Останній дон

Розділ 4

Клавдія Де Лена вела машину від своєї домівки на Тихоокеанських Палісадах до будинку Атени в Малібу і шукала подумки слів, щоб переконати Атену повернутись до роботи над «Мессаліною».

Для неї повернення Атени було не менш важливим, ніж для студії. «Мессаліна» була її першим по-справжньому самостійним сценарієм, решта дотеперішніх робіт — лиш адаптації повістей і романів, перекроювання і дотягування чужих сценаріїв або ж співавторство.

До того ж у «Мессаліні» вона виступала співпродюсером, і це надавало їй владу, якою раніше вона ніколи не тішилась. І, звісно, зростуть надходження: Вона мала б заробити справді чималі гроші. Згодом вона могла б ступити на вищий щабель — стати сценаристом-продюсером. На захід від Міссісіпі вона була, мабуть, єдиною людиною, якій не хотілося бути режисером: адже там потрібна жорстокість у стосунках з людьми, а для неї вона нестерпна.

Стосунки Клавдії з Атеною спирались на справжню духовну близькість, нітрохи не скидаючись на професійну дружбу двох колег, що працюють разом у сфері кіно. Атена мала б збагнути, який важливий цей фільм для Клавдиної кар'єри. Адже Атена недурна. Справжньою загадкою для Клавдії залишався тільки Атенин страх перед Бозом Сканнетом. Атена ж ніколи нічого й нікого не боялась.

Гаразд, бодай одну справу Клавдія таки зробить. Вона довідається, чому Атена така наполохана, а тоді зможе їй чимсь зарадити. І, звичайно, їй треба врятувати Атену, щоб та не занапастила свою кар'єру. Зрештою, хто ліпше за неї, за Клавдію, знає про всі труднощі й пастки у світі кіно?

Клавдія Де Лена мріяла про письменницьке життя десь у Нью-Йорку. Клавдію не розчарувало, що у двадцятиоднорічному віці її перший роман відхилили зо два десятки видавців. Вона просто подалась у Лос-Анджелес і спробувала сили у сценаріях.

А оскільки була дотепна, жвава й талановита, то швидко здобула в Лос-Анджелесі чимало друзів. Записалася на курси сценаристів при Каліфорнійському університеті і познайомилася з юнаком, чий батько був відомим пластичним хірургом. Вони стали коханцями, і юнака причарували її тіло та її розум. А далі він підвищив її статус, перейшовши від товариського партнерства в ліжку до «серйозних взаємин». Привів додому на вечерю зі своїми батьками. Батько, хірург-косметолог, був від неї у захваті. Після застілля хірург провів долонями довкруг її обличчя.

— Хіба це чесно, що така дівчина, як ви, не така гарненька, як вам би належало?— спитав він.— Не ображайтесь, тут завинила тільки природа. До того ж я в цьому фахівець. Якщо дозволите, я вам зможу зарадити.

Образитись Клавдія не образилась, але її обуренню не було меж.

— На біса мені бути гарненькою? Який мені з того пожиток? — усміхаючись, мовила вона.— Для вашого сина я й так досить гарненька.

— Ради всього святого!— вигукнув хірург.— Але після мого втручання ви станете для мого сина занадто гарненькою. Ви мила й розумна дівчина, та зовнішність — це влада. Чи вам справді хочеться решту життя підпирати стіни, коли чоловіки увиваються біля зовні привабливих жінок, які не мають і десятої частки вашого розуму? А вам доводиться стовбичити, мов манекен, бо у вас загрубий ніс, а підборіддя — як хустка на морді мафіозі.— Кажучи це, він погладив її по щоці й додав лагідно:— Тут не дуже багато роботи. У вас гарні очі й гарні губи. А ваша фіґура влаштувала б і кінозірку.

Клавдія відхилилась. Вона знала, що схожа на батька, і згадка про хустку мафіозі зачепила болючий нерв.

— Мені байдуже,— сказала вона,— я не зможу сплатити ваш гонорар.

— Крім того,— правив своєї хірург,— я знаю світ кіно. Мені доводилось продовжувати кар'єри зіркам як чоловічої, так і жіночої статі. І коли настане ваш час зняти фільм на якійсь студії, ваша зовнішність відіграє велику роль. І доля може обійтися з вами несправедливо. Що ви талановита, я знаю. Але такий світ кіно. Погодьтесь на мою пропозицію як на крок до професійної кар'єри, а не намагання стати гарнішою для чоловічого ока. Хоча, звичайно, і таке не можна відкидати.— Хірург бачив, що Клавдія все ще вагається.— Я прооперую без гонорару,— запропонував він.— Зроблю заради вас і мого сина. Дарма що боюся, що коли ви станете такою гарненькою, як я задумав, він утратить подружку.

Що вона не гарненька, для Клавдії ніколи не було таємницею, а тепер їй ще й пригадалось, що тато віддав перевагу Кроссові. Якби вона була гарненька, чи була б її доля іншою? Клавдія вперше пильно подивилась на хірурга. Красень, а його лагідні очі немов розуміють усе, що вона відчуває. Вона засміялася і сказала:

— Згода. Робіть з мене Попелюшку.

Хірург, правда, аж за таке не брався. Витоншив ніс, заокруглив підборіддя і подекуди підтяг шкіру. Коли Клавдія знову показалася серед людей, то була вродливою, гордою на вигляд жінкою із досконалим носом і владним виразом обличчя; можливо, не гарненькою, але саме тому навіть привабливішою.

Наслідки для професійної кар'єри були магічні. Клавдію, попри її юні літа, зволив прийняти сам Мело Стюарт, що став її агентом.

Він знайшов для неї незначні замовлення на редагування сценаріїв і запрошував її на вечірки, де вона знайомилась із продюсерами, режисерами і зірками. Вони були від неї в захваті. Протягом наступних п'яти років вона, попри свою молодість, доросла до літераторів категорії «А» у першорядних фільмах. В особистому житті наслідки теж були магічні. Хірург мав рацію. Конкуренції його син не витримав. Клавдія здобула ряд амурних перемог, — деякі з них насправді були капітуляціями, — якими могла б пишатися навіть кінозірка.

Робота над фільмами Клавдії подобалась. Подобалось працювати з іншими літераторами, подобалось сперечатися з продюсерами, влещувати режисерів: перших цікавило, як заощадити кошти, міняючи сценарій у певному напрямку, а других — як створити сценарій на найвищому митецькому рівні. Вона була в захваті від актрис і акторів, коли вони, вживаючись у її слова, змушували ті слова звучати повніше й зворушливіше. Їй подобалась магія декорацій, які більшості людей видаються нудьгою, її радувала невимушена приятельська атмосфера знімальної групи, її не мучили комплекси щодо пригод у ліжку з тими, хто ніколи не потрапляв у кадр. Захоплював сам процес зародження фільму і стеження за ним аж до його успіху чи провалу. Вона вірила в кіно як у могутній жанр мистецтва, і коли її запрошували відредагувати сценарій, вона уявляла себе цілителем і не прагнула робити зміни тільки заради того, щоб події на екрані видавались правдивими. У двадцять п'ять вона вже мала славу й заприязнилась із багатьма зірками, найтісніше — з Атеною Аквітан.

Найбільшим відкриттям для неї самої стало нестримне буяння її плоті. Лягти у ліжко з чоловіком, який їй подобався, було для неї такою самою природною справою, як і будь-який вияв дружніх стосунків. Жодної корисливої мети вона при цьому не мала, бо покладалася лише на свої таланти і деколи навіть жартувала, що зірки сплять з нею, сподіваючись увійти до наступного сценарію.

Першої пригоди вона зазнала з самим хірургом, який виявився куди привабливішим і вправнішим за свого сина. Мабуть, від захоплення результатом власної майстерності він запропонував їй квартиру й щотижневе утримання не тільки за плотські втіхи, а й за приємність побути в її товаристві.

Клавдія відмовилась, відбувшись добродушним жартом:

— Я думала, що ви прооперуєте без гонорару.

— Гонорар ви вже заплатили,— запевнив лікар,— але я сподіваюсь, що час від часу ми зможемо зустрічатися?

— Звичайно, — погодилась Клавдія.

Клавдія й сама дивувалася, що може втішатися з такими різними чоловіками, дуже відмінними між собою за віком, вдачею і на вигляд. І від усього отримувала задоволення. Вона поводилась як честолюбний гурман, котрий куштує всілякі незнайомі делікатеси. Вдавала наставника початківців акторів і сценаристів, але це була не та роль, яка їй подобалась. Їй хотілося вчитися. І старші за віком чоловіки були для неї набагато цікавіші.

Одного пам'ятного дня вона провела вечір із самим великим Елі Мерріоном. Пригода їй сподобалась, хоч про справжній успіх там не могло бути й мови.

Вони познайомились на вечірці в студії «Лоддстоун», і Мерріон зацікавився нею тому, що вона не боялася його й дозволила собі кілька дошкульних і зневажливих зауважень про останні бойовики, поставлені на студії. До того ж Мерріон чув, як вона відшила Бенцові залицяння дотепною фразою, яка не залишала по собі чуття образи.

Елі Мерріон вже кілька років як відмовився від плотських утіх. Вони завдавали йому більше мороки, ніж насолоди, бо Мерріон стояв на межі імпотенції. Коли ж запросив Клавдію поїхати разом з ним у бунгало в Беверлі-Гіллз, що належало «Лоддстоуну», то міркував собі, що вона погодилась через його впливовість. Йому й на думку не спадало, що її спонукала власна сексуальна допитливість. Цікаво, якою буде в ліжку така могутня людина в такому поважному віці? Але й це було ще не все, на додачу Мерріон, як на неї, попри свої літа, виявився принадливим. Його гориляче обличчя могло перетворитись на справді симпатичне, коли він усміхався, як от коли казав їй, що всі називають його Елі, навіть онуки. Його інтелігентність та природний шарм заінтригували Клавдію, бо вона наслухалась про його безсердечність. Мало б бути цікаво.

У спальні в апартаментах в сутеренах бунгало готелю «Беверлі-Гіллз» Клавдію забавило те, що Мерріон умів ніяковіти. Вона відкинула всілякий сором, допомогла йому роздягнутися, і поки він охайно складав одяг на м'якому фотелі, скинула з себе все до решти, міцно обняла його й опинилась під ковдрою. Мерріон попробував пожартувати:

— Коли вмирав цар Соломон, то йому клали в ліжко незайманиць, щоб зігріти.

— Для такого я не дуже підхожу,— запевнила Клавдія. Вона цілувала й голубила його. Мерріонові губи виявились приємно теплими. Шкіра суха і немов воскова, але це не викликало неприємних відчуттів. Несподіванкою для неї була миршавість старого, коли він складав одяг і взуття, і вона якусь мить міркувала, яку велику послугу може зробити впливовій персоні костюм за три тисячі доларів. Але його миршавість у поєднанні з великою головою також видавалась милою.

В усякому разі її ніщо не відштовхувало. Через десять хвилин поцілунків і пестощів (великий Мерріон цілувався з невинністю дитини), і він, і вона зрозуміли, що його імпотенція визріла як слід. Мерріон подумав: «Це вже я востаннє в ліжку з жінкою». Він зітхнув і розслабився в її руках.

— А тепер, Елі, — сказала Клавдія,— я розповім вам докладно, чому ваш фільм нікудишній і з фінансового, і з мистецького погляду.— І далі ніжно голублячи його, вона виклала ґрунтовний аналіз сценарію, режисерської роботи і акторської гри.— Річ не в тому, що це просто поганий фільм,— підсумувала Клавдія,— його неможливо дивитись. Він зовсім позбавлений змісту, і все, що ви отримали, то це тільки витвір задрипаного режисера, котрий показує серію слайдів, які сам вважає за сюжет. А актори просто соваються перед камерою, бо знають, що геть усе свист і фальш.

Мерріон слухав її з поблажливою усмішкою. Він почувався дуже затишно. Розумів, що життя, власне, позаду, що його час спливає і наближається смерть. Те, що йому більше ніколи не лягти в ліжко з жінкою і він навіть не робитиме таких спроб, не принижувало його. Він знав, що Клавдія про цю ніч не розповідатиме, а якби й розповіла, що з того? Реальна влада й далі в його руках. Він і далі може ліпити долі тисяч інших людей, поки в ньому ще жевріє іскра життя. А тепер його цікавив її аналіз фільму.

— Ти не розумієш,— сказав він,— я можу дати фільмові життя, одначе я не можу його стратити. Ти абсолютно в усьому маєш рацію. Цього режисера я ніколи більше не запрошу. Талант грошей не втрачає, втрачаю я. Але талант має взяти на себе провину. Я ставлю запитання так: чи дасть кінофільм гроші? Якщо він при цьому ще й стає мистецьким витвором, то це просто щаслива випадковість.

Кажучи це, Мерріон підвівся й почав одягатися. Клавдії не подобалось, коли чоловіки одягаються у неї на очах, тоді з ними набагато важче вести розмову. Мерріон, як на неї, був безмежно миліший голяка, хоч як парадоксально це звучало; його схожі на веретена ноги, його худюще тіло, його надміру велика голова викликали в неї тепле чуття жалощів. Доволі дивно — його безсило звислий прутень мав більші розміри, ніж у більшості чоловіків у такому стані. Подумки зав'язала вузлика на пам'ять: слід спитати про це в її хірурга. Чи прутень, стаючи ні до чого не придатний, набирає в розмірі?

Клавдія допомогла Мерріонові одягнути штани, застібнула ґудзики на сорочці і вставила запонки в манжети. Розправила краватку каштанового кольору і пальцями пригладила догори сиве волосся. Він накинув на себе костюмний піджак і знову постав у цілковито реставрованій і зримій могуті. Вона поцілувала його і сказала:

— Я приємно провела час.

Мерріон оцінив її поглядом, неначе перед ним стояв який опонент, відтак усміхнувся своєю знаменитою усмішкою, що пом'якшувала потворні риси його обличчя. Дійшов висновку, що вона воістину цнотлива, що в неї добре серце, і подумав, що все це завдяки молодості. Неймовірно шкода, що світ, у якому їй припало жити, змінить її.

— Ну що ж, принаймні нагодувати тебе я можу,— сказав Мерріон, беручися за телефон і викликаючи кімнатну обслугу.

А Клавдія таки зголодніла. Вона підчистила суп, начинену фруктами качку і чималеньку вазочку полуничного морозива. Мерріон їв дуже мало, але зробив вагомий внесок у підчищення пляшки вина. Вони розговорилися про книжки і фільми, і Клавдія з подивом відзначила, що читач з Мерріона був набагато кращий за неї.

— Мені хотілося колись стати письменником,— признався Мерріон,— люблю писати. Книжки дають стільки втіхи. Але знаєш, я рідко бачу письменника, який був би мені до вподоби як людина, навіть якщо й зачитуюсь його книжками. Ось, наприклад, Ернест Вейл. Він пише гарні книжки, але в реальному житті — справжній зануда. Як таке може бути?

— Бо письменники — це не їхні книжки,— відповіла Клавдія. — Їхні книжки — це екстракт щонайкращого, що в них є. Письменники схожі на купу каміння, яке слід порозлупувати, щоб знайти маленький діамант, якщо саме таким способом шукають діаманти.

— Ти знайома з Ернестом Вейлом? — спитав Мерріон. Клавдії сподобалось, що він запитав її без усякої грайливості. Він мусить знати про її роман з Вейлом.— Так от, мені подобаються його твори, а його особисто я терпіти не можу. І до студії в нього якісь божевільні претензії.

Клавдія поплескала його по руці — допущенна фамільярність, якщо вона бачила його голим.

— До студії мають претензії всі таланти,— сказала вона.— Але ні до кого особисто. До того ж у ділових стосунках ви далеко не золото. У місті я, здається, єдиний письменник, якому ви подобаєтесь.— Вони обоє засміялись.

Перед тим як розпрощатись, Мерріон сказав Клавдії:

— Будь-коли, якщо у вас з'являться проблеми, телефонуйте, будь ласка.— Це було знаком, що він не має наміру далі підтримувати їхні особисті стосунки. Клавдія зрозуміла. І пообіцяла:

— Я не надуживатиму вашою пропозицією. Але якщо у вас виникне клопіт з якимсь сценарієм, можете зателефонувати мені. Поради безкоштовно. Та коли попросите написати сценарій — доведеться платити за угодою.— Чисто професійно вона дала знати, що він потребуватиме її більше, ніж вона його. Це, звісно, суперечило правді, але мусила ж вона дати зрозуміти, що покладається на свій талант. Вони розпрощалися друзями.

Рух на Тихоокеанській автостраді був повільний. Клавдія глянула ліворуч, щоб помилуватися устеленим відблисками океаном. З подивом відзначила, що на пляжі небагато народу. Як це відрізняється від Лонґ-Айленда, куди вона їздила, коли була молодша. Над головою помітила дельтаплани, що прямували до пляжу понад лініями електропередач. З правого боку зауважила юрбу, яка зібралась довкруг автомобіля звукозапису та величезних кінокамер. Хтось знімав фільм. Як їй подобалась Тихоокеанська автострада! І як її ненавидів Ернест Вейл. Він казав, що їхати нею для нього все одно, що сідати на пором до пекла.

Клавдія Де Лена познайомилась із Вейлом, коли їй доручили роботу над кіносценарієм за його романом, який мав тоді щонайбільший попит. Їй завжди подобалися його романи, його синтаксис був такий доладний, що речення просто вливалися одне в одне, як музичні ноти. Він розумів життя і трагедії своїх героїв. Вейл немов завжди відкривав щось нове, і це її тішило так само, як колись у дитинстві зачаровували казки. Одначе реальний Ернест Вейл аж ніяк не виправдав її сподівань.

Йому тоді щойно минуло п'ятдесят років. Його обличчя і постать не мали ні крихти від граційності, притаманної його прозі. Він був куций і огрядний, а круглу лисину навіть не намагався приховати. Героїв своїх книжок, може, розумів і любив, але був цілковитим невігласом щодо краси буденного життя. Мабуть, це й було однією з його приваб — його дитяча недосвідченість. І тільки ближче й докладніше розгледівши його, Клавдія виявила, що під цією недосвідченістю ховався оригінальний розум, яким можна захоплюватись. Вейл міг бути дотепний, як, сама того не знаючи, буває дотепною дитина. А ще він був по-дитячому хворобливо самозакоханий.

На діловому сніданку в «Поло-Лаундж» Ернест Вейл, здавалося, був найщасливішою людиною на білому світі. Свого часу його романи мали дуже прихильну оцінку критики і заробили йому добрі, хоч не надто великі, гроші. А потім його остання книжка викликала справжній фурор, миттю зникала з прилавків, і тепер студія «Лоддстоун» ставила за нею кінофільм. Вейл написав було сценарій, і ось Боббі Бенц і Скіппі Дієр вихваляють йому цей сценарій на всі боки. І, на Клавдіїн подив, Вейл ковтав їхню похвалу, мов яка зірочка, яку обіцянками показати на екрані заманюють побувати на дивані. Як тоді, в біса, цей Вейл розцінює її присутність на зустрічі? Найбільше Клавдію обурювала та обставина, що тільки вчора самі Бенц і Дієр казали їй особисто, що той сценарій — «купа лайна». І не з бездушності чи навіть зневаги. «Купа лайна» просто означає щось таке, що не зовсім влаштовує.

Клавдію не відштовхувала Вейлова непоказність, зрештою, їй самій не було чим похвалитись, поки розквітла в красуню під хірургічним ножем. Її навіть трохи тішила його легковірність та ентузіазм.

Бенц запропонував:

— Ернесте, ми даємо вам у допомогу Клавдію. Вона видатний редактор, найкращий фахівець у галузі кіно, і вона перетворить ваш сценарій на справжню картину. Нюх мене не підводить — фільм матиме успіх. І пам'ятайте: ми даємо вам десять відсотків від чистого прибутку.

Клавдія бачила, що Вейл спіймався на гачок. Бідолаха навіть не підозрював, що 10 відсотків від чистого прибутку — це однаково, що 10 відсотків від нічого.

Вейл, здається, був щиро вдячний за допомогу. Він сказав:

— Певна річ, від Клавдії я зможу дечого навчитися. Писати сценарії набагато цікавіше, ніж писати книжки. Одначе для мене це нова справа.

Скіппі Дієр підбадьорливо додав:

— Ернесте, у вас усе звучить дуже природно, і така робота вам стане в неабиякій пригоді. Крім того, на цьому фільмі можна розбагатіти, надто коли він матиме успіх, а на додачу здобуде Оскара.

Клавдія сиділа й давала оцінку чоловікам за столом. Два пронози і йолоп — для Голлівуду в такому тріо немає нічого незвичайного. Та й сама вона колись була не розумнішою. Хіба Дієр не взяв від неї все, що хотів, спершу вклавши в ліжко, а потім пограбувавши? Все ж вона не могла не захоплюватись Скіппі. Він скидався на такого абсолютно щирого.

Клавдія знала, що справа, про яку йдеться, вже під поважною загрозою, бо незрівнянний Бенні Слай уже працював за їхньою спиною, перевтілюючи Вейлового інтелектуального героя на Джеймсбонда-Шерлокхолмса-Казанову. Від Вейлової книжки залишиться хіба що обгризений кістяк.

Задля самого співчуття Клавдія погодилася тоді повечеряти з Вейлом, щоб домовитись, як вони працюватимуть разом над сценарієм. Чи не головною запорукою успішної співпраці було запобігання будь-яким романтичним почуттям, і саме задля цього вона під час спільної роботи намагалася виставити себе якомога непривабливішою. Романтичні пригоди завжди відволікали її від роботи.

На її подив ті два місяці, коли вони працювали разом, завершилися тривалою дружбою. Коли одного дня їх обох усунули від роботи над сценарієм, вони вдвох поїхали у Веґас. Клавдія завжди полюбляла азартні ігри, і Вейл теж не був позбавлений цієї вади. У Веґасі вона познайомила його із своїм братом Кроссом, і несподівано для неї вони одразу порозумілися. Для їхньої дружби вона не бачила абсолютно жодних підстав. Ернест — інтелектуал без будь-якої цікавості до спорту чи гольфу. Кросс міг за кілька років не прочитати жодної книжки. Клавдія спробувала з'ясувати таємницю їхньої дружби в Ернеста.

— Він слухач, а я оповідач, — пояснив той. Клавдія одразу відчула, що це не справжня причина, й звернулась до Кросса; дарма що брат, він становив для неї ще більшу загадку. Перше ніж відповісти, Кросс замислився. Відтак сказав:

— За ним не треба ока, йому нічого не потрібно.

Оскільки ці слова сказав Кросс, Клавдія збагнула, що почула правду. Дивовижне одкровення. Ернест Вейл, на своє лихо, був людиною без прихованих намірів.

Стосунки Клавдії з Ернестом Вейлом, на відміну від взаємин з іншими чоловіками, були своєрідні. Цей визнаний у світі романіст не мав у Голлівуді ніякого впливу. До того ж не вмів поводитися в товаристві, і до нього всюди почали ставитися неприхильно. Його журнальні статті торкалися делікатних струн загальнодержавного буття і завжди були політично невиважені. Але, хоч як парадоксально, викликали вибух обурення з боку обох супротивних партій. Він дозволяв собі кпити з американської демократії; пишучи про фемінізм, проголошував, що жінки завжди будуть поневолені чоловіками. Хіба дорівняються до них фізичною силою, і тому радив феміністкам створювати воєнізовані тренувальні загони. Про расові проблеми він написав лінгвістичне дослідження, де наполягав, щоб чорні називали себе кольоровими, бо слово «чорний» часто вживають у зневажливому контексті: чорні наміри, чорний, як пекло, чорна пика — і що саме це слово завжди мало негативний відтінок, окрім хіба виразу «скромний чорний костюм».

Але справжню лють з усіх боків він викликав тим, що висловив думку, начебто всі середземноморські раси слід віднести до «кольорових». Отже, й італійців, іспанців, греків тощо.

Пишучи про суспільні класи, він стверджував, що людям з великим капіталом належить бути жорстокими і оборонятись, а злидарям слід ставати злочинцями, оскільки їм треба боротися з законами, що їх створили багатії з метою захисту власних капіталів. Він писав, що все соціальне забезпечення — це просто вимушений підкуп для отримання бідноти від вибуху революції. Про релігію він дотримувався думки, що її слід прописувати як курс лікування.

Як на лихо, ніхто ніколи не міг дійти висновку, чи він іронізує, а чи говорить те, що думає. Жоден з тих вибриків ніколи не з'являвся в його романах, отже читання його творів не давало ніякого ключа для розуміння.

Та коли Клавдія разом з Вейлом працювала над сценарієм за його найпопулярнішим романом, між ними встановились довірливі взаємини. Учнем він виявився добрим, виявляючи їй усіляку повагу, вона ж високо цінувала його трохи уїдливі дотепи, його поважне трактування соціальних проблем. Клавдію вразило його недбале ставлення до грошей у практичному житті, поєднане із стурбованістю абстрактними капіталами, цілковита необізнаність із пружинами влади, надто в Голлівуді. Вони настільки добре порозумілися, що якось вона попросила Вейла прочитати її роман. Їй було приємно, що наступного дня він прийшов на студію з нотатками про прочитане.

Той роман, нарешті, видали з огляду на її успіхи як сценариста й завдяки викручуванню рук з боку її агента Мело Стюарта. З'явилось потім кілька оглядових рецензій із стриманою похвалою, ще кілька насмішкуватих тільки тому, що вона була відома як сценарист. Одначе Клавдії її книжка ще досі подобалась. Попиту на неї не було, і ніхто не поспішав укладати контракт на екранізацію. Але друком книжка вийшла. Один примірник вона надписала Вейлові: «Найвидатнішому живому романістові Америки». Хоч би якийсь із того пожиток.

— Ти дуже щаслива дівчина,— почав Вейл.— Ти не автор романів, ти — сценарист. Ти ніколи не станеш романістом. — Відтак без злоби і без глуму він цілих тридцять хвилин намагався оббілувати її роман до голої суті й довести, що це просто нісенітниця, що там відсутня композиція, жодної глибини, ніякої послідовності характерів, і навіть діалоги, її коронна стихія, нашпиговані безпричинними дотепами. Брутальна розправа, але вчинена з такою силою логіки, що Клавдія була змушена визнати слушність Вейлових аргументів.

Закінчив Вейл фразою, що, ж на нього, мала правити за вираз зичливості:

— Для вісімнадцятирічної жінки це дуже хороша книжка. Всі щойно згадані вади вдається поправити досвідом, що приходить тільки з роками. Та одне тобі ніколи не виправити. Ти не володієш стилем.

Уже на це Клавдія, хоч і визнала власну поразку, образилась. Дехто з рецензентів хвалив її саме за ліризм написаного.

— Тут ви помиляєтесь,— стала вона на свій захист.— Якраз на стилістику я звертала особливу увагу. І в більшості ваших книжок мене захоплювала саме поетичність мови.

Вперше за увесь час Вейл усміхнувся.

— Дякую,— не забув сказати він.— Я аж ніж не намагався звучати поетично. Моя мова випливає з емоцій героя. Ваш стиль, ваша поетичність у цій книжці силувані. Все звучить неймовірно фальшиво.

Клавдія розплакалась.

— Хто ви, в біса, такий? Чому ви дозволяєте собі так безапеляційно знищувати людину? Звідки у вас ця задрипана категоричність?

Такий вибух, здавалося, потішив Вейла.

— Та годі вже! Можете собі писати, видаватися і померти з голоду. Тільки навіщо, коли ви природжений сценарист? А щодо моєї категоричності, то писати книжки — це єдине, що я вмію, зате вмію досконало. Чи, може, я помиляюся?

Клавдія відповіла:

— Ви не помиляєтесь, але ви — садист, поц нещасний!

У Вейлових очах з'явилась настороженість.

— Ви обдарована,— сказав він.— Маєте добрий слух на кінодіалоги, дуже вправно володієте сюжетною лінією. Ви по-справжньому розумієте кіно. Навіщо вас тягне стати ковалем замість бути автомеханіком? Ви належите сфері кіно, ви зовсім не романіст.

У Клавдії очі розширились від подиву.

— Ви навіть не усвідомлюєте, ж ви ображаєте мене!

— Усвідомлюю,— сказав Вейл, — але все це для вашого ж добра.

— Повірити не можу, що ви та сама людина, що написала ваші книжки,— щонайдошкульніше кинула вона.— Ніхто не повірить, що ви самі написали їх.

На це Вейл удоволено захихикав.

— Звісно, що не повірить. Хіба це не дивно?

Увесь наступний тиждень, коли вони працювали над сценарієм, він був з нею офіційний і стриманий. Гадав, що їхній дружбі край.

Нарешті Клавдія не витримала перша.

— Ернесте, не будьте такі манірні. Я вам пробачаю. Я навіть вважаю, що ви маєте рацію. Але навіщо вам бути таким брутальним? Я навіть подумала, що це один з виявів утвердження грубої чоловічої сили. Знаєте, коли спершу принижують, а потім тягнуть у ліжко. Та я знаю, що для такого ви надто дурні. Ради всього святого, додайте трошки цукру до своїх пігулок.

Вейл знизав плечима.

— Я чогось вартий тільки в одній сфері. Якщо й там не буду чесний, тоді гріш мені ціна. А крім того, я був брутальний тому, що ви мені справді дуже подобаєтесь. Ви самі не знаєте, яка ви незвичайна.

Клавдія всміхнулася:

— Через мій талант, розум чи вроду?

Вейл заперечливо виставив долоню.

— Ні-ні. Тому, що ви благословенна, дуже щаслива людина. Жодна трагедія не зламає вас. А таке трапляється надзвичайно рідко.

Клавдія замислилась.

— Знаєте,— сказала вона,— у ваших словах учувається якась прихована образа. Я що — тупа від народження?— вона якусь хвильку помовчала.— Але отака завелика чутливість — це вже начебто схильність до меланхолії.

— Отакої! — вигукнув Вейл.— То виходить, що я меланхолік, і тому чутливіший за вас? — Вони обоє розсміялися, і Клавдія міцно обняла Вейла.

— Дякую за відвертість,— сказала вона.

— Не надто зазнавайтеся,— попередив Вейл,— як казала моя мама, життя схоже на ящик з гранатами, ніколи не знаєш, що спровадить тебе в царство небесне.

А Клавдія, сміючись, проказала:

— Христе-Боже, чи тобі конче бити у дзвони неминучості? Вам ніколи не стати сценаристом, і про це свідчить ваша остання фраза.

— Принаймні вона правдива,— відбувся Вейл.

Ще до того як вони закінчили працювати над сценарієм, Клавдія затягла Вейла в ліжко. Вона була вже досить закохана, щоб їй кортіло побачити його в чому мати народила, щоб вони могли поговорити по-справжньому, по-справжньому поділитися потаємними думками.

Як коханець Вейл виявив набагато більше ентузіазму, ніж досвіду. А ще дужче за більшість чоловіків виявляв свою вдячність. Та найкращим було те, що після обіймів він любив поговорити, оголеність не стримувала його від повчального тону, від категоричності суджень. Голий Клавдії він подобався. Знявши одяг, він, здавалося, набував мавпячої похопливості та навальності, до того ж був дуже кошлатий: волохаті груди, пасма пухнастого волосся на спині. І був, як мавпа, пожадливий, лапав її голе тіло, мов плід, що звисає з дерева. Його апетит розважав Клавдію, її тішила одвічна комедія статі. А ще їй подобалось, що він був світовою знаменитістю, що вона бачила його на екрані телевізора і вважала за трохи помпезного в судженнях про літературу, про жахливий стан світової моралі; він із великою гідністю стискав люльку, до якої майже не прикладався, і скидався на справжнього професора в своєму твідовому піджаку з нашитими на ліктях шкіряними латками. Одначе в ліжку він був набагато забавніший, ніж у телевізорі: з нього спадала акторська штучність.

Між ними ніколи не виникало жодних розмов про справжнє кохання, про «спорідненість душ». Клавдія не відчувала потреби в цьому, а Вейл знав про те тільки з книжок. Вони добре усвідомлювали, що він на тридцять років старший за неї, і, хай там як, не міг запропонувати нічого іншого, крім своєї знаменитості. Ніщо, крім літератури, їх не єднало, а це,— тут їхні думки збігалися, — найнепевніше підґрунтя для заснування сім'ї.

Але Клавдії подобалося сперечатися з ним на теми кіно. Вейл наполягав, що рухомі зображення — це не мистецтво, а повернення до примітивних малюнків, відкритих у давніх печерах. Що в кіно нема мови, а оскільки розвиток людини як виду залежав від мови, то це всього-на-всього регресивне, другорядне мистецтво.

— Тобто живопис — не мистецтво,— зробила висновок Клавдія,— Бах і Бетховен — не мистецтво, Мікеланджело — не мистецтво. Щось ти забрехався.— А потім до Клавдії дійшло, що він з неї кепкує, що він любить її провокувати, хоч і завбачливо робить це після того, як вони досхочу наобіймалися.

Коли їх обох усунули від роботи над сценарієм, вони вже стали справді щирими друзями. А перед своїм поверненням до Нью-Йорка Вейл подарував Клавдії маленьку вигадливу каблучку з чотирма самоцвітами різного кольору. На дорогий виріб вона не скидалася, але була вартісною антикварною річчю, яку Вейлові довелося довго шукати. Клавдія звикла думати про неї як про щасливий талісман.

Коли Вейл поїхав, їхні зустрічі в ліжку урвалися. Якщо він коли й наїжджав у Лос-Анджелес, то заставав її в розпалі чергової пригоди. Тож змирився з тим, що їхні стосунки були більше дружбою, ніж пристрастю.

Прощальним подарунком Клавдії був подетальний виклад голлівудського способу життя. Вона пояснила Вейлові, що їхній сценарій переписує великий Бенні Слай, легендарний переписувач сценаріїв, якого колись навіть подавали на спеціальну відзнаку Академії кіномистецтв за переписування. І що Бенні Слай спеціалізується на перетворенні некасових оповідок на кінобомби в сто мільйонів доларів. Безперечно, він перетворить Вейлову книжку на кінофільм, який Вейлові не сподобається, але який, напевне, принесе купу грошей.

— Хай буде так,— знизав плечима Вейл.— У мене десять відсотків від чистого прибутку. Забагатію.

Клавдія розпачливо втупилась у нього.

— Чистого?— вигукнула вона.— А грошові знаки конфедератів ти також скуповуєш? Ти ніколи не побачиш і цента, незалежно від того, скільки на цьому фільмі зароблять. «Лоддстоун» просто геніально вміє безслідно ховати гроші. Слухай, я мала відсотки з чистого прибутку від п'яти кінофільмів, які принесли тонни грошей, а жодного разу не бачила жодного цента. І ти не побачиш.

Вейл знову знизав плечима. Здавалося, що його це зовсім не обходить, і тим дивнішими видавалися його вчинки в подальші роки.

Наступна пригода змусила Клавдію пригадати Ернестове порівняння життя з ящиком Гранат. Уперше, попри свій розум, вона, дотримуючись усіх засторог, закохалася в абсолютно непідхожого для цього чоловіка. То був молодий «геніальний» режисер. Після режисера була глибоко і вже беззастережно закохана в чоловіка, в якого закохалася б більшість жінок світу. І цей теж не підходив для неї.

Початковий спалах гордощів, що вона спромоглася привернути увагу таких першорядних самців, швидко пригас через їхнє ставлення до неї.

Режисер, скорше тхір, ніж справжній чоловік, був лише на кілька років старший за неї, зняв три оригінальні фільми, які не тільки здобули визнання критики, а й дали вагомі прибутки. Будь-яка студія хотіла б залучити його собі. Студія «Лоддстоун» уклала з ним контракт на три кінофільми і надала в його розпорядження Клавдію, щоб переписати сценарій, який він готував до роботи.

Однією із складових режисерового хисту було те, що він добре знав, чого хоче. Спочатку він поставився до Клавдії поблажливо, як до жінки і літератора, бо і жінки, і літератори посідали другорядне місце у владній структурі Голлівуду. Вони одразу ж посварилися.

Він попросив її написати сцену, котра, як на неї, не вписувалась у сюжетну лінію. Клавдія самотужки дотямила, що ця позбавлена смаку сцена має тільки виставити у вигідному світлі самого режисера.

— Цієї сцени я написати не можу,— сказала Клавдія, — вона не клеїться до сюжету. Просто гра і камера.

Режисер відреагував різко:

— У цьому й полягає суть кіно. Просто робіть, як ми домовились.

— Не маю бажання марнувати ні вашого, ні свого часу,— відрізала Клавдія.— Просто пишіть своєю задрипаною камерою.

Режисер не марнував часу навіть на те, щоб розгніватись:

— Вас звільнено. Усунуто від фільму. — Він ляснув у долоні.

Одначе Скіппі Дієр та Боббі Бенц змусили їх помиритися, що стало можливим тільки тому, що режисера заінтригувала її впертість. Фільм здобув успіх, а Клавдії довелося визнати, що успіх здобуто скорше завдяки режисеровому талантові, ніж вправності сценариста. Все дуже просто — вона не спромоглася розгледіти режисерський задум. У ліжко вони лягли майже випадково, і режисер її вкрай розчарував. Він відмовився бути голим і кохався, не знімаючи сорочки. Та Клавдію все ж не полишала думка, що вони вдвох робитимуть великі фільми. Такий собі єдиний видатний тандем режисер-сценарист на віки вічні. Вона без вагань погоджувалась на роль підпорядкованого партнера, погоджувалася змусити свій талант прислужувати його геніальності. Вдвох вони творили б високе мистецтво і стали б легендою. Роман тривав місяць, доти, доки Клавдія закінчила свій «перспективний» сценарій «Мессаліни» і показала йому. Він прочитав і недбало відкинув.

— Феміністична маячня з цицьками і сідницями, — був його вирок.— З тебе розумна дівчина, але це не той фільм, на створення якого я мав би охоту марнувати рік життя.

— Це ж тільки перший начерк,— захищалась Клавдія.

— Господи! Ненавиджу людей, які коштом особистих стосунків хочуть зліпити якесь кінополотно,— простогнав режисер.

Тієї ж миті її кохання щезло без усякого сліду.

— А я, щоб створити фільм, не маю потреби трахкатися з тобою,— відрубала Клавдія.

— Звісно, не маєш,— погодився режисер,— ти талановита, і ходять чутки, що у тебе один з найкращих задочків у кінобізнесі.

Клавдія була шокована. Вона ніколи не пліткувала про своїх сексуальних партнерів. А ще її прикро вразив його тон: жінка нібито має соромитись того, що дозволено чоловікам. Клавдія кинула йому у вічі:

— Талант у тебе є, але про людину, яка трахкається в сорочці, іде не найкраща слава. І я принаймні ніколи не тягла когось у ліжко обіцянкою влаштувати кінопробу.

Це був фінал їхніх стосунків, і відтоді вона почала думати про режисера Діту Томмі. Зважила, що тільки жінка зможе справедливо оцінити її сценарій.

Зрештою, якого біса з ним воловодитися, думала Клавдія. Цей байстрюк жодного разу так і не роздягся догола, і не любить розмовляти після обіймів. Сцени він знімає справді геніальні, а от мови не відчуває анітрохи. Як на генія, він неймовірний зануда, хіба що вміє говорити про кіно.

Клавдія вже наближалась до великої дуги Тихоокеанської автостради, звідки океан відкривався мов велетенське дзеркало, в якому відбивалися скелі, що височіли праворуч від дороги. Для неї це було найулюбленіше місце в світі, природна краса, яка завжди зачаровувала її. До Малібу, де мешкала Атена, залишалось тільки десять хвилин їзди. Клавдія спробувала сформулювати мету свого візиту: врятувати фільм, змусити Атену повернутися. Їй пригадалося, що в різні часи у їхньому житті бував той самий коханець, і вона відчула спалах гордощів, що чоловік, який кохався з Атеною, звертав увагу і на неї.

Сонце вже підбилося щонайвище. Із хвиль Тихого океану воно шліфувало велетенські діаманти. Клавдія різко загальмувала. Їй здалося, що один з дельтапланів приземлявся перед носом її автомобіля. Вона побачила пілота — молоду дівчину, одна цицька звисала з викоту блузки, дівчина стримано махнула їй рукою, скеровуючи дельтаплан у бік пляжу. Хто їм таке дозволяє? Куди дивиться поліція? Клавдія похитала головою і натиснула педаль газу. Їхати стало вільніше, а автострада повернула так, що Клавдія більше не бачила океану, та через півмилі він з'явиться знову. Як справжнє кохання, всміхаючись, подумала Клавдія. Справжнє кохання в її житті неодмінно з'являлося знову.

Коли Клавдія закохалася по-справжньому, то був болісний, але повчальний урок. Саму себе їй важко було в усьому звинуватити, бо об'єктом її захоплення став Стів Столлінґс — касова зірка й кумир усіх жінок світу. Він вирізнявся неймовірною чоловічою красою, справжнім шармом та незвичайною жвавістю, яку підтримував розважливим споживанням кокаїну. Як актор він був дуже талановитий. Та понад усе він був донжуаном. Допадався до всього, що потрапляло на очі,— на знімальному майданчику в Африці, в містечку на американському Заході, в Бомбеї, Синґапурі, Токіо, Лондоні, Римі й Парижі. І то робив це з переконаністю джентльмена, що подає милостиню злидарям, чинить християнське милосердя. Ніколи не поставало питання про якісь взаємини, йшлося не більше ніж про запросини вбогого на обід до благодійника. Клавдією він був такий захоплений, що їхній роман протривав двадцять сім днів.

Для Клавдії, попри всю втіху, це були двадцять сім днів приниження. Із Стіва Столлінґса був непереборний коханець — за допомогою кокаїну. Голим він почувався ще невимушеніше, ніж навіть Клавдія. Цьому сприяло те, що його тіло було напрочуд пропорційне. Часто Клавдія бачила, як він розглядав себе у дзеркалі, — точнісінько так, як жінки поправляють капелюшок.

Клавдія знала, що вона для Стіва — лише другорядна одаліска. Коли вони домовлялись про побачення, він потім завжди телефонував їй, кажучи, що на годинку спізниться, а запізнювався на шість годин. Деколи взагалі казав, що не зможе прийти. Для нього вона правила тільки за запасний варіант, коли не знайдеться чогось кращого. А коли вони кохалися, він завжди наполягав, щоб вона разом з ним нюхала кокаїн, що давало якусь насолоду, але перетворювало її мозок на таку кашу, що наступні кілька днів вона не могла працювати, а в усьому, що таки написала, не мала певності. Вона усвідомила, що стає тим, кого зневажає найдужче на світі: жінкою, чиє життя цілковито залежить від чоловічих примх.

Клавдії було принизливо почуватися четвертою або п'ятою, але Стіва вона, власне, не звинувачувала, а картала себе. Зрештою, на вершині своєї слави Стів Столлінґс міг мати майже будь-яку жінку Америки, а от вибір упав на неї. Столлінґс постарішає і його врода прив'яне, він буде вже не таким знаменитим і дедалі частіше вдаватиметься до кокаїну. Тож поки він у розповні слави і краси, слід хапати своє. Клавдія була закохана і, що в житті траплялося з нею рідко, неймовірно нещасна.

Отож на двадцять сьомий день, коли Столлінґс зателефонував їй, аби повідомити, що на годинку запізниться, вона сказала:

— Не клопочися, Стіве, я покидаю твій гарем.

Він помовчав, а коли заговорив, подиву в його голосі не відчувалося.

— Сподіваюся, ми розлучаємось друзями. Мені справді подобається бувати з тобою.

— Звичайно,— запевнила його Клавдія і поклала слухавку. Вперше вона не мала бажання залишатися друзями після закінчення роману. І найтяжче дорікала собі за брак кмітливості. Адже очевидно, що вся його поведінка була спрямована на те, щоб спровокувати її відчепитися від нього, і що їй знадобилося надто багато часу, щоб розгадати натяк. Це дошкуляло їй найболючіше. Як могла вона бути така дурна? Плакала, а через тиждень побачила, що їй зовсім незле і без кохання. Тепер час належав тільки їй, і вона могла працювати. Яка втіха повернутися до творчості з головою, чистою від кокаїну і справжнього кохання.

Після того як геніальний коханець-режисер відхилив сценарій, Клавдія півроку одержимо працювала над його переписуванням.

За первісним задумом Клавдія Де Лена писала сценарій «Мессаліни» як дотепний агітаційний твір на користь фемінізму, але п'ять років роботи в кіно навчили її, що будь-яку ідею слід присмачувати істотнішими інгредієнтами, як от жадібність, хтивість, убивство і віра в людство. Вона знала, що слід написати великі ролі не тільки для головної героїні — Атени Аквітан — а принаймні для ще трьох інших зірок-актрис у другорядних ролях. Хороші жіночі ролі були такою рідкістю, що сценарій мав би зацікавити зірок із найяскравішими іменами. Крім того, абсолютно необхідно мати великого злочинця, привабливого, жорстокого, вродливого і розумного. Тут у великій пригоді їй стали спогади про батька.

Клавдія спочатку мала намір захопити своєю ідеєю незалежного продюсера-жінку, одначе більшість керівних посад у студіях займали чоловіки, і тільки вони могли дати фільмові зелене світло. Сам сценарій сподобався б, однак їх непокоїтиме, що коли там зійдуться докупи жінка-режисер і жінка-продюсер, то фільм обернеться на відвертий пропагандистський плакат. Їм захочеться бодай десь мати одну тверду чоловічу руку.

Клавдія вже вирішила, що режисером мала б бути Діта Томмі.

Томмі, звісна річ, погодиться, бо це буде фільм із великим кошторисом. У разі успіху такий фільм переведе її в категорію касових режисерів. Навіть якби стався провал, її репутація однаково не зазнає шкоди. Провалені фільми з великими кошторисами деколи ставали для режисерів престижнішими, ніж низькокошторисні, хоча й прибуткові картини.

Іншою причиною було те, що Діта Томмі кохалася тільки з жінками, а цей фільм відкривав їй доступ принаймні до чотирьох знаменитих красунь.

Клавдії хотілося мати режисером Томмі з тієї причини, що кілька років тому вони разом працювали над одним кінофільмом і мали хороший досвід спільної роботи. Томмі була дуже прямолінійна, дуже кмітлива й талановита. А ще була не з тих режисерів, кого називають «убивцями письменників»: такі запрошують своїх добрих знайомих переписати сценарій, а відтак змушують сценаристів поділитися місцем у титрах. На місце в титрах Діта, якщо чесно не внесла своєї частки в роботу, ніколи не претендувала, і, на відміну від деяких режисерів і зірок, не була статевим гангстером. Правда, вислів «статевий Гангстеризм» навряд чи можна вживати в кіноіндустрії, де продаж власної сексуальної привабливості становив складову частину творчого процесу.

Клавдія подбала, щоб сценарій потрапив у руки Скіппі Дієрові в п'ятницю, бо він уважно читав сценарії тільки у вихідні дні. А послала йому лише тому, що він, попри всю свою зрадливу натуру, був найкращим у місті продюсером. А ще тому, що намагалась ніколи не припиняти колишніх взаємин безповоротно. Взаємини сприяли зискові. Скіппі зателефонував у неділю вранці. Хотів, щоб того ж таки дня Клавдія пообідала з ним.

Клавдія вкинула в «мерседес» свій комп'ютер і одяглася по-робочому: в синю чоловічу сорочку з грубої бавовняної тканини, полинялі сині джинси та тенісні черевики. Волосся перехопила ззаду червоною косинкою.

На Океанське авеню Клавдія виїхала в Санта-Моніці. В парку Палісади, який відділяв Океанське авеню від Тихоокеанської автостради, побачила безпритульний набрід Санта-Моніки, що зібрався на недільний сніданок. Люди, що брали добровільну участь у програмі соціальної підтримки, щонеділі приносили їм їжу та напої, які розкладали просто неба на дерев'яні столи і лави. Клавдія обирала цей маршрут, щоб подивитись на безпритульних і нагадати собі про існування іншого світу, де люди не мають «мерседесів» і плавальних басейнів, не купують у крамницях на Родео-драйв. Коли була молодша, вона часто сама з доброї волі роздавала в парку їжу, а тепер тільки переказувала чеки на рахунок церкви, що годувала знедолених. Стало надто болісно переходити з одного світу в інший, притуплювалось прагнення домагатися успіху. Та Клавдія не могла не подивитись на жалюгідно вбраних людей із знівеченим життям, а проте деякі з них трималися з дивовижною гідністю. Жити ось так, без жодного просвітку, здавалося їй чимсь неймовірним, хоч усе, власне, зводилось до грошей, які вона так легко заробляла кіносценаріями. За півроку вона заробляла більше, ніж ці люди бачили за все своє життя.

В кам'яниці Скіппі Дієра в каньйонах Беверлі-Гіллз мажордом провів Клавдію до плавального басейну з яскравими синьо-жовтими кабінами. Дієр воссідав у м'якому шезлонгу. Поруч на невисокому мармуровому столику — телефон і купка рукописів. Він був у своїх окулярах у червоній оправі, які вдягав тільки вдома, коли брався до читання. В руці тримав високу запітнілу склянку з водою «Евіан».

Одразу підхопився на ноги і обняв її зі словами:

— Клавдіє! Нам слід якнайшвидше братися до роботи.

Клавдія оцінювала його голос. По голосу вона здебільшого могла вгадати реакцію на свої сценарії. Ретельно модульована похвала означала безнадійне «ні». Ще бував радісний, повний ентузіазму тон з виразами нестримного захвату, після чого майже завжди сповіщались принаймні три причини, чому цей сценарій не можна купити: сусідня студія працює над таким самим сюжетом, неможливо підібрати відповідну групу акторів, студії саме тепер така тема не під силу. Одначе нині голос Дієра виказував настрій ділової людини, якій трапилась хороша річ і яка все вже зважила. Він говорив про гроші й відповідальність. Це означало «так».

— Може вийти грандіозний фільм,— сказав він Клавдії.— Так, справді величний. Він просто не може бути незначним. Я знаю, що ти робиш, ти дуже мудра дівчина, але мені доведеться піддурювати студію сексуальністю. Звичайно, провідним актрисам я подаватиму все як проблеми фемінізму. На головну чоловічу роль ми зможемо залучити першорядну зірку, якщо ти трохи пом'якшиш образ, додаси йому кілька лагідніших штрихів. Як я розумію, ти сподіваєшся стати асоційованим продюсером, але кандидатури в групу подаватиму я. Ти можеш висловити свої пропозиції, я готовий обговорити їх.

— Я хочу запропонувати режисера,— сказала Клавдія.

— Його запропонують ти, студія і актори-зірки,— засміявся Дієр.

— Я не дам сценарію, якщо не схвалять режисера,— затялася Клавдія.

— Гаразд, — погодився Дієр.— У такому разі скажеш студії, що сама хочеш бути режисером, потім поступишся, і вони так зрадіють, що одразу погодяться з твоєю пропозицією.— Він витримав невеличку паузу.— І кого ти маєш на думці?

— Діту Томмі.

— Добре. Розумно,— похвалив Дієр.— Актриси її люблять. Студія також. Вона реалізує всі передбачені кошторисом кошти і не наживається на фільмі. Але спершу нам треба підібрати акторів, а вже потім запрошувати її.

— А кому б ви віддали фільм?— спитала Клавдія.

— «Лоддстоуну»,— відповів Дієр.— Вони досить добре ладнають зі мною, тож нам не доведеться багато воювати за склад акторів і режисерів. Клавдіє, ти написала прекрасний сценарій. Дотепний, цікавий, із широким поглядом на ранній фемінізм, а сьогодні це ж актуальна тема. І сексуальності не бракує. Ти виправдовуєш Мессаліну і все жіноцтво. Я поговорю з Мело і Моллі Флендерс, а вона зможе домовитись із фінансовим відділом «Лоддстоуна».

— Ну й сучий син!— вихопилось у Клавдії.— Ти вже домовився з «Лоддстоуном»?

— Вчора ввечері,— широко всміхнувшись, признався Скіппі Дієр.— Я приніс їм сценарій, і вони дали мені зелене світло, якщо я спроможуся все зліпити докупи. І слухай, Клавдіє, не мороч мені голови. Я знаю, ти вже домовилась з Атеною, і через те така зухвала.— Хвилинку помовчав.— Я й сказав це «Лоддстоуну». А тепер берімося до роботи.

Ось таким був початок великого задуму. А тепер вона не могла просто так усе викинути в кошик для сміття.

Клавдія наближалась до світлофора, де їй слід було повернути ліворуч на бічну дорогу, що вела в Малібу. І тут вона вперше відчула в душі непевність. Атена така вперта, як і належить зірці, тож не змінить своєї постанови. Хай там як, якщо Атена відмовиться, вона полетить у Вегас і попросить свого брата Кросса допомогти. Він ще жодного разу її не відцурався. Ні коли росли разом, ні коли вона поїхала з матір'ю, ні коли мати померла.

Клавдії пригадалося велике свято в кам'яниці Клерікуціо на Лонґ-Айленді. Там були декорації з казок братів Ґрімм, мур навколо кам'яниці, а вона й Кросс гралися під смоківницями. Хлопчаки віком від восьми до дванадцяти років розділилися тоді на два гурти. Супротивний гурт очолив Данте Клерікуціо, доновий онук, що стояв у вікні горішнього поверху і драконом назирав звідти.

Данте виростав задерикуватим хлопцем, якому подобались бійки, подобалося бути верховодою. І він виявився єдиним хлопцем, котрий наважився кинути виклик її братові, Кроссу. Данте повалив був Клавдію на землю і бив її, вимагаючи покори, аж тут підскочив Кросс. Данте і Кросс зчепилися в бійці. Тоді Клавдію вразило, наскільки Кросс, на відміну від несамовитого Данте, був спокійний і впевнений. І Кросс легко переміг.

Клавдія не могла пояснити собі материного вибору. Як могла мати не любити Кросса більше? Адже Кросс був настільки за неї кращий. І він підтвердив свою вищість, вибравши залишитися з татом. А Клавдія ніколи й не сумнівалася, що Кросс волів залишатися з мамою і з нею.

В роки одразу після розриву сім'я ще підгримувала добрі стосунки. З розмов, з поведінки навколишніх Клавдія збагнула, що її брат Кросс певною мірою доріс до високого становища їхнього батька. Приязнь між нею та братом не згасала ніколи, хоча тепер набула зовсім іншого характеру. Вона усвідомила, що Кросс був частиною «родини» Клерікуціо, а вона — ні.

Через два роки після того, як Клавдія перебралася в Лос-Анджелес, у її матері Наліни виявили рак. Клавдії виповнилось тоді двадцять три роки. Кросс, що вже працював із Ґроневельтом в «Ксанаду», перед тим «вбиваючись у колодки» серед Клерікуціо, приїхав у Сакраменто провести з ними останні два тижні. Кросс найняв медсестер для цілодобового чергування, куховарку і економа. Вперше після розпаду сім'ї вони жили втрьох. Наліна заборонила Піппі побачитися з нею.

Рак зашкодив Наліниному зорові, і тому Клавдія увесь час читала для неї часописи, газети, книжки. Кросс ходив на закупи. Деколи він по обіді вилітав у Вегас, щоб приглянути за справами в готелі, але ввечері завжди повертався.

Ночами Кросс і Клавдія навперемін сиділи біля матері, тримали її руку і заспокоювали. І вона, хоч була нашпигована ліками, увесь час міцно тримала їх за руку. Інколи марила й думала, що її діти знову маленькі. Однієї жахливої ночі плакала й просила у Кросса прощення за те, що вчинила з ним. Кроссові довелося пригорнути її і запевняти, що все вийшло на краще.

Довгими вечорами, коли мати під дією седативних ліків поринала в глибокий сон, Кросс і Клавдія розповідали одне одному про своє життя.

Кросс пояснив, що продав інкасаційне агентство і вийшов з «родини» Клерікуціо, хоча ті й допомагають йому вести справи в готелі «Ксанаду» через свої зв'язки. Він натякнув, що має деякий вплив, і сказав Клавдії, що її будь-коли радо зустрінуть у готелі: номер, харчування і напої безкоштовно. Клавдія поцікавилась, як йому це вдасться зробити, і Кросс із майже непомітними гордощами відповів:

— Маю такий магічний олівець.

Клавдії від цих гордощів було смішно і трошки сумно.

Смерть матері Клавдія переживала, здається, набагато глибше за Кросса, але ця подія немов поріднила їх удруге. Вони знову відчули близькість часів свого дитинства. Клавдія останніми роками часто навідувалася у Лас-Вегас, познайомилась із Ґроневельтом і помітила справжню приязнь у стосунках між старим та її братом. Усі ті роки Клавдія бачила, що Кросс має певну владу, але ніколи не пов'язував цієї влади з «родиною» Клерікуціо. Оскільки всі стосунки з Клерікуціо Клавдія урвала й ніколи не приїздила на похорони, весілля чи хрестини, то й не знала, що Кросс і досі був частиною «родинної» структури. І Кросс ніколи не розказував їй про Клерікуціо. З батьком Клавдія бачилась рідко. Сам він нею не цікавився.

Новорічні свята були у Вегасі найважливішою подією, сюди злітався люд з усієї країни, але для Клавдії в Кросса завжди знаходився номер. До затятих гравців Клавдія не належала, одначе на Новий рік її понесло. Вона приїхала з якимсь актором-початківцем і намагалася забити йому памороки. Втратила над собою контроль і понапідписувала маркерів на п'ятдесят тисяч доларів. Тоді Кросс зайшов у її номер з маркерами в руці і на його обличчі був якийсь дивний вираз. А коли він заговорив, Клавдія збагнула: такий вираз був на батьковому обличчі.

— Клавдіє,— почав Кросе,— я гадав, що ти розумніша за мене. Що це в біса таке?

Клавдія почувалась, мов дурнувата. Кросс завжди попереджав її, щоб не збільшувала ставок, коли програє. І щоб грала не довше як по дві-три години на день, бо тривала азартна гра — найпідступніша пастка. Усіма цими порадами Клавдія знехтувала... Вона попросила:

— Кроссе, дай мені пару тижнів, і я все виплачу.

Братова реакція її здивувала.

— Я краще вб'ю тебе, ніж дозволю оплатити всі ці маркери.— Дуже демонстративно він подер аркушики паперу і поклав їх у кишеню. Відтак сказав: — Слухай, я запрошую тебе сюди тому, що хочу бачити, а не тому, що хочу здерти з тебе гроші. Вбий собі в голову, що тут виграти неможливо. Ніякого «пощастить» тут не буває. Двічі по два — чотири.

— Гаразд, гаразд,— ніяковіла перед ним Клавдія.

— Мені нічого не варто подерти ці маркери, але дуже прикро, що ти дурепа.

До цієї розмови брат і сестра більше не поверталися, одначе вона навела Клавдію на роздуми. Чи справді у Кросса така велика влада? Чи схвалив би Ґроневельт його вчинок і чи знає він про нього взагалі?

Було ще кілька схожих інцидентів, та найразючіший був пов'язаний із жінкою на ім'я Лоретта Ланґ.

Лоретта співала і танцювала у вар'єте готелю «Ксанаду». Вона аж пашіла енергією та природним зухвалим гумором, що й зачарувало Клавдію. Після виступу Кросс познайомив їх.

У розмові Лоретта Ланґ виявилась такою ж милою, як і на естраді. Одначе Клавдії впало в око, що великого захвату Кросс не виказував, ба навіть навпаки: Лореттина жвавість трохи дратувала його.

Наступного разу Клавдія привезла на один вечір Мело Стюарта, щоб той принагідно подивився вар'єте. Мело приїхав тільки заради того, аби догодити Клавдії, багато побачити він не сподівався. Проте виставу оцінив дуже схвально, а відтак сказав Клавдії:

— У тій дівчині справді щось є. Не її співи чи танці — вона комік від Бога. А жінка-комік — це просто золото.

Познайомившись із Лореттою за лаштунками, Мело з удаваною грайливістю проказав:

— Лоретто, я закохався у вас. Закохався у вас. Розумієте? Ви зможете наступного тижня приїхати до Лос-Анджелеса? Я домовлюся, щоб вас зняли у фільмі, й покажу вас одному своєму другові зі студії. Та спочатку вам слід підписати контракт з моїм агентством. Розумієте, перше ніж я щось зароблю, мені треба вкласти багато праці. У справах інакше не можна, але пам'ятайте, що я вас люблю.

Лоретта кинулась на шию Мело. Клавдія зауважила, що цей її рух був абсолютно щирий. Домовились про день, а потім утрьох повечеряли, щоб відсвяткувати знайомство. А першим ранковим літаком Мело вилетів у Лос-Анджелес.

За вечерею Лоретта призналася, що в неї вже є «непробивний» контракт з агентством, яке спеціалізується на розважальних програмах для нічних клубів. Контракт чинний ще три роки. Мело запевнив, що все можна залагодити.

Одначе нічого залагодити не вдалося. Лореттине естрадне агентство наполягало на контролі за її кар'єрою протягом ще трьох років. Лоретта, на превеликий подив Клавдії, нестямно благала, щоб та попросила свого брата Кросса допомогти.

— Що, в біса, може Кросс тут зарадити? — здивувалася Клавдія.

Лоретта пояснила:

— У цьому місті він має величезні зв'язки. Він зможе домовитись, щоб від мене відступилися. Замовиш слівце?

Коли Клавдія з'явилася в апартаментах на покрівлі готелю і виклала суть проблеми Кроссові, той подивився на неї з обуренням і заперечливо похитав головою.

— Що тут, з біса, такого?— спитала Клавдія.— Просто закинь слово, та й по всьому.

— Нічого ти не тямиш,— сказав Кросс.— Я вже бачив десятки таких дамочок. Вони визискують таких друзів, як ти, поки доможуться свого, а потім ти для них не існуєш.

— То й що з того?— не відступала Клавдія.— В неї справжній талант. Твоя допомога зможе змінити на краще все її життя.

Кросс знову заперечливо похитав головою.

— Не проси.

— Чому раптом? — наполягала Клавдія. Вона не вперше випрошувала ласки для інших людей — це було складовою частиною кінотворчого процесу.

— Бо якщо я раз туди вплутаюсь, то буду змушений домогтися свого,— пояснив Кросс.

— Я зовсім не вимагаю, щоб ти конче домігся успіху. Я тільки прошу, щоб ти зробив, що можеш. Тоді я принаймні зможу пояснити Лоретті, що ми намагалися.

Кросс засміявся.

— Ти й справді нічого не тямиш. Гаразд, скажи Лоретті та її агенту завтра прийти до мене. Точно о десятій ранку. Можеш приходити і сама.

Наступного ранку під час розмови Клавдія вперше побачила Лореттиного естрадного агента. Його звали Толлі Нівенс, він був одягнений у звичайному для Вегаса стилі з деякими модифікаціями з нагоди важливої розмови. Тобто синя курточка поверх білої сорочки без коміра і сині джинси.

— Привіт, Кроссе, приємно зустрітися знову!— привітався Толлі Нівенс.

— А ми вже зустрічалися? — поцікавився Кросс. Справи, пов'язані з вар'єте, він ніколи не вирішував особисто.

— Колись давніше,— поспішив пояснити Нівенс.— Коли Лоретта вперше з'явилася у «Ксанаду».

Клавдія відзначила про себе різницю між лос-анджелеськими агентами, які опікувалися справами відомих кіноталантів, та Толлі Нівенсом, що провадив справи в набагато нетривкішому світі розважальної естради в нічних клубах. Нівенс був трохи нервовіший та й зовні не видавався таким поважним. Враження абсолютно впевненої в собі людини, як от Мело Стюарт, він не справляв.

Лоретта дзьобнула Кросса губками у щоку, але не промовила ні слова. Своєї звичної жвавості не виказувала. Сіла біля Клавдії, і та просто відчула її напруженість.

Кросс мав на собі костюм для Гольфу — широкі білі шорти, біла безрукавка і білі тенісні черевики. На голові синя бейсбольна шапка. Запропонував щось із кімнатного бару, та всі відмовилися. Тоді він спокійно проказав:

— Давайте вирішимо цю справу. Лоретто?

— Толлі хоче мати відсоток від усього, що я зароблятиму,— Лореттин голос тремтів. — Сюди входить і будь-яка робота в кіно. Але ясна річ, що агентство в Лос-Анджелесі хоче мати повну винагороду за будь-яку роботу в кіно, яку воно для мене дістане. Я не можу платити одразу двом агентствам. До того ж Толлі вимагає плати за все, що я робитиму. На це в Лос-Анджелесі ніхто не пристане, і я такого не хочу.

Нівенс знизав плечима.

— Між нами існує контракт. Від неї ми лише вимагаємо дотримуватись угоди.

— Але тоді кіноагент від мене відмовиться!— трималася свого Лоретта.

— Мені здається,— сказав Кросс,— що все можна залагодити просто. Лоретто, тобі слід тільки заплатити відступного.

— Лоретта — прекрасний виконавець, — пояснив Нівенс,— за неї ми беремо великі гроші. Ми завжди сприяли їй, завжди вірили в її талант. І ми вклали в неї великі кошти. А тепер, коли ці кошти повертаються, ми не можемо відпустити її так просто.

— Лоретто, відкупися від нього,— повторив Кросс.

Лоретта майже заголосила:

— Я не можу платити двом агентствам. Це надто жорстоко.

Клавдія ледь стримала усмішку на обличчі. Кросс навіть не намагався. Нівенсове обличчя скривилось.

— Клавдіє,— нарешті сказав Кросс,— іди переодягнися для гольфу. Я хочу з тобою забити дев'ять ямок. Побачимося внизу біля гральної каси, коли я тут упораюся.

Клавдія подумала, чому це Кросс з'явився на розмову в такому легковажному вбранні. Він немов легковажив і самою розмовою. Її це зачепило, і вона відчувала, що Лоретта також ображена. Одначе Толлі це надавало відваги. Він навіть не запропонував якогось компромісного варіанта. Тому Клавдія відповіла:

— Я побуду тут. Хочу подивитись на Соломона в процесі роботи.

На власну сестру Кросс ніколи не розгнівався б. Він засміявся, і вона всміхнулася йому у відповідь. Потім Кросс обернувся до Нівенса:

— Бачу, що ви не поступаєтесь. І, гадаю, маєте повне право так робити. А як щодо відсотків з її кінозаробітків за один рік? Але ви маєте відмовитися від контролю над нею, бо інакше нічого не вийде.

— Я йому й цього не дам! — розлючено вибухнула Лоретта.

— Але це не те, чого я хочу, — сказав Нівенс.— На відсоток я згоден, але що коли тут на вас буде попит, а ви зав'язнете в кіно? Ми втратимо заробіток.

Кросс зітхнув і сказав майже сумовито:

— Толлі, я хочу, щоб ви скасували контракт із цією дівчиною. Це прохання. Наш готель веде з вами багато справ. Зробіть мені ласку.

Вперше на обличчі Нівенса відбилася непевність. Майже благально він сказав:

— Для вас, Кроссе, я б з утіхою вчинив цю милість, та мені слід узгодити все з партнерами в агентстві,— на якусь мить він замовк.— Може, я домовлюся про відступне.

— Ні,— заперечив Кросс.— Зробіть мені ласку. Жодного відступного. Я хочу, щоб ви дали відповідь негайно і я міг піти й зіграти партію в Гольф.— Він помовчав.— Просто скажіть «так» чи «ні».

Така категоричність прикро вразила Клавдію, та наскільки вона помітила, Кросс ані погрожував, ані залякував. Власне, навіть здавалося, ніби він відступається від справи і втратив до неї будь-який інтерес. Але Клавдія помітила, як Нівенс зіщулився.

Нівенсова відповідь прозвучала несподівано дивно:

— Але ж це нечесно — Він кинув на Лоретту осудливий погляд, та потупила очі.

Кросс хвацько повернув бейсбольну шапку дашком на одне вухо.

— Це тільки прохання,— сказав він.— Можете мені відмовити. Все у ваших руках.

— Що ви, що ви! — поквапливо заговорив Нівенс.— Я просто не знав, що вам на цьому так залежить, що ви такі друзі.

Несподівано для Клавдії з братом сталася дивна зміна. Він нахилився і приязно напівобняв Толлі Нівенса. Обличчя потеплішало від усміху. Вродливий проноза, подумала вона. А потім сповненим удячності голосом Кросс сказав:

— Толлі, я цього ніколи не забуду. Слухайте, тут у «Ксанаду» ви маєте відтепер карт-бланш для будь-якого нового таланту, який захочете висунути на естраду, щонайменше за третьою категорією. Я навіть влаштую спеціальний вечір у вар'єте тільки з вашими виконавцями, і того вечора я хочу вас і ваших партнерів запросити повечеряти зі мною в готелі. Будь-коли телефонуйте мені, і я дам розпорядження все організувати. Безпосередньо. Згода?

Клавдія усвідомила дві речі. Що Кросс цілком свідомо продемонстрував свою владу. І що Кросс обачливо, певною мірою, компенсував Нівенсові збитки, але тільки тоді, коли притис його під ніготь, не раніше. Толлі Нівенс матиме свій бенефісний вечір, і того єдиного вечора купатиметься в сяйві власної значущості.

Крім того, Клавдія усвідомила, що Кросс дозволив їй бути свідком цієї демонстрації влади, аби показати свою любов до неї, і що ця любов має реальну силу. Вона побачила, як на його гарному обличчі, вроді якого вона заздрила з дитинства,— чуттєві губи, доладний ніс, овальний розріз очей,— усе набирало невловної твердості, неначе оберталось на античний мармур.

Клавдія звернула з Тихоокеанської автостради і наблизилась до в'їзду в Малібу. Це селище їй подобалось, будинки стояли просто на узбережжі, перед вікнами іскриться океан, вона знову побачила відбиті в далекій водній гладіні гори. Припаркувала автомобіль перед Атениним будинком.

Боз Сканнет лежав на громадському пляжі на південь від огорожі селища Малібу. Ця огорожа з простої дротяної сітки заходила з берега у воду на десять кроків. Але була перепоною тільки про людське око. Коли зайти досить далеко, її можна обплисти.

Боз проводив розвідку для наступної атаки на Атену. Сьогодні мала бути пробна вилазка, і тому він заїхав на громадський пляж, теніска і тенісні штани прикривали одяг для купання. У пляжній сумці — насправді в тенісній сумці — лежала загорнута в рушники фляга з кислотою.

Із свого місця на пляжі Боз крізь сітку огорожі міг бачити Атенин будинок. Помітив на пляжі двох приватних охоронців. При зброї. Якщо під наглядом тильний бік, то, безперечно, охороняють і фасад. Прибити охоронців він не вагався б, та не хотілося, щоб вийшло, наче якийсь навіжений перебив цілу купу народу. Це відвернуло б увагу від цілком справедливого акту знищення Атени.

Боз Сканнет скинув шорти і теніску й витягся на ковдрі, вдивляючись удалину понад пляжним піском та блакитною гладінню Тихого океану. Сонячне тепло розморило його. В голові пливли думки про Атену.

Якось в університеті професор читав лекції про есе Емерсона і запитував його слова: «Краса сама себе виправдовує». Чи справді то був Емерсон, чи справді він говорив про красу? Але ж Боз тепер думав про Атену.

Як рідко можна побачити людину, таку досконалу фізично і таку чеснотливу в усьому іншому. Отже, Боз поринув у думки про Тену. Всі називали її Теною як вона була ще незаміжня.

Замолоду він так її кохав, що й жив мов у тумані від щастя, що вона кохає його. Не міг повірити, що життя може бути таким прекрасним. Та мало-помалу все тьмяніло і загасало.

Як вона сміла бути такою прекрасною? Як вона сміла вимагати стільки любові до себе? Як вона сміла закохувати в себе таку силу людей? Хіба не знала, що це може накликати небезпеку?

І Боз задумався про себе самого. Чому його власне кохання обернулось на ненависть? Та дуже просто. Бо він знав, що не зможе володіти нею до кінця їхнього життя, що якогось дня буде змушений її втратити. Що якогось дня вона піде в ліжко з іншими чоловіками, що якогось дня зникне з його райського сну. І більше ніколи про нього не згадає.

Боз відчув, що сонце вже не гріє йому обличчя, і розплющив очі. Над ним височів велетенський, пристойно одягнений чоловік, який мав із собою розкладного стільця. Боз упізнав його. Це був Джім Лоузі, полісмен, що допитував його після того, як він хлюпнув Тені водою в обличчя.

Боз примружився в бік прибульця.

— Що за дивний збіг! Ми удвох купаємося на тому самому пляжі. Якого біса ви тут шукаєте?

Лоузі розклав стілець і вмостився на нього.

— Моя колишня дружина купила мені оцей стілець. Я допитував і арештовував стількох любителів серфінгу, то вона й подумала, що я також можу собі дозволити трошки комфорту. — Він майже лагідно згори вниз зміряв очима Боза Сканнета. — Мені саме спало на думку поставити вам кілька запитань. Перше, що ви поробляєте так близько від будинку міс Аквітан? Ви порушуєте обмежувальне розпорядження судді.

— Я на громадському пляжі, між нами огорожа, і я в купальному одязі. Хіба схоже на те, що я їй загрожую? — спитав Боз.

Лоузі зберігав на обличчі приязну усмішку.

— Гей, послухайте,— сказав він,— якби я колись женився на тій кралі, то так само не зміг би триматися на відстані він неї. А що, як я зазирну до вашої пляжної сумки?

Боз поклав сумку під голову.

— Ні,— сказав він,— хіба що маєте ордер на обшук.

Лоузі по-дружньому всміхнувся.

— Не змушуйте мене заарештувати вас,— попередив він,— або просто надавати вам чортів і відібрати сумку.

Боз обурився. Він підвівся, протяг сумку Лоузі, але потім відсмикнув її в нього з-під носа.

— Спробуйте відібрати.

Джім Лоузі отетерів. Як на нього, він іще ніколи не зустрічав когось зухвалішого за себе. За будь-яких інших обставин Лоузі витяг би палицю або пістолета й потрощив би того типа на гамуз. Але чи то пісок під ногами, чи то цілковита безстрашність Сканнета похитнули його впевненість у собі.

— Вам слід було б мене застрелити,— всміхнувся Боз,— бо я дужчий за вас, дарма що ви такий вимахали. Та якщо ви в мене стрілятимете, вам не буде чим пояснити застосування зброї.

Лоузі здивувався Сканнетовій прозірливості. Адже й справді невідомо, хто візьме верх у бійці, а от вдаватися до зброї жодної причіпки.

— Гаразд,— буркнув Лоузі, склавши свого стільця й подаючись геть. Та потім обернувся й промовив із захватом:— А ви й справді великий зух. Наразі виграш за вами. Та не давайте мені нагоди виймати зброю. Ви ж бачите, відстані до будинку я не вимірював, може, ви вже переступили зазначену в судовому розпорядженні межу.

— Не переживайте,— зареготав Боз,— такої нагоди я не дам.

Боз дивився, як Лоузі вийшов з пляжу, сів у машину й поїхав. Тільки тоді Боз запхав ковдру до пляжної сумки й повернувся до свого автомобіля. Поклав сумку в багажник, витяг ключа запалювання і сховав його під переднє сидіння. Потім знову подався на пляж, щоб таки обплисти огорожу.

Розділ 5

Атена Аквітан пнулась угору до висот кінозірки традиційним способом, що про нього широкий загал майже нічогісінько не знає. Нескінченно довгі роки пішли на навчання: уроки акторської гри, хореографії та вміння пересуватись, вокальні вправи, читання найрізноманітніших п'єс — усе те було доконечною складовою акторського мистецтва.

І, звичайно, на марудну роботу. Атена бігала по агентах і режисерах з розподілу ролей, провідувала хтивеньких режисерів та продюсерів, прихильно сприймала незграбні залицяння студійних цабе, досягаючи неабиякого поступу.

Першого року Атена заробляла на прожиток рекламними кліпами, крім того, виступала як модель, напіводягнена господиня автомобільних виставок, але до такого заробітчанства вона була змушена вдаватись лише першого року. Згодом її акторська майстерність стала скуповуватись. Вона мала коханців, які щедро обсипали її грошима й коштовностями. Дехто пропонував їй навіть шлюб. Ці любовні пригоди були коротесенькі й закінчувались подружньому.

Але робота не була ані тяжка, ані принизлива для неї, навіть тоді, коли покупець «ролс-ройса», всміхаючись, зауважив, що, певне, вона продається разом з машиною. Атена спекалася його жартом, мовляв, за неї треба викласти ще таку саму купу грошей. Атена полюбляла чоловіків, їй подобався секс, проте лише як утіха й нагорода за куди поважніші здобутки. Самі по собі чоловіки її, власне, не цікавили.

Справжнім життям Атени була акторська гра. Вона досконало знала всі потаємні закутки власної душі. Знала, що в світі на неї чигають великі небезпеки. Але акторська гра передусім. Не ті дрібні кіноролі, що дозволяли оплачувати витрати, а великі ролі у видатних п'єсах, що їх ставили місцеві театральні трупи і театр Марка Тейпера «Форум», саме вони зрештою відкрили їй шлях до значних кіноролей.

За реальне життя Атені правили зіграні ролі, світ тільки тоді набирав для неї барв, коли вона перевтілювалась у якийсь образ, коли всім серцем відчувала свою героїню, а коли її поглинав повсякденний клопіт, Атена немов пригасала. Тож навіть любовні пригоди важили для неї не більше, ніж звичайні розваги,— гра в гольф або теніс, обід у дружньому товаристві були чимсь примарним і неістотним.

Реальне життя починалось у величному, мов собор, театрі: ось накладають Грим, додають барвисту деталь до костюма, а тим часом, поки в голові пробігають слова сьогоднішньої ролі, лице відбиває пов'язані з ними емоції; потім вона вдивляється в темінь глядацької зали,— Бог нарешті явив своє обличчя,— і заклинає свою долю. Атена плакала, закохувалась, перелякано зойкала, благала прощення за свої потаємні гріхи і часом зазнавала спасенних радощів віднайденого щастя.

Атена зголодніла за славою та успіхом, бо прагнула забути своє минуле, пустити в непам'ять Боза Сканнета, їхню спільну дитину, часи, коли її зрадила краса, лукаву й дивну свекрушину зичливість.

Як і будь-який інший митець, Атена прагнула, аби світ покохав її. Вона тямила, що гарна собою, — і як не тямити, коли навколишні протуркали їй вуха, — проте знала, що їй не бракує й розуму. Тож із самого початку Атена вірила в себе. Але попервах аж ніяк не могла повірити, що має всі доконечні складники правдивої геніальності: величезну енергію і здатність зосередження. А до того ж допитливість.

По-справжньому Атена любила тільки музику та акторську гру і, щоб мати змогу зосереджуватись тільки на них, не шкодувала своєї енергії й набувала вправності та досвіду геть в усьому. Вона навчилась лагодити автомобіль, стала чудовою куховаркою, вправлялась у багатьох видах спорту. З книжок і життя вивчала мистецтво кохати, знаючи, яку воно має вагу в її обраній галузі.

Щоправда, Атені була притаманна одна вада. Вона не могла заподіяти страждань своєму ближньому, а оскільки в житті цього годі уникнути, почувалася нещасливою. Проте мала досить практичності й наполегливості, щоб забезпечити власне просування. Як касова зірка вона користалася зі своєї влади і часом була така сама непоступлива й незворушна, як і гарна. Студійні бонзи благали, щоб вона показалась у їхніх кінокартинах, чоловіки молили, аби залізти до її ліжка. Атена мала неабиякий вплив, висувала свої вимоги, сама собі обирала режисерів та зірок-партнерів. Вона безкарно могла коїти невеличкі злочини, порушувати традиції, кидати виклик пристойності та моралі, — і хто міг сказати, де тут справжня Атена? Як і кожній зірці, їй була притаманна властива незбагненність, вона була роздвоєна, і ніхто б не спромігся відокремити її реальне життя від життя, зображеного на екрані.

Та дарма, світ любив її, але цього було не досить. Атена знала, що душа її мерзенна: адже була одна істота, яка не любила її, і це завдавало їй страждань. Бо така вже натура актриси: вона буде у відчаї, якщо серед сотні позитивних рецензій трапиться одна неприхильна.

Проживши п'ять років у Лос-Анджелесі, Атена дістала свою першу роль у картині, де грала видатна кінозірка, й осягнула свій найбільший здобуток.

Стівен Столлінґс, як і всі видатні чоловіки-кінозірки, мав право вето на провідну жіночу роль у кожній своїй картині. Він побачив Атену на виставі в театрі «Форум» і визнав її талант. Ба більше, був вражений її вродою й надумав залучити її як кінозірку-партнерку до свого наступного фільму.

Атена була приголомшена і облещена. Вона збагнула, що це її великий прорив, і спершу навіть не знала, чому її вибрали. Відкрив їй очі Мело Стюарт, її агент.

Це сталося в конторі Мело, пишно оздобленій кімнаті з орієнтальними витребеньками, гаптованими золотом килимами й масивними вигідними меблями, все те осявали ліхтарі та лампи, бо гардини геть затуляли денне світло. Замість ходити на ленч Мело полюбляв пити чай по-англійському у своїй конторі, тож під час розмови брав з тарілочки й закидав у рот невеличкі канапки. З контори на ленч він виходив тільки задля справді знаменитих клієнтів.

— Ти заслужила цей прорив, — переконував Мело Атену. — Ти видатна актриса. Але ти прожила в цьому місті лише декілька років і, попри свій розум, ще не вбилась у пір'я. Тож не гнівайся, коли я розповім тобі, бо тут сталося ось що. — Мело на хвилинку замовк. — Здебільшого цього я ніколи не пояснюю, бо звичайно нема потреби.

— Але ж я така жовторота, — всміхнулась Атена.

— Ні, ти, власне, не жовторота, — заперечив Мело, — але ти така зосереджена на своєму мистецтві, що інколи не усвідомлюєш соціальних ускладнень, пов'язаних з акторським ремеслом.

— Тож розкажи мені, як я дістала роль, — здивувалась Атена.

— Мені зателефонував Столлінгсів агент, — відповів Мело, — сказав, що Столлінґс бачив тебе в Тейперовій п'єсі і приголомшений твоєю грою. Він хоче, щоб ти неодмінно взяла участь у його картині. Потім подзвонив продюсер, ми поговорили і уклали угоду. Фіксована платня, двісті тисяч доларів, ніяких засторог із твого боку, — ти матимеш на них право згодом, — і жодних обмежень на участь в інших картинах. Для тебе це вже неабищо.

— Дякую, — мовила Атена.

— По правді, цього не годилося б казати, — докинув Мело, — але Стівен має звичай нестямно закохуватись у свою зірку-партнерку. І то якнайщиріше, він украй палкий залицяльник.

— Мело, не кажи мені цього, — урвала його Атена.

— Я відчуваю, що мушу, — з ніжністю подивився на неї агент. Попервах він, звичайно такий незворушний, сам був закохався в Атену, та оскільки вона ніколи не бралася спокусити його, збагнув натяк і не виявляв своїх почуттів. Зрештою, для нього вона становила неоціненне майно, що в майбутньому принесе йому мільйони.

— То ти намагаєшся сказати, що я маю вчепитись у його маслаки, тільки-но ми будемо самі? — сухо запитала Атена. — Хіба не досить мого великого таланту?

— Аж ніяк, абсолютно не досить, — відказав Мело. — Велика актриса, хай там що, завжди велика актриса, але чи знаєш ти, як стають у кіно видатною зіркою? Коли-небудь дістається велика роль, і то найслушнішої миті. І ось тепер ця велика роль перед тобою. Її аж ніяк не можна проґавити. Невже тобі справді важко закохатись у Стівена Столлінгса? В нього закохані сто мільйонів жінок в усьому світі, чом і тобі не закохатись? Адже ти зможеш пишатися.

— Я пишаюся, — холодно мовила Атена. — А якщо я ненавиджу його, що тоді?

Мело вкинув до рота ще одного чайного бутербродика.

— Що там ненавидіти? Присягаюсь, він і справді дуже милий чоловік. Ти принаймні побався з ним, поки вони знімуть досить кадрів з тобою і вже не зможуть вирізати тебе з картини.

— А що, коли я гратиму так добре, що вони не схочуть вирізати мене? — запитала Атена.

— Як бути щирим, — зітхнув Мело, — Стівен не чекатиме так довго. Якщо ти через три дні не кохатимеш його, тебе викинуть з картини.

— Це вже сексуальні домагання, — засміялась Атена.

— У кінобізнесі сексуальних домагань не може бути, — заперечив Мело.

— Тільки-но взявшись до нього, ти одразу в тій або тій формі виставляєш свій зад на продаж.

— Я маю на увазі роль, де я повинна в нього закохатись, — пояснила Атена. — А простого злягання Стівенові не досить?

— Він може злягтися з ким завгодно, але закоханий у тебе і прагне кохання у відповідь. Поки знімуть усю картину. А тоді, — зітхнув агент, — кохання скінчиться для вас обох, бо робота не залишить вам дозвілля. — З хвилину Мело мовчав. — Тут немає нічого, що ображало б твою гідність. Така зірка, як Стівен, указує на свій інтерес. Партнер, тобто ти, погоджується або не виявляє цікавості до цієї пропозиції. Першого дня Стівен пришле тобі квіти. Другого дня після проб запросить тебе на обід для вивчення сценарію. Тут на тебе ніхто не тисне. Та, як не підеш, тебе, звичайно, виріжуть з картини. Зі збереженням усієї платні, — цього я для тебе доб'юся.

— Мело, невже ти гадаєш, ніби я не досить добра актриса, щоб мати роль, не продаючи свого тіла? — насмішкувато дорікнула Атена.

— Ні, ти чудова актриса, — відповів Мело. — Ти молода, тобі лише двадцять п'ять. Ти ще можеш чекати два або три роки, навіть чотири чи п'ять. Я абсолютно вірю в твій талант. Але дай йому шанс. Стівена любить кожен.

Усе сталося точнісінько так, як провіщав Мело Стюарт. Першого дня Атені прислано квіти. Другого дня вони всім акторським гуртом вивчали ролі. Майбутній фільм був мелодрамою, де сміх переходив у сльози, такі речі акторові даються найтяжче. Атена чудувалася майстерності Стівена Столлінґса. Він монотонно читав свою роль, не намагаючись справляти якесь враження, проте слова були живі, а змінюючи голос, він неодмінно добирав найправдивіший тон. Якусь одну сцену вони грали десятьма різними способами й припасовувались одне до одного, діяли узгоджено, немов танцюристи. «Гаразд, гаразд», — пробурмотів Стівен наприкінці й шанобливо всміхнувся, суто професійно визнаючи її талант.

Під вечір Стівен, нарешті, вдався до своїх чарів.

— Гадаю, завдяки вам це буде видатна картина, — проказав він. — А що, як зустрітись увечері й насправді відтворити кілька сцен за оцим сценарієм?

— Помовчав, а потім по-хлопчачому мило всміхнувся: — В нас сьогодні вийшла чудова гра.

— Дякую, — мовила Атена. — Коли й де?

На Стівеновім обличчі ту ж мить з'явився чемний, жартівливий острах:

— О ні, — мовив він, — вибираєте ви.

Тієї миті Атена постановила прийняти свою роль і зіграти її як справжня професіоналка. Стівен суперзірка. Вона лише початківець. Але право вибору за ним, тож її обов'язок — вибрати те, чого він хоче. Їй у вухах ще лунали слова Мело; «Ти можеш чекати два-три, а то й чотири або п'ять років». Ні, чекати вона не могла.

— То, може, ви люб'язно погодитесь завітати до мене? — запитала Атена.

— Я приготую простий обід, тож ми зможемо працювати й за столом. — Вона замовкла й додала: — О сьомій, гаразд?

Атена в усьому прагла досконалості, через те і розумом, і тілом готувалася до взаємного зваблення. Обід мав бути легкий, щоб не перешкодити ані їхній роботі, ані сексуальній вправності. Хоч Атена майже не пила, вона все ж придбала пляшечку білого вина. Страви мають засвідчити її талант куховарки, крім того, їх можна готувати, поки вони працюватимуть.

Одяг. Атена розуміла, що зваблення має бути начебто випадкове, без попередніх готувань. Але не можна й дозволити, щоб одяг відбивав усяку охоту підступатися до неї. Як актор Стівен спробує тлумачити кожну подробицю.

Отже, Атена вдягла блакитні вицвілі джинси, що принадно обтягували сідниці, бліда синява й білі цятки тканини вабили привітністю і затишком. Пояса ані-ні. Зверху Атена вбрала білу шовкову блузу з оборками, що, хоч і не відкривала западини між грудьми, дозволяла добачити їхню молочну барву на тлі засмаглого тіла. Вуха вона прикрасила невеличкими круглими кліпсами, такими ж зеленими, як очі. І все ж вона видавалася собі надто сувора, трохи стримана й скута, зоставалося місце для сумнівів. І тоді Атена додала геніальний штрих: пофарбувала нігті на ногах яскраво-червоною барвою й зустріла гостя босоніж.

Стівен Столлінґс прийшов з пляшкою чудового червоного вина, не найкращого, але доброго. Його одяг теж мав не заважати роботі. Бахматі коричневі вельветові штани, синя бавовняна сорочка, білі туфлі на гумовій підошві; темне, чорне волосся було абияк зачесане. Під пахвою стирчав сценарій із жовтими скромними закладками. Єдине, що його зраджувало, — легкий запах одеколону.

Обідали вони без усяких церемоній на кухні. Стівен якомога вихваляв наготовані страви. За їжею вони проглядали свої сценарії, порівнювали примітки, змінювали діалоги, досягаючи гладкості вислову.

Пообідавши, перейшли до вітальні, де розігрували окремі сцени, що, як здавалося після читання сценарію, могли завдати їм клопоту. Весь цей час вони тонко відчували одне одного, і це відчуття сприяло успіхові роботи.

Атена побачила, що Стівен досконало грає свою роль. До неї він ставився із професійною повагою. Тільки очі виказували, що він щиро захоплюється її красою, визнає її непересічний талант актриси, вміння опанувати матеріал. Зрештою він запитав її, чи не дуже вона втомлена, щоб грати головну любовну сцену за сценарієм кінофільму.

На той час обід був уже спокійно перетравлений. На той час вони стали близькими товаришами, як і герої майбутнього фільму. Вони грали любовну сцену, Стівен злегка цілував їй вуста, проте не обіймав. Після першого цнотливого поцілунку глибоко й щиро зазирнув їй у вічі й неперевершеним зворушеним хрипким голосом проказав: «Я хотів це зробити, тільки-но вас побачивши».

Атена спершу дивилася Стівенові у вічі, потім повела його погляд униз, лагідно нахилила йому голову й доторкнулась до неї цнотливим поцілунком. То був доконечний сигнал. Обоє були вражені щирою пристрастю, що озвалась у Стівені. А це, подумала Атена, доказ, що я кращий актор. Зате Стівен мав більше вправності. Роздягаючи Атену, гладив її, обмацував пучками, лоскотав язиком западину між стегнами, і її тіло здригалося. Не так уже й страшно, думалося їй, коли вони перейшли до спальні. Та й Стівен був напрочуд вродливий, його зворушене пристрастю класичне обличчя набуло тієї виразності, яку годі відтворити на плівці, бо у фільмі та сила почувань скидалася б на хтивість. Кохаючись на екрані, Стівен був набагато духовніший.

Атена тепер грала роль жінки, знеможеної несамовитим чуттєвим шалом. Вони досягли чудової синхронності і, знетямлені, зазнали одночасного оргазму. Виснажившись і лігши горілиць, обоє міркували, якою ця сцена видавалася б на плівці, й дійшли висновку, що для дублю вона трохи невдала. Вона не розкривала як слід героїв, не сприяла розвиткові сюжету. Їй бракувало глибинних ніжних почувань, властивих справжньому коханню або відвертій хтивості. Отже, треба спробувати ще раз.

Стівен Столлінґс закохавсь, але з ним таке траплялося часто. Атена, дарма що ця пригода певною мірою скидалась на професійне зґвалтування, була втішена таким сприятливим поворотом. Якщо не зачіпати питання про свободу волі, то, власне, ніхто не був принижений. Але ж можна стверджувати, що розумне обмеження свободи волі будь-якої людини інколи просто необхідне для її виживання.

Стівен радів, що тепер, коли знімають його новий фільм, він уполював усіх зайців. Для роботи він має пречудову партнерку. В них склалися приязні і втішні взаємини, тож не буде потреби розглядатися за сексом. Крім того, йому рідко траплялася жінка так щедро обдарована талантом і красою, як Атена, до того ж така чарівна в ліжку. І вочевидь нестямно закохана в нього, а це згодом може призвести до проблем.

Те, що сталося потім, тільки зміцнило їхнє кохання. Вони обоє вискочили з ліжка й проказали: «Що ж, берімося знову до роботи». Підібрали свої сценарії і, голі, вдосконалювали діалоги.

Атену, щоправда, прикро вразило, що Стівен натяг на себе труси. Вони були оздоблені зубчиками й мали увиразнювати його рельєфні сідниці, той задок, що правив за джерело екстазу для прихильниць. Її спантеличило й те, коли Стівен чванькувато розповів, що використовує презерватив, зроблений зумисне для нього, виготовлений компанією, яку він інвестує. Годі навіть добачити, що він одяг його на себе. Крім того, ця штука абсолютно непроникна. Стівен запитав, яка, на її думку, найкраща ринкова назва для цього виробу — «Екскалібур» чи «Король Артур». Йому більше подобався «Король Артур». Атена на хвилину замислилась, а потім відповіла з удаваною поважністю:

— Може, краще вибрати якусь політично коректнішу назву?

— Слушно, — погодився Стівен. — Їхнє виробництво обходиться так дорого, що їх слід продавати обом статям. Ми писатимемо на етикетках «Презерватив зірок». Як тобі ця назва? Зоряний презерватив.

І фільм, і їхня любовна пригода мали шалений успіх. Атена успішно видерлась на перший щабель драбини до вершин кінозірки, і кожна картина протягом дальших п'яти років покріплювала той успіх.

Любовна пригода, як і більшість любовних пригод кінозірок, теж мала успіх, але, звісно, недовгий. Стівен і Атена кохали одне одного з допомогою сценарію, але їхньому коханню були властиві кумедність і відчуженість, необхідно спричинені його славою та її честолюбством. Жодне не могло собі дозволити виявити дужче кохання, ніж партнер, і ця рівність у коханні була смертю для їхньої пристрасті. До того ж перешкоджала географія. Любовний шал загас, коли зйомки скінчилися. Атена поїхала зніматися до Індії, а Стівен — до Італії. Були, правда, телефонні дзвінки й різдвяні листівки та подарунки, ба навіть спільний екстатичний уїкенд на Гавайях. Але кіноактори вельми скидаються на лицарів Круглого столу. Прагнення слави та багатства — немов пошуки святого Грааля, і кожен має сам долати свій шлях.

Точилися й балачки навколо їхнього можливого одруження. Та це була неможлива річ. Атена втішалася пригодою, але завжди бачила її кумедний бік. Хоч як професійна актриса вона заповзялася вдавати, ніби її кохання дужче за Стівенове, їй було майже несила тамувати сміх. Стівен був такий щирий, такий досконалий як палкий і чуйний коханець, що вона б залюбки пішла в один з його фільмів.

Стівенова врода тішила, та нею годі було захоплюватись постійно. Він повсякчас уживав наркотики та алкоголь, але так добре контролював себе, що до нього не можна було присікатись. Кокаїн він уважав за прописані йому ліки, алкоголь додавав йому чару. Навіть успіх не зробив його свавільним чи примхливим.

Тож для Атени була велика несподіванка, коли Стівен запропонував їй побратися. Вона лагідно відмовила йому. Вона знала, що Стівен злягається з усім, що ворушиться, і то на знімальному майданчику, в Голлівуді й навіть у реабілітаційній клініці, коли його проблеми з наркотиками вийшли з-під контролю. Він був не той чоловік, якого вона хотіла б мати за напівпостійного супутника життя.

Стівен сприйняв Атенину відмову задовільно. Адже його пропозиція була тільки миттєвою слабкістю, породженою надміром спожитого кокаїну. Він відчув майже полегшу.

Наступні п'ять років, поки Атена топтала собі стежку до надхмарних висот кінозірки, Стівен підупадав. Він і далі ще був кумиром для своїх прихильників, надто жінок, проте йому не щастило в доборі ролей, можливо, бракувало кмітливості. Наркотики й алкоголь допровадили його до недбальства в роботі. Через Мело Стюарта Стівен попросив Атену дати йому головну чоловічу роль у фільмі «Мессаліна». Бо ж тепер ситуація змінилась. Атена дістала згоду від своєї зірки-партнера й дала Стівенові ту роль. Вона погодилася з дивного навіть для неї самої чуття вдячності, а ще й тому, що Стівен був найпридатніший для тієї ролі, проте застерегла, що спати з нею йому тепер зась.

Протягом останніх п'яти років Атені траплялися коротенькі любовні пригоди. Одна з них пов'язала її з молодим режисером Кевіном Мерріоном, єдиним сином Елі Мерріона.

Кевін Мерріон був її одноліток, але встиг уже стати ветераном кінобізнесу. Свій перший великий фільм він зробив, коли йому виповнився двадцять один рік, і той фільм став справжнісіньким хітом, переконавши режисера, що він кіногеній. Відтоді він створив три невдалі картини, і тепер лише батько вірив у творчі спроможності свого сина.

Кевін Мерріон був напрочуд гарненький, бо, зрештою, за першу дружину Елі Мерріон узяв собі одну з найвродливіших жінок, що коли-небудь приходили в кінобізнес. На жаль, погляд Кевіна застигав у камері і всі його кінопроби скінчилися невдачею. Тож стати великим митцем він міг тільки як режисер.

Атена і Кевін зустрілися, коли він запросив її на провідну роль у своєму новому фільмі. Атена слухала його з захватом, радістю і жахом. Він переконував з такою простодушністю, що годі було сумніватись у поважності його намірів.

— Це найкращий кіносценарій, який мені доводилось читати, — казав Кевін. — Як бути щирим, я вам мушу признатися, що допомагав переписувати його. Атено, ви єдина актриса, що заслуговує на цю роль. Я міг би запросити будь-яку кіноактрису, але я хочу вас, — дививсь їй у вічі Кевін, аби переконати в своїй щирості.

Атена була зачарована тим, як він вихваляє сценарій. То була розповідь про безпритульну жінку, що жила на вулиці й досягла спасіння завдяки покинутій дитині, знайденій у сміттєвому бачку, а згодом стала лідером усіх безпритульних Америки. Десь половину фільму вона мала пхати перед собою крамничного купівельного візка з усіма своїми манатками. Переживши пияцтво, наркоманію, життя надголодь, згвалтування і спробу урядовців відібрати у неї знайду, вона виставляє свою кандидатуру на посаду президента Сполучених Штатів як незалежний кандидат, але не виграє, — отаким був той сценарій.

Атенин захват насправді приховував переляк. Сценарій вимагав від неї бути безпритульною, зневіреною жінкою, тинятися серед мотлоху та руїн у старому дранті. З суто візуального боку це катастрофа. Крім того, тхне огидним сентименталізмом, рівень драматичного задуму ідіотський. Химерна, безпорадна мішанина.

— Якщо ви гратимете цю роль, я помру щасливий, — докинув Кевін.

«Цей хлопець дурний чи божевільний?» — питала себе подумки Атена. Але ж він впливовий режисер. І вочевидь щирий, це, безперечно, чоловік, що свого домагається. Атена розпачливо подивилась на Мело Стюарта, і той підбадьорливо всміхнувся. Говорити їй було просто несила.

— Чудово, прегарний задум, — похвалив Мело. — Класичний. Злет і падіння. Падіння і злет. Драма в усій своїй голій сутності. Але, Кевіне, ти знаєш, як важливо для Атени після її прориву правильно добирати наступні фільми? Дай нам почитати сценарій, і ми знову зустрінемось із тобою.

— Гаразд, — кивнув Кевін і дав кожному примірник сценарію. — Я певен, він вам сподобається.

Мело повів Атену до невеличкого тайського ресторану на Мелроуз. Вони замовили страви й почали гортати сценарій.

— Я скорше втоплюся, — промовила Атена. — Кевін що, недоумок?

— Ти ще досі не розумієш кінобізнесу, — відповів Мело. — Кевін якраз тямковитий. Просто він узявся за те, що йому не під силу. Я бачив ще гірші сценарії.

— Де? Коли? — запитала Атена.

— Я не можу відмовити йому прямо, — провадив далі Мело. — Ти досить велика зірка, щоб сказати йому «ні», але не досить велика, щоб наживати непотрібних ворогів.

— Елі Мерріон надто тямущий і не підтримає сина в роботі над цим сценарієм, — заперечила Атена. — Він мусить знати, яке це жахіття.

— Атож, — погодився Мело. — Він навіть жартує, каже, що має сина, який провалює комерційні картини, і доньку, що ставить поважні фільми, які не дають прибутку. Проте Елі хоче зробити своїх дітей щасливими. А ми не дамо йому, приміром, скажемо цій картині «ні». Але тут є підводний камінь. Компанія «Лоддстоун» купила права на великий роман, де є для тебе грандіозна роль. Відмовивши Кевінові, ти не матимеш цієї другої ролі.

— Цього разу я зачекаю, — стенула плечима Атена.

— А чом не взяти зразу обидві ролі? Застерігши, щоб знімали спершу роман? А тоді ми вже доберемо способу відкрутитися від Кевінової стрічки.

— І це означає не наживати ворогів? — усміхнулась Атена.

— Перша картина матиме величезний успіх, тож на те не треба зважати. Тоді ти зможеш собі дозволити заводити й ворогів.

— А ти певен, що згодом мені вдасться відкрутитись від Кевінової картини? — запитала Атена.

— Якщо я не врятую тебе, то проженеш мене, — мовив Мело. Адже він уже розмовляв з Елі Мерріоном, що не міг прямо сказати «ні» своєму синові і схилився до цього способу вибратися з халепи. Елі хотів, щоб роль негідників припала Мело та Атені. Мело було байдуже. Адже кожен кіноагент часом змушений обертатись на такого негідника.

Усе йшло добре. Перша частина, фільм, знятий за романом, зробив Атену абсолютною, недосяжною зіркою. Але, на жаль, дальші події змусили її дотримуватися цноти.

Неважко було передбачити, що під час удаваних готувань до роботи над Кевіновим фільмом, який не збиралися знімати, режисер закохається в Атену. Як на режисера, Кевін Мерріон був більш-менш простодушний молодик і впадав за Атеною з безсоромною відвертістю та запалом. Саме його завзяття й виразне усвідомлення свого соціального становища найдужче приваблювали в ньому. Одного вечора в хвилину слабкості, посиленої почуттям провини, буцімто вона зраджує картину, Атена пустила Кевіна в своє ліжко. Їм повелося добре, і Кевін став наполягати на шлюбі.

Тим часом Атена і Мело переконали Клавдію Де Лену переписати сценарій. Та переробила його на фарс, і Кевін здихався її. Він так розлютився, що став занудою.

Атені ця любовна приключка була дуже вигідна, вона чудово узгоджувалася з її виробничим графіком. А Кевінове завзяття в ліжку було вкрай миле. Його наполягання на шлюбі навіть без дошлюбної угоди лестили їй, бо Кевін мав успадкувати колись студію «Лоддстоун».

Та якось уночі, наслухавшись нескінченних Кевінових балачок про фільми, які вони робитимуть разом, Атена, коли їй мов шпигнуло в голову, раптом збагнула: вона скорше руки на себе накладе, ніж слухатиме цього бевзя бодай на хвилину довше. Її, як і багатьох добрих, доведених до нестями людей, прорвало до самого кінця. Знаючи, що потім дорікатиме собі, вона виповіла Кевінові всю свою душу. Сказала, що не тільки не вийде за нього заміж, а навіть не спатиме з ним більше і не зніматиметься в його кіно.

Кевін був приголомшений.

— У нас є контракт, — пробелькотів він, — і ми мусимо дотримуватися його. Ти зраджуєш мене геть в усьому.

— Знаю, — відрубала Атена. — Звернися до Мело.

Атена була невдоволена собою. Звісно, Кевін мав слушність, але їй видалося цікавим, що він дужче переймався своїми фільмами, ніж коханням до неї..

Саме після цієї пригоди, коли її кінокар'єра була вже забезпечена, Атена втратила цікавість до чоловіків і зажила цнотливо. Вона мала тепер поважніший клопіт, і на чоловіче кохання вже не зоставалося місця.

Атена Аквітан і Клавдія Де Лена щиро заприязнилися тільки тому, що Клавдія наполегливо підтримувала дружбу з жінками, які їй подобались. Уперше вона здибалась з Атеною, переписуючи сценарій одного з її ранніх фільмів, коли Атена ще не була великою зіркою.

Атена наполягла на тому, щоб і самій брати участь в роботі над сценарієм, і, хоча така допомога для сценариста — звичайно страшний суд, виявилась дуже тямковита й стала у великій пригоді. Її інстинктивне розуміння героїв та сюжету завжди було непомильне, в неї майже ніколи не проступали егоїстичні міркування. Адже Атені вистачало глузду розуміти: що сильніші характери навколо, то дужчих зусиль доведеться докладати їй як актрисі.

Жінки часто працювали в Атениному домі в Малібу, і саме там вони з'ясували, що між ними багато спільного. Обидві полюбляли спорт: добре плавали, чудово грали в гольф, не мали рівні на тенісному корті. Граючи в парі, вони перемагали не одну чоловічу пару на тенісних кортах містечка Малібу-Біч. Тож, коли й зняли той фільм, Атена і Клавдія не поривали дружби.

Клавдія розповіла Атені про себе геть усе. Атена Клавдії небагато. Отака була дружба. Клавдія бачила це, але не зважала. Клавдія розповіла про свою приключку зі Стівом Столлінґсом. Атена втішено реготала, й жінки порівняли свої спостереження. Вони дійшли згоди: так, Стів цікавущий чоловік, неперевершений у ліжку. І талановитий, напрочуд обдарований актор, справді милий і ґречний.

— Він майже такий самий гарний, як ти, — сказала Клавдія, що великодушно захоплювалась красою навколишніх.

Атена, здавалось, не чула її слів. То була звичка: прикидатись глухою, коли хто згадував за її красу.

— Тоді, може, він кращий актор? — присікалась Атена.

— О ні, ти справді велика актриса, — мовила Клавдія. А потім, аби спровокувати подругу на відвертість, докинула: — Але він трохи щасливіший за тебе.

— Невже? — здивувалась Атена. — А проте... Та колись він однаково скуштує тяжчого лиха, ніж я за все своє життя.

— Авжеж, — кивнула Клавдія, — кокаїн і пияцтво доконають його. Під старість йому доведеться сутужно. Але він недурний, можливо, пристосується.

— Я б нізащо не хотіла стати такою, як він на старість, — здригнулась Атена. — І не буду такою.

— Ох, ти ж моя героїня! — всміхнулася Клавдія. — Але процесів старіння й тобі не подолати. Я знаю, що ти не пиячиш, не п'єш і навіть дурниць не коїш, проте твої таємниці допечуть тобі.

— Мої таємниці стануть мені за спасіння, — засміялась Атена. — Крім того, вони такі банальні, що про них не варто й балакати. Ми, кінозірки, потребуємо своїх таємниць.

Щосуботи вранці, коли не було роботи, Атена й Клавдія вибиралися до крамниць на Родео-драйв. Клавдія завжди дивувалася вмінню Атени замаскуватися так, що її годі було впізнати чи то прихильникам, чи то продавцям у крамницях. Вона вдягала чорну перуку і бахмате вбрання, щоб приховати фігуру. Так змінювала макіяж, що її нижня щелепа видавалася грубіла, вуста повніші, але найцікавіше полягало в тому, що Атена спромагалася немов змінити всі риси свого обличчя. До того ж контактні лінзи ховали її ясні зелені очі, надаючи їм пересічного брунатного відтінку. Навіть у голосі з'являлася м'яка південна тягучість.

Купуючи що-небудь, Атена користалась однією з Клавдіїних кредитних карток, а потім повертала їй гроші чеком, коли вони сідали за пізній ленч. Як добре відпочити в ресторані, де ніхто не здогадується, хто ти, бо, як жартувала Клавдія, сценариста ще ніколи не впізнавали.

Двічі на місяць Клавдія проводила весь уїкенд з Атеною в її домі в Малібу-Біч, де вони плавали й грали в теніс. Клавдія дала прочитати Атені другий варіант сценарію «Мессаліни», і Атена попросила головну роль, немов і не була провідною зіркою, немов не Клавдія мала просити її про участь у кінофільмі.

Отже, коли Клавдія приїхала в Малібу, щоб переконати Атену повернутися до роботи над стрічкою, вона мала певні сподівання на успіх. Бо, зрештою, Атена зруйнує не тільки свою кар'єру, а й зашкодить Клавдії.

Перше, що похитнуло Клавдіїну впевненість, — пильна сторожа навколо Атениного будинку на додачу до звичайних охоронців біля брами акторської колонії в Малібу. Два чоловіки в одностроях Тихоокеанської компанії охорони та нагляду стовбичили біля брами перед будинком. Ще два охороняли зсередини просторий сад. Коли мала ключниця, родом десь із Південної Америки, завела Клавдію до кімнати, де вікна дивились на океан, та добачила ще двох охоронців на пляжі. Кожен мав палицю й кобуру на поясі.

Вітаючись, Атена міцно обняла Клавдію.

— Мені не вистачатиме тебе, — проказала вона. — Через тиждень я їду звідси.

— Чого ти так нетямишся? — запитала Клавдія. — Невже ти дозволиш якомусь дурному гевалові занапастити все твоє життя? І моє на додачу. Я не вірю, що ти така полохлива. Послухай, я сьогодні переночую в тебе, а завтра ми дістанемо дозвіл мати зброю й почнемо тренуватися. За кілька днів з нас будуть уже снайпери.

— У тобі озвалась мафіозна кров, — засміялась Атена, знов обнявши подругу: та вже розповідала їй про Клерікуціо й свого батька.

Жінки приготували коктейлі й посідали в м'які фотелі, задивившись на океан: здавалося, перед ними неозорий синьо-зелений морський пейзаж.

— Ти не відговориш мене, і я нічого не вигадую, — сказала Атена. — А зараз я розповім тобі таємницю, яку ти хотіла знати, і тобі вільно переказати все студії; тоді, можливо, ви все зрозумієте.

Тож Атена розказала Клавдії про свій шлюб, про садизм і жорстокість Боза Сканнета, про те, як він зумисне принижував її, про свою втечу від нього...

Видющим розумом літератора Клавдія збагнула, що Атениній оповіді чогось бракує, що актриса зумисне не згадує важливих подробиць.

— Що сталося з дитиною? — запитала вона.

Риси Атениного обличчя враз обернулися на машкару кінозірки:

— Зараз я не можу розповісти тобі більше, власне, те, що я маю дитину, оця моя розповідь про неї, має зостатися таємницею. Цього аж ніяк не треба переказувати студії. Тут я вже покладаюся на тебе.

Клавдія знала, що на Атену даремно було б тиснути.

— Але чому ти покидаєш картину? — спитала вона перегодом. — Тебе ж захищатимуть. А тоді вже зникай собі.

— Ні, — відказала Атена. — Студія захищатиме мене, тільки поки зніматимуть картину. Та пуття з того захисту небагато. Я знаю Боза, його ніщо не зупинить. Навіть зоставшись, мені не вдасться закінчити картини.

Тієї миті вони обидві помітили чоловіка в плавках, що виходив з води й прямував до будинку. Охоронці перейняли його. Один з них засюрчав у свисток, і з саду вибігло ще двоє охоронців. Побачивши, що проти нього аж четверо, чоловік у плавках, здається, позадкував.

Атена, вочевидь стривожена, підвелася.

— Це Боз, — тихо сказала вона Клавдії. — Він прийшов сюди, аби налякати мене. Замилює очі, насправді він готує щось інше. — Атена вийшла на плаский дах і подивилась униз на гурт чоловіків. Ззаду до неї підступила Клавдія.

Боз Сканнет, примруживши очі, поглядав на них, його смагляве обличчя осявало сонце, дебеле тіло в плавках видавалося страхітливим.

— Привіт, Атено, може, ти запросиш мене чогось випити? — посміхнувся він.

— Запросила б, якби мала отруту, — чарівно всміхнулась Атена. — Ти порушив розпорядження суду, я можу запроторити тебе до в'язниці.

— Ні, не можеш, — заперечив Боз. — Ми надто тісно пов'язані, ми маємо спільні таємниці. — Від Боза, дарма що він посміхався, наче аж віяло люттю.

Клавдія пригадала чоловіків, що ходили на свята до Клерікуціо в Дестамі.

— Він обплив навколо огорожі, — заговорив один охоронець, — добувся з громадського пляжу. Певне, там у нього машина. Чи, може, заарештувати його?

— Ні, — звеліла Атена, — відведіть його до авто. Й перекажіть агентству, що я потребую ще чотирьох охоронців навколо будинку.

Боз і далі задирав угору обличчя, його тіло скидалось на прикипілу до піску величезну статую. «Бувай, Атено», — промовив він, охоронці повели його геть.

— Він страшний, — протягнула Клавдія. — Можливо, ти маєш слушність. Такого зупинити можна тільки гарматами.

— Я зателефоную тобі, як відлітатиму, — сказала Атена мов на сцені. — Ми ще зможемо пообідати вдвох востаннє.

Клавдія мало не плакала. Боз і справді налякав її, нагадав їй її рідного батька.

— Я збираюся летіти до Лас-Веґаса й навідаю свого брата Кросса. То чоловік тямущий і має широкі знайомства. Я певна, він може зарадити. Тож нікуди не їдь, поки я повернуся.

— З якої речі йому зараджувати? — здивувалась Атена. — І як йому пощастить це зробити? Він що, мафіозі?

— Та ні ж бо, — обурилась Клавдія. — А зарадить, тому що любить мене.

— В її голосі забриніла гордість. — Я єдина, кого він справді любить, окрім батька.

— Твій брат видається мені трохи підозрілим, — несхвально подивилась Атена на Клавдію. — Ти надто простодушна для жінки, що працює в кінобізнесі. І, до речі, як ти можеш спати з такою силою чоловіків? Ти ж не актриса, і я не думаю, що ти козир-дівка.

— Тут немає жодної таємниці, — відповіла Клавдія. — А чому чоловіки злягаються з такою силою жінок? — Вона пригорнула Атену. — Я лечу до Лас-Веґаса. Не їдь, поки я повернуся.

Цієї ночі Атена сиділа на покрівлі й дивилась на океан, чорний під безмісячним небом. Перебирала свої плани і з ніжністю думала про Клавдію. Дивно, що вона не годна роздивитись, що за штучка отой її брат, але така вже любов.

Коли пополудні цього самого дня Клавдія зустрілась із Скіппі Дієром і розповіла йому про Атену, якусь хвилину обоє сиділи мовчки.

— Дещо вона казала й раніше, — озвався нарешті Дієр. — Я ходив до Боза Сканнета й намагався відкупитись від нього. Він відмовився й застеріг, що, коли ми вдамося до викрутнів, вибовкає газетам те, що зруйнує нас. Атена, мовляв, уколошкала їхню дитину.

— Це неправда, — бухнула гнівом Клавдія. — Будь-хто, знаючи Атену, скаже, що вона не могла такого скоїти.

— Атож, — притакнув Дієр, — але ж ми не знали Атени, коли їй було двадцять років.

— І ти тієї ж, — дорікнула Клавдія. — Гаразд, я лечу до Лас-Веґаса і побачуся з братом. У нього більше кебети й більше духу, ніж у будь-кого з вас. Він уже знайде якусь поправу.

— Не думаю, що він зможе настрашити Боза Сканнета, — проказав Дієр.

— У цьому ми вже переконались. — Аж тут перед ним замаячіла інша можливість. Він уже трохи чув про Кросса. Кросс, здається, подавався в кінобізнес і вже вкладав гроші в шість Дієрових картин, утративши їх геть усі, тож не такий він проноза. Точилися балачки, ніби Кросс «пов'язаний», ніби має якийсь вплив серед мафії. Але, гадав Дієр, з мафією пов'язані геть усі. Від цього люди не стають небезпечніші. Він сумнівався, що Кросс зможе дати їм раду з Бозом Сканнетом. Але продюсер завжди слухає, надто продюсер, що робить фільми, які не дають прибутку. Адже завжди на руку мати невибагливих партнерів, що не контролюють виробництва картини та фінанси.

Скіппі Дієр замислився, потім обернувся до Клавдії:

— Я поїду з тобою.

Клавдія Де Лена любила Скіппі Дієра, дарма що одного разу він надурив її на півмільйона доларів. Вона любила Скіппі за його вади, за його розмаїту розбещеність, за дух товариськості, що наче витав навколо нього,— риси, неоціненні для продюсера.

Багато років тому вони спільно працювали над картиною й заприязнилися. Навіть тоді Дієр був одним з найталановитіших і найцікавіших продюсерів Голлівуду. Одного разу на знімальному майданчику зірка-актор став вихвалятися, що переспав із дружиною Дієра, і той, стоячи на виступі декорацій і прослухавши три оповідки про себе, стрибнув на голову зірки, зламав йому плече, а потім розтрощив носа, щосили вгативши правою.

Клавдія зберігала інші спогади. Ось вони вдвох спускаються вниз Родео-драйв, і Клавдія побачила у вітрині блузку. То була найгарніша блузка з усіх, які їй доводилось бачити. Вона була біла з майже невидними зеленими смужками, ніжними, немов їх малював сам Моне. Крамниця належала до тих, де потрібно спершу домовитись про відвідини, щоб вас пустили всередину, неначе її власник був знаменитий лікар. Але хіба це клопіт? Скіппі Дієр був близький приятель власника, а заразом — великий друг студійних цабе, голів великих корпорацій, керівників держав усього Західного світу.

Коли вони зайшли до крамниці, продавець сказав їм, що блузка коштує п'ятсот доларів. Клавдія відсахнулась і сплеснула руками:

— П'ятсот доларів за одну блузку? — перепитала вона. — Ви глузуєте з мене.

Тут уже продавця приголомшило Клавдіїне нахабство:

— Вона пошита з найтоншої тканини, — пояснював він, — це ручна робота... А такої зеленої барви не має жодна інша тканина в усьому світі. Ціна цілком поміркована.

Дієр усміхався.

— Не купуй її, Клавдіє, — відраджував він. — Ти знаєш, скільки доведеться платити за її прання? Принаймні тридцять баксів. Щоразу, як одягнеш, тридцять баксів. Та з нею треба панькатись, як з малою дитиною. Аби не ляпнути стравою, і в ній не можна курити. Бо як пропалиш дірку, — овва, прощавай, п'ять сотень!

— Скажіть, — усміхнулася продавцеві Клавдія, — а мені подарують що-небудь, якщо я придбаю цю блузку?

Продавець, дуже ошатно вбраний чоловік, мало не порснув сльозами й проказав:

— Будь ласка, вийдіть.

Скіппі й Клавдія вийшли з крамниці.

— Де ж іще продавець може виставити клієнта? — сміючись, запитала Клавдія.

— Не забувай, це Родео-драйв, — нагадав їй Скіппі. — Будь щаслива, що тебе взагалі впустили.

Наступного дня, коли Клавдія прийшла на роботу до студії, на її столі видніла подарункова коробка. Там лежало дванадцять блузок і записка від Скіппі Дієра: «Не вдягати, аж поки дадуть Оскара».

Клавдія знала, що продавець із крамниці та Скіппі Дієр набрехали їй. Згодом вона бачила ті самі чарівні зелені смужки на жіночій сукні й на спеціальній стодоларовій тенісній хустині.

Картина, над якою вони тоді працювали, була нікчемним фільмом про кохання, що міг дочекатись академічної відзнаки з таким самим успіхом, як Дієр — членства у Верховному суді, проте Клавдія розчулилась.

А потім настав день, коли картина, яку вони знімали, сягнула магічної позначки в сто мільйонів доларів загального прибутку, і Клавдія подумала, що забагатіє. Скіппі Дієр запросив її на святковий обід і пирхав на всі боки добрим гумором. «Це щасливий для мене день, — нахвалявся він. — Картина потягла за сто мільйонів, секретар Боббі Бенца запропонував мені поважну роботу, а вчора вночі загинула в автокатастрофі моя колишня дружина».

Ще два продюсери, що обідали з ними, гидливо скривились, а Клавдії здалося, ніби Дієр жартує. Та Дієр раптом заговорив до продюсерів:

— Бачу, ви аж зелені од заздрощів. Я заощаджу п'ятсот тисяч доларів у рік на аліментах, а двійко моїх дітей успадкують її статки, право порядкувати майном, яке дісталося їй від мене, тож, хай там як, мені вже не треба утримувати їх.

Клавдія враз похнюпилась, але Дієр заспокоїв її:

— Я чесний, і сказав лише те, про що думає кожен чоловік, хоча ніколи не висловлює тих думок.

Скіппі Дієр дорогою ціною пробив собі шлях у кінобізнес. Син столяра, він допомагав своєму батькові обладнувати будинки голлівудських кінозірок. В одній із тих ситуацій, які можливі тільки в Голлівуді, він став коханцем кінозірки середніх літ, що згодом прилаштувала його учнем у контору свого агента,— то була своєрідна прелюдія, аби спекатися хлопця.

Скіппі напружено працював, учився опановувати свою гордовиту натуру. Й передусім дізнававсь, як хухати на талант. Як припрошувати нових, обдарованих режисерів, уласкавлювати молодесеньких зірочок, ж ставати другом і наставником брехливих писак. Він кпив із власної поведінки, покликаючись на великого ренесансного кардинала, що обстоював справу папи Борджія перед королем Франції. Коли король оголив зад і став випорожнюватись, показуючи свою зневагу до папи, кардинал вигукнув: «Ох, янгольський задочок!» — і підбіг поцілувати його.

Дієр засвоїв і доконечні технічні засоби. Він опанував мистецтво переговорів, же спрощено називав «Проси геть усього». Він став ерудований, навчився розпізнавати романи, з яких могли вийти добрі кінофільми. Він примічав акторські таланти. Ретельно студіював усі подробиці виробництва й різні способи красти гроші з бюджету кінокартини. Скіппі досяг успіху ж продюсер, бо спромагався перевести на екран лише 50% сценарію і 70% кошторисних грошей.

Скіппі стало у великій пригоді те, що він полюбляв читати й міг писати сценарії. Звісно, не на чистому аркуші паперу, але він вправно викреслював сцени й переписував діалоги, міг справді створити той або той фрагмент розвитку дії, невеличкі епізоди, що часом були просто блискучі, хоча задля них навряд чи варто було б знімати картину. А сам він пишався тим, що допомагало його картинам досягати фінансового успіху: він умів напрочуд ефектно закінчити фільм, фінал майже завжди був перемогою, тріумфом добра над злом, а якщо такий кінець не годився — поразка була пом'якшена, не залишала скривджених. Його справжнім шедевром був фінал фільму, де йшлося про ядерний вибух у Нью-Йорку, всі герої стали кращі й досконаліші, пройнявшись любов'ю до своїх ближніх, навіть той, що влаштував вибух. Задля такого кінця Скіппі мусив додатково найняти ще п'ятьох авторів.

Усе це мало б для нього ж продюсера невелику вагу, якби він не був проноза у фінансах. Він здобував інвестиційні гроші немов з повітря. Багатії просто липли до Дієра, шукаючи його товариства, немов жінки, що чіплялися йому за руки. Кінозіркам і режисерам подобалось, як він відверто й непристойно втішався принадами життя. Він мов чарами витягував зі студій гроші на купівлю авторських прав і збагнув, що дехто зі студійних бонз дасть йому зелене світло на картину за величезні хабарі. Його різдвяні списки вітань і подарунків були безкінечні, він ушановував зірок, критиків з газет та часописів і навіть високих урядовців, відповідальних за підтримку закону. Він усіх називав дорогими друзями, а коли вони ставали йому непотрібні, викреслював їх зі списку подарунків, проте ніколи не викреслював зі списку вітань.

Однією з передумов успішного продюсерства було володіння власністю. До неї могли належати й невідомі романи, що не мали успіху серед публіки, проте містили те, з чим можна конкретно звертатися до студії. Дієр, не беручи безпосередніх зобов'язань, купував права на них на п'ятирічний термін і щороку виплачував за кожен п'ятсот доларів. Або ж брав сценарій і працював над ним разом з автором, аж поки виходило те, що могла придбати студія. То була справді несвітська робота: адже автори такі тендітні. «Тендітний» — цим словом Скіппі полюбляв обзивати всіх, кого вважав за придурка. Надто пасувало це слово кінозіркам-жінкам.

Одним з найплідніших і найприємніших зв'язків Дієра була дружба з Клавдією Де Леною. Він справді любив цю дівчину і прагнув передати їй усі тонкощі ремесла. Вони три місяці працювали вдвох над сценарієм. Разом ходили обідати, грали в Гольф (Дієр був вражений, коли Клавдія виграла), навідували стадіон в Санта-Аніті, плавали в басейні Скіппі Дієра з секретарками в купальних костюмах, що записували його слова. На один уїкенд Клавдія навіть привезла Дієра до Лас-Веґаса, де в готелі «Ксанаду» він бачився з її братом Кроссом. Інколи Скіппі й Клавдія вкладалися в одне ліжко, так було зручно їм обом.

Картина мала великий касовий успіх, і Клавдія гадала, що зрештою вона заробить чимало грошей. Їй належав відсоток від відсотків Скіппі Дієра, а вона знала, що він завжди бере «гору», бо саме так Скіппі полюбляв називати відсотки з загального прибутку. Проте Клавдія не знала, що Дієр по-різному нараховує відсотки, одні з загального прибутку, інші з чистого. Тож остаточний пай Клавдії був відсотком від чистого прибутку Скіппі Дієра і, дарма що картина дала сто мільйонів доларів, становив жалюгідну суму. Студійна бухгалтерія, Дієрові відсотки з загального прибутку і собівартість картини дуже легко зводили чистий прибуток нанівець.

Клавдія позивалася до суду, й Скіппі Дієр замирився з нею за невеличку суму, щоб зберегти їхню дружбу. Коли Клавдія дорікала йому, він відмовив: «Це й нітрохи не пов'язане з нашими взаєминами, нехай тут розбираються наші адвокати».

Скіппі часто приказував: «Колись я був людиною, а потім одружився». Ба більше, він щиро закохався. Він виправдовувався власною молодістю і тим, що ще тоді гострим оком добачив у нареченій талановиту актрису. Тут він не помилявся, проте Крісті, його дружина, втрачала на плівці той магічний чар, що створює кінозірку. Найвищим її досягненням були третьорядні жіночі ролі.

Але Дієр справді кохав її. Набувши впливу в кіноіндустрії, він пнувся зі шкури, аби обернути Крісті на зірку. Він заручився прихильністю решти продюсерів, режисерів, студійних бонз і домагався для неї великих ролей. У кількох картинах вона грала навіть другу жіночу роль. Але, старіючи, Крісті працювала дедалі менше. Подружжя мало двійко дітей, та Крісті тільки тяжко журилася, і її смуток забирав чималеньку частку робочого часу Дієра.

Скіппі Дієр, як і всі успішні продюсери, був страшенно переобтяжений роботою. Він гасав по всьому світу, наглядаючи за своїми картинами, здобуваючи гроші, купуючи авторські права. Спілкуючись із багатьма вродливими й чарівними жінками й потребуючи товариства, він часто заводив романтичні зв'язки і щиро втішався ними, проте й далі кохав свою дружину.

Одного дня дівчина з відділу купівлі авторських прав принесла Скіппі сценарій, що, на її думку, був найпридатніший для Крісті, там є справжня роль для кінозірки і ця роль цілком відповідає талантові Крісті. То була похмура картина: жінка вбиває свого чоловіка через кохання до молодого поета, а потім має стишити горе своїх дітей і відвернути підозри чоловікової рідні. Далі, звичайно, покута і спасіння. Вся та оповідь — огидна нісенітниця, але могла мати успіх.

Перед Скіппі постало дві проблеми: переконати студію зняти фільм, а потім переконати її віддати головну роль Крісті.

Скіппі використав усі свої зв'язки, пустив усі гроші на хабарі та підплату. Переконав провідного актора взяти роль, із якою впорався б і пересічний актор, і поставив режисером Діту Томмі. Все діялось, мов у казці. Крісті грала неперевершено, Дієр знімав неперевершено, тобто 90% бюджету кінокартини справді перейшло на екран.

Поки готували той фільм, Дієр ніколи не зраджував дружину, окрім ночі, яку провів у Лондоні, опікуючись продажем картини, але не втримався тільки тому, що англійська дівчина була така тонка, аж прозора, що йому закортіло дізнатися, на що ж вона здатна.

Тож пощастило. Фільм мав комерційний успіх, Скіппі досяг більшого, потай підплачуючи, ніж якби діяв чесно, і Крісті дістала Оскара як найкраща актриса.

І, як згодом Скіппі розповідав Клавдії, саме тут мало скінчитися кіно: далі вже безхмарне майбутнє. Але тепер його дружина набралася самоповаги, відчула свою справжню вартість. За доказ правило те, що вона обернулась на зірку-посередницю, тепер їй слали посланцями сценарії з ролями для гарненьких, чарівних плівкових героїнь. Дієр радив їй шукати чогось придатнішого для себе, наступна картина буде вирішальна. Він ніколи не переймався вірністю Крісті й навіть визнав за нею право заводити коханців, коли фільм знімають десь на виїзді. Але нині, через кілька місяців після Оскара, коли перед Крісті схилялося все містечко, коли її запрошували на всі вечірки у високому товаристві, а її прізвище з'являлось на шпальтах усіх газет, тільки-но йшлося про кіно, коли навколо неї увивалися молоді актори, прагнучи дістати собі роль, вона раптом розквітла свіжою, юною жіночістю. Вона не криючись ходила на побачення з акторами, років на п'ятнадцять молодшими за неї. На те звернули увагу балакучі газетярі, феміністки з їхнього гурту вітали Крісті.

Скіппі Дієра те все начебто не зачіпало. Він чудово розумів ситуацію. Зрештою, чому він сам спить з молодими жінками? Чого ж відмовляти в такій самій утісі своїй дружині? Але в такому разі навіщо йому й далі вдаватися до незвичайних зусиль і сприяти її кар'єрі? Надто після того, як вона й справді попросила в нього роль для одного зі своїх молодих коханців. Скіппі перестав шукати для неї сценарії, припинив оступатися за неї перед рештою продюсерів, режисерами та студійними бонзами. А вони, всі зрілі чоловіки, вірні чоловічому братерству, сприйняли його образу за свою й відтоді не приділяли Крісті особливої уваги.

Крісті знялась як зірка ще в двох фільмах, і обидва скінчилися провалом, бо вона вибрала собі негодящі ролі. Отак вона змарнувала професійний кредит, забезпечений їй академічною відзнакою. Через три роки вона знову грала третьорядні ролі.

На той час вона закохалася в молодика, що хотів стати продюсером і таки справді мав багато спільного з її чоловіком, проте потребував грошей. Тож Крісті подала позов про розлучення, виграла право користатися великою часткою майна і п'ятсот тисяч доларів щорічних аліментів. Її адвокати нічого не дізналися про європейські активи Скіппі, тож він і Крісті розсталися друзями. А тепер, коли збігло сім років, вона загинула в автомобільній катастрофі. До цього часу вона, хоч і зоставшись у списку різдвяних привітань, уже перебралась до славетного списку «Життя надто коротке», тобто Скіппі не відповідав на її телефонні дзвінки.

Отже, кохання Клавдії Де Лени до Скіппі було своєрідним збоченням. Вона кохала його за те, що він усім показує своє справжнє єство, за те, що нітрохи не приховує власного егоїзму, за те, що може дивитись тобі у вічі й називати тебе своїм другом, дарма що ти добре знаєш: він нездатен на справді дружній учинок. То був милий, завзятий лицемір. Крім того, Дієр умів переконувати. На думку Клавдії, Скіппі — єдиний чоловік, що міг дорівнятися розумом до її брата Кросса. Найближчим літаком Скіппі й Клавдія вилетіли до Лас-Вегаса.