Пісня Алабами

Візит

Таллула в місті. Приїхала перепросити родину Бенкгедів, яким не дуже до вподоби її розлучення. Мінні ховає це від мене, сестри теж. Що вони собі думають? Що я вже не читаю газет? Я бачила її в кількох фільмах. Небагато ролей вона виконала, принаймні особливого нічого не було, і жодного разу не бачила я її в театрі. Авжеж, ми мешкали в Мангеттені, коли вона грала на Бродвеї, та я не ходила аплодувати їй: може, не випадало, а, може, бажання не було піти. Хочеться вірити, що я не заздрила їй.

Та була таки ревнивою, як сказав психіатр-швейцарець, лікар Шомон, здається, чи, може, Бомон чи Тартампйон, один із тих людей, які весь час мінялися, аж геть зовсім стиралися з моєї пам'яті.

— Може, вистава не цікавила вас? — запитала мене лікар Марта Кіффер, єдина, якій я довіряла упродовж оцих десяти років ув'язнення. У неї був такий лагідний, заспокійливий голос, а в цього красеня інтерна, що скидається на Айрбі Джонса, тільки очі кольору морської хвилі, та й годі.

У садку біля хатини, прибраної з нагоди її візиту, панна Бенкгед падає у плетене лозове крісло, воно страшенно рипить, а вона починає випробовувати мої терпіння. Балакає вона дуже голосно. Забула вже я цей хрипкуватий голос, що так тішив мене, коли ми були дівчиськами. Вона смалить по сто цигарок щодня, каже вона не без певних гордощів. Бурбону в нас нема, то вона просить джину. Лається, мов зарізяка. Газети пишуть про неї всіляку дурню, поширюють чутки і брехні. Одне слово, таке пишуть, що здуріти можна. А що можна сказати про грішницю, яка сама скаржиться перед публікою на свою розбещеність? Та ще й коли та грішниця — улюблена донька голови Палати представників США, третьої особи в державі?

— Кіно, любонько це така нудьга! Голівуд? Якесь непорозуміння. Волію театральну сцену, — каже вона.

А я думаю собі: «Правда твоя, Таллуло, кінокамера тебе не любить. Ти тільки гримаси корчиш, а не граєш. Фальшива Гарбо, дурнувата Дітріх».

«Вона не бозна-що», — казав Скотт із виглядом знавця, наче то була моя помилка, наче він зацікавився нею. Узявшись писати для Голівуда, він увесь час вставляє у свою мову оті дурниці й заяложені штампи, які це містечко продукує ще ліпше, ніж грошенята і сцени убивств. Матінка переказує мені плітки, що поширюються у найвпливовіших родинах Монтгомері: ця акторка зазнала страшенного приниження за всю свою кар'єру, коли, приїхавши на кінопроби з Нью-Йорка до Лос-Анджелеса, дізналася, що її не беруть на роль Скарлетт в екранізації «Звіяних вітром», найпопулярнішому романі за всю історію Америки. «Це була моя роль, — заявила вона продюсерові, прозвавши його дурнем (дехто каже, що навіть гейком смердючим). — Це я з Півдня! А не ота манірна сцикуха-англійка з поросячим писочком, пронизливим голосом і сексуальністю цнотливого дівчати». І, згідно з тими ж таки плітками алабамських кумась, ображений продюсер відказав, що вона застара вже і ніякий гример не зробить із неї двадцятирічної дівчини, хоч би й цілі кілограми гриму та макіяжу наклав на її обличчя.

Ніколи я не помічала, як схожі ми одна на одну. Може, не лише непростими характерами — колись такими неприборканими, та зараз уже досить поміркованими. Ці досить кістляві, хлопчачі обличчя. Ніколи вона не робила з того таємниці, то всі знали, що панна Бенкгед так само охоче спить із жінками, як і з чоловіками. У занепокоєному погляді Мінні я побачила всю гаму відтінків запізнілого обурення: а ну ж бо алабамські кумасі подумають собі, що ми з нею були лесбійками? І що, гадаєте ви собі, робили вони удвох, як було їм по п'ятнадцять років і гасали вони лісами, купалися в озерах і вешталися порожніми клунями, убрані у хлопчачі сорочки та шорти? А певно, вони оте й робили!

Прозорий корсаж її сукні з чорного крепу понизаний разочками оброблених камінчиків, звісно ж, туркусів, які на шиї здаються темними самоцвітами. (Уранці Мінні сказала мені: «Ти така несерйозна, доню, збираєшся прийняти свою подругу в оцих подертих панчохах, стоптаних черевичках і в тій бахматій торбині, яку ти прозиваєш спідницею! Хоч до перукарні піди!») Я дивлюся на мої худі ноги, що стирчать із широкої шотландської спідниці, наче дві тички. Руки мої сухі, червоні від терпентини і розчинника, нігті обгризені до самісінького м'яса. Дві руки, яким так кортить діяти, слухняно згорнуті на колінах. Панчохи мої негарні, на ногах черевики зі шнурками, мов у старої панни. Та мені начхати на те. І якби ти тільки знала як.

Переді мною П'ята авеню де щось будується нема коли чаю випити нема нотатника для того щоб позаписувати що де коли буде я повантажу на П'ятій авеню червоні дерева і прапори до автомобілів може, в День Незалежності я покладу туди білу Тріумфальну арку щось на кшталт цього щось таке Хто ця розкішна жінка що збиткується з мене я могла б її намалювати та як змалювати її' прокурений голос вона випиває два літри джину щодня викурює по сто цигарок Dahling балакає вона мов у воду голосу не намалюєш запахів теж Дайте мені спокій Я замкну за вами двері…

Та кінозірка зручніше вмощується в рипучому кріслі й тупає ногою.

— Outlandish! — пишуть вони в газетах, навіть найповажніших, outspoken! Outrageous![32] — Таллула вибухає хрипким реготом. — Одне слово, я у всьому out! Тільки цей вискочка Гічкок згадує про мене, оце запропонував моєму агентові, щоб я знялася в його дурнуватому фільмі. Знаєш що? Я завжди розглядала камеру як ворога. Як напасника, що роздягає тебе догола, а потім четвертує. Чорне око, немов ото дзеркало без амальгами в поліційній камері.

Таллула вхлинає вечірнє повітря, її тремтячі ніздрі шукають пахощів, яких тут нема, пахощів нашого дитинства, яких уже не можуть відчути наші зів'ялі тіла. Біля краєчка її вуст приліпилася комашка. Вона не відчуває її, бо надто вже щедро наквецяла губи, надто вже, сказати б, агресивно і грубо. І як можна ото так мазюкати обличчя, очі, вуста, щоки? Із її сандалів на закаблуках стирчать два великі пальці з фіолетовими нігтями, схожі на пальці тієї амазонської мавпи зі звіринцю в Оук-парку, що просуває свою зморшкувату чорну лапку поміж пруттям вольєра, та ніхто з байдужих відвідувачів не хоче потискати її. Я частенько ходжу туди, щоб подивитися на неї. Ми з нею спілкуємося. Я балакаю до неї, вона уважно слухає, і її великі круглі очі розширюються. Часом вона пестить моє лице зворотним боком своєї долоні.

— Ти не п'єш? — питає Таллула, виливаючи рештки джину з пляшки до свого келиха. Коли вона робить це, спостерігається одна цікава особливість: її нафарбовані губи закопилюються вниз наче від огиди. Чим вона гидує? Трунком? Болем, що її гризе? Чи, може, від нудьги? Може, їй нудно від нашої нецікавої розмови? Нудно в Монтгомері, як, зрештою, і деінде? Нудно без театральної сцени?

— Ліпше не треба. Я содової вип’ю. Хочеш, я попрошу Мінні й тобі принести?

Потилицею відчуваю я погляд моєї матінки, що стежить за нами з хати.

— Не п’єш ти, не ходиш нікуди, шанувальників не маєш…

— Я заміжня ще.

— І посміховисько для всієї країни. Отямся!

— Про мене піклується Скотт. Він гарує, щоб утримувати родину.

— І оту свою пергідрольну хвойду. Бачила якось я їх у автомобілі на Малголланд-драйв. Він став такий брезклий, страшенно постарів, я його просто не впізнала. Мій агент, Пітерсон, показав його мені. «Поглянь, — каже, — ото найбільший невдаха в Голівуді». Його сценарії викидають у кошик для сміття. Незабаром він геть зійде унівеч. За кермом була вона, ота хвойда.

— Я сподіваюся, що мені пощастить продати мої картини. Один гендляр витворами мистецтва в Атланті зацікавився ними. Та ще й нью-йоркська галерея… може. Сподіваюся допоможуть викрутитися. Нам.

— То моя тітонька Мері правду казала? Ти справді хочеш стати святою?

Ми безсоромно зареготалися, то був вибух утішного і спустошливого сміху. Лозові крісла рипіли, мало не розвалюючись під нами. Усе було як і раніше, зовсім недавно, коли ми були двома найменше скутими дівчатами у цьому графстві, утім, і найменш набожними теж. І той наш регіт, що прозвучав тоді востаннє, був наче одинадцята і дванадцята кари єгипетські.

— Можна поділитися з тобою секретом? Відколи я почала зводити річ про Бога, мене почали вважати не такою божевільною. «Вона вже на доброму шляху», — кажуть вони матінці. Прикладають ім'я Боже до моєї гіркої долі, і диво дивне: бачать, що моє одужання вже наближається.

Таллула глянула на мене з подивом і з якоюсь ледве помітною поблажливістю.

— Я вже давно втямила це. Досить ходити в неділю до англіканської церкви, стояти там позаду й дивитися на всі ці схилені голови, що злагоджено похитуються. Забери в них ім'я Господнє, і всі вони будуть здаватися божевільними. Тридцять фургонів шаленців, і всі прямісінько до божевільні. Релігія — це питання суспільного здоров'я. З нею не жартують.

Перш ніж попрощатися, вона ввійшла до моєї хатини, пославшись на те, що треба підфарбуватися. Роздивилася уважно моє полотно, що стояло на мольберті, причому так довго, аж мені незручно стало, — я ж бо поклала туди лише декілька мазків, і там не було нічого вартого такої уваги.

— Я хочу цього, — каже вона. — І буду на цім наполягати.

— Наполягати?

— Щоб ти вийшла заміж за мого двоюрідного брата. Він по-справжньому кохав тебе. І ти його врешті теж покохаєш. Я не жартую. Він розумний, порядний. І сподобається тобі. Якщо він ітиме тим шляхом, як його батько, то одного разу прокинеться в Білому домі. Уявляєш собі? Перша леді країни!.. Ти можеш нею стати.

— Я дружина найбільшого письменника цієї країни.

Вона жбурнула на гравієву доріжку недопалок із криваво-червоним кінчиком.

— Ти була нею, люба моя. Він був найбільшим письменником рік чи два. А сьогодні його ім'я вже не з'являється в заголовках газет. Ти не знала цього, еге? Ох, вибач… яка я дурна, dahling!..

На нозі, що роздушила недопалок, стирчить великий фіолетовий ніготь. Мені здається, ніби я чую, як він тріщить. Сморід паленого рога. Він жевріє!

Після того як я звинуватила його в любощах із Льюїсом, Скотт хутко викрутився, заявивши, ніби я завжди була лесбійкою. Доказів не було, та ніхто їх і не вимагав од нього. Якось він сказав Льюїсові, що я спала з Любов'ю Єгоровою. Завдяки мерзенній проникливості гейка Льюїс помітив у його скаргах і крихту правди: мені подобалася Любов, потайці я називала її Лав. Та сексуального контакту з нею мені не кортіло ніколи. Мені хотілося бути поруч із цією жінкою, перебувати в кільватері її жестів, у сяєві її світла.

Я підозрюю, що Таллула була не така вже й розпусна і вчиняла усе те, щоб зняти галас: адже, якщо вірити газетам, вона спала з усіма підряд і позувала перед фотоспалахами. На цім наша схожість і закінчується: я не акторка, і в мене донька, яку треба боронити від таких речей.

Того ранку я прокинулася в доброму гуморі. Мінні спитала навіть, чи не продала я часом якусь із моїх картин, і я відказала: «Ні, матінко, та від сьогодні я зможу ліпше захиститися». І погукала Максвелла, і попросила його сповістити Льюїсовим адвокатам: якщо він іще раз спробує звести на мене наклеп, я відповім йому судовим позовом. Він і в думках не мав, що ця дурненька алабамська вівця, Суддівна, внучка сенатора й губернатора, може боронитися. І мати свідків своєї порядності. Цей наклепник без штанів залишиться. Адвокати добре впоралися: Льюїс О'Коннор отримав сповіщення від свого видавця, де мовилося, що він ніколи не повинен згадувати мого імені. «І ніколи не писати його?» — «Так, пане, і тим паче не писати».

Відвідала і я Таллулу в її родовому маєтку.

Прийшла їй телеграма про те, що вона здобула роль у фільмі того англійського режисера, з яким вона зазнайомилася в Лондоні та який нещодавно приїхав до Лос-Анджелеса, такого собі Гічкока.

— Не розумію цього гладуна, цього генія, — казала вона. — Знаєш, він ексцентричний чолов'яга. Воліє залучати акторів-гейків, каже, в очах у них щось цікаве, якийсь незвичайний блиск, що узгоджується з його розумінням кіно. Коли я зустріла його в Лондоні, він працював тільки з отим живим фетишем, Айвором Новелло[33], запеклим шаленцем. Айвор виконував шляґер, який крутили по радіо: «We'll gather lilacs»[34]. Усенька Англія співала ту пісеньку. Так воно… по-декадентському і по-англійському. Ох, немає меж нашій розбещеності.

Моя матінка Мінні не любила Бенкгедів. Таллула була для неї цапом-відбувайлом. «Ця молодичка мені анідесь. Нехай що хоче витинає, валяється п'яна мов чіп у рові, нехай лається на всі заставки: в очах суспільства вона залишається представницею роду Бенкгедів. Не вірю, що вона зубожіє: щороку вона жертвує чималенькі гроші благочинному фонду і, якщо вірити її тітці, свої справи провадить із хваткою ділової жінки, що добряче знається на бізнесі».

Кажуть, коли вона починала свою кар'єру на Бродвеї, голова родини Бенкгедів закинув за неї слівце постановникові п'єси. Її походження все виправдовує — і сексуальні витівки, і пияцтво, і задовгого язика, — о, блискучі репліки панни Бенкгед стали найвишуканішими приправами під час світських обідів. Дотепи її гострі, та це всім подобається. Вона кепкує у присутності всіх журналістів Голівуда, що сидять за столом. Скотт розповідав мені, як під час вечері в Джоан Кровфорд один журналіст, підступний мов гадюка, запитав: «Панно Бенкгед, кажуть, той новий фаворит, Кері Грант, полюбляє смоктати залупу. Це правда?» А вона, випустивши йому в обличчя струмінь диму, відтяла: «Уявіть собі, я про це нічогісінько не знаю. Він у мене залупи не смоктав».

Ще один мерзотник-журналіст написав, що, спокусивши Дугласа Фербенкса-молодшого, Таллула спала з його дружиною, пані Кровфорд.

Я не така простачка, щоб не тямити, що найлегше вчинити скандал, коли нітрохи не ризикуєш своїм суспільним становищем. Те, що я пишу про Таллулу, можна застосувати й до мене. Хіба що я втратила суспільне становище, та й смаку до скандалів у мене нема.

Вона й досі шкодує за тією славою, якої зазнала на лондонській сцені: дівчатка, лондонські робітниці годинами чекали на неї надворі під дощем. «Ти уявити собі не можеш, вони намагалися вбиратися, як я, коротко стриглися, з каре і проділом збоку, і, зібравшись позаду театру, співали хором: „Таллула алілуя“. Знаєш, першого разу від цього аж мороз по спині пробігає. А потім звикаєш».

Авжеж, панно Бенкгед, знаю я це, зазнала цього. Проте була я тільки статисткою, декорацією, тінню генія.

Я сама шию сукні (чи радше довгі лантухи у вигляді хреста); щоб не витрачатися на перукарню, сама фарбую коси й роблю укладки (матінка дивиться на мене із сумовитою гордістю, уранці й увечері вона заплітає свої довгі сріблясті коси, волосся сторічної королеви); я знай ходжу на ярмарки, на благочинні обіди й у цей жахливий жіночий клуб, де збуваю за безцінь усе, що розмалювала, посуд, декоративні предмети, кварти, таці, вази, підставки для склянок, і знову таці, з півниками, півоніями і крученими паничами, не знаю навіть, що вони роблять із ними, ці міські кумасі.

І питаю себе: чи не квокчуть вони поміж собою, чи не шепочуть: «Ох, бідолашка!», чи не іронізують: «Незабаром вона волоцюгою стане, житиме безпритульною на вулиці, яка носить її прізвище», коли бачать мене в цій бахматій сукні, з цією жалюгідною зачіскою й у грубих, недоладних шкарбанах, — і чи не вибухають їхні християнські душі, що відпокутували всі прийдешні свої гріхи милосердям, одностайним, пімстливим реготом? Ті, кого я покинула тридцять років тому, ті, що відчайдушно силкувалися бути схожими на мене, чи не тішаться вони, побачивши, як я зійшла унівеч?

Як написав мені Скотт за рік до смерті: «Недуга і бідність заразом — це катастрофа».

15 вересня: учора від зупинки серця помер Вільям Брокмен Бенкгед. Натерпілося це бідолашне серце, утративши дружину, яка померла, народивши Таллулу. Часом я думаю собі, що ж почуває людина, яка вбила під час народження свою матінку.

Сердешна Тал, ледве повернулася вона до Мангеттена, як довелося їй їхати до Вашингтона по батькове тіло, а потім везти його сюди. Батько був усим для неї, хоч вона й мала репутацію невдячної лярви.

21 грудня 1940 року

Nо God today.

No sun either.

My Goofo died.[35]

22 i 23 грудня

Ідол помер. «Ваш чоловік, пані, авжеж… Ми воліли сказати вам про це раніше, ніж ви дізналися б із радіо та газет. Висловлюємо вам наші найщиріші співчуття».

Болю я не відчуваю, так хочеться, щоб мені боліло.

А вони… їхні безбарвні категоричні голоси, що линуть із білих саванів. «Вона поринула в апатію, ви ж самі бачите. Замкнулася в собі, не відповідає більше. Кататонія, що її слід було остерігатися, відколи милосердний видавець відхилив її рукописи: втеча в абулію і психастенію».

У моїх грудях немає місця риданню: я так хочу плакати і проклинаю лиху долю, яка присудила мені пережити Скотта. Жити в його тіні, в'янути самотою і гаснути у сутінках?.. Гарний кінець! Мій чоловік не помер: він помщається і тріумфує. Він завжди тріумфує.

Кажуть, нас розлучило моє божевілля. Усе навпаки, я знаю: воно нас поєднало. Розлучає нормальність.

Я не успадкую його речей. Не стану дружиною Мавсола[36].

Тобто… ніхто не знає, як ми змогли покохати одне одного на початку, ні того, як могли терпіти одне одного всі ці роки. На початку я одвернулася од нього, потім він од мене відвернувся.

Скотт — чоловік, що відпокутував батькові гріхи, адже він так уславився; і заразом чоловік, що пішов батьковими слідами, адже він зазнав такої невдачі!

За все це він заплатив велику ціну. О чоловіче мій, скажи, що це неправда, що все це мені примарилося: скажи, що ти не вмер, що незабаром ти повернешся в новому лискучому авто, промчиш вуличкою цього тихого містечка і, загальмувавши під дверима, гучно засигналиш, аж я почую, усі почують, та все ж таки не дуже гучно, ти це вмієш, а то моя матінка розгнівається й зарепетує. І тоді я вийду на поріг, побачу блискучий «Stutz Bearcat»[37], зааплодую, і ти забереш мене. Мінні за тими фіранками буде вражена, замкнеться в кімнаті, вона не радітиме, ні.

Скотте… Гуфо… мій Скотте… залишся зі мною. Куди ти пішов од мене?.. Ти ж обіцяв, що ми завжди будемо разом! Завжди будемо в парі, мов ті прегарні птахи в небі! Ні, я зараз перевірю цю звістку, зателефоную до Голівуда… Гуфо! Мій Скотте, це я, Крихітка! Гуфо… якщо ти помер, якщо ти справді пішов на той світ, то я теж помру!

Я попрошу Патті приїхати до Нью-Йорка — уже так пізно, — щоб вона була присутня на церемонії… на похороні… присутня під час твого відбуття, Гуфо, великого відбуття. Ох, як хочеться мені піти разом із тобою, мій Скотте, моя вічна мріє, мій непохитний красеню. Ти не схожий на мерця. Не схожий на посинілого трупа, якого мені покажуть.

Ти роззброєний князь. Назавжди.

Спогад про тебе.

Пригадуєш, як зняв нас фотограф на пароплаві, що йшов із Генуї? Патті тримається просто, личко її поважне, у руках її дитяча валізка, наче вона випадково опинилася поміж нами. Пам'ятаєш це, Гуфо? Пам'ятаєш, ти, котрого я так несамовито кохала? Хто тепер згадає про нас? Хто? Від нашого життя нічого вже не лишилося. Гіркий попіл і золотий пил — вітер полів їх розвіє. Довго палали романтичні коханці.

На тій світлині я стою в довгому манто з білячого хутра, ти подарував його мені, придбавши у крамниці на П'ятій авеню, то була єдина одіж, яку я так любила і яку ти просив нарешті викинути, коли вона геть пошарпалася. Усупереч тому, що писали й казали, мене ніколи не цікавила мода, я нудьгувала під час нескінченних обідів у кутюр'є, хоч у Мангеттені, хоч у Парижі. їхні вигадливі вбрання сковували мої рухи. Я й досі шкодую за шортами, які носила в дитинстві, за простими сорочками й сандалями, в яких так легко бігати.

А що, як я всеньке життя помилялася? Що, як причиною поразки стала моя дурнувата гордість?

Уже два дні я думаю про це.

Поверніть мені

Не встигла я оговтатися після смерті Скотта, як іще одне лихо постукало у двері.

Минулої ночі уві сні померла тітонька Джулія. Сповістив про це її внук, що пробіг шість чи сім миль, аби сказати нам першим. Матінка відразу ж вийшла з кімнати й повернулася із конвертом із грішми на похорон. Той жест був огидний, вона ж бо навіть не запитала ні про що, навіть не обняла дитину, не сказала їй утішного слова, — мені аж соромно стало від того, що вона побігла прямісінько до свого капшука. Гроші. Гроші стануть відшкодуванням за те, що вона не впустила дитину до хати, лишивши її стояти на ґанку, потойбіч дверей, оббитих протимоскітною сіткою, що була наче символічною межею поміж нами і поміж ними.

Тітонька пішла від нас, а я ж так хотіла померти в її обіймах, заколисана, як і колись, пахощами туберози, кориці й пиріжків. Від неї завжди смачно пахло кухнею. Недільними обідами, печенею, смаженою кукурудзою, солодкою картопелькою. Шкіра її просякнула солодощами. Вона прасувала накрохмалену білизну і впоювала у неї якусь магічну обслону, що робила мене невразливою.

Мені хотілося сягнути краю в її лагідних обіймах. Та тітонька випередила мене, згідно із жорстокою логікою віку.

Я подарувала хлопчині велосипеда й дала напитися води. Нехай не б'є ноги до крові, зі слізьми на очах: чимало ще миль доведеться йому подолати, аж сповістить про цю смерть усім друзям і родичам тітоньки. Усі вони любили тітоньку Джулію.

Якби в мене було авто, я могла б повезти цього хлопчака. Та мій чоловік був без грошей, і йому не хотілося, щоб я водила авто.

Я забула багато слів, бо геть отупіла.

Одне таке слово, якого найдужче мені бракувало ось уже понад півтора десятиліття, якось повернулося до мене вночі вві сні, і слово те було — Насолода.

Я так полюбляла приймати ванни, ніжитись у піні й ароматичних пахощах, а кати в білих халатах занурювали мене у ванни з товченою кригою і тримали за ноги й за плечі, аж доки я втрачала свідомість. Зараз від самісінького вигляду ванни в мене кров холоне в жилах.

І хто перепросить за це?

Гуфо більше нема, я мушу заощаджувати матеріали. Полотно й рами коштують страшенно дорого.

Мої біблійні алегорії купують не так добре, як я сподівалася. Як по правді, продала я лише три, та й то друзям, Ліліані, Мерфі… Тим, хто лишилися вірні мені. Незмінні.

Довелося повернутися до паперових ляльок, які я робила для Патті, коли їй було п'ять чи шість років. Марнуються на них цілі години праці, та мені байдужче. У кожної ляльки своє вбрання. Скотта я зробила янголом: два великі білі крила на спині, що стирчать із піджака. Гадаю, це буде моя улюблена лялька. Що ж, ці ляльки продаються, мов гарячі пиріжки.

Таллула приїхала на Різдво. Ми регочемося з нею, їй-богу. Я сказала їй, що зроблю ляльку і для неї, а вона відказала: «Зроби, люба, аякже, тільки щоб я була черницею, а ще мала вбрання мотоцикліста». Ми згадали ту ніч, коли Ред захотів покатати мене на мотоциклі. То я не лише погодилася, а ще й попросила Тал сісти ззаду. Пам'ятаю, як усі в Монтгомері обговорювали цю подію: два дівчиська з розвіяними кісьми, що мчать на гуркітливому мотоциклі. Дві верескливі реготухи, що обзивають людей, які цідять прохолодні напої, сидячи на верандах. Боже мій… як воно все… утрачене. Як і слова.

Часом ми з Тал піднімалися східцями муніципалітету до колон і поміж тими псевдоантичними колонами викобенювалися, мовби дві мавпи, я ходила колесом, а вона догори ногами, показуючи те, що треба було ховати. Люди одверталися. Нам начхати було на наше шляхетне походження, начхати на те, що люди бачать, які безсоромні нащадки у славетних родин.

А то бувало ми влаштовували на тих-таки східцях серйозніші вистави, де Тал перевершувала мене своїм хистом. Закінчувала вона все те гротескним піруетом, що пом'якшував передніший трагізм. Тал вже тоді була зіркою.

Улюблена наша вистава звалася «Засоромлені»: ми сідали коло дверей столітнього борделю, що був по сусідству, і коли з нього виходив сяк-так убраний чолов'яга з налитим кров'ю лицем, ми світили на нього електричними ліхтарями. Ох, це було так кумедно. Та й хто поскаржився б у поліцію?

У коледжі я була страшенно популярна. Мене обрали першою красунею графства, я рухалася до найвищого звання, як казали наші дурники, до звання Міс Алабама. Хлопці бігали за мною тічками. Закладалися навзаєм. Бідолашні алабамські телепні.

Я танцювала на балях у таборах літунів, у їхніх міцних, умілих руках мені кортіло лишитися, втративши глузд. І не офіцери у драпових мундирах вабили мене. Скотт мав дурнуватий вигляд у мундирі — надто вже пихатим здавався, і як подумаю зараз про те, то це мусило б мене тоді насторожити. Літуни в їхніх чудесних шкіряних куртках, просякнуті духом тютюну і гормонів, не здавалися пихатими: гадаю, вони були мрією кожної дівчини з Півдня чи ще там звідкись.

Тоді, у 1918 році, ті хлопці чекали, аж коли їх пошлють виконувати їхній обов'язок, а Скотт сподівався стати героєм, і я заздрила їм, геть усім заздрила. Пощастило ж їм уродитися чоловіками! І так шкода народитися жінкою, як у тебе нежіноча душа! Стільки чоловіків хотіло мене, і то було непорозуміння якесь.

Жоз розмовляв зі мною, як із чоловіком. Ставився до мене як до чоловіка чи принаймні до рівного собі. Жоз кохав мене; мій гарячковий мозок знає це, і цю певність понесу я в могилу.

На похороні Патриція Френсіс прочитала уривок із листа, якого батько надіслав їй улітку 1933 року, коли я була в лікарні. Їй тоді ще й дванадцяти років не було.

Ми обливалися сльозами, коли вона читала тремтячим голосом ці поради чоловіка, що так любив її. Мені хотілося обняти її міцно, пригорнути до себе. Більше я не зможу цього зробити.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Що почуваю я… знаючи, що він гниє в чотирьох дошках із червоного дерева? Ніжність, лікарю. Страшенну ніжність. Та цей шал на двох не був коханням.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Поверніть мені мого брата. Такі люди, як Ентоні-молодший, не можуть зникнути без сліду. Це нуль щезає, що й не видно його. Ентоні лишився для мене отим високим, гарним і незмірно далеким хлопцем, який ще змалку витинав усілякі фортелі, про нього і про його витівки та жарти цілі легенди ходили. Мені боляче, коли Мінні каже: «Твій брат не знав, що іще утнути, щоб на нього звернули увагу, аж придумав-таки».

Віддайте мені Рене, другого мого брата, мого зведеного близнюка. Укоротивши собі віку за допомогою газу, він зруйнував цілий будинок, та мені здається, він цього не хотів. Бачу його на лікарняному ліжку в «Ля Рібуазьєр», на грудях у нього з'явилися перші брунатні плями. «Пора тобі йти, — сказав він тоді, — тікати пора, маленька моя американська танцівнице, пора ставати на пуанти. Не плач. Ось побачиш, ти станеш великою…» І ось він усе висадив у повітря. Не вірю, що, вбиваючи себе, він хотів смерті й іншим. Рене, він не такий. А про Коконю не чути вже років зо три. Усі пропали, хто вмер, а хто виїхав. Забагато було горілки, забагато бензедрину й опію. А також нейролептиків і електрошоку. І тих клятих сухот.

То були дітлахи з несамовитими очима. Та все ж таки вони були добрі діти.

Ідеальні діти для Великої Війни Цивілізацій.

І шкода тих, що не народилися із зіркою героя на чолі!

А потім настала оця нова війна, яку вже не прозивають війною цивілізацій, і це вже буде остання моя війна, бо я вже геть зійшла на пси. Тривалі години ходи незабаром стануть короткою прогулянкою кварталом. Концентричні кола мого існування невблаганно звужуються, зрештою, як і все, що надає сенсу моєму існуванню. Учора в зоопарку я зустріла подругу моєї юності, ми з нею танцювали і фліртували в «Кантрі-клубі», та коли я підійшла до неї, вона позадкувала, наче побачила якесь опудало.

Алабамські гарнізони наповнюються вояками, і вулицями та проспектами прямує нове покоління юнаків, з якими мені вже не судилося танцювати. Ніяких вершників, ніяких кінних парадів — тільки вкриті камуфляжними плямами авто, гуркотливі мотоцикли й гомінкі клаксони, що цілісінький день дудонять мені у вухах.

Під час тієї мобілізації до мене завітав мій останній шанувальник, єдиний мій давній друг, молодий дев'ятнадцятирічний хлопець, член літературного гуртка Тускалузького університету, що вчинив із мене предмет якогось майже культу, тоді як усі про мене вже давно забули. Оповідання його були вдалі, хоч і страшенно сумні. Американська меланхолія нездатна витіснити вроджену жорстокість і ностальгію за геноцидами. Під геноцидами я розумію наші перемоги.

Мої стосунки з тим студентом часом додавали мені бадьорості. Якось він сказав, що розпочав писати роман і зазнає докорів сумління, бо задля того, щоб писати, мусить черпати матеріал із життя, зокрема, із життя близьких людей, рідні та друзів, тож боїться поранити їх або накликати на себе їхній гнів. Чи могла я щось порадити йому? У горлі в мене вмить пересохло, а ноги задилькотіли, наче мені несамовито закортіло тікати. І я збрехала. «Юначе, — сказала я йому, — я не знайома з такими проблемами… не знайома з моральними клопотами нашої доби. Та знаю одне: дуже нелегко пояснити нашому оточенню, що письменницьку працю живить усе і що здебільшого письменницьке ремесло полягає в інтерпретаціях та переосмиленнях, а не в поклонінні! На вашому місці я писала б і далі, аж доки мої книжки з'являться на вітринах крамниць, а тоді спробувала б усе пояснити близьким». Та й зупинилася. Хотіла, щоб він лишився чистим, неспокійним, але цілісним, не хотіла руйнувати останні ілюзії такого молодого хлопчини. Утім, у вас є шанси на те, щоб перепросити. Обов'язково настане день, коли потрібно буде перепросити за писанину. За те, що некоректно написане.

Патті теж вийшла заміж за лейтенанта, який теж скінчив Прінстон, та на цім схожість і закінчується: донька моя розумна, здорова і врівноважена, а її наречений — серйозний, статечний хлопець, і вона цілком може на нього здатися. Не було в мене сили поїхати на їхнє вінчання до Нью-Йорка. Я боялася, що мене знову охопить збудження, якого зазнала я двадцять три роки тому, боялася, що те збудження стане болісне й нестерпне для присутніх, коли я простягну руку моїй доньці. Так багато мого життя змарнувала я, що не хотіла зіпсувати їм той найголовніший день. Вдячне подружжя послало мені кусень весільного пирога. Так збіглося, що того дня, коли я дізналася про всю цю виставу, до Мобайла приїхав Дос Пассос[38], щоб зробити репортаж про військові формування, і зупинивсь у мене вдома. Я завжди вважала його непоганим чолов'ягою, людяним і щирим, він завжди діяв чесно, умів дивитися правді у вічі й не ганявся за славою. З тим чоловіком мені було легко. Він міг би стати моїм найліпшим другом. Ми з ним дійшли згоди.

Слова, які він зумів сказати про Скотта перед від'їздом, струсонули мене. Ми стояли на ґанку. Я поцілувала його й побажала щасливої дороги, а він зашарівся, бо вперше ми не потиснули одне одному рук, і він сказав: «Ох, Зельдо, якби не ця війна…», а я відказала: «Авжеж, Джоне, якби ж то…» Це було так, наче Гуфо стояв із нами на ґанку й тішився збентеженням свого колеги. Він наче допоміг мені зачинити двері з москітною сіткою, а потім зачинив засклені двері й сам замкнув їх на засув. Гуфо був тут, і я заснула без страху.

Один чудернацький чоловік, історик мистецтва, запросив мене снідати й запропонував ще більш чудернацький проект: поки вояків ще не відправили на фронт, він познаходив у військових таборах Алабами всіх мистців, яких мобілізували до армії, а потім умовив генеральний штаб зібрати їх усіх у Монтгомері й надати їм ангар, щоб вони могли там усі разом малювати. І той чоловік, Ернест Донн, сказав мені, що художники вже тут, та в них нема грошей, аби придбати матеріали для малювання. Ох, знаю я, скільки воно все коштує, і серце моє стиснулося від думки, що ці люди не мають спромоги виявити свій талант.

— Але ж у мене в кишені й шеляга немає, пане.

— У вас?

Він був такий приголомшений, що я взяла його за руку і попровадила до хатини на нашій вулиці. Відчинила гараж і сказала:

— Беріть. Тут двадцять полотен, і всі вони ваші, нехай молоді мистці користуються ними. Хочу я лиш одного: щоб мої роботи ніде не виставляли і щоб їх не продавали. Кожен вояк може малювати на моїй картині, що йому забагнеться. Якщо ця ідея з палімпсестами вам не до вподоби, то можна змити все, що на них намальовано, і малювати наново.

Мої умови були такі дивні, що пан Донн занепокоєно глянув на мене.

— А що ви намалювали ото на них, пані?

Я:

— Край, що його я любила. Край, де я кохала.

— Оцей берег, що весь час повторюється…

— На цім березі я жила.

Поки він ще не поїхав, я попросила його провести мене на вечірній прогулянці. Назустріч ішли дві дівчинки, базікаючи про щось тоненькими голосочками. Порівнявшись із нами, одна з них зиркнула на мене і, пхнувши ліктем подругу, сказала:

— Це вона. Еге ж, вона! Ота прицуцькувата з нашої вулиці, мені про неї мама казала.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І ось я тут, сама-самісінька в цім притулку, із власної ініціативи, — і все це задля того, щоб побачити, що ви покидаєте мене? Нащо здадуться психіатри на фронті? Ви надто молодий, лікарю, й очі ваші надто вже блакитні, щоб їх знищили бомби. Чому чоловіки завжди зникають? Я повернулася лише задля вас!

Лікар (фальшивий Айрбі Джонс):

— Пані, замість мене буде інший, так само компетентний лікар. Ми домоглися певного успіху, я залишу мої нотатки наступникові й розповім йому про наш прогрес.

Я:

— Ох, не клопочіться так…

Нервуючи і кліпаючи очима, він каже:

— Мушу вам сказати, не з радістю в серці йду я до війська. Моє місце біля вас, а не на фронті.

Голос його тремтить, він рвучко підводиться й виходить із кімнати, аж його білий халат ляскає, наче вітрило або купол парашута.

Хто поверне мені братів?

Хто поверне мені тітоньку? Її руки, круглі й ніжні, немов пампушки, її шкіру кавової барви і її м'які, наче вата, долоні. Під її пахвами, на плечах, намуляних корсетом, — вона завжди засукувала рукави, казала, що вони заважають їй, — видніли зграбні бганки, повні малесеньких зморщок, припудрених білим тальком, і я полюбляла тицятися туди носом і засинати. Я так хочу спати. Нехай повернуть мені мою няню, я хочу стати маленькою дівчинкою в її обіймах. Вона і є моєю справжньою матінкою, тільки ніхто не знає про це. Коли я народилася, вона занурювала мене в магічне молоко, щоб не причепилося до мене ніяке лихо. Як і всі недобрі діти, я відцуралася від моєї матінки, стала донькою отих білих плантаторів, донькою судді та його дружини-невропатки, стала зеленою папугою, брехухою, та ще й навчилася вдавати, ніби люблю.

Поверніть мені літунів.

Поверніть мені мого сина. Того сина, що в серці моєму має вже п'ятнадцять років, це гарний хлопчина, повірте мені. Його не зламало те, що батько не любить його: у нього прегарна, зухвала усмішка, найсяйливіша усмішка на світі. То був мій син. Мій син. І якби я була сміливіша, то сказала б про нього його батькові й не опинилася б тут.

Тут, у цьому електричному більярді.