Пісня Алабами

Страуси

Спроби пояснити життя нічого не пояснюють.

Що більше розповідаю я молодому лікареві в Гайлендській лікарні, то дужче упевнююся в тому, що йому бракує розуму збагнути все це. Стільки тих лікарів було вже в мене! («Щонайменше зі сто!» — каже Скотт, і я чую, як він підраховує, скільки грошенят їм вивалив).

Цей лікар молодий, лагідний, очі його барви морської хвилі, і вони не намагаються пронизати мене, не дивляться на мене з підозрою.

Упродовж тринадцяти місяців мого життя — це мало, та зараз видається, наче аж забагато, — я мусила ховатися, щоб писати. Мені був тридцять один рік. Я скорилася пануванню і перед перевагою мого ревнивого чоловіка, невротика і пропащої людини. І терпіла його, аж це вже стало геть нестерпно.

А потім, упродовж десяти років, мені довелося побувати у двадцятьох клініках на двох континентах, аж цей молодий лікар сказав мені: «Я вам вірю».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

П'яненький Скотт полюбляв дзюрити в умивальницю. Часом він не потрапляв у неї. Уранці на кахлях видно було засохлі краплі сечі й жовті патьоки на порцеляні. Хіба я у звіринці живу? Невже слава потрібна задля того, щоб опинитися у звіринці? Проте ми домовилися (принаймні пообіцяли одне одному) робити все, щоб у нашому житті було більше чистоти. Гадаю, я втратила мого чоловіка. Колись він був охайний, ретельний, а тепер від нього тхне, він увесь час бурчить, а попід очима в нього темні кружала. Він більше не відчуває, що в нього страшенно смердить із рота. Він уже звик до того, що потроху занепадає. І йому навіть подобається. А, може, це вже кінець?

Люди теж це помічають: вони кажуть, що Скотт дуже постарів, що він погладшав, і став брезклий від пияцтва. Та що вони знають, ці йолопи? Йому шкодить писанина, романи він рідко пише, зате плодить численні тексти, щоб заробити грошенят. Проте шкодить вона й мені. Писати для літераторів означає довго розмовляти із самими собою, це наче сповідь своєму духівникові (пам'ятаю пресвітера із собору Святого Патрика, цього нудного католицького попа, що тхнув смаженою картоплею, а мені аж недобре було від запаху тубероз і лампадної олії, ті запахи перемішалися з духом топкого сала, у мене голова пішла обертом, оце кухня, подумала я собі, убивче поєднання, а потім я зомліла і повалилася на чорно-білу кахляну долівку), а, загалом, писати для них — це все одно, що лягти на канапу перед паном Фройдом чи перед його донькою.

Та все це дурня: писати означає відразу ж переходити до серйозних речей, опускатись у самісіньке пекло, горіти в полум'ї, часом навіть радіти від того, що тебе б'є розрядами в тисячі вольт.

Це було вчора, на вулиці Флерю, у Стайнів.

Льюїс заявив:

— Писати — означає боксувати з колегами по перу, хоч живими, хоч мертвими.

Усі зааплодували, загомоніли, а Скотт просто-таки очима його пожирав, такого сумного і привабливого заразом.

— Ох і бевзень, — пробурмотів Рене. — І це нове покоління американських письменників?

— Він не глибший од миски для миття ніг, — заявив Коконю французькою, та ще й досить голосно, аж усі почули його. — Ходімо, Зельдо, туди, де боксують справжні чоловіки.

Зневажливо усміхаючись, Скотт дивився, як я йду з ними відтіля. Потім обернувся і глянув сльозливим поглядом на велета у розстебнутій сорочці, який давно вже його зневажав. Проте Скотт не знав цього. Він хотів любити цього чоловіка, шанувати його, хоч який той чоловік був недобрий і підступний.

Нітрохи не зазіхаю я на те, щоб він любив мене, як ото свого батька, та часом думаю собі, чи любив він мене дужче, ніж Льюїса, Вільсона чи Бішопа. Оте несамовите бажання владати мною, чи було воно тим, що зветься словом «кохання»? Ніколи не дивився він на мене так віддано й палко, як на Льюїса тієї ночі. У його розширених зіницях танцювало полум'я. У пам'ятку мені тільки інші його очі: кольору блідо-зелених квітів, витончені, майже прозорі, з білими спалахами алкоголю. А які раптові почуття ховались у тому полум'ї в його чорних зіницях? Я й досі запитую себе про це. І ніколи не перестану.

Я не знала моєї матінки, коли вона ще була мов квітка (постаріла вона і стала гладка, а груди її зів'яли, коли я народилася), та на світлині, де вона знята у двадцятирічному віці, Мінні має досить спокусливий вигляд: молочно-біла шкіра, блакитні очі з відтінком порцеляни, і майже орлиний ніс. Достатньо шляхетна, щоб носити корсет, довгі біляві коси англосаксонки, та ще й прізвище, що дісталося від перших поселенців у Америці.

Моя бідолашна матінка ніколи не була зразком американської жінки: замолоду вона мріяла стати акторкою або співачкою. Та її батько (мій дід, рабовласник і сенатор) заявив, що воліє радше задушити її власними руками, ніж бачити, як вона голяка співає в борделях. Голяка, так він і сказав. А їй кортіло співати й танцювати. Та її принизили, скували і знівечили.

Щоб і вона когось принижувала і нівечила.

У тітоньки Джулії, якщо увечері вона виступала, у косах завжди була гарденія. Її сестра Аврора, для котрої спів був єдиним пристойним джерелом прибутку, вбирала таку тоненьку сукню, що здавалося, ніби вона зроблена з цигаркового паперу, і єдине, що вона дозволяла собі, це було віяло, оздоблене стразами, — чуттєва розкіш, що завжди мене вражала. Ми з Тал урешті знайшли для себе затишну місцинку позаду шинквасу і спостерігали відтіля за співачками, хоч бачили їх тільки зі спини, видно було гладкі плечі тітоньки й круглясті голі сідниці Аврори під сукнею, а перед ними сиділи чоловіки й аж облизувалися. Якось ми заховалися, щоб, як завжди, потайці тішитися тим забороненим для нас видовищем, аж нас помітили якісь два дядьки. Ох і здивувалися вони!.. Побачивши двох білих дівчат, доньку сенатора й Суддівну, — дітей тих чиновників, що вішали колись ото таких негрів, як вони, — вони почали вигадувати для нас покарання, до яких не додумалися б і поліцаї, якби злапали нас. Певне, вони дуже образилися, бо хильнувши по добрячій чарчині, стали казати, що, мовляв, пора витурити відціля цих двох білих відьмочок, нехай ідуть до своїх татусів-чиновників!

І тоді тітонька кількома словами пояснила мені, що тут відбувається. Мушу зізнатися, мені її слова не сподобалися. Таллулі теж. Адже нам добре було там, за шинквасом, ми слухали музику, танцювали, дуріли, звісно ж, та ніякого лиха в тім не було, нікого не хотіли ми дражнити. Просто прийшли собі потанцювати. Адже танцювати — це не злочин.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Перебуваючи в зеніті слави, Скотт подарував мені велике гарне віяло з блакитного страусячого пір'я, і я берегла його всеньке життя, навіть під час перебування у клініках. Віяло завжди було зі мною, воно лежало на дні валізи, хоч я й не користувалася ним більше.

У паризькому транспорті, у шинках, у нічних клубах я бачу чимало муринів (їх тут прозивають «кольорові», точнісінько як казала ота алабамська шляхта, що до неї я належу), і ті мурини ходять собі, де хочуть, ніхто не відокремлює їх од білих, вони лагідно всміхаються, і хоч вони дуже охайні, набагато охайніші від наших негрів, та мені часом стає страшенно ніяково, коли вони розстібають піджаки або закачують рукави своїх бездоганно білих сорочок, адже на думку мені спадає тітонька Джулія, моя няня… утім, не зовсім і вона, а її менший син, такий лагідний, такий вихований, він працював у стайні й підсаджував мене, як була я ще маленька, на поні-аппалуза[16]. Часом я випускала з рук повід і падала йому на руки. І знала я, що це недобре… недобре падати йому на руки… але так добре мені було… тим-то й добре було, що недобре ото таке робити… Принаймні мені так здається.

Сьогодні я згадую того поні, у нього була біла шкура, поцяткована чорними плямками, наче ляпками китайської туші, і той поні, що здавався мені здоровезною конякою, хотів наче щось сказати нам.

Того дня 1920 року, коли я залишала рідну домівку і Скотт приїхав, щоб повезти мене на вокзал, — мій принц приїхав по мене на білому коні, — матінка моя підозріливо й з огидою окинула мене оком. Аж угледіла гарденію в косах, яку заплела мені тітонька Джулія, і сказала: «Оттак-пак… Тобі бракує тільки негритянської зачіски».

Танцювати

Майдан Кліші. Я стільки часу збула на перекладині й на пуантах, що ноги мої аж кровлять, а проміжжя болить від розтяжок. Любов каже, що я несамовита, а потім регочеться, тримаючи в руці цигарку з рожевим кінчиком, з тих, які пощастило якимось дивом вивезти з Росії. Виходячи на бульвар, щоб зловити таксі, я накульгую, ноги аж горять, шкандибаю мов та качка. Водій довго вагався, перш ніж узяти мене, бо я видалася йому причинуватою або ж небезпечною. Врешті він сказав, посміхаючись:

— Побачивши, як ви ото шкандибаєте, я подумав, ви вагітна й у вас зараз відійдуть води на задньому сидінні. То ви танцівниця? І в якому шинку?

Мені хотілося стати балериною.

— У тридцять років не починають танцювати, — каже мені Любов, та я кладу перед нею чималий жмут банкнотів.

— Мені двадцять сім років, пані. І я танцювала до шістнадцяти років.

Вона знизує плечима й затягується цигаркою з рожевим кінчиком.

— Тоді навряд чи потрібна вам я.

Мені хотілося, щоб мені дали час. Перш ніж стати зіркою, перш ніж зробитися балериною, нехай мені дали б змогу побути кумедним дівчам, маленькою прудкою мишкою. У двадцять вісім років уже нема часу. Кепсько, кажуть мені підфарбовані очі Любові. Це мене страшенно засмучує.

— Щовечора після вісімнадцятої години, коли закінчаться уроки.

А я:

— Але ж мені не хочеться бути самій. Я хочу бути з усіма.

А вона каже, затягуючись тією рожево-золотавою цигаркою:

— Завтра я побачу вас саму. Тоді щось будемо вирішувати.

…Фітц скаржиться. Я пізно повертаюся вечорами додому. Мені насилу вистачає сили поїхати на вечерю до Стайнів, Мерфі, Моллоїв, Гульбенкянів, Мелоунів — please, leave me alone[17].

Часом я чую, як смердить від тебе потом, каже він. Часом я забуваю зачесатись у таксі й скидаюся на хвойду, так він каже теж. Йому соромно за мене. Не новина воно, та згодом це просто нестерпно. У вбиральні шинку «Дім» є Лулу, яка допомагає мені «попудритися». Гадаю, її кокаїн мене не бере, та я нюхаю його, бо вона каже, що як я вихилю ще одним духом повну склянку бурбону, то буду здаватися щасливою і пишатимуся собою. Часом мені хочеться не виходити відтіля, а сидіти коло Лулу й дивитися, як клієнти кидають їй дрібняки на тарілочку. Дехто спускається сюди, щоб купити в неї цигарок, інші таємниче кивають їй, і тоді вона виходить, щоб поміняти згорнуту квадратиком банкноту на малесенький пакетик із кокаїном.

Чутно, як чоловіки дзюрять у пісуари, як спускають воду в унітазах, та дзюрчання води в умивальницях не чутно, також не чути, як ковзає мило в їхніх долонях, ані як оддирають вони клапті паперових рушників. А потім вони гладять тебе по щоці за столом, намащують тобі канапку, і ти цілуєш їхні пальці, дякуючи. Скотт напившись, теж завжди забуває помити руки. Мені тоді кортить його вбити.

Коли він укладається в ліжко й напинає на себе простирадло, то смердить мов креветка. І чому вони ніколи не відчувають цього смороду? Якби вони дізналися про це, то зашарілися й вискочили б із ліжка, вони не знали б куди подітися, якби дізналися, що смердять немов креветки. Або ж як італійський сир. Або як труп.

Таж ні, вони не хочуть того знати. Оце найголовніше їхнє завдання, найголовніше діло всього їхнього життя: не звертати уваги на тіло, яким вони хизуються, і гидувати лише собою.

Я заходжу до покою, де Скотт щось пише. Чекаю, аж коли пальці його почнуть затинатися, аж доки клавіші друкарської машини завмруть, а за кілька секунд знову почнуть друкувати. Скоттова спина хилитається у кріслі.

Я майже волаю, допитуючись:

— Чому? Чому я не впізнаю себе на світлинах? Чому я була усміхненим, білявим дівчам, таким пустотливим, таким чемним, із білявими кучериками, наче в ягнятка, а за десять років стала цією жахливою молодицею із квадратною щелепою, чоловічими рисами обличчя і хрипким басом портового докера?

Скотт обертається й міряє мене поглядом.

— Знаєш, Крихітко, як на мене, ти завжди була така.

Мені заборонено казати «бюро» на кімнату, де він пише. Бюро — це для клерків, друкарок, страхових агентів і дітей заможних людей, котрі мають секретарку і велике шкіряне крісло. Він такий самий сноб, як і бідняк, що соромиться своєї вбогості.

Гостям я кажу «його кімната» або «кабінет для праці», та сама подумки прозиваю те приміщення «кімнатою, де тхне». Тютюном, солодкавим духом дорогого алкоголю, яким просякнуті стіни, духом чоловіка, що не стежить за собою, забуває прийняти душ уранці й увечері, не миється у ванні, брудного, занедбаного, гладкого чоловіка, що на все махнув рукою.

Я не шкодую, що самотня: ніколи, ні в готельних номерах, ні на віллах, ні в апартаментах ніхто ніколи й не думав давати мені окрему кімнату. Ох, якби в мене була бодай малесенька комірка, де я могла б писати, то я була б щаслива! Та це не входить до програми Ідеальної Пари, і вже тим паче не фігурує в каталозі Втраченого Покоління, що його так полюбляють самозакохані білі чоловіки.

Якби я могла каструвати Льюїса, то аж не тямилася б від щастя. Одчикрижити б йому ті яєла, що ними він так пишається, наче двома раковими пухлинами. Та, на жаль, нема в мене стола ні для писання, ні операційного, де можна було б одітнути те причандалля. Та й жорстокості бракує. Капосне дівчисько зморилося. Охляло. І незабаром геть зів'яне.

Повертаючись із нічних походеньок, ми часто мусили проїздити бідняцьким Парижем, убогими кварталами з чорними масними бруківками, де брудна вода змішується з попелом, а за фасадами, що наче поїдені лепрою, у темних коридорах і на сходах із хисткими поручнями стоїть затхлий дух капусти й вареної квасолі впереміш із сопухом лайна з убиралень. Того ранку, поки ми ловили таксі, покинувши «Цикаду» (нам уже остогидло тепле шампанське, сидіти поміж Пікассо, що зневажав усіх, балакучим Кокто, красенем Радіґе[18], який думає про щось своє, і трьома вбраними в пір'я принцесами, котрі корчили із себе муз, хоча насправді були просто трьома банківськими рахунками), ми чвалали вулицею, захаращеною сміттям. Різники тарганили на плечах блідо-червоні туші, від яких тхнуло холодом і смертю, у забігайлівках стояв дух тирси, якою посипали кахляну долівку, а хатні прибиральниці, вихлюпнувши відра з гострим запахом хлору, здавалося, проводили поглядами ноги перехожих і хвости безпритульних псів. Скотт пробурмотів разюче правдиві слова: «Нещасні ці передмістя… Тут саме лихо». Я притулилася до нього й поцілувала його просто в уста, забувши про бридкий дух у нього з рота. Часом я так його кохала!

Ми жили наче у світляній кулі, в ореолі, що оточував нас покотьолом і рухався разом із нами. У такі хвилини ми були вічні.

Учора вночі ми так реготались і вечеряли в такому доброму гуморі, у такому гарному товаристві, і треба було танцювати…

На жаль, мої балетні сатинові черевички були у крові й геть стоптані. Така вже доля в мене, тож танцям настав край. Дехто казав, що я цього і домагалася, що сама хотіла цього і врешті сама себе звела унівеч. Ото вже йолопи!

Згадуються мені ті ночі в таборі Шерідан, коли я танцювала, аж ніг уже своїх не чула від човгання підошов по долівці танцювального майданчика. І тоді я скидала черевички й танцювала далі босоніж. Літуни аплодували, механіки, радисти і штурмани теж плескали в долоні. Спідниця моя розвівалася, пальцями і гримасами я реагувала на ті незрозумілі знаки, що подавали їх мені хлопці. Я була юною лярвою, була молоденькою хвойдочкою з Монтгомері, міс Алабамою казарм і в'язниць. Та нічого про те не знала тоді.

Хто може ухвалити мені вирок? Хто скаже, що недобре бути в чоловічих обіймах, у лагідних обіймах молодого хлопчини, такого ніжного, такого поважного юнака, що йде на ту прокляту, безглузду війну? Так мені кортить повбивати їх, оцих нестерпних людей із хрипкими голосами, цих бевзів, що зустрічаються в метро й паризьких кублах, цих крикунів у дорогому вбранні й макіяжі. їхня фізична потворність — це відображення нашої моральної ницості.

— Треба більше наполегливості, — каже Любов. — Я звикла мати справу з людьми, що всім пожертвували задля перекладини і дзеркала. Праця — це і є мистецтво, хоч вам це здається профанацією, та це все-таки правда, сумна й гірка правда. Люба моя, нема ні краси, ні таланту, ні долі, є тільки оця жахлива, безнастанна праця, коли з тебе дзюрком цебенить піт, коли ти стогнеш, благаєш сама себе припинити цю муку, аж усе воно обертається врешті мистецтвом. За умови, що забудеш про дзеркало.

Як ви будете танцювати? Ноги ваші такі тендітні, біля ступні вони тонкі, як моє зап'ястя. І від ступні до коліна у вас тільки кістки — ніяких м'язів, навіть литки не видно. Ваші ноги атрофувалися, дитинко. Що дужче ви наполягаєте на своєму, то швидше рухаєтеся назустріч облудним надіям.

Якщо це так, то я вдвічі старанніше візьмуся до праці. І поріжу всі світлини, де знята на повний зріст, щоб ніхто більше не побачив тих моїх ніг-патиків.

Настала ніч. Я сиджу в темряві на бульварі Батіньоль, на тій лавочці, де чутно, як пахнуть каштани, і видно кінотеатр «Пате-Кліші», та це й не кіно, і не театр ніякий. Це прегарний корабель, його скляний ніс виходить на майдан і намагається промкнутися на вулицю Ром, щоб сягнути вокзалу Сен-Лазар. Часом увечері я виходжу зі студії така зморена, що не хочу нікого бачити. Тоді я сідаю на цій лаві на бульварі Батіньоль і милуюся кінотеатром-кораблем, аж забуваю про час. Думаю собі, чи бачила я ще десь таку гарну кам'яницю чи радше монумент, як по правді вже казати, — такий витончений, гордовитий, а його скляні стіни мерехтять тисячами відблисків.

…Як мерехтять трохи згодом східці в метро, чорний асфальт оздоблений слюдою, і за кожним кроком, за кожною сходинкою я помалу спускаюся до перевернутого неба, до темної ночі тунелів, де марно шукаю під склепінням знайоме сузір'я.

Тераса «Ротонди». Я запізнилася, та ніхто нічого не каже мені, усі вони в захваті від Кікі, молодої гарненької хвойди, яка позує вбогим художникам, вона так набралася, що вже видно, як її потягнуть до ліжка. І як можуть чоловіки спати з отакою шматою, не гидуючи тим, що її вже хтось попорав передніше. Це вже геть треба не мати ніякої гордості, щоб заганяти табаку туди, де вже хтось побував, і всцикатися там від збудження. За п'ять годин та Кікі на всю горлянку виспівує в «Жокеї», аж господар забігайлівки затикає їй пельку: неможливо ж танцювати, за її муканням не чутно музики. Права нога в мене страшенно болить, я хочу вже додому, та не можу рушити з місця. Скотт знизує плечима. Він не хоче покидати шинок, щоб вийти надвір і знайти мені таксі.

Він каже, що я ревную, що ця Кікі — натхненниця великих сучасних художників і я нічого не тямлю в її таланті співачки. Скотт каже: «Я забороняю тобі їздити в метро. Ти й поняття не маєш, як там небезпечно, а ще це й непристойно! І годі вже кульгати. На тебе дивитися шкода».

Не пам'ятаю вже, як ми опинилися в барі «Лютеція», а ще менше пам'ятаю, як їхали лімузином перського шаха, і Скотт волав, почервонівши від збудження і щасливий немов хлопчак: «Він дав мені ключі, Крихітко! Ключі від цього авта!» Я була на задньому сидінні з двома повіями, хлопцем і дівчиною, а попереду сидів Максвелл, який так напився, що благав Скотта пустити його за кермо, і коли лімузин заблукав десь біля Дувра, я почула, як він пробурмотів: «Слава тобі, Господе». Та на розі вулиці Ріволі лімузин не втрапив у закрут і черконув крилом об кам'яницю, пошкодивши дверцята з боку водія. І тоді я зарепетувала. Гадаю, з мене полізла така лайка, про яку я й не підозрювала раніш. Максвелл сказав:

— Заспокойтеся, Зельдо, ви нічого не вдієте.

А Скотт пробурмотів, дурнувато посміхаючись:

— Ого! Крихітка невдоволена, Крихітка розлютилася.

І тоді я відчула такий біль у нозі, що не змогла навіть вилізти з авта й утекти.

Коло нашого під'їзду Максвелл сказав, що йде собі додому, і звелів тим двом повіям іти разом із ним. Насилу ми вийшли з рипучого ліфта (Скотт знову вийшов перший і придавив мої пальці дверми), не встигли ще й порога переступити, як він накинувся на мене. З якого це дива я обзиваю його прилюдно такими словами? Та ще й у присутності видавця? Шах нехай чує що завгодно, на нього начхати, але Максвелл!..

А я:

— Тебе непокоїть, що подумає Максвелл, який, може, найліпшим другом нашим залишається? Стільки разів приводив він тебе п'яного мов чіп додому, стільки разів витягав із шинку, а стільки разів бачив, як ти блюєш! Я не знаю, що робити тепер із тим блягузницьким лімузином. За які гроші ми будемо його лагодити?

Він подався було до мене, та спіткнувся об килим.

— Ох ти ж, лярво… Максвелл мій друг, а не твій… І ніколи твоїм не буде… Макс знає, чого ти варта, не думай!

Він ступнув крок, заточився, утримався на ногах, потім знову спіткнувся об килим, тепер уже двома ногами, — об персидський килим, подумала я, насилу втримавшись від реготу. Я допомогла йому підвестися, ухопивши його попід пахви, він хотів було відіпхнути мене, ударити, та кулаки його були мов два гриби-порхавки. Я відпустила його, і він замахав руками, намагаючись утриматися на ногах, його брезкле лице на мить стало несамовите, немов у хлопчака, а потім споважніло: він повалився додолу, гепнувши простісінько на сраку, і вдарився потилицею об ніжку стола.

І зарепетував зі сльозами в очах:

— Блядюго! Блядюго проклята! Ти спала і з Максом, еге? Та ти всім моїм друзям давала! Щоб вони ненавиділи мене… щоб мене переслідували… лестили мені… обманювали мене!

І я почула свій голос:

— Я ні з ким не спала, Скотте. Ні з ким із твоїх друзів.

Насилу звівшись на ноги, він ухопився за спинку крісла, зміряв мене поглядом, спробував оцінити, як хутчій дістатися до ванни, куди я встигла утекти, кинувся за мною, та ноги його дригоніли й підгиналися немов у бичка на арені, аж він із відчаєм гепнув на кахляну долівку, ударившись підборіддям об край умивальниці. Я кинула йому аптечку і пляшечку з перекисом водню.

— Нарешті в тебе буде шрам, Гуфо, — сказала я йому, — як у кожного справжнього чоловіка, справжнього молодця. Ти зможеш пишатися ним, наче заробив його в бою.

А він простогнав:

— Льюїс… ні. Ти його не загарбаєш. Він мій.

— Гадаю, це ти йому належиш, — відказала я. — То я й лишаю його тобі. Він ніколи не стане моїм другом, будь певен.

Зачиняючи дверцята шафки з ліками, я побачила себе в люстрі. Мені було сто років. Сто років, і нічого тут не вдієш. Літун так далеко. Що я оце накоїла?

Лулу прозивала Льюїса О'Телепнем[19].

— До вас, американців, я добре ставлюся, і не лише за те, що ви даєте добрячі чайові, але цього я терпіти не можу. Ох і задавака! Він що, хоче справити на мене враження? А певно! Бачила я таких, та ще й немало: вони завжди намагаються сциконути якомога вище, а цей, повір мені, Зельдо, заплішений дурень. Переповідає фільми, вигадує байки, усі його балачки про вояцьке братерство, про війну, про те, в яких боях він побував — усе воно перебільшення, якщо не вигадки.

Льюїс такий пихатий, такої високої думки про себе. Ось він зневажливо міряє мене поглядом, тримаючи в зубах кубинську сигару, а потім обертається до Скотта і каже з оманливо засмученою, хижою посмішкою:

— Сердешний Фітце, ти одружився з дурепою, істеричкою та ще й хвойдою на додачу.

І цей бравий Фітц, зашарівшись мов хлопчина під час першого причастя, перехиляє чарчину й ковтає ті принизливі слова, наче не він найбільший письменник нашого покоління, а цей О’Телепень, як його прозиває Лулу (насилу стримуюся від реготу), нікчемний стиліст і найгірший американський письменник. Скоттові здається, ніби він потребує Льюїса, його спортивного запалу та його патріотичних вигуків, що буцімто свідчать про його чоловічі поривання й мистецький неспокій, хоча насправді той Льюїс просто вгодований кнур, він висмоктує сюжети, щоб погамувати свою тягу до писанини, висмоктує шляхетну кров обранця, якої йому самому бракує та яку він силкується увілляти у свої наступні романи, нічогісінько не тямлячи в людях, — ні в чоловіках, ні в жінках. Щоб зрозуміти, треба любити. Цей О'Телепень любить лише самого себе, та цього замало, і коло так швидко замикається…

— Хоч дурний, та хитрий, — каже про нього Лулу, яка стільки цих брехунів бачила на віку, що в неї од їхніх балачок уже голова йде обертом.

Я кажу, що в неї дуже гарна хустка.

— Це Скіапареллі[20], любцю. Світська — чи, може, наполовину, — пані забула її на лаві, й Гастон, з охорони, приніс її мені, спустившись сюди.

Вона розв'язує хустку і показує її мені у всій красі, а я всміхаюся: під тонкою шовковою тканиною вона накрутила коси. Лулу мацає їх, щоб упевнитися, що коси висохли, а потім знімає бігуді, чухаючи голову. Її коротко підстрижені нігті полаковані барвою старої бронзи, точнісінько як ті дрібняки, що їх кидають на тарілку клієнти.

Любов зойкнула від жаху, побачивши мою покалічену ногу.

— Та ви з глузду зсунулися, що так занедбали її!

Ми викликали таксі й подалися до клініки «Ля Рібуазьєр», де хірург розтяв гнійника й тихо сказав мені:

— Дитинко, — (я аж здригнулася, почувши це, те слово нагадало мені сухі руки Судді, гарячі батькові руки, які ніколи не пригортали мене до себе, не пестили. Це було так, наче той червонолиций хірург — як по правді, обличчя було в нього, наче в людоїда, таке відразливе, — хотів показати мені нарешті, який має бути справжній, люблячий батько), — дитинко моя, вам дуже пощастить, якщо нам не доведеться відчикрижити вашу ніженьку. У вас тут завелася зараза, що зветься золотистий стафілокок.

— Золотистий? Непогано.

Я намагалася триматися бадьоро, та голос мій тремтів.

— Ох, не жартуйте, дитинко. Мушу вам сказати, що танцям запала клямка.

— На скільки тижнів?

Він витріщив очі з рудими віями.

— Та ж… та ж на все життя, дитинко! Ви більше не танцюватимете. Мені доведеться видалити м'язи на підйомі ступні, тож сухожилля атрофуються.

— Я стану калікою? Гангрена пошириться, і ви одріжете мені ногу, еге?

— Ох, яка ви швидка! Певне, до крайнощів звикли? З гангреною я впораюся, полиште це на мене. А вас я попрошу бути розсудливою. — (Тут Любов Єгорова стенула плечима і з невимовною поштивістю кивнула: мені пригадується, у себе вдома вона була князівною Трубецькою). — Бачу, характер у вас бойовий, то ви знову захочете танцювати. Та цього не буде, бо ви кульгатимете. Накульгуватимете трохи… та й годі. Та я це поправлю згодом.

Мальмезонський санаторій

Я ніколи не була хатньою господинею, не була берегинею хатнього вогнища. Нехай коло нього пораються інші жінки. Ніколи не вміла я приготувати вечері, навіть яйце зварити. Миття посуду, прання — це не для мене було. Та й не було чого доглядати, ні домівки, ні господарства в нас нема. Ми весь час переїжджаємо з готелю в готель. Нічого не маємо, і це нівечить нас. Наприклад, нам ніколи й на думку не спадало придбати кілька простирадл. А щоб вишити простирадло чи бодай носову хустинку, як ото добрі господині роблять, то тут і балакати нема чого, професоре. Я любила це життя, що було як вихор. Скотт завжди казав друзям: «Я одружився з торнадо». Звісно ж, ви й гадки не маєте, професоре, які бурі бувають в Алабамі. Я мов небо моєї батьківщини. Однісінька мить — і я вже інша. І що за іронія долі — тепер мене замкнули в лікарняній палаті, я стала колодою, тільки голова стирчить із гамівної сорочки.

Ніколи не вміла я приготувати обід своїй доньці.

Ніколи не вміла я щось врозумливо звеліти служниці, няньці чи кухарці.

Утім, і їсти я не любила. Довгенько живилася я салатом зі шпинату, запиваючи його шампанським. У Парижі дехто намагався теж так робити, теж «обідати опівночі по-американському», як ото вони казали. За два дні вони непритомніли від голоду.

Моє витривале тіло не потребує підживлення.

Анорексія? Та ви що? Крім астми та екземи, ви нічого в мене не знайдете, то що, доведеться вам наново мене обстежувати? Авжеж, я схудла на вісім кілограмів, тому що танцювала по п'ять годин кожнісінького божого дня і так стомлювалася, що не могла нічого з'їсти до ладу.

Ох, учора пішла я погуляти парком і здибала в коридорі двох знайомців, що перебувають у цьому закладі, — Леона, постановника російського балету, і Равеля, композитора. Вони сказали, що лікуються тут від перевтоми. Так з нами всіма буває, правда ж?.. Алкоголь? Який алкоголь? Звісно, я добряче напивалася, бо як не лигнеш літр вина, то забракне сміливості навіть таксі зупинити. Нехай пияцтво вас не турбує. Щойно я почну знову танцювати, про це й мови не буде.

Мій чоловік казав вам, що балет «Сан-Карло» в Неаполі запрошував мене прима-балериною? Знаєте, що й до опери мене запрошували? Я мушу хутчій вийти звідціля, професоре, це унікальний шанс і що буде, як я проґавлю його? Нога моя загоїлася, і я нарешті буду танцювати. Нехай не головну роль виконуватиму, а другорядну, але таку, що варта головної. А я звикла до пересічних другорядних ролей.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Літун змушував мене попоїсти. Із двох ялинових шишок і кількох виноградних галузок він розкладав багаття на березі, і ми їли зловлену вранці рибу, солодкі помідори, що просякли сонцем, персики й абрикоси. З кабачкових квіток він випікав ніжні й легесенькі млинчики, що аж танули в роті, — то була кухня мого дитинства, масна, тяжка, удар по смаку й по тілу.

Якось мив він посуд у нашій хатині, аж обернувся, широко усміхаючись, і сказав: «Щоб я більш не сумнівався… Ти жінка, правда ж?»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Кажете, я плачу? Ти ба… і справді.

Заплющивши очі і простягнувши руку, я можу торкнутися його обличчя, його кучерявого і завжди мокрого волосся, вдихнути його терпкий чоловічий дух.

Останній раз я плакала, коли мені було шість років. Еге ж, тоді.

Знаю, що кажуть про мене. Знаю, що казав про мене Скотт, що казала моя матінка і сестри.

Вони брешуть або, скажу так, помиляються. Ми зі Скоттом потребували одне одного, і кожне використовувало іншого, щоб сягнути своєї мети. Без нього я вийшла б заміж за отого хирляка, заступника алабамського прокурора, а це все одно, що кинутись у річку, напхавши собі в кишені олова. А він без мене такого успіху не зазнав би. Може, навіть і не надрукувався б. Не вірте, що я ненавиджу його. Я тільки вдаю, ніби це так. Я обожнюю його. Я читала його рукописи, редагувала їх. Це я запропонувала назву «Великий Гетсбі», поки він перебирав безглузді варіанти. Я шаную мого чоловіка, професоре. Та це перебування удвох — не любов.

Любов я пізнала на пляжі Фрежюса.

Та любов тривала тільки місяць, і той місяць наповнив усеньке моє життя. Аби тільки ви знали, як наповнив.

Знаю, що для вас важить лише родина. І для більшості людей воно так і є. Та хіба не можу я бути іншою? Якщо я вам кажу, що той місяць, який я збула з літуном, важить для мене більше, ніж усеньке життя, то чому ви мені не вірите?

Ми зі Скоттом не були чоловіком і дружиною. Може, братом і сестрою, як ото кажуть Бішоп і Вілсон. Та не коханцями. Не подружжям, як по правді.

Упродовж того місяця на пляжі Фрежюса я нарешті збагнула, що воно таке, той шлюб.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Казала я, що мій чоловік був гейком? Ні? Я завжди це знала, воно вабило мене до нього, і заразом я вагалася, чи виходити за нього заміж. Та він про це, звісно ж, нічого не знав.

Ми від початку були гомосексуальною парою, блискучою, міцною і скандальною. Скотт знизував плечима, коли я заводила річ про це. Проте я була певна, що не помиляюся.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Повертаюся до того, що я сказала: усе ж таки на початку нашого шлюбу, коли ми ще жили в Америці, я виконувала подружній обов'язок, клопоталася господарством — під час наших постійних переїздів Скотт змушував мене шукати бутлегерів, щоб завжди мати під рукою пляшчину добрячого віскі. І, коли я знаходила питво, він не крутив носом, що воно кепське. Я робила це від щирого серця.

Чи робила б я це, якби справді кохала його?

Чи просив би він мене це робити, якби справді мене кохав?

Я сказала, що хочу повернутися додому і взятися до танців. Професор Клод відказав: «Повертайтеся, дитинко, я вас не тримаю, і постарайтеся відпочити». За тиждень по тому в мене сталася нервова криза, коли я застала в кімнаті Льюїса зі Скоттом, — але де? В апартаментах по вулиці Перголезе? На вулиці Тільзіт? У готелі «Король Георг»? — і мені знову кололи морфій. Три впорскування, аж доки я заспокоїлася. Професор Клод вважав, що я покинула Мальмезон усупереч його рекомендаціям. Що я втекла. І, звісно ж, Скотт йому повірив.

Той нескінченний шлях до Швейцарії. Мертве мовчання в авто. Мій шваґер Ньюмен тут, він приїхав із Брюсселя, щоб переконати мене знову повернутися до того притулку для божевільних. Часом мені здається, ніби тут-таки, на задньому сидінні авто, сидить і моя сестра Розалінда. Он у темряві сяє її усмішка. Її єдине око приязно підморгує, намагаючись заспокоїти мене. Я порвала світлину Любові, яку носила із собою чотири роки. Викинула свою балетну спідничку й валізу, де повнісінько балетних черевичків. Ох і накоїла я їй лиха, з'явившись якось напідпитку до студії, де почала всіх обзивати. Любов благала мене: «Тебе запрошують прима-балериною у „Фолі-Бержер“[21]. Ти не можеш відмовитися, не можеш покинути це все зараз». «Фолі-Бержер»! У моєму божевіллі ні буколічного нема нічого, ні чарівного. Знаю, що я змарнувала свої сили, виклалася до останку, не сягнувши досконалості, і що це тіло ось-ось відмовить мені. Я геть знесилена. Але танці — це все, що в мене є на цьому світі.

На берегах Пранжена

Люба пані Фіцджеральд, ви добре відбули лікування електрошоком. Ви спокійна, стан ваш стабілізувався. Тепер візьмемося до словесних сеансів. Потроху скорочуватимемо вживання ліків. Я попрошу вас відповісти на запитання, що, звісно ж, видадуться вам кумедними. Проте я прошу вас відповісти на них якомога серйозніше.

— Я, Зельда Сейр, народилася 27 липня 1900 року… ох, я вже не певна того, в якому місті народилася і в якому штаті. Це важливо?

— Не турбуйтеся, продовжуйте.

— Я дружина Френсіса Скотта Кея Фітцджеральда, батька моїх дітей.

— Ваших дітей?

— Скотт хотів сина, і, слово честі, я була не проти. Ото я й народила йому його, дуже гарний був хлопчик. Він зветься… такий гарний хлопчина… невже я й імена забула разом із назвами місцевостей? Монтгомері, еге ж, я назвала його Монтгомері. Монтгомері Едвард Кей Фітцджеральд. Ми з батьком прозивали його просто Монті. У щипцях лікаря Лозанна він був маленький, мов мишенятко. Рожеве, мляве мишеня.

— Послухайте, Зельдо, ви вживали ліки? Ви ховаєте алкоголь у себе в палаті?

— Що ви оце кажете, лікарю! Мій чоловік був не проти аборту. Коли він дізнався, то був тільки за. Тим паче, що дитина була, звісно ж, не від нього.

— Ви знову за своє. Аби звинуватити його, вигадуєте бозна-що.

— Не хочете, то не вірте. У мене був син, він був одного разу в моєму житті.

Крісло для стримування такої дівчини, як я, котра любить лише танцювати, — трохи негуманно, правда ж, пане доктор?

Шомон сміється. Він француз, і він не любить німаків. Тільки це нас і поєднує.

Незабаром буде рік, як я перебуваю тут сама, у цім закладі в чужісінькій країні, на березі такого мертвого озера, аж утопитися в ньому хочеться. Щоб якось наповнити час, я постійно пишу. Списую цілі зошити, пишу про Жоза, та в мене воно не клеїться, я це відчуваю. Пишу сентиментально, мов дівчисько, яким я вже перестала бути. А писати я повинна про війну, про війну двох людей.

Лікар Шомон сказав мені сьогодні вранці, що я ревнива. Я тільки плечима звела: мій чоловік може спати, з ким завгодно, ліжко — це не те місце, яке ми обираємо.

Лікар хитає головою.

— Ох, не розумієте ви. Я кажу, що ви до нього ревнуєте. Не до іншої жінки. До нього самого.

Ревную до Скотта? Комедія, та й годі.

— Я не ревнива, — відказала я. — Мені хотілося б стати ним, ребром його тіла, лінією його руки. І нічого мені більше не треба було б, ніякого світського товариства. Єдина дитина, якої б я хотіла від нього, це він.

Лікар:

— Ви обманюєте, обманюєте сама себе. Ваше місце — у світському товаристві. Ви прагнете успіху — і для себе, і для нього. Успіх — це те, що не дає вам спокою, та і йому теж. — Він опускає очі додолу. — Ви не виходили заміж, юна моя панно. Ви підписали рекламний контракт.

Невже я така цинічна? Хіба була я така в сімнадцять років? Невже це можливо?

Мені добре було б у дерев'яній хатині на березі моря у Фрежюсі чи в Жюані, він там писав би, а я танцювала б там, малювала б, він писав удень і вночі, а я танцювала б удень, а малювала вночі. І то було б пречудове життя. Ніхто не докорятиме, що нема в нас ні собак, ні коней. Ми танцюємо. Ми удвох зустрічаємо вранішнє сонце, що встає з морської піни. Хто хоче вкрасти в мене це?