Пісня Алабами

Вояцький баль

Наше сонне містечко зненацька наповнили тисячі парубків, переважно з убогих родин, їх відірвали від власних плантацій, ферм і крамниць і призвали з усіх наших південних штатів, тоді як їхні офіцери, котрим щойно присвоїли звання у військових училищах, походили з Півночі, з Великих озер і прерій (відколи скінчилася Громадянська війна, у містечку ще ніколи не було стільки янкі, казала моя матінка).

Такі молоді, такі хоробрі, ті сміхотливі вояки відразу зчинили в нас неабиякий галас і розсипалися вулицями, неначе зграї птахів із блакитним, сірим або зеленим пір'ям, декотрі були зі сріблястими або золотавими чубчиками, у декого були зірки за хоробрість чи строкаті орденські планки, — та всі ті птахи, і рядові, й офіцери, і сепаратисти, й аболіціоністи, що нарешті об'єдналися, якщо не помирилися, незабаром мали вирушити в далеку дорогу через океан до старої Європи, якою ми ще не марили у снах, та це був континент, який викликав у нас підсвідому тривогу, був невідомістю, що змушувала складати голову на чужій війні.

Та хоч і боялися вони, проте цього не показували. На вулицях, на летовищах, що були розкидані довкола містечка, у військових таборах відбувалися балі. (Авжеж, цікава річ, та тільки пояснити це було неможливо: жодне місто масштабів Монтгомері не було оточене такою кількістю аеродромів. І ось наше кумедне містечко призначили розсадником для хлопчаків, які мали піти в бій, — «у вогонь», казали вони, «на діло».)

Ще й досі вчувається мені їхній завзятий галас: гордовитий тупіт їхньої ходи, їхні загонисті вигуки, дзенькіт їхніх келихів, наче ті двадцять тисяч хлопчаків становили одне велетенське тіло, наче вони стали титаном із гарячковим пульсом, де в жилах нуртує адреналін і шалено скипає життєва снага. Враження було таке, ніби неминуча небезпека і певність тих, що поруч, так само приголомшених та несамовитих, так само смертних, як і вони самі, робили цих молодиків ще більшими шибениками та дітлахами й додавало їм ейфорії.

Хтозна, як ставилися вони до нас, південних красунь: може, ми здавалися їм бджолами, що набридливо дзижчать у вухах, може, кліткою з колібрі чи галасливими папужками. Єдине, задля чого ми жили, чого ми чекали щодня, уставши з ліжка, був новий міський баль, а такі щасливі дівчата, як я ото, котрих батьки не тримали замкненими у хаті, — гулянки у «Кантрі-клубі» чи в офіцерському клубі в Шерідані.

Звісно ж, батько намагався зачинити мене вдома, поки в містечку було те військо. Цей блідий і ніяковий службовець, який суворо дотримувався законів і вкладався спати разом із курми, звісно ж, уважав усе те вояцтво стадом грубого бидла, насильниками й зарізяками. Проте моя матінка Мінні, дякую їй, дозволила мені піти на баль до «Кантрі-клубу», узявши з мене обіцянку повернутися до півночі й більше не відвідувати жодного балю в будь-якому домі. І вона чекала на мене до пізньої пори, не спала, а я повернулася майже опівночі.

Лейтенантові Фітцджеральдові був двадцять один рік, і талантів у нього було чималенько. Він умів пречудово танцювати усі модні танці, навчив мене їздити на коні трюхцем по-турецькому й покатав на аероплані; він писав оповідання, які незабаром будуть друкуватися скрізь, він певен був того; він був чепурний і вишуканий, володів французькою — завдяки тому знанню він і став піхотним лейтенантом після навчання у Прінстоні, бо франкофони мали привілей, що дозволяв їм доскочити офіцерського звання, — та, головне, він був чепурний і елегантний, умів триматися як денді. Його мундир був пошитий у братів Брукс у Нью-Йорку. Носив він не обмотки, а високі чоботи солом'яної барви, в які заправляв холоші свого блідо-зеленого галіфе, — чоботиська ті були з острогами, що надавало йому дуже геройського вигляду.

Був він невисокий, та ті декілька сантиметрів, яких йому бракувало, компенсувалися тоненьким станом, підкресленим військовим кітелем, а ще в нього високе чоло і ще щось, уже й не знаю що (певність себе, віра в те, що він — особа неабияка, відчуття неповторності своєї долі), неймовірно зухвала хода, гордо зведена голова. Жінки були в захваті від нього, чоловіки теж. Мені варто було бодай на мить замислитися над тим, чому ніхто з його братів по зброї не заздрив йому ніколи, навіть не намагався кинути на нього тінь. Навпаки, чоловіки улягали його звабі й навіть підбадьорювали його…

Так він бентежить мене, так збурює! Нагнати це марення. Негайно!

Так, щодня народжувався новий танець, і я вміла їх усі танцювати. Цілісінькі години збувала я перед люстром, відпрацьовуючи танцювальні фігури, усміхаючись і розправляючи плечі.

Усіх юнаків у клубі, усіх молодих офіцерів тримаю я в моїй руці, убраній у білу рукавичку. Я — Зельда Сейр. Суддівна. Майбутня наречена завтрашнього великого письменника.

Відколи я побачила його вперше, я весь час чекала на нього.

І терпіла — заради нього, із ним, його.

У садку на Плежент-авеню він схиляється над маминими європейськими ружами й удає, ніби вдихає пахощі найтемніших, чорно-червоних, сортів баккара і крімсон глорі. Того дня він уперше прийшов до нас, усе на ньому бездоганне. Мундир від Бруксів сидить як улитий, стрілка на штанях свідчить про вміння доглядати себе, а чуба зачесано так рівнісінько, наче той проділ зробили під шнурочок.

— Я — Скотт, — сказав він матінці.

— Рада зазнайомитися. Мінні Мейчен Сейр, мати цього дива.

Вона дивилася на нього без тіні збентеження, усміхаючись із ледве помітною втіхою. Проте садових рукавичок не скинула і не простягнула йому руки.

За кілька годин вона сказала:

— Хтозна, чи той твій янкі-лейтенант справді так добре танцює, та в нього найвродливіше обличчя з-поміж усіх, які я бачила сьогодні. Правильні, тонкі риси, ніжна шкіра… воно мов персик, а білявий чуб легенький мов пух… Він мов панна. Ти не втримаєш його надовго. Вродливі чоловіки — лихо для жінок. Ми завжди їх утрачаємо… А ці блакитні очі, Боже мій!..

— У нього зелені очі, мамо. Та й хотілося б мені знати: а ти багато спілкувалась із вродливими чоловіками, щоб казати таке?

— Зельдо Сейр, годі вже грубіянити! Ти не бачила, яким був тато замолоду. Повір, мені всі подруги заздрили!

Отож, я донька стариганів. Якщо взяти до уваги Скотта, то ми обоє діти стариганів. Діти стариганів розбещені, сказав Скотт.

…І що вони приховують під мундирами, ті чоловіки? Що дають їм ті мундири? Ох, та знаю вже: мундир дає їм те, від чого я відмовилася. І мені байдужісінько все те. Нехай тією романтикою тішаться самі вояки: я залишаю їм удів, сиріт і калік. Нехай порозуміються.

Я рішуча дівчина (не жорстока, ні), тож мій гарний, свіжий наречений ніколи не піде на війну. Анідесь мені його нашивки і платня: у мене інші плани щодо нас. Я не дам йому податися на фронт. Ми, звісно, потрапимо до Європи. Ми поїдемо туди, але в каютах першого класу. І без мундира.

Найкраща ніч у моєму житті

Після замирення Скотт у військовому таборі Шерідана знайшов діло по собі: він став помічником генерала Раяна чи радше його секретарем зі світських розваг. Вони весь час і скрізь улаштовують гуляння. Учора вони здійснювали огляд війська. Фанфари й гарматна стрілянина. Усеньке місто зібралося, щоб поглянути на бравих вояків, які сидять без діла. А мій сердешний Гуфо[1] так невдало заліз у сідло, що кобила скинула його додолу на першій хвилині того параду, під приголомшеним поглядом генерала. Той зареготався, присутні теж.

Сердега Гуфо, так гарно танцює, а верхи не вміє їздити.

Проте він так добре влаштовує балі, що генерал і далі його любить і дає йому ще більше грошенят на влаштування в «Кантрі-клубі» й деінде у місті бучних вечірок, куди він водить мене, дурненьке дівча з Півдня, що й не підозрювало про таку вишуканість.

Ось незабаром його демобілізують, і він поїде… Хіба якийсь юнак, навіть без клепки в голові, залишиться у Монтгомері, хоч би й заради кохання?

За чотири місяці, 27 липня, Скотт послав по мене колясу на Плежент-авеню; Суддя насупив брови. Мінні зірвала ружу і заколола її в мій корсаж, кучер відкинув приступку. Прямуючи містом у тому старосвітському повозі, я зазнала цілої бурі емоцій: то почувалася дурепою, то мені ставало соромно, то брехухою була, то узурпаторкою, то принцесою на одну ніч. Було мені вісімнадцять років, і я всім бажаю вступити отак у доросле життя. Та той учинок Скотта, який полестив би хоч якій молодій дівчині, був і надміру галантний, і заразом у ньому відчувалася зверхність наді мною — я почувалася іграшкою, адже я вмію правити кіньми, мені не подобається цей візник у кумедному вбранні, мені самій кортить узяти віжки.

За столом у «Кантрі-клубі» сидить семеро офіцерів, і Скотт дивиться на них із гордовитим, зухвалим, захопленим виглядом. Кожен із тих хлопчаків читає мені вірша і вручає подарунок, декотрі роблять це з таким гумором, що, хильнувши шампанського, ми падаємо від реготу і п'яніємо ще до того, як подають першу страву. «Лейтенанте Фіцджеральд, дурнику мій гарнюній, ви даруєте мені найкращу ніч у моєму житті».

Ми кружляємо на танцювальному майданчику, літаємо і пурхаємо над ним під заздрісними поглядами (я їх не бачу, та вгадую, відчуваю, як вони стежать за нами, за кожною нашою фігурою). «Це батьки мої винні, — каже він. — Тато записав мене на танці. Щоб я вмів триматися в салонах, тримався як слід і поводився згідно з правилами етикету. Зрозумій мене правильно, Крихітко. Лиха доля звела нас унівеч, і батько так і не вирвався з її лабет. Жили ми бідно, навіть убого, зате отримали виховання, якого потребувало і заслуговувало наше родове ім'я. Адже я ношу прізвище людей, які стояли біля витоків утворення цієї країни, авжеж, авжеж, ось настав свої вушка!» І він почав наспівувати національний гімн, і враження було таке, наче тебе пиляють чи деруть отим колючим глодом, яким вони так пишаються, ці діти й батьки у святковому вбранні, той гімн склав його прадід (чи, може, дідів брат, я плутаюся в цій дурнуватій генеалогії ірландських переселенців). Мені кортить покепкувати з поезії його пращура, і я на ходу вигадую:

і розізлила його. Коли чоловіки розбалакують і розпушують хвости, я не знаю, що їм сказати. Мені кортить утекти й забитися в якусь нору.

Та врешті ці чоловіки йдуть, щоб зникнути назавжди. Такий привілей у них: вони зникають.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Той прегарний вечір, просякнутий пахощами жимолости і гліцинії, та запаморочлива ніч згадується мені тепер із вдячністю і соромом: сексуальна напруга дуже швидко почала бити через край. В алкогольному чаді я раптом з нестерпним болем у душі збагнула, що ці восьмеро парубків, які весь час балакали, щипали один одного, цілувалися, ляскали один одного по плечу, перекидалися непристойними слівцями, знову цілувалися, не лише в щоку, а й у губи, із гучним цмоканням, наче це було ознакою мужності, — що всі вони цнотливі. Слава Богу, вони забули про мене. І стали казати про це наступного дня, насилу володаючи набряклими язиками.

Того ж таки наступного дня, ще до ладу і не втямивши, чому мені не давали спокою оті складні почуття, я пішла до міського ювеліра і, щоб віддячити Скоттові, звеліла викарбувати на срібній баклажці такі слова французькою: «Не забувай мене».

Та баклажка довго служила йому, чудернацький то був і злочинний дарунок, як добре подумати. Скотт частенько губив її, завжди лаявся, коли вона випадала в нього з кишені, і несамовито кидався шукати її. За півгодини він міг перевернути догори коренем готельну кімнату або всенький дім. Видно було, як він дедалі дужче непокоїться, та що, власне, його тривожило? Боявся він згубити річ, що була люба його серцю, чи просто посудину, де був джин, віскі або якийсь перемитний[3] бурбон?

«Не забувай мене» — як подумати — хіба це не правда? Адже п'ють і для того, щоб пам’ятати, і задля того, щоб забути. Два боки одної медалі, та не за відвагу, а за нещастя.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ох, тихіше! Помовчу трохи. Людина в білому втручається у мої спогади, щоб ватою й етером поправити ґанджі у моїй свідомості.

No football tonight[4]

Скотт у Нью-Йорку, він уже кілька місяців пише мені відтіля чудернацькі й палкі листи. В одному листі благає мене побратися, у наступному каже, що шлюб стане гальмом для його письменництва. З того осяяного нічними вогнями міста я, напевне, здаюся йому такою дурепою, такою невихованою й неосвіченою, не те що напомаджені кольдкремом дівчата, убрані в сатинові сукні, дівчата-розумаки з млосними поглядами, із блакитними колами попід очима, дівчата з мрії, що лякають чоловіків довгими мундштуками в золотих чи срібних оправах, що їх вони стискають своїми нафарбованими вустами.

Повернеться, не повернеться? Я поводилася так, наче й не чекала його. Щовечора виходила я з дому, але тепер, коли вояки пішли звідціля, передмістя спорожніли, а ночі в Монтгомері знову стали схожі на колишні тоскні і провінційні.

Батькові закортіло познайомити мене з ідеальним зятем, із сином, про якого він завжди мріяв, із сином, якого в нього ніколи не було, якщо не брати до уваги мого старшого брата, покійного, і той зять, звісно ж, нітрохи не повинен був скидатися на одного хлопчину, в якого не було жодних політичних амбіцій, і єдине, чого він хотів, це писати, і начхати було йому на суддю й сенатора Ентоні Сейра, мого батечка.

Як слухняна дівчинка, я зустрілася з тим прехорошим хлопчиною, що зазіхав на право мене купити, він був першим заступником прокурора, і йому провіщали шалену кар'єру: виявилося, що він бляклий, вигляд у нього стражденний, скидався радше на мученика, ніж на інквізитора, і я певна була, що він молиться щовечора після купання, як ото робив і мій батько, та ще й о тій самій солодкій порі, коли нормальні люди попивають віскі на веранді, поки їх погукають до столу.

«Гм! Бачу, футболу цього вечора не буде!» — сказала матінка, поцілувавши мене й натякаючи на моє захоплення влітку чемпіоном Південної ліги Френсісом Стаббзом, — у такий спосіб вона давала на здогад, що лише ми з нею можемо розуміти одна одну.

Мінні була моєю повірницею і дуже перейнялася тією роллю (вона ж бо давала їй владу наді мною), тож остерігалася виказувати мене Судді. Адже виказати мене означало позбутися частки своєї влади наді мною.

Ні, йшлося не про гоже обличчя й міцну дупу найкращого футболіста сезону: Мінні не могла витерпіти, щоб не натякнути (хитрими поглядами, де частенько прослизала двозначність, коротким здушеним хихотінням і млосними порухами тіла), ніби вона шкодує за тим, що взяла шлюб із моїм батьком. Для нас, її доньок, це не було секретом: Мінні мріяла стати актрисою і поеткою. Та вона не стала ними, тож улаштовує вистави, де беруть участь декілька дівчат у підв'язаних шворками костюмах із крепованого паперу. Колись у «Монтгомері Крістчен Ревю» опублікували декілька її буколічних од. Пам'ятаю, ми, чемні дівчатка, реготалися, затуляючись долоньками в білих рукавичках.

Може, зобов'язана я була справджувати материні мрії? Утілювати ті сподівання, котрі не пощастило втілити їй? Я присягнулася собі, що вийду заміж із кохання. І я любила футбол. Я полюбляла гасати з хлопчаками, лазити по деревах і ходити стінами недобудованих кам'яниць. Якось білявий хлопчак повіз мене до «Кантрі-клубу», приставши на батькові умови: їхати помаленьку, я не повинна пити віскі й танцювати непристойних танців. У його авто не було відкидного верху, а провадив він його так помалу, що я розізлилася. «Хутчій же, хутчій!» Хлопчина щось бурмотів, шарівся, але швидкості не додавав. У клубі мені зустрівся Ред, який збирався на студентську вечірку товариства «Дзета Сігма» в Оберні. До речі, ту «Дз. С.» утворили кілька років тому на мою честь п'ятеро футболістів, двоє з-поміж яких стали національними чемпіонами. Я ублагала його взяти мене із собою. В оддутій кишені його піджака я намацала баклажку із джином і вихилила її однісіньким духом. Ледве зазвучав регтайм, я поринула в шалений танок, сукня насилу затуляла до половини мої стегна, вона так високо підлітала, що видно було мою спідницю, а, може, й іще щось. Почервонівши мов буряк, той хлопчина втік у кімнату для курців.

Перше ніж податися до Оберна, Ред вирішив покататися.

— Ну ж бо, не будь дурненькою, трохи пообнімаємося, — сказав він і звернув на бічну дорогу, що простувала до водойми, став під деревом і там, навіть казати про це не хочеться, його кулак опинився поміж моїми стегнами, він орудував ним, наче хірургічним розширювачем. «Та розслабся ж ти нарешті, задери спідницю, я ж знаю, ти робила це з Шоном». А я: «Ой, не хочу, Реде, ліпше потанцюймо, поки не знайшли віскі, горілки чи ще чогось, прибери свою руку, Реде». А він: «То бодай поцілуй мене, добре?» І я поцілувала його нарешті: притулила свої стулені губи до його вуст, він умовляв, щоб я розтулила їх, а потім так притиснув свої губи до моїх, що мало не роздушив їх об зуби, та я й тоді їх не розтулила, і тоді його рука, що пестила мою шию, міцна рука футболіста, зціпила мої щелепи, мов обценьки, і мені так стало боліти, що я поступилася, його язик проліз мені в рота, він був такий здоровезний і шорсткий, а друга рука залізла мені під корсаж. «Ти не трусишся? Усі дівчата трусяться цієї миті». А я відказала, видираючи з його вогкої руки, що схожа на восьминога, мою холодну цицьку: «Ні, чом би я трусилася від тебе, Реде. Ти ж не Айрбі Джонс, він такий гарний, що я сама не своя була б, якби він торкнувся губами моєї щоки, а від тебе — ні, у тебе з рота кислятиною тхне, а руки смердять», і він розлючено сказав, розстібаючи ширіньку: «Айрбі Джонс гейко, він смокче у нас під душем за обидві щоки», а потім він ухопив мене за ліву руку і поклав її на свого гарячого, липкого прутня: «Ну ж бо, принцесо, Міс Алабамо, подрочи його, уяви собі, що це тендітна, запахуща цюцюрка Айрбі Джонса». Наступної миті він зарепетував не своїм голосом і притьмом вискочив із авто. Начхати мені було, що він там розповість своїм друзям, аби помститися мені: я — Суддівна. У скриньці для рукавичок я знайшла пачку цигарок і пляшку з кукурудзяним віскі, усе це я сховала собі за корсаж. Потім пішла пішки додому, несучи в руці черевички. На Вільям Сейр авеню вже цвіли магнолії. Певне, вони й пахли добряче, та я не звертала на них уваги — у роті був прикрий дух віскі, світлого тютюну й гіркий присмак Редових поцілунків.

А що могло статися зі мною в місті, де мало не половина вулиць носить моє ім'я? Я могла скільки завгодно вештатися там ночами без капелюшка: адже я Суддівна, внучка сенатора і губернатора. Ми збудували це місто. Ми звели перші його монументи, його капітолій і церкви. Простаки можуть кепкувати скільки влізе. Хоч яка гордовита і трохи недалека уявою була моя матінка, та вона не могла навіть припустити, аби хтось ганив її доньку, навіть якщо вона розпусна. У цьому й полягав парадокс Мінні Мейчен Сейр: її походження та її шлюб передбачали добрі манери, і диктували неписані закони, які могла порушувати лише вона, і більше ніхто. Проте у глибині душі, у висохлій криниці її бажань, вона мусила, напевне, розуміти, що їй бракує того гарту і зухвалості, щоб стати такою акторкою, як ото Таллула, моя найліпша подруга, яка полюбляла влаштовувати скандали й витинати різні фортелі, як і я, вона дуже вперта, як і в мене, у неї нема хлопця, ми вихилили з нею чотири сотні чарок, змушували себе ходити на цвинтар, де поховані наші предки, першопрохідці, губернатори й сенатори, які були такі відомі, що поховали їх не у звичайних могилах, а у справжнісіньких грецьких храмах, тільки мініатюрних, так-так, начхати було їм на те, що це кумедно, та й марнотність була їм анідесь, Таллула вчинила те, чого не зважилася утнути моя матінка, вона послала подалі свою родину й відкинула всі табу, щоб утілити свою мрію, вийти на сцену, осяяну світлом рампи, і нехай була вона тепер хвойдою, зганьбила чесне ім'я Бенкгедів, та незабаром почала вона жити повнокровним життям, розміром XXL, і великі неонові літери на Бродвеї і Голівудському бульварі, а потім і на всіх вулицях світу, сповіщали про те, що вона, жінка легкої поведінки,

ТАЛЛУЛА БЕНКГЕД

У ФІЛЬМІ ДЖОРДЖА КЮКОРА

«РОЗБЕЩЕНА ЛЕДІ»,

засліпивши отак усіх своїх сучасниць, молодих і трохи старших, цнотливих, немов суворі черниці, вони всі аж роти пороззявляли від подиву, їх просто-таки догризала заздрість до цієї великої ляльки, якою їм ніколи не судилося бути, цієї героїні, що скрізь була королевою і мандрувала з країни до країни на тій планеті, що звалася «кінематограф», тієї самодостатньої постаті з екрана, якою їм кортіло стати і яку їм хотілося ненавидіти. Вона прегарна, та ліпше було б, якби вона стала бридкою, аби стала феєю з невдалої казки, котра прийшла запізно й зіпсувала розв'язку, що мала бути щасливою, феєю, що нічому й нікому не зарадила, нікому не подала надії й нікого не розчарувала, просто феєю, яка втішає, феєю, котра приходить на поміч раз на тиждень, на одну чи на дві години, щоб уранці знову можна було стати за аптечним прилавком, глядіти дітей і тішитися в червоному ліжку борделю.

Вони стояли в пітьмі біля веранди. Ідеальний зять, певне, уже сповістив їм про мою витівку — інакше, ніж утечею, це не назвеш. Почувши мої кроки, батько засвітив ліхтаря. Сердешний Суддя скидався на побитого пса. А Мінні, здається, ладна була сказати, що існують якісь межі поведінки. У вісімнадцять років я була їхньою гордістю, мої витівки і моя зухвалість змушували їх супитись і розігрувати родинну таємницю, щоб не пліткували про мене в місті. Того ранку я стала їхньою ганьбою. «Що ти зробила з білими рукавичками?» Я стенула плечима. «Ану підійди. Розтули рота й дихни». Я подумала про того клятого Реда, про його гіркий язик, що не давав мені дихати, про чужий рот, про ті місця нижче пояса, куди промкнулися Шонові пальці, місця, що були таємничі й пожадані, немов дельта ворожого континенту.

Алабама завдовжки має 312 миль і бере початок від Уітампки, що була колись Форт-Тулузою, як прозвали її французькі колоністи, впадає вона в Мексиканську затоку… забери свої кляті граблі, Реде, а то ночуватимеш у в'язниці… поєднуючись у дельті з Мобайлом. Ох, цей прегарний Мобайл, — казав Айрбі Джонс. — Колись я заберу тебе звідси. Якщо тільки Айрбі Джонс… Ні, Айрбі Джонс не грає вже у футбол, у суботу Айрбі Джонс не їздить на ранчо… Він читає французькі романи, а потім дає їх мені, романи без моралі. Пречудово.

Уранці я знайшла під дверми записку від моєї матінки-лицемірки («Усі наші матері вікторіанки», — полюбляв казати Скотт): «Якщо ти мішаєш віскі з куривом, то можеш позбутися матері. Якщо волієш поводитися мов хвойда…» тощо.

Мені заборонено курити, — але мамина родина на тютюні забагатіла і придбала маєток. Тютюнові плантації сягають до самісінького обрію, до самої Віргінії, до Меріленду. Я Суддівна, внучка сенатора й губернатора: я палю цигарки, п'ю віскі, танцюю і збуваю час, із ким мені захочеться. Молоді пілоти з авіабази приземлялися, варто було мені пальцем ворухнути, і коли я врешті погодилася подарувати їм танець, то побачила, як на їхніх золотавих щоках з'являються ямочки. Було поміж ними двоє, що змагались у хоробрості, вони вилітали з бази і прямували до Плежент-авеню. Над нашим садком вони почали витинати різні повітряні фігури, мертві петлі, бочки, піке, — і все воно було таке чудернацьке, викликало таке збудження, було таке лицарське, аж Мінні пишалася, що так ушановують її біляву лялечку. Якось чи то день був невдалий, чи, може, вони потомилися, та біплан увійшов у штопор, і в довколишніх садках усі аж подих затамували, почувши, як десь за передмістями пролунав вибух. Над дахами здійнявся полум'яний вихор. Два молоді тіла пішли в небуття з димом у смороді авіаційного гасу, — а напередодні вночі вони витанцьовували на довгих ногах і всміхалися, аж на їхніх щоках з'являлися ямочки, я відчувала, як пахне від них чоловіками, гнучкою шкірою ременів, простим милом, вони шалено витанцьовували, і крізь пахощі одеколону пробивався запах поту, що перлистими краплями виступав на їхніх чолах, я тішилася тим духом, кружляючи в їхніх обіймах, перелякана, п’яна і щаслива…

Вогнище, в якому вони згоріли, палало хвилини зо дві — яскраве, щедре, могутнє й навальне полум'я поглинуло їх умить. Здається, тоді я трохи зсунулася з глузду — було це вперше, — і мені навіть морфіну дали, щоб заспокоїти.

Після того випадку всеньке місто вирішило, що я білява чортиця. Чорне й золоте, авжеж…

Я — саламандра: хоч у яке полум'я потрапляю, та виходжу з нього неушкодженою. Та й ім'я моє відтіля, бо Мінні страшенно подобалася паперова Зельда, героїня забутого роману, що звався «Саламандра», — і та Зельда була гордою циганською танцівницею.

Того ранку мені принесли малесенький згорток, де була старовинна обручка, певне, Скотт здер її з материного пальця, щоб подарувати мені. Здається, хлопці завжди так роблять: грабують матерів, аби своїх наречених обдарувати. І записка там була, де Скотт писав: «Можеш вважати це зверненням до твого батька, в якому я прошу твоєї руки і серця».

Суддя нічого не відказав на те послання.

Королева мугирів

Як я вже казала, той янкі-лейтенант не пітнів. Він завжди пахнув новизною, охайністю і дорогими, вишуканими тканинами. Він був як рослина, шкіра його сяяла чуттєвими краплинами.

Я завжди боялася за цього хлопчину, що приїхав із Півночі, від берегів Великих озер, у вогку, задушливу спекоту Алабами, від якої потерпало стільки людей з американської півночі й середнього заходу. Проте я помилялася. Ніколи він не скаржився на жароту, не обурювався і не спливав потом.

Усі чоловіки улягають їхнім фізичним потребам і тваринному магнетизму, казали мені батько і панотець-духівник («Тварюки», — коротко підсумувала тітонька Джулія, туго затягуючи мій корсаж, а моя старенька няня доста бачила у своєму житті чоловіків-джиґунів і грубіянів). Був той лейтенант чоловіком чи просто згустком чару? Дотримуються чоловіки слова чи ні? Можна здатися на них, будуючи своє майбутнє? Він присягнувся, що уславиться за півроку й повернеться до Монтгомері з повними кишенями грошви. Та його роману не брав жоден видавець. Скотт назвав його «Романтичний еготист», навіть нам, двадцятирічним, непросто було вимовити це слово. Звісно ж, він не зважає на мої зауваження: для нього важать лише захоплені відгуки Вінстона й Бішопа, його сусідів із кімнати у Прінстоні. Вони теж намагаються писати. І чому цим юнакам кортить стати письменниками? Чому так хочеться зробитися заможними і славетними?

Завтра, якщо я не отримаю листа від Скотта, — хоч літературною мовою він буде написаний, хоч ні, — де буде чітко сказано: «Я беру тебе заміж» і призначено дату, — я розірву наші заручини. Його відсутність і суперечливі листи, що надходять від нього, незабаром вичерпають мій терпець.

Шість днів минуло від його останнього листа.

Той хлопчина не пітніє — і, либонь, не плаче, думала я, улягаючи його чарові й неспокою, що дедалі дужче мене від того охоплював.

Мене обрали королевою у трьох кампусах: в університеті Алабами, Джорджії та Сьюані. Років зо два це страшенно збуджувало мене і лестило мені. А сьогодні? Гм… Після урочистостей у Сьюані мене захотів провести Джон Дезіре Діборн. Ми зупинилися на тім закруті, де зазвичай починалися залицяння. Він був несміливий і незграбний: спробував поцілувати, та потрапив у вухо. «Будь ласка, — сказала я йому. — Ти непоганий хлопчина. Тільки не поводься як усі». Він зненацька зблід, і обличчя його ствердло. «Ти чекаєш на нього, еге? Чекаєш отого янкі? Письменника твоїх мрій, що так і залишиться письменником у мріях?». А я: «Так, чекаю. І так, втомилася чекати. Не хочу лишитися тут і жити в цьому липкому повітрі. Я задихаюся в нім. Ця вогкість… Цей пил, що налипає на тебе… Знаєш, які в мене астматичні напади, бо дихати тут украй важко?»

— Виходь за мене заміж. Медового місяця я повезу тебе туди, де вічна крига, і чаклун у кожусі назавжди позбавить тебе астми.

— Ти такий хороший, Джоне, і такий чудний. І чому всім вам кортить пошлюбити мене? Якби я була чоловіком, — якби не зобов'язана була як жінка брати шлюб, щоб посісти якесь місце в суспільстві, — якби була я хлопцем, то не одружувалася б.

— Але ж його ти чекаєш. І одружишся з ним.

— Ох… не люблю я його так, як напочатку. Не так люблю, як рік чи два роки тому. Сумніваюся навіть, чи кохала я його в тому розумінні, яке вкладають усі в це слово. Мене тривожить відстань. Коли він далеко, у мене таке враження, наче історія нашого кохання порожня, наче вона примара якась, а незабаром стане мильним пухирем, втраченою ілюзією. І це страшно, бо я віддаляюся від нього.

— Я наповню твоє життя присутністю, зроблю тебе щасливою, ти розквітнеш і станеш іще гарнішою, ніж зараз.

— Якщо тобі хочеться попорати мене, то я дам.

— Ти не повинна казати так, Зельдо Сейр. Це огидно звучить у вустах молодої дівчини.

— Та начхати мені, просто воно боляче. Першого разу так боліло, що я зомліла. Мене джиґнув Селлерс-молодший, еге ж, у тій закуреній кімнаті «Дзета Сігма». Потім, за чотири роки, мене порав янкі-лейтенант. Хтозна, чи боліло воно мені, адже ми були п'яні обоє. Та коли я прокинулася, то з мене цебеніла кров. Як хочеш, то можеш стати третім. Може, не набридатимеш більше отими дурнуватими умовляннями вийти за тебе заміж.

А він, блідий мов смерть, процідив крізь зуби:

— Може, я не такий гарний і не такий блискучий, Зельдо Сейр, проте я не безсердечний і не позбавлений гордості. Не використовуй мене, щоб порвати з твоїм нареченим. — Він помовчав, потім голос його стверд. — Що ж, як тобі кортить доскочити багато в житті, то тримайся свого янкі. Він утілить твої мрії. А я ніколи не покину нашого Півдня. Це обітований край, найшляхетніша, найчистіша і найвідважніша земля на світі.

— Амінь, — підвела я риску. У вогких очах Джона Дезіре Дірборна я побачила мов у дзеркалі, що я — чудовисько.

Наступного дня я написала Скоттові. Заявила йому, що виходжу заміж за Френсіса Стаббза, який пишався на обкладинках усіх часописів і зробив кар'єру на національному чемпіонаті. «Цікаво, що ви обоє носите однакове ім'я. Та на цім подібність і закінчується».

Стаббз навіть повіз мене до Атланти своїм авто і показав той дім, де ми будемо мешкати, — він стояв на вулиці Бакгед, і сусідою нашим був губернатор. У Джорджії усе й більше, і величніше. Губернатор мешкав у білому палаці з колонами, їх було вісімнадцять, якщо я правильно полічила.

Наш майбутній дім, де ми мешкатимемо зі Стаббзом, налічує вісім колон.

Торнадо

Учора я прочитала у «Смарт Сет» ваше перше опубліковане оповідання. Ви маєте пишатися, Фітце, мій Гуфо. На жаль, на світлині у вас дурнуватий вигляд.

Ваше гарне обличчя усе у бганках, воно кривиться і корчить гримаси, наче в якоїсь кіноакторки, оце те, що я розгледіла. Та ще й тіні попід очима, які довелося підретушувати, сірятина на повіках і надто чорні вії. У вас такі гарні зелені очі, то нащо робити їх темними мов вуглини? Що все це означає, га? Облиште всі ці дівчачі витівки, нехай уже я до них вдаюся.

Більше гідності, друже мій Фітце. Не дозволяйте так маніпулювати вами, робити з вас німу ляльку. Пам'ятаєте, як ви з кокетства минулого року пішли до найдорожчого кравця в Нью-Йорку й замовили мундир, хоча були вбогий немов церковний щур? Оце ви кажете, що я справжнісінький вихор, а ви мені здаєтеся млином, що перемелює грошву, рулеткою в казино. Хіба це чоловік, що йде на війну у вишуканому вбранні? Та й чому ви такий добропорядний? Чому не возите мене увечері у своєму авто? Що біжить у ваших жилах, янкі? Не кров, а лайно? Хіба я вам не подобаюся хоч трохи? Чи, може, я гладка й потворна, а, може, ви стали Айрбі Джонсом?

Я сказала матінці, що завтра ви станете найбільшим письменником у Америці, а післязавтра — уславитесь у всьому світі. Мама відказала, що я здуріла.

Уже давненько торочу я Судді, якого мушу прозивати батьком, що незабаром видавництва битимуться за право володіння вашими творами, а то батько вимагає доказів, що ви зможете мене забезпечити. Ох, він просто-таки нестерпний.

Того дня, коли я, згідно з давньою обіцянкою собі, обріжу коси, хоч вам це й не сподобається, того дня, коли навіки залишаться в далекому дитинстві біляві пасма, що заважають мені стати справжньою коханкою з Півдня, — тієї днини я буду тішитися, дивлячись як зблідло лице мого батька, як безтямно розтулився його рот, як намагається він щось промовити, та тільки харчить, кашляє і ковтає слова.

Я розшнурую цей дурнуватий корсет і викину його на смітник. Він помре від сорому за мене — і це найменше, що може він зробити, — і благатиме людей вибачити мені, перш ніж вони закидають мене камінцями.

То ви візьмете мене заміж? Ви справді хочете цього? Якщо так, то покваптеся. Ви станете навколішки переді мною, та є інші, солідніші чоловіки. Я хочу поїхати відціля, покинути цей бридкий едем. Утім, це ви прозвали його едемом, а для мене це цвинтар похованих амбіцій.

Знаю, що житимемо ми трохи вище пересічного рівня, — і що ви, ваша родина, сяк-так зводите кінці з кінцями, не зовсім бідні, але у скруті. І все це потребує залагодження. Але годі вже.

Звісно ж, я навмисне кепкувала: бачила я на світлинах Лоуренса Аравійського, і, мушу сказати, що Фітц тут справжнісінький мандрівець, що іде на верблюдах пустелею.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Моя бабуня Сейра загинула, коли її нахромив на роги олень під час полювання зі псами на англійський лад. Гадаю, я не розповідала про це. Мій дідусь-губернатор заборонив псяче полювання у всенькому графстві, та нашу родину наче прокляв хтось. Олені розмножувалися, вони ламали молоді деревця, толочили плантації, помщаючись людям за те, що вони вирубували їхні гаї, щоб улаштовувати поля, де ті олені з ланями знайдуть хіба що бавовну, — а нащо їм та бавовна? (А як не бавовна, то тютюн.)

Ще змалку снився мені сон, ніби той олень-убивця гасає околицями і на його рогах висить сережка моєї бабуні. І коли я підросту, олень віддасть мені ту сережку із самоцвітами і понесе мене на спині в далекі краї, подалі від цього клятого Півдня і цього зловісного графства.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Учора я отримала телеграму: видавництво «Скрибнер» бере ваш роман до друку. Щоправда, воно змінило йому назву, але тим ліпше. А завтра в «Сатердей Івнінг Пост» опублікують іще одне ваше оповідання. Що ж, успіх ваш гарантований, я не боюся за вас.

З тобою, Гуфо, я геть нічого не боюся. Знаю, що ми багато втнемо. Ти повезеш мене на Північ, у місто твого дитинства, у Буффало, до Ніагари, і ми обоє плигнемо у водоспад, щоб подивитися, хто перший випливе. Звісно ж, це буду я, бо я легенька і фізично більш розвинена, ніж ти, хирлявий випускник Прінстона!

Я знай кепкую і нічого не можу з цим удіяти. Якби ж то ти знав, як я кохаю тебе поза цим сарказмом… І як… як мені тебе бракує.

Мені сподобається взяти з тобою шлюб того дня, коли у книгарнях з'явиться твоя книжка. То буде подвійне свято. Нескінченне.

Апартаменти 2019, готель «Біатмор», Нью-Йорк

Мінні сказала мені: «Ти ж не збираєшся виходити за цього хлопця?»

Коли вона вгледіла платинового годинника із самоцвітами, обличчя її зашарілося, товсті щоки затрусилися, а груди аж захвилювалися від гніву. Гладка дурепа, та й годі.

— Що за життя буде в тебе з ним! Це ж пияк… волоцюга! Нероба! Син гендляра милом, якого вигнали з дому!

А я:

— Хлопця, що може подарувати своїй нареченій таку річ, не можна прозивати неробою. Голівуд купив права на його роман, і він заробив гроші.

А вона:

— Голівуд! Дурепо ти, дурепо! Самоцвітів і платини ніхто не їсть. Звідки в тебе ця вульгарність?

А я:

— У його матінки теж є гроші.

Мінні:

— Там, у них, це пройде. Але не в нас.

Я:

— Це не має значення. Я їду звідси.

У материних очах, немов у дзеркалі, я прочитала, що допіру оголосила їй війну.

Перед тим як вступити у той мезальянс, я проїхала містом, і хоч Скотт нічого не запитав у мене, та завдяки своїй неймовірній проникливості збагнув, що не все в мене гаразд. Він приїхав по мене на вокзал, аби посадити мене на потяг, що відбував до Нью-Йорка. Усі мої подруги зібралися на пероні (вони аж засвистіли від захвату, побачивши годинника, а потім ще ширше розплющили очі, угледівши Скоттову світлину в «Пост» і круглу віньєтку довкола назви його першого оповідання «Запропащі діти»), подарували мені букет червоних камелій, а тітонька заколола мені в коси вінок із гарденій. Авжеж, моя нянька була тут, і всі мої друзі поприходили, і Шон, і Айрбі Джонс, аби сказати, що люблять мене і що я пропаду, як поїду. Ні моїх батьків там не було, ні сестер.

Скотт допитливо глянув на мене своїми зеленими очима. Я похитала головою. І тоді він почервонів мов буряк, враження було таке, наче його шляк трафив або й не знаю що. Він зціпив зуби, його зелені очі стали мов крига. Батько його розорився, без роботи, ні на що не здатний, живе на утримання від жінчиної родини. Бідолашна дівчинко, як же ж низько ти впала, вийшовши заміж за цього виродка.

Не знаю, як боліло воно йому й наскільки, та сором, що просякнув крізь його шкіру, добре видно було. Годі й уявити, як ото кортить чоловікові з розореної родини повернутися до заможного суспільства. Мати його всі заощадження віддала, щоб оплатити його навчання у приватному коледжі. Його друг, Том, на навчання приїздив на лімузині, і Френсісові аж голова йшла обертом від прагнення ото так розбагатіти. З тим-таки Томом брали вони уроки танців на Самміт-авеню, куди еліта із Сент-Пол штату Міннесота посилала своїх прищавих нащадків навчатися вальсу і правил доброї поведінки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ох, Гуфо, Лялько моя, мій Блазню!.. Ми з тобою такі схожі були від народження, двоє світських танцівників, двоє дітваків старих батьків, двоє шибеників і, як він, так і я, дуже посередні школярі, пречудовий дует «можна-і-ліпше», двоє ненаситних створінь, приречених на розчарування.

У нас так багато було спільного. В інтерв'ю «Нью-Йоркеру» наш давній друзяка Вілсон сказав учора, що найцікавішою була наша фізична схожість. «Вони скидалися на подружжя ще до того, як мали побратися», — сказав він. «Наче ото брат із сестрою були. Диво, та й годі. Це одна з тих незбагненних рис, що були їм притаманні».

Що ж, я ніколи не помічала того, та, пам'ятаю, якось увечері у номері готелю «Алгонкін», я нафарбувалася, зачесала коси назад і зробила рівний проділ, використавши на все те діло цілий тюбик брильянтину, а потім убрала Скоттів костюм (то був його чорно-блакитний парадний мундир, гаптований сріблом, обшитий сатиновими шнурами на штанях, і з ґудзиками, де були викарбувані орли) і зав'язала чорну краватку на голій шиї. Мундир сидів як улитий, наче для мене його й шили, він бездоганно облягав мої стрункі стегна і майже непомітні, хлопчачі груди, а оте декольте просто-таки п'янило мене. Уперше на Мангеттені я стала сексуальною жінкою, як ото вони казали, секс-бомбою, жінкою, якою пишаєшся, вийшовши з нею на люди, і яку хочеться до нестями, як прийдеш із нею додому, — більше ніж будь-яку ексцентричну провінційну дурепу. Присутні остовпіли, а потім зааплодували, декотрі аж збентежилися, бо я зуміла «вхопити», як ото кажуть в акторському середовищі, усі ті вирази обличчя, що були притаманні Скоттові. Та він не оцінив належно того номера: Скотт кохав свою шляхетну мандрьоху, що голінна була до всяких витівок, свою головну союзницю, яка з'являлася вкупі з ним на обкладинках ілюстрованих часописів. Він кохав і бажав свою Прегарну Південку. А не якусь трансвеститку, що мавпувала його.

Заввишки він був ледь-ледь на три сантиметри вищий од мене (порівняння з пілотами із Шерідану кидало його у відчай, такі міцні й гінкі вони були, не кажучи вже про головного суперника, здорованя Едварда, який перевищував нас на дві голови). Ставши на підбори поруч зі Скоттом, я була вища за нього. І тоді якийсь голосочок, слабенький, прихований, починав зринати з атавістичних глибин моєї підсвідомості (та й чи відтіля? невже з того антиділювіального[5] тілесного уроку, що зринув із глибин пам'яті? чи, може, з тієї жіночої євангелії, з тієї священної та заразом і збезчещеної чаші, яку прозивають Вічною Жіночністю?), і той голосочок моїх пращурів починав мені нашіптувати: «Зігни спину, нахилися, не принижуй чоловіка, бо він чутливий, немов дівча». І я скорилася тому голосові-паразиту.

Минуло сім років, і Любов Єгорова, що в неї я брала уроки балету в студії, муляючи до крові пальці на ногах, зауважила: «Еге, а чого це ти так зігнулася й опустила плечі? Ану випростайся і пройди переді мною як слід. Спинка пряма, підборіддя задерте… тільки так і треба!» Я відмовилася від закаблуків і обрала взуття з плоскою підошвою, воно було не таке ефектне, та давало відпочинок моїм ногам старої двадцятивосьмирічної танцівниці.

І чому ми так панькаємося з цими чоловіками, наче вони з кришталю?

Собор Святого Патрика П'ята авеню, Нью-Йорк

«То що, молодята, розпочнемо? Ніхто не передумав?» — жартував єпископ.

Того ранку від Скотта тхнуло блювотинням од віскі, то ми домовилися, що не будемо цілуватися. Скотт зареготався, бо він мав стати чоловіком, а для нього це звучало безглуздо, тож він окинув оком мене і єпископа і сказав: «Гаразд, падаю ницьма». І вже навколішки прошепотів: «Ненавиджу тебе як хлопця. Обожнюю тебе, мій хлопчино».

«Амінь!» — вигукнула юрма в соборі Святого Патрика. «Нехай Господь благословить цей шлюб!» — виголосив єпископ. Неф од сміху вібрував, у вухах у мене лунали оплески, голова йшла обертом.

Зблиски фотоспалахів на паперті геть заморочили мене. Усе це ще дрібниці. Просто початок, хвилюючий, галасливий і несміливий, просто сліпа доля. Небо над П'ятою авеню теж було не дуже: якесь білясте, брудне, подекуди з металевим відтінком, а то й біле мов небуття.

У лімузині Скотт обняв мене за плечі і притулився вогкими вустами до мого вуха. «Крихітка розгнівалася. Крихітка така гарна, коли гнівається». (Я відіпхнула його смердючу ротяку.) Скотт відчинив мінібар, відкрив пляшку бурбону і простягнув мені, мов якомусь своєму приятелеві. Я ковтнула з неї, як ото роблять хлопці. І раптом стала я почуватися… як це сказати… зайвою, дурнуватою і брехливою, у цих білих мереживах, під вельоном: я була єдиною помилкою в цій церемонії. Скотт знову не запитав, чи я цнотлива. Я подумала, що це, певне, від галантності чи, сказати б, це було ще одним виявом його розчарованої елегантності, бо запитання те було непросто поставити, а відповідь, хоч така, хоч сяка, неодмінно викликала б сумніви.

Та, борсаючись у сукні барви слонової кістки, здерши із себе білий вельон, висмикуючи шпильки, яких натицяв мені скрізь француз-перукар, що зробив мені завивку розпеченими обценьками, я нарешті второпала: Скотт не проти, щоб я виявилася цнотливою. Я дивилася, як він цмулить бурбон, приплющивши очі, як усміхається, попиваючи його. Що ж, цей шлях не буде встелено ружами. Ледве я подумала собі це, як авто загальмувало, дверцята розчахнулися, та ступити мені судилося не на хідник — до моїх білих черевичків прослався червоний килимок. Я зачекала, аж доки Скотт, п'яно всміхаючись і заточуючись, обійде авто. Виплутала руку з мережив, простягнула йому, і ми попрямували тією почесною доріжкою. Знову зблиски фотоспалахів, знову оплески. Я здригаюся. Чорна запона. Коліна мої трусяться, я втрачаю свідомість, падаю. Німі зубаті чорні роти, роззявлені від безгучного галасу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

«У білому?» — перепитує молодий лікар, який скидається на Айрбі Джонса, — ті ж самі великі ультрамаринові очі, ті ж таки густі чорні вії, і та самісінька біла, мармурова шкіра, аж страшно, наче всенька кров зосередилася в червоних вустах. «Ви певні цього? Здається, під час попереднього сеансу ви скаржилися на те, що вийшли заміж поспіхом, — він гортає свого записника, — як ви ото сказали, без урочистості, „немов злодійка“, отак ви сказали».

Без урочистості й без батьків. Суддя й Мінні не вшанували мене увагою. Усі були проти цього шлюбу — і Скоттові друзі не схвалювали його, і моя родина. Здається, у мене була блакитна сукня. І капелюшок. І коси під тим капелюшком були справді перепалені отим клятим французьким перукарем. І після всього, у таксі, Скотт справді відкоркував пляшчину і добряче потягнув із неї, а за ним і я, — і досі відчуваю нудотний смак бурбону на язиці. А ресторану не пам'ятаю. Либонь, він був такий, як і все інше.

— Цнотлива? — знову питає інтерн. — Таж він посилав вам протизаплідні засоби ще за півроку до вашого шлюбу. Навіщо їх уживати, якщо ви були цнотливою?

— Я відмовилася від тих пігулок. Несамовито, із неймовірною огидою до самої себе. Запитала, чи не вважає він мене хвойдою? Я й сама почувалася б хвойдою, якби ковтнула бодай одну пігулку. То була перша наша сварка.

— А що ж сталося з дитиною?

— У проміжку від того дня, коли я написала йому до Нью-Йорка й поділилася тривогою, і до тієї днини, коли надійшла відповідь від нього у вигляді коробки пігулок, у мене знову з'явилися місячні. Місячні хвойди. Я зрозуміла, що не зайшла у тяж.

— Тоді ви збрехали. Улаштувавши ту сварку, ви вдалися до брехні.

— Авжеж, збрехала, так само як бреше дев'яносто дев'ять і дев'ять десятих відсотка людей на цій планеті.

— Ви маніпулювали ним.

— Авжеж, так само як і цілковита більшість людей на землі.

— І ви пишаєтеся цим?

— Годі вже! Мій чоловік платить вам не для того, щоб ви мене ображали. За останні десять років ви вже третій лікар, який намагається впоратися з моїм випадком. А як урахувати, скільки вас було на двох континентах, то, либонь, п'ятдесятий. Одведіть мене до камери.

— До палати, пані.

— Ні, до камери. Лікарю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Нас витурили з «Білтмора» за непристойну поведінку. Ми перебралися до готелю «Коммодор». Усенький Мангеттен побував у наших апартаментах, ми зчиняли стільки галасу і так гучно бахкали корками від шампанського у ліфтах, що нас потурили і з «Коммодора». Разом із поліційним приписом відшкодувати за пропалені цигарками килими.

Скотг мусив братися до праці, а я — виконувати своє біологічне призначення: я носила першу дитину. Отож ми винайняли оте помешкання в Вестпорті. Спершу кожними вихідними до нас приїздили приятелі з Мангеттена, і, насилу приїхавши, вони бігли до сусідніх шинків, де було так тихо і мирно завжди, а завдяки їм здіймалася справжнісінька буча. На початку тижня Скотт зазвичай тверезів, і ми часто сварилися то за те, то за те. Там, у тому гарному будиночку над морем, де все було створене для щастя, нам уперше стало нудно. Цілі години я купалась у Саунді. Намагалася вивчати японську мову з нашим слугою Танакою, та мені забракло терпцю, дуже повільно точилося те начання й затяжке виявилось. Якось я увійшла до Скоттового кабінету і сказала:

— Ти ж знаєш французьку, еге?

— Авжеж. Ти не хочеш уже вивчати японську? Це не схоже на тебе. Можеш вивчати французьку за Розенталем. Його підручник десь валяється у мене у Прінстоні.

Я глянула на його зігнуту спину і втямила, що він розлютився. Аж дивно, якою виразною може бути спина, а його потилиця наче казала: «Я більше не кохаю тебе», хоча з обличчя того не видно було.

— Я вчитиму французьку на місці.

— Це як?

— Ми поїдемо до Франції.

Мій брат, Ентоні-молодший, казав, що треба їхати в Париж, бо там відбувається все найважливіше, що коїться в літературі, у танцювальному мистецтві, у музиці й у малярстві. Так само не обертаючись, Скотт пробурмотів:

— Ох, може, колись і поїдемо… чом би й ні… Це непогана думка… Як ти народиш, а мені не треба буде гарувати, щоб утримувати нас трьох.

І тоді він звів голову й обернувся трохи до мене.

— Ти ж не забула про дитину, правда?

Я позадкувала в коридор. Здається, я заплакала. І подумала: «Ти ще поплатишся мені за це». А потім пішла знову купатися в морі.

Суддівна не плаче. Принаймні її не змусить заплакати син гендляра милом. А очі мої почервоніли від морської солі та йоду.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ви були замолодий, лікарю, навіть уявити собі не можете, які ми, пошарпані сьогодні життям і геть забуті, були тоді знамениті: Ідол і я, — «його Ідеал», як писали у світських колонках. Наші обличчя були в усіх часописах, наші портрети висіли на фасадах театрів і кінозалів у Мангеттені. Нам платили шалені гроші за участь у рекламі, а нам варто було тільки прийти туди на годину й бути чепурними, тверезими й усміхненими. Це ми зробили себе знаменитими й отримували зиск від цієї слави.

Ми завжди йшли попереду всіх, та на червоних доріжках килимів нас обганяли світлярі, які задкували перед нами, і наші черевики душили відпрацьовані касети з-під магнію для фотоспалахів, тож враження було таке, наче на зубах у мене тріщить товчене скло.

— Гм, — закашлявся той недоук у білому халаті. — Здається, — сказав він, повагавшись, — я пригадую, ким ви були. Ви пам'ятаєте Ліліан Гіш?

Я:

— Авжеж, пам'ятаю. Амнезія не належить до симптомів моєї недуги. Треба вам розповісти про неї. Ліліан була великою акторкою й упродовж якогось часу нашою сусідкою у Вестпорті. Ми приймали у себе тільки чоловіків. І з-поміж усіх жінок запрошували тільки Ліліан. Повернувшись жити до міста, ми часто обідали в «Блю бар» в готелі «Алгонкін», часом із друзями, часом у ширшому товаристві, тоді ми сідали за великим круглим столом. Усі завжди сперечалися, готель аж кипів. За тої пори кінематограф у Нью-Йорку бурхливо розвивався, як вам відомо. Кіноактори водилися з літераторами, прозаїки з акторками. Я надавала перевагу Ліліан.

Хлопчисько:

— Пані Гіш в останньому інтерв'ю «Голівуд кронікл» говорила про вас. Про вас і про вашого чоловіка вона сказала: «Двадцяті роки — то були вони».

Я:

— Оце таке сказала Ліліан? Дуже люб'язно з її боку. Зазвичай актори некультурні. А ось вона — ні. Цікаво, у мене були дві подруги, й обидві акторки. Звісно ж, якщо не брати до уваги Лав.

Він по-дитячому супить брови.

— Ви хочете сказати… ота російська танцівниця? Ваша балетна коханка, що звалася Любов?

Я:

— Потайці я прозивала її Лав. Це було платонічно, ви ж знаєте.

Він:

— Ні, я не знаю.

Я:

— То тепер знайте. Та невже ви, такий серйозний хлопчина, цікавитеся плітками у світі кіно? Отак-пак! Ніколи б не повірила…

Він зашарівся, намагаючись приховати усмішку. Його руки такі гарні. Наче крила.

Я:

— Якось, у двадцять другому чи то двадцять третьому році, перед нашим від'їздом до Європи, коли ми обоє були ще гарні й фотогенічні, нам запропонували зіграти самих себе в екранізації одного з романів Скотта. Я страшенно хвилювалася, мене била нетерплячка і проймав страх. Скотт усе зіпсував, бо відмовився. Без нього я їх не цікавила: або удвох, або ніхто. Вони найняли якусь акторку і зняли той фільм. «Фахівця», — сказали вони з відтінком зневаги до неї, аж у мене всередині все похололо. Скотт ніколи не давав мені жодного шансу. Він робив усе, щоб позбавити мене будь-яких шансів.

Часом моє збудження таке інтенсивне, так нуртує в моїх жилах, що я почуваю, як щоки мої аж пашать від припливу крові й життєвої снаги, а також від невиразного страху. Я таки варта була чогось. Серце калатає, мало не вискакуючи з грудей. А втіха може бути болісною? Коли я щаслива, — якщо зі мною таке ще може статися, — ноги мої неначе аж терпнуть, я хапаю ротом повітря, задихаюся, очі запинає полудою, годі вже, завіса. Я падаю.

Мені кортить розповісти про це вам, лікарю, та дещо я залишу для себе.

І ось там, у Вестпорті, у тому будинку щастя, усе в мені й пропало. Одного ранку, на пляжі «Саунд енд Компо», у прегарній місцині, де повітря таке живлюще, легке й захопливе, а люди стрункі, гожі й величні, я відчула, що мені бракує Алабами, тієї клятої землі, яку я вважала своєю.

Бракувало мені тієї червоної землі, тяжкої глини, з якої роблять черлену цеглу і зводять із неї міста, цілі квартали осель, і ніщо не ворушиться у тій червені, і ніщо не турбує; бракувало й тяжкого, липкого духу сосон, що його я відчувала ще дівчиною і вважала його причиною моєї астми; бракувало, крім тих сосон, і кухні тітоньки Джулії, масної й солодкої, бридкої й захопливої, отих страв, що парують у кожній кімнаті, їхній дух просякає у шпалери, штори, килими, дивани, самісінькі панелі стін і подушки на ліжках у тому замку, зведеному з червоної цегли.

Та ще незвичайніше було те, що мені бракувало оманливого духу плісняви: щоразу, як я заходила до рідної домівки, той дух був мені ненависний, мені здавалося, ніби він налипає на мені, мов бруд; проте я звикала до нього, аж забувала про нього, ледве переночувавши в хаті однісіньку ніч. Звикнути й забути.

Більше ніде не була я щасливою. Ніде не було мені полегші.

Перед лоботомією[6]. Знаю, та операція не така вже й жахлива, просто під око забивають молотком шпичку, якою виколупують пошкоджену ділянку мозку, рана гоїться, і більше ні турбот, ні страху, ні печалі, — навіть шраму не буде. Тільки синець, що зникне за декілька днів. Я бережу те, що лишилося в мене, — воно недобре, але живе. Розумієте, юначе?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

У цій розкішній дірі — нашому житті — раптом з'явився чоловік, який бажав мені добра. Це сталося того вечора, коли Скотт улаштовував прийом на віллі «Марі». Чоловік, що звався Едуар. Едуар Жозан. Друзі та брати по зброї прозивали його Жоз.

На мені була сукня, що скидалася на янгольську шкіру. Така гарна, така рожева. Коштувала вона цілий маєток, та була шовкова і з мереживами. Скотт навіть уваги не звернув на гладкого паризького видавця, нашого сусіду з літнього відпочинку на Валескюрі, який кричав до нього: «Ох ти, щасливчику! Заради Бога, Скотте! Жоден клятий писака не мав такої гожої, такої розкішної жінки!» Він назвав мене чудесною засранкою. Скотт не слухав його: він стежив за нами із Жозом, за кожним нашим кроком, хоч за ходою, хоч за танцювальною фігурою. Ага, подумала я собі, ось він і ревнує. Треба чимдуж скористатися цими ревнощами. Та незабаром ті почуття мого чоловіка геть вивітрилися з моєї голови: менше ніж за годину, потрапивши в сильце своєї гри, я закохалася в цього показного й гарного чоловіка, що балакав англійською з чуттєвим акцентом, від якого аж зуби цокотіли.

Він хотів не утримувати мене (як ото він казав), а звільнити (так він теж сказав). Ні, ці французи чудні: порівняти мене з рабинею, застосувати до мого становища слова, які застосовують до рабів, — так міг учинити лише француз. Коли він стискав мене в палких обіймах, я і слова промовити не могла.