Пісня дібров

Розділ 2

Коли прийде пітьма, а шлях попереду розколеться прірвою — знай, що Бог випробовує віру твою. Коли брати-прочани малодушно відвернуться і підуть геть — знай, що поруч лишилися найвірніші. Коли довга подорож зіб'є ноги в кров і забере останні сили — знай, що ти за крок від мети.

Ріхард Шварц був мудрим чоловіком і вмів не лише цитувати Святе Письмо, а й промовляти, ніби пророк. Отто знав, що вершин дідового красномовства йому не сягнути, бо з деякими талантами можна лише народитися.

«Коли прийде пітьма...» Пальці торкнулися рушниці, освяченої особисто Папою Римським — Ріхардів подарунок онукові на шістнадцятий день народження, шедевр зброярів Ферлаху, точний і надійний, прикрашений віртуозними інкрустаціями, що зображували сцени з Книги Апокаліпсису. Штуцер коштував, як невеликий будиночок у Зальцбурзі. Отто довго видумував гідне ім'я для своєї зброї, та все ніяк не міг визначитися, бо кожний вибір змінювався після чергового знайомства з симпатичною дівчиною.

Кілька років по тому його молодший брат Ґотфрід теж отримав схожу рушницю, проте володів нею недовго. Дід зламав її після Ґотфрідової втечі. У прощальному листі бовдур відмовлявся від шляху мисливця і виправдовувався нісенітницями про життя, заповідане Богом — у любові та злагоді. Почервонілий від люті Ріхард зім'яв листа, швиргонув до каміну, вирвав стрічку з ім'ям Готфріда з гобелену родоводу і заходився трощити меблі під акомпанемент брутальної лайки. Виявилося, що старий Шварц умів не тільки цитувати Книгу Книг, а й лихословити, як портовий вантажник.

— Чим ти думав? — Ріхард повернувся до Отго. — Віддати на поталу молодшого брата! Знову на якусь спідницю задивився? Про нові походеньки думав?

Ніколи Отто не відчував такого сорому.

— Як ти міг відпустити його самого проти клятої Беатріс? Хіба не знав, яка то досвідчена відьма? Ґотфрід — нетямущий бевзь! Ти мусив супроводжувати його всюди щонайменше впродовж року!

Він був старшим братом і він завинив. Не додивився, не перевірив...

— Як ти міг повірити йому? Малий ніколи не вмів брехати, за найменшу неправду вуха палахкотять так, що сліпий побачить! — Ріхард не знав пощади. — Це твоя провина, Оттфріде, той лист — на твоїй совісті!

Ґотфрід, юний наївний Ґотфрід... Утік із відьмою, приворожений лихими чарами, бозна-куди — такої ганьби не траплялося у славетному роді Шварців. І все через Отто!

Ріхард спересердя зламав рушницю, яка зробила заледве сотні дві пострілів, і разом із нею ніби зламав щось у собі. Зліг із хворим серцем, марнів на очах: останнім проханням було звільнити молодшого онука з полону.

— Я не вберіг твоїх батьків... Ти не вберіг брата... Але врятуй його душу, Оттфріде, — прохрипів Ріхард перед смертю. — Прошу...

Отто поклявся. Дід почув присягу, благословив його і сконав у мирі. Після похорону Отто вирушив на пошуки.

Він вистежив брата в передмісті Толедо, на останньому поверсі задрипаного блощичника. Прошепотів молитву, перехрестився, ввірвався до сховку. Отто сумнівався, чи стане йому сил виконати клятву, та коли побачив у ліжку їхні сплетені, розпашілі в гріху тіла, сумніви зникли. Його лице скривило праведною огидою, груди розперло священним гнівом, і тремтливі руки віднайшли твердість.

— Отто, послухай, — сполохнулася оболонка, що була його молодшим братом.

Бідолашний Ґотфрід. Забув Бога. Зневажив родину. Зрадив призначенню. Чари заволоділи ним назавжди.

Будь вільний, брате! Нехай Він змилується над твоєю заблуклою душею...

Чорноволоса суккуба витріщилася на Ґотфрідові прострелені груди, торкнулася рани пальцями, наче хотіла переконатися у справжності, відсахнулася, залопотіла щось диявольською мовою. Замовкла після другого пострілу.

Вигляд її нерухомого тіла приніс Шварцу солодкість помсти і мисливську втіху. Шкода, що відьма померла занадто швидко... Але він дотримав слова, і тепер на небесах, серед янголів, Ріхард Шварц посміхається йому.

Принесена дідові клятва розтікалася кривавою калюжею. За стінками перегукувалися наполошені пострілами сусіди.

— Прощавай, брате.

Мисливець перехрестився і відчув Його долоню на плечі. Amen.

Те полювання змінило Отто Шварца. Він вирішив, що дарувати ім'я рушниці — блюзнірство, і більше не марнував часу на дівчат. Завдяки фанатичній відданості справі Шварц здобув гучну славу безжального і майстерного винищувача темних сил. «Біблія, аскеза, полювання» — таку назву мала стаття про Отто в найбільшій газеті Австрійської імперії. Він отримував десятки листів про допомогу і приїздив до кожного прохача. Лише на свята та в рідкісні хвилини душевного неспокою він дозволяв собі випити вина.

Вино... Кров Христова. Отто покрутив обплетену соломою пляшку. З вином завжди поверталися спогади. Ніколи Ґотфрідів дух не навідував його у снах, не повертався страхітливими видіннями посеред глупої ночі — повставав лише після кількох ковтків червоного сухого.

У таборі готували вечерю. Руслан роздавав накази, біля багаття поралися Ілько і Лаврін — на превелике здивування Отто, тупоголові близнюки лишилися у рядах божих воїнів. Шварц перерахував: двадцять п'ять братів, двоє десятників, один командор і він, ґрандмейстер. Не нашкреблося навіть трьох десятків з усіх тих сотень, що були на початку великого полювання... «Знай, що поруч лишилися найвірніші». Як Святий Петро став наріжним каменем християнства, так і ці божі воїни закладуть міцний фундамент для майбутніх поколінь тутешніх мисливців.

Отто згадав про Георгія, який досі полював на півдні. Разом із його загоном — тридцять три. Гарна цифра. Вік Ісуса... Щоправда, від Георгія давно не було звісток, але Шварц вірив, що невдовзі брат повернеться із головами впольованих лікан-тропів. Георгій ніколи не підводив.

— Невдовзі вечерятимемо, великий майстре, — доповів Руслан.

Освічений притлумлено ватрою, він скидався на Ґотфріда.

Зовнішньо вони різнилися, проте мали схожу натуру, запальну і наївну... Таких легко збити на манівці. Але більше Отто цього не дозволить! Мисливці на нечисть помиляються лише раз — або живуть недовго. Він виховає нового грандмейстера, який понесе стяг хортів Святого Юрія далі.

— Ґут, — відповів Отто.

Над вогнищем крутили порося. Близнюки шипіли, вжалені бризками розчепеного жиру, потирали руки і перегукувалися в передчутті смачної вечері. Фобос і Деймос жерли відкинуті свинячі нутрощі.

Порося, як і решту харчів упродовж останніх тижнів, Шварц придбав за власні кошти: після вигнання божих воїнів із рядів Таємної Варти їх позбавили всього майна і колишніх рахунків. Отто не переймався, бо заробив удосталь золота, аби прогодувати три десятки людей упродовж кількох років — гроші, в яких заблудлі душі вбачають сенс життя, не мають жодного значення. Важить лише полювання! Непроста, але гідна справа, що принесе цій землі спокій, а душам — всепрощення і усмішку Його.

Отто заплющив очі. Незрима вага долоні на плечі свідчила, що усе чиниться правильно. Останні пошуки були безплідними, проте Шварц вірив, що то справа часу. Коли він викреслить імена останніх лікантропів... То влаштує справжній бенкет, подарує освячену Папою рушницю новому ґрандмейстерові Руслану і повернеться додому. Знайде добру католичку, створить родину, продовжить славетний рід Шварців. Цей світ завжди потребуватиме справжніх охоронців од слуг нечистого!

Ковток вина квітнув на язиці терпким букетом. Шкода, що їм не вистачило часу. Війна все зіпсувала. Початок був ідеальним! Кривденко вважав початком знищення сімки вовчих осавул, але Шварц наполягав, що справжнім початком стала битва при Буді. Шацькі озера теж принесли гучну перемогу, але то була помста за вирізану Почаївську Лавру, і сили з обох боків були вже не ті... А от Буда! Справжній тріумф, про який уже склалися легенди. Істинний хрестовий похід, очищення проклятого міста вогняними мечами серафимів! Тоді останній йолоп збагнув, що лікантропам не перемогти.

Новий ковток, новий спогад. Листопад п'ятдесят другого.

Коли Отто побачив своє творево, то переконався, що заради цього варто було кинути справи, приїхати до далекої країни, вивчити нову мову і провести місяці у мандрах між численними монастирями, повними спраглих неофітів. Навчати їх, як власних синів. Викувати справжній Орден, а не те посміховисько, яким себе звали місцеві перевертні. Байдуже до сум, що справно прибували на його банківські рахунки — Отто робив це не для заробітку. Він ніс світло Його на цю землю.

Вихованці — не вистачало хіба братів, яких відіслали на вирубки проклятих дерев — зібралися у військо. Вишикувалися рядами, озброєні освяченим сріблом, зі стягами Святого Юрія над головами, очі палають завзяттям, справжня Божа армія, чорна із білими хрестами, наче відроджені госпітальєри, що прямують на штурм міста невірних... Ріхард любив оповідати, що рід Шварців бере свій початок від госпітальєрів, хоча так і не отримав шляхетської приставки «фон» до прізвища.

Сотні хортів марширували дорогами Черкаського паланку. Невпинна невблаганна стихія, живі чорні ріки! Кілька років тому він міг тільки мріяти про велелюдний похід проти слуг нечистого — а тепер ряди нових хрестоносців схиляли голови у поклоні перед великим майстром, а Отто у відповідь підіймав вказівного пальця до криса капелюха. Мисливця переповнювало щастям, захватом і гордістю. Незрима долоня Його зігрівала плече.

Шпигуни Таємної Варти доносили, що в Буді скупчилося не менш як дві третини Сірого Ордену — найкращий час для наступу. Лікантропи проводили наради біля проклятого дуба і самовпевнено готувалися до оборони, перекривши дороги до міста спішно викопаними шанцями і збитими ланцюгами возами. Вони вважали, ніби то допоможе!

Опівночі Шварц прибув до ставки командувачів, але тактичних рішень не ухвалював: наступом керували особисто Юхим Кривденко разом із якимось військовим високопосадовцем. Отто дивився на мапи зі стрілками і зрідка докидав непосутні зауваження, за що йому ввічливо дякували.

Наступ почався перед світанком — у час, коли спочивають найміцнішим сном.

— Вилив чашу свою на річки і на джерела вод: і стала кров, — прошепотів Отто.

Першими заговорили польові гармати. Сміховинні вози розлетілися на друзки, і не встигла луна канонади стихнути, як кавалерія рознесла рештки жалюгідної оборони, а слідом хлинули піші хорти. Застрікотіли постріли, заіржали коні, закричали поранені — настав день очищення.

— І зчинилися блискавиці, і голоси, і громи, і землетрус настав великий, якого не було...

— Що ви там бурмочете, пане Шварце?

Отто понюшив холодне листопадове повітря.

— Запах гарячого срібла.

— І крові Сірого Ордену, — погодився Юхим. — Куди це ви?

— До братів! Не можу стояти без діла.

З охоронцями — тоді він мав четвірку особистих охоронців — Шварц приєднався до полювання. Його місце там, у серці битви, серед справжніх воїнів, а стратеги в шатрі нехай бавляться фігурками на малі!

Неподалік міста небо псували обриси сакрального дерева лікантропів — кривого, огрядного, вкритого хмарою попелястого листя. Шварц перехрестився: навіть здалеку від того дуба відгонило нечистим. Як святі отці дозволяли такій мерзоті сторіччями отруювати ці землі?!

Розбиті кордони. Кінь обережно ступав між тіл із чересами проклятих. На мертвих обличчях застигли переляк і біль. Нап'яти б ці тіла на мерзенні гілки, подумав Отто, і вгледів на дорозі кілька трупів у чорних одностроях із білими хрестами, що поволі забарвлювалися карміном. Спочивайте з миром, хрестоносці... Тутешні лікантропи були досвідченими вояками і, навіть заскочені зненацька, не віддавали життя задешево.

Наступ божого війська не спинявся. Попри втрати, чорні ріки текли, околиці міста пали, бої точилися на вулицях. Перед Отто гриміла срібня буря.

— Не займай!

— Вірую! Вірую!

Коло хортів стискалося. Спалахнули перші пожежі. Верещали жінки, плакали діти, брехали собаки, кричали поранені. Шварц не мав до містян ані краплини співчуття: вони поколіннями жили поруч із колискою нечисті, терпіли її, і, що найгірше, заробляли на ній. Содом і Гоморра дорого поплатилися за жадібність, а Буда повторить їхню долю.

Отто їхав повільно, тримаючи зброю напоготові. Зрідка на них виривалися ошалілі вовки, яким вдавалося прорвати оточення, і тоді рушниця співала короткі святі гімни. Охоронці не втручалися: кожна його срібна куля знаходила ціль. Нікому не вдавалося втекти від Отто Шварца. Навіть власному братові.

— Як вони могли захищати країну, коли не здатні захистити одного міста? — спитав Отто.

— Не звикли, що їх кулі беруть, — відповів один із охоронців, і решта розсміялися.

Шварц віддав Кривденку належне: наступ минав відмінно. Поки передові загони стискали коло і відстрілювали нечисть, інші йшли другою хвилею і перевіряли хату за хатою.

Отто спинився біля заможної садиби. Спостерігав, як перший загін іменем Таємної Варти виганяє перелякану родину в нічних сорочках на ґанок, а другий ретельно обшукує будинок від льоху до горища, кімнату за кімнатою, простукує стіни, вивертає шафи, перекидає скрині. Кожного з родини перевіряли порізом: батько, мати, дві сестри — всі перелякано корилися, їхні рани кровоточили, і лише коли черга дійшла до найменшої дівчинки, мати не витримала.

— Їй лише чотири роки, — жінка затулила собою доньку. — Не займайте її!

— Панове, — долаючи страх, виступив батько. — Я розумію, коли дорослі чи підлітки... Але навіщо різати дитину? Ніхто у такому малому віці не здатен перекидатися!

Хорти переглянулися. Отто готовий був втрутитися, але його випередили.

— Праведникам нема чого боятися! — закричав статечний юнак зі знаком десятника на рукаві. — Ми — хорти Святого Юрія! Лише нечисть боїться нас. Ми переконаємося у незіпсутості цієї дитини і рушимо далі — нищити тих, хто може забрати її душу до пекла!

Він махнув булавою, і батьки відступили. Оце істинна сила віри! Юнак твердо взяв маленьку руку, лагідно усміхнувся, швидко кольнув ніжну шкіру. Дівчинка кілька секунд ошелешено дивилася на руку, перевела погляд на маму і залилася плачем. Поріз стікав кров'ю. Жінка обдарувала хорта повним ненависті поглядом і кинулася втішати доньку.

Отто прикликав юнака до себе.

— Твоє ім'я, десятнику?

— Мене звуть Руслан, великий майстре, — вражений зустріччю, він завмер у глибокому поклоні.

— Тепер ти командор, Руслане.

Той кілька секунд перетравлював почуте, почервонів від щастя, ревно перехрестився і вклонився кілька разів.

— Не варто подяк, — Отто подумки переклав думку і продовжив: — Мало знати, як правильно — треба діяти, як правильно. Це складно, але ти можеш, Руслане.

Нехай тобі ніколи не доведеться вистежувати власного брата.

— Продовжувати, командоре! — Отто рушив далі. — Не дозволяти нікому піти без перевірки!

— Так, великий майстре! Слухаюся! Слава Йсу, господу-богу нашому!

Чорні ріки текли до серця Вовчого міста. Лікантропи гинули. Отто посміхався від їхніх розпачливих криків, вислуховував командорів, які при появі великого майстра поспішали доповісти про успіхи (диявольське поріддя нищилося завзято, невпинно й безстрашно), поглядав на вбитих вовкулак із теплотою, з якою батько спостерігає перші кроки дитини.

Старий Ріхард Шварц пишався б онуком.

У церкві неподалік грянули дзвони, до неба потягнулися кубла диму: чи то перевертні наостанок підпалили церкву, аби виторгувати найкращі місця в казанах, чи то хорти нищили блюзнірський храм, де причащали слуг нечистого.

— Ми загнали їх на головну площу, великий майстре! Після десятків звітів усі командори були на одне лице.

Останнім бастіоном лікантропів стала міська ратуша. З вікон п'ятиповерхової вежі обложені відстрілювали кожного, хто намагався поткнутися на площу. Нам неабияк пощастило, що вони не чинили так раніше, подумав Отто. Він не мав воєнного досвіду, але і бовдуру зрозуміло, що крові могло пролитися значно більше — лише кілька стрільців у хаті неабияк сповільнили б наступ... Але нажахані перевертні до того не додумалися, а натомість приймали бої на вулицях. Думку про те, що вони свідомо відмовилися від такої оборони, Отто відкинув як сміховинну.

— За годину здадуться, великий майстре!

Але облога тривала значно довше.

Припудрений кам'яним порохом з посіченої кулями стіни над головою Отто годинами спостерігав за численними невдалими спробами штурмів. Стрільці-вовкулаки знали свою справу, і на площі хортів полягло більше, ніж будь-де у місті. Вперше перевага відійшла ворогу. Бозна, скільки тривала би стрілянина, але лікантропи вичерпали боєприпаси.

Над ратушею замайорів прапор зі Святим Юрієм. Охоплені жагою помсти за вбитих побратимів хорти викидали сіроманців із вікон останнього оплоту, а внизу гамселили ногами до сирого м'яса, і тільки особисте втручання Отто залишило деяких перевертнів живими.

— На допит.

Наступ почався перед світанком і завершився на заході сонця. Командори безперестанку звітували: сьогодні чимало слуг диявола відправилося до пекла вслід за осавулами. Велика перемога!

Постріли і крики на вулицях змінилися сміхом і співами. Поки містяни метушилися над згарищами, хорти виносили з шинків столи і харчі для стихійного бенкету. Напої текли рікою, відтак Отто дозволив собі випити на честь свята.

— Я отримав ваше побажання забрати вцілілих після допитів, — мовив Юхим за вечерею. — Отто, нащо вони вам здалися?

— Фобос і Деймос, — Отто кілька секунд пригадував слово. — Цькувати! Так, вчитися цькувати. Вчитися полювати на лікантропів.

— Бачу, що вовкодави потрапили до гарних рук.

— Чудові песики.

Юхим оглянувся навколо і неспішно потягнув із келиха червоного солодкого.

— От і кінець Вовчого міста, — сказав Кривденко задоволено. — Ціла епоха зникає цього вечора. Знали б ви, Отто, скільки грошей коштував сьогоднішній напад!

— Тут не місце думкам про вигоду.

— Повірте, цифри нажахають навіть святого. Ви не звітуєте гетьманові, — криво посміхнувся голова Таємної Варти. — Коли він побачив кошторис на самі тільки срібні кулі... Втім, до біса! Справу зроблено, пане Шварце, а це головне. Будьмо!

Наступного ранку Юхим і Отто зустрілися перед мерзенним дубом. На полі палахкотіли численні багаття, у повітрі тхнуло паленою шкірою — горіли прокляті тіла.

— Не бажаєте символічно вдарити сокирою по стовбуру? — запропонував Юхим. — Газетярі хочуть зазнімкувати цей історичний момент.

— Дагеротип? Я? Ні, ні, — Отто закрутив головою. — Інкогніто!

— Мудро, — погодився Кривденко. — Я теж цього не люблю, хоча моє обличчя в гетьманаті останній собака знає. Пане Шварце, поставте когось зі своїх хлопців біля дуба Мамая з сокирою, щоби на дагеротипі гарно було.

Отто помітив учорашнього знайомця. Ніби саме Провидіння звело їх разом!

— Руслане. Підійдіть.

— Великий майстре! Чим можу...

— Беріться за сокиру.

Коли газетярі пішли, хорти взялися за справжню роботу — пиляли твердий, як граніт, стовбур. Пиляли впродовж доби, змінивши десяток пилок, допоки старий дуб не похитнувся. Шварц із захватом спостерігав, як чорне дерево хилиться, скрегоче, і з оглушливлим тріском рушиться долі. Здавалося, від того падіння похитнулася земля. Дві доби змарнували на відокремлення стовбура від гілок і корчування пня, що розкинув тенета коренів так глибоко, що ямища сягала чотирьох людських зростів. Прокляте дерево! Містяни — ті, що не виїжджали з Буди на возах із усіма пожитками — приходили глянути на це дійство. Деякі йшли у сльозах, Отто наказав таких арештовувати і допитувати.

Поки всією країною розвозилися газети, де на перших шпальтах під знімкою молодого командора хортів Святого Юрія проголошувалася поразка Сірого Ордену, рештки Мамаєвого дуба перетворилися на величезну ватру. З невщухним страхітливим гудінням вогнище палало багато годин поспіль, і вогонь той мав пекельно-багряний колір. Так само, напевне, горіли чорнокнижні трактати і чаклунські гримуари на багаттях Святої інквізиції. Отто наказав собі не відходити, хоча через могутній жар його вбрання просякло потом. Святі отці співали гімни й молитви, але Отто не міг розібрати жодного слова з їхньої дивної мови. Священники змінювалися, хорти також, але Отто стояв — він мусив побачити смерть цього дерева. Стояв, допоки не згас останній вуглик, після чого плюнув на нього. Вогнище залили кухвами святої води, вугілля і попіл зібрали по мішках, розвезли по околицях та глибоко закопали.

— Мамай не допоміг навіть власній могилі. Недобиткам Ордену лишилося кілька тижнів, — мовив Юхим на прощання. — Дійте, пане Шварце.

Минуло понад півтора року, а недобитки досі жили.

Шварц поглянув на заповітний список, який носив при собі. У сутінках не розібрати, проте Отто знав ті імена напам'ять.

— Вечеря готова! Чекаємо, великий майстре, — сповістив Руслан.

Отто приєднався до товариства. За традицією проголосив молитву, отримав першу порцію і сів до частування. М'ясо смакувало, але не відволікало загін від занепадницьких настроїв: несправедливий наказ Кривденка, безплідні пошуки вцілілих вовкулак, косі погляди невдячних людисьок... Сьогодні зранку, біля табору біженців, якась біснувата бабця закричала їм:

— Краще б ви Орду їхали бити!

Вона швидко стулила пельку, коли наблизилися Фобос і Деймос.

Отто обсмоктав кісточку, розламав її навпіл і кинув заслиненим пащекам. Заслужили.

Австрійцю такі закиди були що горохом об стіну, але інші засмутилися. Шварц знав, як має поводитися у таких випадках гарний поводир. Востаннє він виголошував промову на загальних зборах, коли повідомляв про Кривденків наказ — довго до неї готувався, тому був приголомшений кількістю тих, хто вирішив піти. Він підозрював, що слабкодухих виявиться чимало, але ж не три чверті складу! «Коли брати-прочани малодушно відвернуться і підуть геть — знай, що поруч лишилися найвірніші».

— Браття, — Отто підвівся, кинув рештки вечері вовкодавам. — Послухайте мене.

На нього обернулися майже три десятки пар очей. Лише Фобос і Деймос не звертали уваги, зосереджені на поросяті.

— Коли довга подорож зіб'є ноги в кров і забере останні сили... Знай, що ти за крок від мети, — цитата майстра експромтів для початку експромту, вирішив Отто. — Святий Юрій Змієборець, або ж Святий Георгій, наш небесний покровитель, юнаком рушив на війну з персами і покрив себе славою великого воїна, за що імператор Діоклетіан наблизив його і призначив командувачем уславленої когорти Інвіктіорів, себто «Непереможних». Впізнаєте назву? Ні? Дарма. Інвіктіори — це ви!

Початок захопив їх. Добре.

— Так, браття, Непереможні — це ви! Лікантропи програли. Непереможні розбили їх! Наша віра вела — і веде донині. Байдуже до решти! Вони заплющували очі на нечисть, боялися піднятися проти неї, і тепер хочуть здихатися нас... Аби жити по-старому: без Бога в серці, з мерзотою навколо. Нехай Господь змилується над їхніми грішними душами! Але ви не такі. Ви — незламні, непереможні Інвіктіори, божі воїни, хорти Святого Юрія!

Вони схвально загуділи. Ілько підхопив бойовий стяг, змахнув просто над вогнищем. Аби не підпалив, безголовий вилупок, подумав Отто, і продовжив:

— Вам відома історія перемоги над Змієм і порятунку царівни Клеолінди, тому моя розповідь буде про інше. Святий Георгій Побідоносець, видатний воїн, міг купатися в славі до кінця життя. Але відмовився від того! Коли імператор взявся славити поганських богів, убрався в золоті шати, укрив руки й обличчя червоним, коли почав гоніння на християн — Георгій зважився говорити проти цього. Один проти правителя найвеличнішої імперії! Всі інші мовчали, бо звикли заплющувати очі на демонське вшанування...

Навіть Фобос і Деймос забули про їжу і дивилися на господаря.

— Георгій мовив: «Ісус Христос — єдиний істинний Бог, єдиний Господь у славі Бога Отця, котрим усе створене і все існує Духом Його Святим!» Присутні захвилювалися, бо відчули правду в його словах, та імператор Діоклетіан розсміявся і запропонував Георгію зробити жертвоприношення Юпітеру. Георгій відмовився! Тоді імператор зрозумів, що воїн не жартував, і наказав катувати його: побиття палицею, камінь на грудях, колесування... А всі інші мовчали. Так, браття, їм було простіше заплющити очі! Георгій відмовився від почестей і земних благ, аби стати на захист віри, за що вознісся прямо до ніг Його. Ми несемо прапор із ликом Георгія. То скажіть, хіба наші негаразди можуть зрівнятися з муками небесного покровителя?

Вони хитали головами. Все тепер здавалося мізерним порівняно з героями минулого.

— Не можуть, браття, не можуть, — зітхнув Отто. — Але ми маємо йти до ідеалу! Щодня, щогодини, щохвилини намагатися бути такими, як святий Георгій. Його приклад надихає! Дарує силу захищати віру попри байдужість інших! Дивіться на його стяг і згадуйте цю оповідь.

Вони дивилися на прапор у руках Ілька і хрестилися. Тепер, згідно з правилами старого Ріхарда, додати заключний пассаж.

— Браття! Наш загін екуменічний, — він указав на свій хрест на грудях, а потім на мундирі. — Вірю, що Велика Схизма завершиться, і хрести на куполах усіх храмів стануть однаковими. Адже всі народилися у тіні одного хреста, що ніс спаситель Ісус, який віддав життя за все людство... Ми можемо йому від дячити — очистити землю від слуг диявола, бодай скільки крові нам доведеться пролити!

Промова настільки захопила його, що Отто побачив госпітальєрів, славетних лицарів давнини, які не мали стосунку до занепалого Мальтійського Ордену сьогодення. Вони теж переживали поразки у битвах за Гроб Господень, сиділи у руїнах біля пустелі, перев'язували рани, сухий вітер тріпав закривавлені табарди на розпечених спекою, посічених сарацинами обладунках, а пісок скрипів на зубах...

— Аве Марія! Аве Матер Деї! — вигукнув Отто у сплеску почуттів. — Слава Господу Богу нашому!

— Навіки слава! — загукали хорти у відповідь.

Шварц блаженно усміхався. На плечі лежала Його долоня.

***

Сутінки повзли вулицями Чорткова. Конторники шикувалися д ля розписів у книзі відвідин, газетярі спішили розпродати останні газети, ліхтарники запалювали вуличні ліхтарі, торговці зачиняли крамниці. Музики займали розподілені місця на площах і перехрестях — перші пісні, немов темний ритуал, блискавично призивали сердюків, які після отримання належної данини так само блискавично зникали. У шинках і кнайпах готувалися: виносили додаткові столи і стільці, розігрівали пательні, різали м'ясо й овочі, відкорковували барильця пива, коли найпрудкіші відвідувачі вже диктували кельнерам замовлення.

Ярема зробив неспішний вдих. Навіть повітря тут пахло інакше — без домішки пороху. У Запоріжжі все було інакше: чимало площ розбило артилерійським вогнем, шинкарі заколотили вікна дошками і повісили замки на двері, музики змінили інструменти на зброю, а по вечорах чулися хіба що крики в шпиталях, розгорнутих у вуличних наметах... У гарнізонах Війська Січового малися що випивка, що пісні, що бажання гарно відпочити, але ворог на лівому березі Дніпра міг будь-якої миті обернути чарки на рушниці, а пісні — на прокльони.

Два міста, два світи.

Вечір видався теплий, але Яровий не скидав важкого плаща: не хотів бентежити місцевий спокій офіцерським мундиром. На відміну від інших вояків під проводом Борислава Нічоги, Ярема не відчував до тиловиків ані ненависті, ані зневаги за те, що вони не рушили боронити країну від смарагдової навали і продовжували жити затишним життям. Адже саме заради захисту цього затишного життя Ярема і воював.

З-поміж решти вирізнялися переселенці з окупованих ворогом земель. Війна позначила їх іншими поглядами, іншою ходою — відзнаками, яких ніхто не жадав. Чужі серед своїх, змушені налагоджувати нове життя на спішно врятованих уривках старого... Позаду лишилися жахи втечі, попереду чекало непевне майбутнє. Та попри все лихо вони порятувалися і вижили — а це важило найбільше.

Шлях Ярового пролягав до стаєнь Курила. Характерник спішився, привітався з власником, вклав у долоню пошкрябаний таляр. Старий Курило сховав монету, навіть не перевіривши.

— Як завше?

Шляхтич кивнув. Курило свиснув одного з синів:

— До маєтку Ярових. Хутко!

Юнак кинув на Ярему шанобливий погляд, уклонився, вправно скочив верхи на втомлену кобилу характерника і здимів.

— Хлопці в мене надійні, речей не торкнуться, нікому зайвого не розпатякають, — Курило лишався вірним своїй приказці при кожній зустрічі. — Як там у хлопаків справи?

— Тримаємось.

— Ординські воші! Я ще восени однострій з комори дістав, рушницю з шабелиною до ладу привів, готовий стріляти харцизяк хоч зараз, та все не кличуть мене...

Січовик у відставці явно хотів побазікати про війну, але Ярема не мав часу на теревені. Він узагалі не планував повертатися до рідного міста, та все змішала неочікувана поява Енея, який дивовижним чином зумів розшукати Малюка серед великого, напханого вояками міста, аби донести божевільне послання: брат Щезник повернувся і хоче скоїти замах на самого Темуджина! Коли Яровий переконався, що Еней не спився до delirium tremens — широко відомого слуховими і зоровими галюцинаціями стану, знаного також як біла гарячка, — і після нетривалих роздумів прийшов до полковника Нічоги з першим проханням про відпустку.

— Нарешті! Пензлюй, Циклопе, — відповів командувач, вгамселивши кулаком по столу. — Твою прокляту дупу вже давно треба провітрити, а тобі тут наче медом намазано. Остогид до біса! Їдь уже додому. Бодай трохи спочину від твоєї одноокої мармизи!

Ярема знав манеру спілкування пана полковника, тож правильно витлумачив тепле побажання відпочити.

— Але...

— Без тебе війну не програємо, — пообіцяв Нічога, навіть не дослухавши. — Бери вже відпускного папірця і котися геть звідси!

Ярема і покотився.

Покинута шахта стояла під горою край Чорткова — за переказами, на тій горі колись був монастир, спалений під час татарських набігів. Нині там розкинулося родинне гніздо Ярових, куди чимало містян мріяло потрапити, аби засвідчити славетний краєвид, що являвся з вікон маєтку. Шахта, така древня, аж ніхто вже й не пригадував, що в ній видобували, стояла неподалік — заколочений вхід розмістився по інший бік гори, біля закинутої дороги, вельми знаного лихого місця. Стара дорога могла закрутити, змусити блукати годинами між безлюдних гаїв, а потім глузливо вивести до самого початку. Також люди свідчили, як на церковні свята з-за зачиненої брами у шахті мерехтить потойбічне помаранчеве сяйво.

Ярема озирнувся: ні душі. У густій нічній темряві вовчий зір безпомильно вихопив малопомітну замкову шпарину. З легким скреготом ключ крутнувся, з важким скреготом двері відчинилися. Ярема запалив ґніт в одному з олійних ліхтарів, що рядочком стояли під брамою вкриті рядном, перевірив, чи ретельно зачинив за собою, рушив углиб шахти — до штольні. Відрахував восьмий хід праворуч, пірнув усередину, на третьому роздоріжжі взяв вліво і йшов, аж поки не вперся у вкриті іржею двері. Замок піддавався туго: клин'ило через сирість. Треба поміняти, допоки остаточно не зламався, подумав характерник. Він щоразу про це думав і щоразу забував.

З темряви війнуло застояним повітрям і сирою землею. Попри холод, Ярема скинув плаща.

— Навіщо тільки сюди попхався, — пробурмотів.

Мабуть, за старою звичкою, відповів подумки. Коли на сіроманців полювали хорти Святого Юрія, а за брамами маєтку постійно слідкували, таємний хід Ярових став єдиним безпечним шляхом додому. Нині хортів і слід вистиг... Але звички живуть довго.

Ліхтарний вогник розганяв вогку темряву. Високі східці, вкриті слизькими дошками, круто дерлися вгору. Плечі терлися об стінки. На голову і за комір постійно сипало землею. Чимало сіроманців, яким довелося пройти цими східцями, блідли і збивалися на диханні, стиснуті зусібіч тісною кишкою ходу. Ярема не боявся цього місця: воно нагадувало, як татуньо відкрив йому родинний секрет Ярових, і це був один із Малюкових найдорогоцінніших спогадів про батька — невдовзі після того Степана Ярового вбили на Вовчій війні.

На завалений хід понад сотню років тому випадково натрапили шахтарі. Прорили його, безсумнівно, ченці того самого спаленого монастиря бозна-коли. Ярові на правах власників шахти дізналися про знахідку першими і не поскупилися на щедру платню за мовчання. Секретну лазівку відновили і добудували маєток так, аби підвести її до критого приміщення. Донедавна підземний хід вважався сумнівною інвестицією, адже ніхто з поколінь Ярових не скористався ним за призначенням... Та це змінилося після початку нищення Сірого Ордену.

Повітря не вистачало, серце стукотіло швидше, тіло зійшло потом. Десь він чув, ніби таємні ходи Святого Престолу викладені мармуром і такі широченні, що два вози розминуться... Шкода, що ченці, які рили цю хробачу нору, не чули ватиканських пліток.

Вогник ліхтаря заблимав і згас. Характерник вилаявся. А міг би спокійно їхати через головну браму, за якою однаково ніхто не стежить! Чим він тільки думав?

На щастя, невдовзі дошки змінилися кам'яними сходами — він майже на місці. Хід привів до комори з непотребом, а потайні двері ховалися в стіні за здоровецьким пейзажем пера Януша Ярового, Яремового прадіда. Характерник із гучним хеканням вивалився до комори, поставив ліхтаря до купки інших, перевів дихання, чхнув від пилу, промокнув спітнілу голову хусткою і вийшов до рідного маєтку.

— Сину!

Ядвіґа Ярова очікувала в коридорі біля дверей. Як завжди, була зодягнена у вишукане чорне вбрання, що підкреслювало траур за чоловіком Степаном і свекром Миколою, а також за всіма загиблими лицарями Сірого Ордену. Її майстерний макіяж не приховував нових зморщок: за ті місяці, що Ярема не бачив матері, вона постаріла, і це боляче різонуло синове серце.

— Мене сповістили, що погонич привів вашого коня, і я одразу рушила сюди, — Ядвіґа встала навшпиньки і зімкнула його в обіймах. — Як добре, що ви повернулися!

— Мамуньо, — Ярема усміхнувся і міцно обійняв її навзаєм. — Я скучив.

— Мій єдиний, улюблений сину! Як добре, що ви живі і здорові!

— Вашими молитвами.

Ядвіґа відступила, схилила голову набік, роздивилася його — з болем, захватом і гордістю.

— Дозвольте помилуватися... Ніяк не звикну до вашої нової зачіски.

Ярема усміхнувся, провів долонею по голеній голові. Несвідомим жестом поправив пов'язку на вибитому оці.

— Цей офіцерський однострій так вам пасує! У якому ви чині?

— У капітанському.

Всі документи було виписано на вигадане ім'я, що він навіть не пробував запам'ятати, бо навіть останній собака у Запоріжжі знав, що безокий велетень із заплетеною в косицю рудою бородою — молодший брат гетьмана Ярового і той самий розшукуваний характерник на прізвисько Циклоп.

— Як ви, мамуньо?

— Жахливо! Криваве цькування, нахабні фанатики, вбивство за вбивством... Проте я знала, що ми переживемо ті напасті! Потягнула за всі нитки, що мала, зібрала всі борги, пригадала всі обіцянки — і хорти зламали ікла об наші стіни. Але вторглася Орда, — говорила пані Ярова, дбайливо змахуючи з його мундиру крихти землі. — Тепер я безпорадна, сину мій. Можу лише щоранку читати газети, щодня чекати звісток, щоночі бачити жахіття про казенний конверт із папірцем усередині, на якому хтось безликий белькоче про героїзм і пожертву...

Натура пані Ярової змінилася після обрання її улюбленого первістка гетьманом Української держави. Роками Ядвіґа допомогала Якову торувати шлях політика аж до Червоної Ради, раділа кожному його успіхові, пишалася сином... який у перші хвилини правління наказав знищити Сірий Орден, чим фактично присудив до страти власного діда. Приголомшена такою зрадою, Ядвіґа відтоді жодного разу не бачилася з сином — ігнорувала листи, не приймала запрошень і суворо заборонила пускати Якова до стін родинного маєтку. Аби розставити всі крапки над «і», привселюдно проголосила, що відмовляється від старшого сина. Ох, який тоді спалахнув скандал! Як раділи газетярі цій новині! Як довго смакували, як ретельно перемивали кісточки гетьманських родичів! Особливої перчинки додавало те, що другий син пані Ярової — лицар Сірого Ордену, якого звинувачували в замаху на рідного брата, але він утік із в'язниці.

Ядвіґа не звертала уваги на поголос. Допомога характерникам стала її новою метою: вона добровільно перетворила маєток на притулок для вовчих лицарів. Уцілілі сіроманці знаходили тут прихисток — ситий, теплий, безпечний. Усі намагалися переховуватися в Чорткові, допоки прокляття дозволяло, і між собою пані Ярову іменували не інакше як «Мамуньо».

Авжеж, такий гучний секрет не міг затриматися в стінах маєтку, тому до пані Ярової постійно навідувалися загони хортів Святого Юрія. Далі брами не пішов жоден: божі воїни отримували відкоша, скреготіли зубами і поверталися до чатування довкруж маєтку. Нечувану поступливість хортів пояснювали особистим, дуже наполегливим втручанням гетьмана, який намагався бодай якось залагодити провину перед матір'ю.

— Мої друзі вже зібралися?

— Останнім сьогодні вранці прибув Катрин чоловік, — Ядвіґа смикнула кутиком рота. — Сподіваюся, він змусить цю жінку переглянути виховання дівчинки, бо, з усією повагою, не вкладати маля о такій пізній годині до сну є неприпу...

— Мамуньо, — змолився Ярема. — Дозволь жінці виховувати власну доньку, як вона вважає за потрібне!

Пані Ярова кашлянула, вклавши у цей звук все, що вона думала про такі методи виховання.

— З ним прибули двоє ваших давніх товаришів і якийсь альбінос, вперше його бачу, — продовжила Ядвіґа.

— Альбінос? Цікаво, — Ярема гмикнув.

— Строкате товариство зібралося у кабінеті Степана. Я розпорядилася принести туди трохи їжі. Певна, що ви голодні з дороги, — пані Ярова лагідно всміхнулася. — Сподіваюся, ця вечеря розрадить вас після армійського раціону.

— Дякую, мамуньо! — Ярема глибоко їй вклонився. — Обов'язково зайду, коли ми завершимо зустріч.

— Я вже спочиватиму. Ми встигнемо поговорити, мій добрий сину, тож краще поспіть як слід, — Ядвіґа обережно провела долонею по його щоці, чого не робила навіть у Яремовому дитинстві. — Ви — живі, здорові, а це головне... Більшого мені й не треба.

Вона встала навшпиньки, поцілувала сина в лоба і подріботіла геть. Характерник провів сухеньку мамину постать з почуттям вдячності, побажав їй подумки найміцнішого здоров'я, після чого рушив сходами нагору.

Кроки лунко відбивалися у порожніх коридорах, освітлених гасовими лампами. Гостьові кімнати, ще рік тому населені втікачами, спорожніли. Степан Яровий вважав Вовчу війну найбільшою трагедією Сірого Ордену — якби ж він тільки знав, яка доля Мамаєвих онуків попереду!

Після батькової загибелі вхід до його кабінету дозволявся хіба що прибиральникам, але Ядвіґа скасувала недоторканність і перетворила кімнату на нарадчу. Степан схвалив би таке рішення, сказала пані Ярова.

Біля дверей Ярема спинився і прислухався: зсередини линули знайомі голоси. Як же він скучив! Забувши про втому довгого переїзду, шляхтич поправив пов'язку на порожній очниці і зайшов без стуку.

— Ось він! Ось! Ось цей засранець не захотів їхати разом зі мною, — проголосив Гнат.

— Не займай! — проревів Малюк замість привітання.

Письмовий стіл посунули на середину кімнати, і замість паперів на ньому розклали справжній бенкет від пані Ярової. Етикетки на відкоркованих винних пляшках свідчили про походження з найціннішої шафки для особливих оказій. Від величезної тарелі смажених куріпок пахло м'ясом та спеціями; цей аромат змішувався з пахощами ще теплого пирога з сиром і зелениною. Від різноманіття вудженого м'яса, маринованої риби, засолених овочів розбігалися очі. Між коштовного посуду, кришталевих фужерів і срібних приборів лежали кілька розгорнутих характерницьких атласів та свіжих газет.

Ярема ковтнув слину, але не думав про голод: навколо, ніби у доброму сні, стояли старі друзі, яких він не бачив кілька довгих місяців. Йому закортіло обійняти одразу всіх, проте у доступних межах був лише Пилип, за що і потрапив до загребущих шляхетських обіймів.

— Варгане, братику! Ох, як від тебе вовком відгонить.

— Вітання, — прохрипів Олефір, мало не вдавившись шматком хліба.

— Як ся маєш?

— Досі власний керманич, — Пилип вужем вислизнув із обіймів і прокашлявся. — Щиро радий бачити тебе, Малюче.

У тихому, дружньому голосі ховався біль.

— Червоний вовк, — Савка охоче зайняв вільне для обіймів місце і відволік Яремову увагу.

— І тобі привіт, Павичу.

Савка потрусив стиснутою у кулаці благенькою мотанкою, з якої навсібіч стирчала солома.

— Мама каже привіт!

— Ля-ля! Даі, — наказали поруч тоненьким голоском.

Шляхтич відпустив Савку, нахилився і з радісним вигуком простягнув руки до похресниці. Насправді дівчинку не хрестили, що не завадило Яремі почуватися хрещеним батьком відтоді, як він уперше взяв її на руки.

Оля сиділа за столом у милій сукенці, що належала колись одній із його сестер. Білий поділ посірів від зібраної пилюки, у кількох місцях темніли свіжі плями. Мамуньо від такого видовища може грець вхопити, подумав Ярема.

— Як ти виросла, красуне!

Кілька секунд Оля уважно придивлялася до нього, впізнала, миттю забула про мотанку, розплилася в усмішці й охоче пішла на руки.

— Що! За! Велика! Дівчинка! Я! Її! Не! Впізнаю! — На кожному знаці оклику Оля злітала під стелю, і кімнату виповнив її радісний вереск.

— Я скучила, Малюче.

Після Северинового зникнення вона не всміхалася. Замкнулася у собі, мовчала, намагалася приховати своє горе, але Яровий бачив, як втрата чоловіка надколола Катрю. Відчуваючи ірраціональну провину за її втрату, Ярема намагався полегшити життя характерниці, особливо у догляді за немовлятком. Решта сіроманців з їхнього гурту теж не стояли осторонь, але саме Малюк проводив із малою найбільше часу: заспокоював, коли в неї кололо в животику, заколисував, коли вередувала, бавився, поки мама спала. Це було найменше, що він міг зробити для доньки Северина.

Але сьогодні Катрині очі сяяли, наче в день весілля, а на вустах квітла щаслива усмішка.

— І я скучив, — відповів Ярема.

Оля грайливо смикнула його за бороду. Яровий кумедно висолопив язика, і одразу був винагороджений дзвінким сміхом.

— Твоя мама довго намагалася переконати мене, що дітям не місце на пізніх зборах, — повідомила Катря.

Поруч намалювався Савка.

— Мама! Мама! Мама каже привіт, — він притулив мотанку до вуха з павичевою пір'їною і закивав: — Так. Ага. Дуже добре.

Оля знову вгледіла іграшку.

— Даі-даі, — потягнулася до Савки. — Даі!

Її спритні пальченята майже схопили іграшку, але Савка відсахнувся, шморгнув носом і насупився. Пошрамовані руки притисли кривеньку поскубану мотанку до грудей.

— Моя, — Савка відступив на кілька кроків, ледь не перечепившись через стіл. — Моя мама!

— Даі, — наполягала Оля. — Даі-даі-даі!

Савка замотав головою так, що павичеве перо мало не відпало, і прожогом вибіг із кімнати.

Оля порозглядала двері, збагнула, що ляля зникла, скривила брівки і зайшлася ображеним плачем. Ярема спробував її заспокоїти, однак старі прийоми вже не діяли. Оля лишалася невтішною, тож Катря забрала доньку на руки. Люди правду кажуть — чужі діти швидко ростуть.

— Привіт, Малюче.

Яровий повернувся на голос, якого не чув понад рік. Він уже давно не сподівався почути його знову.

— Братику!

Северин Чорнововк у плоті. Еней мав рацію: Щезник зістарився щонайменше на десять, коли не на двадцять, років. Зігнуті гризотами плечі, обважнілі горем брови, скорботні зморшки на чолі, темрява в очах... Але, попри все, він був живий.

Ярема обійняв друга обережно — бозна, як той полон подіяв на Северинові кістки. Від Щезника пахло застарілим болем і свіжою радістю.

— Незвично бачити тебе голомозим, — усмішка дивовижно змінювала його обличчя, наче проглядав той самий юнак, який нещодавно отримав золоту клямру. — Але від того не менш радісно.

— Я теж дуже радий бачити тебе живим і здоровим.

— Ого, брате, — Чорнововк торкнувся рукава його однострою. — Січовий мундир сидить на тобі незгірше за характерницького кунтуша.

— Тьху! Наче баби у церкві, — Гнат допив келиха, судячи з рум'янцю на неголених щоках, далеко не першого. — Ще спіднім тут похваліться!

Єдиний із усіх, кого не хотілося горнути до грудей, тож Ярема і не став.

— Бачу, Енею, ти насолоджуєшся колекційним карпатським вином, — прохолодно зауважив він.

— Ага, — Бойко покрутив порожню пляшку в руках. — Кисляк. Краще б ви смачні наливочки колекціонували!

І недбало кинув пляшку під ноги.

Тиждень тому Ярема повертався з військової наради у Нічоги. Коли жебрак гукнув його, Яровий пройшов повз: він давно не подавав милостині. Гнатові довелося окликнути двічі, перш ніж шляхтич звернув увагу на пару шабель за спиною наполегливого волоцюги, і за кілька секунд із неприємним подивом розпізнав старого друга, що скидався на ожилого голема, виліпленого празькими кабалістами з кізяків. Ярема, ретельно приховуючи огиду від смороду немитого тіла, перемішаного з перегаром, вислухав неймовірну оповідку про повернення Щезника, після чого погодився приїхати на збори. Від спільної дороги до Чорткова шляхтич відкараскався важливими справами, і докори сумління за брехню не тривожили його.

— Вирішив надважливі справи? — поцікавився Гнат, відкорковуючи нову пляшку.

— Вирішив.

— Готовий закластися, що справи ховалися під якоюсь спідницею! Га? Зізнайся, Малюче, — Еней налив собі по вінця. — Хіба всі запорозькі жінки не мріють про ніч кохання зі славнозвісним Циклопом?

Ніхто, крім Гната, не засміявся.

— Енею, а приклади-но келиха до вуст, — сказав Ярема.

На це вмовляти не було потреби — той ковтав вино, наче воду.

— Отак і стій.

Бовдур Еней навмання вколов у болюче місце: останню звістку від Сильвії Ракоці Ярема отримав три місяці тому. Від першого поцілунку спливло півтора роки, але бачилися характерник і босорканя лише двічі — завжди десь на кордоні (раз у Князівстві, раз у Гетьманаті), завжди поспіхом. Ті зустрічі тривали всього кілька годин, і, наче порох, вкинутий у багаття, стрімко розпалювали почуття. Подих смерті додавав їхній пристрасті гострого фаталізму, від чого кожна промовлена фраза, цілунок і момент близькості карбувалися на пам'яті яскравим вибухом, що повертався спокусливими образами у снах.

Сильвія, його відважна прекрасна Сильвія, очолювала армію супротиву османським загарбникам десь у Південних Карпатах. Її послання, короткі, ніжні, вивчені напам'ять, він ховав у натільному гамані. Ярема відкинув думки про лебедину шию, про алебастрову шкіру, ніжну, мов шовк, і відвернувся від Енея, який дратував його самим своїм виглядом. Наблизився до незнайомця, що завмер на стільці у кутку кімнати.

Той самий альбінос, про якого згадувала мамуньо! Той не їв і не пив, ховав обличчя за старою книгою, взятої з шафи поруч — Степан Яровий мав пристрасть колекціонувати першодруки кирилицею — але не читав. Здавалося, намагався продавити собою стіну.

— Не маю честі бути знайомим, — мовив шляхтич. — Ярема Яровий.

Свого гербу він уже не називав.

— Максим, — Альбінос підніс обережний погляд червоних очей і одразу відвів його вбік. — Максим Вдовиченко.

Ось про якого дивака згадував Еней! Ніби Щезник забрав у Володаря лісу хлопця, якого кілька років тому сам і віддав... Химерна історія — як і все те загублене в часі поселення.

— Цікава книга?

— Я... е-е-е, — розгубився Максим, який, вочевидь, кирилицю навіть не знав.

— Вона належала моєму батькові. Він загинув у Вовчій війні.

Альбінос зашарівся, наче отримав ляпаса. Поставив книжку на місце, кашлянув і, не відводячи погляду від стінки, відповів:

— Мій батько теж загинув...

— А перед тим очолив Рокош.

Максим стиснув пальці в кулаки.

— Проте ми не мусимо нести хрести наших батьків, еге ж?

Шляхтич подав йому руку, і Вдовиченко здивовано поглянув на неї. Поволі, ніби очікуючи удару, відповів на рукостискання.

— Не бійся мого товариства, Максиме.

Ярема не відчував ані крихти ненависті до нього. У цьому світі вистачало багатьох людей, направду вартих ненависті.

— Отже, що я пропустив? — Малюк повернувся до столу.

Гнат похапцем обгризав рештки невеликої куріпки, Пилип і Северин перемовлялися над мапою Київщини, Катря розважала Олю, яка вже заспокоїлася через втрату лялі. Савка досі не повернувся.

— Нічого не пропустив, — Бойко витер жирні губи долонею і взявся до наступної куріпки. — Я саме нагадав, що Орден знищено. Може, хтось пропустив цю знаменну подію.

І кинув погляд на Максима, який вивчав корінці інших книжок.

— Ми тут стоїмо — отже, Орден існує, — заперечив Северин.

— Полиш цю срань, — відмахнувся Гнат. — Ордену немає. Осавул немає. Присяги немає.

Саме час утамувати голод, подумав Ярема, і почав із пирога.

— Ми приносили клятву не Раді сімох, а собі.

— Собі? Тоді я плюю на ту клятву, — Гнат кинув пташину кістку на тацю.

— Я роблю це не заради слів присяги, — Северин підійшов до доньки і поцілував її у маківку. — Я роблю це заради неї. Щоб їй не довелося тікати на край світу. Щоб вона могла жити щасливо тут.

Оля потягнулася до нього. Чорнововк підхопив доньку на руки.

— Щасливо не буде, — Еней махнув рукою у бік державного прапору, що висів на стіні між шаф. — Ця країна зрадила нас, Щезнику.

Ярема запив пирога вином. Як давно він не смакував такої їжі!

— Тому треба зрадити її навзаєм?

— Ти питаєш невдаху, який не спромігся зберегти вірність власній дружині, — втрутилася Катря. — Господи, Гнате! Ось чому ти уникав зустрічі! Ти себе в дзеркалі бачив? На що ти перетворився?

Її слова подіяли на Енея лихими чарами.

— Я... того, — знітився він.

— Пиячив і жалів себе, — продовжила замість нього Катря.

— Доцю, а закрий-но вушка, як я тебе вчила.

Оля слухняно затулила вуха долоньками і навіть оченята заплющила. Яровий заворожено слухав, як Катря періщить молодшого брата. Старші сестри ніколи не дошкуляли йому: у дитячому віці вони бавилися з ним, як із лялькою, а коли підросли, то просто ігнорували. Між ними ніколи не було дружби — сестри не шукали її. Коли ж він бачив їх востаннє? Напевно, ще до обрання Якова гетьманом. Після початку війни Софія і Вожена виїхали за кордон разом із родинами. Інколи надсилали матері листи.

— ... лайно ти малодушне, — завершила Катря. — Заткайся і не розтуляй свого смердючого писка!

Гнат набурмосився. Інші мовчали, не знаючи, як порушити незручну мовчанку. Всіх виручила Оля, що втомилася затуляти вуха, й оголосила:

— Гам-гам! — чим і звела сварку нанівець.

Северин пересадив доньку на високого стільця для годування — колись він належав Яремі, а до цього сестрам. Катря взялася годувати Олю молочною кашею, яку для неї завбачливо принесли в окремому казанку.

— Друзі, всі ми виснажені, — Ярема, здолавши перший голод, почувався відповідальним: зрештою, це був його маєток. — Але ми знову зібралися разом, і я радий бачити кожного.

Хтось мусив взяти на себе обов'язки миротворця. Зазвичай цю роль виконував Варган, але сьогодні Яровий був господарем, тож йому і туркотіти голубом миру.

— Я піднімаю келих за наше порозуміння. І за нашу перемогу!

До тосту приєднався тільки Гнат, якому годився будь-який привід випити. Пилип і Северин утрималися, Катря займалася донькою, а Максим стояв якнайдалі від столу і вдавав, ніби його тут узагалі немає.

— Щезнику, ми зібралися тут через тебе, — нагадав Олефір. — Саме час розповісти про свій задум.

— Так, — Северин відкинув з обличчя пасмо посивілого волосся. — Я ціную те, що кожен із вас приїхав, і радий бачити всіх разом... Як це було до мого зникнення.

Кілька секунд він збирався на думці.

— Коли я повернувся з потойбічного полону, виявилося, що тут минув рік. Усе змінилося. Прийшла Орда, хорти майже зникли... І наш Орден також.

Ніхто з присутніх не мав на собі ані череса, ані бодай клямри на паску.

— Але ми, його останні лицарі, досі живі, — Северин уперше за вечір підвищив голос. — Ми зрадимо страчених братів і сестер, якщо не помстимося.

Катря і Пилип кивнули, Гнат скривився.

— Ми покараємо кожного, хто стояв біля витоків цієї змови, але це станеться пізніше, — Чорнововк схопив якусь із газет і махнув нею в повітрі. — Жодна помста не може переважити того, що Смарагдова Орда поглинула половину нашої країни. Вперше за сотні років ворог заступив кордони і просунувся так далеко!

Ярема позіхнув. Він давно наївся подібних просторікувань, що їх так полюбляють військові командири для поліпшення бойового духу перед боєм.

— Учора Темуджин видав ярлик на правління Сіверщини, — сповістив Пилип. — Матвій Горбань, шляхтич зі старого козацького роду, навколішках визнав єдиного намісника Тенґрі, Творця Світів та Істинного Владики Безмежжя на Землі Піднебесній, своїм повелителем, за що й отримав владу над новим українським улусом.

Від цієї новини шляхтич мало не сплюнув, але вчасно згадав, що він у батьківському кабінеті.

— Привселюдно визнаєш перемогу Орди і стаєш на її службу — отримуєш золото та титули. Чимало охочих спокуситься, — Северин кинув газету до купи інших. — Монголи зрозуміли, що замість спалених церков і зруйнованих хат підкорити землю можна інакше... Витонченіше. Підступніше.

— Що ти мелеш? — Гнат із тріском роздер чергову куріпку навпіл. — Темуджин вирізав Харків до ноги! Кривава пляма замість міста! Яка в сра...

Він скосив очі на Олю, потім на Катрю і продовжив спокійніше:

— Яка тут в дідька витонченість? Скільки сіл зрівняли з землею!

— Орда завжди починає навалу з насилля, чим убиває кількох зайців одночасно, — пояснив Яровий. — Залякування для одних; розрахунок на необдумані дії, спричинені прагненням помсти, для інших. Не кажучи про піднесення духу власних військ.

— Чому тоді не захопили Київ? Уся перевага на їхньому боці, — не вгавав Бойко.

— Темуджин не бере столиці штурмами, — шляхтич знову відчув неабияке роздратування. — Він чекає, допоки змучені голодом, моровицею, обстрілами і страхом обложені винесуть йому ключі від міста. Захоплена й сплюндрована столиця стає символом, що плекає ненависть і бажання відбити її. Столиця, що здалася без штурму, нищить бойовий дух і волю до супротиву. Розумієш?

Гнат пирхнув і випив. Ярема не витримав, випив слідом. Солодкуватий смак вина нагадав вечір, коли він познайомився з Сильвією. Чи побачаться вони колись знову?

— Орда вміє вичікувати, — додав Пилип. — Після кожного великого завоювання минало двадцять років, аби зросло покоління, спрагле нового походу. Всім ординцям відомо, що кожен солдат після перемоги отримає шмат завойованої землі, дружину з місцевих, підйомні на господарство. Це мотивовані загарбники, які швидко перетворюють захоплене на питоме.

— Але в наших силах цьому запобігти, — перехопив розмову Северин. — У культі Темуджина їхня сила і їхня слабкість. Якщо його вбити — хребет Орди трісне!

— Авжеж, — саркастично озвався Гнат. — Як у казці! Хоробрий витязь убиває поганського отамана, і все, справу залагоджено! Злі чари знищено, ворог тікає, врятовані співають пісень, мед-пиво п'ють, по вусах тече, в рота не потрапляє. Люблю, коли все так просто!

Він витер об себе руки, глянув на Чорнововка і мовив уже без глузів:

— Щезнику, ти й досі вважаєш, що все на світі можна виправити одним убивством?

— У випадку зі Смарагдовою Ордою може спрацювати, — відповів замість Северина Пилип. — Її велич тримається на легенді Темуджина.

— То й що? На всю Орду — один воєвода? Жодних наступників у нього немає?

— Нехай Малюк виправить, якщо мої знання застарілі, — Олефір ковтнув зі склянки води. — Темуджин має чотирьох наближених полководців, які звуться Хамгийн Сайн, а в нашому курені називалися просто Синами — після запрошення великого хана вони змінюють власні імена на імена дітей, що їх мав колись справжній Чингізхан. Перший син, Джучі, і другий син, Чаґатай, зараз на півночі, захоплюють землі литовців; третій стоїть зі своїм військом проти Нічоги.

— Уґедей. Той іще сучий... — Ярема згадав про Олю.

Катря показала йому кулак і продовжила малювати в повітрі ложкою з кашею. Оля спостерігала за польотом, але розтуляти рота не хотіла.

— Четвертий син, Толуй, лишився за головного в Сараї-Бату, щоби в столиці Орди все було тихо та спокійно. Хамгийн Сайн — найвищі вельможі Смарагдової Імперії і вільні чинити будь-що заради виконання наказів великого хана. Все правильно, Малюче?

— Все правильно, братику, — Ярема відсалютував Пилипу саморобною канапкою. — Але найголовніші рішення на кшталт початку війни ухвалює каган Темуджин особисто.

— І до чого це все? — Гнат поновив собі келих.

— Спробуй поворушити пропитими мізками, — відказала Катря. — Чи для тебе вже складно осягнути фрази, довші за три слова?

Стрімким рухом Оля вхопила ложку і розплилася у вдоволеній усмішці.

— Малюче, серед нас ти знаєш ворога найбільше. Чи мій задум із убивством головнокомандувача божевільний? — спитав Северин.

Яровий обдумував це запитання всю дорогу.

— Лінія фронту пролягла по Дніпру. Війна перетворилася на позиційну. Ми не маємо сил піти у наступ, а союзники б'ються на власних війнах. Орду це влаштовує, бо поки ми загрузли, вони перетравлюють захоплене, — відповів шляхтич. — Смерть того, кого звикли вважати Безсмертним... Так, це може переламати кампанію.

— За легендами, Темуджин відродив Орду й одноосібно править нею понад дві сотні років, — додав Пилип. — Його втрата знищить бойовий дух монголів, залишить їх без божественного правителя і відновить згаслу надію на перемогу...

— Особливо у наших повстанців на Лівому березі, — завершив Ярема. — Такі вбивства змінювали ходи воєн.

— Бачиш, йолопе? — спитала Катря у Гната.

Той знизав плечима, всім виглядом демонструючи, що його не переконали.

— Не варто забувати, що оповідки про двохсотрічного старця — побрехеньки, — зауважив Олефір. — Осавули вважали, що нового Темуджина обирають серед Хамгийн Сайн, коли попередній правитель помирає. Безсмертний нечасто з'являється на людях, його не дозволено малювати чи знімкувати.

— Але багато хто у війську Січовому вважає Темуджина насправді безсмертним, — зауважив Ярема.

— Солдати у курячого бога вірують, — махнув рукою Еней. — Знайдуть камінь із діркою, почеплять на шию і носяться з ним, наче зі святим оберегом. Під час Острівної війни постійно таке бачив!

Посеред вибухів будь-який оберіг згодиться, подумав Яровий.

— Дорогою я міркував, — продовжив Пилип, — коли раптом ми спромоглися вбити Темуджина... Але наступного ранку він виходить у новому тілі. Війна продовжиться, наче нічого не трапилося. Розумієте? Таким чином він міг пережити десятки замахів!

— Тоді варто його вбити так, аби всі навколо про це дізналися, — посміхнувся Северин.

— Як? — спитав Ярема. Він довго тримався: це запитання муляло від самого початку розмови. — Як ти збираєшся його вбити?

— Не знаю, — відповів Чорнововк.

Смажена куріпка мало не вилетіла з Яремових рук.

— Чи ти жартуєш, братику? — він насупився. — Я проїхав понад сотню миль заради цієї зустрічі. Коли Еней сказав, що ти хочеш вбити Темуджина, я вважав, ніби у тебе мається бодай якийсь план!

— Звідки у мене міг узятися план, Малюче? — Северин підвів на нього погляд виповнених темряви очей. — Я нещодавно повернувся до цього світу. Я не знаюся на ворожих силах. Я поняття зеленого не маю, як убити очільника Орди. Саме тому і покликав вас — бо тільки гуртом можна це зробити!

Гнат розреготався. Ярема зітхнув і випив. Вино перестало смакувати.

— На початку зими Нічога хотів підіслати вбивцю, — сказав шляхтич. — На превелике його розчарування, розвідка констатувала, що під час військового походу зробити це неможливо. Всі відомі замахи на Темуджина відбулися на землях Орди у мирний час.

— Чому?

— Навіть для вранішньої молитви намісник Тенґрі не полишає шатра, створеного з невідомого сплаву найкращими ковалями смарагдових земель, — пояснив Ярема. — Той купол здатен витримувати влучання гарматних ядер. Це надміцне шатро цілодобово оточене живим паском, а саме десятьма колами відданих охоронців Сонгосон, особистої гвардії Темуджина. Цілодобово, Щезнику! До Темуджина мало кого пускають. За винятком чотирьох Синів, право на авдієнції отримують нечисленні обрані, як, наприклад, згаданий зрадник Горбань.

— А баби що? Невже і бабів йому не водять? — закричав Гнат. — Чи коней? Чи кого там той дідок полюбляє...

— Для постільних утіх не приймає нікого, — відповів Яровий. — Перед побаченням із Безсмертним кожен візитер проходить кілька перевірок офіцерів Сонгосон. Шатро великого кагана розташовано у самому серці війська. Розумієш тепер, братику, чому Нічога відмовився від замаху?

— Розумію, — спокійно відповів Северин.

Малюка охопила лють. Він змарнував стільки часу і сил, аби приїхати розповісти такі прості речі!

— Як збираєшся вбити його, Щезнику? На марші війська? Шатро не зрушить з місця до падіння Києва. Пройти запрошеним гостем? Ми не здатні надурити офіцерів Сонгосон. Отруїти? Сонгосон перевіряють кожен харч на таці для великого кагана. Пробитися боєм? Ми застрягнемо в людських щитах.

— Дай мені хвилину.

Северин завмер, примружив очі. Катря уважно дивилася на чоловіка. Ярема випив іще вина, переконаний, що побратим відмовиться від задуму. З невластивою йому зловтіхою він очікував цієї констатації, проте водночас підсвідомо прагнув, аби Северин зміг викрутитися.

— Я зроблю стрибок у Потойбіч, — мовив Чорнововк.

Тиша. Навіть Оля, замурзана кашею, перестала гуготіти собі під носа. Катря дивилися на чоловіка з розгубленістю, що стрімко перетворюється на лють.

— Тепер моя черга спитати: чи ти жартуєш? — мовила жінка.

— Я знав, що вам не сподобається, — сумно констатував Северин.

Тепер це була розмова між подружжям Чорнововків, збагнув Ярема, і зосередився на почастунку.

— Мало тобі одного втраченого року? Схотілося в полон іще на десять? Чи до кінця життя?

— Не хочу, — ледь чутно відповів Северин, не відводячи погляду. — Геть не хочу. І якби був інший шлях... Але це — наша єдина можливість.

— Ні, не єдина! — крикнула Катря. — Найпростіша, але точно не єдина!

— Ти бачиш іншу?

— Я бачу змарнілого бовдура, який не здатен учитися на власних помилках! Бовдура, який пропустив цілий рік життя, бовдура, який покинув родину...

Катря глянула на спанлетичену Олю, обірвала себе на півслові, різко видихнула, повільно набрала повітря і продовжила вже тихішим голосом:

— Ти хоч усвідомлюєш ризики?

— Краще за будь-кого, — Северин поскуб скаліченого великого пальця. — Я хочу здійснити перехід якнайближче до його шатра, далі кинутися бігом... Це займе менш ніж хвилину.

Катря схопила виделку, що підвернулася під руку, і скрутила її в баранячий ріг. Золоті прибори зі спадку Вишневецьких... Мамуньо засмутиться, подумав Ярема, але вирішив змовчати.

— Чудово, Северине, просто чудово! Ти клятий геній, — покручена виделка полетіла в куток. — Шедевральний план! Скликати нас, аби ми поїхали прикривати твої потойбічні стрибки!

Здавалося, з Катриних очей полетять блискавки. Оля дивилася на маму із захватом.

— Щезнику, твій задум абсурдний, — обережно втрутився Яровий, підіймаючи понівечену виделку. — Ти пропонуєш усім пертися до чорта в самісінькі зуби, аби ти спробував перейти до Потойбіччя, з якого можеш не повернутися. Що, як тебе полонять вдруге? А нас схоплять монголи, які вміють убивати дуже довго і дуже боляче, вони — відомі віртуози тортур. Твій задум... Пристойно кажучи: шалено небезпечна авантюра.

— Я усвідомлюю небезпеки і визнаю недосконалість задуму, та однаково прошу пристати до нього. Якщо маєте кращі думки — висловлюйте, — безбарвним голосом відповів Чорнововк.

— Їдемо хто куди і живемо свого віку по всьому світу, — миттю відказала Катря.

— Перша слушна думка за весь вечір, — погодився Гнат.

Фрази обох Бойків неприємно вразили Ярему. Про втечу він ніколи не замислювався.

— Я лишаюся тут і воюю за свою землю, — сказав уголос.

— Малюче, ти віриш у перемогу? — спитав одразу Северин.

— До чого ти ведеш, Щезнику?

Безплідні теревені почали втомлювати Ярему.

— Хіба найменший шанс наблизити перемогу не вартий спроби?

— Братику, ти покликав мене — я прийшов. Радий бачити тебе живим і здоровим, — відповів шляхтич. — Але твій задум сміхотворний! Якби ти запропонував його, коли я тільки отримав золоту клямру, я б радо погодився без жодних роздумів. Але відтоді відбулося чимало лайна, що вирізало з мене флер юнацького максималізму.

— Бачиш? Ніхто не підтримує тебе! — скрикнула Катря.

— Я підтримую, — мовив Пилип неочікувано. — Я готовий їхати зі Щезником, навіть якщо задум обернеться провалом. Перед смертю моя совість буде чиста.

Катря обернулася до нього лютою фурією, коли Гнат тріумфально тицьнув в її бік пальцем:

— Спочатку ти переконувала мене, що замах — гарний задум! А тепер хочеш відступитися...

Катря скипіла люттю.

— Переконувала? Та цур тобі! Роби, що заманеться! Хочеш помирати? То помирай! Хочеш заливати за комір, поки не затьмарить? То заливай!

— Уже давно затьмарило, — Еней відчув перевагу в словесній дуелі. — Цей замах не гірший за будь-яку іншу дурню, що я скоїв у житті. Вбити? Ну то вб'ємо. Здохнемо? Ну то здохнемо. Я з тобою, Щезнику!

Катря перевела сповнений надії погляд на Ярему. Шляхтич, пам'ятаючи про миротворчу роль, спробував знайти золоту середину.

— Пропоную зібрати наших. Я знаю кількох сіроманців у війську Нічоги, всі охоче стануть до бою. Вигадаємо разом щось путнє. Гуртом і батька легше бити!

Северин похитав головою.

— Я не бажаю втрачати час, Малюче. Поки ми тут базікаємо, Київ замкнено в облозі. Їхати треба негайно. Поки всіх зберемо, пояснимо, вигадаємо... Та й великий загін приверне зайву увагу, — він глянув йому просто в око. — Не хочеш зі мною — я не змушую. Справа твоя.

— Ні, Щезнику, я не відпущу тебе самого. Ти ж ні чорта не тямиш... І, зрештою, я тобі завинив життям.

Він не забув, як Чорнововкові чари врятували його після кривавої сутички біля маєтку Чарнецьких.

— Яка неймовірна одностайність, — процідила Катря.

— Ну, коли так, я теж поїду.

— Що? — Северин перевів здивований погляд із дружини на доньку. — Але ти...

— Все, як домовлялися, коханий, — Катря насолоджувалася його сум'яттям. — У хворобі і в здоров'ї, в хороші часи і погані, в радості і в горі...

— Так, але...

— Я не стоятиму осторонь! Не тягнутиму дні порізну, коли ти свідомо прямуєш на згубу. Я достобіса втомилася переховуватися й тікати! Я — лицарка Сірого Ордену, чорт забирай, і коли ви всі їдете вколошкати того засранця, то я теж їду!

— А мацьопа? — Северин перевів погляд на доньку. — Ми не можемо взяти її з собою! Це занадто небезпечно.

І знову подружня розмова Чорнововків. Чи буде так само в їхньому з Сильвією майбутньому, якщо воно колись трапиться?

— Годі робити з доньки перепону, Северине, — відрубала Катря. — Оля давно відлучена від грудей і спить окремо. Знаєш, чому? Аби їй було легше пристосуватися, якщо мене вб'ють.

Северин мовчав.

— Ми були разом півтора року. Щодня. Щоночі. Нерозлийвода. Ми готові до першої розлуки, — Катря погладила доньку по голівці, і витерла кашу з її щічок.

Оля сонно кліпала на маму.

— Якщо хочете, лишіть маленьку тут. Я можу наглядати за нею, — промовили коло стінки.

Це прозвучало так несподівано, що всі разом обернулися до забутого біля книжок Максима. Від загальної уваги альбінос знітився.

— Просто... Я ніколи не був на війні... З мене жодної користі... Тільки заважатиму, — бліді щоки залило рум'янцем.

Катря повернулася до чоловіка.

— Нагадай-но, хто це?

— Той, чия зовнішність привертає забагато уваги.

— Вважаєш, що йому можна довірити нашу доньку?

Яремі не сподобалася ця думка. Він любив похресницю. Брати її з собою було б нерозсудливо, але лишати зі Вдовиченком. .. Та вони геть його не знають!

— Мамуньо з радістю потурбується за Олю, — втрутився шляхтич.

— Я вдячна за прихисток і щедрість, але пані Ярова за найпершої можливості вкраде Олю собі, — Катря повернулася до Вдовиченка і склала руки хрестом. — Що розкажеш про себе, вільний вовче?

— Я не був у Вільній зграї, — відповів Максим.

— Ти бодай колись займався дітьми?

— Так! Тобто, не зовсім... Тобто... Вовченятами у зграї, — під проникливим поглядом Катрі той жалкував, що взагалі подав голос.

— Іскро, я чудово знаю, якою скалкою в дупі може бути мамуньо, — знову втрутився Яровий. — Але Оля не підписувала сувою, відтак може лишатися у цих стінах скільки завгодно. Тут у неї всього буде вдосталь! А місячне ярмо змусить Максима вештатися з місця на місце... У незнайомому для нього світі.

Катря швидко потерла лоба.

— Підійди.

Максим обережно наблизився до Катрі.

— Глянь мені у вічі.

Вони обмінялися поглядами.

— Тепер нахилися до Олі.

Дівчинка уважно поглянула на нового знайомця і міцно вхопила його за пасмо білого волосся. Захоплено вигукнула.

— Добре, — констатувала Катря. — Зробимо таким чином: ми рушимо до Києва, а Максим поїде мандрувати західними паланками. Бував у тих краях?

Той заперечливо похитав головою.

— Почни зі Львова, — підказав Ярема.

Від деяких життєвих порад просто неможливо втриматися. Це у мене від мамуньо, сумно констатував шляхтич подумки.

— Щодня читатимеш газети, аж допоки не побачиш приголомшливу новину про вбивство Темуджина. Після цього ти повернешся сюди, візьмеш Олю і поїдеш у сховок, який я покажу на мапі. Поїдеш заздалегідь вказаною дорогою. Оскільки свого атласу ти не маєш, я віддам тобі власний. Після вбивства я теж рушу до сховку, де ми зустрінемося.

— Зрозуміло, — тільки і сказав Максим.

— Але спочатку я переконаюся, що Олю можна тобі довірити. Ми поговоримо віч-на-віч, і, якщо ця розмова мене задовольнить, я напишу кілька правил... Ти ж умієш читати?

— Так.

— Вивчиш і складеш невеличкий іспит. Потім перевіримо, чи ти можеш давати з нею раду. Опісля я остаточно вирішу, чи дозволити тобі супроводжувати мою донечку.

— А якщо у газетах новини про вбивство не буде? — спитав Максим.

— Доречне запитання, — Катря говорила впевнено, наче давно продумала цей план. — Якщо такої новини не трапиться впродовж двох місяців — повернешся сюди, до маєтку. А далі побачимо.

Северин тим часом оговтався і спробував заговорити до дружини:

— Іскро, а ти направду певна, що...

— Так, я достобіса певна, — Катря навіть не дослухала. — Певна більше, ніж у твоєму дурнуватому замаху!

Ярема вважав, що Катря занадто ризикує, але мовчав — то родинна справа Чорнововків, і з Северинового обличчя було видно, що цю розмову продовжать окремо.

Двері без стуку розчахнулися: повернувся Павич. Із винуватим обличчям він підбочкував до Олі, пробурмотів щось незрозуміле і простягнув дівчинці новеньку мотанку, змайстровану зі свіжого сіна й смужок власної сорочки, покраяної на подолі. Іграшку прикрашали різнокольорові стрічки. Олині оченята загорілися, рученята радісно вхопили мотанку, притисли до грудей.

— Даі! — захоплено вигукнула дівчинка.

Савка зааплодував і всі розсміялися. Напруга, яка було щільно згусла в повітрі, розсіялася.

— Може, просто натравити на того покидька нашого Павича, щоби він заволав? — запропонував захмелілий Гнат.

— Як тоді, коли ми з Києва тікали... Всі монголи поляжуть! Темуджини ці, кагани-соносони, коняки всі їхні! Павичу, покричиш?

Савка здивовано кліпав у відповідь.

— Ну, чого блимаєш? Я все придумав! Нумо, покричи! Ми так Орду на клапті розірвемо!

Савка розгублено подивився на Пилипа і притулив мотанку до обличчя, ніби захищався.

— Павич такого більше ніколи не робив, — сказав Олефір. — І навряд колись повторить, навіть за проханням.

— Тю, — Гнат розчаровано дав щиглик порожній пляшці. — А було би зручно... Вбити всіх ординців одним лементом.

Він обвів присутніх мутним поглядом і п'яно розсміявся.

— Справжня Рада сімох! Маємо осавулу військових Малюка, осавулу скарбничих Варгана, осавулу контррозвідки Іскру, осавулу вартових Енея, тобто мене, осавулу потойбічників Павича, осавулу розвідки...

Він поглянув на Максима.

— Чого очиськами лупаєш? Ти не осавула. Ти взагалі не з Ордену.

Вдовиченко почервонів і відвернувся до книжкової полиці.

— Це легко виправити, — Пилип обійшов стола і наблизився до Максима, чим неабияк здивував Ярему. — Ми познайомилися в бою проти хортів. На власні очі я свідчив, як цей перевертень убив двох. Вважаю, що таке діяння заслуговує на запрошення до наших розбитих лав. Чи хтось проти?

Шляхтич очікував протесту від Гната, але той здивовано витріщався на Пилипа. Решта мовчали.

— То скажи, Максиме, — продовжив Пилип за кілька секунд. — Чи не бажаєш ти вступити до лав Сірого Ордену?

Альбінос кинув швидкий погляд на Северина, глянув під ноги, на книги, підвів очі на Олефіра.

— Таке... досі можливо?

Що сказав би на це дійство Ярослав Вдовиченко?

— Дехто стверджує, що Ордену більше немає, і ніде правди діти — становище наше плачевне. Навіть чересу з клямрами і кунтуша з Мамаєм не подаруємо. Серед нас тебе не чекатиме слава, багатство чи спокій. Ми — вовчі лицарі, затавровані анафемою і ненависні співвітчизниками, прокляті шаленці, які стоять у битвах спиною до спини, безпритульні перевертні, що не знають, чи доживуть до наступної повні, — відповів Пилип на одному подиху. — За відмову ніхто не образиться, Максиме. Будь-кого злякають такі перспективи.

Вдовиченко глянув по боках, закусив губу. Він не погодиться, подумав Ярема. Не погодиться, і ніхто не звинуватить, бо хто при здоровому глузді...

— Я не боюся.

Пилип усміхнувся і підійшов до стіни, де висів прапор Українського гетьманату.

— Малюче, дозволиш?

Цей вечір уже не стане дивнішим.

— Прошу, — прапора ніхто не чіпав після смерті Степана Ярового. — Може, для такої урочистості варто піти до діброви?

— Гарна думка, брате, — Пилипове обличчя просяяло.

Оля потерла кулачками очі і захникала.

— Їй уже час до сну, — Катря підхопила доню на руки. — Починайте без мене.

Максим повсякчас зиркав на прапор у Пилипових руках. Гнат похитувався і безперестанку бурчав: за яким правом зайду приймають до Ордену, кому він був джурою, хто його випробовував, навіщо влаштовувати шапіто... Савка відповідав випадковими фразами, які не стосувалися поставлених запитань, проте ці відповіді цілком задовольняли невибагливу допитливість п'яного Енея.

Маєток спав під ковдрою зіркової ночі. Врятовані крицевим характером пані Ярової, характерницькі дуби скидалися на гостей із минулого. Діброва шурхотіла свіжим листям в обіймах теплого вітру.

— Сьогодні цілий день біля них просидів, — зізнався Пилип. — Твоя родинна діброва стала скарбом Ордену, Малюче.

— Кажуть, біля Свірзького замку ще один стоїть, — Гнат зосереджено насупився. — Хто знає, де той клятий замок?

— Не повіриш — у Свіржі.

Ярема обережно провів долонею по теплій шерехатій корі.

— Здрастуйте, тату. Давно не бачилися.

Чекав, що у відповідь стовбур озветься бризками червоних іскор, але дерево мовчало. Ніхто більше не надсилав характерницьких листів.

Пилип став у півколі дерев і розправив прапора. Савка з урочистим обличчям завмер біля нього, Северин із Гнатом стали поруч. Білошкірий Максим, схожий у зоряному світлі на упиря, чекав на відстані.

Навіщо ми це робимо, подумав Яровий, займаючи місце коло побратимів.

— Підійди, Максиме Вдовиченку.

Альбінос обережно наблизився.

— Схили коліно.

Ніхто не мав лицарського однострою. Гнат ледь тримався на ногах, Савка задумливо бринчав пальцями по заслиненій губі — збоку це видовище мало сміховинний вигляд.

— Я, добровільно обернений, стаю на захист! Урочисто клянусь, — поважно розпочав Пилип, і Максим став промовляти вслід за ним.

Чи Сірий Орден досі живий, як стверджує Северин? Чи вони — купка блазнів, які займаються блюзнірським мавпуванням через неспроможність змиритися з поразкою?

— Боротись за волю та спокій українського народу й українських земель!

Раптом щемке, забуте почуття спалахнуло в грудях шляхтича.

— У цій боротьбі не пожалію життя і битимусь до останнього подиху!

Частину клятви брат Варган пропустив. Ярема вирішив, що то було навмисно: рядки про черес, кунтуш, дуб Мамая і Раду осавул стали недоречними.

— Буду хоробрим у бою та нещадним до ворогів!

Далеко на захід від Буди, син очільника Вільної Зграї, який ніколи не був характерницьким джурою, приносив клятву вовчого лицаря.

— Буду мудрим у рішеннях та щедрим до друзів!

Він шепотів слова клятви разом із Пилипом, і спогади серпневої ночі сорок п'ятого линули слідом: Корній Колодій тримає прапора, дідо усміхається, чорний кунтуш пахне новенькою тканиною, позаду тріскоче величезна ватра в очікуванні аркану...

— Буду чесним лицарем та вірним побратимом!

Не минуло й десяти років, як усе зникло: дуби, осавули, наївний і набожний панич, гордий свого гербу.

— Коли я відступлю від цієї присяги, то покарає мене закон Сірого Ордену і спаде на мене зневага моїх братів та всього українського народу!

З кожною фразою Максимів голос звучав гучніше.

— Не займай! — гукнув Пилип.

— Не займай! — повторив Максим.

— Не займай! — прокричали всі разом.

Як же давно Ярема не чув цього гасла.

— Підведися, Максиме Вдовиченку, — Пилип подав йому руку. — Вітаю в Сірому Ордені.

Максим несміливо усміхнувся — вперше за вечір. Усмішка його була по-дитячому щира.

— Дякую... Я не підведу.

— Бачиш, Енею? Тепер брат Біляк може бути осавулою!

Савка підстрибнув, захихотів і замахав мотанкою.

— Мама задоволена!

Северин потиснув Максимові руку, а Ярема ляснув нового брата по плечі. Перший новобранець Ордену за бозна-скільки часу... І, певно, останній.

— Брат Біляк? — Гнат не спішив із привітаннями. — Хто вигадав це прізвисько?

— Я, осавула скарбничих, — незворушно відповів Пилип.

Бойко витріщився на нього, кілька секунд осмислював почуте, а потім розреготався.

— Біляк! Не знаю, браття, навіщо вам ця вистава, — Гнат махнув рукою і ледь не гепнувся. — Але без аркану, курва, вона нічого не важить!

— Перша слушна думка від тебе за цей вечір, — Катря підійшла безгучно. — Вітання, новий брате. Тепер мені буде трохи спокійніше довірити тобі мою дитину... Якщо заслужиш на це.

Вона взяла за одне плече Северина, а за друге — Ярему.

— Ну, чого гав ловите? Мерщій до кола, вовчі діти!

Ярема береться за плече Максима, поруч нього стає Пилип і кладе руку на Савкове плече, Савка хапається за Гната, і той закидає руку на Северина.

— Вйо-о-о-о!

Ноги понесли по колу, земля пружно відповідає, в тілі підстрибує давно забута радість, і тепер уже весь світ танцює разом із ними.

— Гей, загорайте в бубни! Гей, цимбали — грайте!

Танок буяє, набирає швидкості, забиває подих, але всі продовжують співати. Максим не знає слів, Северин безбожно фальшивить, зірки підспівують, дуби погойдують гіллям.

— Вийшли ми на доли! Вийшли ми на гори!

Савка сміється, Катря веде сильним чистим голосом, Гнат широко всміхається. Всі помолодшали, скинули вантаж лихих років, забули про втрати й горе, припали до живильного джерела аркану, що напувало силою.

— Ворогам Вкраїни, а собі на ставу!

Попереду на стежці чекала темрява, але цієї миті вони стискали плечі сусідів, спотикалися, гукали «не займай», реготали і крутилися в первісному дикому танку довкруж невидимого багаття, — немов у ніч золотої клямри, коли вони були розпашілими, сповненими зухвалих мрій підлітками, які навіть у найбожевільніших фантазіях уявити не могли, що стануть одними з останніх лицарів Сірого Ордену.

***

Смерть пурхає на крильцях мушок-одноденок, бризкає соком зірваних стеблин, зміїться тріщинами яєчної шкаралупи, пахне солодкавою гниллю — тиха, непомітна, численна й багатолика, але ми звикли помічати її лише у старечих зморшках та хрипах агонії. Від страшного усвідомлення, що батьки, друзі, і вони самі — смертні, діти заходяться плачем, гнівно заперечують можливість припинення життя, що видається їм глибокою несправедливістю, стверджують власне безсмертя, допоки у їхніх серцях щось не надламується, і вони схиляють голови, доєднуючись до лав приречених на загибель. Важкі роздуми надгризатимуть душевний спокій питаннями про сенс власного буття, допоки не зітруться під вантажем щоденних турбот... Забуті на декади, вони виринуть знову — незадовго до останнього подиху, з яким, за повір'ями, вилітає на волю незрима людська душа.

— Щодня ми несвідомо готуємося до смерті, — казав Пилип. — Кожен сон — то підготовка до останнього сну.

Він прокидався серед випатраних тіл на полі бою, у посмугованих людськими тельбухами стінах церкви, біля мертвого брата Джінджика, прокидався у теплій крові, борсався, гарчав і плив, допоки не втопав, а потім прокидався навсправжки, відчуваючи в роті солонуватий залізний присмак.

— Що скажеш, Павичу?

Савка такі запитання ігнорував, не відповідав навіть жестами, і Пилип вбачав у цьому мудру несхильність Павича до заяложеної побутової філософії. Насправді відповідей не вимагалося: Пилип розмовляв сам із собою, силуючись заповнити болючу лакуну, що зяяла в свідомості. Ненависний, глузливий, недоречний голос, що дратував і заважав, голос, якого він так жадав позбутися, виявився мало не стрижнем його особистості. Після зникнення Звіра Пилип кілька днів прислухався до тиші власних думок — і мало не оглух. Спочатку подумки, а потім ледь чутним шепотом, він почав провадити розмови з собою, які після переселення до чорноморських степів перетворилися на розлогі монологи. Павич інколи долучався до розмов двох Пилипів із власними зауваженнями або думкою Віри Забіли, яку він отримував від мотанки.

Двійко божевільних перевертнів! Лише примха глумливої долі не дала їм згинути, проте смерть невідворотно переслідувала характерників. Це невпинне наближення не тривожило Олефіра: в очікуванні останньої години він напувався життям. Радіти теплу сонячних променів на обличчі — можливо, востаннє; радіти солодкому коржику за два шеляги — ймовірно, останньому; радіти вітру, що гне трави і борюкається з гривою коня — вдихати, вбирати, всотувати. Коли запас відведених подихів добігає кінця, речі змінюються: розгортаються, наповнюються, набувають досі непомічених, сяйливих рис, ніби прагнуть обдарувати наостанок...

Шкода покидати такий прекрасний світ. Усе, що лишається — прийняти останній бій на власних умовах, як і личить лицареві.

— Давай, брате.

Савка міцно втискає його коліном до стовбура і вправно в'яже вузли. Дуб старий, могутній, надійний, хоча не характерницький. Шорстка кора шкрябає спину. До міцного плетива мотузиння додається важкенький ланцюг. За ним — холодні кайданки на руки і ноги.

Пилип совається сюди-туди у спробах вивільнитися. Пута болючою надійністю впиваються в шкіру.

— Підтягни лівий верхній вузол. Ланцюг перекинь сюди.

Савка виконує, інші спостерігають збоку. Обличчя сумні, обличчя здивовані. Невдовзі зміняться на обличчя налякані.

— Добре, — Пилип хоче кивнути, але широкий пасок на лобі притискає його потилицю до стовбура.

Він іще раз переконується у надійності власного полону, після чого вказує очима на каменюку неподалік.

— Несіть-но її сюди.

— Вона тебе розчавить, братику.

— Несіть!

Пасма сирого холоду тягнуться по голому заду і ногах. Нічне небо вкрите клаптями хмар, місяця не видно, але Пилип відчуває кипіння крові — повня близько. Северин, Ярема і Гнат, відсапуючись, котять руду від моху брилу; Пилип наказує, як її класти.

— Ти з нею довго не протягнеш, — попереджає Чорнововк.

— Я з нею довго не пробуду, — посміхається Пилип.

Жовтий череп повні проглядає крізь хмару. Стає парко. Брила вляглася як належно, вперлася боком у груди, від нестачі повітря він промовляє пошепки.

— Зірвуся з ланцюга — стріляйте.

Досі він не звільнявся, але це питання часу. Кілька місяців тому додаткового ланцюга не було: довелося придбати, коли він мало не вирвався.

Савка цілує його між очей. Від голови до п'ят проходить хвиля холодної, чистої сили — Пилип підозрює, що протримався до сьогодні лише завдяки цим химерним цілункам.

— Дякую, Павичу.

Той показує піштоля, зарядженого срібною кулею, у правиці, а потім демонструє мотанку у лівиці, наче це також має щось значити. Відходить до решти, що повсідалися на траві за десять кроків від Пилипа. В їхніх піштолях ховаються маленькі срібні лики смерті.

— Коли що — не тримайте зла.

Він не боїться загибелі, ні. Він боїться того, що буде зараз.

Ледача хмара нарешті сповзає, і молочне світло повні заливає його обличчя. Кров стугонить у вухах, тіло стискає крижаними обручами, приходить біль.

Шалений біль пронизує кожну пору шкіри, роздирає м'язи, висмоктує мозок із кісток, перетворює нерви на розпечені нитки, що репаються міріадами нескінченних вибухів, біль вириває нігті й затьмарює думки, біль, біль, біль...

БІЛЬ.

У присмерку свідомості розплющуються два величезні багряні ока, обіймають собою чорне небо, дивляться незмигно, немов налиті кров'ю повітроплави, у вухах роздирає перетинки, розпечена кров ллється носом...

КРОВ

ПРОБУДЖЕННЯ ТАК ЗНОВУ БІЛЬ Я НЕ СПИНЮСЯ Я ПОЛЮВАТИМУ Я НЕВІДВОРОТНИЙ ця смішна каменюка ЯК НАЇВНО ВОНИ ДИВЛЯТЬСЯ НАЛЯКАНІ ЗАВМЕРЛІ ЖАЛЮГІДНІ СЛАБАКИ ЛЕГКА ЗДОБИЧ КОЖЕН ІЗ НИХ РОЗІРВЕТЬСЯ ЯК КАЙДАНКИ РОЗРИВАЮТЬСЯ ОДНА З НИХ ЖІНКА СОЛОДКИЙ СМАК ЇЇ ГРУДЕЙ СОЛОДКИЙ ЗАПАХ її ПРОМЕЖИНИ ВІН УБ'Є КОЖНОГО А її МАТИМЕ МАТИМЕ МАТИМЕ СОЛОДКІ КРИКИ М'ЯКІ ГРУДИ ВИП'Є її НАПОВНИТЬ ЇЇ СОБОЮ ЯК І МАЄ БУТИ ПО ПРАВУ СИЛЬНОГО ЖОДНА ЗБРОЯ НЕ ЗАРАДИТЬ Я ВИРВУ ДЕРЕВО З КОРІННЯМ ЗГОДУЮ ЛАНКИ ЦЬОГО ЛАНЦЮГА ВАШИМ ТРУПАМ МОЄ ВИТТЯ ПЕРЕТВОРЮЄ ВАС НА ЗАКЛЯКЛИХ ДІТЕЙ МОЯ СИЛА ПЕРЕВЕРШУЄ МОЯ МІЦЬ РОЗРИВАЄ ПУТА Я ХИЖАК НАП'ЮСЯ ГАРЯЧОЇ КРОВІ ТАК БАГАТО КРОВІ

КРОВІ

КРОВІ

АБИ ЗАНУРИТИ ОБЛИЧЧЯ НАСИЧУСЯ НАБ'Ю ЖИВОТА СЛИЗЬКИМ ГАРЯЧИМ М'ЯСОМ МОЇ МОГУТНІ РУКИ ПІРНАТИМУТЬ В РОЗПАНАХАНІ ГРУДИ ВИРИВАТИМУТЬ СЕРЦЯ З БІЛИХ КЛІТОК МОЇ ПРУДКІ НОГИ НЕПІДВЛАДНІ ВАШИМ СЛІПИМ ОЧЕНЯТАМ МОЯ ШКІРА ВІДІБ'Є УДАРИ ВУТЛОЇ ЗБРОЇ Я НЕПЕРЕМОЖНИЙ Я ЛИК СМЕРТІ Я ЗАЧАЄНИЙ СТРАХ Я ЧАСТКА КОЖНОГО Я ВАШЕ МИНУЛЕ ТЕПЕРІШНЄ І МАЙБУТНЄ Я

Темрява.

Біль відступив... Він знову міг думати.

Темрява розсмоктувалася на язиці жовчною гіркотою. Повільно, ніби зірване вітром насіння кульбаби, у голові осідала свідомість. Біль зникав неохоче, хвиля за хвилею, тіло набувало відчуттів. Слабким спалахом волі Пилип змусив себе розплющити очі. Блискуча повінь світанку залила його сльозами.

Досі прикутий. Досі живий. Вирок відкладено.

— Варгане?

Чийсь голос. Щось спитав. Він відповів. Вірніше, думав, що відповів — між зчеплених зубів виповз хрипкий безладний стогін.

Пилип бився з безпорадністю, допоки звуки, що лилися йому з рота, не перетворилися на задумані слова:

— Так, Щезнику, це вже я. Можете підходити.

Наблизилися: мішки під очима після безсонної ночі, переляк між репнутих у білках судин. Тепер вони не зможуть дивитися на нього без спомину цієї ночі.

— Павичу, — прокушені губи солоні від крові, — розплутай мене.

Відкинута каменюка лежала в сторонці, кайданки на руках і ногах перетворилися на браслети з уламками ланцюгів. Три міцні мотузки, якими мореплавці припинають пороми, репнули; четверта мотузка і ланцюг лишилися, але кілька ланок розтягнуло. Земля навколо розрита, наче вскопана собакою у пошуках забутої кістки. З кількох пальців здерті нігті, шкіру вкривали порізи, опіки і потертості до м'яса, але Пилип не звертав уваги — такі дрібниці не порівняти з істинним, всеосяжним болем, утіленням страждання і квінтесенцією агонії... А ці подряпини заживуть за годину.

Звільнений від пут, вкритий рештками хутра, крові і землі, Олефір непевно зіп'явся на ноги. Судомним ковтком перехопив повітря, заточився. Савка підхопив під плече, допоміг розім'яти занімілі, синюшні кінцівки. Решта завмерли, досі під враженням від побаченого.

— Тому я поїхав якнайдалі у степи, — пояснив Пилип.

Скроні товкло незримими голками, від чого хотілося блювати.

— Ти казав... Що переміг Звіра, — мовив Ярема обережно. Пилип ковтнув із піднесеної Савкою фляги.

— Я помилявся, — він заходився поволі приводити себе до ладу. — Я не вбив Звіра — це неможливо. Лише розбив дзеркало... І втратив стерно від власного тіла.

Збоку, напевно, це мало дивний вигляд: кілька чоловіків і жінка мовчки спостерігають, як страшенно побитий голий чоловік відмивається від бруду.

— Коні від твого ревіння ледь не збожеволіли, — сказав Гнат. — Це було лячно до всирачки, Варгане! Я б не відмовився від пляшки оковитої.

— Хіба ти колись від неї відмовлявся? — не забарилася з клином Катря.

Савка простягнув одяг.

— Як ти взагалі не збожеволів? — Бойко проігнорував випад сестри. — Щомісяця терпіти таке лайно...

— Благають і тремтять лиш боягузи ниці. Злигоднів не цурайсь, твердий будь, наче з криці. З недолею змагайсь, як вся рідня моя. Страждай без скарг, борись і мовчки вмри, як я, — продекламував Олефір, одягаючись.

Важкі строфи осіли в повітрі, вкололи гнітючими словами.

— З якої це думи? — поцікавився Северин.

— Альфред де Віньї, «Смерть вовка».

Пилип із повагою глянув на Ярему, який досі тримав піштоля напоготові.

— Правильно, брате. Колись я випадково натрапив на книгу його творів, і цей призначався саме мені.

— Надихає здохнути, — постановив Гнат.

— Це мій гімн, — відповів Пилип.

— Гівн.

На такому рівні аргументації перемога завжди лишалася за Енеєм.

— Мій батько піддався Звіру, коли був у вовчому тілі. Тоді у нього змінилися очі... Спалахнули багрянцем, — сказав Северин. — А ти був ж... людововк? Шалений песиголовець? Навіть слова не доберу.

— Те, що коїться зі мною — наслідок розщеплення у ніч срібної клямри. Вчитель мав убити мене одразу після ритуалу, але пожалів, — нагадав Пилип. — Тому прошу: не жалійте мене. Така моя стежка. Я свідомо став на неї... І гідно дійду до її кінця.

Він розправив плечі, обвів усіх гордим поглядом. Навіть Гнат не знайшов глузливої репліки.

— Ти, братику, — найкращий із нас.

— Ні, Малюче. Я — найнебезпечніший із нас, — Олефір усміхнувся. — Але за кількістю плакатів «розшукується» ти, безперечно, переможець.

— Сумнівна перемога, — буркнув Ярема.

Увесь день ватага мовчала. Малюк сховав перев'язану у косицю бороду під комір сорочки, накинув на голову каптур, ховаючись від зайвих поглядів — початок літа видався вітряним і прохолодним, тож такий вигляд не викликав підозр. Еней збайдужіло роззирався, виглядаючи продавців самогону, інколи засинаючи просто верхи, і його похилена кудлата голова безладно мотилялася на кожному кроці. Павич насвистував, перешіптувався з мотанкою, наспівував і підстрибував на сідалі, наче дитина, і єдиний мав гарний настрій. Обличчя Іскри здавалося незворушним, але Пилип ясно бачив, як їй тривожно без доньки. Оля лишилася за мурами маєтку Ярових, і Катря вправно вдавала спокій, проте повсякчас тривожно озиралася, ніби там, на виднокраї, можна було розгледіти, як ведеться малечі під наглядом Ядвіґи.

Щезник насмілився під'їхати до нього з розмовою.

— Як ти, брате? — поцікавився Северин стиха.

— Помру невдовзі, — відповів Пилип спокійно. — Сильно вас налякав?

— Жахне видовище, — не приховував Чорнововк. — Я свого часу всіляких потойбічних потвор надивився, але жодна не спромоглася так мене налякати.

— Сумно, що я скотився до такого життя, — Олефір торкнувся скаліченого вуха. — Хоча, сказати відверто, я пробував покінчити з собою вдруге. Ковтнув відвару, яким колись ворожих агентів труїв. Мав коні двинути за кілька секунд, натомість проблювався — і все. Шлунок тільки болів.

— Звір дарує тобі напрочуд міцне здоров'я. Після тої битви у Чарнецьких ти не мав вижити. Взагалі.

— Невразливість на межі з безсмертям, — зітхнув Пилип.

— Дві невдалі спроби самогубства перетворили моє життя на болюче відтягування миті, коли хтось, нарешті, зможе мене прикінчити.

— Можна якось спинити... це все?

— Спинити Звіра у проклятій крові? — Варган розсміявся.

— Ти знаєш відповідь, брате.

— Мені шкода.

— Не варто.

Помовчали.

— А ти що?

— Що? — не зрозумів Северин.

Пилип нахилився до побратима, понюшив повітря біля нього.

— Відчуваю, — ніздрі ловили малопомітний, але мерзотний запах, що нагадував гниль. — Ти занадто довго пробув у Потойбіччі. Воно просякло твоє тіло.

— Про що ти кажеш?

Дивиться спідлоба. Справді не знає, чи вдає?

— Жодна людина не жила по той бік так довго, як ти, Щезнику. Мертве повітря мертвого краю лишає відбиток на смертному тілі. Не може не лишити, — відповів Пилип. — Прислухайся до власного самопочуття.

— Зі мною все гаразд, — твердо відповів Чорнововк.

— Як скажеш, — Пилип підставив волосся поривам вітру.

— Може, ти й досі здатен зцілитися... на відміну від мене.

Северин від'їхав без відповіді. Йому завжди було важко прийняти неприємну правду, до якої він не дістався самотужки. Мине кілька днів, і він усе збагне.

Наближалися до Києва. Мирні паланки лишилися позаду, тепер усюди дихало близькою війною. Спохмурнілі села, насторожені міста, забиті гостинні доми, постійні роз'їзди сердюків, нестача харчів, високі ціни. В пригоді стали гроші, виручені за скакунів убитих хортів, що всіх трьох продали дорогою до Чорткова.

На озброєний загін дивилися скоса: попри зусилля посилених патрулів, на дорогах хазяйнували банди грабіжників і мародерів. Ніхто не радів літній порі — всі тривожно вдивлялися на схід, звідки котилися хвилі виселених війною людей. Саме для них біля великих перехресть за кошти громади у кожному паланку розбили табори, які вмить переповнилися і перетворилися на місця підпільної торгівлі, нескінченних крадіжок, строкатих знайомств та жвавого спілкування.

У таборі неподалік Коростишева характерники вирішили спинитися на ночівлю.

— Ні-ні-ні, — підбіг спітнілий чоловік, щойно вони спішилися. — Місць немає! Харчів немає!

— Не переживайте, шановний, — відповів Северин. — Заночуємо просто неба, харч власний маємо. Нам тільки водички, і дерево на вогнище бажано.

Розпорядник полегшено зітхнув. Він чекав на черговий скандал, від яких сильно втомився.

— Води — хоч залийтеся, — він махнув рукою ліворуч. — Оно там кухви стоять, черпаки-цебра маються, тільки ви не крадіть, христом-богом прошу.

— Нам вони ні до чого, — запевнив Пилип.

— Усі так кажуть! А потім щоранку кількох не дорахуєшся, — відказав розпорядник. — Поруч із водою дрова знайдуться, а коли маєте бажання допомогти — нарубайте трохи для інших. Тільки...

— Сокир не красти.

— Саме так, — чоловік кивнув. — А ви звідки ідете?

— З Волині ми, — буркнув Ярема з-під каптура.

— Добровольцями.

— А-а-а, благородна справа, — чоловік із повагою поглянув на їхню зброю, затримав погляд на Катрі, після чого розкланявся і побіг далі.

— Огидне видовище, — зазначив Гнат, оглядаючись довкруж.

Табір оперізували численні вози, вантажені порятованим добром. Вози ставили так, аби обгородити майданчик для вогнища і місце для випасу тварин. Стаєнь чи загонів у таборі не було, всі тримали дорогоцінну скотину біля себе, через що всюди чулося іржання, ремигання, бекання, рохкання, і все це об'єднував потужний запах гною. Запах погіршували нечищені вигрібні ями, якими, щоправда, користалися лише сумлінні, а решта просто ходили до поля, через що пересування довкола табору вимагало неабиякої уваги і обережності. До смороду додавалося густе різнобарв'я поту: чоловічого і жіночого, старечого і молодого, свіжого і застояного. Недарма ці табори у народі прозвали «свинарниками».

За возами скупчилося три десятки великих наметів, напхом напханих подорожніми. Усі сиділи або лежали на торбах і клумаках, захищаючи добро від злодюжок, і горе тому, хто прибув сюди самотою. Кому місця в наметі не вистачило — мостилися між ними, ігноруючи вимоги розпорядників звільнити проходи і не перешкоджати рухові. До серця табору — кухні, де у величезних казанах готувалися поживні страви — тягнулася довжелезна щільна черга, в яку хтось вічно намагався вскочити. Нахаб провчали кулаками, після чого вони сумовито шукали хвоста непривітного людського змія, що звивався по всьому табору, займали місце, а потім першими бігли лупцювати нових нахаб. Окремі кмітливі галапаси продавали місця в черзі за мідяки.

Поруч кухні розмістилися невелика капличка і штаб розпорядників, які денно і нощно намагалися навести бодай якийсь лад у постійному русі сотень незнайомців, які, зі свого боку, геть не бажали дослухатися до будь-яких порад щодо власного життя.

Ще одна гримаса війни.

— Піду по воду, — Северин розім'яв здерев'янілу після довгої їзди спину. — Енею, складеш компанію? Коням теж треба принести.

— Тільки дізнаємося, де тут наливають, — не супротивився Гнат.

— Я піду по дрова, — вирішив Ярема.

— Займуся кіньми, — сповістила Катря.

Пилип споглядав, як вони розходяться у справах. Зазвичай він допомагав поратися з кіньми, проте останнім часом вони сахалися його — навіть власна кобила щоразу пручалася і намагалася гризнути. А Буран не боявся б, подумав Олефір. Старий добрий Буран... Усі інші порівняно з тобою — не варті ламаного шеляга шкапи.

— Доглянеш Павича?

— А ти куди зібравсь? — здивувалася Катря.

— Хочу між люди піти. Давно вже не був серед людей.

Вона кивнула, складаючи сідала поруч.

— Як ся маєш? — спитала неуважно.

Думками Катря була з донькою.

— Не бійся, нікого не роздеру.

Після повні завжди легшало, та вже за кілька днів натягувалися незримі струни, стискалися на шиї удавкою, людське тіло ставало незграбним і чужим, межа між формами стиралася...

— Павичу, ти лишаєшся з Іскрою. Добре? Чекай тут. Я незабаром повернуся.

Савка помахав обома руками на знак згоди.

Між возів розсипом горіли вогнища, і приємний запах диму притлумлював сморід. На триногах булькали казанчики, від них смачно тягнуло гарячим варивом. Непомітним одинаком Пилип ішов між вогнищ, біля яких готували, їли, пили, курили, розмовляли. Верескливими зграйками гралися діти, байдужі до нецікавих дорослих розмов; за ними бігали песики, яких добросердні господарі не кинули напризволяще. За возами, між наметами, багать не палили: через ризик пожежі відкритий вогонь заборонявся під загрозою негайного виселення, і каганці мали хіба що розпорядники, тому тут панували сутінки. Вогні табірної кухні розганяли морок, вабили апетитними запахами. У черзі за їдлом шикувалися люди, які ніколи б не зустрілися за інших обставин: від нудьги і довгого очікування вони гомоніли, наче старі знайомі. Крихке товариство, згуртоване спільним горем, роз'їдене нестачею довіри.

Пилип спинявся послухати розмови. Ніколи не втручався і йшов далі.

— Та біс його знає, скільки витримають! Наразі тримаються міцно, здаватися не хочуть, — вигукував юнацький голос. — Та й із цепелінами наші гарно придумали, киянам скидають припаси, ординцям — смерть!

— Тільки смарагдовим то все як комашині укуси, сил у них греблю гати, — відповіли йому. — Замало повітроплавів. Хоча, беззаперечно, допомога обложеним — добра вигадка.

— Та чи довго вони стоятимуть? — спитали хрипким басом. — Три місяці в облозі...

— Скільки доведеться — стільки й стоятимуть! Міський голова там справжній кремінь, залога — непохитна! Боронитимуть мури до останнього, — заявив юнак. — Не те що той страхопуд Яків, накивав п'ятами до Вінниці...

— Послав Бог гетьмана на нашу голову, — підтримала стара. — Фігляр! Штукар! Мартопляс! Ворог іде, а воно тікає!

— То не ворог, а сам диявол... Не може людська уява змалювати тих жахіть, що вони коять! Я такого при втечі надивилися — не знаю, як при розумі лишилася, — заторохтіла молодиця. — Тіла, всюди людські тіла... Щоночі у кошмарах бачу. Дорослі і маленькі, навзнак розкидані просто неба... Було село — нема села. Мамо рідна! Лисиці так обжерлися, що навіть курей не тягали...

— Купую ікони, прикраси, золото, срібло, коралі, перли, — прогугнявіли збоку. — Плачу щирою монетою.

Чоловік стрельнув на Пилипа швидкими тривожними очима, лизнув потріскані губи. Міняйли — незмінні супутники війни. Цей, напевно, з розпорядниками табору не ділився, тож помітно нервував. Олефір мовчки обійшов його.

— Приспані роками миру не чують дзвонів війни! Кривлять парсуни від газетних заголовків, але вдають, ніби нічого не змінилося! Скаржаться на нові податки, але вірять, що прикрість скоро минеться! Дивляться повз біженців, але нарікають, що всі нещастя від них! Повторюють щодня як охоронну молитву: війна-то-десь-далеко-а-тут-усе-спокійно.

Чоловік зі шляхетською поставою натхненно промовляв біля одного з наметів. Люди слухали виступ із захватом.

— І справді, навколо них сама ідилія і пастораль! Аж раптом на небокраї спалахнуть заграви, тиша вибухне оглушливою какафонією, і, ступаючи кроками-вирвами по розірваному дрантю ілюзій, війна наблизиться до руїн міської брами! Схопить кожного крижаними пазурами за підборіддя, вибалушить фасеткові очі — мозаїки вибухів, трупів, зґвалтувань, голоду, мародерств — і ніхто не зможе відвести погляду!

— Браво!

— Так і є!

Йому зааплодували, чоловік усміхнувся і вклонився. Пилип приєднався до оплесків, замислився, чи не читав схожих рядків у якомусь творі, але жодного не пригадав. Мабуть, це був оригінальний монолог.

Далі у черзі просторікував інший декламатор — огрядний, злостивий, постійно ковтав слова і бризкав слиною:

— А що нам, люде, до того, хто нагорі сидить — гетьман чи хан? Одна сатана! Нічого не зміниться! У поті чола гарували і гарувати будемо, потом зароблене на податки віддавали і платити продовжимо! Був тризуб, став орел... Яка кому різниця до тих малюнків? Чи той прапор когось годує? То все панські бздури, а у простого люду чуби тріщать. Нащо стільки життів загубили, га?

Промову слухали у зловісній тиші. Чоловік сприйняв її за мовчазне схвалення, від чого розпалився ще більше:

— Оно московити в своєму улусі більше сотні років живуть і горя не знають! А ми чим гірші? Навіщо воювати? Людей втрачати, кров проливати... Краще жити собі тихенько, як то...

Думку чоловік не закінчив, бо його почали бити з двох боків одразу. Невдаха затулив голову і кинувся навтьоки. Ніхто не переслідував: втрачати місце в черзі того не вартувало.

— Шукаєш кохання, любчику?

Вона заступила Пилипові дорогу за черговим наметом. Ніздрі забило дешевим парфумом і запахом кислого вина. Фігуру ховав довгий плащ, а тихий голос намагався вдавати солодку спокусу.

— Платня помірна...

— Геть.

Вона зникла, обдарувавши його зневажливим смішком. Примітивні, затерті слова про кохання вдарили неочікувано боляче, немовби срібним лезом у спину, відімкнули заборонену комірчину в серці, оголили тонке і заповітне. Майя!

Пилип заборонив собі згадувати про кохану, але вона ввижалася у чорних косах, доносилася у звуках дівочого сміху, марилася в далеких постатях. Жоден екзорцист не міг би вигнати її незримої присутності, і Пилип того не бажав: спомини про Майю були його скарбом. Єдине кохання життя... Хотілося встигнути промовити це в її прекрасні вічі, пояснити, чому так повівся з нею, чому розбив її серце і зник, як боягузливий покидьок...

Але бозна-де тепер її шукати.

Він блукав у полоні тіней минулого, вдивлявся у порожнечу самотності, втратив лік часу, коли раптом віддалений голос змусив його спинитися і прислухатися: чи не обманює слух?

— Київський замок був приречений від самого початку, бо спорудили його на поганому місці. У давнину на те місце двічі на рік приходили вовки з усіх навколішніх лісів і влаштовували шабаш...

На межі між возами і наметами горіла велика ватра, довкруж зібралося чимало люду. Олефір безцеремонно проштовхався, допомагаючи собі ліктями, аж поки не побачив оповідача.

— Сім ночей поспіль вовки вили безперервно, а домашня скотина трусилася від страху: пси скавуліли, корови ремигали, вівці бекали. Містяни не могли і очей стулити. Але шабаші терпіли, бо Кий, Щек, Хорив і Либідь при заснуванні міста дали вовкам право на щорічні збори, а порушника тих шабашів чекала страшна смерть.

— Не давали вовкам такого права! — обурився хтось.

— А ти там був? Стулися! — гарикнули у відповідь. — Продовжуйте, пане.

Кобзар сидів на колоді біля вогнища, прямий і зосереджений. Очі заплющені, в руках пляшка з водою.

— У часи Речі Посполитої один литовський князь вирішив збудувати на тому місці замок, бо дуже сподобалося воно йому. Відмовляли князя найповажніші кияни, але той не слухав: звелів у ніч шабашу влаштувати облаву і винищити всіх вовків. Так воно і сталося, після чого замок збудували, — вів далі кобзар, не розплющуючи очей. — Аж за кілька років вночі біля стін з'явилася величезна вовча зграя!

Якась дівчинка голосно зойкнула, від чого слухачі розсміялися. Кобзар і сам усміхнувся.

— Всі споглядали, як зграя біжить уздовж мурів, коло за колом, коло за колом. Вартові не стрималися, почали з переляку стріляти, кидати у звірів смолоскипами! А вовки навіть уваги не звернули, все бігли навколо замку химерним ланцюгом, а зникли лише зі світанком.

— А як той замок звався? — не вгавав невідомий скептик.

— Замок Стули-Пельку! — відповіли йому. — Ви не зважайте, пане кобзарю, розповідайте.

Той відпив із пляшки.

— Удень у замку спалахнула пожежа — і така могутня, що насилу загасили, — здавалося, що кобзареві очі під повіками не рухаються. — Вдруге вовче коло з'явилося перед тим, як замок спалив кримський хан... А останній раз зграя оббігла навколо фортеці перед тим, як козаки батька Хмеля спалили її дотла. Так і зник проклятий замок назавжди, але історія про нього живе й донині.

Кобзар замовк, і кілька секунд чулося лише потріскування ватри.

— Що за казка така дурна...

— Голова твоя дурна! Це насправді оповідь про Сірий Орден!

Слухачі засовалися, заворушилися, чим Пилип і скористався, аби пройти до вогнища.

— Кажуть, буцім у люципера нема сраки, у нього там друга морда. Коли покажеш йому сраку, то він тікає із заздрощів! Так само з харатерниками.

До розмови на дражливу тему срак і характерників приєдналося чимало охочих, а Пилип там часом підсів до кобзаря.

— Мав би дукач — віддав би, слово честі, — мовив сіроманець. — Вітання, Василю.

Кобзареве обличчя витягнулося у здивуванні.

— Матінко рідна! Пилипе, невже ти?

Василь широко посміхнувся, розвів руки і завмер. Олефір обережно обійняв старого знайомця. Скільки крові пролилося від їхньої останньої зустрічі!

— Оце так здибанка, — кобзар покрутив головою, прислухаючись довкола. — Ти тут один?

— Уся ватага! Ніби у старі добрі часи. Ми встали край табору, окремо від усіх. Приєднаєшся до сірого товариства?

— Ще й питаєш! Веди мене, друже.

Пилип оглянув заплющені очі кобзаря, мить вагався, чи варто питати, і таки наважився:

— Те, що писали торік у газетах — правда?

— На превеликий жаль — правда.

Василь сперся на костур, неквапом звівся. Обережно витягнув ліву руку перед собою, і Пилип поклав долоню собі на плече. Теревені навколо водночас стихли.

— Йдете, пане кобзарю? — стривожено спитали. — Куди це ви? А заспівати?

— Від тебе подалі, йолопе! Якби не перебивав своїми дурнуватими заувагами, то і заспівав би!

Кобзар прибрав руку з плеча характерника, скинув шапку, вклонився з обіцянкою повернутися, аби зіграти шановному панству кілька дум, і висловив щирі сподівання, що панство належно оцінить почуті оповідки. Панство віддячило хто скільки змогло, і Василь ловким рухом згріб усі монетки з шапки.

— Оцінили кепсько, — пробурмотів Матусевич, крокуючи за Пилипом. — Навіть таляра не збереться. Ох, лихі часи...

— Вмієш рахувати монети пальцями? — характерник помахував позиченим костуром.

— Не просити ж незнайомців рахувати за мене, — відповів Василь. — Діло нехитре! Перебираєш по черзі, кожна монетка від задрипаного шеляга до поважного дукачика свою форму, вагу, буртик і рант має... Складаєш разом у голові та й готово. Я швидко призвичаївся! З банкнотами вже складніше. Та й чужі обличчя мацати я досі не навчився, невдобно якось...

Поки Василь оповідав про лиця та гроші, а також силувався пригадати, коли востаннє тримав дукача, Олефір привів його до сіроманського табору, де вже зачекалися.

— Варгане, трясця! Куди ти завіявся? — Катря почувалася виїзною, що дозволила йому піти самотою, от і накинулася першою.

— Ми вже подумали... — приєднався було Северин, аж тут роздивився гостя. — Овва!

Пилип випхав Василя перед собою.

— Дивіться, кого надибав.

Кобзар манірно вклонився:

— Доброго вечора, шановне сіропанство!

— Василь Матусевич, щоб мене грім побив, — Еней махнув здобутою десь пляшкою самогону. — За таку зустріч варто випити!

— Йди-но сюди, друже! — Ярема полишив ложку, якою помішував вечерю, і стиснув кобзаря в обіймах. — Така приємна несподіванка!

— Інструмент, — прошипів напівзадушений Василь. — Не пошкодь інструменту!

Востаннє гуртом вони збиралися на весіллі Северина і Катрі — в іншому житті, у мирній країні, біля живої Буди, під незрубаним дубом Мамая.

— Мама передає вітання! — Савка приєднався до загалу, жваво розмахуючи мотанкою.

Віра Забіла тоді була жива. І решта осавул також.

— Чи тут присутня мати шановного Савки? Перепрошую, пані, і вам вітання, — кобзар вклонився у бік Павича.

Гнат від реготу аж навпіл склався.

— Він кличе мамою ляльку, — пояснив розгубленому кобзареві Пилип.

Кобзар форкнув і собі приєднався до сміху. Савка не збагнув, чому всі регочуть, поводив здивованим поглядом, а потім теж захихотів.

— Чи малятко з вами? — спитав Василь. — Соромно зізнатись, але я тільки-но згадав, що на весіллі Катря була при надії — а я досі не знаю, хто народився!

Характерниця спохмурніла.

— Ні, Оля далеко... У безпеці.

— Дівчинка! Пречудово, — кобзар зааплодував. — Безпека дуже важлива у воєнний час. А на кого більше схожа Оля, на маму чи тата?

— На Северина, — сказала Катря.

— На Катрю, — сказав Северин.

Пилип дивився на дружні обличчя, осяяні усмішками вперше після ночі аркану, і відчував до кобзаря вдячність за цю випадкову зустріч. Нічне перетворення забулося... Потім вони згадають — таке не забувається — але вже без того жаху.

— Що сталося з твоїми очима? — спитав Чорнововк.

Пилип обмінявся з Катрею поглядом: ти не розповідала? Хіба все пригадаєш, відповіла Катря.

— Не чув? — здивувався кобзар. — Тогоріч навесні тільки про це у новинах і сурмили!

— Северин потрапив до полону. Багато новин пропустив, — пояснила Катря.

— Співчуваю, — Василь струснув плечима, ніби його пронизало холодом. — Сподіваюся, то були не білі хрести, і твої очі досі при тобі, Северине.

— Це хорти таке вчинили?!

— Божі воїни спрагло хотіли дізнатися, що мені відомо про вовкулак, нечестивих прислужників диявола, позаяк загальновідомо, що кобзар Матусевич — клятий запроданець і близький їхній товариш, який славить кривавих перевертнів у своїх кепських співанках, — Василеві слова сочилися отрутою. — Господи, та я розповідав усе, що завгодно, коли вони підступилися до лівого ока! Зізнався їм навіть у вбивстві Авеля! Та їм було начхати. Вони просто хотіли скалічити мене, а вся маячня про допит була лише ширмою. Не питай, як вони це зробили... Коли підступилися до правого, я був ладен на будь-що. Волав, ридав, молив, заклинав, благав навколішках, чоботи цілував — усе марно. Вони насолоджувалися моїми приниженнями, яких я собі не вибачив і навряд коли вибачу, а потім засліпили.

— Сучі виродки!

— Оскільки я був не останнім співцем у гетьманаті, то розголос покотився гучний. Газетярі писали про «злочини неконтрольованих фанатиків за державний кошт». Усі приставали на мій бік, але мені було байдуже. Я лежав і мріяв про те, що рипнуть двері, на порозі стане чорнокнижник, який повідає про можливість повернути зір, бо за таке я був ладен душу продати! Але чорнокнижник не приходив. Натомість усі мені співчували. Найбільші бовдури слали листи, яких я більше не міг прочитати. Співчуття, співчуття, співчуття! Наче те сране співчуття могло повернути зір, чорт забирай! Слова, які одразу забувають і живуть собі далі, бо в їхніх співчутливих життях нічого не змінилося...

Василь зітхнув.

— Загалом, вийшло так, що пан гетьман особисто вступився за вбогого сліпця, видав мені роль особистого радника з якихось там питань і призначив виплату, себто відкупну.

Ярема мовчки сплюнув у вогнище.

— Я боявся вічної темряви... Жити у страху до кінця життя, чи переступити його? Зрештою, не я перший, не я останній... Звикав довго. Вічно перечіплявся, губив речі, бився лобом, колінкував, врізався у стіни і людей... Чимало разів мене обкрадали, — Василь махнув рукою. — Ось так, друже мій, я поплатився за приязні стосунки з Сірим Орденом.

— Вибач, Василю. Я не знав, — мовив Северин.

— Рани зашрамувалися, — Матусевич підніс долоні до заплющених очей. — Кобзарі мусять бути незрячими, еге ж? Хорти повторювали цю фразу, коли... Ви зрозуміли.

— Пам'ятаєш тих мерзотників?

— Пам'ятаю, — відповів кобзар. — Імена. Обличчя. Особливо обличчя. Зовнішність ката напрочуд добре врізається у пам'ять, коли стає останнім побаченим образом.

— Ми помстимося їм, Василю. Обіцяю.

— Нема кому мститися, Северине. Обох призвали до війська, обоє полягли під Полтавою. Кінець.

— Шкода, — сказав Гнат. — Занадто легка смерть для таких виродків.

— Та я досі живий! І чую запах каші з салом, — Василь з ентузіазмом потер руки. — Може, нагодуєте нещасного сліпця?

Усі, крім Савки, сіли до вечері — Павич заснув, утомлений безсонною ніччю напередодні. Гнат запропонував товариству самогону, проте всі відмовилися, чому Бойко тішився, адже прифронтовий попит перетворив будь-яку випивку на нелегку здобич.

— Я вважав вас утікачами, — Василь мав талант їсти і провадити розмову водночас. — Якщо вже відверто, то я вважав вас мерцями. Хоча плекав примарну надію, що ви зуміли дати драла!

— Ми і були втікачами, — відповіла Катря. — Всі, крім Яреми — він пішов воювати.

— Про страхітливого Циклопа всі чули, — кивнув Василь.

— Тобі, Малюче, пощастило на одне око більше!

— Краще би мені пощастило на одного родича, — відповів Яровий.

— Завдяки твоєму старшому братові хорти зібрали щедрий урожай очних яблук, — розвеселився Гнат, ковтаючи самогон просто з пляшки. — Як думаєш, скільки він протягне перед тим, як стати на коліно і сьорбнути чорного молока? Яків Мудрий, перший правитель улусу Гетьманщини!

— Заткайся, Енею, — відрізав Ярема. — Ти починаєш дратувати.

— Лише зараз? А мені здалося, що почав іще у Запоріжжі! Малюк підвів на побратима похмурий погляд єдиного ока.

— Мене ти дратуєш від першого дня знайомства, — випередила шляхтича Катря. — Я тобі цю пляшку самогону в горлянку запхаю, якщо рота не замажеш!

Пилип шкодував Гната: після прощання з родиною той свідомо став до саморуйнування, робив це завзято, і жодні розмови не могли спинити його, немов Еней насолоджувався своїм падінням.

— Щезник зібрав нас із божевільною метою, — сказав Олефір, аби змінити тему розмови.

— Невже Темуджина вбити хочете? — буденно поцікавився Василь.

Вони навіть жувати перестали.

— А ти звідки дізнався? — спитав Северин.

— Тицьнув пальцем у небо, — Василь перевірив ложкою, чи не лишилося каші в його казанку. — Я часто плескаю язиком навмання, і третина припущень, бодай божевільних, завжди влучають у ціль. От як зараз.

— Сліпий стрілець, — Гнат відсалютував кобзареві пляшкою. — От кого не вистачає нашому макоцвітному загону!

— Замах на Темуджина... Хто, як не ви, вовчі лицарі? — Василь усміхнувся. — Мені подобається цей задум! Я допоможу.

Матусевич, напевно, заповзявся їх дивувати.

— Готовий закластися, що ви зараз щелепи по землі збираєте, — реготнув кобзар самовдоволено.

— Відколи ти став убивцею, Василю? — Ярема витріщився на старого знайомця, ніби вперше його побачив.

— Я всього лише шпигун, — Василь відставив порожню миску. — Дякую за вечерю.

— Відколи ти став шпигуном?

— Відколи почалася війна, — кобзар заходився розпускати ремінці, що кріпили чохол із бандурою до спини. — Приперся до гетьмана на потішних правах особистого радника і запропонував свої послуги, адже мандрівний сліпий музика — чудовий шпигун, який не викликає підозр. Яків хотів якнайшвидше мене спекатися, тому погодився. Відтоді я служу перемозі батьківщини!

Вкотре за цей вечір жоден із сіроманців не знаходився зі словами.

— Подробиць розкривати не можу, але зі мною сновигав іще юнак-поводир, разом ми зібрали чимало цінних відомостей про смарагдових вилупків, — Василь дістав інструмент із чохла. — Здивовані, шановні? Вважали, ніби я тільки віршомазати здатен?

— І співати, — докинув Гнат.

— Ординці вважають так само. Сліпого музику не чіпають, хіба інколи машуть руками перед носом. Вони скалічених бояться, бо не хочуть себе зурочити та підхопити каліцтво, — Матусевич обережно пробіг пальцями по струнах і скривився на почуте. — Я знаю кількох потрібних людей у Києві. Вони допоможуть із будь-яким божевільним задумом, що несе бодай мізерний шанс убити безсмертного покидька.

Він заходився підкручувати струни.

— Київ? Ти кажеш про обложену столицю чи якийсь інший Київ?

— Потрапити туди можна, якщо знати дорогу. Я проведу вас крізь ту діряву облогу так, що жоден ординець не помітить.

— Очманіти! — висловила Катря спільну думку. — А як вони поставляться до того, що ми — недобитки Сірого Ордену?

— Та хоч розпусні чорниці! Всім плювати, — водночас Василь правив звучання струн. — Ох, друзі, у такі вечори починаєш вірити в існування долі! Недарма вона познайомила нас, а тепер звела сьогодні! Попереду чекають геройські діяння, про які наші нащадки складуть думи.

— Починаються кобзарські співи, — Гнат кинув спорожнілу пляшку за спину.

— Які вам доведеться слухати, бо відмовитися від моєї допомоги неможливо.

Пилип, який давно покинув гру на варгані, полишив спроби вловити різницю між звуками до і після кобзаревого втручання, і поцікавився натомість:

— Чому неможливо?

— Бо ви тепер знаєте про мою агентурну роботу, а це неприпустимо для таємного шпика.

Найбалакучіший шпигун, якого я бачив, подумав Олефір.

— Слабка аргументація, але ми радо приймемо твою допомогу, — відповів Северин.

— От і чудово, — сказав Василь чи то у відповідь Чорнововку, чи то налаштованим струнам.

— Коли шпигуєш для пана гетьмана, то й платню мусиш отримувати відповідну, — зауважив Пилип. — Навіщо розважати людей за жменьку шелягів?

— Бо то моє покликання, — стенув плечима кобзар. — Оповідати казки, співати пісні, звеселяти і заспокоювати народ у найтемніший час життя — така моя стежка. Заради цього я йшов у кобзарі!

— Тоді заспівай нам, друже. Давно ми не чули сіроманської думи...

Василь тільки цього і чекав. Кашлянув, пробіг пальцями по струнах, помовчав у кількасекундному зосередженні. Разом із піснею ожили давні спогади: перший візит до Києва, новенькі золоті клямри на чересах, веселий Савка змушує тринькати гроші на всілякі дорогі абищиці, навколо громаддя каменю й скла, безперервна метушня і гамір... Великі міста ніколи не подобалися Пилипу, але той візит він згадував із ніжною радістю.

Не бачити раю, не мати спокути,

Поляжу навіки, до нені прикутий.

Зійду в небо синє дубком чорнолистим,

Вберусь восени у червоне намисто.

Високий чистий голос, що майже не змінився від їхньої першої зустрічі. Сумна, тужлива мелодія, зіткана невідомим митцем. «Дума сіроманця». Скільки місяців її ніде не співали? Після вироку Сірому Ордену будь-які пісні про характерників були заборонені.

Стоятиму сам на великому лузі

Спекотного дня навідають друзі.

Ляжуть у тінях густих спочивати

Шляхетні та вільні мої сірі браття.

Наступного дня продовжили шлях до столиці. Василь їхав разом із Катрею, безперервно сипав жартами, Іскра посміювалася, Северин удавав, наче ревнує, і навіть похмільний Гнат не псував настрою піднесенішого, ніж зазвичай. Тривога, що наближалася зі столичними мурами, розтала після неочікуваної зустрічі з кобзарем.

Посеред великого перехрестя стирчала нещодавно врита паля. Від землі до самого вершечку на неї нанизали людські черепи, переважно дорослі, але були кілька маленьких. Ярема вилаявся, спішився, повалив палю і заходився обережно знімати людські рештки. Пилип кілька секунд роздумував, чи не варто нагадувати про дорогоцінність часу, але натомість прийшов на допомогу.

— Знак орди, — чи то спитав, чи то оголосив Северин.

— Знак Орди, — глухо підтвердив Яровий. — Відрізають голови, виварюють, пробивають кістки і майструють такі стовпи. Позначають межу: мовляв, тут земля смарагдова.

За винятком Василя, всі копали невелику могилу обабіч дороги.

Від вигляду пробитих черепів у Пилипові клекотіла глуха лють до ворога. Як вони посміли? Хто дав їм право прийти на чужу землю і спустошувати її? Хто дозволив мордувати і вбивати мирних людей, які просто собі жили, працювали, раділи й мріяли?

Ненависть оповивала його жагою крові. Відчувши, що вовк бере гору, Пилип заплющив очі, силою волі вигнав усі думки, сповільнив дихання...

Допомогло.

— Звідкіля тут взялися ординці? — спитав Чорнововк.

— З початком весни поновили набіги, — пояснив Матусевич. — Невеликим кінними загонами просуваються вглиб наших земель. Ріжуть, палять, ґвалтують і зникають. Залякують.

Черепи невідомих поховали. Ярема зламав палю і перетворив її на сякий-такий хрест, що поставили над могилою.

— Якщо вполювати цей загін, то у їхньому вбранні можна проникнути до Темуджинового табору, — міркував уголос Северин. — Або... Погляньте! Курява на овиді! Може, то вони?

Але назустріч сунула довга тягуча валка. Йшли пішки, їхали на возах і бричках, правили верхи, заможні й бідні, юні та старі, з однаково згорбленими спинами, важкою ходою, лантухами, валізами, порожніми обличчями.

— Що сталося? — спитав Ярема у першого подорожнього, який зрівнявся з ними.

— Втрачено, все втрачено, — той хитав головою, ніби не почув запитання. — Лихо нам, лихо...

— Кажіть!

— Все втрачено, — чоловік рушив далі.

— Скажіть, де найближчий табір? — спитала у Северина жінка з почервонілими від сліз очима, яка йшла слідом. — Той, що для втікачів?

— Далі по дорозі, не проминете. Що сталося?

— Київ здався! — скрикнула жінка, а її супутниці заридали. — Київ тепер під Ордою...

Ошелешені новиною характерники спостерігали людську ріку. Ніколи до того, навіть на Острівній війні, Пилип не свідчив так багато людського горя. Порипували колеса на незмазаних вісях, погойдувалися наспіх зібрані клумаки, дзеленькали дзвіночки на випнутих від напруги волових шиях. Корови голосно мукали, жалілися на недоєні вим'я. Діти мовчки крокували за батьками, налякані плачем дорослих. Збайдужілі, зневірені погляди ковзали по сіроманцях і поверталися до землі. Дотиком війни позбавлені домівок, сенсів і усталених ролей, вигнанці безмовними рядами простували до невідомості: човгали драговиною безнадії, зоглядалися на зламані долі, несли у згорблених тілах згаслі серця — і не було тій скорботній ході кінця-краю.

Северин скинув заціпеніння першим.

— Чого завмерли? — гарикнув Чорнововк, обернувшись до попутників. — Чи вам не байдуже, де вбити того клятого Темуджина?

Загін рушив назустріч невідомості.

***

Київ лежав пораненим велетом: мовчазним, заціпенілим, сповитим кривавими стрічками. Споглядав безвольно смарагдові прапори, що проголошували закони нових володарів, які, зокрема, забороняли виходити з осель після заходу сонця, а кожного порушника карали стратою на місці. Порушників було небагато — столиця знелюдніла задовго до того, як над її стінами звилися штандарти Орди.

Історія банальна, яких траплялося безліч разів у всі часи: шляхтич із міської ради вирішив, що голодувати в облозі йому набридло, перспектива животіти під обстрілами бозна-скільки місяців не імпонує, натомість титул нового намісника Києва здається ласим. Нащо марнувати дні дорогоцінного життя в очікуванні смерті, коли можна зібрати однодумців і здатися на милість противника, чиї сили значно могутніші? Лишалося тільки домовитися про умови здачі й усунути міського голову, що стояв на заваді плану, після чого однієї червневої ночі столичні брами розчахнулися, над палацом гетьмана злетів зелений прапор із двоголовим орлом, і кияни прокинулися не від звичних ударів гарматних ядер, але від маршу ворожої армії по столичній бруківці. Чимало оборонців не виконали наказу скласти зброю і чинили запеклий опір, але до вечора Київ належав новим господарям.

Запівніч. Порожніми вулицями, оминаючи плями світла вцілілих ліхтарів, трюхикало двійко великих собак: вагітна сука, ось-ось готова розродитися, і здоровецька чорна бестія, що тримала в пащеці гілляку. Патрульні, які тільки шукали нагоди відкрити вогонь по живих мішенях, лише ковзали по них очима — Безсмертний Темуджин вів свій рід од вовка, тому його молодші брати, пси, шанувалися серед смарагдового воїнства. На котів набоїв не жаліли, але тих бігало небагато: на третій місяць облоги, попри контрабандні цівочки продовольчих поставок, містяни не гребували будь-яким м'ясом. Знуджені патрулюванням ординці вривалися до першої-ліпшої хатини, в якій помічали натяки на людську присутність. Оскільки за наказом кагана вбивати киян заборонялося, вояки вигадували собі інших розваг, до яких командування Орди ставилося поблажливо: занадто довго тривала облога нікчемного міста, тому кожен син Тенґрі, що нидів у бруді під мурами, заслужив на розраду і відпочинок.

Нещасні, які не втекли, заздрили біженцям, ненавиділи загарбників і проклинали зрадників, яким від прокльонів було ні холодно, ні жарко, оскільки вони готувалися керувати під смарагдовим ярликом. Жодних сумнівів: Орда піде далі, Яків Яровий прийме останній бій, навала розіб'є військо Січове, і землі українських полків остаточно покраять на улуси — нові намистини на смарагдових разках.

Однак ця ніч усе спинить, думав Северин. Він звик до війни там, на півночі, але досі не міг призвичаїтися до її присутності на рідній землі; смерть Темуджина стала його головною метою, кожна новина про успіхи смарагдової армії різала по живому; споглядання мертвих вулиць, що належали велелюдному галасливому місту, наповнювало характерника рішучістю виконати божевільний задум попри будь-які перешкоди. Можливо, саме заради цієї ночі він прийшов у цей світ, прийняв ніж у серце, отримав прокляття, втратив душу і пройшов пекло війни, гонінь та полону.

Темуджинове шатро встановили на постаменті, звідки скинули пам'ятник Богдану Хмельницькому; всі вулиці, що вели до площі, перекрили кількома кордонами; мешканців найближчих будинків вигнали, натомість заселили туди ординських офіцерів; на дахах чатували стрілецькі загони. Дорога сюди була закрита будь-кому, крім обраних вояків Смарагдового війська, і ніхто не міг би пройти крізь ті кордони.

Ніхто у людському тілі.

Василь привів загін до Лютіжа, до садиби край села, що ховалася за високим частоколом біля Дніпра, де, за словами кобзаря, мешкав надійний чоловік, який допоможе безпечно дістатися міста з огляду на нову ситуацію. Мовчазний господар, гостроносий пасічник-самітник Дмитро, який дивом порався по такому великому господарству одинаком, зустрів подорожніх непривітно. Здавалося, що він позбавлений будь-яких людських емоцій.

— Можу дати човен, — сказав він, вислухавши запит. — Румаків лишіть тут.

— А водою безпечно? — Василь потер чоло. — Ординці луплять по човнах із усіх гармат.

— То було під час облоги, — відповів Дмитро. — Нині смарагдовим плювати. Може, з рушниці хтось стрельне заради розваги. Тому раджу водою, а про колишні лазівки забудь: зрадники виказали кожну.

— Полишити коней? — вигукнув Гнат. — Він же їх продасть одразу! Чи монголам подарує, аби його не чіпали!

Бджоляр зміряв його риб'ячим поглядом.

— Тобі шаблі за спиною для краси чи ковбасу різати?

— Довгі язики вкорочувати.

— Тоді ти тут лишишся, — заявив господар. — Наглядатимеш за кіньми, допомагатимеш по господарству, а якщо припрутяться монголи, їхні посіпаки чи інші бандити, — даси збройну відсіч.

— Хіба у тебе бджоли не жалять до смерті будь-якого зайду?

— Василь чув багато оповідок про нещасних, які намагалися без запрошення завітати до пасіки Дмитра.

— Від ординців бджоли не вбережуть, — пасічникове обличчя не здригнулося. — Тому мені потрібен оборонець. Така моя умова.

Він тицьнув пальцем у бік Енея.

— Ще чого, — пхекнув Бойко. — Я сюди пхався не вулики охороняти!

— Мається харч і медовуха.

— Лишаюся! — характерник завзято потер долоні. — А дівки тут у тебе є?

— Тільки бджоли.

— Вибачайте, браття, — Гнат із удаваною прикрістю зітхнув. — Пишіть історію без мене. Розкажете, як усе минулося, а я тут бджіл захищатиму.

Катря обдарувала брата презирливим поглядом, Ярема стенув плечима, а Северин подумав, що коли вони вже мають когось залишити — то нехай це буде Еней. Він збайдужів до всього, крім випивки. Чорнововк відчував до побратима суміш зневаги і жалю, і йому це не подобалося.

Настрій Шарканя у передчутті розлуки зіпсувався: він боднув Катрю головою, подарував Северинові докірливий погляд і замалим не гризнув руку, яка намагалася вхопити за вуздечку.

— Який гоноровий, — прокоментував Дмитро без тіні емоції.

З приземкуватого рибацького сараю пасічник витяг човна, що бачив кращі часи, і додав пару міцних ясеневих опачин.

— Потопити вас надумав, — заявив Гнат. — Ця шкаралупа миттю на дно піде!

— Смолив нещодавно. Витримає десяток людей, — відповів господар. — Не подобається — бокуйте в гузно.

Василь запевнив, що їм усе подобається.

— Може, почастуєш нас обідом?

— Ні.

Вони покидали торби до човна, без довгих прощань лишили Гната з гостинним господарем і рушили до Києва водою. Веслували парами, вичерпували воду: в одному місці човен протікав, і характерники пом'янули бджоляра злим тихим словом. За цим винятком пливли без розмов, лише Матусевич оповідав, куди спрямувати човна і які орієнтири видивлятися.

Дніпро ніс тихою, спокійною течією. Ліси на лівому березі зникли: натомість усе поросло ворожими таборами, наче величезний людський мурашник. Колись Орда була невпинною кінною сараною, але нині перетворилася на новітню армію, що складалася з могутньої кавалерії, величезних піхотних корпусів і потужної артилерії — не мали хіба повітряної фльоти. Солдати смарагдових улусів, що охоплювали майже всю Азію, компенсували нестачу військової муштри чисельністю і спрагою завоювання.

Северин уперше побачив ворога, про якого лише чув: при далекому березі, під косими променями вечірнього сонця, купалися чоловіки, і вітер приносив їхній далекий галас. Характерник вдивлявся в ті невеличкі фігурки, відчуваючи палку ненависть. А коли змусив себе перевести погляд на київський берег, то бастіони міської фортеці відповіли йому порожніми бійницями. Численні гармати, що мали поливати безтурботних купальників ядрами, мовчали. Северин вдивлявся у знайомі схили, і з болем рахував кожен смарагдовий прапор. Бачив понівечені артилерійським вогнем захисні мури, зруйновані річковий, порт цепелінів — повалені башти нагадували зламані ікла — спостерігав безлюдні вулиці і знищені кам'яниці... Все завмерло німою руїною.

Зустріли кілька рибалок: ті проводжали загін поглядами спідлоба. Завдяки досвіченому керманичу Василеві човен прибув на потрібне місце до сутінків, пристав до невеликого причалу, і Северин подумав, що колись тут бував. Звуки людської домівки поступилися місцем тиші; плоди фруктових дерев клювали птахи; стежки поволі заростали. Кілька хат обернулися чорними кістяками згарищ, решта витріщалися на прибульців мертвою темінню віконечок.

Коли вони дісталися названої Василем хатини, Северин згадав.

— Тут народилася Оля! — Катря випередила його. — У цій самій хаті!

Вона всміхалася так щасливо, ніби вгледіла доньку біля дверей.

— Дивовижний збіг, — сказав кобзар. — І гарний знак! Добре, що хата вцілила, бо я переживав. Ключ шукайте у третьому глечику під вікном... Тутешня господиня мала чоловіка-сіроманця, але я не знав, що вона була повитухою!

— А де стара зараз? — спитав Северин.

— Невідомо, — Матусевич постукав костуром по землі. — Звідси всі виїхали. Я можу провести до інших помешкань, але там наша поява приверне забагато уваги, а через столичну моду на зраду це може мати згубні наслідки...

У хаті було порожньо. Запахи виказували давню відсутність людини. Характерницький дуб, який ріс на подвір'ї, зник.

... Перший кордон. Двійко безпритульних псів добігли до стінки з кількох набитих землею мішків і проминули її під байдужими поглядами чатових...

Часу не марнували: при світлі дня Пилип і Катря у вовчих подобах скидалися на собак, тому зранку рушили досліджувати Темуджинів табір та його околиці. Вдавали, ніби мітять територію, лежали в затінку, випрошували їжу — а насправді пильнували, чи не покинув верховий каган сталевої мушлі, спостерігали зміни вартових Сонгосон, виглядали маршрути і місцини, звідки до шатра буде найлегше підібратися.

— Там цілий ритуал, — доповідала Катря ввечері. — Новоприбулі шикуються, усі десять рядів роблять крок уперед, потім утворюють коридор, і нова зміна біжить підпирати спинами стінки шатра. Коридор миттю зникає, після чого перша лінія марширує відпочивати до наметів. Варта триває десять годин. Кожна шерега щогодини робить крок, допоки не стає першою лінією, після чого покидає чати.

— Темуджин напевно до біса міцно спить, коли йому не заважає така щогодинна метушня, — реготнув Василь.

— З такою охороною можна і поспати.

Гнат обов'язково спитав би, як вони серуть, коли на варті, подумав Северин, і зловив себе на відчутті, що Енея бракує.

Вони склали чорновий план замаху, після чого розвідку повторили на другий, а потім і на третій день. Ординці на площі призвичаїлися до двійка вовкуватих псів, охоче підгодовували їх і навіть вигадали імена.

Ярема після розрахунків описав Василеві, що йому необхідно, і опісля кобзар зник, заборонивши супроводжувати себе. За кілька годин, постукуючи костуром, повернувся з невеликим згортком, схованим у чохол поруч із бандурою, віддав згортка Яровому і пропав знову. Так повторилося кілька разів, поки шляхтич не склав пакунки докупи, цокнув язиком і проголосив:

— Цицьки святої Агати!

Пакунки зберігалися в кімнатці, яку Ярема ретельно зачиняв на ключ, що носив при собі.

— Від такого блюзнірства, пане Яровий, у поважного галичанина язик має всохнути незалежно від конфесії.

— Не читатиму лекцій про детонацію, фугасність, бризантність та інші вибухові науки, але скажу одне: це буде до біса яскравий феєрверк. Гарна робота, Василю.

Матусевич задоволено всміхнувся.

— То все подаруночки від тих, хто не здався.

— Але ми завдячуємо ними тобі, — сказав Северин.

Чи доля таки існує, коли надіслала зустріч із кобзарем, який попри вирвані очі став їм за поводиря?

Вперше за багато днів Чорнововк не мусив кудись їхати, і вільний час проводив на самоті у роздумах — у вербовій тіні біля води, на здичавілому городі, де самовільно пророщена городина змагалася за землю з бур'янами, або на ліжку в кімнаті, де він уперше побачив дружину після народження Олі.

Катря схотіла ночувати саме тут.

— Важко було народжувати? — спитав Северин.

— Не пригадую, — Катря хитнула головою. — Було довго... Боляче... Але біль майже забувся.

В її споминах чаїлася туга за донькою.

— Мені поклали її на груди... Таку химерну, геть не схожу на рожеве товстощоке немовля! Мабуть, я була так само далеко від прекрасного образу молодої мами. Коли тужишся, то перед дитиною народжуєш купу лайна, ти знав?

— Тепер знаю.

— Вона заходилася криком, я прошепотіла якусь безглузду дурничку — і вона замовкла. Розплющила оченята-щілинки, глянула на мене...

Вона всміхнулася.

— Коли виросте, розповімо їй, як тато з мамою вбивали Безсмертного Темуджина. Уявляєш, як вона пишатиметься?

Що ближчим ставав замах, то більше Северин переймався.

Гризли сумніви. Ніби знову повернувся до хлопчачого віку, коли боявся розчарувати батька — тепер він боявся розчарувати дружину, підвести побратимів і залишити доньку без тата. Стрибок до Потойбіччя був небезпечним, але на цьому ризики не закінчувалися: колишню силу і військові навички він розгубив у Ґадриному полоні. Що, як Темуджинове шатро напхом напхане іншими Сонгосон? Що, як там нікого не буде? Що, як його рука схибить, а поранений втече? Характерник грався відблисками на срібному лезі, прокручував у голові безліч імовірних і неймовірних сценаріїв, і в кожному він зазнавав невдачі.

Перетравлював думки на самоті. Не зізнався навіть дружині. У цьому задумі, як і в будь-якому іншому, хтось мав безсумнівно йти першим.

Надвечір третього дня Пилип зібрав усіх у світлиці й оголосив план замаху. Складався він із кількох простих пунктів, кожен з яких ураховував будь-які можливі провали. Всі довго мовчали, допоки Катря не озвучила загальну думку:

— Твоя роль... Це самовбивство, Варгане.

— Мені не вперше.

На його жарт ніхто не засміявся.

— Роль Щезника також небезпечна, тому мусимо відвести увагу охоронців від шатра, — продовжив Пилип. — Сонгосон не мають срібної зброї, а з моєю швидкістю відновлення я зможу надовго відволікти їхню увагу.

— Ти забуваєш про вибух, — Ярема поправив очну перев'язь.

— Вибух потрібен, аби все місто довідалося, що...

— Я знаю, для чого потрібен вибух! Я власноруч підготував його, — палець Ярового накреслив на малі коло довкруж цятки, що позначала Темуджинове шатро. — Тому знаю найкраще, що біля нього шансів вижити немає!

Пилип кивнув.

— Саме тому піду я. Ви свідчили, що зі мною коїться при повні. Годі вдавати, ніби не розумієте, до чого все йде.

Ніхто не відповів. Лише Савка, який розважався вибірковим прибиранням у хаті, підійшов до Пилипа з обіймами.

— Більше не можна затягувати, — сказав Олефір. — Щодня все може змінитися, щодня Темуджин може рушити далі. Треба скористатися можливістю, допоки вона є!

Одна річ — вигадувати один із найзухваліших замахів у новітній історії, геть інша — усвідомлювати, що за кілька годин твій друг піде, аби ніколи не повернутися.

— Виходить, ми просто будемо сидіти тут і чекати?

— Кожен зробив внесок, Іскро. Далі все залежатиме від Щезника і невеликої дрібки вдачі.

Северин ковтнув холодний клубок у горлі.

... Другий кордон. Вартові вразилися розмірами чорного пса і погодилися, що зустріти такого вовка вночі — до гучної воїнської слави...

— З вибухівкою будь украй обережний, — напучував Ярема. — Не бий її, не лягай на неї, не губи її.

— Буду, — пообіцяв Пилип.

Яровий перевів погляд на Северина.

— Якщо раптом усередині будуть інші, то ріж того, хто з великим смарагдом на шиї.

Шляхтич, який спочатку не вірив у задум, тепер був одержимий ним, і навіть на прощання продовжував обдумувати всі можливі випадки.

— А якщо там усі матимуть великі смарагди на шиї? — спитав Чорнововк.

Ярема збентежено глипнув, а потім усміхнувся.

— Тоді вбий усіх. Veni, vidi, vici.

Савка наблизився до Северина, без жодного слова встав навшпиньки і поцілував його у чоло. Не встиг Чорнововк здивуватися, як відчув, що тілом розливається дивна сила — таку саму він відчув тієї ночі, коли билися з хортами біля будинку Чарнецьких... Савка знеможено похитнувся і впав прямо Малюкові на руки, який обережно переніс Павича на канапу.

— Не забувай про Олю, — промовила Катря.

Бліда. Стривожена. Вона ненавиділа сидіти в безпорадному очікуванні.

Не дай себе вбити, читалося в її словах.

... Третій кордон. Перегар і хропіння — вояки гарно відсвяткували якусь нагоду вином і горілкою...

Северин не забував про доньку ні на день. Досі не вірилося, що кмітлива дівчинка зі жвавими оченятами — його дитя, кров від його крові, плоть від його плоті. У маєтку Ярових він радів кожній хвилині разом, тішився, що доньці добре поруч із ним. Але її взаємини з Катрею були настільки глибокими, що Северин ловив себе на заздрості, коли дружина і донька розуміли одна одну зі слова, жесту чи виразу обличчя... Тільки час міг подарувати такий міцний зв'язок. Рік химерного полону минув для нього як поганий сон; Катря натомість прожила кожен день разом із Олею. Прожила з нею довше, ніж у шлюбі з Северином.

Якби вони мали шанс провести цей час разом — чи змінилися б їхні стосунки? Чи зблизилися б вони, чи, натомість, остаточно збагнули, що нічого не вийде? Годі. Марні запитання, ніби вода з гіркої криниці, несли лише невтомну спрагу і журбу.

Він спостерігав, як сполотніло Катрине обличчя, коли вона полишала доньку, а та не хотіла випускати її з обіймів; як плакала Оля, налякана прощанням; як Максим вислуховував настанови характерниці і слухняно повторював уголос; як похнюпився Шаркань під настроєм вершниці, яка озиралася за плече. Северин намагався розрадити дружину розмовами, але розлука так сильно вдарила по Катрі, що перші два вечори після виїзду з Чорткова вона плакала при ньому, а це було нечуваною рідкістю... Принаймні для тієї Катрі, яку Северин знав до полону. Нині вона змінилися — як і всі решта.

Еней перетворився на пияка-нечупару, байдужого до всього, Варган обернувся страхітливим песиголовцем, що стояв на грані смерті, а Малюк став Циклопом, який думав тільки про війну. Тільки Павич лишався таким само незрозумілим химерником. Попри зміни, всіх об'єднували події, які Северин пропустив, спогади, яких не мав тільки він — від того Чорнововк почувався чужинцем у колись знайомому світі. Мабуть, те саме переживав Максим після вигнання Володарем лісу.

Але спільний замах на Темуджина мав усе змінити. Стерти незриму відчутну межу, відновити згуртованість, повернути його до ватаги повноправним братом по зброї.

— Не забуду ні про неї, ні про тебе, — пообіцяв Северин.

За умови, що Ґадра не забере, подумав він, і прочитав ці самі слова у погляді дружини.

— Нехай Мамай допомагає, — побажала Катря вголос.

... Четвертий кордон. Тут побудували потужну барикаду, а вартових скупчилося більше, ніж на попередніх кордонах разом узятих. Пилип звернув у непримітний провулок, і далі, засміченими проміжками між будинків, вивів Северина до дірки в стіні, доволі великої, аби пролізти звірині чи дитині. Довелося втискатися крізь силу, бо розмірами Чорнововк перевершував верткого Олефіра.

Головна площа країни невпізнанно змінилася. Її акуратно оперізували численні військові намети, а в самому центрі, на відстані від усіх, на місці скинутого пам'ятника Хмельницькому, під смарагдовим прапором Орди виблискувало величезне металеве шатро, оточене десятьма колами однакових статуй. Лише уважний спостерігач міг помітити, що ті статуї розмірено дихали. Присадкуваті, широкоплечі, однакові у зелених одностроях, що проглядали з-під шкіряних обладунків старовинного фасону, що нагадували панцирі древніх монгольських вершників, але насправді ховали у собі пластини легкої криці, яка не могла спинити кулі, зате захищала від ударів холодної зброї, водночас не обмежуючи господаря в рухах. Голови облягали шоломи з високими плюмажами кінських хвостів, обличчя закривали металеві маски з однаковими гнівними личинами. Обіруч тримали довгі списи, на плечах мали гвинтівки, на поясах — криві шаблі.

Дві сотні воїнів чатували довкруж шатра без жодного руху, без жодного слова; ще чотири сотні відпочивали у наметах навколо. Сонгосон складали лишень нойони, себто знать Смарагдової Орди, і кожен воїн, який сподівався у майбутньому бути обраним до Хамгийн Сайн, мав пройти службу у рядах особистої гвардії кагана.

Табір спав. Патрульні зі смолоскипами ходили межи наметів. Вовки просочилися у тінь між двох наметів, завмерли. Один виплюнув паличку і перетворився на голого чоловіка, вкритого кров'ю та чорним хутром. Паличкою виявився замаскований ніж, яким чоловік охайно обвів випнутого живота другого вовка. Надрізані ремінці розійшлися, і огорнутий хутром згорток із великою обережністю ліг на долоні.

Другий вовк перекидався поволі, частинами, з явними зусиллями. Найбільше часу перетворювалася голова, яка довго не приймала людської форми. З ледь чутним стогоном Пилип завершив трансформацію і протер замурзане кров'ю чоло.

Повністю зосереджений на замаху, Чорнововк раптом усвідомив: це їхні останні хвилини разом. Останнє завдання. Остання розмова.

Остання.

Чому так сталося? Чому він не осягнув цього раніше? Страх провалу затьмарив йому світ.

— Звідси близько шістдесяти кроків, — прошепотів Пилип.

— Уперед, брате. Не сумнівайся у собі.

— Варгане, я...

Чому не знайшов часу подумати бодай над словами прощання? Слова, гідні цього моменту, слова, які не соромно буде згадати потім!

— Ти підтримав мене, і...

— Брате, для себе я все давно вирішив. Просто чекав слушної нагоди. Дякую, що подарував її мені.

— Я... Був радий нашій дружбі... І...

— Я сказав тобі все, що мав, а ти почув, — Пилип безпомильно витлумачив його сум'яття. — Не забудь про потойбічну отруту. Я справді відчув її у тобі.

— Не забуду.

— Я теж радий нашим перехресним стежкам, Щезнику, — він міцно потис його руку. — Це була гарна дружба.

Олефір завжди читав побратимів, наче розгорнуті книжки, але сам завжди лишався закритим фоліантом. Дозволяв зчитувати лише те, що хотів відкрити. Розсудливий, зібраний, безстрашний. Чимало незгод вони пережили разом, і Чорнововк завжди знав, що на Варгана можна покластися.

— Стрінемось по той бік, — прошепотів Северин.

— Нехай Мамай допомагає, — відповів Пилип.

Чорнововк поглянув на побратима, якого знав без малого десять років. Спробував запам'ятати його засмагле, втомлене обличчя. Від Пилипа Олефіра, якого він знав, лишилася тонка, наче пергамент, оболонка, під якою лютував божевільний звір, але Северин досі не бажав миритися з думкою, що їхня спільна історія завершиться тут і зараз.

— Уперед, брате.

Поріз. Тінь. Стрибок. Кров на повіки і без жодних сумнівів — уперед.

Темна долина прийняла його у мертвочінь. Він торкнувся розсохлої землі і стрімголов помчав, рахуючи кроки, згорток із динамітом у лівиці, ніж у правиці. У крові бриніла подарована Савкою сила, ноги топтали хрупкі сірі стебла: п'ятдесят, сорок, тридцять кроків... Криваві обриси шатра наближаються, щось дивне чекає всередині — пульсує, немовби серце, зблискує яскравими спалахами зеленого сяйва. Ніколи раніше Северин не бачив такого у Потойбіччі.

Двадцять кроків. Чи Ґадра вже дізналася, що він порушив кордони її володінь? Чи мчить сюди на крилах мороку, чи скине його до прірви, звідки не буде порятунку?

Десять кроків. Зелений вогник миготить у шатрі, наче маленький живий ліхтарик. Невже вдалося?

Він на місці. Власна тінь стає брамою до рідного світу. В очах мерехтить, тілом струменить піт, перемішується з невитертою кров'ю.

Вдалося! Ґадра, клята потойбічна курва, спіймала облизня.

Усередині шатра парко, тихо й темно. Тліють жовтогарячими крапками кілька ароматичних паличок, що намагаються розвіяти задушливий запах нагрітого металу. Стіни прикрашають гобелени, полотна, прапори, але Северин не марнує часу, аби роздивлятися довкола: ціль лежить прямо перед ним на м'яких килимах серед високих подушок у колі широких чанів із холодною водою. З-за важкої стіни глухо лунає ревисько, страшне й нелюдське, — саме вчасно, аби відволікти увагу від середини шатра.

Северин обережно кладе вибухівку на підлогу, перехоплює ножа, скрадається до чоловіка, роздивляючись його вовчими очима. Чингізхан, єдиний намісник Тенґрі, Творця Світів та Істинного Владики Безмежжя на Землі Піднебесній, безсмертний каган Смарагдової Орди, спить глибоким сном, прихропуючи. Вкритий шовковою ковдрою смарагд на грудях блимає бляклими спалахами. Що за каміння може сяяти водночас в обох світах? Недарма подейкували, ніби цей смарагд дарує чарівне довголіття. Зелені виблиски освічують обличчя лідера Орди: витягнуте, розслаблене, геть не старече. Северин дав би йому не більш ніж п'ятдесят років.

One і є легендарний Темуджин? Безсмертний, що прожив дві сотні років, тиран, що підкорив десятки країн, зруйнував сотні міст і знищив тисячі людей? Скидається на звичайнісінького чоловіка. Пилип мав рацію — їх просто обирають серед Хамгийн Сайн, коли приходить час.

У зеленому сяйві лице здається мертвотною маскою. Чи багато людей у світі бачили Темуджина так близько?

Чорнововк робив це безліч разів: завмерти, спинити дихання, швидко спланувати удар — ланцюг зі смарагдом не завадить — так гинули можновладці, вояки і вчені. Ніхто не вижив. Характерник якусь мить збирається на силі. Ліва рука лягає на рота, міцно запечатує крики всередині, лезо занурюється в шию до хрящів дихального горла, звільняється і негайно б'є у серце по саме руків'я.

Ось так просто історія змінює шлях. Скільки людей мріяли про цю загибель? За шатром несуться звуки бою, але Темуджин уже мертвий, і нікому...

Темуджин розплющує очі. Страшні, нелюдські, вицвілі очі істоти, яка прожила кілька життів — стерті бездушні дзеркала. Вони жахають, спустошують, заворожують, у них мерехтять відбитки епох на згарищах людських почуттів і пристрастей, скляна байдужість до світу змінюється веселим захватом від того, що якийсь нахаба насмілився позбавити його життя.

Це нагадує марево Ґадри. Северин відсмикує руки, кліпає очима, проте нічого не змінюється: з порізу на шиї не стікає ні краплини крові, а ніж стирчить всередині чужого серця, ніби недолуга прикраса. Груди великого хана здіймаються від нового подиху. Такого не може бути!

На темних губах розповзається посмішка, ніби Темуджин радий бачити свого асасина. Северин приголомшлений, і рефлекси не рятують, коли міцні долоні хапають його за шию. Характерник летить долі, наступної миті безсмертний — насправді безсмертний! — Темуджин схиляється над ним, обіруч стискає шию мертвою хваткою, його посмішка перетворилися на хижий вищир, із губ крапає слина. Зелений смарагд тривожно мерехтить перед очима. Северин відповідає ударом коліна проміж ніг, шия звільняється, Северин ковтає повітря і б'є ребром долоні по колючому борлаку. Ініціативу перехоплено: сіроманець стрибає за спину ошелешеного ворога, душить його власним ланцюгом. Темуджин хрипить, продовжує борюкатись, його сила не гамується. Северин закручує ланцюга, позолочені ланки врізаються в плоть, але Темуджин не здається, ще трохи — і він звільниться.

Звуків двобою не чутно через катавасію за межами шатра, але Северин думає про інше. Як здолати безсмертного супротивника? Що подіє? Чари крові? Але в цьому виродку жодної краплі крові! Підірвати вибухівку? Та де гарантії, що ця почвара, лялька, ґолем, чи хай ким там є це створіння, загине?

Ланцюг ріже долоні. Темуджин виштовхує з горлянки кволий хрип, шарпається вперед, наче оскаженілий бугай, і ланцюг не витримує, бризкає зламаними ланками. Смарагд летить у бік, котиться килимами, Темуджин зі стогоном кидається навздогін, але характерник хапає його за ноги — коли потвора так хоче дістатися до камінця, то не можна цього дозволити!

Тільки тепер Северин помічає, що його противник також позбавлений одягу. Темуджин розпачливо тягне руку до ножа в серці, завмирає, і його тіло корчить судомами від ніг до голови, хиже обличчя заходиться нечутним лементом, Темуд-жинова плоть стрімко темнішає, ніби від страшної хвороби, пори розширюються і твердішають, шкіра перетворюється на багряний пісок. Чорнововк інстинктивно відступає, аби мерзотна парша не перекинулася на нього, але нема чого боятися: перед характерником завмерла попільна статуя. З грудей стирчить руків'я ножа. Тільки-но Северин наважується поворухнутися, як постать кагана перетворюється на дрібку безформного пороху, що осідає долі. Северин ледь стримує чхання — часточки Темуджина забили йому дихання — і втамовує дрож, який змушує зуби цокотіти. Ще кілька секунд дивиться на розсипаний під ногами багряний пісок, обережно бере з підлоги ножа... Лезо чисте.

Що це в дідька було?!

Він розмислить над цим опісля. Головне, що він убив Темуджина! Безсмертного Темуджина, двохсотрічну легенду, видатного завойовника і грозу всього континенту! Мить по тому сумніви стирають його захват: може, це пастка? Майстерна омана зору, хитрий чародійський трюк? Хіба люди ходять із перерізаними горлянками чи розсипаються на багряний порох? Як дізнатися, що це справжній світ, а не ілюзія?

Северин у несвідомому пориві хапає з підлоги смарагд, величезний, багатогранний, сяйливий...

Людино!

Тільки не голос Звіра. Тільки не зараз!

Не кидай мене, прошу.

Звір такого не сказав би... Хто це?!

Я на твоєму боці. Заспокойся.

Смарагд блимає яскравіше... Невже це він? Камінь розмовляє з ним?

Тільки допоки ти тримаєш мене. Я відчуваю на тобі знайомі мітки. Ґадра та Ґаад! Я знав їх... Дуже давно.

Не знаю, як тобі це вдається, але не читай моїх думок.

Так значно швидше. Хіба ти не поспішаєш?

Залежить від того, чи я насправді вбив Темуджина.

Так. І тримаєш джерело його безсмертя в долоні.

Як дізнатися, що ти не обманюєш?

Ніяк. Забери мене з собою. Я все поясню, коли буде час.

Біс із тобою!

Смарагд замовкає, та Чорнововк уже не дивується: вбивство Темуджина, перетворення на пісочну статую, балакучі коштовності — все, як у казці.

Обережно він готує вибуховий заряд, солідний оберемок динамітних шашок, об'єднаних запалювальним ґнотом, що лягає прямо на купку багряного попелу. Северин розмотує ґнота на всю довжину, благословляє його ароматною паличкою, і маленький впертий вогник виповзає на шлях до великого вибуху.

Замість вибухівки в лівиці химерний смарагд. Поріз, який сочиться кров'ю, припадає до ледь помітної тіні. Стрибок!

Лише кількадесят кроків віддаляють його від втечі. М'язи рвучко скорочуються, ноги зриваються у відчайдушний забіг. Северин присягається собі, що це останній стрибок, обіцяє невідомим силам, що ніколи більше не поткнеться сюди...

Скалічений великий палець пронизало крижаним болем, під ногами закрутилося колесо однакових тіней. Подарована Савкою сила разом із запалом успішного замаху випарувалися, тіло огорнула байдужа млявість. Тверда земля обернулася холодним багновищем, схопила за ноги по самі кісточки. Северин безпорадно повалився на коліна. Ніж вивалився з руки і зник у чорному болоті.

Це вона.

У голосі чується жах і захват.

Її невидима присутність як непроглядна глибока розколина, звідки віє морозом. Северин із розпачем дивився на місце, куди не добіг всього кілька кроків.

— Двоє мізерних знайшли один одного, — проскрипіло на вухо. — Подібне тягнеться до подібного.

Світ затягнуло глухою пітьмою, яку пронизувало яскраве блимання смарагда, міцно стиснутого в кулаці.

Вибач, Олю, вибач, Катре. Я майже впорався.

— Лише моя поява зламала твій дух, жалюгідне створіння, — лунає голос у свідомості. — Ти втік із полону, проте насмілився повернутися до мого світу. Відвага чи тупоголовість?

Це те саме, подумав Северин. Розтулити рота він усе одно не міг.

— Той, кого ти стискаєш спітнілими пальцями, не розповів тобі, чому я ніколи не забираю життя у переступників?

Я спокутую провину тисячоліттями! Хіба я не заслужив...

— Мовчи.

Сяйво смарагда зникло. Все навколо поринуло у пітьму.

— Смерть — то занадто легко. Навіть якщо це смерть від страшних тортур. Переступник має жити у стражданнях. Жити довго у марних спробах спокути.

Отже, полон, подумав Северин. І цього разу його не порятують.

— Твій жах огидно смердить. Не бажаю чути цього смороду в моїх володіннях, — провадила Ґадра. — Ти боїшся нового полону, але цього не станеться. Натомість я заберу дарунок, якого ти негідний. Давно мала це зробити.

На мить він перестав існувати. Пітьма пірнула під шкіру, забилася в очі, заліпила легені, пронеслася внутрішностями і перетворила його єство на чорну порожнечу. Страшна пронизлива мить могла тривати еонами холодного небуття, але пітьма покинула його, вилетіла назовні, забираючи з собою із нутростей щось важливе.

— Ти не перший, хто поневолював моїх підданих кривавою печаткою, але ти станеш останнім, — проголосила Ґадра.

Перед очима тасується колода карт із вовчими черепами. Де він бачив її?

— Ти не заслужив цього дарунку, мізерний зайдо.

Кров у жилах ледве тепла. Холодно, холодно, холодно...

— Лишайся у власному світі. Здихай поволі.

Осяяння: вона забрала його здібність переходу між світами. І це все? Він не міг повірити власному щастю.

— Споглядай, як помирають твої близькі.

Перед очима напнулася червона нитка, різонула по зіницях, розірвалася з оглушливим дзенькотом. Він полетів у безодню, в яку падав після підписання кривавої угоди, відчув, як тіло знову підкоряється йому, заволав на повні груди від радості, страху і розпачу.

Крик захлинувся, коли він упав на бруківку — як завжди, на забиту ногу — перед Сонгосон, наїжаченими списами. Задні ряди підняли маски і цілилися з гвинтівок у сторону, де вирував бій, і раптова поява голого чоловіка нізвідки захопила їх зненацька.

Северин не барився. Обернувшись вовком без дотримання чарів, підхопив смарагд у пащеку і помчав геть. За спиною страшно ревів Пилип, чи той, хто був Пилипом, волали поранені, лунали команди, гахнуло кілька пострілів: він ніби повернувся на Острівну війну.

Чорною стрілою вовк пронісся табором, де ніхто не намагався його спинити, збагнув, що не знайде самотужки лазу, помчав до найближчого кордону і перестрибнув барикаду, коли площею розкотився неймовірної сили вибух.

Безсмертний Темуджин загинув, і тепер про це знали всі.

***

Шрами нили тягучим болем — завтра буде холодно. Проте нового дня він уже не побачить.

Пилип озирнув свою кімнатку. Його скромні пожитки лежали охайно впорядкованими. Тепер, коли наведено лад, можна перейти до головного.

Із суми на стіл перекочували цигарка й невелика фляжка, давно припасені на цей вечір, — скромна офіра за роки буття у тверезості. Гарячий дим роздер горлянку, легені відповіли кашлем, але Пилип вперто курив, вдихаючи важкий тютюновий дух. Він давно спланував цей символічний ритуал, і не збирався відступати ні на йоту.

Наступною була черга фляжки, що містила настоянку на травах. Опалила подерте димом горло, лавою пронеслася по нутрощах, вибухнула приємним теплом у шлунку. Він пив короткими рішучими ковтками, і коли фляжка спорожніла, стояв кілька хвилин, насолоджуючись міцною гіркотою на язиці, прислухаючись до приємної слабкості у зігрітому тілі.

Саме те, що треба.

Характерник сів за стіл. Відкрутив похідний каламар, умочив перо і взявся писати акуратними, рівними рядками, спиняючись, аби поновити чорнило. Цього листа він придумав давно, знав кожнісіньке слово напам'ять — лишалося тільки записати.

«Усе життя я шанував книги, тому й для останнього послання обрав слова на папері. Слова промовлені вголос можуть спотворитися чи забутися в емоційному моменті прощання, тож прошу вважати цей лист моєю сповіддю і останньою волею.

Хочеться вважати, ніби я приніс у світ більше добра, ніж лиха. Так думати приємно, проте перед обличчям смерті правди ніде діти: я — небезпечний виродок, якого мали вбити багато років тому. Я загубив стільки душ, що вистачило б на кілька смертних присудів. Але ми, сіроманці, завжди були понад законом. Між підлотами і чеснотами, еге ж?

Я мав доволі часу наодинці, аби добряче порозмислити. Над собою, над прокляттям, над історією Сірого Ордену. Над тим, як усе склалося. Вам, напевно, не сподобається, яких висновків я дійшов. Чи насправді ви готові почути останнє прохання брата Варгана? Коли так, перегорніть аркуш».

Пилип промокнув чорнило, для вірності дмухнув на рядки, після чого перегорнув послання і продовжив.

«Я вітаю знищення Сірого Ордену. Так, це було зроблено огидно, а винуватці мають отримати болісну смерть, і я щиро сподіваюся, що ви зможете помститися, але...

Не відновлюйте Орден, браття.

Рада Сімох осавул, курені, характерницькі дуби — все має перетворитися на історію. Я закликаю не виводити нові душі на вовчу стежку. Чуєте? Жодних нових імен на безкінечному сувої!

Подивіться на свої закривавлені руки. Годі зламаних доль! Ніч срібної клямри має померти разом із нами. Досить проклятих перевертнів — у цьому світі і так забагато кривди... Homo homini lupus est.

Не знаю, що у ваших душах. Обурення? Розгубленість? Радість? У будь-якому разі, дякую за прочитання. Я висловився і йду спокійно, навіть якщо ви зненавидите мене. Попереду важлива ніч, і незалежно від екзодусу я твердо вірю в нашу перемогу, а тому радо прийму смерть заради неї.

Кращої смерті годі шукати.

P.S. Нагляньте за Павичем.

P.P.S. Свого варгана дарую Енею, він собі давно хотів».

Підпис.

Він перечитав листа, але очікуваного задоволення не отримав. Із написаним завжди так: думки в голові здаються пишними і мальовничими, проте дозволь їм застигнути рядками на папері — зблякнуть умить.

Пилип лишив послання на столі під стареньким варганом, на якому бозна-скільки вже не грав. Він майже наважився написати листа до Майї і попросити друзів знайти її, але відмовився від цього задуму, оскільки не бажав тривожити її життя своєю тінню.

Він ретельно поголився, вимив і розчесав волосся. Невдовзі все зникне у перетворенні, але Пилип хотів мати гідний вигляд.

Ярема стиснув у обіймах, Катря поцілувала у щоку, Савка плакав. Він більше не побачить цих людей, не перекинеться з ними жодними словами, не поїде разом битими дорогами — від усвідомлення перехоплювало подих. Прощання було важчим, ніж уявлялося.

І тепер вовча стежка привела його сюди, до поночілої площі Богдана Хмельницького, а її кінець губиться біля Темуджинового шатра, серед пороху, сталі, тельбухів і крові.

Шурхотять піщинки у кістлявій клепсидрі. Був Пилип Олефір — і нема більше. Як та комашка, чия смерть нічого не змінює у плині великого світу...

Та принаймні кілька людей пам'ятатимуть. Добродушний і щирий Малюк, зажурений і запальний Еней, прекрасна і безстрашна Іскра, рідний і безпосередній Павич... Щезник, який не вмів прощатися. Нехай у нього все вийде! Тоді смерть покруча Варгана бодай щось змінить.

Пилип випростався, прислухався до піщинок у незримій клепсидрі і рушив до шатра. Треба прикувати до себе увагу Сонгосон, усіх тих іграшкових солдатиків, що так гарно вміють стовбичити навколо металевої труни. Час дізнатися, чого вони варті насправді.

— Темуджине! — проревів Пилип на всю площу. — Я прийшов по твою душу!

Луна покотилася між наметів. За кілька секунд його клюнуло кілька куль — стрільці на дахах працювали швидко й безпомильно. Сонгосон без жодної команди поклали списи на землю і скинули гвинтівки до бою. Тепер уся площа зосереджена на ньому.

— Смерть Чингізхану! — крикнув Пилип, не спинячи крок.

Їхні рушниці стріляють тихо, майже безгучно. Ще десяток куль лишає на ньому болючі синці, після чого перші шереги Сонгосон підхоплюють списи вістрям до нього і приймають бойові стійки.

— Смерть загарбникам!

Пробуджується, закипає, вирує пережитий за всі роки біль і смуток. Страждання й незгоди підіймаються липким мулом із забутого дна його душі, темною стрімниною несуться по тілу, деруться на волю невтомною жагою крові, клекочуть у горлі божевільним гарчанням.

— Смерть Орді!

Він так утомився стримувати і нести все у собі.

Ненависть опікає, розчиняє свідомість у багряному шалі, і цього разу він не супротивиться, а остаточно відпускає себе.

Голова легшає, тілом розбігається приємний лоскіт, простерті вперед руки проростають сірим хутром і довгими гострими пазурями, схожими на криві леза. Новий залп осипається на бруківку дохлими свинцевими мухами. Кривавий туман клубочиться, застеляє очі, час сповільнюється. Ніби глядач у першому ряді Пилип відкидається і спостерігає, як людововк у його тілі з приголомшливою швидкістю долає відстань до першого ряду Сонгосон, несеться прямо на вістря, робить запаморочливо високий стрибок, неможливий для людського тіла, приземляється на держаки двох сусідніх списів і б'є їхніх ошелешених власників пазурами по шиях. Ривок...

... Він пливе у воді глибокого лиману. Тіло здригає паніка, але Пилип знає, що дихати не можна, інакше наковтається і захлинеться; натомість молотить усіма кінцівками разом, силкується винести себе до поверхні. Вода піддається, світло ближчає. Нарешті йому вдається.

Повітря!

Він продовжує невпинно бити руками по воді, аби затриматися на плаву. У носі пече, в роті солоно. Поруч погойдується човен, у ньому регоче батько, замість обличчя — пляма сажі.

— Лайно не тоне!

Пилип ненавидить його. Батько обіцяв взяти з собою на рибалку, а натомість швиргонув за борт без жодного попередження.

— Тільки так і вчаться плавати, — весело промовляє батько.

— Рятуй, — коротко кричить Пилип і ковтає мерзотно-солону воду.

— Давай греби, — відповідають із човна.

Ноги втомлюються, Пилип іде під воду, і знову продовжує відчайдушну боротьбу за життя...

... Вони ніколи не бачили такої почвари, ніколи не тренувалися битися проти чогось подібного. Воно літає між ними сірою марою, вбиває одним рухом, косить криваве збіжжя, байдуже до поранень, сповнене люттю. Нажахані Сонгосон не відступають і не зважають на втрати, обступили істоту щільним півколом та ціною власних життів тіснять її подалі від Темуджинового шатра.

Ще дві кулі водночас б'ють по потилиці...

— ... Липо! Не відволікайся!

Хлопчик відірвав погляд від жовтого метелика, що безтурботно пурхав кімнатою.

— Знову ґав ловиш! Що це за літера?

Абетка нецікава, і він марнує найкращі години дня лишень із любові до мами.

— Це «у», — буркнув Пилип навмання.

— Неправильно.

Мама зітхнула, відкинулася на лаві і налила собі води. Пилип подумки лайнувся словами, які вчора почув від хлопців.

— Ти геть не хочеш учитися, Липо.

Раніше він охоче погоджувався з цим твердженням, але це засмучувало маму, і натомість Пилип спитав:

— А чому у мене немає бабусь і дідусів?

Ця хитрість інколи спрацьовувала, бо мама відволікалася на нову тему.

— Батьки твого тата померли — були дуже старенькі. А мої батьки... — мама ковтнула води і поглянула за вікно.

— Теж померли?

— Наскільки я знаю, вони живі, але не хочуть мене бачити.

Пилип нашорошив вуха. Це щось новеньке!

— Ти щось накоїла?

— Так, Липо, — всміхнулася вона сумною посмішкою. — Покохала не того чоловіка. Захотіла народити тебе... А вони були проти.

— Чому це, мамо? — обурився хлопець.

Що за дід із бабою, які не хочуть рідного онука?

— Вони вважали, ніби твій батько не пара мені, тому ми не можемо бути разом. А я вирішила інакше і втекла з ним. Твої дід і баба навіть не знають, де ми живемо, і що у них є онук Пилип.

З родичами йому не щастило. Ні сестер, ні братів, ні тітьонок, ні дядечків, ні бабусь, ні дідусів...

— Чому їм не сподобався тато?

— Бачиш, Липо, — мама взяла букваря і покрутила в руці. — Навіть найрозумніші люди часто судять інших за назвою. Наприклад, є слово: гебрей. Отже, подумає кожен, — жид, юда, лихвар, шинкар, здирник, пархатий! П'є кров хрещених малюків, обкрадає чесних людей. Бачиш, як воно... Одне слово, а таку велику тінь кидає.

— Чому люди судять за одним словом?

Коли Пилип чимось цікавився, то брався до цього ґрунтовно.

— Бо не потрібно задумуватися. Так усім легше жити.

— Наша родина — гебреї?

— Ти, Липо, гебрей, бо це успадковується по матері, — вона легенько торкнулася його носа.

— Але ми не здирники! — махнув руками Пилип. — Я не жадібний. І ти також!

— Тому й кажу, що не варто судити інших за палітуркою. Людей треба читати... Як книжки, — вона простягнула букваря. — Але у книжках так багато слів, що людям простіше судити за кольором обкладинки, або за назвою.

— Мамо, я читатиму, — Пилип вихопив букваря і пообіцяв: — Я навчуся!

— Ти прочитаєш багато різних книг, синку. Вони допомагають розуміти інших і самого себе... Якби я не читала, то життя моє склалося би геть інакше...

... Скількох Сонгосон він знищив? Скількох іще вдасться?

Численні рани вкривають з голови до ніг, кривавлять і болять. Зусиллям волі він відкидає біль і проштрикає когось відібраним списом. Ратище тріскає, противник падає. Він гатить іншого уламком, збиває маску, під нею кричить від жаху юнак, його щелепи зривають з нього обличчя. Це за пробиті черепи на кілку посеред дороги! Навколо крик і ґвалт, він не розуміє жодного слова. Він убиває: тільки цього і треба...

... Тікаючи від охопленої пожежею батьківської хати, Пилип міркував: може, баба і дідо мали рацію? Адже батько згубив маму! Проте вона зробила власний вибір — і була щаслива.

Він теж зробив вибір, що почався зі втечі і спалення домівки, а продовжився клямрами на чересі та вовчою стежкою — і теж був щасливий. Бодай нечасто, невеликими спалахами, але був!..

... Колотнеча триває кілька хвилин, які здаються годинами. Хутро просякло кров'ю, власною та чужою. Пазурі зламано, м'язи не слухаються. Він дійшов межі.

Яке життя він прожив? Хлопець із маленького приморського села, що став лицарем Сірого Ордену. Вчинив чимало зла, запобіг чималому злу. Мав друзів, мав кохану. Всі повороти на цій стежці він обрав сам. Ось і підсумок... Так дивно вмістити роки у кілька речень.

Від наметів мчать підкріплення, але вони спізнилися — рани вже не закриваються, життя витікає геть. Сонгосон помічають його слабкість, галасують, підбадьорюють себе, засипають ударами списів. Лишилося недовго.

Благають і тремтять лиш боягузи ниці...

Усе припиняє вибух. Ударом пекучого молота по тілу, яскравим спалахом по очах. Усе змовкло. Пахне смаленим. Мокра від крові бруківка. Перед очима розплескалося глибоке зоряне небо. Яке прекрасне видовище!

Злигоднів не цурайсь...

Пошматовані Сонгосон лежать довкола нього. Щезник зумів! Отже, все було недарма. Його життя, його смерть... Усе недарма.

А ви, браття, живіть! Живіть і згадуйте мене.

Твердий будь, наче з криці...

Пече всередині. Пече зовні. Клепсидра спорожніла.

З недолею...

Видих. Нема сил вдихнути.

З не...

З недолею змагайсь, як вся рідня моя. Страждай без скарг, борись і мовчки вмри, як я.

Я скучив, друже.

Нам лишилося кілька ударів серця.

Тоді покажи мені маму... І Майю.

Мама у вінку з квітучої ковили і ромашок йде берегом моря, низ спідниці білий від солі. Поруч неї, у такому самому вінку, крокує Майя. Жінки сміються, гуляють по мокрому піску, а тихі хвилі знічев'я злизують їхні сліди. На сліпучій воді гойдаються човники, пече літнє сонце, вітер зрошує обличчя солоними бризками.

Пилип щасливо усміхається. Мама і Майя помічають його, разом махають руками, кличуть до себе, він біжить до них. Десь удалечині зроджується пісня, тужлива й прекрасна. Голоснішає, шириться, охоплює все довкола, допоки решта звуків не зникає...

І приходить пітьма.