим, що може дивитися вниз на землю, і ходила салоном, зазираючи в усі ілюмінатори. Ожвавлене подивом її звичайно тупе обличчя видавалося майже нормальним.

Вийшовши з літака, всі троє поїхали до невеличкого готелю на проспекті Жоржа Манделя. Їхній номер мав дві окремі спальні, одна для Кросса, друга для Атени й Бетані, їх з'єднувала вітальня. Була десята година ранку, Атена скинула перуку, стерла грим і перевдяглася: в Парижі вона не хотіла бути простуватою.

Опівдні всі троє сиділи в приймальні доктора, що містилась у невеликому замку, належний до нього шмат землі оперезала залізна огорожа. Біля брами стояв охоронець, що впустив їх, перевіривши прізвища. Перед дверима гостей зустріла служниця й завела їх до великої вітальні, тісно заставленої меблями, там уже чекав на них доктор.

Доктор Осел Жерар був дебелий і кремезний чолов'яга, вбраний у вишуканий, напрочуд добре скроєний коричневий костюм із світлими смужками, у білу сорочку й темно-коричневу краватку, що пасувала до костюма. Він мав кругле обличчя, і йому годилося б запустити бороду, щоб приховати важке підборіддя, товсті темно-червоні губи віддимались. Він представився Атені та Кроссові, проте не звернув уваги на дитину, Атена й Кросс миттю відчули до нього відразу. Він аж ніяк не скидався на лікаря, придатного для тонкої і делікатної роботи у специфічній галузі медицини.

У вітальні стояв накритий стіл, частували чаєм і тістечками. Прислуговувала служниця, а за столом сиділи ще дві медсестри, молоді жінки в суто професійному вбранні, білих чепчиках і блузках та спідницях кольору слонової кістки. Під час їжі вони невідступно спостерігали Бетані.

— Мадам, — заговорив доктор Жерар до Атени, я хочу подякувати вам за ваш щедрий унесок до нашого медичного інституту для аутичних дітей. Я зважив на вашу вимогу цілковитої конфіденційності, й через те проваджу це обстеження в своєму приватному центрі. А тепер розкажіть мені докладно, чого ви від мене сподіваєтесь.

Доктор розмовляв густим магнетичним басом, і той голос привабив увагу Бетані, вона витріщилась на нього, але той і далі не звертав на дівчинку уваги. Атена нервувалася, доктор їй нітрохи не подобався.

— Я хочу, щоб ви самі подивилися, на що вона спроможна, — відповіла вона. — Я хочу, щоб дівчинка, якщо можна, жила більш-менш нормальним життям, і задля цього я не пошкодую нічого. Я хочу, щоб ви взяли її до свого інституту, я ладна жити у Франції й допомагати їй у навчанні.

Атена говорила з такою чарівною журбою та надією, з таким самозреченням, що обидві медсестри дивилися на неї мало не з захватом. Кросс збагнув, що вона використовує все своє акторське вміння, аби переконати доктора взяти Бетані до інституту. Він побачив, як вона випростала руку і пестливо стиснула Бетані пальчики.

Тільки доктор Жерар зберігав абсолютну незворушність, навіть не дивлячись на Бетані, і звернувся безпосередньо до Атени:

— Не обманюйте себе, бо вся ваша любов не допоможе цій дитині. Я вивчив її папери, і нема жодного сумніву, що вона справді аутична. Вона не зможе відплатити вам любов'ю. Вона живе в іншому світі. Той інший світ — навіть не світ тварин. Вона живе на далекій зірці, абсолютно сама.

Та в цьому немає вашої провини, — провадив доктор далі, не винен, гадаю, й батько. Перед нами одне з тих загадкових ускладнень, що часом збаламучують людську долю. А тут я можу зробити ось що. Я якнайдокладніше досліджу та перевірю її. Потім розповім вам, що ми можемо, а чого не можемо зробити у своєму інституті. Якщо я не зможу нічим зарадити, вам доведеться забрати її додому. Якщо зможу, ви залишите її в мене у Франції на п'ять років.

Далі доктор заговорив французькою до однієї з медсестер, жінка вийшла й повернулася з величезним альбомом репродукцій славетних картин. Вона дала альбом Бетані, але він був надто великий, щоб дівчинка могла втримати його на колінах. І тут доктор Жерар уперше заговорив до дівчинки, і заговорив французькою. Вона миттю поклала альбом на стіл і стала гортати сторінки. Невдовзі вона вся заглибилась у розглядання картин.

Доктор був неначе збентежений.

— Я не хочу, — знову озвався він, — вас образити, але все це задля добра вашої дитини. Я знаю, що містер Де Лена не ваш чоловік, але, можливо, він батько вашої дитини? Якщо так, я б хотів обстежити його.

— Коли моя донька народилась, я ще не знала його, — відповіла Атена.

— Гаразд, — стенувши плечима, мовив доктор, — але такі речі трапляються.

— Може, доктор бачить у мені якісь симптоми? — засміявся Кросс.

Товсті докторові губи стислися, коли він кивнув головою і приязно всміхнувся:

— Безперечно, у вас є певні симптоми, як і в кожного з нас. Хто його знає? Збочити десь на сантиметр, і кожен з нас може стати аутичним. Тепер я маю докладно обстежити дитину і провести деякі тести. Це забере щонайменше чотири години. Чого б вам обом не прогулятися нашим милим Парижем? Містере Де Лена, ви тут уперше?

— Так, — відповів Кросс.

— А я хочу зостатись біля дитини, — заявила Атена.

— Як хочете, мадам, — відказав доктор і заговорив до Кросса: — Що ж, доброї вам прогулянки. А от я Парижа не люблю. Якщо місто може бути аутичним, то це саме Париж.

Викликали таксі, і Кросс повернувся до готелю. Він не мав бажання милуватися Парижем без Атени й потребував відпочинку. Крім того, він приїхав до Парижа, аби прояснити голову, обдумати свої справи. Кросс замислився над словами Фалени. Пригадав, що Лоузі прийшов у Малібу сам, а поліцаї звичайно працюють у парі. Перше ніж їхати до Парижа, він попросив Вацці розібратися з цим.

О четвертій годині Кросс знову сидів у докторовій вітальні. На нього вже чекали. Бетані роздивлялась альбом з репродукціями, Атена сиділа бліда, а це, як знав Кросс, єдина фізична ознака, яку не можна вдати. Бетані, крім того, просто ковтала тістечка, і доктор забрав від неї таріль, щось проказавши французькою. Дівчинка не протестувала. Прийшла медсестра й завела її до кімнати з іграшками.

— Перепрошую, — заговорив доктор до Кросса, — але я мушу поставити вам кілька запитань.

— Питайте що завгодно, — не заперечував Кросс.

Доктор підвівся і став походжати по кімнаті.

— Я хочу розповісти вам те, що вже казав мадам, — пояснював доктор. — У таких випадках чудес не буває, тут навіть годі сподіватися. Інколи довгим навчанням можна досягти величезного поступу, проте не завжди. А як ідеться про вашу дівчинку, тут є певні межі. Вона мусить залишитись у моєму інституті в Ніцці принаймні на п'ять років. Ми маємо там учителів, що випробують геть усі можливості. За цей час ми дізнаємось, чи зможе вона жити майже нормальним життям, чи її треба тримати в медичній установі довічно.

Почувши ці слова, Атена схлипнула й піднесла до очей невелику синю шовкову хусточку, Кросс відчув тонкий дух парфумів.

Доктор незворушно дивився на Атену.

— Мадам погодилась, — провадив він далі. — Вона стане в нашому інституті за вчителя... Так-то. — Доктор сів якраз навпроти Кросса. — Проте в нас є деякі дуже добрі ознаки. В дівчинки справжній художній талант. Окремі почуття в неї живі, не приспані. Вона цікавиться, коли я розмовляю французькою, мовою, якої не розуміє, проте інтуїтивно відчуває її. Це дуже добра ознака. Ще один добрий знак: сьогодні ми постерегли свідчення, що дівчинка помітила вашу відсутність, що в неї є почуття до інших людей, а такі почуття можна розвинути. Це досить незвичайна річ, але пояснити її можна аж ніяк не загадкою. Коли я став з'ясовувати, вона відповіла, що ви гарні. А тепер, містере Де Лена, не ображайтеся, бо я запитую суто з медичних міркувань, щоб допомогти дитині, й нітрохи не звинувачую вас. Може, ви коли-небудь хоч якось сексуально подразнювали дівчинку, може, цілком незумисне?

Кросс був такий приголомшений, що розреготався:

— Я не знаю, чи вона реагувала на мене, і ніколи не робив нічого, на що можна було б реагувати.

Атенині щоки почервоніли з люті.

— Це смішно, — промовила вона, — він ніколи не зоставався з нею на самоті.

— Чи ви коли-небудь удавалися з нею до фізичних пестощів? — наполягав доктор. — Я не маю на увазі тримання за руку, погладжувань волосся чи навіть поцілунків у щоку. Дівчинка вже зріла і могла б реагувати на пестощі своїм жіночим єством. Ви були б не першим чоловіком, котрого спокусила така невинність.

— Може, вона знає про мої взаємини з її матір'ю? — висловив гадку Кросс.

— Мати її аж ніяк не обходить, — сказав доктор. — Мадам, перепрошую, але це те, з чим ви повинні змиритись: їй байдужа материна краса і слава. Для неї вони просто не існують. Саме до вас,— доктор знов обернувся до Кросса,— вона відчуває прихильність. Подумайте про це. Можливо, з вашого боку то була безневинна ніжність, щось геть незумисне.

— Якби я вдавався до такого, то б розповів вам, — холодно подивився на нього Кросс. — Аби це тільки допомогло їй.

— А ви відчуваєте ніжність до цієї дівчинки? — запитав доктор.

— Так, — відповів Кросс, на хвилину замислившись.

Доктор Жерар відхилився на бильце й стис долоні.

— Що ж, я вам вірю, — промовив він, — і це дає мені велику надію. Якщо вона здатна реагувати на вас, то її можна навчити відповідати на почуття інших людей. Колись вона, може, навчиться стерпно ставитися до матері, а цього буде досить для вас, чи не так, мадам?

— Ох, Кроссе, — простогнала Атена, — сподіваюсь, що ти не сердишся.

— Усе гаразд, не турбуйся, — заспокоїв її Кросс.

— Ви не образились? — пильно подивився на нього доктор Жерар. — Більшість чоловіків страшенно збентежилися б. Батько одного мого пацієнта просто накинувся на мене. А ви, бачу, не сердитеся. Скажіть чому?

Кросс не міг пояснити ні цьому чоловікові, ні навіть Атені, яке враження справляє на нього Бетані, як вона нагадує йому Тіфані та решту дівчат з вар'єте, з якими він кохався і які залишали в його душі порожнечу. Як взаємини з усіма Клерікуціо і навіть рідним батьком навівали йому почуття самотності та розпачу. І, нарешті, як усі люди, що стали його жертвами, видавалися жертвами якогось примарного світу, що набував реальності лише в його снах.

— Можливо, тому, що я теж аутичний, — подивився Кросс просто у вічі докторові. — А може, тому, що мені треба приховувати тяжкі злочини.

— Ага, — вдоволено проказав доктор, відхилившись на бильце. Помовчав і вперше за ввесь час усміхнувся: — Тоді, може, проведемо деякі розслідування? — Обидва розреготались.

— А тепер, мадам, — сказав доктор, — ви, як я зрозумів, вилітаєте до Америки завтра вранці. То чого б вам не залишити вашу доньку мені прямо зараз? Медсестри просто чудові, і я запевняю вас, що дівчинці вас не бракуватиме.

— Але її бракуватиме мені, — відказала Атена. — Чи можу я взяти її на ніч і повернути завтра вранці? В нас чартерний літак, тож я можу летіти коли завгодно.

— Звісно, — погодився доктор. — Приведіть її завтра вранці. Мої медсестри відвезуть її до Ніцци. Телефонний номер інституту у вас є і вам можна дзвонити мені щоразу, як матимете бажання.

Гості підвелися, щоб іти, Атена рвучко поцілувала доктора в щоку. Доктор аж спалахнув, його теж зачепила Атенина краса й слава, дарма що сам він скидався на вайлуватого ґевала.


Решту дня Атена, Бетані й Кросс провели на паризьких вулицях. Атена купила Бетані нове вбрання, цілісінький гардероб. Купила причандали для малювання та величезну теку для малюнків і переслала те все до готелю.

Пообідали всі троє в ресторані на Єлісейських Полях. Бетані їла пожадливо, надто тістечка. За весь день вона не зронила й слова й не відповідала на всі Атенині жести приязні. Кросс іще ніколи не бачив стільки любові, і ту любов Атена виявляла своїй доньці. Хіба, може, в дитинстві, коли бачив, як Наліна, його рідна мати, розчісує Клавдіїні коси.

Під час обіду Атена тримала Бетані за руку, стирала кришки з її обличчя й пояснювала, що повернеться до Франції через місяць і зостанеться з нею в школі на наступні п'ять років. Бетані ніби нічого й не чула. Атена з запалом розповідала доньці, як вони вдвох учитимуть французьку, ходитимуть по музеях і побачать усі славетні полотна, як Бетані зможе скільки завгодно часу присвячувати власному малюванню. Атена описувала, як вони подорожуватимуть по всій Європі, поїдуть до Іспанії, Італії, Німеччини. І тут, нарешті, Бетані вперше за весь день заговорила:

— Я хочу свою машину.

Кросс, як завжди, був вражений напливом святобливих думок. Прегарна дівчинка скидалася на копію якогось славетного портрета, позбавлену, проте, душі художника, її тіло немов зоставалося порожнє й чекало свого Бога.


Уже поночі всі троє повертались до готелю. Бетані йшла посередині, і дорослі взяли її за руки й підняли в повітря, дівчинка не пручалась, і це так потішило їх обох, що вони пройшли повз готель, і далі несучи її над землею.

Саме тієї миті Кросс, як і на пікніку, відчув, що він справді щасливий. А щастя полягало лише в тому, що вони всі троє пов'язані, тримаються за руки. Кросс чудувався своїй сентиментальності і навіть трохи злякався її.

Нарешті вони таки зайшли до готелю. Допомігши Бетані влягтися, Атена вийшла у вітальню, де вже чекав на неї Кросс. Закохані тісно пригорнулись одне до одного на бузковому дивані й узялися за руки.

— Коханці в Парижі, — всміхаючись милому, промовила Атена. — Нам ще ніколи не доводилося спати у французькому ліжку.

— Ти боїшся залишати Бетані тут? — запитав Кросс.

— Ні, — відповіла Атена, — вона не скучатиме за нами.

— П'ять років — це таки багатенько, — говорив далі Кросс. — І ти ладна віддати п'ять років і пожертвувати своєю професією?

Атена підвелася з дивана й заходила по кімнаті.

— Я пишаюсь, — палко заговорила вона, — що здатна зректися лицедійства. Малою дівчинкою я мріяла, що стану славетною героїнею: Марією-Антуанеттою, що йде на гільйотину, Жанною Д'Арк, що горить на вогнищі, Марією Кюрі, що рятує людство від якоїсь страшної хвороби. І, звичайно, намірялася віддати геть усе задля кохання видатного чоловіка, — яка сміховина! Я мріяла про героїчне життя і знала, що напевне потраплю на небеса. Що я буду чиста і духом, і тілом. Я з огидою відкидала думки, ніби робитиму щось таке, що спаплюжить мене, надто заради грошей. Я постановила, що за жодних обставин ніколи не заподію зла жодній людині. Мене всі любитимуть, і я теж любитиму себе. Я знала, що я гарненька, кожен казав мені, що я вродлива, а я довела, що я не тільки вправна, а й талановита.

І що ж я тоді вчинила? Закохалась у Боза Сканнета. Я спала з чоловіками не тому, що мені кортіло, а задля кар'єрних міркувань. Я привела на світ дитину, що ніколи не полюбить мене чи будь-кого іншого. Потім я спритно інтригувала й домагалася вбивства свого чоловіка. Не дуже й криючись, я питала, хто вб'є мого колишнього чоловіка, що становив тоді для мене таку велику загрозу. От за це вже, — Атена стиснула Кроссову руку, — я дякую тобі.

— Ти тут ні до чого, — мовив Кросс, аби заспокоїти її. — То була просто твоя доля, як кажуть у нашій «родині». А Сканнет, як каже ще одна наша «родинна» приказка, був лише камінцем у твоєму черевикові, то чого ж його не позбутися?

— А тепер я маю тебе, мій мандрований лицарю, — Атена цмокнула Кросса у вуста, — і тривожусь тільки за те, чи припиниш ти коли-небудь убивати драконів.

— А якщо через п'ять років, як каже доктор, її стан не поліпшиться, що тоді? — запитав Кросс.

— Мені байдуже, що там кажуть: адже надія завжди зостається. Я буду біля неї решту свого життя.

— І тобі не бракуватиме роботи?

— Звісно, бракуватиме, і бракуватиме тебе. Але, зрештою, я чинитиму те, що вважаю за слушне, а не буду лиш екранною героїнею. — Атенин голос був незвичайний, але раптом змінився безбарвним тоном: — Я хочу, щоб вона мене любила, більш нічого.

Атена й Кросс поцілувались і пішли спати кожне до своєї спальні.


Наступного ранку вони привезли Бетані в докторову приймальню, і Атені було дуже важко прощатися з донькою. Вона припадала до Бетані й плакала, але дівчинці те все не подобалось. Бетані відпихнула матір і була ладна відтрутити й Кросса, але він навіть не ворухнувся, щоб обняти її.

На мить Кросс відчув гнів, що Атена така безпорадна зі своєю донькою. Доктор, постерігши той його стан, сказав Атені:

— Коли ви повернетесь, вам доведеться довгенько вчитися, щоб справлятися з цією дитиною.

— Я повернусь якомога швидше, — відказала йому Атена.

— Вам немає потреби квапитись, — наставляв її доктор, — бо дівчинка живе в світі, де час не існує.


Повертаючись літаком до Лос-Анджелеса, Кросс і Атена домовились, що він подасться в Лас-Веґас і не поїде з Атеною в Малібу. За всю подорож тільки раз сталося найстрашніше: десь із півгодини Атена так тяжко побивалася, що кричала без слів, потім таки заспокоїлась. Прощаючись, Атена сказала Кроссові:

— Шкодую, що нам не довелося кохатись у Парижі.

Але Кросс зрозумів, що цими словами озвалася її добра душа, бо саме тепер Атені просто огидна думка про будь-яке фізичне кохання, вона, як і її донька, тепер відійшла від світу.


В аеропорту Кросса зустрів великий лімузин, за кермом сидів солдат з мисливської хатки, на задньому сидінні виднів Лія Вацці. Лія закрив скляну перегородку, тож солдат не міг чути їхньої розмови.

— До мене знову приходив детектив Лоузі, — повідомив він. — Якщо він прийде ще раз, то буде його останній візит.

— Трохи потерпи, — мовив Кросс.

— Таж я знаю всі прикмети, повір мені, — переконував Лія. — А ось іще новина. Загін із Бронкського анклаву перебрався до Лос-Анджелеса, я не знаю, за чиїм наказом. Як на мене, тобі потрібні охоронці.

— Поки що ні. Ти й далі маєш свій загін із шістьох чоловік?

— Так, — кивнув Лія, — але це люди, що не діятимуть безпосередньо проти Клерікуціо.

Добувшись до готелю «Ксанаду», Кросс побачив рапорт Ендрю Полларда, докладну розповідь про життя Джіма Лоузі, яка вкрай зацікавила його. То була інформація, що вимагала негайної відповіді. Кросс узяв сто тисяч доларів з каси казино, всі банкноти з літерою «С», і сказав Лії, що вони їдуть до Лос-Анджелеса. Лія буде за водія, Кросс більше нікого не хотів брати. Він показав Лії Поллардову записку. Вони вилетіли до Лос-Анджелеса наступного дня й узяли напрокат авто, щоб їхати в Санта-Моніку.


Філ Шаркі косив газон перед своїм будинком. Кросс вийшов з машини разом з Лією і назвався Поллардовим приятелем, якому потрібна певна інформація. Лія пильно вивчав обличчя Шаркі, потім повернувся до машини.

Філ Шаркі справляв не таке сильне враження, як Джім Лоузі, але видавався досить грізним. Крім того, здавалося, немов роки поліційної роботи спалили в його серці довіру до людей, він невсипуще снував підозри і мав ту суворість манер, що вирізняє найкращих полісменів. Але йому вочевидь не велося.

Шаркі запросив Кросса до свого будинку, справжнього бунгало, похмурого і занехаяного всередині, всюди проступала занедбаність, властива житлам, де нема жінки і дітей. Передусім Шаркі зателефонував Поллардові, щоб потвердити особу свого відвідувача. Потім без будь-якої ґречності, не запропонувавши ні сісти, ні випити, проказав:

— Ну, запитуйте.

Кросс відкрив портфеля й дістав паку стодоларових купюр.

— Тут десять тисяч, — сказав він, — і тільки за те, що ви погодились розмовляти. Але розмова забере трохи часу. Тож як щодо пива і місця, де можна було б сісти?

Обличчя Шаркі осяяла усмішка, і воно зразу стало напрочуд милим. «З цього поліцая, певне, буде добрий партнер», — подумав Кросс.

— Ну, ти мені до вподоби, — тішився Шаркі, недбало запихаючи гроші до кишені штанів. — Ти, бачу, не в тім'я битий і знаєш, що балакучим роблять гроші, а не всілякі вигадки.

Вони сіли за невеликий круглий столик на задній терасі бунгало, звідки видніло Тихоокеанське шосе, а за ним піщані пляжі й вода, і пили пиво просто з пляшок. Шаркі ляскав себе рукою по кишені, пересвідчуючись, що гроші ще й досі там.

— Якщо я почую правду, — заговорив Кросс, — тут є для тебе ще двадцять тисяч доларів, які я одразу й віддам. Згодом, якщо мовчатимеш, що я заходив сюди, я навідаюсь десь за два місяці і привезу ще п'ятдесят тисяч.

Шаркі всміхнувся, але тепер його обличчям промайнула тінь недовіри.

— Через два місяці тобі вже буде байдуже, розповім я чи ні, так? — запитав він.

— Атож.

Шаркі нараз споважнів і заявив:

— Я тобі не казатиму нічого, що могло б когось звинуватити.

— Гай-гай, тоді ти не знаєш, хто я насправді. Може, тобі краще знову подзвонити до Полларда.

— Я знаю, хто ти, — коротко відказав Шаркі. — Джім Лоузі говорив мені, щоб я ставився до тебе справедливо. І то завжди. — І Шаркі прибрав позу уважного слухача, що становила частину його професії.

— Ти і Джім Лоузі були партнерами протягом останніх десяти років, і ви обоє чимало заробляли ще й збоку. А потім ти пішов у відставку. Мені хотілося б знати чому.

— Отже, ти прийшов розвідати про Джіма, — зітхнув Шаркі. — Це дуже небезпечно. Джім — найсміливіший і найвправніший поліцай, якого я коли-небудь знав.

— А як щодо чесності? — запитав Кросс.

— Ми були поліцаями, і то в Лос-Анджелесі. Ти хоч знаєш, що це, в біса, означає? Якби ми працювали по-справжньому і витрушували лайно з жовтозадих та чорнопиких, нас звинуватили б і ми б утратили роботу. Без усякого клопоту ми могли заарештувати тільки білих негідників, які мали гроші. Дивись, я не маю упереджень, але чому я повинен запроторювати до в'язниці білих хлопців, тоді як до решти мені зась? Де ж тут правда?

— Але, як я знаю, в Джіма повні груди медалей. І ти теж дещо отримав.

— У тому місті, — зневажливо стенув плечима Шаркі, — не можна не стати героєм-поліцаєм, якщо маєш бодай дрібку духу. Чимало з тих гнид не знали, що можна й далі провадити свій бізнес, якщо тямити, як звертатись до нас. А дехто з них був природжений убивця. Отже, ми мали боронитись, і нам дісталися медалі. Повір мені, ми ніколи не прагнули встряти в бійку.

Кросс сумнівався в усьому, що казав йому Шаркі. Джім Лоузі, попри своє вишукане вбрання, був ґевал ще з колиски.

— Ви були партнери геть в усьому? — запитав Кросс. — Ти знав усе, що діється?

— Із Джімом Лоузі? — засміявся Шаркі. — Та він завжди був паном. Часом я й не знав до ладу, що ми робимо. Я навіть не знав, скільки нам плататимуть. Джім заправляв геть усім і давав мені те, що, за його словами, становило мій справедливий пай. — Шаркі на хвилину замислився. — Він мав свої власні правила.

— Тож як ви робили гроші?

— Ми регулярно брали хабарі з кількох великих гральних синдикатів. Часом нам платили торгівці наркотиками. Певний час Джім Лоузі не хотів брати гроші з продажу наркотиків, та коли їх став брати кожнісінький поліцай, то вже брали й ми.

— А ти й Лоузі коли-небудь використовували негра на ймення Марлоу, щоб той виказував шишок наркотичної торгівлі?

— Ще б пак, — відповів Шаркі. — То був чудовий хлопець, що боявся власної тіні. Ми завжди його використовували.

— Отже, — розпитував Кросс, — ти здивувався, почувши, що Лоузі вбив його, коли той утікав, скоївши грабунок з убивством?

— Хай йому біс, нітрохи. Наркоманам голова таки баламутиться. Але вони такі нікчеми, що завжди все напартачать. А Джім у таких ситуаціях ніколи не попереджає, як нас учили, а мерщій стріляє.

— Але хіба це не дивний збіг, — не вгавав Кросс, — що їхні стежки отак перетнулися?

Обличчя Шаркі, здається, вперше втратило властиву йому незворушність і повилося смутком.

— Цей збіг підозрілий, — мовив він. — І взагалі ця справа підозріла. А тепер, гадаю, я маю тобі дещо сповістити. Джім Лоузі був сміливець, жінки любили його, а чоловіки завжди шанували. Я був його партнер і теж шанував його. Але правда в тому, що він завжди був підозрілий.

— Отже, там могла бути якась змова, — виснував Кросс.

— Ні, ні, — заперечив Шаркі, — тут треба розуміти. Сама робота вимагає брати хабарі, але аж ніяк не примушує вбивати людину. Джім Лоузі ніколи б такого не вчинив. Я в це ніколи не повірю.

— То чого ж ти пішов у відставку після цього випадку? — спитав Кросс.

— Просто тому, що Джім став дратувати мене.

— Не так давно я бачив Лоузі в Малібу, — провадив далі Кросс, — і він був сам. Тож він часто діє без тебе?

— Іноді, — знов усміхнувся Шаркі. — В тому конкретному випадку він пішов спробувати щастя з актрисою. Ви здивуєтесь, як часто йому щастить злягтися з великими кінозірками. Часом він ходить до когось на ленч і не хоче, щоб я крутився навколо.

— Ще одне, — говорив далі Кросс. — Джім Лоузі расист? Він ненавидів негрів?

— Та звісно! — здивовано глянув на нього Шаркі. — А ти, певне, один з тих засраних лібералів? Гадаєш, що це жахлива річ? Тож піди на дільницю й попрацюй бодай рік. Тоді ти голосуватимеш, щоб їх усіх заперли до зоопарку.

— У мене є ще одне запитання. Ти коли-небудь бачив його з коротуном у кумедному капелюсі?

— А, тим італійцем, — відповів Шаркі. — Ми сиділи за ленчем, а потім Джім попросив мене вийти. То страшний чоловік.

Кросс сягнув рукою в портфель і витяг іще дві паки грошей.

— Ось двадцять тисяч, — сказав він. — І запам'ятай: як буде язик на припоні, матимеш іще п'ятдесят тисяч. Гаразд?

— Я знаю, хто ти, — кивнув головою Шаркі.

— Звичайно, знаєш. Я казав Поллардові, щоб він розповів тобі.

— Я знаю, хто ти насправді, — приязно всміхнувся Шаркі. — Ось чому я не забрав усього твого портфеля просто зараз. І ось чому я мовчатиму два місяці. Бо з вас двох, тебе й Лоузі, я не знаю, хто вб'є мене перший.


Кросс Де Лена збагнув, що постав перед величезними проблемами. Він знав, що Джім Лоузі бере хабарі від «родини» Клерікуціо. Що він дістає п'ятдесят тисяч щорічно як платню і має винагороди за окремі завдання, проте жодне з них не полягало в убивстві. Кроссові цього було досить, щоб зробити остаточний присуд. Данте й Лоузі вбили його батька. Дійти такого присуду йому було легко, його не зв'язували норми доказового права. Весь його вишкіл у «родині» Клерікуціо допоміг йому визнати їх винуватцями. Він знав вправність і вдачу свого батька, жоден грабіжник не підступився б до нього. Крім того, він знав кмітливість і вдачу Данте, знав про його неприязнь до батька.

Отже, постає велике запитання: Данте діяв з власної волі, а чи дон звелів убити його батька? Але Клерікуціо не мали причин для вбивства: батько був вірний «родині» понад сорок років і становив один із важливих чинників її злету. Саме під його орудою відбулася війна з Сантадіо. І Кросс вже не вперше дивувався, чому жодна жива душа ніколи не розказувала йому про подробиці цієї війни — ні батько, ні Ґроневельт, ні Джорджіо, ні Петі або Вінсент.

Кросс що довше думав, то дужче переконувався: дон не докладав своїх рук до вбивства його батька. Дон Доменіко дотримувався дуже консервативних звичаїв. За вірну службу він винагороджував, та аж ніяк не карав. Він був украй, аж до жорстокості, справедливий. Але все переважував вирішальний доказ: убивши Піппі, він нізащо б не залишив на цьому світі й Кросса. Це доказ донової невинності.

Дон Доменіко вірив у Бога, часом вірив у долю, проте ніколи не вірив у збіг обставин. Дон ніколи б не повірив у такий дивовижний збіг: адже саме Джім Лоузі виявився поліцаєм, який убив грабіжника, що застрелив Піппі. Дон напевне провів власне розслідування й розкрив зв'язок Данте з Лоузі. І він знає не тільки про винність Данте, а й про його мотиви.

А що як звернутись до Рози-Марії, Дантової матері? Може, вона щось знає? Коли вона почула про смерть Піппі, з нею стався найтяжчий напад, вона лементувала й зойкала, невпинно плакала, тож дон відіслав її до Іст-Гемптонської психіатричної клініки, яку він заснував багато років тому. Вона зоставатиметься там принаймні місяць.

Дон завжди забороняв провідувати Розу-Марію в клініці, даючи дозвіл тільки Данте, Джорджіо, Вінсентові та Петі. Але Кросс не раз посилав їй квіти та кошики фруктів. Що ж, у біса, так розбурхало Розу-Марію? Чи то вона знає про винність Данте, зрозуміла його мотиви? Тут Кроссові пригадалися слова дона, що Данте стане його наступником. Лиховісний знак. Кросс постановив провідати Розу-Марію в клініці, незважаючи на донову заборону. Він поїде з квітами й фруктами, шоколадом і сиром, з щирою прихильністю, але з потаємним наміром хитрощами примусити її виказати свого сина.


Через два дні Кросс увійшов до вестибюлю психіатричної клініки в Іст-Гемптоні. На дверях стояло двоє охоронців, один з них провів його до бюрка чергової сестри.

За бюрком сиділа добре вбрана жінка середніх літ. Почувши про мету Кроссового візиту, вона чарівно всміхнулась і сказала, що доведеться з півгодини почекати, бо Роза-Марія виконує незначні медичні процедури. Його сповістять, коли вони закінчаться.

Кросс сів у почекальні біля бюрка чергової сестри, та кімната прилягала до вестибюлю, всередині стояли столи та м'які фотелі. Взяв зі столу якесь число голлівудського часопису. Читаючи, натрапив на статтю про Джіма Лоузі, лос-анджелеського героя-детектива. Стаття докладно розказувала про його героїчні звитяги, увінчані вбивством грабіжника-вбивці Марлоу. Кросса здивували дві речі. По-перше, його батька представили як власника фінансового агентства, типову безпорадну жертву брутального злочинця. По-друге, стаття ненастанно стверджувала, що якби було більше таких поліцаїв, як Джім Лоузі, вулична злочинність була б приборкана.

Медсестра поляскала його по плечу. Погляд у неї був твердий та суворий, проте вона приязно всміхнулася:

— Я проведу вас.

Кросс узяв коробку цукерок та квіти, наготовані для хворої, і пішов за сестрою спершу невеличким прогоном сходів, а потім довгим коридором, усіяним дверима. Біля останніх дверей сестра дістала універсального ключа, відкрила замок, пустила Кросса всередину й замкнула за ним двері.

Роза-Марія, вбрана в сірий халат, охайно зачесана й заплетена, дивилася невеличкий телевізор. Побачивши Кросса, зірвалася з тапчана і з плачем кинулася в його обійми. Кросс поцілував її в щоку і поклав цукерки та квіти.

— Ох, ти прийшов провідати мене, а я гадала, ти мене зненавидів за те, що я заподіяла твоєму батькові.

— Моєму батькові ви нічого не заподіяли, — промовив Кросс, підводячи її назад до тапчана. Потім вимкнув телевізор і став навколішки біля тапчана. — Я переживав за вас.

— Ти завжди був такий гарний, — сказала Роза-Марія, випроставши руку й погладивши його по голові. — Мені була ненависна думка, що ти син такого батька. Я б раділа, якби він помер, але я завжди знала, що станеться щось страхітливе. Я небо і землю виповнила отрутою, що мала доконати його. Як ти гадаєш, мій батько не розгнівається за це?

— Дон — справедливий чоловік, — відповів Кросс, — вас він ніколи не звинуватить.

— Він пошив тебе в дурні так само, як дурив геть усіх. Ніколи не довіряй йому. Він зрадив свою власну доньку, зрадив свого онука і зрадив свого небожа Піппі... А тепер він зрадить тебе.

Роза-Марія перейшла майже на крик, і Кросс злякався, що з нею станеться один з її нападів.

— Тітонько Po, заспокойтеся, — вмовляв її Кросс. — Тільки скажіть мені, що вас так розхвилювало, чому ви були змушені опинитись у клініці? — Він зазирнув їй у вічі й подумав, яка ж вона була гарна замолоду, в її очах іще досі зберігалася невинність.

— Нехай вони розкажуть тобі про війну з Сантадіо, — прошепотіла Роза-Марія,— і тоді ти зрозумієш геть усе. — Вона глянула повз Кросса, а потім затулила руками голову. Кросс обернувся. Двері були відчинені, в кімнаті мовчки стояли Вінсент і Петі. Роза-Марія зіскочила з тапчана, забігла до спальні й захряснула за собою двері.

На гранітному обличчі Вінсента проступали жалощі й розпач.

— Господи Ісусе, — промовив він, підходячи до дверей спальні і стукаючи, а потім сказав крізь двері: — Po, відчинися. Ми ж твої брати. Ми тобі нічого не заподіємо.

— Який збіг обставин — побачити вас тут, — обізвався Кросс. — Я теж прийшов навідати Розу-Марію.

Та Вінсент ніколи не мав часу на балачки.

— Ми тут не з візитом, — відрубав він. — Дон хоче бачити тебе в Дестамі.

Кросс оцінював ситуацію. Чергова медсестра вочевидь подзвонила комусь у Дестамі. То, певне, була передбачена процедура. І дон вочевидь не хоче, щоб він розмовляв із Розою-Марією. Те, що послано Петі й Вінсента, означає, що його не вбиватимуть, вони б не виставлялися так бездумно. Цю думку потвердив і Вінсент:

— Кроссе, я поїду з тобою в твоїй машині, Петі їхатиме в своїй.

У «родині» Клерікуціо виконавець вироку ніколи не опинявся наодинці з жертвою.

— Не можна ж її отак залишити, — вступився за Розу-Марію Кросс.

— Можна, — сказав Петі. — Зараз медсестра впорсне їй ліки.


У машині Кросс намагався підтримати розмову:

— Вінсенте, а ви швидко сюди дісталися.

— Вів машину Петі, а він справжнісінький маніяк. — Вінсент із хвилину помовчав, а потім занепокоєно спитав: — Кроссе, ти ж знаєш правила, чого ти приїхав до Рози-Марії?

— Ну, Роза-Марія моя улюблена тітонька ще відколи я був малий.

— Донові це не подобається, — промовив Вінсент. — Він дуже розгнівався. Сказав, що це не схоже на Кросса. А він знає.

— Я все залагоджу, — пообіцяв Кросс. — Але мене справді непокоїла ваша сестра. Як вона почувається?

— Цього разу вона може зостатись у лікарні надовго, — зітхнув Вінсент. — Ти ж знаєш, що малою вона дуже любила твого батька. Хто міг уявити, що смерть Піппі так її приголомшить?

У Вінсентовому голосі Кросс почув фальшиві нотки. Той щось знав. Але Кросс тільки проказав:

— Моєму батькові завжди подобалась Роза-Марія.

— В останні роки вона вже менше любила його, — розказував Вінсент. — Надто коли з нею ставався напад. Ох, якби ти чув, що вона тут про нього казала.

— Ти брав участь у війні з Сантадіо, — недбало нагадав Кросс, — і як це так сталося, що ви, хлопці, ніколи не розповіли мені про неї?

— Бо ми ніколи не говоримо про операції, — відповів Вінсент. — Мій батько повчав нас, що це марна річ. Просто треба йти далі. Кожному дневі вистачає і свого клопоту.

— А правда, що мій батько був великий герой?

Вінсент на хвилинку всміхнувся, його скам'яніле обличчя пом'якшилось.

— Твій батько був геній, — мовив Вінсент. — Він міг спланувати операцію, мов Наполеон. Коли планував він, ніколи не ставалося жодного лиха. Хіба, може, раз або двічі, і то коли не щастило.

— Отже, він спланував війну з Сантадіо? — запитав Кросс.

— А про це ти вже дона спитай, — відповів Вінсент. — Поговорімо про щось інше.

— Гаразд, — кивнув Кросс. — То й мене вб'ють отак, як мого батька?

Цього разу звичайно незворушне й непроникне Вінсентове обличчя аж скривилося. Він схопив кермо й примусив Кросса зупинитися на узбіччі. Коли він нарешті заговорив, його голос аж затинався від збудження:

— Ти що, збожеволів? Невже ти гадаєш, що «родина» Клерікуціо могла б до такого вдатись? У жилах твого батька текла кров Клерікуціо. Він був наш найкращий солдат, він урятував нас. Дон любив його, наче рідного сина. Господи Ісусе, чому ти запитуєш про таке?

— Я просто злякався, що ви, хлопці, прикінчите мене.

— Виїжджай на дорогу, — з відразою проказав Вінсент. — Твій батько, я, Джорджіо і Петі билися пліч-о-пліч у справді скрутну годину. Ми аж ніяк не можемо йти один проти одного. Піппі просто не пощастило, йому трапився скажений чорнюк-грабіжник.

Решту шляху Кросс і Вінсент їхали мовчки.

У Дестамському особняку, як завжди, біля брами стояли два охоронці, третій сидів на терасі будинку, ніде не було ознак якихсь незвичайних готувань.

Дон Клерікуціо, Джорджіо і Петі чекали на них у закритому кабінеті особняка. На столику лежала коробка гаванських сигар і стояла кружка з чорними манільськими сигарами італійського виробництва.

Дон Клерікуціо сидів в одному з величезних бурих шкіряних фотелів, Кросс підійшов привітати його і був вражений, коли дон із дивною, як на його літа, проворністю підвівся і обняв його. Потім указав Кроссові на широкий кавний столик, де стояли тарілочки з усілякими сирами й сушеними м'ясивами.

Кросс відчув, що дон іще не готовий говорити, і зробив собі бутерброд із буйволячим сиром мозарелою та гостро приправленою шинкою. Шинка була нарізана тоненькими темно-червоними скибочками, облямованими ніжним білим салом, а біла грудка сиру була така свіжа, що з неї ще сочилася сироватка. Сир лежав у вузлику. Таки догодили, бо дон завжди любив нахвалятися, ніби ніколи ще не їв мозарели, що пролежала бодай півгодини.

Вінсент і Петі теж бралися до страви, а Джорджіо правив за бармена, наливаючи донові вино, а решті слабші напої. Сам дон їв тільки мозарелу, що скапувала краплями сироватки й танула йому в роті. Петі подав йому манільську сигару й запалив її. «Ну й шлунок у цього старигана», — подумав Кросс.

— Кроччіфіксіо, — раптом промовив дон, — те, що ти хотів почути від Рози-Марії, я розповім тобі сам. Ти маєш якісь хибні підозри, пов'язані зі смертю твого батька. Ти помиляєшся. Я провів розслідування, все й справді відбулося саме так. Піппі не пощастило. Він був найрозважніший серед людей свого фаху, але інколи трапляються навіть такі сміховинні оказії. Дозволь мені заспокоїти твою душу. Твій батько був мій небіж і Клерікуціо, один з моїх найдорожчих приятелів.

— Розкажіть мені про війну з Сантадіо, — попросив Кросс.

Загрузка...