Останній дон

Розділ 6

Коли Кроссові виповнився двадцять один рік, Піппі Де Лена вже не мав терпцю дочекатись, коли ж і син ступить у його слід. Адже найважливіше в житті для чоловіка,— і з цим погодиться кожен, — заробляти на прожиття. Чоловік повинен заробляти на хліб, на дах над головою і одяг на плечах, годувати своїх дітей. Щоб мати це все і не жити в злиднях, чоловік повинен здобути в цьому світі певну владу. А звідси, немов день після ночі, випливало, що Кросс має посісти своє місце в «родині» Клерікуціо. А для цього йому конче потрібно вколошкати кого-небудь.

Кросс мав у «родині» добру славу. Його відповідь Данте, коли той сповістив йому, що Піппі — «молот», з насолодою цитував сам дон Доменіко, втішаючись кожним словом: «Я цього не знаю і ти цього не знаєш. Ніхто цього не знає. А де ти доп'яв такого гидкого капелюха?» Що за відповідь, захоплювався дон. Такий молодий, а вже такий скромний, такий дотепний і так вірить батькові. Треба, щоб цей хлопчина дістав свій шанс. Те все переказали Піппі, і він знав, що пора вже настала.

Піппі взявся напучувати Кросса. Він посилав його на складні інкасації, що були досить важкі й вимагали сили. Розповідав про давню історію «родини» й проведені операції. Жодних імпровізацій, наголошував він. Та коли вже імпровізувати, треба розпланувати все до найменших подробиць. Просте має бути найпростішим. Перекрити невеличкий клаптик території, а потім спіймати на ньому ціль. Спершу нагляд, далі автомобіль і виконавець, машини прикриття, що блокуватимуть можливу погоню, потім тимчасове залягання на дно, щоб уникнути негайного допиту поліцією. Усе вкрай просте. Ну, а коли імпровізувати, слід мати для цього кебету. Можна задумати, що завгодно, але задум треба найдокладніше спланувати. До імпровізацій удаються тільки в разі крайньої необхідності.

Піппі пояснив Кроссові деякі кодові слова. «Причастя» — це тоді, коли тіло жертви зникає. Тут потрібна імпровізація. «Конфірмація» — коли тіло знаходять. Тут уже легше.

Піппі стисло розповів синові про «родину» Клерікуціо. Про її велику війну з «родиною» Сантадіо, війну, що утвердила панування Клерікуціо. Піппі, правда, нічого не сказав про свою роль у цій війні і був дуже скупий на подробиці. Натомість вихваляв Джорджіо, Вінсента та Петі. Та найвище підносив дона Доменіко за його далекоглядність.

«Родина» Клерікуціо сплела чимало мереж, але найширшою були ігри. Під її контролем перебували всі типи казино та всі нелегальні азартні ігри в Сполучених Штатах. Мала вона таємний вплив і на казино індіанців, крім того, майже цілком контролювала спортивні парі і заклади, легальні в Неваді й нелегальні в решті штатів. «Родині» належали заводи з виробництва гральних автоматів, мала вона певний інтерес і у виробництві гральних костей та карт, поставі посуду та столового срібла, у пральнях гральних готелів. Азартні ігри були найкоштовнішим діамантом імперії Клерікуціо, і «родина» провадила громадські кампанії за легалізацію азартних ігор у кожному штаті федерації.

Легалізація азартних ігор на всій території Сполучених Штатів через ухвалення федерального закону стала тепер немов чашею святого Грааля для «родини» Клерікуціо. Легалізація не тільки казино та лотерей, а й спортивних парі та закладів: у бейсболі, американському футболі, баскетболі та інших видах спорту. Спорт для Америки святий, і коли азартні ігри будуть легалізовані, частка тієї святості дістанеться і їм. Прибутки зростуть незмірно.

Джорджіо, чия компанія провадила кілька лотерей у штаті, у своєму аналізі допоміг «родині» прозирнути, які чималі будуть сподівані прибутки. Ставки в іграх на першість Національної ліги американського футболу сягають в усіх Сполучених Штатах принаймні двох мільярдів доларів, більшість цих закладів нелегальні. Бо тільки записи в журналах реєстрації спортивних парі в Лас-Вегасі, і то тільки дозволених законом, показують понад п'ятдесят мільйонів доларів. Першість Америки з бейсболу, залежно від числа зіграних ігор, дає десь іще один мільярд. Баскетбол набагато скромніший, але завдяки великому числу вирішальних ігор теж набирається мільярд. Але ж тут іще не враховані щоденні парі та заклади протягом спортивного сезону.

А коли азартні ігри будуть легалізовані, ці суми можна без великого клопоту подвоїти чи потроїти з допомогою окремих лотерей і комбінованих парі, натомість при іграх на першість з американського футболу ставки можуть зрости вдесятеро і чистий прибуток за один день може сягнути мільярда доларів. Загальна сума прибутків може зрости до ста мільярдів доларів, і принадність цього задуму в тому, що не треба нічого виробляти, всі витрати пов'язані лише з маркетингом керування. «Родина» Клерікуціо забагатіє, річні прибутки становитимуть п'ять мільярдів доларів.

А «родина» Клерікуціо має і досвід, і політичні зв'язки й просто силу, щоб контролювати більшу частину ринку азартних ігор. Джорджіо дістав таблиці, що показували, які складні системи виграшів можна розбудувати навколо великих спортивних подій. Азартні ігри стануть величезним магнітом, що витягуватиме гроші з неозорої золотої копальні — американського народу.

Тож азартні ігри пов'язані з невеликим ризиком і мають великий потенціал зростання, й задля їхньої легалізації не треба ні шкодувати коштів, ні боятися щонайбільшого ризику.

Крім того, «родину» збагачували прибутки від наркотиків, проте на дуже високому рівні, бо справа була надто ризикована. «Родина» лише контролювала європейські оборудки, забезпечувала політичне прикриття й судовий захист, відмивала гроші. Її становище в торгівлі наркотиками було юридично бездоганне й напрочуд прибуткове. «Родина» вливала брудні гроші в низку європейських банків і кілька банків у Сполучених Штатах, обминаючи право і закон.

Але, обережно наголосив Піппі, попри всю цю діяльність трапляються миті, коли треба ризикувати, коли треба показувати залізний кулак. До цього «родина» вдається вкрай рідко, зате з немилосердною люттю. Саме в такі хвилини ти повинен заробляти на своє дозвільне життя, діставати справді зароблений шматок хліба.

Невдовзі після двадцять першого дня народження Кросса нарешті випробували.

Одним з найгідніших політичних надбань «родини» Клерікуціо був Уолтер Вейввен, губернатор Невади. Він щойно розміняв свій шостий десяток, був худий і довготелесий, носив ковбойського капелюха, але вбирався в навдивовижу добре пошиті костюми. Він був гарний собою і, дарма що одружений, мав добрий апетит до жіночої статі. Крім того, полюбляв смачні наїдки й хороше питво, любив спортивні парі й завзято грав у казино. Він, звичайно, аж ніяк не хотів настроїти проти себе громадську думку, тож не виставляв напоказ цих своїх нахилів і не зважувався заводити романи з дівчатами, а покладався на Альфреда Ґроневельта і готель «Ксанаду», аби задовольняти свої жадання й зберігати політичний та особистий образ богобоязливого чоловіка, що несхитно вірить у старожитні сімейні вартості.

Ґроневельт рано розпізнав незвичайні здібності Вейввена й забезпечив фінансову підтримку, що допомогла тому видертись щаблями політичної драбини. Коли Вейввен став губернатором Невади й хотів у суботу-неділю відпочити, Ґроневельт давав йому одну зі своїх розкішних вілл. Ті вілли були виплодом Ґроневельтового натхнення...

Ґроневельт приїхав до Лас-Вегаса давно, коли в місто з'їжджалися для азартних ігор здебільшого тільки західні ковбої, і вивчав ігри та гравців, немов пильний учений, що досліджує важливу для еволюції комаху. Одна з великих загадок, на яку ніколи не буде відповіді, полягала в тому, чому багатії й далі марнують час на азартні ігри, аби виграти гроші, в яких їм немає потреби. Ґроневельтові спало на гадку, що вони чинять так, щоб приховати інші нечестя, або ж прагнуть привернути до себе саму долю, але передусім намагаються вирізнитись, показати свою вищість над ближніми. Отож, міркував Ґроневельт, коли вони грають, їх слід трактувати як богів. І тоді вони гратимуть, мов боги або французькі королі у Версалі.

Ґроневельт витратив сто мільйонів доларів на побудову семи розкішних вілл і гарненького, мов скринька з коштовностями, казино на землях готелю «Ксанаду» (зі своєю звичайною завбачливістю він купив набагато більше землі, ніж потребував готель). Ті вілли були невеличкими палацами, в кожній могло спати шість пар у шести окремих апартаментах, кращих, ніж звичайні готельні номери-люкс. Обстава була найпишніша: домоткані килими, мармурові підлоги, золоті ванни, пишні гобелени на стінах; їдальні і кухні обслуговували офіціанти й кухарі готелю. Найновіша аудіовізуальна апаратура обертала житлові кімнати на театри. У барах тих вілл були найдобірніші вина та горілки і лежали коробки контрабандних кубинських сиґар. Кожна вілла мала свій відкритий плавальний басейн і ванну-жакузі всередині. Все те давалося гравцеві безкоштовно.

На тій огородженій території, де стояли вілли, містилось і невеличке овальне казино «Перлина», де великі гравці могли грати, не боячись чужих очей, і де мінімальна ставка в бакара становила тисячу доларів. Фішки в цьому казино були зовсім інші: найменшу суму сто доларів позначала чорна, п'ятсот доларів — біла з тоненькою золотою смужкою, тисячу доларів — смугаста золотаво-синя. Десять тисяч доларів позначала особлива фішка зі справжнім діамантом, інкрустованим на золотій поверхні. Проте, немов роблячи поступку дамам, біля рулетки стодоларові фішки поміняли на п'ятидоларові.

Аж дивно, що незмірно багаті люди клювали на ту наживку. Ґроневельт підрахував, що всі ті екстравагантні витребеньки, тобто безкоштовні житло, харчі, напої, обходяться готелеві в п'ятдесят тисяч доларів щотижня. Проте ці суми списували з податкових звітів. Крім того, геть усі ціни на папері були страшенно роздуті. Цифри (Ґроневельт мав окремі рахунки) показували, що кожна вілла пересічно дає прибуток один мільйон доларів на тиждень. Навіть вигадливі ресторани, що обслуговували вілли та інших поважних гостей, теж давали прибуток завдяки списуванню витрат із податкових звітів. У кошторисах плата за обід на чотирьох сягала тисячі, а то й більше доларів, та оскільки гості були запрошені безплатно, ці гроші списували як виробничі витрати, зменшуючи оподатковувані суми. Оскільки обід обходився готелеві не більше ніж у сотню доларів облікованої праці, прибуток з'являвся навіть тут.

Тож для Ґроневельта семеро вілл були неначе сім корон, якими він прикрашав голови тільки тих гравців, хто ризикував і міг спустити понад мільйон доларів за своє дво- триденне перебування. Причому було цілковито байдуже, програють вони чи виграють. Важило тільки те, щоб вони грали. До того ж вони мали притьмом оплачувати свої маркери, інакше їх переводили до самого готелю, до хоч і шикарного номера, та все ж набагато скромнішого за апартаменти вілл.

Звичайно, це ще не все. Вілли були місцем, куди впливові громадські діячі могли привезти своїх коханок чи хлопчиків-полюбовників, місцем, де вони могли грати в азартні ігри анонімно. І, дивна річ, траплялися промислові магнати, люди варті сотень мільйонів доларів, не позбавлені жінок і коханок, проте страхітливо самотні. Вони нудились, як не було жіночого безтурботного товариства, чарівних, милих, дотепних краль. Саме таким чоловікам Ґроневельт постачав у вілли потрібний їм товар жіночої краси.

Губернатор Уолтер Вейввен теж належав до цих чоловіків. І він становив єдиний виняток з Ґроневельтового правила про гру на мільйон доларів. Він грав скромно, а до того ж на гроші, що їх давав йому приватно Ґроневельт, а якщо його маркери перевищували певну суму, їх відставляли, щоб оплатити потім з його майбутніх виграшів.

Вейввен приїздив до готелю відпочити, пограти в гольф, попиячити й позалицятись до красунь, що їх постачав Ґроневельт.

Ґроневельт піклувався губернатором віддавна. За двадцять років він ніколи не намагався прямо залучитися його сприянням, а тільки просив надати йому змогу викласти свої аргументи щодо змін у законодавстві, які могли б підтримати діяльність казино в Лас-Вегасі. Здебільшого його пропозиції приймалися; якщо ж ні, губернатор докладно пояснював йому політичні реалії, що ставали на перешкоді. Неоціненні послуги губернатора полягали ще й у тому, що він познайомив Ґроневельта із впливовими суддями та політиками, яких можна було купити дзенькотом золота.

У глибинах душі Ґроневельт живив надію, що губернатор Вейввен, усупереч багатьом несприятливим обставинам, коли-небудь спроможеться стати президентом Сполучених Штатів. Тоді виграш сягне величезних розмірів.

Але доля, як часто приказував Ґроневельт, обведе круг пальця й найхитрішого чоловіка. Наймізерніший смертний може віщувати лихо наймогугнішим. Тож тепер оцим вісником лиха був двадцятип'ятирічний молодик, що став коханцем найстаршої губернаторової дитини — вісімнадцятирічної доньки.

Губернатор був одружений із тямущою, гарною жінкою, що мала справедливіші й ліберальніші політичні погляди, ніж її чоловік, дарма що вони працювали вдвох як єдина команда. Вони мали трійко дітей, і така родина правила губернаторові за великий політичний козир. Мерсі, найстарша донька, навчалася в Каліфорнійському університеті в Берклі, цей заклад вибирала вона сама та її мати, але аж ніяк не батько.

Вивільнившись від скутості родини, що бере активну участь у політичному житті, Мерсі була зачарована університетом: його свободою, орієнтацією на ліві сили, відкритістю для нової музики, доступністю наркотичних одкровень. Справжня донька свого батька, вона щиро віддавалась сексуальності. З невинністю та природним інстинктом справедливості, властивим молоді, вона симпатизувала знедоленим, робітничому класові, стражденним етнічним меншинам. Крім того, кохалася на чистому мистецтві. Отже, було тільки природним, що Мерсі крутилась біля поетів та музик, що навчались в університеті. Ще природнішим стало те, що після кількох принагідних зустрічей Мерсі закохалась у такого самого студента, як вона, що писав п'єси, бренькав на гітарі й не мав ані шеляга.

Його звали Тео Татоскі, і то був досконалий герой для університетського кохання. Він мав привабливі темні очі й походив з родини католиків, що працювали на детройтських автомобільних заводах, і з властивою поетам схильністю до алітерації завжди присягався, що скорше битиме байдики, ніж борсатиметься задля баксів. Попри такі заяви він підробляв, аби платити за навчання. Тео дуже пишався собою, але його почасти виправдовувало те, що він і справді мав талант.

Два роки Мерсі й Тео були нерозлучні. Вона запросила його для знайомства з батьками до губернаторової резиденції і тішилася, що її батько-губернатор не справив на нього жодного враження. Згодом у спальні державної кам'яниці Тео сповістив Мерсі, що її батько — типовий лицемір.

Певне, Тео помітив поблажливе ставлення до себе: губернатор і його дружина були з ним надміру товариські, надміру запобігливі, постановивши шанувати доньчин вибір, але потай оплакуючи зв'язок із таким нерівнею. Мати, правда, не переймалася, знаючи, що донька ростиме, а тим часом чари Тео потьмяніють. Батько був збентежений, але намагався приховати свій неспокій більшою, ніж завжди, й незвичайною навіть для політика люб'язністю. Адже, зрештою, губернатор — оборонець робітничого класу, що забезпечував йому політичну платформу, а мати — освічений ліберал. Роман з Тео може тільки збагатити Мерсі ширшим поглядом на життя. А поки що Мерсі й Тео жили разом і планували одружитись, тільки-но скінчивши навчання. Тео писатиме і ставитиме свої п'єси, а Мерсі правитиме йому за музу й викладатиме літературу.

А втім, усе не так уже й зле. Молодята начебто не дуже захоплювалися наркотиками, а їхній сексуальний зв'язок — то дрібниця. Навіть коли станеться найгірше, знічев'я гадав собі губернатор, цей шлюб може допомогти йому політично, громадськість збагне, що, незважаючи на своє походження з білих англосаксів-протестантів, незважаючи на своє багатство та культуру, він як справжній демократ не перешкоджає шлюбові доньки з пролетарським виходцем.

Усі так або так підготувались до звичайної ситуації. Батько-матір тільки воліли, щоб Тео не був таким занудою.

Але молодь розбещена. На останньому курсі Мерсі закохалась у студента, що походив із заможних верств і з соціального погляду був куди прийнятніший для її батьків, ніж Тео. Однак Мерсі прагнула зберегти як приятеля й Тео. Їй страшенно подобалось пошивати в дурні двох коханців, не коячи адюльтеру у властивому розумінні цього слова. Завдяки недосвідченості вона відчувала власну неповторність.

Несподіванкою став Тео. Він реагував на ситуацію не як толерантний радикал з Берклі, а мов польський аристократ. Попри свою поетично-музичну богемність, лекції професорів-феміністок, загальноуніверситетську атмосферу сексуальної вседозволеності він пройнявся нестямними ревнощами.

Тео завжди був трохи примхливий і дивакуватий, ці риси становили частину його юнацького шарму. В розмовах він часто висловлював екстремістські, революційні погляди, мовляв, розшматувати вибухом бомби сотню невинних людей — невелика ціна за свободу всього суспільства в майбутньому. Проте Мерсі знала, що Тео ніколи такого не вчинить. Одного разу, повернувшись додому після двотижневих вакацій, вони побачили у своєму ліжку кубло з новонародженими мишенятами. Тео не заподіяв тим крихіткам шкоди, а просто виніс їх на вулицю. Цей учинок видався Мерсі дуже милим.

Та, виявивши, що Мерсі має ще одного коханця, Тео дав їй ляпаса. Потім розплакався й вимолював прощення. Мерсі простила. Її й досі тішив їхній зв'язок, а відтоді тішив ще дужче, бо Тео знав про її зраду і вона мала над ним більшу владу. Але Тео робився дедалі брутальніший, вони часто сварилися, спільне життя стало для них нестерпне, й Мерсі перебралася з тієї квартири.

Друге її кохання теж загасло. Мерсі мала ще кілька любовних приключок, проте й далі була приязна з Тео, і вряди-годи вони знову спали разом. Мерсі намірялася поїхати на Схід і там захищати диплом на ступінь магістра в одному з давніх університетів Нової Англії. Тео переїхав до Лос-Анджелеса, де писав п'єси і шукав сценаристської роботи. Одну з його коротких музичних п'єс навіть узяла невеличка трупа й мала давати три вистави. Тео запросив Мерсі на прем'єру.

Мерсі таки прилетіла в Лос-Анджелес на виставу. То було справжнє жахіття, половина публіки вийшла. Тож Мерсі залишилася з Тео на ніч, аби втішити бідолаху. Що стеменно сталося тієї ночі, годі було з'ясувати. Безперечне одне: десь удосвіта Тео зарізав Мерсі, проткнувши їй ножем обидва ока. Потім він розпанахав собі живіт і подзвонив до поліції. Вчасно, щоб урятувати своє життя, але не життя Мерсі.

Судовий процес у Каліфорнії набув, звичайно, величезного розголосу в пресі. Донька губернатора Невади загинула від руки поета-синьоблузника, що три роки був її коханцем, а потім пошився в дурні.

Адвокат сторони захисту Моллі Флендерс напрочуд успішно спеціалізовувалась на вбивствах через «пристрасть», хоча цей процес виявився її останньою кримінальною справою, потім вона подалася у сферу права, пов'язану з видовищами та кінобізнесом. Її тактика була класична. Привели свідків, які засвідчили, що Мерсі мала принаймні шістьох коханців, тоді як Тео гадав, що він побереться з нею. Заможна, розбещена Мерсі, що належала до верхівки суспільства, одурила простосердого драматурга з пролетарських верств, чий розум схибнувся. Флендерс покликалася на «тимчасове божевілля» свого клієнта. Всім найдужче припали до вподоби такі її слова (а їх написала для Моллі Клавдія Де Лена): «Він довіку не відповідає за свій учинок». Ці слова неминуче розлютили б дона Клерікуціо.

Тео, коли давав свої свідчення, здавалося, був вражений горем. Його батьки, щирі католики, переконали впливових членів каліфорнійської католицької громади втрутитись у процес, і ті засвідчили, що Тео зрікся гонитви за втіхами й надумав стати священиком. Наголошували на тому, що Тео намагався накласти на себе руки, отже, вочевидь шкодував про сподіяне, довівши таким чином своє божевілля, — ніхто й не помічав тут суперечності. Все це було прикрашене риторикою Моллі Флендерс, що доводила, як неоціненно прислужиться Тео суспільству, якщо його не каратимуть за безглуздий учинок, що його спровокувала розбещена жінка, яка розбила вразливе серце синьоблузника. Безтурботна багатійка, нині, на жаль, покійна.

Моллі Флендерс любила каліфорнійських присяжних. Тямущі, досить освічені, щоб розуміти нюанси психічної драми, обізнані з високою культурою театру, кіно, музики й літератури, вони повнилися співчуття. Коли Флендерс упоралася з ними, в постанові суду вже ніхто не сумнівався. Тео визнали невинним, бо він перебував у стані тимчасової неосудності. З ним негайно підписали контракт на екранізацію його життєвої долі в серії короткометражних телефільмів, залучивши, щоправда, не як головного актора, а допоміжного, що співатиме власних пісень, забезпечуючи зв'язок окремих епізодів. То був цілком задовільний кінець новітньої трагедії.

Для губернатора Уолтера Вейввена, батька дівчини, така постанова суду мала катастрофічні наслідки. Альфред Ґроневельт бачив, що його двадцяти-однорічні інвестиції будуть от-от змарновані, бо губернатор Вейввен у затишку вілли сповістив Ґроневельта, що не висуватиме своєї кандидатури на перевиборах. Який сенс набувати владу, коли будь-який вилупок, мерзенний білий покидьок, може заколоти на смерть його дитину, майже відтяти їй голову і потім утішатися свободою? Ба гірше, його улюблену доньку виставили в усіх газетах і на телеекранах як дурнувату поцьку, що заслуговувала смерті.

У житті трапляються трагедії, що їх годі зцілити, і губернатор постав тепер перед такою трагедією. Тільки-но випадала нагода, він одразу подавався в готель «Ксанаду», проте від його колишньої веселості не зосталося й сліду. Він не цікавився дівчатами з вар'єте, не брався за кості. Він просто пиячив і грав у гольф. Ґроневельт зіткнувся з украй делікатною проблемою. Він щиро співчував губернаторовому лихові. Адже не можна піклуватися людиною понад двадцять років, дарма що з егоїстичних міркувань, не пройнявшись до неї певною симпатією. Суть справи полягала в тому, що, зрікшись політики, губернатор Уолтер Вейввен уже не буде неоціненним надбанням, не матиме майбутнього потенціалу. Бо ж нині це просто чоловік, що занапащає себе пияцтвом. Навіть узявшись до гри, він був такий розвіяний, що Ґроневельт уже мав його маркерів на двісті тисяч. Тож настав час, коли йому треба відмовити губернаторові в праві користуватися віллою. Звичайно, Вейввенові дадуть розкішний номер-люкс у готелі, але це буде пониження, і, перше ніж учинити так, Ґроневельт спробував востаннє напоумити невтішного батька.

Ґроневельт переконав губернатора зустрітися з ним уранці й зіграти в гольф. Щоб набрати четверо гравців, запросив іще Піппі Де Лену та його сина Кросса. Піппі мав гострий розум, який завжди цінував губернатор, а Кросс був такий милий і ґречний молодик, що старші люди завжди були йому раді. З майданчика всі гравці подалися на пізній ленч до губернаторової вілли.

Вейввен страшенно змарнів і, здається, вже не дбав про свою зовнішність. Він був у брудному спортивному костюмі й бейсбольному картузику з емблемою готелю «Ксанаду», неголене обличчя заросло щетиною. Він часто усміхався, проте не усмішкою політика, а якоюсь соромливою гримасою. Ґроневельт помітив, які жовті губернаторові зуби. До того ж він був п'янющий.

— Губернаторе, — нарешті зважився Ґроневельт, — ви занедбали свою родину, занедбали друзів, занедбали людність Невади. Так далі не можна.

— А мені можна, — заперечив Уолтер Вейввен. — Клав я на людність Невади. Кого це обходить?

— Мене, бо я дбаю про вас, — відповів Ґроневельт. — Я зберу гроші, і ви повинні виставити свою кандидатуру в сенат на наступних виборах.

— Чого я, в біса, повинен? — обурився губернатор. — У цій проклятій країні ніщо не має значення. Я губернатор великого штату Невади, а той курдупель убив мою доньку й гуляє на волі. І я мушу миритись. Люди глузують з моєї вбитої дівчинки й моляться за її вбивцю. А знаєте, за що молюсь я? Щоб атомна бомба знищила цю проклятущу країну, а надто штат Каліфорнію.

Піппі і Кросс під час цієї розмови мовчали, вражені глибиною губернаторового розпачу. Крім того, обидва розуміли, що Ґроневельт кудись хилить.

— Не слід вам зважати на це все, — мовив Ґроневельт. — Не дайте цій трагедії занапастити своє життя. — Ґроневельтова єлейність роздратувала б і святого.

Губернатор жбурнув бейсбольного картузика через усю кімнату і знову налив собі з бару віскі.

— Я не годен цього забути, — проказав він. — Уночі я не сплю, і мені мариться, як я вичавлюю цьому вилупкові очі. Я хочу спалити його живцем, повідтинати йому руки й ноги. І хочу, щоб він був живий ізнову і я вбивав його безкінечно. — Губернатор п'яно засміявся до них і майже повалився на стілець, вони бачили його жовтаві зуби й чули сморід із пащі.

Вейввен, проте, видавався тепер не таким п'яним, голос став спокійніший, він неначе вів з ними бесіду:

— Ви бачили, як він заколов її? — запитав губернатор. — Він проткнув їй очі. Суддя не дозволив присяжним бачити фото. Мовляв, це зашкодить правосуддю. Але я, її батько, бачив ті фото. Тож недоросток Тео на волі й тішиться своїми звитягами. Він проткнув моїй доньці очі, а сам устає щоранку і бачить, як сяє сонце. Ох, як кортить убити їх усіх: суддю, присяжних, адвокатів — усю ту наволоч! — Губернатор наповнив свою чарку й нестямно забігав по кімнаті, язик йому заплітався: — Я не можу вийти й варнякати про те, у що я більше не вірю. Не можу, поки той байстрюк живий. Він сидів за моїм столом, дружина і я ставились до нього як людини, хоч він не подобався нам. Ми дозволили собі сумнів на його користь. Ніколи не допускайте сумнівів на чиюсь користь. Ми прийняли його в нашому домі, дали йому ліжко, щоб він спав із нашою донькою, а він увесь час кпив із нас. Він наче казав нам: «Ну то й що, коли ти губернатор? Ну то й що, коли ти маєш гроші? Ну то й що, коли ти цивілізована, порядна людина? Я вб'ю твою доньку коли захочу, а ти нічого не зможеш удіяти. Я загублю вас усіх. Я злягатимусь із твоєю донькою, а потім уб'ю її, запхну це все тобі в сраку і буду на волі». — Вейввен заточився, і Кросс притьмом підбіг його підтримати. Губернатор, мов не бачивши Кросса, дививсь угору на високу розмальовану стелю з рожевими янголами і вбраними в білі шати святими. — Я хочу його смерті, — витиснув губернатор і розплакавсь. — Я хочу його смерті.

— Уолтере, це все мине, тут потрібен час, — тихо промовив Ґроневельт. — Висувай свою кандидатуру на сенатора. Кращі роки твого життя ще попереду, ти ще чималого досягнеш.

Вейввен сам відхилився від Кросса й заговорив до Ґроневельта, його голос був тепер спокійнісінький:

— Невже ти не бачиш, що я вже не вірю в щось краще? Мені не вільно розповісти комусь, що я відчуваю насправді, навіть своїй дружині. А я відчуваю тільки ненависть. Ба скажу тобі навіть більше. Виборці тепер зневажають мене, сприймають за недолугого дурня. Чоловік дозволяє замордувати свою доньку і не годен покарати убивці. Хто довірить такому недотепі добробут великого штату Невади? — Губернатор скривився в посмішці. — Цього проклятого обрубка оберуть швидше за мене. — Вейввен помовчав і додав: — Альфреде, забудь про те. Я нікуди не висуватимусь.

Ґроневельт пильно дивився на губернатора й уловив те, чого не бачили Піппі та Кросс. Тяжке лихо часто ослаблює людину, але Ґроневельт наважився ризикнути:

— Уолтере, а ти висунеш свою кандидатуру в сенат, якщо той чоловік буде покараний?

Губернатор начебто не зрозумів. Його очі ледь зирнули в бік Піппі та Кросса і втупились у Ґроцевельтове обличчя.

— Зачекайте мене в конторі, — кинув Ґроневельт Піппі та Кроссові.

Піппі й Кросс заквапились до дверей, Ґроневельт і губернатор Вейввен зосталися самі.

— Уолтере, — поважно промовив Ґроневельт, — нині вперше в нашому житті ми повинні бути відверті до кінця. Ми знаємось двадцять років: хіба хоч раз я тебе підвів? Тож скажи мені, про це не дізнається ніхто. Ти висунеш свою кандидатуру знову, якщо той хлопець піде з цього світу?

Губернатор підійшов до бару й налив собі віскі, проте не випив.

— Я зареєструюсь, — усміхнувся він, — наступного дня, як побуду на похороні цього хлопця й скажу, що прощаю йому. Моїм виборцям це сподобається.

Ґроневельт відітхнув. Діло зроблене. Відчувши полегшу, дозволив собі розгніватись:

— Та спершу піди до свого дантиста, — мовив він губернаторові. — Тобі треба почистити ті клятущі зуби.

Піппі і Кросс чекали Ґроневельта в конторі його апартаментів на даху височезного готелю. Ґроневельт повів їх у житлову частину, щоб вони почувалися затишніше, й розповів про свою розмову з губернатором.

— З губернатором усе гаразд? — запитав Піппі.

— Губернатор не був такий п'яний, як удавав, — відповів Ґроневельт. — Він дав свою згоду, але залишиться непричетним.

— Я вилечу на Схід сьогодні ввечері, — мовив Піппі. — Нам треба мати згоду Клерікуціо.

— Перекажи їм, що, як на мене, губернатор може зійти високо, — говорив Ґроневельт. — Аж до верхівки. Він стане неоціненним другом.

— Джорджіо й дон зрозуміють це, — запевнив Піппі. — Просто я маю про все їм докладно розповісти й дістати згоду.

Ґроневельт поглянув на Кросса й усміхнувся, потім обернувся до Піппі:

— Піппі, — лагідно заговорив він, — гадаю, для Кросса настав час приєднатися до «родини». Хай, певне, летить на Схід із тобою.

Проте Джорджіо Клерікуціо вирішив сам прилетіти для зустрічі на Захід, до Лас-Веґаса. Він хотів, щоб сам Ґроневельт пояснив йому ситуацію, а Ґроневельт уже років із десять нікуди не виїздив.

Джорджіо і його охоронці замешкали в одній з вілл, дарма що він не був завзятим гравцем. Ґроневельт добре тямив, кому робити винятки. Він відмовляв у віллах впливовим політикам, фінансовим гігантам, інколи найславетнішим голлівудським зіркам, прегарним жінкам, що спали з ним, і близьким особистим друзям. Навіть Піппі Де Лені. Проте надав віллу Джорджіо Клерікуціо, хоч той мав спартанські уподобання й не міг по-справжньому оцінити надзвичайну розкіш. Адже кожен вияв поваги враховували, додавали до списку, а непоштивість, навіть наймізернішу, коли-небудь могли пригадати.

Вони зустрілись на віллі Джорджіо. Ґроневельт, Піппі і Джорджіо... Ґроневельт пояснив ситуацію:

— Губернатор може стати неоціненним надбанням для «родини». Якщо він набереться духу, то йтиме вперед усе далі, спершу до сенаторства, а потім і президентства. Коли таке станеться, ви матимете неабиякий виграш, бо спортивні парі будуть легалізовані в усій країні. «Родині» це дасть мільярди, і ті мільярди аж ніяк не будуть брудними грішми. То будуть чисті гроші. Тож, гадаю, нам треба щось діяти.

Чисті гроші мали куди більшу вагу, ніж брудні, але однією з найбільших позитивних якостей Джорджіо було те, що він ніколи не приймав поспішних рішень.

— А губернатор знає, що ви з нами? — запитав він.

— Напевне, ні, — відповів Ґроневельт. — Але чутки до нього, мабуть, доходили. Він же не бовдур. Інколи я робив дещо для нього, і він знав, що сам я б такого не подужав. І він обережний, лише сказав, що виставить свою кандидатуру, якщо хлопець вріже дуба. Він не просив мене щось удіяти. І прикидався, він зовсім не був п'яний, коли бовкнув про це. Він, певне, обрахував усе наперед. Був щирий, а водночас і прикидався. Він не уявляв, як саме зможе помститися, але здогадувався, що я зможу йому допомогти. Він страждав, та водночас снував задуми. — Ґроневельт помовчав і додав: — Якщо ми втрутимось, він балотуватиметься на сенатора, і це буде наш сенатор.

Джорджіо заходив по кімнаті, обходячи статуї на п'єдесталах і ванну-жакузі, що ясніла мармуром крізь запони.

— Ви пообіцяли йому без нашої згоди? — нарешті запитав він Ґроневельта.

— Так, — мовив Ґроневельт. — Його слід було переконати. Я хотів дати йому впевненість, що він усе ще має силу і може змінити хід подій, щоб він знову відчув принадність влади.

— Не до шмиги мені ця частина нашого бізнесу, — зітхнув Джорджіо.

Піппі посміхнувся. Джорджіо бреше і не криється. Він допоміг знищити «родину» Сантадіо, і то з такою лютістю, що старий дон запишався.

— Гадаю, тут нам придасться досвід Піппі, — промовив Ґроневельт. — І, певне, пора вже й Кроссові, його сину, приєднатися до «родини».

— Ти гадаєш, що Кросс готовий? — запитав Джорджіо, подивившись на Піппі.

— На дурничку він уже пожив, а тепер нехай сам заробляє на шматок хліба, — відказав Піппі.

— А він хоче цього? — запитав Джорджіо. — Адже цей крок дуже важливий.

— Я говоритиму з ним, — сказав Піппі. — Він зробить.

— Ми чинимо це задля губернатора, — обернувся Джорджіо до Ґроневельта, — але що, як він забуде про нас? Ми ризикуємо і все намарне. Ось перед нами губернатор Невади, та вбивають його доньку, і він простирається ниць. Йому бракує духу.

— Ні, він не лежав лежнем, а прийшов до мене, — наполягав на своєму Ґроневельт. — Ви повинні розуміти таких людей, як губернатор. Для цього йому знадобилась неабияка сміливість.

— То він зважився? — запитав Джорджіо.

— Ні, найважливіше ми приховали від нього, — відповів Ґроневельт. — Я працюю з ним уже двадцять років. Ручуся, що, коли діяти слушно, він змириться з усім. Він знає, що до чого, він тямущий.

— Піппі, все має бути так, наче стався нещасний випадок, — наставляв Джорджіо. — Адже здійметься галас. Ми хочемо, щоб губернатор уник будь-яких інсинуацій з боку своїх ворогів, а також преси й того проклятого телебачення.

— Атож, треба, щоб ніхто й гадки не мав тицьнути пальцем у губернатора, — погодився Ґроневельт.

— Може, Кроссові буде важко вколошкати того типа? — завагався Джорджіо.

— Ні, це якраз для нього, — заспокоїв його Піппі, і ніхто не міг йому заперечити, бо Піппі — польовий командир. Він довів свої спроможності в багатьох отаких операціях, надто у великій війні проти «родини» Сантадіо. Він часто казав «родині» Клерікуціо: «Тут моя гепа на видноті, і, якщо мене вб'ють, я хочу, щоб це була моя провина, а не чиясь інша».

— Гаразд, нехай буде так, — сплеснув у долоні Джорджіо. — Альфреде, а як щодо партії в гольф уранці? Завтра ввечері я їду у справах до Лос-Анджелеса, а післязавтра вертаюся на Схід. Піппі, сповістиш мене, хто тобі потрібен з анклаву для помочі, й розкажеш, упорався Кросс чи ні.

Почувши такі слова, Піппі знав, що Кросса ніколи не впустять у «родину» Клерікуціо, якщо той зречеться цієї операції.

У «родині» Клерікуціо гольф був пристрастю всіх, хто належав до одного з покоління Піппі, і старий дон часом уїдливо жартував, що це гра для брульйоне. Пополудні Піппі й Кросс вийшли на майданчики готелю «Ксанаду», проте не скористалися автокаром, бо Піппі заманулося походити пішки й утішитися самотою серед зелені. Зразу за дев'ятою ямкою був невеличкий сад, поміж дерев видніла лава. Батько й син посідали.

— Я не житиму вічно, — заговорив Піппі, — а тобі треба заробляти на життя. Інкасаційне агентство дає чимало грошей, але ним важко керувати. Тобі треба підтримувати якнайтісніший зв'язок з «родиною» Клерікуціо. — Піппі вже підготував Кросса, часто посилав його на важкі завдання зі збору грошей, коли були потрібні сила й насильство, про Кросса вже заговорили в «родині», і Піппі знав, про що йдеться. Він лише терпляче очікував слушної ситуації, мішені, що не породить співчуття.

— Розумію, — тихо проказав Кросс.

— Той хлопець убив Губернаторову доньку, — пояснював Піппі. — Нікчемна гнида, його навіть не покарали. Це несправедливо.

— А губернатор наш друг, — докинув Кросс, дивуючись психології свого батька.

— Атож, — погодився Піппі. — Кроссе, пам'ятай, ти ще можеш відмовитись. Але я хочу, щоб ти допоміг мені в цій роботі.

Кросс дивився на зелені пагорби, ямки з прапорцями, що нерушно застигли в пустельному повітрі, срібні пасма гір ген-ген біля обрію й небо, що відбивало неонові ліхтарі невидної головної вулиці. Він знав, що його життя відтепер зміниться, і на хвилину відчув страх.

— Якщо мені таке не до шмиги, я завжди зможу працювати на Ґроневельта, — мовив він, але ту ж мить поклав руку батькові на плече, показуючи, що жартує.

— А ця робота таки на Ґроневельта, — усміхнувся Піппі. — Ти ж бачив біля нього губернатора. Що ж, ми наміряємось виконати його бажання. Ґроневельт мав дістати згоду від Джорджіо. А я сказав, що ти допоможеш мені.

Ген далеко на одному з моріжків Кросс міг бачити дві пари гравців у гольф: двох жінок і двох чоловіків, що миготіли на пустельному сонці, немов карикатури.

— Я маю пройти бойове хрещення, — сказав він батькові, знаючи, що мусить погодитись або ж радикально змінити своє дотеперішнє життя. А те життя подобалося йому. Він працював на свого батька, крутився в «Ксанаду», переймав досвід у Ґроневельта, звик до вродливих дівчат із вар'єте, легких грошей, почуття влади. А наважившись, він уже ніколи не боятиметься, що його спіткає звичайна людська доля.

— Я спланую якнайретельніше, — розказував Піппі. — Я буду весь час біля тебе. Небезпеки нема ніякої. Але стрілятимеш ти.

Кросс підвівся з лави. Вдалині майоріли прапорці семи вілл, хоча тут, на майданчиках для гольфу, вітру не відчувалося. Вперше у своєму житті він затужив за світом, який доведеться втратити.

— Я з тобою, — запевнив Кросс батька.

Наступні три тижні Піппі невпинно наставляв і напучував Кросса. Він пояснював, що вони чекатимуть звіту команди, яка наглядає за Тео, за його пересуваннями та звичками, привезе найновіші фотознімки. Крім того, з анклаву в Нью-Йорку до Лос-Анджелеса, де ще й досі жив Тео, приїхала оперативна команда з шістьох чоловіків. План усієї операції спиратиметься на звіт наглядової команди. Не забув Піппі прилучити Кросса й до філософії:

— Це бізнес, — приказував він синові. — Ти вдаєшся до всіх засторог, аби запобігти провалові. Будь-хто може вбити яку-небудь людину, вся штука в тому, щоб не попастися. Бо це гріх. Ніколи не думай про того, кого вбиватимуть. Коли голова компанії «Дженерал моторс» позбавляє роботи п'ятдесят тисяч чоловік, це бізнес. Він не може не знівечити їхнього життя, він повинен так учинити. Сигарети вбивають тисячі людей, але що тут удієш? Людям кортить курити, і не можна ж заборонити бізнес, що дає мільярдні прибутки. Те саме й зі зброєю, її має кожен, усі вбивають усіх, але ж це галузь промисловості, що дає мільярди доларів, її годі позбутися. Що тут удієш? Люди мусять заробляти на життя, це насамперед. І то споконвіку. А хто не вірить у це, нехай бабрається в лайні.

— Звичаї в «родині» Клерікуціо дуже суворі, — напоумляв Піппі сина. — На все потрібна її згода. Адже не можна вбивати людей тільки за те, що вони плюють вам на черевики. За тобою має стояти «родина», тільки вона вбереже тебе від в'язниці.

Кросс уважно слухав, і тільки одного разу запитав:

— Джорджіо хоче, щоб усе скидалось на нещасний випадок? Як ми цього досягнемо?

— Нікому не дозволяй наставляти тебе, як провадити твою операцію, — засміявся Піппі. — В такому разі хай самі її й роблять. Вони кажуть мені про максимум своїх сподівань. Я роблю те, що найкраще для мене. І це найкраще має бути просте. Атож, незвичайно просте. Та коли вже імпровізувати, то так, щоб ніхто й не здогадався.

Коли надійшов звіт про нагляд, Піппі примусив Кросса простудіювати всі дані. Було й кілька фото Тео та знімки його автомобіля з номерними знаками. Карта дороги, якою він їздив з Брентвуда до Окснерда провідувати подружку.

— То в нього ще й зараз є подружка? — здивувався Кросс.

— Ти не знаєш жінок, — відповів Піппі. — Коли вони кохають тебе, можеш сцяти навіть на підлогу, а коли не кохають, то зроби з них хоч королеву англійську, вони однаково гидитимуть на тебе.

Піппі вилетів до Лос-Анджелеса підготувати оперативну команду. Через два дні повернувся й сказав Кроссові: «Завтра вночі».

Наступного дня, ще й не розвиднілось, як вони, уникаючи пустельної спекоти, вже вирушили з Лас-Веґаса до Лос-Анджелеса. Їдучи пустелею, Піппі балачками намагався розважити сина. Кросс був зачудований величним сходом сонця в пустелі, коли проміння немов розтопило пісок, обернувши його на глибоку золоту річку, що лизала хвилями підніжжя далекої Сьєрри-Невади. Він тривожився, хотів, щоб робота була вже зроблена.

Вони приїхали в будинок «родини» серед узбережних скель, де вже чекало шестеро чоловік з Бронкського анклаву. На під'їзній алеї стояв крадений автомобіль, перефарбований і з фальшивими номерами. В будинку була незареєстрована зброя, походження якої годі з'ясувати, саме нею мали скористатися.

Кросс був здивований пишнотою будинку. З вікон відкривалася чудова панорама океану, що простирався за дорогою, на подвір'ї виблискував басейн, вабив величезний солярій. Усередині було шість спалень. Чоловіки з команди, здається, добре знали Піппі, проте ні їх не знайомили з Кроссом, ні його з ними.

Треба було згаяти одинадцять годин, перше ніж опівночі почнеться операція. Чоловіки з анклаву, знехтувавши величезний телевізор, сіли на осонні грати в карти, всі були в плавках. Піппі всміхнувся Кроссові й проказав;

— Ти ба, я й забув про басейн.

— Дарма, — мовив Кросс, — можна поплавати і в трусах.

Будинок стояв на відшибі, його зусебіч закривали крислаті дерева й огорожа.

— Можна навіть ходити голяка, — додав Піппі. — Тут нас ніхто не побачить, хіба з гелікоптерів, а з них будуть дивитися на дівчат, що засмагають біля своїх домівок у Малібу.

І батько, і син кілька годин плавали й засмагали, потім з'їли обід, що його зготував хтось з оперативної команди. То був шашлик, засмажений просто надворі, і салат з аругули та латуку. Чоловіки запивали їжу червоним вином, Кросс пив содову воду. Він помітив, що всі чоловіки їли і пили дуже мало.

Після обіду Піппі в краденому автомобілі повіз Кросса на розвідки. Вони під'їхали Тихоокеанською автострадою до ресторану в стилі вестернів і кав'ярні, де згодом мали перестріти Тео. Наглядові звіти показували, що в середу ввечері Тео, їдучи до Окснерда, мав звичай зупинятися десь опівночі біля ресторану на Тихоокеанській автостраді й пити каву і їсти яєшню з шинкою. Десь о першій годині ночі він їхав далі. Цієї ночі група нагляду з двох чоловіків стежитиме за ним і повідомить телефоном, коли він виїде на дорогу.

Повернувшись до будинку, Піппі обговорив з бойовиками подробиці операції. На шість чоловіків припадатиме три машини. Одна машина їхатиме попереду, друга позаду, третій автомобіль буде припаркований про всяк непередбачений випадок біля ресторану.

Кросс і Піппі сиділи в солярії й чекали телефонного дзвінка. На під'їзній алеї стояло п'ять автомобілів, усі чорні, немов жуки, полискуючи під місяцем. Шістка з анклаву й далі різалась у карти, граючи на срібні монетки: п'ятаки, гривеники та чвертки. Нарешті о пів на дванадцяту задзвонив телефон: Тео їде з Брентвуда до ресторану. Шестеро чоловіків сіли по двоє в авто й виїхали, щоб зайняти заздалегідь призначені місця. Піппі й Кросс сіли в крадену машину й прочекали ще п'ятнадцять хвилин, перше ніж рушити. Кросс мав у кишені невеличкий пістолет двадцять другого калібру, що, хоч і не мав глушника, при пострілі тільки стиха пахкав. Піппі мав австрійського пістолета фірми «Глок», що стріляв гучно. Після свого єдиного арешту за вбивство Піппі завжди відмовлявся вдягати на пістолет глушника.

Машину вів Піппі. Операція була спланована до найменших подробиць. Жоден із членів оперативної групи не мав заходити до ресторану: адже, шукаючи сліду, детективи потім опитають усіх клієнтів. Група нагляду повідомила, в що вбрався Тео, яка в нього машина, який її номер. Просто щастя, що та машина була вогненно-червоним дешевим «фордом», якого легко добачити на стоянці, де забагато «порше» та «мерседесів».

Заїхавши на паркувальний майданчик ресторану, Піппі й Кросс побачили, що машина Тео вже тут. Піппі припаркувався поряд з нею. Потім погасив вогні та лампу запалення й сидів у темряві. За Тихоокеанською автострадою полискував океан, поділений золотими місячними смугами. Батько й син бачили автомобіль своєї групи, припаркований на далекому краї стоянки. Вони знали, що ще дві групи зайняли свої пости на трасі і чекають, аби провести їх додому, ладні зупинити будь-яку погоню й усунути всяку перешкоду попереду.

Кросс подивився на годинник. Половина першої. Із чверть години ще треба чекати. Раптом Піппі штовхнув його в плече:.

— Сьогодні він рано. Виходь!

Кросс побачив, як з ресторану вибирається якась постать, освітлена ліхтарями з прочинених дверей. Він був вражений, яка вона хлопчача, мізерна й куца, над блідим і тонким обличчям здіймалася кучма кучерявого волосся. Надто тендітний, як на вбивцю.

Але тут вони обидва здивувалися. Тео замість іти до своєї машини перетнув Тихоокеанську автостраду, ухиляючись від транспорту, й пішов неогородженим пляжем аж до краю, підступивши до самих хвиль. Він стояв і дивився на океан, над далеким обрієм зависав жовтий місяць. Потім обернувся, знову перетнув трасу й зайшов на стоянку. Хвилі замочили йому ноги, і щокроку в модних черевиках чвакала вода.

Кросс повільно вийшов з машини. Тео підійшов майже впритул до нього. Кросс зачекав, поки Тео пройде повз нього, й увічливо посміхнувся, пропускаючи його до машини. Коли Тео був усередині, витяг пістолета. Тео, наміряючись уставити ключ запалювання, помітивши тінь, підняв очі, вікно його машини було опущене. Тієї миті Кросс стрелив, вони встигли подивитись один одному у вічі. Тео знерухомів, коли куля гахнула йому в обличчя, що вмить обернулось на криваву маску, очі вибалушились. Кросс розчахнув двері й випустив ще дві кулі в тім'я жертви, кров порснула йому в обличчя. Потім підкинув на підлогу машини Тео торбинку з наркотиками й захряснув двері. Піппі завів двигуна своєї машини, тільки-но Кросс вистрелив. Тепер він відчинив дверцята, й Кросс заскочив усередину. Згідно з планом він не викинув пістолета. Бо інакше все скидалося б на заплановане вбивство, а не оборудку з наркотиками, що скінчилася сваркою.

Піппі виїхав зі стоянки, й автомобіль прикриття рушив слідом за ними. Дві передні машини рвонули по шосе, і через п'ять хвилин усі машини знову зібралися в будинку «родини». Ще через десять хвилин Піппі і Кросс в автомобілі Піппі виїхали до Лас-Веґаса. Оперативна група мала позбутися краденого авто й пістолета.

Коли вони проїздили повз ресторан, поліції там іще не було. Тео вочевидь поки що ніхто не бачив. Піппі ввімкнув автомобільний приймач і став слухати випуски новин. Нічогісінько. «Чудово, — втішився Піппі. — Коли добре сплановано, все йде бездоганно».

Батько й син прибули до Лас-Веґаса, коли сходило сонце і пустеля скидалась на похмуре червоне море. Кросс ніколи не міг забути цієї поїздки крізь ніч, пустелю, і місячне сяєво, коли все видавалося безкінечним. А тут сходить сонце, трохи згодом засяяли неонові смужки лас-веґаських ліхтарів, мов маяк, що звістує безпеку, пробудження від нічного жахіття. Веґас ніколи не повивала пітьма.

Майже тієї самої миті знайшли тіло Тео, побачили в сірій сутіні його страхітливе обличчя. Увагу громадськості зосередили на тому, що Тео мав на півмільйона доларів кокаїну. Ясно, сварка через наркотики. Губернатора ніхто й не підозрював.

Кросс чимало спостеріг при цій оказії. По-перше, наркотики, що їх він підкинув Тео, коштували не більше десяти тисяч доларів, хоча влада наголошувала на сумі в півмільйона; по-друге, губернатора привітали з тим, що він послав телеграму співчуття родичам Тео; по-третє, минув тиждень, і засоби масової інформації вже ніколи не згадували про той випадок.

Піппі й Кросса викликали на Схід для зустрічі з Джорджіо. Той похвалив їх обох за обачну й добре проведену операцію, не згадуючи про те, що вона мала начебто скидатися на нещасний випадок. Під час цих відвідин Кросс усвідомив, що «родина» Клерікуціо трактує його з повагою, яка личить «молотові» «родини». Першим свідченням цього стало те, що Кроссові дали відсоток з прибутку від азартних ігор у Лас-Веґасі, записаного як у легальних, так і в нелегальних бухгалтерських книгах. Кросс збагнув, що тепер він офіційний член «родини» Клерікуціо і його запрошуватимуть виконувати спеціальні завдання, нараховуючи додаткові суми залежно від ризикованості задуму.

Ґроневельт теж мав свою винагороду. Уолтер Вейввен, коли його обрали на сенатора, приїхав на уїкенд відпочити в «Ксанаду». Ґроневельт дав йому віллу й прийшов привітати з перемогою.

Сенатор Вейввен був тепер у колишній формі. Він грав і вигравав, влаштовував невеличкі обіди в товаристві готельних дівчат з вар'єте. Здавалося, він цілковито одужав. Лише раз він згадав про недавню кризу:

— Альфреде, — мовив Уолтер, — я твій неоплатний боржник.

— Ніхто не може собі дозволити стати неоплатним боржником, — усміхнувся Ґроневельт, — але дякую. — Ґроневельтові були не потрібні гроші, якими губернатор оплатив би всі свої борги, йому хотілося тільки підтримувати з ним дружні взаємини, зробити так, щоб їхня дружба не скінчилася ніколи.

Протягом наступних п'яти років Кросс став фахівцем з азартних ігор і навчився керувати гравецьким готелем. Він був Ґроневельтові за помічника, хоча його головна робота й далі полягала у співпраці з Піппі, своїм батьком, і то не тільки в керуванні інкасаційним агентством, яке тепер мало дістатися йому в спадок: він працював як «молот» номер два «родини» Клерікуціо.

У двадцять п'ять років Кросса знали в «родині» Клерікуціо як Малого «молота». Він сам дивувався, що може так незворушно ставитися до роботи. Його мішенями ще ніколи не були люди, яких він знав особисто. То були згустки плоті, вкриті безборонною шкірою; кістяк, що містивсь усередині, надавав їм обрисів диких тварин, що на них він хлопчиком полював разом з батьком. Кросс боявся ризику, але самим розумом, фізичного страху не відчувалося зовсім. Тільки відпочиваючи, він часом прокидався вранці з непевним страхом, немов йому наснилося щось жахітне. Траплялися хвилини, коли щось гнітило його, коли він оживляв у пам'яті образи матері та сестри, ті або ті незначні події дитинства й нечисленні візити після розпаду родини.

Кросс пам'ятав материне обличчя, її атласну шкіру, таку пористу, що йому здавалося, ніби можна почути, як під сподом у безпечних судинах плине кров. Проте в його снах шкіра осипалася, немов попіл, кров лилася через непристойні проломи багряними водоспадами.

Одні спогади тягли за собою інші. Коли мати цілувала його холодними вустами, її руки на мить немов з чемності обіймали його. Вона ніколи не брала його за руку, зате Клавдію завжди. Коли він провідував її і виходив, насилу зводячи дух, груди йому пекли немов розбиті. Тепер він ніколи не відчував, що йому бракує матері, лише знав, що тужив за нею в минулому.

А думаючи про свою сестру Клавдію, Кросс такої втрати не відчував. Їхнє спільне минуле не вмерло, вона й досі становила частину його життя, хоч, правда, невелику. Він згадував, як узимку вони полюбляли битися. Тримали руки в кишенях пальта й налітали одне на одного. Безневинна дуель. Усе так, як і має бути, думав Кросс, просто часом йому бракує матері й сестри. А проте він був щасливий із батьком і «родиною» Клерікуціо.

Отже, на двадцять п'ятому році життя Кросса залучили до останньої операції, що мала утвердити його як «молота» «родини». Він мав убити того, кого знав усе життя...

ФБР завдяки широкомасштабним розслідуванням викрило на всій території СІЛА багатьох названих баронів й кількох справжніх брульйоне, зокрема й Вірджініо Баллаццо, на той час проводиря найбільшої «родини» на Східному узбережжі.

Вірджініо Баллаццо двадцять років був бароном «родини» Клерікуціо й ревно дбав, щоб горлянка Клерікуціо не пересихала. Віддячуючи, «родина» зробила його заможним: у мить свого падіння Баллаццо коштував понад п'ятдесят мільйонів доларів. Він і його родина справді жили дуже розкішно. А проте непередбачене таки трапилось. Вірджініо Баллаццо, знехтувавши свій обов'язок, зрадив тих, хто підніс його так високо. Він порушив закон омерти, принцип, що забороняв давати владі будь-яку інформацію.

Одне з обвинувачень проти нього полягало в убивстві, але не страх перед в'язницею спонукав його стати зрадником; зрештою, в штаті Нью-Йорк смертної кари немає. Незалежно від того, яким довгим був би термін ув'язнення, якби його справді засудили, «родина» Клерікуціо протягом десяти років визволили б його, домоглася б, щоб навіть оті десять років не обтяжували в'язня. Баллаццо знав майбутній репертуар. На судовому процесі свідки кривосвідчили б на його користь, присяжні від хабарів полагіднішали б. Та навіть якби він відсидів кілька років, підготували б новий процес, добувши нові свідчення, які доводитимуть його невинність. Була одна славетна судова справа, коли Клерікуціо проробили таке, по тому, як один з їхніх клієнтів просидів у в'язниці п'ять років. Того чоловіка випустили на волю, а штат заплатив йому понад мільйон доларів як відшкодування за «протиправне» позбавлення свободи.

Ні, Баллаццо в'язниці не боявся. На зрадника його обернула погроза федерального уряду відібрати всі його земні надбання згідно з новим законом, що його ухвалив конгрес, аби придушити злочинність. Баллаццо була нестерпна думка, що він та його діти втратять свій розкішний будинок у Нью-Джерсі, пишні маєтності у Флориді, конярську ферму в Кентуккі, троє жеребців з якої брали участь у Кентуккському дербі. Адже той новий закон дозволяв урядові конфісковувати все майно підозрюваних у злочинній змові. Навіть дон Клерікуціо був розгніваний цим новим законом, проте обмежився коментарем, що «Багатії проклянуть його, настане день, коли відповідно до цього закону заарештують усю Уолл-стрит».

Завдяки не щасливому випадку, а завбачливості «родина» Клерікуціо позбавила свого давнього друга Баллаццо довіри ще кілька років тому. Адже його вподобання стали надміру галасливі. Газета «Нью-Йорк таймс» опублікувала статтю про колекцію старовинних автомобілів Вірджініо Баллаццо, сам збирач був зображений за кермом «ролс-ройса» 1935 року випуску в шикарному картузику на голові. А ось Вірджініо Баллаццо на телеекрані, зі стеком у руці він розповідає під час Кентуккського дербі про красу того королівського спорту. А он з'ясувалося, що він багатий імпортер килимів. Цього всього було забагато для «родини» Клерікуціо, Баллаццо почали стерегтися.

Коли Вірджініо Баллаццо став сповідуватись окружному прокуророві, не хто, як адвокат самого Баллаццо повідомив «родину» Клерікуціо. Дон, що наполовину був усунувся від керівництва, негайно забрав усю владу з рук Джорджіо. То була ситуація, що вимагала сицилійської руки.

Зібралась уся «родина»: дон Клерікуціо, три його сини — Джорджіо, Вінсент та Петі, — а також Піппі Де Лена. Баллаццо й справді міг зашкодити структурі «родини», але найтяжче постраждають тільки найнижчі рівні. Зрадник може виказати вартісну інформацію, проте не дасть юридичних доказів. Джорджіо висловив думку, що, коли станеться найгірше, вони завжди можуть перенести свої штаб-квартири за кордон, але дон гнівно заперечив цю думку. Де ще вони зможуть жити, крім Америки? Америка збагатила їх, Америка наймогутніша країна світу і вона захищає своїх багатіїв. Дон часто повторював речення: «Краще хай сотня винних зостанеться на волі, ніж покарають одного невинного, — й додавав: — Що за чудова країна». Та от біда: таке дозвільне життя пом'якшувало кожну натуру. На Сицилії Баллаццо ніколи б не наважився стати зрадником, йому б і на гадку не спало порушити закон омерти. Його вбили б рідні сини.

— Я застарий, щоб жити за кордоном, — мовив дон, — я не хочу, щоб мене вигнав з дому якийсь зрадник.

Вірджініо сам по собі не становив великої проблеми, проте був небезпечним симптомом, заразою. Таких, як він, було багато, ті людці не шанували давніх законів, що зробили сильними їх усіх. «Родина» мала одного брульйоне в Луїзіані, ще одного в Чикаго і третього в Тампі, що вихвалялися власним багатством, козиряли силою перед світом. Тож оці кафоні, мужва, якщо їх зловлять, намагатимуться уникнути кари, яку заслужили власною безтурботністю. Вони порушать закон омерти, викажуть своїх товаришів. Цю гниль треба випекти вогнем. Такої думки дотримувався дон. Але тепер він мав вислухати решту: кінець кінцем він старий, можливо, в цій ситуації є й інші розв'язки.

Джорджіо змалював, що сталося. Баллаццо торгувався з урядовими адвокатами. Він охоче піде до в'язниці, якщо уряд пообіцяє не застосовувати нового майнового закону, якщо його дружина й діти не втратять багатства. І, звісно, торгувався, щоб не потрапити до в'язниці, задля цього він мав свідчити на суді проти людей, яких виказав. Він та його дружина будуть охоплені Програмою захисту свідків і доживатимуть віку під несправжнім прізвищем, крім того, їм зроблять пластичні операції. Зате його діти довіку тішитимуться респектабельним затишком. Ось про що йшлося.

Справді, кожен погодився, що Баллаццо, незважаючи на скоєні переступи, нестямно любить своїх дітей. Їх у нього було аж троє, всі дістали добру освіту. Один син закінчував Гарвардську школу бізнесу, донька Сіл мала вигадливу косметичну крамницю на П'ятій авеню, другий син брав участь у розробці космічних комп'ютерних програм. Усі троє заслуговували свого заможного стану. Вони були справжні американці і втілювали американську мрію.

— Гаразд, — мовив дон, — ми передамо Вірджініо послання, яке направить його на добрий розум. Нехай патякає що завгодно. Він може запроторити їх усіх до в'язниці або трутити на океанське дно. Та якщо він прохопиться бодай одним словом про Клерікуціо, його діти поплатяться.

— Погрози, здається, нікого вже не лякають, — висловився Піппі.

— Ця погроза буде від мене особисто, — запевнив дон Доменіко. — Мені він повірить. Нічого не обіцяй йому від свого імені. Він зрозуміє.

— Та ми ніколи не знайдемо Баллаццо, якщо його прикриє Програма захисту свідків, — заговорив Вінсент.

— А ти, «молоте» мій, що ти скажеш на це? — спитав дон Піппі Де Лену.

— Після того як він дасть свідчення, — стенув плечима Піппі, — і його заховають згідно з Програмою захисту свідків, ми його, безперечно, знайдемо. Але зчиниться галас, буде великий розголос. То чи варто нам діяти? Хіба це щось змінить?

— Галас, розголос — саме задля цього й варто діяти. Ми дамо світові звістку про себе. Тож якщо робити, то так, щоб побачив кожен.

— А можна просто не втручатися ні в що, — заперечив Джорджіо. — Байдуже, що розповість Баллаццо, — не поховає ж він нас. Батьку, твоя пропозиція — лише тимчасовий розв'язок.

Дон обдумав це твердження й відповів:

— Те, що ти кажеш, слушне. Але чи можна взагалі знайти розв'язок, що задовольнятиме довіку? Життя повне сумнівів і тимчасових розв'язків. Ти сумніваєшся, що кара зупинить тих інших, які потраплять до пастки? Може, зупинить, а може, й ні. Когось та стримає. Адже й сам Господь не створив світу без покарань. Я особисто говоритиму з адвокатом Баллаццо. Він мене зрозуміє й передасть послання. І Баллаццо повірить мені. — Дон замовк на хвилинку й зітхнув: — Після суду ми візьмемося за роботу.

— А його дружина? — запитав Джорджіо.

— Хороша жінка, — промовив дон, — але надто замериканізувалась. Не можна ж залишати нещасну вдову, щоб та криком виповідала своє горе й таємниці.

— А діти Вірджініо? — вперше озвався Петі, він був справжній убивця.

— Ні, якщо не буде потреби. Ми ж не потвори, — проказав дон Доменіко.

— Баллаццо ніколи не розповідав дітям про свій бізнес. Він прагнув, щоб світ вірив, ніби він просто любить їздити верхи. Тож нехай скаче на своїх конях аж на дно океану. — Всі мовчали, і дон сумно додав: — Даймо тим дітям спокій. Зрештою, ми живемо в країні, де діти не помщаються за батьків.

Наступного дня адвокат Баллаццо передав йому послання своєму клієнтові. Як і в решті таких послань, мова була квітчаста. Коли дон розмовляв з адвокатом, він висловив сподівання, що його давній приятель Вірджініо Баллаццо зберігає наймиліші спогади про Клерікуціо, що завжди дбав про інтереси свого нещасливого друга. Дон сказав адвокатові, що Баллаццо ніколи не повинен боятися, що на його дітей чигає якесь лихо, навіть на П'ятій авеню, бо сам дон гарантуватиме їхню безпеку. Він, дон, добре знає, як високо поціновує Баллаццо своїх дітей, знає, що ні в'язниця, ні електричний стілець, ні чорти з пекла не злякають його доброго приятеля, — тільки примара лиха, що може загрожувати дітям. Перекажи йому, казав дон адвокатові, що я особисто, я, дон Доменіко Клерікуціо, гарантую, що з ними нічого не станеться.

Адвокат дослівно переповів усе Баллаццо, і той відповів йому так:

— Перекажіть моєму другові, моєму найлюбішому другові, що ріс разом з моїм батьком на Сицилії: я покладаюся на його Гарантії з величезною вдячністю. Скажіть, що про всіх Клерікуціо я маю лише наймиліші спогади, такі дорогі мені, що я не можу навіть говорити про них. Я цілую йому руку.

— Після цього Баллаццо проспівав «Тра-ля-ля» й заговорив до адвоката: — Гадаю, нам краще ретельно переглянути наші свідчення, — мовив він. — Ми ж не хочемо вплутати сюди нашого любого друга.

— Аж ніяк, — сказав адвокат, розмовляючи згодом з доном.

Усе відбувалося згідно з планом. Вірджініо Баллаццо порушив закон омерти й давав свідчення, запроторивши чимало дрібної братії за ґрати і навіть утягши до справи заступника мера Нью-Йорка. Та ні слова не сказав про Клерікуціо. Потім Баллаццо, і чоловік, і жінка, зникли, скориставшись Програмою захисту свідків.

Газети й телебачення тріумфували, могутня мафія зазнала поразки. Були сотні фото, телепередачі з місця подій, які показували, як тих негідників садовлять до в'язниці: Газета «Дейлі ньюс» присвятила Баллаццо дві центральні сторінки: «Падіння мафіозного дона». Писали там і про антикварні автомобілі, і про його коней на Кентуккському дербі, й солідний гардероб від лондонських кравців. То була справжня оргія.

Дон, даючи Піппі завдання вистежити подружжя Баллаццо й покарати його, наказав йому: «Зроби так, щоб у пресі був такий самий розголос, як тепер. Ми не дамо їм забути нашого Вірджініо», проте «молотові» знадобилося більше року, аби виконати доручення.

Кросс пам'ятав Баллаццо й зберіг про нього теплі спогади як про щедрого, веселого чоловіка. Він і Піппі обідали в домі Баллаццо, бо місіс Баллаццо славилась як добра італійська куховарка, що готувала неперевершені макарони та цвітну капусту з часником і травами, страву, яку Кросс пам'ятав донині. Малим він грався з дітьми Баллаццо й був навіть закохався в доньку Баллаццо Сіл, коли вони обоє були ще підлітки. Вона писала йому з університету після тієї чарівної неділі, але він ніколи не відписував. І тепер, на самоті з Піппі, він узяв і сказав батькові:

— Я не хочу брати участі в цій операції.

Батько глянув на нього й сумно всміхнувся:

— Кроссе, трапляється інколи й таке, тобі треба звикати. Інакше ти не виживеш.

— Я не зможу цього вчинити, — похитав головою син.

— Гаразд, — зітхнув Піппі. — Я скажу їм, що використаю тебе для планування, і попрошу, нехай для самої операції мені дадуть Данте.

Піппі провів розслідування. «Родина» Клерікуціо, вдавшись до величезних хабарів, проникла за ширму Програми захисту свідків.

Баллаццо почувалися в безпеці зі своїми новими ідентичностями, несправжніми довідками про народження, новими картками соціального забезпечення, новою довідкою про шлюб і пластичною хірургією, що змінила їхні обличчя так, немов вони помолодшали на десять років. Проте будова тіла, жести, голоси дозволяли впізнати їх куди легше, ніж їм здавалося.

Давніх звичок відцуратися не просто. Суботнього вечора Вірджініо Баллаццо з дружиною поїхали до містечка в Південній Дакоті поблизу свого нового дому, щоб пограти в азартні ігри в невеличкому кишлі, яке діяло під контролем місцевої громади. Коли вони поверталися, Піппі Де Лена, Данте Клерікуціо й шестеро інших чоловіків перестріли їх. Данте, порушивши план, не втримався й розповів подружжю, хто він, перше ніж натис цингель свого пістолета.

Тіла навіть не намагались приховати. Нічого вартісного не взяли. Вбивство було задумане як акт помсти, послання всьому світові. В пресі й по телебаченню лилися потоки люті, влада обіцяла утвердити правосуддя. І справді, колотнеча була неабияка, інколи здавалося, ніби небезпека загрожує всій імперії Клерікуціо.

Піппі був змушений два роки ховатися на Сицилії. Данте став «молотом» номер один «родини». Кросса обернули на брульйоне західної імперії Клерікуціо. Його відмову брати участь у страті Баллаццо помітили. Тож він виходить не тієї вдачі, щоб стати справжнім «молотом».

Перше ніж Піппі на два роки втік до Сицилії, він мав останню зустріч і прощальний обід з доном Клерікуціо та його сином Джорджіо.

— Я мушу вибачитися за свого сина, — сказав Піппі. — Кросс іще молодий, а молодь сентиментальна. Він дуже любив Баллаццо.

— І ми любили Вірджініо, — додав дон. — Мені він був найлюбіший.

— То через те ми його вбили? — запитав Джорджіо. — Адже мороки більше, ніж годилося б.

— Не можна жити, коли немає ладу, — суворо подивився на сина дон Клерікуціо. — Якщо маєш силу, її слід уживати для несхитного правосуддя. Баллаццо скоїв тяжкий злочин. Піппі це розуміє, правда, Піппі?

— Звичайно, доне Доменіко, — погодився Піппі. — Але ви і я належимо до старої школи. Наші сини не розуміють нас. — Він із хвилину помовчав. — Я хочу подякувати вам, що ви зробили Кросса своїм брульйоне на Заході, поки я вибираюся звідси. Він не розчарує вас.

— Я знаю, — мовив дон. — Я довіряю йому так само, як тобі. Час зробить твердішим його серце.

Страви до обіду готувала й подавала жінка, чий чоловік працював в анклаві. Вона забула натерти донові мисочку пармезану, і Піппі пішов на кухню по тертку й приніс мисочку. Він старанно потер сир у мисочку й дививсь, як дон кладе до жовтавого рота величезну срібну ложку, а потім цмулить зі склянки міцне домашнє вино. Оце так шлунок, подумав Піппі. Йому понад вісімдесят років, а він і досі спроможний звеліти, щоб покарали грішника, їсть оцей гострий сир і п'янке вино.

— А Роза-Марія вдома? — знічев'я запитав Піппі. — Я б хотів попрощатися з нею.

— Зараз у неї один з тих проклятих нападів, — сказав Джорджіо. — Слава Богу, вона замкнулась у своїй кімнаті, інакше ми б не могли пообідати.

— Ох, — зітхнув Піппі, — я завжди гадав, що з часом їй стане краще.

— Вона забагато думає, — пояснив дон. — Надто панькається зі своїм сином Данте. Не хоче розуміти. Бо світ саме такий, і люди такі, як бачите.

— Піппі, — тихо запитав Джорджіо, — як ти оцінюєш Данте після операції з Баллаццо? Він бодай трохи хвилювався?

Піппі стенув плечима й не озвався. Дон закрехтав і гостро подивився на нього:

— Тобі можна бути відвертим, — заохочував він. — Джорджіо йому дядько, а я його дід. Ми всі однієї крові, й нам дозволено судити один одного.

Піппі перестав їсти, глянув просто на дона й Джорджіо і з жалем проказав:

— У Данте кривавий писок.

У їхньому світі це була ідіома, якою характеризували чоловіка, що, виконуючи необхідну частку роботи, ставав навіженим, давав волю звірячим інстинктам. У «родині» Клерікуціо такі дії суворо забороняли.

— Господи Ісусе, — мовив Джорджіо, відхиляючись у фотелі. Дон несхвально подивився на сина, що дозволив собі таке блюзнірство, й махнув рукою, щоб Піппі розказував далі. Він, здається, не здивувався.

— Він був хорошим учнем, — розповідав Піппі, — має тверду вдачу й фізичну силу. Він дуже проворний і розумний. Але він дістає забагато втіхи від своєї роботи. З Баллаццо він змарнував чимало часу. Він говорив із ними десять хвилин, перше ніж стрелив у жінку. Потім чекав іще п'ять хвилин і тільки тоді вбив Баллаццо. Таке мені не до вподоби, та головна біда в тому, що ніколи не знаєш, коли це призведе до небезпеки, важить кожна хвилина. При інших операціях він був без потреби жорстокий, немов повернувшись назад у ті давні часи, коли вважали, ніби людей краще вішати на гаку для забитої худоби. Я не хочу розповідати вам подробиць.

— Це тому, що цей чортів небіж коротун, — сердито заговорив Джорджіо. — Клятий ліліпуток. Та ще й носить оті одоробла на голові. Де, в біса, він дістає їх?

— Там само, де купують свої капелюхи негри, — пояснив добродушно дон. — На Сицилії, де я ріс, кожен носив якісь кумедні капелюхи. Хто його зна чому. І кому яке діло? Що ж, годі про дурниці. Я теж носив кумедні капелюхи. Мабуть, це в нас у роду. Його мати змалку вкладає йому в голову всілякі дурниці. Її годилося б удруге видати заміж. Удовиці неначе павуки. Вони забагато тчуть.

— Але ж він добре впорується зі своєю роботою, — з притиском мовив Джорджіо.

— Краще, ніж міг би Кросс, — дипломатично докинув Піппі. — Але часом я думаю, що він такий самий навіжений, як і його мати. — Піппі помовчав. — Інколи він навіть лякає мене.

Дон набрав ложку сиру й запив вином.

— Джорджіо, — мовив він, — напоум свого небожа, нехай він виправиться. Бо коли-небудь це може стати небезпечним для всієї нашої «родині». Але не кажи йому, що напучення йде від мене. Він надто молодий, а я старий, він не послухає мене.

Піппі і Джорджіо знали, що це неправда, але знали й те, що коли старий хотів заховати свою руку, то мав слушні підстави. Тієї миті вгорі почулася чиясь хода і хтось став спускатися сходами. До їдальні зайшла Роза-Марія.

Чоловіки з жахом побачили, що в неї один з її нападів. Вона була розпатлана, химерно розмальована, в зіжмаканому одязі. Ба більше, її рот був відкритий, та слів не чулося. Замість говорити вона вихилялася тілом і махала руками. Її жести на відміну від нечутних слів були навдивовижу промовисті. Вона ненавиділа їх, зичила їм смерті, прагнула, щоб їхні душі довіку горіли в пекельному вогні. Вони мали вдавитися їжею, осліпнути від вина, їхні прутні мали повідпадати, коли вони спатимуть з дружинами. Потім схопила тарілки Піппі й Джорджіо й пожбурила їх на підлогу.

Це все їй дозволяли, проте першого разу, багато років тому, коли в неї стався перший напад, вона перекинула й донову тарілку, і він звелів схопити її й замкнути в кімнаті, а потім спровадив її на три місяці до спеціального притулку. Навіть сьогодні дон сквапно накрив покришкою свою мисочку з сиром: Роза-Марія плювалася на всі боки. Зненацька напад минув, вона враз заспокоїлась і заговорила до Піппі:

— Я хотіла попрощатися з тобою. Сподіваюсь, ти помреш на Сицилії.

Піппі відчув, як його серце стислось несвітським жалем. Він підвівся і пригорнув її. Вона не пручалась. Поцілував її в щоку і промовив:

— Мені краще померти на Сицилії, ніж повернутись і бачити тебе в такому стані.

Роза-Марія вивільнилась з його обіймів і чимдуж збігла сходами вгору.

— Дуже зворушливо, — майже насмішкувато сказав Джорджіо, — але тобі не доводиться стикатися з нею щомісяця. — В його тоні вчувалася злість, але всі вони знали, що Роза-Марія вже проминула менопаузу і напади трапляються в неї частіше, ніж раз на місяць.

Дон, здається, був найменше збентежений доньчиним нападом.

— Їй стане краще, або вона помре, — озвався він. — Якщо я не відішлю її геть, — і звернувся до Піппі: — Я дам тобі знати, коли можна повертатися з Сицилії. Втішайся відпочинком, ми вже старі. Але пильнуй за новими людьми і набирай їх для анклаву. Це вкрай важливо. Треба мати людей, на яких можна покластись, які не викажуть нас, у яких омерта в крові, а не тих негідників, що народились у цій країні й хочуть жити в достатку, нічого не плативши.

Наступного дня, коли Піппі вже летів на Сицилію, Данте викликали, на уїкенд у дестамську кам'яницю. Перший день Джорджіо дозволив Данте провести з Розою-Марією. Було зворушливо бачити, які віддані одне одному мати й син, біля матері Данте мов перероджувався. Він не вдягав своїх кумедних капелюхів, водив її на прогулянку навколо всього маєтку, запрошував куди-небудь на обід, прислужував їй, немов галантний французький кавалер вісімнадцятого сторіччя. Коли в матері проривалися істеричні сльози, він колисав її у своїх обіймах, і з нею ніколи не ставалося нападу. Між собою вони завжди розмовляли довірчим, стишеним голосом.

За вечерею Данте допомагав Розі-Марії сісти за стіл, натирав донові сир, товаришив матері на кухні. Вона готувала синові його улюблені страви: курку з броколі й смажену ягнятину, приправлену часником та беконом.

Джорджіо завжди вражали гармонійні взаємини дона з Данте. Данте був дбайливий і уважний, вигортав курку та броколі в донову тарілку й начищав велику срібну ложку, якою дон набирав тертий пармезан. Данте жартував:

— Діду, — казав він, — якби ви поставили собі нові зуби, нам не треба було б натирати сир. Дантисти тепер нівроку, можуть вставити сталь вам у щелепи. Диво, та й годі.

— Я хочу, щоб мої зуби померли разом зі мною, — так само жартівливо відказував дон. — Я вже застарий для див. Чого б це Господові марнувати диво на такого старигана, як я?

Роза-Марія трохи чепурилася задля сина, і на її обличчі проступали сліди колишньої вроди. Вона, здається, тішилась, що її батько і її син такі приязні між собою, з її обличчя тоді зникала ненастанна стривоженість.

Джорджіо теж був удоволений. Він радів, що сестра начебто щаслива. При Данте вона була не така дратлива й смачніше готувала. Не дивилась на нього з осудом, її обминали звичайні нервові напади.

Коли дон і Роза-Марія стали облягатись, Джорджіо повів Данте до кабінету. У тій кімнаті не було ні телефонів, ні телевізора, жодних ліній зв'язку з будь-якою іншою частиною будинку. Двері були грубезні. У кабінеті тепер стояли два чорні шкіряні тапчани і чорні оббиті цвяхами стільці. Крім того, була шафка для віскі й невеличкий бар з малесеньким холодильником і полицею на склянки. Серед столу лежала коробка гаванських сигар. До того ж кімната не мала вікон, скидаючись на невелику печеру.

Обличчя Данте, надто пронозувате й цікаве, як на такого молодика, завжди бентежило Джорджіо. Очі Данте аж світилися хитрістю, а Джорджіо не подобалося ще й те, що він такий приземкуватий.

Джорджіо зготував обом коктейлі й запалив одну з гаванських сигар.

— Дякувати Богові, біля матері ти не носиш отих химерних капелюхів, — мовив він. — Чого ти їх узагалі одягаєш?

— Мені вони подобаються, — відповів Данте. — Й допомагають тобі, дядькові Петі й дядькові Вінсентові звернути на мене увагу. — Із хвильку помовчав і сказав пустотливим голосом: — У них я видаюся вищим.

Це правда, подумав Джорджіо, в капелюсі він здається гарніший. Із капелюхом тхоряче личко Данте ставало принадніше, без нього всі риси його обличчя немов розповзалися.

— Тобі не слід носити їх на роботі, — напучував Джорджіо. — З ними тебе легко впізнати.

— Мертві вже не патякають, — відрубав Данте. — Я вбиваю всіх, хто бачить мене на роботі.

— Небоже, годі мене дурити, — урвав його Джорджіо, — тут нема нічого дотепного, це великий ризик. «Родина» не любить ризикувати. А тепер про інше. Пішла чутка, ніби в тебе кривавий писок.

Данте вперше за всю розмову розлютився. Раптом він видався страхітливим. Відсунув свою склянку й запитав:

— А дід знає про це? Ти говориш від його імені?

— Ні, дон нічого не знає, — збрехав Джорджіо. Він був дуже досвідчений брехун: — Я йому нічого не казатиму. Ти його улюбленець, він може стривожитись. Але кажу тобі: не бери капелюхів на роботу і не брудни свого писка. Тепер ти «молот» номер один нашої «родини», але ти дістаєш занадто велику втіху від своєї роботи. Такі дії небезпечні й суперечать правилам «родини».

Данте немов не чув. Він замислився, а потім знов усміхнувся, заговоривши приязним тоном:

— Тобі, певне, розповів Піппі.

— Атож, — потвердив Джорджіо. Тепер він говорив стисло: — А Піппі найкращий. Ми поставили тебе з Піппі, щоб ти навчивсь, як правильно виконувати цю роботу. І знаєш, чому він найкращий? Бо в нього добре серце. Він ніколи не вбиває задля втіхи.

Данте немов прорвало, він аж заходився сміхом. Упав на тапчан, а потім покотився на підлогу. Джорджіо невдоволено поглядав на нього, думаючи, що небіж такий самий божевільний, як і його мати. Зрештою Данте підвівся, надовго припав до своєї склянки й сказав найзичливішим тоном:

— Отож ти сказав мені, ніби моє серце недобре.

— Саме так, — кивнув Джорджіо. — Ти мій небіж, але я знаю, що ти за один. Ти вбив двох людей через те, що розсварився з ними, й не питав дозволу «родини». Дон нічим не покарав тебе, навіть не вичитав тобі. Потім ти вбив якусь співачку, з якою спав цілий рік. Просто розгнівався. Ти дав їй «причастя», тож поліція не знайде її. І таки не знайшла. Ти гадав, ніби ти проворний і спритний, але «родина» склала всі свідчення докупи й визнала провину за тобою, хоч у суді тебе ніколи б не засудили.

Данте тепер був спокійний. Не зі страху, а з обрахунку.

— А дон знає про все це лайно?

— Так, — потвердив Джорджіо, — але ти й далі його улюбленець.. Він каже, що це мине само собою, що ти ще молодий. Що ти навчишся. Я не хочу розповідати йому, що в тебе кривавий писок, він надто старий. Ти його онук, твоя мати його донька. Така вістка розіб'є йому серце.

— У дона є серце! — знову зареготав Данте. — Піппі Де Лена має серце, Кросс має паскудне серце, в моєї матері розбите серце. А чи є те серце в мене? А в тебе, дядьку Джорджіо, є серце?

— Звичайно, я он і досі панькаюся з тобою.

— Отже, я єдиний, хто не має того клятущого серця? — спитав Данте. — Я люблю свою матір і свого діда, а вони обоє ненавидять одне одного. Мій дід, як я росту, любить мене дедалі менше. Ти, Війні й Петі навіть відвертаєтесь від мене, дарма що ми однієї крові. Невже ви гадаєте, що я нічого не бачу? А я й далі люблю вас усіх, хоча ви ставите мене нижче за того проклятого Піппі Де Лену. Невже ви гадаєте, ніби в мене нема жодної клепки?

Джорджіо був приголомшений цим вибухом і стривожився, бо Данте казав правду.

— Про дона ти помиляєшся, він дбає про тебе, як і давніше. Так само й Петі, Вінсент і я. Невже ми бодай коли-небудь не шанували тебе як родича? Дон, звісно, трохи відчужений від усього, але ж він дуже старий. Щодо мене, то я просто застерігаю тебе задля твоєї безпеки. Твоя робота дуже небезпечна, слід стерегтися. В неї не можна вкладати своїх особистих почуттів. Інакше станеться лихо.

— А Війні й Піт знають про це все? — запитав Данте.

— Ні, — знову збрехавши, запевнив його Джорджіо. Вінсент розмовляв із Джорджіо про Данте. Петі ні, але Петі природжений убивця. Проте й він не любив товариства Данте.

— А є ще якісь нарікання на мою роботу? — запитав Данте.

— Ні, і не дуже ображайся на мої слова. Я раджу тобі як дядько. Та водночас і промовляю до тебе з того місця, яке я посідаю в «родині». Більше ти нікому не робитимеш «причастя» або «конфірмації» без згоди «родини». Ти зрозумів?

— Так, — кивнув Данте, — але я й далі зостаюсь «молотом» номер один, еге?

— Поки Піппі повернеться зі своєї невеличкої відпустки, — відповів Джорджіо. — Все залежатиме від твоєї роботи.

— Я втішатимуся своєю роботою менше, якщо це те, чого ти хочеш. Гаразд? — проказав Данте, приязно поляскавши Джорджіо по плечах.

— Добре. Завтра ввечері повези свою матір кудись обідати. Підтримай їй товариство. Твоєму дідові це сподобається.

— Авжеж, — погодився Данте.

— Вінсент має один зі своїх ресторанів в Іст-Гемптоні, — провадив далі Джорджіо, — ти можеш повезти матір туди.

— Їй що, погіршало? — рвучко озвався Данте.

— Вона не годна забути минувшини, — стенув плечима Джорджіо. — Чіпляється за давні події, які годилося б забути. Дон завжди каже: «Світ такий, як є, і ми такі, як нас бачать», це його давній вислів. А вона не може з цим змиритися. — Джорджіо приязно пригорнув Данте: — А тепер забудьмо про цю розмову. Я не люблю вичитувати, — закінчив Джорджіо, немов дон не давав йому осібних настанов.

Коли в понеділок уранці Данте виїхав, Джорджіо переповів усю розмову донові. Дон зітхнув:

— Який він був милий хлопчик. Що тепер може статися?

Джорджіо мав одну велику чесноту. Він, коли справді хотів, умів говорити відверто, і то навіть із власним батьком, самим великим доном. Тож дав таку відповідь:

— Він забагато говорив про свою матір. І виявляв ворожість до нас.

Батько і син якийсь час помовчали.

— А коли Піппі повернеться, що нам діяти з твоїм онуком? — запитав Джорджіо.

— Незважаючи ні на що я гадаю, що Піппі таки піде на спочинок, — мовив дон. — Данте повинен мати свій шанс стати найкращим, зрештою, він Клерікуціо. Піппі буде радником свого сина, брульйоне на Заході. Коли треба, він завжди зможе порадити Данте: адже Піппі найвправніший і найдосвідченіший. Він довів це у війні з Сантадіо. Але він має доживати віку в спокої.

— «Молот» у відставці, — саркастично пробурмотів Джорджіо, але дон удав, начебто не зрозумів жарту. Спохмурнів і заговорив до сина:

— Ти скоро візьмеш на себе всі мої обов'язки. Запам'ятай, завдання полягає в тому, що Клерікуціо повинні коли-небудь злитися з суспільством, що «родина» ніколи не повинна загинути. Байдуже, яким важким буде вибір.

Вони розпрощалися. Але Піппі повернувся з Сицилії лише через два роки, вбивство Баллаццо на той час повив бюрократичний туман. Туман, що його нагнали Клерікуціо.