Пісня Алабами

Непоправне

Мені подобається небезпека… прірви… подобається кидати жереб, поставивши на кон усеньке життя, і я навіть не чекаю, аж коли усе це скінчиться цілковитою руїною. Люблю губити себе, як трапиться нагода. І це моя сутність. Ніщо не зцілить мене від цього.

Хлопці — ох, ці хлопці! — не люблять, як їх випереджають на перегонах. Та й у всьому іншому теж. Я, дівчина, стала для них зіркою: першою була в басейні, та й на біговій доріжці теж перша. А на роликових ковзанах стала чемпіонкою графства. Таллула не відставала від мене. Варто було поглянути, як ми спускаємося вулицями Перрі-Гілл-стріт і Сейр-стріт-гілл або піднімаємося схилами, учепившись іззаду до ваговозів або до бамперів легкових авто. Пішоходи репетують, авто сигналять, бліді від жаху водії сваряться на нас, перелякано наглядаючи, як два дівчиська по сорок кілограмів вагою кожне обганяють їх, немов дві несамовиті відьми на мітлах. Та наш галас тоне в загальному гаморі. Тиждень за тижнем ми туго затягуємо ремінці наших ковзанів, щоб гнати іще швидше, гальмувати якомога пізніш і витинати карколомні віражі.

Літун регоче: «Та ти була справжнісінькою паливодою!»

Я була Суддівною, та як це пояснити тому, хто не знає Алабами?

Я так шкодую за тим літуном. Казати можна що завгодно. Та думку не завжди можна одягнути у слова. А думка, ось вона: то був чоловік, якого я так чекала. Найвродливіший чоловік на Узбережжі. Найвродливіший чоловік, і з його ребра мене створили.

Голосіть, голосіть! Ви лишилися самі! Самісінькі!

Та хатина, де ми ото мешкали, видавалася мені могилою. Мавзолеєм на березі, в який ми із Жозом залізли й умостилися на катафалці — на понищеному матраці, що став свідком єдиної на світі пристрасті. У тій хатині, яку наскрізь пронизував вітер, нічогісінько не було. Тільки пачка сірників, щоб розвести багаття для барбекю на березі, та ще дві каністри, щоб пити з них воду, готувати їжу та вмиватися, каністри, які Жоз щоранку наповнює у сільському фонтані.

…Він кепкує з моєї пристрасті до гігієни (у нього й очі рогом полізли, коли я сказала йому, що приймала ванну чотири рази за день), та в мене все одно таке враження, наче від мене смердить. «Послухай, Зельдо, таж ми смажимося на сонці й увесь час купаємося, як це ти можеш смердіти?»

Авжеж, а решту часу ми кохаємося. Коли ми йдемо портовим ринком, щоб купити риби та городини, люди озираються мені вслід, витріщивши свої темні очі. І я думаю собі, що від мене тхне сексом, його вони й чують, коли я минаю їх, чують дух сперми та інших флюїдів, що хмарою линуть за мною. Мені кортіло втекти, запорпатися в пісок, та Жоз кладе мені долоню на потилицю, цілує мене в уста простісінько на ринковій алеї, а потім обіймає мене за стан, і я скоряюся йому, ми йдемо собі отак, і якась продавчиня риби вигукує: «Ох і гоже дівча! Він зловив у свого невода справжнісіньку сирену! Здуріти можна, яке воно гарнюнє!» І Жоз регоче, пишаючись. Цікаво, думаю я собі, скільки сирен бачила та продавчиня на своїм віку, а потім повертаюся до думки, від якої у мене аж серце стискається: я знаю, обмаль того часу, що його ми збуваємо з літуном. Не варто марнувати його на ревнощі. Треба тішитися тим, що дає мені життя, тим, чого я ніколи не знала, і чого не зазнаю більше ніколи, цього я певна, хоч як воно й сумно.

Крім отієї тигрячої краси, крім чарівливих пахощів його поту, у Жозана є те, що вабить до нього жінок. Гадаю, це стосується майже усіх французів: вони по-справжньому люблять жінок, тоді як наші чоловіки, з Алабами, та й загалом американці, здається, бояться нас, підсвідомо зневажають, а декотрі навіть проклинають нас.

Французи не красені, і не в цім їхня приваба. Але вони хочуть нас: для них жінка, яка віддається, не хвойда, а королева.

«Крихітко, — казав Скотт, — годі вже цього цирку, добре? Пора знову заграти на наших скрипках». Він геть напханий французькими висловами, набрався їх із Розенталевого підручника, який він увесь час переглядає. Та мені французька давалася не дуже добре, то я почула: «Пора вже заграти на наших нервах», і я відказала, що, мовляв, добре, заграймо на них негайно.

Ще одна найліпша ніч у моєму житті

У літуна здоровезні руки, вони огортають мене, мов два теплі крила, аж мене трусити починає. Літун казав, що кохає лише мене. І хотів, аби тільки я кохала його.

Тільки я? Цікаво…

«Тобі легко цього доскочити, — казала я йому, — бо впродовж півроку, відколи ми тут, мій чоловік тільки раз увійшов до моєї спальні». Він хотів було налляти мені вина. «Ні, дякую. Я щаслива. І не хотіла б згубити жодної крихти з цього щастя. Гладуха Мігрень і її сестра Нудота не дрімають».

Він: «Не дрімають? Завтра я іду, то хочу переспати з тобою, а як я повернуся, ти розлучишся. Дай мені твої вуста. І перса… я марю ними, я в нестямі від них, ох, ці твої груди… Отак, отак, любонько… Розтулися. Ти така гарна, така розпусна отакою. Ти губиш мене, їй-богу… Ох, вибач, не те хотів я сказати, розтули ноженята, отак, я чекаю… Чекаю… Впусти мене в себе. Отак, гарно, впусти тепер мене. Впусти мене і роби, що хочеш, а як не хотітимеш більше, я вийду з тебе».

Ніколи не бачила я сонного чоловіка, хочу сказати, голого чоловіка, що заснув після кохання. Груди його здіймаються, поволі, разюче, пушок у нього на грудях став дибки, на ньому блищать краплі поту. А нижче той пушок стає густіший, кучерявіший і шовковистіший, аж ось і темно-каштановий чубчик, де в прегарному шкуратяному чохлі дрімає його охлялий прутень, що барвою скидається на червоне дерево, він так відрізняється від усіх тих цюцюрок, які я бачила, хоч бачила я й небагато їх, та всі вони були блідо-рожевого відтінку, кволі, зморщені, безсилі після соромітної ночі, — вони ніби личинки хрущів, що зимують у холодній землі.

Я кохаю цього чорнявого чолов'ягу, цього здорованя з видубленою шкірою, гострим духом і палким прутнем, що товче мене довгими ковзкими поштовхами. «Ох, любонько, я кінчаю… кінчаю!», а мені хочеться щось відказати йому, та слів я не знаходжу. І тоді я чимдуж репетую, що кохаю, кохаю його.

— Я вийшла заміж за біляву ляльку, за чоловіка, в якого не стоїть. Ляльку… як змалювати її?.. Іди, я позбавлю тебе від нудьги. Невже моє життя було таким провалом?

— Та, звісно ж, ні, панно Зельдо. Ви ще молода, і наш пан може ще багато утнути.

— Дякую, тітонько. Обніми мене. Я вже вийшла з того віку, коли тобі брешуть, та й досі полюбляю, як мене обіймають. Зірвемо півонії й уплетемо їх у коси. І тоді будемо, як річкові лілеї, справжні дівчата-південки.

— Будемо як дві річкові доньки, панно Зельдо, адже наша Алабама — найкраща річка на світі. Принаймні так кажуть.

Наша Алабама, тітонько, і Рона у Франції.

Якби ти побачила дельту Рони, тітонько, то дуже здивувалася б. Літун возив туди мене.

— Ти знову плетеш дурню, панно Зельдо! Знаєш що, погана дівчинко, годі вже вихвалялися своїми гріхами, а то Господь запроторить тебе прямісінько до пекла!

Ми увійшли до занедбаної колиби і збули там три дні і три ночі. Пастухи — ковбої, тітонько, бо в них були вінчестери, — позичили нам двох коней, незграбних на взір, але прудких. Ми цілий день їздили на них охляп, гасали мочарищами, де було повно комарів, я до крові намуляла собі стегна, обгоріла на сонці (воно там теж добряче смалить), та відчувала тільки спину свого коня, його вузлуваті м'язи, його тужаву, шовковисту шкіру, а болю геть не відчувала, тільки погляд літуна, який пестив мою потилицю, мою дупцю, мої стегна.

Моє тіло — річка, воно зветься Алабама, і в центрі мого тіла є Дельта… у бухті Мобайл мої ноги утворюють півострів, що зветься Насолода… вона впадає в Мексиканську затоку… Якось я попроваджу тебе туди… попроваджу, Жозе, присягаюся… Настане така днина, коли ми поєднаємося на Плезант Айленд, щоб ніколи вже не розлучатися… Ніколи… Радше умру, сказала я, і дотримала свого слова… Моє тіло — висхле річисько… Пустеля… Гірський хребет…

Крильця з посрібленого металу на Жозовому однострої були пришпилені до самісінького його серця, разом із відзнаками й орденською планкою. Я любила, коли він здіймав мене на тих крилах. Уночі я не спала, підводилася з ліжка, знімала його кітеля з вішалки і притуляла до себе, усотувала своєю голою шкірою дух його відсутності, знаючи, що ми лишень примари, — і я цілую холодний метал його крил. Порятуй мене! Розгорни свої крила й огорни мене ними! Тримай мене в собі, навіть якщо закон розлучить нас.

Дорогою до Естрель авто частенько проїжджають самісіньким краєм прірви: вищать протектори, двигтять кузови, колеса над прірвою, здається, втрачають контакт із асфальтом, — а я хіба пов'язана якось із цим світом? Я й разу не скрикнула. Жоз був розчарований. Авжеж, він звик, що дівки вищать, метушаться, дзюрять у трусенята і в нестямі хапаються за нього. Я просто запалила цигарку і вставила її йому в його соковиті, червоні губи. Отак: я знала, що він пишається мною, та боялася показати йому, — зрештою, як і всім іншим, — що я варта того часу, якого він мені вділив. Він прозивав мене партнером, прозивав другим пілотом. О, як я пишалася тим!

— Мені хотілося б і самій сісти за кермо, — сказала якось я йому.

Він удав, ніби здивувався.

— Така жінка, як ти, мала б уміти керувати.

— Я не про авто кажу.

— А про що?

— А про тих молодих жінок мого віку, про Елен Дютріє, Адрієнну Боллан, Жермену… оту німкеню, не знаю, як там її прозивають[7]… Я хочу, щоб ти навчив мене керувати літаком.

— Ти хочеш стати літункою? Тобі справді кортить стати одною з тих дуреп, що хочуть узятися за штурвал літака?!

І він зареготався. Я й не зрозуміла всього. Коли він переходив на французьку, то я знала, що він хоче покепкувати з мене. Він видер мене з самісінького осердя мого кохання, що змушувало наші голі тіла сплітатися і звиватися на піску, — і враження було таке, наче він дав мені добрячого копняка в зад, пославши мене прямісінько до корабля, що прямує в Нью-Йорк.

— Ти з глузду зсунулася, любцю. Я кохаю тебе до нестями.

Я в усьому перевершувала його — у перегонах, у плаванні, навіть у танцях. Перевершувала його, коли пірнала в маленьких бухтах на узбережжі. Якось уночі я добряче поплатилася за те, плигнувши зі скелі в невідоме плесо, бо геть обдерлася об гостре підводне каміння. Потім я клацала зубами і тремтіла в його обіймах, а він пригортав мене до себе, таку малу й тендітну порівняно з ним. Його широкі груди були мов континент, і на тому континенті мені було страх як добре.

Нарешті я здобула спокій. І кохання.

(Коли Скотт, аби помотатися, повезе мене у вигнання, ми знову проїдемо отією місциною над прірвою, і я таки перелякаюся — він буде такий п'яний, що покине кермо й почне нишпорити в кишенях, щоб дістати цигарку, а наше авто знай заноситиме, і ми дедалі певніше наближатимемося до смерті, до вибуху, що рознесе на клоччя наші тіла, і весь той самогубний цирк не матиме нічого — нічогісінько! — спільного із вправним і сексуальним керуванням літуна. Він так і не стане тверезий, коли ми вранці дістанемося до Швейцарії, нейтральної країни, де гасяться всі конфлікти. І там, у Лозанні, у найсучаснішій клініці, де вжито всіх заходів безпеки, він покине мене, щоб я гнила наодинці разом із одним із найневинніших і найпотаємніших моїх секретів).

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Поміж ременем і пупом, на проміжку в кілька сантиметрів, що відокремлює пряжку від центру тіла цього чоловіка, виднів маленький трикутний чубчик, що скидався на лоно юної незайманки. Він так вражав мене і завдавав такого болю, що вряди-годи я просила — яке обличчя було в нього тоді! — сховати того пупа під сорочку. Дух літуна: навіть сьогодні, коли пам'ять інколи повертається до мене, запах його грудей викликає в мене сльози на очах і змушує тремтіти мою руку на ковдрі. Я нічого не кажу. Якби я сказала, що він тут, коло мене, що він нахилився наді мною, над моєю потилицею, і дивиться, як я малюю, то лікарі сказали б, що до мене знову повернулися галюцинації. Так гостро згадувати — це божевілля. Якби ж то могла я змалювати той його дух… «Це те, що витіснилося у вас», — казав мені лікар. О ні, не можу я нічого витіснити: усе воно тут, зі мною, воно постійно діє, постійно перебуває на першому плані. Я мізернію, бо не можу забути, задавити в собі, відринути: у мене ні екрана нема, ні заднього плану… Ох, і все ж таки це я, внучка сенатора й губернатора… донька голови Верховного суду, ледащиця у школі й цілковита нездара у водінні авто, та, зрештою, і дружина великого письменника сучасності.

Матінко Мінні! Матінко моя Мінні, де ти? Матінко моя, так недобре я поводилася, що ти покинула мене, щоб ніхто більше не любив мене?

Party[8]

Моя сукня з янгольської шкіри дуже гарна. Мінні подарувала її мені, коли ми ходили до начебто французької крамнички в Атланті (господарем тієї крамнички був старий техасець, який присягався, що це «модняча» сукня, хоч насправді мав на увазі, що це фірмова річ), і тепер мені в ній незручно. Усі ці брехні. Невже від мене тхне сексом? Чи, може, всі відчувають, що замість ароматичних ванн я купалася останніми днями в морі?.. Скотт із досадою дивився, як я перевдягаюся, обличчя в нього кривилося, наче від болю. Він був п'яний ще до того, як почали приходити перші гості. Товариство, здається, нічого не помітило, а, навпаки, казало мені, що я гарна як ніколи. Я спокійна, ну геть-чисто спокійнісінька. Я спустилася на пляж вілли «Марі» й, сама того не тямлячи, чекаю, аж коли з'явиться літун. Чекаю свисту. Думаю про тих йолопів, що підглядали за мною допіру, коли я заходила в море в купальнику тілесної барви, у тому, що призвів до першого мого скандалу в цім краю. (Звісно ж, секунду чи й дві, поки очі не звикнуть, видається, ніби я гола.) Аж ось і свист, потім якесь бурмотіння. Поки я огинаю дюну, Жоз уже встигає розібратися догола й лежить на армійському спальнику.

— Сьогодні ввечері я зроблю тобі дитину.

Я сміюся, та він затуляє мені вуста владним поцілунком.

— Не смійся: я певен цього. Чоловік може знати це. Ми пов'язані з тобою, Зельдо. Ти не зможеш мене покинути. Я в тобі.

Я спускаюся з дюни, я всенька в піску, він у косах, на щоках, на сідницях під сукнею. Той пісок так дошкуляв мені, що я згадала, як ми з Таллулою купалися голяка у гранітному кар'єрі у Рок-морі, а хлопці зачудовано дивилися на нас іздаля, бо жоден з-поміж них не зважився б навіть підступитися туди. Я зареготалася і ввійшла у воду одягнена. Коли я повернулася до патіо, усі дивилися на мене спокійно: авжеж, вода біжить із мене дзюрком, сукня намокла і стала прозора, та це просто чергова витівка, а я ще й не таке витинала (так вони вважали).

Коні рушають із місця. Спершу поволі, а потім ідуть клусом, літун зустрічається зі мною поглядом, і я всміхаюся, побачивши, як сяють у місячному світлі його пречудові зуби. А потім наші коні починають гратися, вони цілуються, торкаючись одне одного вустами і замурзуючись піною, далі кобила трясе головою, збавляє ходу, враження таке, наче вона сміється, ось вона зводить голову до неба, небо чорне, усеньке засіяне зорями, супокійне і незворушне, аж вона іржить і щодуху мчить уперед, до нічного обрію. Здається, наче берег цей не має краю: вона мчить довкола світу, це тропіки, екватор, кобила несе на собі літуна, який знає: може, вона розгорнула крила й на тих крилах несе мого коханця, забирає його в мене, вони летять у повітрі попри всі закони природи й суворі умови тваринного життя, здіймаючись до своєї постійної орбіти…

І коні повертаються до мене, і палюче сонце Каталонії, й арени Барселони… Зітріть! Зітріть усе це!

Розітнувши юрму, яка захоплено регочеться, — більшість із них я й не знаю, це якісь люди зі світських кіл або нероби, яких мій чоловік підібрав під час нічних пиятик, — Скотт розбиває свою склянку з абсентом простісінько в мене під ногами. «Ти що, геть сором утратила? Чемні дівчатка не виходять голі на люди. Повія, ось хто ти!» І він плює мені в обличчя. Якісь два чоловіки встигають ухопити його за руки, щоб він не затопив мені межи очі.

Ті його слова приголомшили мене ще дужче, аніж ляпас чи удар кулаком: ні, мені геть не було соромно. Майже не соромно. Та й він знав: я робила набагато гірші речі, ніж оце купання у прозорій сукні. Я танцювала на столах у всіх клубах Мангеттена, сукня моя була мало не до пояса, сиділа я, заклавши ногу за ногу, курила прилюдно, жувала гумку, а пиячила так, що мало в рові не ночувала. І йому все воно подобалося, він заохочував ті витівки, що робили нас родзинкою світського товариства і додавали нам реклами.

І тоді я збагнула, що не моє купання, не голість мого тіла під сукнею розлютили Скотта, а те щастя, від якого я аж сп'яніла, той екстаз, який охопив мене і якого він ніколи ще не помічав у мене, хоч його помічали навіть портові перекупки, дивлячись на мене із Жозом. Закохані люди завжди мають непристойний вигляд. І для тих, що втратили своє кохання, дивитися на закоханих, справжнісінька мука, тож вони або спльовують їм услід, або кепкують із них.

Мені стало страшно. Страшно, що він учинить зі мною. Жила я завжди, нехтуючи заборонами, — а тепер боюся переступити дозволені межі.

Місяцями не заходив він до моєї спальні, аж того ранку прокрався туди тихенько й сів на краю мого ліжка. Не роздягнувся, тільки ширіньку розстебнув, а потім поклав мені долоню на потилицю (тією ж таки рукою він хотів ударити мене чотири години тому) і нагнув мою голову до свого смердючого прутня, розпаленого алкоголем. «Чемні дівчатка такого не роблять, — бурмотів він, стиснувши мою шию, — вони не цілують того місця, звідки дзюрять чоловіки. Але ти вже давно перестала бути чемною дівчинкою. Отож, візьми його».

Літун кохає мене голу. Він теж не ховається. Першого разу, коли я затулила груди, він реготався. А тепер я така гола, що мені майже боляче від того.

Ми йдемо увечері на пляж, прихопивши із собою шампанського, і я почуваюся вільною, почуваюся королевою, бажаною. Шанованою?

Тієї ночі, що закарбувалась у моїй пам'яті, тієї ночі, що витатуйована була у вічному небі, він скинув простирало і сказав: ох, так гаряче. Треба нам ці простирала? І він висмикнув їх із-під нас, а потім пожбурив і ковдру з подушкою.

І почав ніжно кохати мене простісінько на голому матраці, помальованому білими і брунатними смугами.

Я піддаюся, скоряюся йому, чую голос моєї чесноти: так, так, ні — ніколи в житті!

Я люблю його сміх. У його обіймах мені відкривається інше, це не подружнє зґвалтування, не чвакання, еякуляція, кровотеча, не нудьга по тому, коли цілими годинами не можеш зізнатися собі, що ви вже не кохаєте одне одного, ні, це щось інше, без простирал, просто голе тіло на голому тілі, не бруд це і не сором по тому, як усе скінчилося.

О, дивитися, як спить твій коханець — це просто-таки делікатес, як сама не можеш заснути. (Для мене це немов калач із медом).

Осереддя, центр його тіла — ота охляла, невинна і сонна табака: спершу вона мов слимак, та буває таке, що вона стрепенеться і дарує життя або ж отруює його. Воно одне в одному чи радше обоє за ціною одного. І часом мене охоплює паніка, що Скотт витурить мене, як я завагітнію, мені страшно. Та, боюся, Скотт не спить ні з ким, крім мене. І якби я могла зайти від нього в тяж, то носила б ту дитину сто років. Та незабаром усе скінчиться.

Я сказала, що він нічого не приховує, та це неправда. Жозан не хотів поголити вуса, а як я почала на тім наполягати, сказав, що в нього була заяча губа в дитинстві й від неї лишилася чимала близна. І ота клята близна потроху геть зіпсувала нам життя. Ото вже дурня! Літун завжди був прегарний, бажаний, він створений був для кохання і ладен був кохатися скрізь, на піщаному пляжі, у затінку ялин і каштанів, на розпечених сонцем скелях. А тепер я уникала його вуст, я й гидувала ними, і боялася їх трохи. Адже цілуватися не означає поранити!

Авжеж, знаю: не чемна я дівчинка і не добра. Я назавжди залишуся Суддівною. Хоч і була я розпусною жінкою, яку всі цілували, та спала я тільки з двома, і другий був моїм чоловіком.

Фітц одружився зі мною не для сексу: натоді він уже багато дівчат перепорав, тож ніщо вже не могло його здивувати. Я була для нього колодою, яку треба було запалити, і згодом, коли минули вже роки, він скаржився на це одному своєму другові, якого я прозвала Льюїсом О'Коннором. А він наступного дня повторив мені ту фразу, щоб показати, яку владу має над моїм чоловіком. Я глянула на цього гейка-вояка й відказала:

— Не верзіть дурниць, Льюїсе, Скотт ніколи не римувався з hot[9].

Ох, той француз-літун! У його обіймах я гнуся немов билинка, спалахую немов сірник.

Я востаннє попросила Жозана поголити ті нещасні вуса. Він запитав: «А ти не перестанеш мене кохати?» Я присягнулася, що цього не станеться. І не відчула ніякої огиди, коли побачила ту близну. І з утіхою цілувала ті вуста. І його прутень відразу ж відгукнувся і напнувся.

Плин того часу був для нас бурхливим, гуркітливим потоком, що пінився, спадаючи в безодню, аж наше щастя забризкувало нас від ніг до голови. І від того серце моє і моя душа завмирали, так я боялася, що всьому цьому настане край.

Знала я, що край таки настане, та не казала про це. Лишала Жоза в обіймах його п'янкої втіхи, минущої радості, тому що цей чоловік був створений для щастя і не більше шкодував би за цим щастям, ніж за попереднім чи наступним.

Не питайте мене, звідки я це знаю. Просто знаю, та й годі.

Англійські шпильки

Той хлопчина на пляжі, де я помирала від нудьги, сказав, що я гарна. І зріла, якщо я добре втямила його італійську. Невже я так швидко постаріла? Можна було б сумніватися в тих компліментах, та хлопчина так промовисто і наївно поклав долоню на своє проміжжя, що стало зрозуміло, який він збуджений. Так хочеться мені бути гарною, незайманою і незаплямованою. Бути тільки сама самою, до краю. До самісінької межі. Зрештою, це те саме.

Кохай мене. Забери мене. «Ті supplico. Amami»[10].

Літун кохався по-французькому, а його почет — по-італійському. Його родина по матері походила з убогого римського передмістя, і коли Скотт сказав мені, що ми ідемо до Риму на цілу зиму, щоб він міг скінчити свою книжку оподаль від паризьких спокус, я затремтіла, та не зважилася сказати йому «ні», бо він запитав би чому, а це означало б, що знову настане пекло.

Патті кепсько вихована, силкується сказати мені нянька-італійка, яку ми найняли в Римі. Скотт добряче заплатив їй, щоб вона покинула свою домівку і подалася з нами до Капрі. Я заперечую, намагаюся витурити її або принаймні поставити на місце, та голос мій тремтить і зраджує мене. І я тікаю, затинаючись і зашарівшись від збентеження. Нянька смілішає. «Е' viziata, la tua bambina»[11]. Скотт заходить до кухні й супить брови, похмуро дивлячись на мене. Я покидаю його, нехай балакає з цією дурнуватою молодицею, хатньою господинею, що наче прилетіла з якоїсь жіночої планети.

— Вона смокче великого пальця, а їй лише чотири роки! Е' una vergogna![12]

— Їй усього три з половиною роки, — поправляє Скотт.

— І ми любимо її, — трохи сміливіше кажу я і цілую пухкі щічки моєї донечки й усеньке її тіло, що засмагло під час купання в морі.

Скотт розстрілює мене зеленими очима, де розширені зіниці скидаються на два рушничні дула.

— Існує традиція, — провадить та тітка, нітрохи не збентежившись, — давній і випробуваний звичай, що пояснює, чому в нас, італійців та італійок, найкраща усмішка на світі. — (Що за дурню вона верзе? Та всім італійцям бракує двох зубів із трьох!) — Ми не даємо дитині смоктати свого пальчика, бо від цього деформується піднебіння й викривлюються зубки. Від цього є лише один спосіб: сповити дитину. Спосіб надійний, треба англійськими шпильками пришпилити сорочечку до пелюшки, а потім і до матрацика, то рученята й не дістануть до рота.

А Скотт на це:

— У моєї донечки пречудові зубки, а усмішка мов у янголяти. Ми більше не потребуємо ваших послуг, так чи так, ми повертаємося до Франції. Зайдіть до мого кабінету, я видам вашу платню.

Скотт ненавидів Італію. А я, певне, не була доброю матінкою. Принаймні не могла катувати мою дитину задля її ж добра. Повернувшись із пошти, звідки він телефонував своєму видавцеві в Нью-Йорку, Скотт заявив, що винайняв на півроку віллу в Антібі, пречудову, запевняє він, її рекомендував хтось із наших знайомих. «Пречудова, кажеш?..» Я приголомшено дивлюся на нього. Страшенно боюся повертатися на місце мого злочину. А що як літун і досі там? І якщо я випадково зустрінуся з ним? Адже Антіб так близько від Фрежюса.

— Величезна вілла, — каже він, — там п'ятеро слуг, робити вони будуть усе. Треба брати.

Та коли він називає мені ціну, я вражена.

— Та ми підемо по світу з торбами, Гуфо! — стогну я. — Ти розориш нас…

Хтозна, чи хоче він випробувати мене, чи, може, розвіяти власну тривогу. Хоч які його мотиви, садистські чи мазохістські, він грається з вогнем.

У сусідньому будинку мешкає славетна танцівниця. Вона не засмагає на пляжі й не виходить із дому вечорами. Часом я бачу її на терасі, і ми махаємо одне одному руками; якось я зважилася сказати їй кілька слів, крім звичного «добридень», то вона закусила спідню губу і втекла у свій світ музики й тиші. Вона така вродлива. І така заглиблена сама в себе. Хотілося б мені мати стільки снаги для танцю. Це навіть більше, ніж снага, це сп'яніння, пречудове сп'яніння, набагато ліпше від наркотиків, воно поєднує повітря з тілом. Танцювати — це не думати більше про політ.

В Антібі мені здалося, наче ми таки трохи помирилися. Скотт повернувся до Парижа, де мав вийти «Великий Гетсбі», і новини відтіля були втішні: роман здійняв бучу, від нього в захваті була і преса, і читачі, — за кілька днів він опинився на чолі продажу. Я пишалася ним, пишалася нами: то була гарна книжка, і я знову була її фатальною й бажаною героїнею.

У тій величезній віллі з білими стінами сонце так відбивалося від мурів, що його терпіти було несила. Я почала носити окуляри з темними скельцями. Плавала, аж на ногах вже насилу трималася, ходила до наших сусідів Мерфі кататися вечорами на коняці. Часом вони запрошували мене на вечерю, та тільки задля того, щоб нагадати мені про мій тривожний стан, про мою самотність (пославшись на те, що їй треба перевірити вуха, Скотт забрав Патті з собою), про стриманість («Ох, Зельдо, ти ж тільки томатами і шампанським харчуєшся!»), тож урешті ці вечори почали наводити на мене страшенну нудьгу. Не раз я ледве стримувалася, щоб не зателефонувати на базу і не спитатися, чи ще служить там Жозан. Якось уночі я мало не подалася отим небезпечним схилом Сан-Рафаеля, сподіваючись зустріти там його. Ніколи ще не потерпало так моє тіло од відсутності його тіла. Відірвавшись від нього, я почувалася так, наче мене поклали у кригу. Спершу дригониш, тобі холодно, а потім свідомість клякне й усеньке тіло починає пашіти, пашіти ще гірше, ніж од полум'я.

Я не довіряла самій собі: ці шляхи, що неначе кидають виклик прірвам (а заразом наче кохаються з ними) не раз будили в мені бажання заплющити очі й скерувати авто в порожнечу. Такими вечорами я ковтала цілу купу пігулок, напивалася брому і лигала шампанське. А за дванадцять годин прокидалася приголомшена, з болем у голові, та водночас і пишалася, що так добре трималася — просто героїня, а не дружина.

Еге ж, кілька тижнів мені здавалося, що поміж мною і Скоттом не все ще втрачено.

Потім у наше життя увійшов отой гладун. Любитель кориди й гострих відчуттів. Найхріновіший письменник і найвідоміший у нашій країні. Утім, тоді не був він ні гладкий такий, ні славетний. Навіть не друкувався жодного разу. Це Скотт написав Максвеллові, який працював у видавництві «Скрібнер», порадивши йому прочитати й видати книжку цього молодика. Хоч молодий він був, та вже добряче напханий амбіціями: він аж роздимався від міфоманії. Наче зараз бачу, як обидва вони приїхали, змарнілі й кепсько поголені, та зі щасливим виглядом, бачу, як заходять у засклені двері, і Скотт схвильовано каже: «Зельдо, це Льюїс. Льюїс О'Коннор, про якого я тобі казав». Мене відразу ж приголомшила пиха того Льюїса, ота його певність у собі, що притаманна тільки йолопам і невдатним мистцям. Насилу ми потиснули одне одному руки, як мені закортіло дати йому ляпаса.

Навіть те, що Скотт зустрів його в «Дінго», не поправило нічого.

Усеньку ніч їхали вони «рено-спортом», автомобілем, якого Скотт придбав за перші гонорари від «Гетсбі». Коли погляд мого чоловіка зупинявся на його лицемірному шанувальникові (я не сумнівалася, що Льюїс навмисне влаштував так, щоб ніби випадково здибатися з Фіцджеральдом у тому шинку), я збагнула, що Скотт просто-таки в захваті, що він мало не навколішках стоїть перед цим мужнім і спортивним лобурякою. Ох, як хотів Скотт стати чемпіоном із футболу! У п'ятнадцять років він марив, щоб на сторінках часописів з'явилося його ім'я у спортивній рубриці, а не в рубриці «Книги» чи у світських колонках, — та в університеті його забракували. Хтозна й чому.

Два чоловіки ніколи не зізнаються, що вабить їх одне до одного фізичний ідеал. Вони приховують усе це під такими сентиментальними словами, як «вірність», «героїзм» чи «обов'язок перед собою».

Відразу ж уторопала я, що в цього салька була тільки одна мета: украсти славу в Скотта. І я, звісно ж, була перепоною для нього, суперником, навіть ворогом. Та щоб скинути мого чоловіка з престолу, йому потрібна була зброя, про яку він і не здогадувався, такий далекий він був од нашої літератури, що переповнена визвольним духом. Та він удавав, ніби належить до неї, і що то був за фарс! Він катував нас своїми кровожерними розповідями. Цей писака полюбляв хапати бугая за яйця… Воно буцім повинне було збуджувати його чи що, бо інакше в нього нічого не виходило. Слава Богу, він не хапав за яйця матадора, а їх таки добре видно, бо вони гарно випинаються в тих тісних штанах золотаво-рожевої барви.

А погляд його не був поглядом, він був хмарою метеликів, що наосліп линуть до Скоттової ширіньки. Ні, я не зсунулася з глузду. І не вигадую. Просто кажу.

І він, ця тлуста й пихата фея, нашіптував Скоттові: «Будь чоловіком».

Певне, він мав на увазі, жорстоким чоловіком, несамовитим, бо якось я почула крізь прохилені двері: «Тримай свою жінку в уздечці, а то вона знищить тебе».

А Скотт відказав: «З моєю жінкою я сам упораюся».

Повернення до материнського дому

Чи достатньо покарали мене? Гадаю, ні.

…Жахіття повертається, задушливе жахіття арени в Барселоні. Ці чоловіки в чорному, що скидаються на цвинтарних грабарів, їхні тлусті жінки в темних сукнях, які вищать немов худоба з-під своїх солом'яних брилів, їхні бридкі дітваки, збуджені виглядом крові.

А крові тут не бракує. Здається, барселонські арени гарні, я бувала там, повинна була б пам'ятати їх, та ніяк не можу згадати їхньої мозаїки. Ніби увіч знову бачу я ту напахчену юрму у святковому вбранні, декілька блищиків, розсипаних на їхніх білих сорочках і чорних корсажах. Знову бачу парад, чую фанфари й гомін, бачу прегарного коня, що йде легеньким трюхцем, укритий важкою шарлатовою попоною, пам'ятаю, як непокоїлась я і як молилася за нього, як осявало ту арену сонце смерті, відбиваючись від гротескного вбрання (рипучий панцир на коні, і золотаво-зелені болеро вершників), та й чорну голову бачу, із ніздрів цебенить піна, нахилені роги врізуються коневі в черево, а потім бугай, немов ганчірку, піднімає угору ту тисячокілограмову гору м'язів і позолоти. Кінь мовчки падає додолу: із його розпанаханого черева лізуть тельбухи. Ледве встигаєш щось утямити, аж пісок стає мов червоне болото. Поранений кінь лежить догори копитами. Позолочений метал його панцира й досі засліплює глядачів, та він уже ні до чого, бо вже не захищає його. Біля нас, на лавах, галасують Грабарі, хрестяться Молодиці в солом'яних брилях, а їхні вбрані в біле Дітваки верещать з утіхи, вдихаючи дух гарячої крові. І близенько біля мене, зіщулившись, затуливши обличчя долоньками, сидить Патті, якій усього чотири роки. Моя дитина, яка притуляється до мене. Дитина, що ховає личко в мене на грудях, просить у мене допомоги. Я насилу відриваю її від себе, бачу її сльози, бачу, як відпливає кров од її золотавого коханого личка, аж вона зводиться на ноги й заточується, кидає на Льюїса й батька погляд пораненого звіряти, а потім, зомлівши, падає простісінько з моїх рук на східці, наче мертва.

Тієї днини коня принесли у жертву, щоб варвари здобули своє. І вони здобули його удвічі: після нескінченної агонії коня повезли на возі ганебно червоним піском, а тепер юрба мала право споглядати страту бугая-злочинця, побачити, як довгими цівками цебенить і його кров. Бідолашний кінь іржав і хвицався, очі його рогом лізли від жаху, бо він нічого не тямив, а задерті до неба ноги благали про порозуміння, а ще одному злочинцю, бичкові, застромили шпичку поміж лопатки, таку довгу, що вона хилиталася і він заточувався на ногах, та знову кидався в бій (адже то був такий бій, не так собі), і коли юрма на лавах побачила, як він повалився на коліна і склав зброю, то вона аж заволала з утіхи. Грабарі порозстібали ширіньки, Молодиці поздирали свої плащі й накинулися на їхні смердючі табаки, бо того дня Господнього їм дозволялося причащатися. І поки вони смакували Тіло Христове і Батьківське Сім'я, їхні перелякані Дітваки шукали вихід і чекали нову різанину, ще одне блядство, і все оце зборисько смоктало, базікало, навчалося, а недорізаний негідник бугай спливав кривлею на арені і квилив немов телятко. І ніхто й не плюнув у бік цього провісника смерті, такого небезпечного колись, аж його прозвали Дияволом.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

«Знайте, лікарю, що корида розпочинається відразу ж після відправи. Вони навіть не скидають свого святешнього вбрання, просто перехоплять що-небудь дорогою та й біжать до арени, щоб подивитися, як цебенітиме кров. Як цебенітиме вона і як випадатимуть тельбухи».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Я стала матір'ю своєї доньки. Доньки, яка тягнеться лише до батька. Той день закарбувався в незаплямовано-порожньому календарі багатьох років знедоленості. Я почувалася, наче я померла, позбулася життя, та враз дужа зробилася. «Свинюко ти, — сказала я Льюїсові. — Гадюко проклята з гадючого кубла. Щоб ноги твоєї не було в мене вдома. Згинь, а то я задушу тебе голіруч!» Я взяла Патті на руки, і ми почали спускатися сходами до виходу. Я пхала у тлусті спини, копала по варикозних ногах. Якщо хтось огризався, я наступала йому на ногу, вигукуючи ті слова іспанською, які знала: «Mierda de puta», або ж навпаки: «Puta de mierda»[13], інших я не знала. Сонце пекло мені в потилицю, піт заливав очі, у повітрі кружляли чорні порошинки, і здавалося, наче я потрапила у глухий кут.

На оточеному пальмами майдані височів водограй із басейном, і ми з Патті туди залізли простісінько в одязі. Дві вдови грабарів дивилися на нас із альтанки. Вони сміялися, у роті в них було не більше п'яти зубів на двох, та вони всміхалися тими зубами й підбадьорливо махали нам, що, мовляв, так, так, авжеж, сенс життя — це фонтан, а не арена.

Ох, Патті! Твоє ім'я таке промовисте.

Коли мене вирвали з Жозових обіймів, найтяжчим покаранням було для мене не публічне приниження. Ох, три місяці я перебувала в порожньому домі, оподаль від усіх, під невсипущим наглядом якоїсь кухарки, в якої очі були немов два цвяхи, забиті в лице, крізь яке виразно проступала маска смерті, а допомагав їй садівник — заледве здіймався галас, він вилазив із кущів мімози чи ломикаменю.

Вона ж таки відмикала мою кімнату вранці, а він замикав мене на ніч…

У тій самоті я писала, моє ув'язнене серце сяк-так підтримувало ще здоровий глузд. Я не знала, що Скотт читає мої зошити, коли я йшла погуляти на берег у супроводі того садівника-охоронця. Він переписував речення, часом запозичував діалоги, деколи крав цілі сторінки й робив із них оповідання, за які добряче заплатять, а потім надсилав їх до Нью-Йорка без мого відома. Та то було ще не все.

Найтяжчою карою став лист, написаний у досить бюрократичному стилі, якого Скотт передав мені через адвоката.

«Учинивши подружню зраду, ти маєш зрозуміти, що втратила материнські права. Я не дозволю жінці з негідною поведінкою, яка просто народила дитину, вирішувати теперішню і майбутню долю нашої доньки. Отож, прошу тебе поводитися скромно і відмовитися від усіх прав на виховання Патриції Френсіс. І оскільки ти ні відповідальності не почуваєш за собою, ні моральних обов'язків, то, гадаю, такий стан справ полегшить тобі життя: ти позбудешся тих обов'язків, які виконують усі порядні батьки. Я обиратиму няньок, слуг, вихователів, школи, місця для вакацій і, звісно ж, час для них».

Я була така квола, що скорилася. Та й який адвокат захистив би мене? І до кого звертатися? Певно ж, не до Судді: ми були за тисячі кілометрів, поміж нами лежав океан, і я подумала собі, що та відстань дала їм змогу уникнути скандалу, тому мої батько з матінкою могли просто не впоратися зі Скоттом.

Патті я втратила назавжди. Після того випадку в Барселоні, — тієї жорстокої сцени, що лишилася для мене, хоч як це парадоксально, щасливим спогадом, — вона швидко дійшла до висновку: тільки батько потрібен їй щодня, адже він утримує дім і орудує коштами, він славетний і його любить публіка (може, воно й неправда, та діти сприймають лише ознаки любові або нелюбові, а не розчарування й досади), він дбав про неї, а я була невдахою, дурнуватою молодицею, яка шаленіла за морфіном, щезала на цілі місяці чи й роки, бо мене запроторювали до клініки, а потім з'являлася лише задля того, аби принести в дім полум'я мого шалу.

Я покинула Гайлендську лікарню й повернулася до Монтгомері, до матері, до того будинку на вулиці Сейр, 322, що дістався їй у спадок. Це називається повернутися до свого коріння. Або ж іще гірше: повернутися в дитинство. Там була невеличка хатина, трохи оподаль від материного дому. Отам і хотіла я жити, самотня, спокійна і скромна. Принаймні тут ніхто не змушуватиме мене їсти тричі за день. Я так погладшала, стала мов корова, що навіть у люстро не дивлюся: обличчя моє зробилося тлусте, підборіддя тяжке, а очі позападали і сховалися в очницях. Я стала гладка, бо не рухалася, мене напихали нейролептиками, і тепер я сама себе ненавиджу. Вони завдали мені фатального удару інсуліновим шоком[14].

Ніколи ще не була я така нікчемна, як під час отієї інсулінової терапії. Мене труїли ліками, упорскували цукор у вени й запихали його до рота… а потім від інсулінових шоків я западала в кому. Я не певна, чи бодай раз дійшла до тями за ті три місяці цукрової терапії, коли я набрала двадцять кілограмів.

(Боже милий… як щось існує там, над моєю головою, якась найвища інстанція, то нехай вона позбавить мене цих благочинних тортур!)

Патті сказала, що не варто звертати на це увагу, бо передніше я була страшенно худа. Еге ж, не варто! Я відчуваю що втратила всю мою снагу, не лише фізичну, а й розумову. Тепер ув'язнено мене в подвійних мурах — у своїй кімнаті й за грубою обслоною тлущу.

Із вікна я бачу літаки, що літають туди-сюди над полями, розсіваючи то жовте, то якесь блакитне, залежно від того, яку живність треба знищити. Мені тоскно. Чому Скотт захотів порятувати мене, чому він ув'язнив мене саме тоді, коли я вже почала марніти й пелюстки мої опали? Адже я могла б лишитися із Жозом. Я народила б йому двох діток, сина, якого звали б Монтгомері, і доньку, Алабаму. Ми звели б хатку на пляжі, і я малювала б там, адже його дужі обійми були б найліпшим місцем на світі для того, щоб малювати. На нього я могла б розраховувати.

Скотта я не можу навіть ненавидіти. Тепер я дивлюся на нього, немов на десятирічного хлопчика. Надто вже люблю його, щоб казати, якого лиха він завдав мені.

Ми із Мінні давно вже не балакаємо. Її відсутність під час мого вінчання, смерть Судді, а потім і самогубство Ентоні-молодшого — тепер ми розуміємо одна одну без слів. Ми разом пораємося в садку. Матінка вдає досвідченого садівника, показує мені, як поводитися із живцями й щеплювати їх. Частенько мені доводиться кидати працю, бо пополудні я стомлююся: управлятись я вже покинула, а нейролептики та інша трутизна, та ще постійне сидіння в чотирьох стінах, геть зруйнували моє тіло, воно вже не підкоряється мені. Мінні вже ось вісімдесят незабаром буде, а вона часом така весела, аж мені заздрісно. Коли вона бачить, що я блідну й заточуюся, знесилившись, вона садовить мене під дашком біля вхідних дверей або в затінку під деревом, і ми мовчки п'ємо холодний чай. Не балакаємо ми про Френсіса і його каліфорнійську коханку, ані про мою писанину чи про мої картини, і дуже рідко про Патті, яка навчається в університеті дуже далеко від нас.

«Далі, ніж дозволяє цей світ»

Убравшись учора у вузьку просту сукню, гаптовану блискітками, що так гарно мерехтіли у вогнях готелю «Рітц», я вважала себе такою бажаною, такою любою, — ох і дурепа! Я була дружиною найславетнішого письменника на світі, та ще й наймолодшого поміж ними — йому було всього двадцять дев'ять років. А я у двадцять шість років уже змарніла, стала, сказати б, його шматою, його цуциком. Скотт насилу глянув на мене блакитно-зеленими очима, що скидалися на холодний джин у його келисі.

— Ти наче лускою вся вкрита, — пробурмотів він. — Про це треба написати.

Я була немов уві сні, була немов п'яна.

— Я так кохаю тебе, Скотте. Не сирена я. І ніяких чарів тут нема. Тільки моє кохання до тебе, Гуфо.

— Це слова. Ніхто їм не повірить. — І він докинув, регочучи: — Та й не про сирену я казав. Про гадюку. Ти мерзенна.

І тоді мені спало на думку те, що радив мені Жозан останнім часом: «Скажи йому, що він рогоносець. І тоді він відпустить тебе». Аж ні, хоч і рогоносець, та вважає він мене своєю жінкою — і якщо не жадає мене, то принаймні мною володіє.

Либонь, ми були незвичайні люди. Утративши мене, він раптом запрагнув мене повернути. Скотт робив усе як романіст: покаравши мене, він вирішив мене перевиховати.

І обрав найповажніших психіатрів. Отож будемо й далі поміж знаменитостями.

У Гертруди Стайн бувало чимало телепнів. Той клятий задавака Льюїс уже зіпсував вечір, прочитавши свої оповідання, яким аплодувало лише декілька французів, що ні слова не второпали з тієї писанини. Я рятувалася з Рене. Як по правді, я волію танцювати в «Ля Ревю Негр», у «Полідорі», у «Ля Куполь»… Рене — це молодий і не дуже мужній поет (у Скотта він викликає огиду), він живе з Коконю, запеклим гейком, та, як на мене, дуже непоганим художником. Вони водять мене шинками Правого берега, барами збоченців на Монмартрі та на Єлисейських полях, де я почуваюся не так і кепсько, як подумати, а також — я так полюбляю їх, — ми ходимо на космополітичні балі, де всі обличчя бліді або чорні, або смагляві од засмаги. Скотт давно вже не танцює, ні зі мною, ні з іншими людьми. Танцювальні майданчики йому набридли, його лякають ці червоні стіни і блакитні чи помаранчеві лампи, він терпіти не може звуків танго, що передують джазові. А я почуваюся там дуже дивно, так, наче опинилась удома: очі мої заспокоюються від того приглушеного світла, музика мене збуджує, ті нічні клуби нагадують мені мангеттенські шинки, надто ж один ресторан біля затоки Алабами, де щовечора тітонька Джулія зі своєю сестрою співали в оточенні п'яних і войовничих дядьків. Ми з Таллулою сідали на велосипеди та їхали послухати, як вони співають, біля перегородки, що відокремлює шинок від танцювального майданчика. І ми робили, як і вони: замкнені надворі, цілі години танцювали без упину, аж сукні задиралися до пояса.

Коконю регоче, коли здоровецькі лобуряки, либонь, повії, труться об нього під час танців або підіймають його вгору, часом вони зникають у приміщеннях, куди заборонено заходити жінкам, у кімнатах для курців, кажуть вони, і Коконю виходить звідти червоний мов буряк, з дурнуватою усмішкою і скляним поглядом чоловіка, якого допіру добряче попорали.

— Чудернацьке місто, цей Париж, правда? — шепоче він мені на вухо. — Таке враження, наче всі гейки, усі лесбійки, усі американські негри обрали його собі притулком. Ні заборон, ні умовностей тут.

— Тоді, Коко, поясни мені, чому я не маю права курити?

Коконю регоче, і мені стає трохи ніяково. У тому горловому реготі більше смутку, ніж радості.

Рене розповідає мені про ще химерніші речі. І враження таке, наче ти міняєш орбіту. Міняєш траєкторію й опиняєшся далеко, набагато далі, аніж дозволяє цей світ. Каже, що самогубство — пречудовий учинок, помираєш собі поміж білих камелій і декількох ваз із фіалками: на білих простирадлах кров здається червоною, наче пелюстки маку. Так подобаються мені ці чоловіки, так до смаку мені їхні марення. І чому я не чоловік? Так легко можна було б утілити мою любов до чоловіків! Я відрізняюся від них. Тендітна, кажуть вони. Паливода, кажуть. So weird[15]…

— Камелія — символ моєї батьківщини, — кажу я. — Штату, що про нього ви й не чули, — він у самісінькій сраці світу. Алабама зветься.

— То я приїду покінчити з життям до вас. Туди, до Алабами.