Пісня дібров

Післяслово автора

«Кожен може написати тритомний роман.

Для цього треба тільки зовсім не знати життя й літератури».

Оскар Вайлд

Фінал трилогії — гарна нагода озирнутися і підбити підсумки.

Усе почалося влітку 2017 року зі знайомства з літературною агенцією «Акріс», що складалася з Марка Оплачка і Любові Кривуци. Ми зустрілися на Книжковому Арсеналі, домовилися щодо співпраці, я запропонував ідею... Відмова. «Нудними можуть бути лише відомі автори, бо їх і так куплять». Друга ідея. Відмова. «Подібне вже писали, давай щось оригінальніше». Літагенти можуть бути такими жорстокими!

Місяць по тому я гуляв Андріївським узвозом, слухав альбом «Істина» гурту Noktumal Mortum, аж тут помітив молодого бандуриста в національному вбранні, який грав на фоні автівок. Сяйнуло: «А що, якби інститут кобзарства дожив до наших днів? У якому світі це могло б трапитися? Кобзарі — козаки — характерники... Чому з такими могутніми поплічниками, як характерники, Хмельницький узагалі програв? А що, якби його держава встояла?». Ідея про братство перевертнів, які боронять вцілілий Український гетьманат, сподобалася, і я почав рукопис під робочою назвою «Вовчі браття».

Щодо жанру роздумів не було: колись «Володар Перснів» відкрив мені світ фентезі і закохав у нього. Ба більше, шедевр пана Толкіна прямо вплинув на моє життя — я захопився цим твором настільки, що вступив до лав толкіністів, відкрив для себе LARP (live action role-playing games) і знайшов у цьому русі чимало друзів. Щоправда, ігри я закинув, але репліка костюму польського шляхтича і тупа сталева шабля досі покояться в нетрях моєї шафи.

Я одразу задумав трилогію. Це доволі зухвало, але 2013 року я спромігся завершити пухкенький роман і видати його власним коштом, тож мав дещо наївну віру у власні сили. Хотілося створити захопливу та похмуру пригоду не без гумору, переосмислити козацькі легенди в каноні такого собі класичного фентезі, випхати характерника за усталені рамки запорожця-супермена з нескінченними талантами і такими само нескінченними шароварами, позирнути на нього іншим поглядом, ба навіть деконструювати цей відомий мало не кожному українцеві образ. Чи вийшло цей задум утілити? Вирішувати вам.

«Вовчі браття» писалися до середини 2018 року, а вже 2019-го «Аркан вовків» (я створив окремий документ із довгим переліком можливих назв, і вважаю, що обрав найвдалішу) у компанії інших першодруків молодого видавництва «Дім Химер» приїхав на Книжковий Арсенал. Я намагався створити якомога завершений твір на той випадок, якщо книга провалиться, і видавництво відмовиться друкувати продовження. Проте «Аркан вовків» продавався гарно, тож до кінця 2019 року я не тільки провів презентаційний тур Україною, а й завершив рукопис другої книги. У березні 2020-го мали вийти «Тенета війни», а також додрук «Аркану»... Але натомість вийшла пандемія, додрук скасувався, запланований презентаційний тур полетів у небуття, а випуск «Тенет» затримався на кілька місяців, неабияк підточивши мою нервову систему. Тому справа лишалася за третьою книгою, про що доброзичливі читачі регулярно нагадували мені в коментарях соцмереж, за що я їм безмежно вдячний.

Постійний письменницький виклик: написати нову книгу краще за попередні. Певен, що багато авторів глидаються сумнівами, чи підкориться цей чимраз вищий бар'єр. Емоційні гойдалки переслідували мене впродовж «Тенет», а ще більше — під час написання «Пісні», на яку пішло цілих два роки. Різноманітні життєві обставини гальмували роботу над і без того непростим текстом. Довелося навіть піти у відпустку, аби його дописати, тож з останньою крапкою я відчув, ніби звільнився від величезного вантажу, наче божевільний галівник, що самотньо пер човника вгору Дніпром і таки допер. Книжка опиниться у великому світі, кожен читач трактуватиме її, як схоче (і геть незалежно від авторських сенсів), — ось вона, письменницька свобода! Вона триває рівнесенько до початку роботи над новим рукописом.

Читацькі відгуки одноголосно віднесли «Літопис» до козацького фентезі, і це логічно, адже книги засновані на козацьких легендах, але я вкотре хочу наголосити, що характерники Сірого Ордену — НЕ козаки, хоч і беруть від них своє походження. Прямими козацькими спадкоємцями вважається військо Січове. Переконаний, що цей абзац лишиться проігнорованим, а мої герої і надалі всюди іменуватимуться козаками.

Ще одна важлива ремарка: я не вірю в існування характерників. Ба більше, я наполегливо закликаю не віддавати гроші самопроголошеним учителям, які обіцяють наповнити кожного охочого характерницькою наукою козацьких предків по вінця всього лише за п гривень. Якщо вас, як і мене перед початком роботи над трилогією, цікавить, звідки в нашому фольклорі взялися такі непересічні персонажі, раджу до прочитання роботу «Культ вовка у військових традиціях Давньої України» Антона Бондаренка або принаймні розділ «Традиції воїнів-звірів в українській військовій культурі» із книги Юрія Фігурного «Історичні витоки українського лицарства».

Повернімося до жанру. Невтомно підкреслюю, що «Літопис» — саме фентезі, а не альтернативна історія, адже тут забагато анахронізмів, які я завжди демонструю на прикладі обкладинки «Аркану». Тризуб! Якщо вважати, що гетьманська держава почалася від Богдана Хмельницького, то своїм гербом вона, найімовірніше, мала б лицара з самопалом, адже тризубом ми завдячуємо історичним розвідкам пана Грушевського, які датуються початком двадцятого сторіччя. Український гетьманат, що існує дві сотні років, також є анахронізмом: у середині XIX століття гарно знайома нам концепція національних держав пише народжувалася («Весна націй»), а доти Європою правили імперії. Та навіть саме словосполучення «Український гетьманат» у реальності, де Російська імперія не повстала і, відповідно, не почала привласнення нашої історії, напевно, поступилося б місцем «Руському гетьманату»... Як бачите, зауважень чимало до самої лише обкладинки.

Утім, я пішов на ці анахронізми свідомо, бо текст має апелювати до сучасного українського читача, що знає Україну в сучасних кордонах і сучасній атрибутиці. Плекаю обережну надію, що істориків не вхопив грець від цепелінів, електрики та інших винаходів, топонімів і термінів, невластивих середині XIX століття; щиро перепрошую і сподіваюся, що нахабне поводження з історичним тлом не завадило вам отримати читацьке задоволення.

Дуже радітиму, якщо після прочитання цих книжок комусь закортить дізнатися справжню історію української держави, яка брутальніша за будь-яке темне фентезі.

Пролог «Аркану вовків» відбувається на Івана Купала 1844 року, а епілог «Пісні дібров» — на Івана Купала 1856 року. Це не збіг, а прояв моєї слабкості до символічного зациклення: однакова фраза на завершення кожної книги, однакова дата народження і смерті (переродження?) Северина та інші милі моєму серцю дрібнички, залишені на поталу уважним читачам. Люблю великодки! Люблю, коли їх помічають і правильно тлумачать.

Від першозадуму до заключної книги минуло п'ять років. Я встиг стати батьком (іронічно, що Северин мене в цьому випередив), і ось: сумарна статистика текстового редактора демонструє за триста з половиною тисяч слів. Нічогенька трилогія! Для Брендона Сандерсона це річна норма, для мене — справжнє досягнення.

Пригадуєте тезу про читача і сприйняття? Ось якими ці книги задумувалися.

«Аркан вовків»: історія дорослішання, відповідальності, гідності нести вибір, якого не змінити.

«Тенета війни»: історія ветеранів, інтриг, боротьби з власними демонами, що набувають різних форм.

«Пісня дібров»: історія жертовності, героїзму, прийняття зміни епох, яку не відвернути.

І, авжеж, усі вони — історії дітей і батьків.

Деяким читачам таке не подобається (що нормально, адже художній твір не може подобатися всім): пригоди й оптимізм «Аркану», біль і задуха «Тенет», елегія і фатальність «Пісні»... Чому вони так різняться? Відповідь проста — ці зміни мали показати вовчу стежку від ініціації до фіналу; історія дорослішала разом із героями. Наскільки вдалим був такий прийом? Вирішувати знову-таки вам.

***

Тут завершується текст, що я написав уночі, коли двадцять третє лютого перетікало у двадцять четверте. Планував дописати вдень... Але за кілька годин росія почала велике вторгнення. Тоді, у перші тижні, художня література здавалася позбавленою сенсу, рукопис — поганим пророцтвом, а видання нових книжок — неможливим.

Та Україна встояла. «Аркан вовків» здобув нагороду CHRYSALIS AWARD за найкращий дебют від European Science Fiction Society. «Тенета війни» отримали другий наклад. І на той час, коли ви дістанетеся до цих рядків, «Пісня дібров» теж побачить світ.

Цього б не сталося без Збройних Сил, Територіальної Оборони, Служби Безпеки, Нацгвардїї, Поліції, Прикордонної служби, добровольців і всіх інших Людей, що тримають над нами небо. Складно дібрати слова вдячності за їхній подвиг, що межує з істинним дивом, але робити це необхідно — і робити щодня.

Захисники і захисниці, незнані та відомі, ті, що загинули в різних місцях у різні часи — по-звірячому закатовані, показово страчені, вбиті у сотнях великих і малих боїв, — і ті, які просто зараз ризикують життями, аби нас, українців, не сміли нищити за право бути собою; герої і героїні, чиїй титанічний жертовності ми завдячуємо розкошами щоранку прокидатися у власній країні під рідним прапором — низький уклін вам!

Іще кілька слів подяки.

Лада — моя чудова дружина. Написання книжок забирає збіса багато часу. Особливо написання книжок на кілька сотень сторінок. Особливо написання у вільну від основної роботи годину. Заради цього доводиться жертвувати вільними вечорами і вихідними днями, які можна провести за приємними справами. Але письменники часто поводяться ніби голуми, які за першої-ліпшої нагоди тікають до затишних печерок скніти над своїм золотцем. Повірте, дуже важко жити під одним дахом з очманілим створінням... Людина, яка здатна це терпіти, направду безцінна! Обіймаю тебе.

Любов Кривуца — літагентка. Ти плекала рукописи і зробила безліч справ, аби дебютний роман не пройшов повз читацьку увагу непоміченим. Щиро дякую за все-все-все!

«Дім Химер» — видавництво, яке повірило в безіменного новачка і наважилося інвестувати в довготривалий проект. І поки співзасновиця Вікторія Гранецька готує цю книгу до друку, співзасновник Влад Сорд воює у складі 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр».

Анастасія Кобенко — художниця, яка створила неймовірні графічні буктрейлери до кожного роману (якщо досі не бачили, то негайно передивіться їх на Фейсбук-сторінці або Ютуб-каналі видавництва «Дім Химер»).

Олена Оксенич, Анна Тінькова, Альона Мічуріна — першопрохідниці рукописів, чиї зауваги робили тексти кращими, а також Наталія Волошина, яка приєдналася на третій книзі і допомогла купою цінних знахідок.

Святослав Півень — редактор, який не побоявся цього громаддя слів і вдумливо привів його до ладу в блискавичні терміни.

Ірина Гуріна — лікарка, яка консультувала щодо медичних аспектів страти палею і закипання крові.

Євген Михайлюк — ветеран російсько-української війни, артилерист 40-ї окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта, який підрахував 53 721 360 можливих послідовностей Лабіринту.

Микола Терещенко — поет, чий переклад поеми Альфреда де Віньї «Смерть вовка» цитується у розділах цієї книги.

Та, нарешті, читачі — які не побоялися стереотипів про сучасну українську літературу, не скривилися презирливо на слово «характерники», не пройшли повз і витратили свій час, аби дати цій історії шанс. Ви читали і відгукувалися, зауважували і критикували, рекомендували і дарували книги друзям — завдяки вам «Litopys Siroho Ordenu» став бестселером, а сама думка про те, що комусь захочеться перечитати цю трилогію, несе авторові втішену усмішку. Роки роботи того вартували.

Дякую, що пройшли цією стежкою разом зі мною. Нехай Мамай допомагає.

Україна переможе!

Павло Дерев'янко,

серпень 2022 року

P.S. Закиньте грошей волонтерам.