Пісня Алабами

Фелдер-авеню, 919, Монтгомері, Алабама

Перед будинком із червоної цегли росте магнолія грандіфлора, яку посадила Зельда, востаннє повернувшись із Європи, величне дерево, про яке директор музею сказав мені, що це справжнісіньке лихо. Мовляв, усі ці магнолії мають нездорові пахощі — я, щоправда, нічого такого не відчував, — а їхні отруйні плоди можуть відправити вас до лікарні.

Гадаю, Зельда вирішила посадити її на десятиріччя Патриції. Дерево вражає, таке воно високе і крислате. Земля під його кроною встелена сосновою глицею — робота садівника, справжнього мистця, закоханого у свою справу, який не боїться отруйних пахощів. Патриція померла тут-таки, у Монтгомері, штат Алабама, двадцять років тому. А магнолія й далі росте за них. За них трьох.

Директор музею, Майкл, запрошує мене увійти до помешкання Зельди і Скотта (музей розташований в одній із їхніх численних осель), аж — ледве нога моя ступає досередини — в очах у мене закипають сльози, коли я бачу світлий паркет, що лиснить неначе дзеркало, з лакованої сосни зі вставками з червоного дерева. Їхні сумні тіні линуть на нім, наче на ковзанці. Бібліотеки теж обшиті червоним деревом. Кімнати порожні, там стоїть хіба що софа, яку Зельда власноруч наново обтягнула тканиною. І ванни: у кожнісінькій кімнаті вони стоять, навіть у помешканнях для слуг. Одна вкрита потьмянілою емаллю, мідні крани позеленіли від часу, видно, що до слуг тут ставилися не так, як ув інших місцях поблизу, де шалів Ку-клукс-клан.

Майкл каже, що незабаром буде свято на честь Зельди, то треба, щоб я побував на нім, я погоджуюся і заходжу до наступної кімнати, мені кортить почути те безгоміння в бальній залі, де працював Скотт, така вона велика, що він звелів зробити у ній нішу, альков, що був йому за кабінет, либонь, щоб страшно не було, кажу я собі, ці заможні хлопці, які мешкали у величезних покоях, часом зводили собі вігвами, щоб якомога обмежити просягання зовнішнього світу в їхнє внутрішнє життя.

У цьому домі, де панує старосвітська розкіш, під мовчазними кронами дерев, що створюють тут оазу, затиснуту поміж передмістям і шосе, мені знову згадується фільм Клінта Іствуда «Північ у Садку Добра і Зла».

Я покинув моє авто на алеї за будинком, не знаючи, маю я право на це чи ні. Хтозна й чому, я боюся тут зробити щось не так. Майкл каже, що ні, я добре припаркувався, а мені хочеться пройти садом, побалакати з ним про ті породи кущів, дерев, про квітники, які розмітила і влаштувала Зельда. Та Майклові до них діла нема, він прямо про це мені й каже. І я дякую йому за нагоду відвідати маєток і йду звідти.

За сто метрів звідтіля, на розі Фелдер-авеню і Данбар-стріт, я розгортаю теку, де лежать вирізки з газет за 11 березня 1948 року.

«Монтгомері Адвертайзер» пише коротко й невиразно. Просто допис у рубриці світської хроніки. «Учора опівночі дружину письменника Скотта Фітцджеральда, Зельду Сейр, знайшли мертву після пожежі в Гайлендській лікарні, в Ешвіллі, штат Північна Кароліна, де вона упродовж останніх десяти років лікувалася від психічного захворювання. Добре відома нашим співвітчизникам як одна з найдивовижніших південних красунь свого покоління, відома як прозаїк, мисткиня і символ джазової епохи, Зельда і її чоловік перебували на вершині слави двадцять років. До кінця 30-х років про них геть забули».

«Нью-Йорк Геральд Трібюн» точніша: «Вони були останніми романтиками. Переживши Скотта, свого славетного чоловіка, Зельда померла вчора опівночі у віці сорока семи років. Вона загинула під час пожежі в Гайлендській психіатричній клініці в Ешвіллі, де вже десять років лікувалася від психічної недуги. (…) Як і решта восьмеро пацієнтів, що перебували на тому поверсі, вона не змогла вийти із замкненої кімнати, де на вікні сама повісила замок».

Руки мої ледве помітно тремтять. Існують такі види смерті, в які здоровий глузд не хоче вірити, відмовляється від них, і агонія у вировиську полум'я здається мені поміж ними найгіршою. У вогні знищували бунтівників, відьом і святих — тих, що відхилялися від норми, божевільних. Змалку я вірив, що мученики вмирали у вогнищі, ледве полум'я сягало їхніх ніг. Що вмирали вони від болю або душились у чаді чорного диму.

Так ніколи й не зміг я вирішити для себе, чи втямила Зельда, що скоїлося, коли прокинулася й почула, як у клініці репетують на ґвалт, а надворі звучать сирени пожежних авто. Хочеться вірити, що вона спала і задушилася чадом уві сні. Хотілося б вірити, що була вона під впливом нейролептиків, у майже коматозному стані, що до неї не долинув жоден звук і що в цій непритомності серце її потроху перестало калатати, тіло і глузд утратили чутливість і вона тихо померла уві сні. Дехто каже: спокійно згасла. Нічого супокійного не бачу я у смерті, що віддавна є нашим ворогом, — мені здається, після низки страждань і марних боїв ми покидаємо цей світ і повертаємося в лоно ворога, вирішивши в такий спосіб цю жорстоку апорію[39].

Не могла Зельда загинути в полум'ї, — вона ж була саламандра. Від цієї магічної думки мені не стало легше, навпаки, горло моє стиснулося. Вагаюся, куди податися: до Мобайла чи до Атланти? Поринути у самісінькі надра Півдня? Сягнути Мексиканської затоки чи швиденько повернутися до цивілізації?

По радіо тривожно передають штормове попередження, що чергувалося короткими сигналами, уже десять хвилин звучить те саме, то я вже й не слухаю. Насувається торнадо.

Повернувшись у номер, я вмикаю телевізор, який теж генерує ті низькочастотні сигнали, тільки довші, дужчі і глухі, наче попередження про загибель. Раптом темп їхній значно прискорюється, частішає, і металевий голос радить кожному мешканцеві спуститися у льох його будинку. Молода доглядачка внизу фарбує нігті. Вони такі довгі, що могли б бути четвертою фалангою.

— Спускайтесь у льох, — каже вона мені з тим плинним південним акцентом, де голосні тягнуться наче квіти алтеї до сонця, а приголосні ковтаються.

— А ви?

Вона байдуже знизує плечима.

— Як почую, що йде ураган, то теж спущуся.

Що ж, я починаю розуміти, що таке алабамське небо: воно мов Зельда, спершу сяйливе, потім похмуре, потім грозове, потім буремне, аж урешті апокаліптичне. Завтра воно буде блакитне — треба тільки зачекати.

Поки над нами шаленіють дев'ятнадцять вихорів, опинившись на краю загибелі, в яку я не вірю, та все ж таки вона видається мені як ніколи близькою, я думаю про того, хто так погано любив мене.

Мені було двадцять років. Мій коханець хотів заборонити мені писати. То був молодий, інтелігентний юнак із чималою ерудицією. Проте він мав старомодні погляди, що скидалися на сюжети олеографій, на кшталт: коханці повинні ділити горе і радість або ж кохатися — це означає зливатися воєдино і жити у стані автаркії.

Щоб віднадити мене від писання чи, може, задля того, щоб злиття сягнуло досконалості, він змушував мене читати його улюблених авторів — Вільяма Фолкнера й Карсон Маккалерс, «монументів, — казав він, — цілковитих геніїв», не розуміючи, що сам познайомив мене з тими, хто справив на мене вирішальне враження, і я думав: «Два велетні, два орієнтири, двоє людей, що на них треба бути схожому», два види творчості, які, замість того щоб розчавити мене, дали мені новий, потужний поштовх до творчості.

І він-таки, однієї зоряної ночі, на залізничному мосту неподалік од Капрі, поділився зі мною своїм захватом від подружжя Фітцджеральдів, що не визнавало ніяких норм. Та цей незрівнянний ревнивець не тямив очевидного: історія Скотта і Зельди варта того, щоб її змалювати в романі, адже ніхто не може приборкати темпераменту, так само як неможливо приборкати й бурю, вітер чи блискавку, — ніхто, ані психіатри, ані метеорологи. І, звісно ж, не шалені коханці.

Точнісінько опівночі сирени в небі Монтгомері замовкли, а радіо й телебачення відновили програми.

Точнісінько опівночі для Зельди настає пора сніданку: пагони шпинату покропити оливковою олією і добряче поперчити. Можна додати туди тим'яну і розмарину. У кришталеві келихи налийте дванадцятиградусного шампанського і пригадайте всі слова любові, які ви знаєте. І рівно опівночі настане осяйна пора.

Тут віє надто вже дужий вітер, він несе голоси, несе слова, несе із собою останні піщинки з пляжів у Фрежюсі, які тріщать на зубах. Тутешній вітер чатує на мене.

Прощавай, Зельдо. Це було на твою честь.