Пісня Алабами

1932, Балтимор, Меріленд

Очі мої стомилися. Не можу я більше терпіти світла, навіть приглушеного. У номері всі світильники затінені (та ні, не номер це насправді, радше чимала палата і в розкішній клініці), лампи затулені шовковими хустками і запиналами, а вийти надвір я можу, лише надівши темні окуляри й капелюшка з широкими полями од сонця. Якщо це старіння, то нехай йому: воно не цікавить мене.

Сьогодні вранці Скотт приніс мої речі, але нагору піднятися не захотів. Ми посідали у великих кріслах у холі клініки, наче в розкішному no man's land lobbi[22] якогось паризького палацу. Скотт почувався ніяково, балакав про все підряд, а я відповідала йому гримасами.

— По суті, — казав він мені, — ти пошила всіх у дурні, ти добре граєшся у свою гру. Ти блазень, маленький мій хатній мартопляс, сумний фігляр і веселий, втішний і лихий. З тобою мені не нудно.

А мені? Хіба мені не нудно бодай трохи? А хто цим переймається? Кого це цікавить? Я блазень, якого знищують реготом. Мартопляс, якого зводить унівеч блазенський грим.

Того ранку він приніс лише половину речей, які потрібні були мені. П'ять пачок паперу, та забув узяти друкарську машинку. Він насупився і простягнув мені свою авторучку, та я відмовилася: нащо мені ручка із золотим пером і з коштовного дерева? Та ще й без чорнила, щоб заряджати її?.. Хіба задля того, щоб написати доньці листа з рецептом якогось печива. Еге, саме так.

Я пішла в камеру схову й попросила, щоб мені показали мої коштовності. Узяла тихенько брошку, оздоблену туркусами[23] й самоцвітами, подарунок на десятиліття нашого шлюбу, й обміняла її на портативний «ундервуд», якого принесла мені санітарка, що мов дві краплі води скидалася на Лулу (і писок такий зморшкуватий, і в’їдлива така, і напідпитку завжди). Я не питала, де це вона її доп'яла. Відразу ж вставила аркуш і заходилася друкувати. За два дні по тому та псевдо-Лулу принесла мені пачку копіювального паперу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Я була гарна. Принаймні так казали в ліцеї, та казали це ті телепні, на яких справляло враження моє ім’я, моя зухвалість і безсоромність. Сьогодні про вроду вже годі й балакати. Рідко трапляється, щоб хтось так пиячив, нічого не їв і не спав, усіляко зводив себе унівеч і мав гарний вигляд: змарніле тіло вже не може служити вітриною.

Ота нова Скоттова секретарка, що зветься Шейла (французькою воно звучить як Chie-la[24], химерно, та перекласти це неможливо), вона справді гарна? Мені казали, що вона білявка, проте не платинова, тоненька, проте не худа, пещена і приваблива, маленький задертий носик, дурненька усмішка — одне слово, киця-американочка. Вона відбула чимало кастингів і, упевнившись урешті, що таланту в неї нема, стала його секретаркою чи, може, й іще чимось: принаймні не зможе конкурувати з ним. Що ж, тепер чоловік став господарем у себе в хаті.

О, може, вона погодиться робити те, від чого я завжди рішуче відмовлялася — листуватися з його шанувальницями. Утім, ні, дурня це, бо єдині листи, які він отримуватиме у своєму розваленому бунгало на Малібу-біч, це оповістки від судових виконавців.

1932, «Ля Пе»[25]

Після чотирьох місяців ув'язнення (офіційно це звалося «лікування відпочинком». Було б від чого відпочивати, два роки вже! Я незабаром геть забуду, що таке втома) мене випустили. Ніхто не чекав мене біля виходу (Скотт пиячив уже два тижні й забув про дату моєї виписки з лікарні), тож я найняла швидку допомогу, щоб вона завезла мене з клініки Фіппса до нашого нового маєтку «Ля Пе». Хтозна, звідки взялася ця французька назва, та, з огляду на мій стан і на те, що коїлося в нашому домі, воно здається мені надто іронічним. Скотт не пошкодував грошенят: у тій вікторіанській кам'яниці було п'ятнадцять кімнат, а довкола було кілька гектарів парку. Я не запам'ятала імен прислуги — мені ще довго буде не до того. Скотт пише енергійно і з вірою в себе, яку він знову віднайшов, як сам ото каже, а також із трьома пляшками джину і трьома десятками пляшчин пива щодня. Патті грається із сусідськими дітлахами, що приблизно однакового віку з нею. Я мовчу, начхати мені на сусідів, я мовчки терплю їх нескінченними вечорами, коли ми корчимо із себе буржуа.

Кажуть, я трохи порозумнішала. Десять років тому з нудьги я ходила голою під час вечірок, простуючи крізь вітальню до ванни під засоромленими поглядами гостей. Сьогодні ці провокації (я вважала їх цілком природними, втішними, забавними, адже всі реготалися — давні друзі з Мангеттена, Парижа чи Антіба), та навіть ці дрібні скандали не могли вже розважати мене і тільки збентежили б мою доньку, що виросла сором'язливою і полохливою.

Я вийшла заміж за амбітного мистця, і вже ось дванадцять років, немов найостанніша потіпаха живу зі страшенним пияком, що не вилазить із боргів. Доньки я не бачила півроку. Мала, мала я право подарувати їй кобилу, адже так упевнено і зграбно сіла вона на неї верхи.

Після кількох вечорів — чи радите ночей пияцтва, — він сидів у кріслі, брезклий, із набряклими повіками, насилу володаючи язиком, а я тупала ногами і гасала прокуреною вітальнею, мов та білка в колесі, що крутить його, аж доки геть знесилиться.

Він:

— Ти не опублікуєш цього. Не опублікуєш ти цієї дурні, цієї купи лайна. Подумай про нашу доньку, лярво! Бодай раз побудь матір'ю і подумай про неї!

Я:

— Ти віриш у це? Віриш, що це мене зупинить? Ти дістав право ув'язнити мене. І якщо за ці чотири місяці я написала книжку, що так сподобалася моєму видавцеві…

Він:

— Це мій видавець! Мій!

Я:

— …то ти втратив право на мене, і не можеш заборонити мені опублікувати її.

Він:

— Я голова родини чи хто? Я маю право… зобов'язаний захистити мою доньку… захистити її ім'я… і наші гроші.

Я:

— Які гроші? Ми голі, як бубон, чоловіче, геть на мілині.

Він:

— Я маю право. Я письменник і голова родини… Ті епізоди. Що їх ти змалювала у твоїй дурнуватій писанині, належать мені… вони з мого роману, ти не маєш права їх запозичувати.

Я:

— Ох ти ж, задавако! З глузду зсунувся, еге? Це моє життя, і я про нього пишу.

Він:

— Ти крадеш мій матеріал. Із чого ми будемо жити, якщо ти уби… вбиваєш моє натхнення, псуєш моє професійне знаряддя?

Я:

— Яке натхнення? Який роман? Ота чернетка, що лежить уже десять років і посувається зі швидкістю один рядок за місяць?

Він:

— Ти злодюга. Навіжена вандалка. Що ти собі гадаєш? Що ніхто не побачить, як ти списуєш у мене все? І ніхто не второпає, що все маячня божевільної лярви? Несамохіть ти намагаєшся сплюндрувати все. Воно дужче від тебе. Але мушу не дати тобі цього зробити…

Відповіддю на все, виправданням усього були гроші.

— Знаєш, Крихітко, за це твоє оповідання заплатять набагато більше, якщо під ним стоятиме моє прізвище. На цім наполягає власник ілюстрованого часопису. Він накине п'ятсот доларів, якщо я підпишу його з тобою.

Я погодилася, навіть не замислившись, тоді я довіряла йому — гадаю, кохала його, такого недотепкуватого, що зараз слово «кохання» здається мені геть недоречним, — та й кортіло мені мати чимбільше грошенят, а про реванш я й не думала, незнайоме було мені те чудернацьке почуття, що не давало йому спокою, коли він згадував, як був хлопчаком із убогої чи радше зубожілої родини, сином нездалого батенька, який мусив гендлювати милом, гасаючи із висолопленим язиком, наче безпритульний пес. (Утім, воно, може, і зближувало нас із ним та додавало сили для приваби й боротьби: наші батьки викликали в нас сором, причому кожен по-своєму. Суддя був такий старий, такий нудний і геть позбавлений приваби та сили. Уявіть собі, він завжди вкладався спати о пів на восьму вечора. Мої друзі не вірили, коли я казала їм це. Мені завжди здавалося, що вони кепкують із мене нишком. Я так і не дізналася, про що думав мій батько, про що він молився і на що сподівався, за чим він шкодував, чого бажав потайці, які урази були у нього, — навіть ці таємниці не прихилили мене до нього).

Мої перші оповідання з'являться на сторінках часописів під двома прізвищами: «„Наша королева“. Сучасна історія, написана Скоттом і Зельдою Фітцджеральд», а потім сталося так, що він забув поставити моє прізвище, — утім, так воно й мало статися.

— Дві тисячі доларів, Крихітко, я просто не міг відмовитися. Мені нелегко було опублікувати його, ти ж знаєш. Тільки оці шахраї з «Чикаго Санді» погодилися взяти його, за умови, що там стоятиме лише моє прізвище… Більш не будемо нічого їм давати, згода?

Лише його прізвище, сказали вони. Let’s father the story on him[26]. Писати — це для чоловіків, таке їхнє божисте право. А для жінок? Тільки бути вагітними, народжувати, глядіти дітей, якщо творчості недостатньо, аби зберегти своє ім’я.

Після тієї халепи з чиказькими пройдисвітами була ще історія з недоглядом у «Сатерді Івнінг Пост»: якась секретарка так передруковувала оповідання, що замість Зельди помилково написала Френсіс Скотт.

— Слово честі, дурня якась, — визнав Скотт.

— Еге ж, — сказала я, — найбільша помилка і найбільше виправлення за всю історію преси, правда?

А він:

— Ох, Крихітко, не треба так дивитися на мене! Сядь та перехили чарчину, не хочу я цих сварок. Змилуйся наді мною.

Я й не сварилася. Просто перестала з ним спілкуватися. Мовчала я два роки. Ховала мої зошити. Узурпатор був узурпований. (О, він міг порпатися в них, то я переховувала їх щотижня, я вміла ховати, казав колись Суддя).

…Та того вечора було запізно, він збагнув, хоч і був п'яний мов чіп: мій роман вийде друком, не зможе він цьому завадити, як ото тоді, дванадцять років тому, коли він заборонив Натанові публікувати мій «Щоденник» у «Смарт Сет», моєму улюбленому часописі. Мені було так приємно дізнатися, що він сподобався видавцям. Скотт перестав цікавитися моїм тілом, — зрештою, він і так небагато міг утнути в сексі, — тож мої інтимні щоденники стали для нього тілом, і він без сорому їх використовував: без них його другий роман був би порожнісінький.

Коли настала пора ділити ролі, я взяла на себе таку алегорію як Ревність. Та виявилося, що це він, любий мій чоловіченько, мій упиряка, страшенно ревнує, коли я намагаюся розгорнути крила. Незабаром я стану жити за мої гроші. Ось я отримала тисячу двісті п'ятдесят три долари за новелу, що з'явиться завтра в «Кремлівському ревю» (так прозивають «Скрібнер мегезін», давній жарт). Називається вона «Подружжя шаленців». Скотт про це нічогісінько не знає. Питання в тому, чи мені чекати, аж доки він протверезіє, а потім тицьнути йому під носа той часопис, чи п'яному показати, щоб подвоїти його лють і в такий спосіб принизити його? Та відповідь ось яка: нічого такого не зробиш ти, Зельдо, заховаєш той часопис або й викинеш, прочитавши своє оповідання. Аби лиш ненадовго зберегти спокій у родині.

…Оце написала я, та й згадалося мені, як іще маленьким дівчам виконувала я роль Безуму в балеті, що його написала моя матінка. Сцена Великого театру в Монтгомері була запнута жовто-чорним наметом. Мінні пошила мені вбрання із золотаво-чорних мережив, а внизу обшила маленькими дзвіночками. У «Монтгомері адвертайзер» мене назвали неперевершеною. То була пора мого успіху. Я була Саламандрою. І вже тоді дзвіночки дзеленчали на ґвалт.

Згадую це, щоб посміятися, хвилину чи дві.

Писати, 1932

Не знаю, на що схожа моя книжка, написана одним духом, одним помахом пера. Хтозна, що може в ній припасти до вподоби, — там нема ні інтриги, ні зав'язки, ні сентиментальності, — та я почуваю, що те знаю, відчуваю в ній інше, важливіше: напругу, яка тримає все вкупі від першої до останньої фрази. Наче линва… що, коли вона порветься?

Чоловіки: вони частенько прозивають себе «змученими», і це так вишукано, так романтично звучить, аж видається ознакою їхнього вищого походження. А про нас, жінок, як тільки ми пускаємося берега, вони кажуть, що ми істерички, навіженки й що нас треба запроторити до божевільні.

І ось мене зачинили туди, звинувативши в тому, що я з'їжджала з глузду, коли заводила річ про Льюїса. Таж нічогісінько я не вигадала, це Гертруда Стайн сама казала, що Льюїс хвалився, ніби ще змалку носить із собою ножа, «щоб повбивати всіх гейків». Скажіть, хіба не хворий він на голову? Він просто-таки нестерпно хоче Скотта, тож і нищить його. Методично. Він уже розпочав. Дізнавшись, що Гертруда Стайн спить із Алісою Токлас[27] (довго не міг він уторопати цього, усі ж бо гості на вулиці Флерюс відразу це розуміли), виявивши, що вона запекла лесбійка, він вилляв на неї стільки бруду, що блювати кортіло від того, адже він усим завдячував цій жінці, вона була його наставницею, була порадницею, була добродійницею і меценаткою. Та людям на кшталт оцього Льюїса людяність невластива. Її годі чекати від чолов'яги, який розстібає на собі сорочку до останнього ґудзика, щоб усі бачили, що він волохатий мов орангутанг. Цікаво, миється він хоч трохи? Важко сказати: він завжди був мені огидний, а відколи він устряв до тієї халепи, — я дізналася про це з газет, — мені він дедалі частіше уявляється замурзаний і неголений, у сорочці з розстебнутим коміром, брудним мов собачий нашийник, що облямовує мавпячу вовну в нього на грудях. Та й гладшає він, це видно з кожною світлиною, що з'являються в ілюстрованих часописах. А хіба в бою гладшають?

— Я знаю, бо бачила це, — повторювала я, — на власні очі бачила, тоді це ще була правда. О’Коннор стояв навколішки, голова його була поміж ногами мого чоловіка. У кімнаті стояв напівморок, та прожектор осявав ту сцену, і можу вас запевнити, вони робили саме оте.

— Не було там ніякого прожектора, пані. Ваш чоловік запевняв нас у цім. Він категоричний. У вас ніколи не було прожектора.

— Ми тоді мешкали в готелі й позичили того прожектора, він висів на стіні… і вони дивилися порнографічний фільм, де були два чоловіки й жінка, і ті два чоловіки не звертали уваги на жінку, якщо ви розумієте, про що я.

Лікарі хитають своїми головами в окулярах, фізіономії їхні пісні й білі, як і халати.

— Це галюцинації, Зельдо. Не очі вас обманюють, а глузд. Така особливість вашої недуги: ви не повинні вірити в те, що бачите.

Зате вони вірять Скоттові, його золотим словам чи радше його грошенятам, адже мій чоловік виписує їм чеки.

— Ваш мозок створює образи, які є химерами, анаморфозами[28]. Ви знаєте, що це за слово?

Цікаво, образи і поблажливість теж належать до курсу лікування?

— Я малюю й пишу, панове. Авжеж, я знаю, що таке анаморфоз.

Я пробурмотіла: «Телепні!» чи, може, і гірше щось, вони почули і заходилися щось хутко нотувати в записниках, тож мені стало зрозуміло, що я погіршила моє становище.

— Коли ви відчули, що втратили будь-який контроль? Чому ви не питалися чоловіка? Не уточнили, що саме ви бачили?

Я дивилася на них, на ту сіро-білу стіну, мовчазну й ворожу.

— Якщо не вірите мені, запитайте в готельних службовців. Проведіть розслідування! Усенький готель це чув, авжеж, чув, як я репетувала й обзивала їх. Та й яка жінка не розлютилася б? Льюїс обзивав мене причинуватою, німфоманкою і невдахою. Він тричі це повторив: мовляв, бідолашна невдаха я. Казав: «Їдь додому, у свою діру, що зветься Алабамою. Дай спокій Скоттові». Тоді я вхопила кварту з пуншем, що стояла на піаніно, й щосили пожбурила йому в мордяку. Він, щоправда, зумів ухилитися. Шкода.

…Пам'ятаю, як струсонуло мене тоді, аж у зубах закололо й у кістках. Та скляна кварта розбилася зі страшенним брязкотом, витонченим і тривожним заразом, наче саме піаніно вибухнуло. Скотт хотів було кинутися до мене, та наступив на скляні друзки, що валялися на килимі, наче окрушини граду. З ніг його зацебеніла кров, на підлозі з'явилися червоні плями, і він якось дивно, ніби заклякнувши, зупинився на однаковій відстані від Льюїса й від мене, роззявивши рота й не знаючи, що вдіяти. Льюїс сидів у кріслі й дивився на все це із задоволеною посмішкою. Прожектор гудів у тиші, й оте його гудіння видавалося мені найбруднішою лайкою, яку я чула в моєму житті. І тоді Скотт, навшпиньки і вимахуючи руками для рівноваги, дістався до нього й вимкнув, а потім впустив у кімнату трохи свіжого повітря. Я відчула, як ноги мої затрусилися, підлога захиталася, а потім я провалилась у темну прірву.

Я на колінах.

Відтепер я на колінах.

Чекаю, аж коли по мене прийдуть: сама я не можу звестися на ноги.

Вони приходять у своїх білих м'яких панцирах, у туніках із грубого полотна, що роблять їх невинними як небіжчики.

Увіччю в мене чорне пасмо, воно мигтить переді мною, роздирає мені овид. Чому коси мої так швидко потемніли? З віком вони мають сивіти, а не темніти. Приберіть це пасмо. Поголіть мені голову. Щоб не довелося мені більше про це балакати. Напишіть так: «Довге чорне пасмо скісно затуляло їй овид, коли вона споглядала на самоті морську гладінь, чоловіків, що курили на алеях, жінок у шезлонгах і дітлахів, які гасали берегом».

Я вмію будувати фрази. Мій чоловік письменник, не забувайте про це. Та цьому навчилася я сама, без його допомоги — о, він геть тут ні при чому.

Я вміла це ще до нього. Ще до того, як він уперше торкнувся першим пером першої сторінки першого свого записника.

Я вміла писати і збагачувала всі його творіння, та не як муза, не як натхненниця, а як ненавмисний літературний негр письменника, якому шлюбний контракт дає підстави грабувати творчість своєї дружини. Сфінкси у білих халатах мають свою теорію: я гніваюся на Скотта, бо він малював з мене всіх своїх героїнь, використовував мене як матеріал і грабував моє життя. Та це дурня, це було наше спільне життя, ми ділили цей матеріал на двох. А правда в тому, що він користувався моїми висловами, що підглядав у мій щоденник і читав мої листи, що підписував своїм прізвищем ті статті й оповідання, котрі написала я. Правда полягає в тому, що він украв плоди моєї творчості та ще й запевняв, що їх ніколи в мене не було. І що мала я почувати після цього? Ув'язнена, обманута, запропаща тілом і душею — ось якою я бачу себе. Це неможливо назвати життям.

Лікарі дуже люблять Скотта. Мовляв, треба прийти йому на поміч, витягти ту скабку, що застрягла у нього в нозі… ох, що я кажу! — оту кляту уразу з його серденька: що його жінка здуріла. І Скотт, і всі ті коновали кажуть, що писати мені шкідливо. Танок шкідливий для мого тіла, писання небезпечне для мого глузду. Тільки ж зачекайте. Малювати, це можна; я маю право малювати. Глузд мого чоловіка здоровий, він має право панувати наді мною. Отож, усе пристойно. Але хто мені скаже, що я не спробую вдатися до порнографії й не почну малювати сцени, де повнісінько сексу і крові? Вони заслужили цього.

Та ні, я малюю Нью-Йорк, малюю Париж, найжвавіші міста з-поміж тих, де я бувала. Малюю біблійні сцени, сюжети релігійних притч, які в нашій Алабамі цінуються набагато вище, аніж міські краєвиди. Я мушу заробляти гроші для Патті й для себе, ті гроші, які було змарновано. Фітцові книжки вже геть ніхто ніде не купує, хіба що у Франції, де його й досі люблять. Та зиск із них такий мізерний, що й горобцям на корм не вистачить. Голова родини — це я. І я почуваюся здатною до цього. Я ходжу щодня по декілька годин: під час тих прогулянок глузд мій яснішає, думки ширяють, — та безуму в них нема. До мене повертається снага.

1934. Дві клініки та лікарня

Ця світлина в «Балтимор Сан» засмутила мене: вони попросили позувати перед мольбертом, а що треба було і в об'єктив дивитися, то на світлині в мене дурнуватий вигляд, профіль у три чверті, погляд у порожнечу, позбавлений будь-якої мети. І худорба така, що мене геть не впізнати. Коси так коротко підстрижені, що нічого не затуляють. У мене ніби з'явилася нова спідня щелепа, здорова, мов у коняки. Єдине, що погладшало в мене, це руки, — вони завтовшки, мов ноги. І ще на тій блягузницькій світлині мене змусили вбрати хвартуха, щоб затулити спідницю і корсаж. Ох, не малярську блузу чи хвартуха скульптора, ні! А квітчастого хвартуха добропорядної хатньої господині.

Мені подобається бути цією кощавою молодицею, кепською дружиною і нездалою матінкою, що нічого не їсть і тому помирає. Скотт передав мені п'ятдесят доларів, щоб я придбала фарби: то був останній його привіт, останній дарунок.

Ми так

кохали одне одного

і такого

болю завдали,

що мені

забиває

дух…

Що зблизило нас? Амбіції, танці, алкоголь — звісно ж, це так. Несамовите бажання красуватися. І ніякий етер не міг би бути величніший чи могутніший.

Ми зі Скоттом діти старих людей. Діти стариганів завжди розбещені, це давно відомо й доведено. Я попереджала: не дуже сподівайтеся, що так і залишусь я теличкою, тільки з охлялими цицьками. Я матиму дитину, може, навіть двох. Або ж не матиму їх геть.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Того ж таки вечора коли ми вперше зустрілися, Скотт хвальковито розбалакує:

— Єдина вартісна гігієна життя — це надмір, крайнощі. Сплюндрувати себе, вимахуючи плюмажем і скуштувавши всього, адже Велика Війна Цивілізації, ця різанина Старого світу всіх нас уб'є.

Я була простачка, блискуча, але геть хамулувата. Він — декласований елемент із Півночі, із цивілізованого середовища, з-поміж таємниче холодних і елегантних людей, причому найскромніший поміж ними.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Лікарка Марта Кіффер висунула Скоттові подвійний ультиматум: 1) він кидає пити; 2) відбуває в неї лікування. Лише за цих умов буде вона далі мене лікувати. Якщо ж ні, то вона виписує мене.

Сьогодні ввечері я дізналася, що завтра мене переводять до клініки в Біконі у штаті Нью-Йорк.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Лікарі розгорнули червоний килим, кімната моя потопала у квітах. Під страхом негайного звільнення персоналові суворо заборонили покидати пацієнтку саму, заборонили її фотографувати. Сюди приїздять зірки, діти мільйонерів. Басейни, тенісні корти, окремі апартаменти з особистою прислугою… Ця клініка перевершує всі палаци, які я бачила, і мені думається: «Ото вже дурня! І навіщо Скотт марнує стільки грошви, щоб я мовчала, коли варто тільки лишити мене наодинці з літуном, і він здихався б мене».

…Бачу я, що програю битву за битвою. Ох, Зельдо, гірка твоя доля, і назва їй — Березина[29].

Учора в залі для відвідувань у клініці Шепарда-Пратта мені влаштували бурлескну виставу: на сцені був психіатр, який тричі змінював свою ідентичність, повірник у справах шлюбу, якого прислав Скоттів адвокат, і, звісно ж, я чи радше те, що від мене лишилося. Мені заявили, що мої картини за місяць виставлять у Мангеттенській галереї, та я не зможу бути присутня на тій виставці.

Намагаюся згадати, як воно все було, і не гніватися дарма.

Психіатр:

— Ваш чоловік, пані, має з вами чимало клопоту. Передовсім це проблема з грішми. Не кажучи вже про творчі клопоти, звісно.

Повірник зі шлюбних питань:

— Ваше перебування тут обходиться йому дорого, та знайте, що він усе заплатить.

Психіатр:

— Він скаржиться, і я бачу, що він дуже нещасний, бо не може написати свій великий роман.

Я:

— Це моя вина?

Повірник:

— Та ні, звичайно. Але він хотів би відчувати підтримку. Забагато він написав різної дурні, щоб заробити на хліб для вас, для себе і для доньки. Зрештою, він голова родини.

А я:

— Той роман він виношує вже десять років. Я не винна в тім, що це триває так довго. Я здорова вже чотири роки. Моя недуга не заважає йому.

Психіатр:

— Та звісно ж, ні.

Повірник:

— Він хотів би почувати підтримку. Ту, якої чоловік чекає від своєї дружини, коли опиняється в горі та скруті. Адже чоловік і жінка завжди одне ціле. Він кохає вас. І заохочує до малювання. Хіба не завдяки йому вашу виставку влаштував у своїй галереї його приятель?

Я:

— А вам не спало на думку, що це сталося якоюсь мірою й завдяки моєму таланту? Вам це здається неможливим?

Психіатр:

— Малювання — це добра терапія. Якщо ви знову почнете писати книжки, вас охопить збудження, якого ви мусите уникати.

Я:

— Знаю, мій роман не має успіху. Він нікому не сподобався, ні критикам, ні читачам. Та мені не соромно. Ще один напишу.

Повірник:

— У мене для вас є чек. На п'ятдесят доларів, аби ви придбали собі фарби. Цього доста, правда ж?

Я:

— Він кохає мене, він платить за мене, він зраджує мене. А шлюбними зобов'язаннями він крутить, як йому забагнеться.

Психіатр:

— Ваш чоловік не заперечує, що і в нього були помилки.

Я:

— Як вас послухати, то це я була хвойда?

Повірник:

— Почали ви. Ви перша вчинили шлюбну зраду.

Психіатр (сухо закашлявшись):

— Гм… у цих справах нема ні винуватих, ні жертв. Гм… Ніяких звинувачень, ніяких апологій.

І тоді я, підвівшись, вигукнула, відчуваючи дотик до мого тіла грубої тканини лікарняної піжами:

— Мудаки! Мудаки ви, і не тому що маєте у штанах оте причандалля, що, певне, геть охляло і вже не більше від квасолини, — а тому що в головах у вас, либочь, сама шкурка лишилася.

Психіатр:

— Санітари!

Я:

— Спершу чек! Чек на фарби.

Урешті я таки побувала на виставці моїх творів, у супроводі медсестри й охоронця. Я так хвилювалася, так душно мені було, що я прохилила двері запасного виходу, щоб ухопити повітря, і тоді два драби кинулися на мене, згребли за руки й за голову й потягнули до лікарняного фургона.

Відгуки в часописах, — навіть тих, які страшенно любили мене колись, — статті, що там друкувалися, викликали в мене справжнісінький біль. Я втратила красу і свіжість, що дозволяли уникнути скандалу.

За кілька місяців побачив світ отой горезвісний роман, якого так довго очікували, те творіння, що начебто мало переплюнути Джойса вкупі з Прустом. Дев'ять років писав він його. Цікаво, що він пішов у нього швидше, коли я за чотири роки тричі побувала у клініках. «Ніч лагідна», досить кумедно і прикро звучить ця назва: якщо це справді ніч, то це ніч ненависті. Він змалював мене в епізоді з психічно хворою жінкою, у щонайменших подробицях, застосувавши усі симптоми — істерику, шизофренію, параною: я вгадувалася під надто вже прозорим іменем, у особі несамовитої лярви, яку глушать морфіном, бромом і електрошоком. То я була його лялькою-моделлю, а тепер стала піддослідною морською свинкою. Його лабораторним щуром. Уже нічогісінько не важила я для нього, якщо він переніс у ту книжку всі мої проблеми. Найгірше те, що та клята книжка зазнала цілковитого провалу й ми навіть боргів не зуміли сплатити з гонорару. Сказала я «ми», та не подумала як слід. Які там уже «ми». А борг його незмірний.

…Після повернення в «Ля Пе», штат Меріленд.

Льюїс О'Коннор сплюндрував світовий Фітцджеральдів успіх, а найгірше те, що він його відверто зневажає в інтерв'ю і на різних званих обідах. Уявляю, як цей Льюїс, хоч дурний, та хитрий, обливає брудом свого давнього друга і покровителя перед жадібними до сенсацій журналюгами, а потім каже, щоб вони не друкували цього. «Off-the-record»[30], — певне, каже він, значуще їм підморгуючи, бо знає, що ці щури скористаються його вбивчими словами: а певно, модний автор сприяє падінню вчорашнього ідола, який допоміг йому видатися.

Що ж, для мого чоловіченька настала гірка пора: робоче знаряддя понівечене, саламандра з гарячковими мізками вже не відгукується. Нехай іде, еге ж, нехай забирається до Каліфорнії заробляти гроші. Тисячі кілометрів не можуть так нас розділити, як оця мерзенна книжка. Ніякого зиску він уже не матиме з мене, бо я вже обрала, чим мені стати, — німою лялькою, порожньою обслоною.

Я пишу мій роман потайці. Уже разів зі сто переховувала я його в різних місцях, по лікарнях, куди мене весь час запроторюють під нагляд персоналу (мій чоловік шле листи головним лікарям, вимагаючи, щоб мені суворо забороняли писати, то декотрі слухають його й улаштовують обшуки в моїй кімнаті). Коли часом я опиняюся на волі, Скотт постійно стежить за мною, і мені доводиться докладати відчайдушних зусиль, щоб увесь час вишукувати нові схованки. І я так добре ховаю рукопис… аж забуваю деколи, на якому поверсі, в якій кімнаті, за якою панеллю на стіні, під якою паркетною дошкою він лежить. Отож, я нотую тихенько, де поклала його цього разу. Скотт добре знає, що я пишу, й аж не тямиться, що ніяк не може запопасти того зошита. Що ж, цього разу він не поцупить у мене жодної думки, жодного рядка.

Це, сказати б, гра, але сумна гра, у якій я намагаюся порятувати мою шкуру і мій глузд.

Історія мого брата

Знаю, жінки часто стають навколішки, щоб ублагати чоловіків. Щоб зберегти Жозового сина, мені, певне, треба було благати або втекти. Упасти навколішки? Та радше я здохну! Я була донькою першого судді Верховного суду, внучкою губернатора й сенатора… Утікати?.. «Недобра ти дружина», — нашіптували мені кухарка з маршалком на віллі «Кеп», і в їхніх голосах було стільки жалості, що ліпше б вони прозивали мене хвойдою. Мене покарали, забрали мене з хатини на березі, де я жила коханням і чинила різні непристойні речі, завезли мене далеко від нього, і ніхто, поки тривала та мандрівка й ми огинали бескиди, що поросли мімозами, ніхто і слова не промовив до мене в машині. Мене змусили вбити мою дитину.

Кілька тижнів носила я сина. Його поховали на смітнику галантерейної крамниці «Ексцельсіор» у Ментоні.

Чи шкодую я? Що ж, знаю, мене важко назвати «матір'ю року». Того вечора, коли я повернулася з танців до нашого номера в готелі «Етуаль» — похмура, сумна анфілада темних коридорів і холодних кімнат, — Патті я застала з нянькою, яка готувала їй ванну. «Вода аж парує, — сказала я. — Ви зварите мою доньку, Жанно». А вона, стиснувши губи і звівши догори підборіддя, відтяла: «Температура води нормальна, і мене зовуть Наомі». Патті була червона мов буряк і задихалася, та нічого не сказала. «Хочеш, ми доллємо холодної водички, доцю?» — спиталась я в неї. І дівча, з надто вже дорослим виразом на личку, відказало: «Ні, матінко, не турбуйтеся про це». Моя мати мала шестеро дітей, з обов'язку і з розумових лінощів. Перша дитина померла ще в колисці від менінгіту. Нас, чотирьох дівчаток, виховували за чудесною системою Мінні Мейчен: кожна втілила її нездійсненні мрії. Ледве ми народилися, нам уже попризначали ролі. Марджорі мала стати художницею, Тутсі — інтелектуалкою, Тільда — супокійною красунею, а я, пізня дитина, стала грайливою лялечкою, яку вбирали немов принцесу. Для другого сина і спадкоємця родового імені, Ентоні-молодшого, ніякої ролі наперед не призначили. Мій брат просто не мав свого місця поміж акторами особистого театру моєї матінки. Він навіть намагався щось і сам писати, та жодного роману чи оповідання так і не опублікував. У майбутньому на нього чекала професія інженера та пустка самоти.

Знаю, що 1933 року Ентоні-молодший за тиждень до загибелі просив, щоб його припровадили до клініки в Балтиморі, тієї самої, де перебувала і я. Йому відмовили. Минуло кілька днів, і він стрибнув з вікна маленької лікарні в Мобайлі, тому що батьки відмовилися надати йому ту клініку, яку він обрав. У часописах Алабами і Джорджії з'явився некролог, де було написано, що причиною його смерті була малярія, тож «у гарячковій нестямі» він випадково впав із вікна.

Я й не думаю про самогубство. Просто я любила кількох чоловіків, які вкоротили собі віку, і перший поміж ними був мій брат, що від його смерті я й досі не можу отямитися.

Рене вже немає на світі п'ять років, помер він за два роки після самогубства Тоні. Цікаво, траєкторія їхнього польоту пролягає поза очікуваними межами земної кулі? Зоряний пил чи жменя сірого попелу — на що скидається та їхня остання й вічна орбіта? Молочний Шлях чи нескінченна чорна діра?

Еге ж, лікарі змушували мене розмовляти про Ентоні-молодшого, та не вдавалися у подробиці, що стосуються ран чи ушкоджень на його тілі. Під час останніх відвідин у День Подяки моя матінка одвела директора Гайленду набік і — thanks mom[31] — і геть усе йому виклала: і про те, що мою бабцю знайшли в ліжку з чорною дірою у скроні, а поряд валявся кольт, якого вона поцупила у свого чоловіка, і цівка його ще курілася пороховим димом, і про її сестру Єбігейл, яка плигнула через парапет мосту Джеймса Рівера в Річмонді.

Либонь, моїх численних ґанджів і ексцентричностей було не доста, то ватага медиків, котрі вдень і вночі чергували в Гайленді, додала до них гіпотезу про спадкову схильність до самогубства. А мені геть не кортіло вмирати — і це найтяжче було втовкмачити таким йолопам, як мої лікарі.

Білий халат, і голос безбарвний:

— І не думали про самогубство, еге? А хто ковтнув два слоїчки пігулок, коли поїхав французький літун? Ви ще й з бескида стрибнули, влаштувавши сцену ревнощів своєму чоловікові. Цього доста.

Я:

— Мені довелося зажити ті пігулки, бо я не могла заснути, а не тому що хотіла вмерти. І літун не поїхав, як ви оце кажете. Мене викрали. Ви посміхаєтеся? Хотіла б я глянути, що ви учинили б на моєму місці. Скотт найняв двох чоловіків із мафії, вони вдерлися до хатини, і жарти з ними були кепські. Я навіть не змогла нічого пояснити Жозанові… А щодо тої скелі, про яку ви оце кажете, то я знаю, що вам про неї розповів мій чоловік. Промовчав тільки ось про що: тої ночі він був п'яний мов чіп. І не з бескида я впала, а зі східців, коли тікала від нього. Результат? Обдерла коліна, якось я так само розбила обличчя, коли ще дівчиськом каталася на роликах. А ви кажете, самогубство…

Безбарвний голос:

— Може, поговоримо про той день, коли ви намагалися підпалити дім у маєтку «Ля Пе»?

Я:

— То була лиха пригода. Я хотіла спалити старе лахміття в коминку, аж вогонь раптом перекинувся в кімнату.

Безбарвний голос, утрачаючи контроль:

— Якщо я добре тямлю, то все лихі пригоди були, еге? А той коминок узагалі не топився. Усі в маєтку знали про це, ваш чоловік, прислуга, навіть ваша донька. А ви не знали?

Я:

— Мені не сказали про це. Я була у клініці, коли моя родина перебралася до цього маєтку. Та й припущення ваші безглузді: та кімната, яку я начебто хотіла запалити, — то була моя робітня. У тій пожежі згоріли всі мої роботи, полотна і шкіци. Невже я могла знищити все, що створила за кілька років, те, що ще пов'язувало мене з життям?

Біла обслона:

— Ви все заперечуєте. Така риса у всіх пацієнтів із самогубними нахилами — вони все заперечують. Та настає день, коли істина все ж таки спливає на поверхню, і ця істина — смерть…

Що таке випадок? Хто плете ці випадковості? Хто вчинив так, що я випадково зустріла французького літуна, а потім неухильно втратила його? Хотілося б мені це збагнути… Електрошок такий потужний, аж мізки в мене киплять під черепом і зуби цокотять, треба буде попросити, щоб вони зменшили напругу.

Неонове світло. Спершу приглушіть світло.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Пригадую те світло, таке гостре, таке безжальне, і мій синюшний живіт, і ту комірчину позаду галантерейної крамниці в Ментоні. Мене тримали тоді на віллі «Пакіта», наглядали за мною садівник із кухаркою, в якої були очі, мов курячі гузки. Це вона за добрячі грошенята знайшла мені «ту, що робить янголяток», як ото кажуть французи. А садівник мовчав, бо йому теж незлецько заплатили. (Ховаючи гроші до кишені, він зневажливо посміхнувся. Поки ми їхали, він весь час насвистував якісь тільки йому відомі пісеньки. Звивиста дорога над прірвою тішила його, наче це були вправи з автомобільної їзди. Я сказала, що в мене болить серце, і він ще дужче почав шарпати кермо, гальмувати, без потреби наддавати ходу, аж кузов двигтів. Він тішився своєю перемогою. Певне, ще жодна жінка так не залежала від нього, як я оце. І я зрозуміла, що пропала. Бо вже нічогісінько не була варта.)

В емальованій мисці, яку показала мені галантерейниця, я побачила мляве рожеве тільце бранця акушерських обценьків. Мого сина. Сина літуна. Дитини сонця і моря. Я відчула, як у моєму череві зароджується голос, паралізовані мої щелепи розціпилися, очі витріщилися в пітьму. Я не чула мого крику.

— Гарненький він був у вас! — засмучено сказала кухарка. — Кіно, та й годі! Аби лиш сусіди поліції не погукали. А про інших ви думаєте?

Ті дві молодиці добряче нашпигали мене, уколовши подвійну дозу морфію. Упродовж наступних чотирьох днів я світу білого не бачила. Лежала в темній кімнаті з опущеними жалюзями й затуленими шторами, і кухарка, що перебрала на себе обов'язки медсестри, колола мені морфін, аж усенькі мої руки вкрилися кривавими синцями й болючими наривами.

І що скажете ви про це, юначе? Хіба аборт — не самогубство, бодай почасти? Авжеж, я того дня відчула, що завдала собі смерті.