Пісня дібров

Розділ 5

Він почувався древнім дубом, який на позір видається могутнім, але насправді струхлявів до самої серцевини, дубом, що втратив коріння, і тепер ладен упасти від першого буревію.

Ти не можеш оживити мертвих, але можеш за них мститися. Хіба не цього вимагає твоє серце?

Моє серце мертве.

Так само ти вважав після Буди.

Тоді поруч була Катря.

Помста вимагає крові!

Помста добігає кінця.

Невже? Ось так просто ти ладен забути вбивство дружини і сотні загублених життів? Добити кількох жалюгідних лайдаків з усієї армії, що нищила Буду, - це ти звеш помстою, Северине?

Нашими цілями були очільники заколоту.

Хто виконував їхню волю, Северине? Нещасні раби, що крізь сльози мусили полювати на перевертнів заради власного порятунку?

Від божих воїнів не лишилося навіть стягу.

А всі ті, хто служить у лавах армії Січової? А всі ті, хто накивав п'ятами після наказу Кривденка? Вважаєш, ніби вони прозріли, покаялися і відхрестилися?

Мені байдуже.

Коли війна скінчиться, Таємна Варта шукатиме нагоди помститися за Юхима. Яків повісить на вас усіх собак за першої-ліпшоїоказії. Вгадай, що то будуть за собаки? Тільки на чолі стануть справжні вояки, а не йолопи штибу Отто, - загартовані війною вбивці, які не дозволять себе порізати, як ті курки.

Двічі в одну річку не ввійдеш. Нині характерники — герої і народні улюбленці.

Перед виборами гетьмана ви також були героями.

Наша помста завершиться на Рахмані.

Помста не буде завершена, поки землею ходять люди, які вбралися в чорні однострої з білими хрестами! Люди, які рубали дуби на могилах твоїх батьків. Люди, які вбили Захара і Соломію. Їхня кров досі на руках тих убивць... Кожного хорта треба знищити - усіх до останнього! Тоді помста завершиться направду.

Колишніх хортів сотні.

І вони радо прикінчать за першої нагоди тебе... Або твою доньку.

Стулися! Що тобі до моєї помсти?

Відповідай!

Мовчанка.

Розлючений Северин вирішив сховати смарагд до кишені, але каменя в руці не було. Він оглянув долоні, понишпорив саквами, аж згадав: він же позбувся його. Згодував Симеонові кілька днів тому... Чи кількадесят?

— Братику, з тобою все гаразд?

Яровий вивчав його єдиним оком.

— Може, спинимося? Ти ледь на кульбаці тримаєшся.

— Я б... перепочив...

Ярема оглядав підкови коней, Гнат начищав револьвери — другу пару близнючок, як він їх назвав, — Савка грався з мотанкою. Скільки часу вони в дорозі?

Мабуть, від самого світання. Отто помер перед світанком, це напевно. Але коли то сталося, сьогодні? Вчора? Ще раніше? Минуле ховалося у тінях.

Чорнововк пішов до джерельця, з якого напувалися коні. Наповнив флягу, омив руки, освіжив обличчя. У голові не проясніло.

Що сталося після знищення хортів? Чи ватага одразу рушила до Буди? Чи трапилося щось інше? Він напружено шукав якорів — спогадів, які могли стати дороговказами, аби відтворити перебіг подій, — та лише випадкові деталі згадувались яскравими спалахами.

Мертвий Шаркань під саваном голодних мух. Очниці рояться білими личинками. Він так і не поховав його.

Розстріляна хата. Порожня, спаплюжена, оточена привидами хортів. Варто було її спалити.

Катря...

На її ім'я озвалася порожнеча — ніби відлуння камінця, кинутого до сухого колодязя. Северин уп'явся нігтями в долоні. Чи можливо змиритися з такою втратою? Чи можливо пробачити собі смерть дружини?

Катрина загибель була на його совісті. Він дозволив їм розділитися, зневажив небезпекою, не прислухався до тривоги на серці — і шерега помилок привезла до неможливого.

До її смерті.

— Братику, чуєш мене?

Характерник стрепенувся.

Споночіло. Як це сталося? Куди подівся струмок? Коли день перестрибнув до сутінків?

Савка протягнув долоні до вогнища, Ярема смажить нанизані на патички гриби, Гнат бринькає на варгані.

Гриби... Чи давно почалася осінь?

— Який сьогодні день?

Еней припиняє грати. Дивиться на нього. Переводить погляд на полум'я.

— Поганий день, — він ховає варгана до чохла. — Без Іскри всі дні погані.

Ох, Катре...

Її тіло намагалися спалити, але не довели справу до кінця. Обгорілі рештки розчленували і закопали в лісі, щоби ніхто не знайшов. Справа непроста, але він радо допоможе знайти могилу, якщо сторони дійдуть взаємозгоди, розпатякував молодик, що назвався командором Русланом. У своїй нахабній самовпевненості він хотів коштом убитої купити собі життя.

Хвилину по тому Северинів ніж розпоров йому живота. Характерник незмигно дивився в очі, повні жаху, байдуже слухав хрипи, голіруч висмикував паруючі нутрощі назовні. Теплі кишки вислизали з долонь. Смерділо свіжим лайном.

Доки Руслан здихав болючою принизливою смертю, решта хортів, які чекали кінця перемовин біля незавершеного табору, впали з простреленими ногами. Озброєний револьвером Гнат підходив до кожного і частував замашним копняком по зубах.

— Наволоч. Виродки. Кривої хвойди викидні...

Якийсь вояка зопалу зумів підвестися, пройшов кілька кроків, оступився. Бойко загарчав, підхопив покинуту лопату — важку, дерев'яну, із залізним окуттям — і заходився лупити втікача по хребту, бив люто та завзято, допоки невдаха не міг поворушити ногами.

— За все заплатите, за все!

Ярема приніс пенька. Хорти багатоголосо благали пощади, молилися і мочилися.

Вбивали їх по черзі. Вкладали головою на плаху, потім один сіроманець сідав на спину полоненого і викручував йому руки, а другий примірявся, замахувався, тяв. Сокири хортів кувалися для дерев, не для екзекуцій — тим краще пасували для помсти. Еней навмисне цілив щоразу то нижче, то вище місця попереднього удару, поки голова на посіченій шиї розроджувалася нестямними воланнями.

Удар. Іще удар. Сокира і кат укриті бризками крові, сталь вгризається в напружену плоть, аж лунає тріск розрубаних хребців. Жертва досі при тямі, але перестає смикатися, тіло слухняно приймає нові удари, допоки лезо не січе останню смужку шкіри. Голова відкочується, з пошматованої шиї рясно порскає червінь, аж новий копняк у зуби відкидає її геть.

— Давай наступного.

Черговий бранець брикається, падає на закривавлену плаху, лається останніми словами, молить про милосердя. Характерники міняються місцями. Сокири не знають втоми, допоки не лишається жодного живого хорта.

Тільки Савка сидить осторонь, як завжди під час насильства, затуляє вуха долонями, заплющує очі і хитається сюди-туди з тихим туркотінням.

— Щезнику, ти знову води в рота набрав?

— Га?

— У сраці нога! Що їстимеш?

На нього вичікувально дивиться незнайома жінка. Стільницю прикрашають численні вм'ятини і плями. За вікнами сяє сонце. Коли настав новий день? Як вони перестрибнули з лісу до корчми?

— Байдуже, — Северин похитав головою. — Мені байдуже.

Треба звикати до цього. Він сподівався, що минеться, що це тимчасова слабкість від пригоди з Ґадрою, але після Катриної смерті...

Як жити далі?

Як виховувати доньку?

Він і гадки не мав, як бути батьком. Коли вони жили втрьох на тому самотньому хуторі, все виходило само собою: Северин надолужував згаяне, Катря була поруч... Чорнововк і не підозрював, наскільки глибоко прив'язався до неї. Що вже казати про дитину, для якої мама була всеньким усесвітом!

Чи зможе Оля пережити втрату? Чи зблизиться з ним так, як із Катрею? Вона навіть жодного слова йому не промовила.

Скільки годин мусила ховатися? Як їй вдалося вибратися непоміченою? Що довелося свідчити, що пережити під час втечі? А їй навіть двох років не стукнуло...

Захотілося пригорнути Олю, притиснути міцно до себе, поцілувати в маківку, забрати у неї всі жахливі спогади. Моя маленька! Якби він міг убити тих хортів іще стократ...

— Братику, що скажеш?

Присмерок. Дорога веде до сутінкового містечка. В обрисах будинків не світиться жодного ліхтаря, жодного віконця. Глевка тиша огортає покинуті подвір'я й провалені дахи.

— Заїдемо? Чи зробимо табір?

— Табір, — обрав Северин. — За межами міста.

— Біля дуба Мамая, — запропонував Гнат, і одразу виправився: — Себто, де він раніше стояв.

Пригірок здавався осиротілим без древнього дерева. Численні покоління вовчих лицарів отримували тут свої золоті клямри, кунтуші, прізвиська, а тепер тут лишилася гола пустка. Сіроманці спішилися і схилили голови над оскверненою могилою першого характерника.

Тут вони доєдналися до лав Сірого Ордену. Виголосили присягу. Танцювали аркан.

Тут Северин одружився з Катрею.

— Не займай, — промовив Ярема.

Спроквола схилився, торкнувся долонею землі, що поросла травою — ніби жодного дерева тут ніколи не стояло. Гнат порився у торбах, знайшов пляшечку з каламутною рідиною на денці, вилив усе до краплі. Запахло сливовицею.

Чорнововк не помітив, як Савка впритул підійшов до нього. Лише коли чуже дихання залоскотало на вусі, він здивовано глипнув на Павича. Той помахав долонею, ніби щось розмішував у повітрі, і прошепотів сумовито:

— Трясовина.

— Твоя правда, брате, — визнав Северин. — Ми всі загрузли в клятій трясовині.

Але Павич мав на думці щось інше: він став навшпиньки, обережно торкнувся Севериного лоба вустами, усміхнувся, і, наче підкошений, ліг просто на землю. За мить почулося тихе похропування.

— Файно спить, — сказав Яровий із легкими заздрощами.

— Можна залишити його тут на час розвідки.

— Ви йдіть, — махнув рукою Гнат. — Я не хочу кидати Павича наодинці.

— Не переживай, Енею. Поглянь навколо, прислухайся: навіть цвіркуни не сюрчать. Ані душі!

Бойко понюшив повітря, покрутив головою. Неохоче визнав Северинову слушність, а потім зіщулився.

— Щось ти балакучий дуже, Щезнику. Павич доторком підлатав?

— Мабуть...

Савка наповнив його таємною силою перед замахом на Темуджина, а тепер висмикнув із болота спотвореного часу... Дивовижа!

Павича обережно переклали на ковдру, вкрили коциком, розставили навкруги коней. За домовленістю розбіглися: Ярема взяв східну дорогу, Гнат — південну, а Северину дісталася західна. Місто немаленьке, а Рахман може ховатися будь-де...

Буда, Вовче місто.

Буда, місто мертвих.

Західним шляхом дев'ять років тому Северин прибув сюди верхи на Шаркані, поруч із учителем Захаром. Обох забрали хорти.

Перевірка від осавул. Усіх сімох убили просто на його очах.

Посвята під дубом Мамая. Дуб викорчували і спалили.

Скільки характерників їхнього року посвяти дожили донині?

Обабіч дорога заростала високими бур'янами, найсміливіші з яких уже вилазили посеред тракту. Чимало тинів упали, подекуди з-під пороху визирали друзки розбитих глечиків. Хати споглядали за чорним вовком більмами вікон. Заколочені двері стояли непотривоженими — мародери не зважилися податись сюди. Дикорослі незібрані врожаї гнили на покинутих городах. Деякі оселі перетворилися на румовища, стіни кам'яниць вилизало чорною слиною полум'я, що нагадало Северинові спалену корчму сердеги Буханевича. Вулиці наповнювала лунка тиша.

Вовк біг далі.

Зачинені корчми і гамазеї, шибки затулені ставнями. Покинуті на поталу стихій вивіски розсохлися й вицвіли, але бляклі назви досі прозирали. Посеред цегляного паркану розкинувся величезний напис чорними фарбами: «SLAVA KHORTAM, POHUBA VOVKAM!». Церква похилилася дзвіницею, ще трохи — і гряне долі, напуваючи землю останнім дзвоном. Ані здичавілих псів, ані котів, ані пацюків, ані їжаків. Навіть птахи тут не літали.

Вовк згадував.

Тут вони проривалися крізь хортів. Одночасний залп, фланговий напад обернених, блискавична фронтова атака — і рукопашна. Загін розбито, але два нові виходять із сусідніх вулиць, доводиться тікати садами-городами, нові постріли, срібло збирає жнива, над містом майорять прапори Святого Юрія.

Вовк згадував.

Тут йому із Захаром хвацький хлопчик продавав пиріжки. Тут безкоштовно підкували Шарканя. Тут ляльковий театр розігрував потішні сценки, збираючи витріщак. Тут він послизнувся і мало не проорав носом розкладені на землі свищики. Тут грали кобзарі, тут стояв улюблений Катрин шинок... навіть вивіски не лишилося. Аромат гарячого вина з прянощами, який вона обожнювала, вивітрився — його змінив пліснявий сморід сміття, що обсипало вулиці Буди невиліковною виразкою. Тхнуло з дверей та шибок, сморід просякав дороги, ліхтарі, дахи, наповнював місто, наче гнилі міазми, що роздувають трупа.

Вовк біг далі.

Кружляв вулицями і майданами, прочісував вулицю за вулицею, доки не перевалило запівніч. Пошуки вивели його на головну площу. Біля міської ратуші двоє вовків задерли морди до вежі: на горішньому поверсі, який винаймали осавули Сірого Ордену, горіло світло — ніби маяк посеред мертвого моря.

Рахман не збирався ховатися від них.

Еней загарчав. Малюк заперечно труснув головою і вказав лапою за місто: спочатку повернемося. Северин погодився кивком, Гнат клацнув зубами в бік ратуші. Трійця помчала порожніми вулицями.

З тривогою Чорнововк очікував, що час знову зібгається, і він отямиться бозна-коли і бозна-де без споминів про прожите — утім, хвилини спливали одна за одною без найменшого провалля. Як приємно повернутися до звичного плину часу! Треба віддячити Савці... За врятований глузд, за знайдену Олю, за сили перед нападом на Темуджина — за все, що дивний незбагненний Павич робив ніби знічев'я, проте завжди вчасно.

Савка міцно спав. Притиснув до щоки вірну мотанку, затулив носа долонею і похропував поміж коней, що теж спочивали. Вереснева ніч дихала першою осінньою прохолодою.

Еней сяк-так скинув із себе хутряне шмаття і вдягався, навіть не витершись від крові.

— Куди так поспішаєш? — спитав Яровий.

Він ретельно терся вовчою шкурою, поливаючись зі фляги.

— Поспішаю прибити останнього виродка, доки той не втік, — відповів Гнат, лаштуючи револьвери за пояс.

— Не втече, Енею, — мовив Северин. — Світло на головній площі міста — це запрошення.

Він кинув розірване хутро на купу. Передчуття зустрічі з останнім заколотником наснажувало, та водночас відчувалося, ніби вони на порозі останнього випробування.

Далеко не останнього, Северине.

Бойко нетерпляче поглядав на побратимів, які збиралися не так швидко, як йому хотілося б, і перевіряв леза вірних близнючок.

— Навряд сталь допоможе, братику, — Ярема зарядив піштоля срібною кулею з припасів, що забрали у хортів.

— Новий Симеон попереджав, що Рахман — чорнокнижник, — Северин дістав піштоля, що йому лишила Катря.

Двічі перевірив, що обрана куля направду срібна.

— Ось це, — шляхтич постукав себе по очній пов'язці, — трапилося після його плювка в око.

— Я йому так харкну, що захлинеться, — буркнув Гнат.

— Павича залишаємо?

— Нехай відпочиває. Нічого з ним тут не трапиться.

Ніхто не помітив величезного пугача, що спостерігав за сіроманцями з-поміж віття найближчих дерев.

Під ликом хмаристого неба мертва Буда зустріла густою пітьмою. Северинові одразу згадалася Ґадра, і шкіру продерло морозом. Кроки характерників котилися вглиб порожніх вулиць луною.

— А потім? — раптом озвався Гнат.

— Ти про що? — перепитав Ярема.

— От приріжемо ми того Рахмана. А потім що?

— Потім наша помста скінчиться, — відповів Чорнововк.

Ні, Северине... Помста не скінчиться.

— Я про Орден, — пояснив Гнат. — Який наш гетьман, брат ясновельможного Малюка, пропонував відродити.

— Я сідницею свищу на обіцянки-цяцянки Якова, — відмахнувся Ярема. — У Сірого Ордену немає майбуття. Поглянь на цю вулицю, братику. Роззирнись довкруж! Ці занепалі руїни — наша столиця. Ти віриш у відродження, коли крокуєш цією пусткою?

Відповіді не було.

— От і я не вірю, — продовжив за деякий час шляхтич. — Зазирнув до «Чорта і ведмедя»... Витріщався на знайомі стіни, на вікна улюбленої кімнати... Все намагався змиритися, що заклад Ярових, якому було майже сто п'ятдесят років, ніколи більше не відчиниться.

— Отже, не бути нам осавулами, — вдавано позіхнув Бойко.

— Навряд, братику.

— Що тоді робити будемо?

— Я повернуся до війноньки, — відповів Ярема. — Коли хочеш, долучайся.

— Агов! Куди розігналися? Рахман досі живий-здоровий, — нагадав Северин.

— Недовго йому лишилося бути живим-здоровим, — Гнат дістав револьвери. — Ось уже й площа.

Міська ратуша розкинулася перед ними, блимала вогниками у вікнах останнього поверху, кликала всередину відчиненою брамою.

— Того дня у цих стінах тримали останню оборону, — згадав Еней. — Мої добрі знайомці, брат Чекан і брат Деца, наклали тут головами. Сподіваюся, що кожен із них забрав із собою не менше десятка тих шолудивих псів.

Стіни поцяткувало мітками куль. Перед Севериновими очима сплив постріляний тиньк хати, де Катря прийняла останній бій.

— Зброю до бою, — наказав Ярема. — Тут аж тхне засідкою.

Северин потягнув повітря ніздрями, але нікого не відчув. Лише міазми мертвого міста.

У вежі гуляв протяг. На відміну від інших сходів Буди, щаблі тут не припали порохом чи сміттям. Малюк простував першим із піштолем напоготові, слідом підіймався Гнат із двома револьверами, замикав трійцю Чорнововк. Лише кількадесят кроків відділяли від таємничого Рахмана.

Підгнилі східці порипують. Перший, другий поверх...

Страху немає. Северин утратив його разом із дружиною.

Двері всюди зачинено. Третій поверх...

Згори долинає тепле повітря і запахи — свічного віску, свіжих трав і чогось нудотного.

Останній поверх. Будь, що буде!

З прочинених дверей струменить світло, яке вони бачили з площі.

— Заходьте, панове.

Сіроманці обмінюються швидкими поглядами, і за знаком Ярового кидаються всередину.

Зала осавул заставлена свічками, від яких тепло попри нічну прохолоду, що лине крізь розчахнуті вікна. Стіни вкриті пента- і гексаграмами, сигілами, латинськими закляттями, північними рунами, татарською в'яззю та гебрейськими інскрипціями; підлогу завалено стосами ґримуарів, книжок, сувоїв, списаних від руки паперів; поверхню столу поділено між трьома однаковими крейдяними знаками, обрамленими спіраллю і чорними свічками — в центрі кожної лежить знайоме...

— Вітаю вас, лицарі проклятого ордену.

У відповідь усі троє підняли зброю. Рахман ляснув у долоні, вогники свічок похилилися, і Северин відчув, що не може поворухнутися. Тіло його заклякло, налилося холодною вагою, ноги прицвяшило: він міг тільки кліпати і дихати.

— Ваша друга шкіра, — довгий палець Рахмана указав на вовче хутро. — Зовсім свіжа. Досі просякнута вашою кров'ю. Тепер ви незворушні... Подібно до цих решток.

Коли він устиг роздобути хутро? Як? Невже щойно побував у їхньому таборі? Але тоді... Савка! Що він зробив із Савкою?

Чорнововк відчув, як між лопатками ковзнула цівка поту.

— Це доволі смішно...

Коротке сиве волосся, шпакувата борода. Праву половину обличчя спотворено: спущена крива очниця з білим киселем усередині, вивернута нідзря, припіднятий у юродивому вишкірі куточок рота — всі понівечені частини тяглися до щоки, посеред якої закрутився великий шрам.

— Вас учили, що треба нищити власне хутро, — говорив низький, безбарвний голос. — Але ніколи не пояснювали, чому.

Він рушив до характерників твердими кроками.

— Сокіл у своїх численних пошуках так і не дослідив цих чарів, — протяжний неприємний скрегіт. Сміх? — Проклятим неабияк пощастило, що за дві сотні років вони забулися, а пересторога виродилася до дурнуватого забобону.

Рахман наблизився впритул до Яреми і забрав із безвольної руки піштоля.

— Бачите, пане Яровий, як усе обернулося, — він обережно постукав сукуватим пальцем по очній пов'язці шляхтича. — Не варто було сміятися з мого ока.

Ярема не видав ані звуку. Чаклун перейшов до Гната.

— Тебе я не знаю, — сказав. — Але твою зброю теж заберу. Не люблю вогнепальні іграшки. Вони не здатні мене вбити, однак принесли каліцтво, через яке я мушу ховати лице в тіні каптура.

Рахман забрав обидва револьвери. Настала черга останнього піштоля, що він без зусиль висмикнув із Северинової закоцюбленої долоні.

— Овва!

Сліпе біле око заворушилося, ніби величезне павучине яйце, що ось-ось має луснути.

— Цікаво... То це ти вбив його. Як усе разом склалося...

Він похитав головою і повернувся за стіл, дорогою кинувши всю зброю у вікно.

— Колись я пробував довести закляття до пуття, аби повністю оволодіти волею бранця, — Рахман указав на магічні фігури на столі. — Та це лишилося поза межами мого досвіду. Шкода!

Чорнововк спробував поворушитися. Недарма йому згадалася Ґадра, що здатна пришпилити до місця самим тільки поглядом! Може, він її служник? Характерник скосив очі на побратимів — вони стояли рядком, наче жебручі статуї, з простягнутими вперед руками.

— Перепрошую за мої манери. Одразу стрибнув до чарів... Розмова буде тривалою, тому дозвольте належним чином назватися, — чаклун приклав долоні до грудей і легко вклонився. — Вам я відомий як Рахман. В інші часи мене знали як Пугача. Нині вважається, ніби я був недолугим джурою першого характерника Мамая... Але це неправда.

Від кривого вишкіру Рахманове лице лякало ще дужче.

— Правда в тому, що першого характерника Мамая створив я.

***

Від мій, древній і шанований, ведеться від ногаїв. Наш будинок стояв на лівому березі річки Чурук-Су, неподалік палацу, де батько служив капи-агаси, чи то пак великим візиром у хана Ґерая. І калга, і нуреддин, і муфтій, — словом, увесь Бахчисарай від беїв до голоти поважав батька, та я не смію промовляти його ім'я, бо зганьбив свій рід. Утім, я забігаю наперед. Розповісти все від початку... Буде непросто. Моя історія вимагає часу, проте часу в нас чимало, тож коли відчуєте потребу полегшитися, то не стримуйтесь, мені запах не заважає.

Наприкінці століття, що зветься шістнадцятим, вирували неспокійні, криваві часи — інших у людській історії не буває. Коли хтось починає закидати про старі добрі часи, то бийте його по пиці, плюйте в очі, виривайте язика, бо перед вами стоїть брехун або йолоп, а таких не шкода. Я відвідав багато країв і свідчив злами епох, відтак можу запевнити: ми, люди, бродимо колами, наче прив'язані до стовпа коні. Збираємо нові знання, вдосконалюємо речі, змінюємо одежі, переконуємо одне одного, ніби пнемося до неба і невдовзі торкнемося зірок, проте ніколи не виходимо за межі того кола. Якщо одному поколінню пощастило оминути війну, наступне обов'язково її побачить.

Та я знову відволікся. Давно не говорив настільки відверто... Тож повернімося до самого початку.

Наша з братом поява згубила матінку. Історія стара, як світ: ми народилися вбивцями. Від тої миті батькове життя покотилося в прірву — він кохав обраницю до нестями, і не одружився знову попри численні спокусливі пропозиції, які могли сприяти його зміцненню при дворі; за вечірнім келихом вина повторював, що такої чудової жінки, якою була мама, нема ні в Кримському ханаті, ні за його межами, і ми вірили йому беззаперечно, бо для двох хлопчисьок тато був обожнюваним ідолом.

Попри злочин убивства він любив нас. Витратився на лікарів, які провели через перші роки дитинства, найнебезпечніші та найсмертельніші. Щодня навідувався, розмовляв, грався з нами, а в ті часи батьки не панькалися з дітьми, допоки ті не могли розмовляти, їздити верхи і стріляти з лука. Батько не надавав комусь переваги, завжди ділив увагу порівну — як і треба з двійнятами. Пильно виглядав у наших личках риси коханої, чий портрет висів у спочивальні. Ми з братом часто розглядали ту картину: карамельна шкіра, чорний шовк волосся, високі вилиці, мигдалевидні зелені очі, тонкі вуста. Ми уявляли, якою була мама, як вона усміхалася чи співала... Батько міг розповідати про неї годинами.

Вільні дні він присвячував дозвіллю з синами. Я любив відпочинок у внутрішньому дворику, біля фонтану і гранатового дерева — батько, вмостившись на подушках, читав велику книгу казок, а ми бавилися на килимах і слухали, повсякчас перебиваючи оповідь запитаннями, поки слуги приносили таці з їжею та напоями. Брат мій обожнював кінні прогулянки містом і вправи зі зброєю: вже тоді ми мали різні вподобання та погляди на життя, хоча зростали в одній утробі. Між нами часто спалахували бійки, що завжди точаться між братами, та в нашому будинку панувала злагода... Допоки батька не захопило шаленство.

Може, він помітив сивину у волоссі. Може, почув про смерть однолітка. Може, прикрі думки про швидкоплинність часу точили його роками... Зазнавши втрати, від якої його серце так і не зцілилося, батько на десяті роковини смерті дружини розпочав пошуки вічного життя. Сидів за обскурантськими опусами, поки не проштудіював усю нашу бібліотеку, потім вишукував і купував нові книги по всьому півострову, допоки не вичерпав можливості місцевих букіністів, після чого замовляв необхідні праці у венеційських купців, які вимагали несусвітних грошей, але батько платив їм, не торгуючись.

Нам довелося опанувати різні мови, аби допомагати батькові з усіма тими трактатами і гуртом порозумітися на сульфурах та меркуріях, малих ключах Соломона та книзі янгола Разіеля, трьох основних символах та чотирьох основних елементах, сімох металах та дванадцяти процесах... Батько замовив коштовне алхімічне начиння, що поступово заповнювало кімнати нашого будинку. Ми проводили досліди — спочатку скромні, а з часом дедалі складніші, намагаючись віднайти магістеріум, великий еліксир, той самий філософський камінь, який дарує вічну молодість.

Хворобливий задум оволодів нашими серцями, поглинав усі сили і час. У пошуках рецепту безсмертя батько місяцями не відвідував ханського палацу, відбріхувався різноманітними хворобами, допоки не втратив посаду; наші статки почали танути, і з дому зникали слуги, до яких ми звикли, наче до рідних. Охоплені потягом до величної мети, ми горіли думкою про безсмертя, азартно шукали його інгредієнтів, розписували стіни формулами, копирсалися у ґримуарах, змішували суміші і підігрівали тиглі...

Ні товариство однолітків, ні прекрасні юнки, ні кінські перегони, ні полювання з бенкетами не цікавили нас, тому поступово запрошення зникли. Столиця про нас позабула, і лише коли ми виходили на вулицю по припаси, в спини летіли дошкульні образи. Батька називали божевільним, що занапастив життя собі та дітям, нас із братом — нещасними синами, які втратили блискуче майбутнє. Я відчував глибоку відразу до наших кривдників; брат лютився і запам'ятовував кожну образу, присягаючись, що одного дня повернеться до міста великим ханом і особисто відріже язики, засмажить і примусить злопихачів зжерти їх, як вони жеруть шиш-кебаби.

Ми могли так захопитися дослідами, що забували про їжу. Будинок перетворився на алхімічний цех, вікна дихали їдкими випарами, сусіди скаржилися на сморід. Єдиними нашими гостями стали купці, що привозили замовлені батьком інгредієнти. Він витворив рецепт трунку безсмертя на стіні біля портрету дружини; титанічна праця об'єднувала всі надбані роками знання в одну струнку прекрасну формулу, і ми заходилися творити magnum opus — товкли у ступах, сушили, дистилювали, виціджували, переганяли, виварювали, змішували... Для підготовки того чи іншого елементу вимагалися особливі умови: окрема кімната, певна дата або час, зоряний візерунок чи погода — все впливало на магічну силу компоненти. Для особливо важливих дій ми мусили поститися, або впродовж годин безпомильно промовляти складні закляття латиною чи арабською, або не спати кілька днів, або зберігати повну мовчанку... Довелося навіть принести в жертву єдиного коня, що лишився у стайні, — нашого спільного улюбленця. Досі пригадую, як його яскрава кров скрапує на жовтий пісок, і той згортається темними кульками.

Кілька разів від перевтоми ледь не припускалися фатальних помилок, які могли звести нанівець приготування кількох тижнів, але нам таланило запобігти кожній — то була заслуга батька, який ретельно перевіряв і контролював кожен етап, від чого марнів на очах, але непохильно вірив у нашу справу: заради неї він спустошив родинну скарбницю і знищив власну репутацію. Ми не виходили з будинку тижнями, і не позабули вигляд білого дня лише завдяки перепочинкам у внутрішньому дворику. Гранатове дерево висохло разом із фонтаном, але там досі було затишно.

Після довгих місяців виснажливої кропіткої праці без права на помилку настав день тріумфу. Досконалий напій, золотаво-прозорий і ледь пахучий, наповнив кришталеву карафу у формі серця. Еліксир ледь світився, наче сльоза сонця, відгонив квітками та білим вином; батько, споглядаючи це диво, радісно усміхався — вперше за багато днів. Ми з братом не тямилися від радості. Вийшло! Нарешті, це сталося: ось він, справжній філософський камінь, що вдалося створити попри зневагу всього світу! Авжеж, право на перший ковток ми віддали батькові.

Він ретельно вимився, вбрався у найкращий одяг, промовив подячну молитву Аллагу, подивився на портрет дружини і приклав трунок до вуст. Обережно випив ретельно відміряну кількість ковтків. Широко всміхнувся. Сказав, що смакує молоком лева.

За годину батько помер. Обличчя йому посиніло, шию роздуло: він ледве спромігся прошепотіти, щоби ми продовжували пошуки, бо він із мамою житиме в нас. Тіло вигнуло корчами, і дух батька відлетів на омріяну зустріч із коханою.

Чи він помилився у розрахунках?

Чи ми схибили в підготовці?

Чому Всевишній не розколов його чашу?

Брат у гніві розтрощив чимало меблів та алхімічного устаткування: сама думка про жарти містян над загибеллю батька була йому нестерпна. Я сидів безрушно і не міг повірити, що роки титанічної праці призвели лише до передчасної смерті тата... Фальшивий трунок безсмертя ми вилили під корені висохлого гранату.

На похороні був тільки імам. Коли він промовляв джаназу над загорнутим у саван тілом батька, ми з братом вирішили залишити дім. У ханстві нас нічого не тримало — ми продали будинок із усім майном за першу-ліпшу суму, спорядилися в путь, кинули жереб, і доля призначила дорогу на північ. Відтоді я більше не бачив Бахчисараю.

Ми були домашніми квітками, що ніколи не покидали межі рідного міста, і гадки не мали, як шукати дорогу за небесними знаками, розбити табір на ніч, готувати на вогнищі — наші голови було начинено іншими знаннями. Брат учинив розсудливо: найняв у найближчому селі провідника, досвідченого воїна, який побував у багатьох набігах на велику землю. Так почалися наші мандри.

Я забув ім'я того воїна, бо втратив більшість імен, коли кілок прохромив мою скроню, але досі пригадую його коротку шию і широке обличчя: шрам тягнувся під очима, перебивав носа, білів кривою смугою на бронзовій шкірі. Пам'ятаю зневажливі погляди, коли він скупо, неохоче ділився навичками, якими, на його думку, мав досконало володіти кожен киримли, в якого пробилися вуса. Брат лютився на таку зверхність, проте ми покинули межі Кримського ханства, і було вже запізно міняти провідника.

На гіркому досвіді ми збагнули, що наука без учителя може зрадити, а тому шукали наставництва, і сподівалися знайти його в Карпатських горах, де, за свідченнями книжок, мешкали чаклуни такі могутні, що грозові хмари корилися їхній волі. Воїн вів безлюдними дорогами, подалі від селищ та хуторів, чиї мешканці ненавиділи наш народ за постійні набіги. Ми вставали вдосвіта, зупинялися на спочинок удень, ввечері знову їхали, допоки темрява не заливала все довкола. Щоразу, коли на виднокраї з'являлись подорожні, ми ховалися. Братові така поведінка не подобалася — він усе мріяв випробувати лука в справжньому бою і довести воїнові свою мужність.

Той шлях здавався неймовірно довгим. Ми забули, як це — спати у ліжку, омиватися в купелі чи проводити години за книгою. Ми змінювалися, і з нами змінювався світ: степи змінилися ярами та лісами, де під деревами з широким зеленим листям ховалася чиста вода і прохолодна тінь, а земля була чорна і родюча. Ми були здібними учнями, тож воїн, скупий на слова, навіть похвалив нас. Коли на обрії виросли гори, він сказав, що тут закінчується відома йому земля. На прощання воїн порадив украсти одяг, аби скидатися на місцевих, інакше зловимо кілька стріл на першому-ліпшому перехресті. Він узяв свою оплату, перерахував, мовчки розвернув коня і помчав додому. Пощастило: провідник міг легко перерізати нам горлянки і загарбати всі коштовності, але він, попри паскудний характер, був хорошою людиною.

Ми вчинили за його порадою. Мішечки дорогоцінного каміння, що взяли замість важкого дзенькітливого золота, зашили у схованки на новому вбранні. Одяг зарадив! Нас не боялися, ставилися доброзичливо, охоче навчали мови, тож ми сяк-так могли розпитати дорогу до гірських чаклунів-відлюдників. Тут їх кликали мольфарами, і дуже поважали; коли ми сповіщали, що їдемо в учнівство, нас обдаровували шанобливими поглядами.

Пригадую, як утомлені крутим схилом коні спинилися перед невеликою хатиною, що ховалася в смереках поміж двох гір. Сухенький сивий чоловік із довгими обвислими вусами, у білому кептарі, розшитому загадковими символами, зустрів нас біля дверей. Мабуть, чутки про двійко іноземців докотилися до нього раніше нашої появи. Мольфар вислухав кривомовне прохання про безсмертя і похитав головою: він жив відміряне богом, і навчати міг хіба цьому. Брат вирішив було, що старий не вподобав наші смагляві пики чи просто набиває собі ціну, тож простягнув йому кілька діамантів, та мольфар знову похитав головою. Природа, сказав він, указавши на смереки, тільки природа — ось що йому відомо, а безсмертя варто шукати в інших учителів.

Розчарування наше було вищим за гори. Стільки місяців, стільки миль... Аби отримати відмову! Через наші засмучені мармизи старий накреслив мапу і показав, де шукати знавців, які спроможні допомогти — була то земля, що звалася Трансильванією, і славилася вона чорнокнижниками, які досліджують таїнства смерті. Ми рушили далі, зустрівши в горах першу сніжну зиму в нашому житті... Досі пам'ятаю той дитячий захват, з яким ми носилися по кучугурах і кидалися сніжками, не зважаючи на холод.

У землях Семигородського князівства, на перші роковини батьківської смерті, у місті Алба-Юлія ми знайшли вчителя, що погодився взяти нас у підмайстри. То був огрядний чолов'яга з квадратною щелепою, схожий на бугая; сказав, що алхімія йому невідома, натомість він може навчити високому мистецтву інвокації для пошуку істини серед потойбічних потвор. Ми з братом вирішили, що така наука стане гарним початком, і щедро заплатили наперед.

Знання «Ґоетії», «Теургії», «Арс Алмаделі», «Арс Павліни» та «Арс Ноторії» згодилися в Алба-Юлії — місті, що стислося до стін темного присадкуватого будинку, нашого прихистку, в якому завжди пахло сирістю. Спочатку ми асистували вчителеві, а потім почали власні виклики; підготовка до кожної інвокації була вимогливою, поетапною і ретельною; вчитель пильнував кожен крок, як свого часу батько, і звертав нашу увагу на безліч дрібниць, від танцю планет до поведінки птахів. Тільки-но він помічав нещасливий знак, ритуал переносився. Омите тіло, підготовлене приміщення, бездоганні креслення, вивірений час... Попри ідеальну підготовку, виклики часто закінчувалися хіба що скинутою книгою чи згаслими свічками, і лише на десяту спробу я побачив примарну тінь першого демона, який відгукнувся на мій заклик.

Ми з братом проводили інвокації почергово: один виконував, інший пильнував. Лиця, чи то пак морди прикликаних істот пливли згустками чорного туману. Про плин часу свідчили тільки наші бороди, які вчитель вимагав регулярно голити для підтримки необхідного стану тіла. Склавши перелік запитань, вибудуваних так, аби не лишалося жодної шпарини для хибного трактування, ми ставили їх кожній сутності, що зринала перед нами у сяйві свічок. Поступово малослівні відповіді складалися в одну картину.

Ми дізналися, що довголіття можна здобути шляхом кривавої угоди з могутніми сутностями, князями іншого світу, потайними і норовливими... Або заволодіти смарагдом, кам'яним серцем нещасливого князя, який жорстоко поплатився за помилку і був скинутий до нашого світу. Ні, створити такий камінь власноруч жодній людині не під силу.

Де шукати князів? Де шукати смарагд? Тіні сміялися і розчинялися в повітрі, наплювавши на ланцюги магічних кіл.

Я не бачив сенсу бігати світом у пошуках невеличкого кристалу; брат не бажав служити іншим, будь то князь нашого чи іншого світу. До цього нас гуртувала обіцянка батькові — та коли з'явилася можливість виконати її окремо, ми з полегкістю розійшлися власними дорогами.

Розділивши рештки спадку, від якого кожному дісталося по кілька камінців, ми розпрощалися: він рушив на схід, а я на захід. Не вірилося, що братові пощастить знайти камінь безсмертя — світ занадто великий, а людське життя занадто коротке, і ми вже витратили по чверті, якщо не по третині.

Попервах було незвично, адже з пелюшок я жив у нерозлучному супроводі брата, хоча ніколи не відчував тої оспіваної поетами братерської любові. Наголошуючи, що народився на кілька хвилин раніше, брат постійно командував, і коли я насмілювався сперечатися, погрожував кулаками. Я однаково не любив що битися, що потурати... І тепер уповні насолоджувався самотністю.

Князі мали безліч імен, але не відгукувалися на жодне. Істоти ці були настільки могутні, що не схилялися перед викликом навіть досвідченого вчителя, і приходили на цей бік лише за власною волею. Тож я мусив знайти шлях до потайсвіту, їхньої обителі, і переконати когось із плеяди дарувати угоду. Я не задумувався, як скористаюся безкінечним життям — лише прагнув виконати давню мрію, хоч і не міг напевно сказати, кому вона належала більше: мені чи батькові.

Змінювалися країни, мови, імена. Змінювалися так часто, що я перестав те помічати. Дорога стала моїм домом — провідник міг би пишатися учнем. Роками я нипав дрімучими лісами, полював на вогники-блукачі, підіймався у гори, де не ступала нога людини, приносив жертви древнім ідолам, пірнав до легендарних озер, вивчав навпомацки пагорби і ночував у кам'яних колах — словом, побував усюди, де перекази обіцяли брами до потайсвіту. Я зустрів різноманітних істот, великих і малих, огидних і приємних, але ніхто не знав дороги; казали, що деякі створіння вміють перетинати кордони так легко, як перетинаються кордони людських держав, проте знайти цих створінь без їхнього бажання неможливо. Зневіра точила серце, колись твердо переконане, що моя справа буде простішою за пошуки смарагда... Аж трапився випадок.

Тоді яскраво палали вогнища Інквізиції. Адепти Malleus Maleficarum були безжалісними, і чимало невинних жінок загинуло від їхніх абсурдних присудів... Старі добрі часи, еге?

Одній бранці, каталонській відьмі, мені пощастило допомогти. Після втечі вона вислухала історію моїх безславних пошуків і віддячила за порятунок таїнством химерного обряду, який міг відправити по той бік і повернути назад.

Так я опинився у випаленій пустелі іншого світу.

Кілька хвилин роздивлявся навколо, ніби в горах, укритих першим снігом. Спрацювало! Після стількох років.... Але радість швидко зникла — навколо не було жодного знаку князів чи їхньої влади. Під млявим сяйвом мертвого сонця я простував розсохлою землею, чию одноманітність порушували тільки бескиди, гострі, наче ікла величезного дракона, і за кілька годин не зустрів жодної живої істоти, не почув жодного звуку за винятком власних кроків, — пошуки у цьому світі могли тривати довше за пошуки входу до нього.

Безсмертя! Я не мав іншої мети. Будь-що інше здавалося зрадою не тільки батькові, а й самому собі... Без нього я не знав би спокою. Цей пошук став стрижнем мого життя, моєї особистості. Я притлумив розпач і продовжив мандри.

Не тартар, не пекло, не джаганнам, не нарака — помилялися мислителі і маги, які вважали це місце посмертям. Просто випалений безрадісний край, де майже не лишилося життя... Зрідка доносило звуки невідомих істот, що негайно стихали при моєму наближенні; під ногами хрупали довгі кістки, яких не відрізнити від білих стебел ламкої трави; інколи виднокраєм повставали руїни тонких веж і химерних споруд, де ніхто не мешкав. Я часто повертався думками до брата, аби нагадати собі, що його пошуки були складнішими за мої.

Роки і роки. Роки і роки. Я відвідав чимало місць по той бік, і всюди тяглася пустка. Гори, ліси, навіть вода в озерах — усе давно померло. Чи можна знайти безсмертя посеред царства смерті?

Кілька разів мені щастило надибати рідкісних створінь із сяйливими очима, які не тікали при появі чужинця; ті, що вміли говорити, погоджувалися вказати напрям в обмін на мою кров, і я охоче погоджувався — завдяки таким зустрічам відчувалося, що не блукаю наосліп, а просуваюся до мети. Ні разу не задумувався, що робитиму перед князем, що запропоную в обмін на безсмертя... Мабуть, я не сподівався, що зустріч трапиться направду, і готувався загинути на шляху до мрії.

Ноги, вкриті кам'яними мозолями, висушені роками мандрів, могли крокувати годинами без упину. Руки стискали костури, плечі тримали лямки суми. Очі, втомлені одноманістю краєвидів, уявляли яскраві примари; вуха, втомлені могильною тишею, домальовували буйство різноманітних звуків. Я настільки звик до цих оман, що коли посеред чорної пустелі розвиднілася чергова оаза, то сприйняв її за черговий міраж. Видиво не тануло у повітрі — навпаки, при наближенні воно набувало твердих ліній... Забувши про втому, я кинувся вперед.

Там стояв маєток, гідний османського імператора. Дорогу до брами, прикрашеної мідними трояндами і виноградом, облямували дерева, обважнілі стиглими плодами. У повітрі запахло солодким інжиром, шлунок озвався голодним бурчанням, але я спрямував себе до брами, що стояла відчиненою без жодної охорони.

У внутрішньому дворику жило високе блакитне небо, палке золото сонця проглядало з-за білих баранців хмар, а їхні отари поганяв свіжий вітер. На мить здалося, ніби я повернувся до минулого, коли нас із братом привели до палацу — так бувало в часи, коли батько служив при дворі — але навіть палац хана не був таким розкішним. Настінні фрески і коштовні килими; викладений блакитними кахлями басейн, наповнений студеною водою; яскраві папуги і райські птахи галасливо перелітають із жердок на гілля персиків. У тіні дерев, які росли з ділянок підлоги, де бракувало мармурових плит, на подушках відпочивав вельможа: гаптований золотом халат, білий тюрбан прикрашений великим рубіном, червоні очі без зіниць дивляться просто в душу.

Такі зустрічі застигають у пам'яті найважливішими спогадами.

— О, князю потойбіччя! Я так довго шукав тебе!

Відкинувши костури, я впав на коліна і вклонився, торкнувшись лобом холодного мармуру підлоги. Відчув, як сльози щастя котяться по щоках.

— Підведися, — наказав глибокий голос, що міг належати тільки володареві.

Він курив наргіле і випускав клубки диму, що злітали в небо, де перетворювалися на нові хмаринки.

— Сідай.

Князь указав на багряний килим, розшитий золотими хмаринками. Я змусив зібратися на силі, щоб осквернити своїм брудним одягом таку прекрасну і зачаровану річ: досить було відвести погляд, як візерунок мінявся — пізніше я збагнув, що він відтворював рух хмар у небі.

Я вмостився, вельможа клацнув пальцями, від чого килим припіднявся і полетів йому назустріч. Я заціпенів, а червоноокий вивчав мене поглядом, він якого на тілі проступали легкі опіки.

— Не князь і не хан, не круль і не цісар! Залиш мене обіч людських можновладців, — мовив володар. — Відповідай, хто ти? Що робиш тут? Жодна людина не зважувалася приходити сюди.

Вас не вразить ні його вигляд, ні дива, які він творив — ви бачили все на власні очі, коли приходили туди за своїм прокляттям. Але я зустрів того, кого ви кличете Ґаадом, задовго до народження ваших прадідів. До того, як постала ваша держава.

Килим плив над мармуром, персиковий квіт опадав на нього білими пелюстками. Мене розпитували, я відповідав. Серце тьохкало від щастя і страху.

— Безсмертя, знову безсмертя. Нічого цікавого! Але тобі пощастило, людино. Пощастило знайти мене саме тоді, коли я готовий запропонувати жити так довго, допоки живу сам, — мовив Ґаад. — За вашими мірками це дорівнює безсмертю. Це тебе влаштує?

Щасливий, я схилився в поклоні. Щоками знову текли сльози: нарешті я виконаю батькову волю, нарешті стану безсмертним!

— Але спочатку мушу тебе випробувати, — нова пухка хмаринка виповзла з його вуст і полетіла вгору.

Авжеж, я погодився на іспит. Переді мною на килимі виник капшук, туго набитий білими зернятками: я мусив закопати кожну насінину на відстані не менше двадцяти миль, попередньо зросивши її краплиною власної крові.

— Мене цікавить не лише земля, — говорив Ґаад. — Кидай їх до моху чи глиці, залишай у піску і ріні, кілька кинь у проточну воду і болото, а ще можна спробувати ріки та озера.

Занадто просто, тривожився в голові голос учителя, занадто просто!

— Завдання нескладне. Чого тобі хочеться за таку послугу? — У пещених пальцях, прикрашених перстнями, крутився тонкий пергамент, на якому проступали речення нашої угоди. — Дихати вогнем? Бачити крізь стіни? Отримати нескінченну монету? Перетворюватися на інше створіння?

— Так! — вигукнув я, наче хлопчик, який радіє прочитаній батьком казці. — Інше створіння! Завжди мріяв побувати в чужій шкурі.

— Тоді обирай.

На думку почергово спадали кінь, змія, лев, крук, та зрештою я обрав сову, покровительку мудрості. Пергамент пурхнув до моїх рук: угоду було написано акуратним почерком, що скидався на почерк мого батька. Я уважно вивчав кожен рядок у пошуках дрібнесеньких літер...

— Тут немає жодного підступу, — озвався Ґаад. — Я вищий за нице ошуканство.

У разі невиконання мого завдання покарою була смерть. Я скріпив угоду краплиною крові. Пергамент зник.

— Наступного разу, аби не шукати мене десятиліттями, скористайся цим, — мовив Ґаад, і на капшук лягла згорнута цидулка. — Прочитай, коли закінчиш, аби повернутися до моїх угідь.

Килим стрімко злетів в небо. Мене розпластало від такої швидкості, а за кілька кроків від сонця килим розтанув, і я, засліплений, полетів у чорну прірву, аби невдовзі отямитися в рідному світі...

Капшук свідчив, що пригода мені не наснилося. Сповнений сил, ніби мені знову шістнадцять, я рушив виконувати завдання, яке виявилося напрочуд легким — за тим винятком, що навколо знову точилася війна, а я не розумів, хто проти кого воює, бо з дитячих років проміняв цікавість до політики на пошуки безсмертя.

Стежка білих зернят, важких і холодних, ніби камінці, привела мене до Кримського півострова. Я не наважився ступити на рідні колись землі, та рушив далі зі сум'яттям на серці.

Поливши останню насінину кров'ю, я кинув її до старого гнилого пенька, і розгорнув записку, сподіваючись, що вона перенесе мене до пойтобічного палацу. Але там був опис ритуалу: словесна формула, вариво, — доволі просте для досвідченого алхіміка — і, найстрашніше, удар ножем у власне серце. Одним зі складників напою був легкий наркотик, що мав розпружити м'язи і дозволити самовбивчий рух. Я сумнівався: де це бачено, бити себе ножем у серце? Жоден відомий мені ритуал такого не містив! А ще еліксир... Я боявся їх від дня батьківської смерті. Лише спрага безсмертя, до якого лишалося кілька кроків, змусила мене переступити через страхи.

— Гарна робота. Все минуло згідно із задумом, — Ґаад зустрів мене золотою тацею. — Пригощайся.

Спокусливо блищали скибки дині, дольки апельсинів, виноградини, сливи, халва, джалебі та інші солодощі, яких я не бачив від юнацьких років. Я навмання схопив шматочок рожевого рахат-лукуму, і коли гранатовий смак розлився язиком, згадав, як обожнював цей десерт у дитинстві.

— Спробуй-но нову силу, — його очі блиснули. — Тепер для польоту килими тобі не потрібні.

Я відчув, як тілом пробігає лоскіт, подих перехоплює, кінцівки змінюються... Я заплющив очі людиною і розплющив величезним пугачем. Перший політ! Моєму захвату не було меж, і я мало не розбився, коли спробував приземлитися. Такого мій брат ніколи не здобуде!

— Людино! Я поділюся з тобою не лише довголіттям, а й могутністю чарів, — провадив Ґаад, коли я обернувся. — Якщо впораєшся з новим завданням так само швидко й бездоганно.

— Впораюсь, — випалив я, не задумуючись.

Ґаадів регіт гулкою луною прокотився подвір'ям, змітаючи листя і плоди з персикових дерев.

Нова справа виявилася непростою: я мусив розшукати людину, і людину не абияку, а що пасувала до цілої низки вимог — опис скидався на героя казок, від чого мій первісний запал ущух. Адже на кону знову стояло моє життя.

— Ти впораєшся, — мовив володар, прочитавши відблиски думок на моєму обличчі. — У тих землях, звідки ти прибув, нині точиться війна...

Під час сівби я трохи дізнався про ту війну: почалося з того, що захисники східних кордонів держави Річ Посполита повстали за свої права. То було не перше їхнє повстання — але тепер воїни, які йменувалися козаками, жадали не просто привілеїв, а власної держави. Дозволити їм такого зухвальства не могли, і полилася кров.

Так завжди було, так завжди буде.

— Шукай у серці битв і поруч них, шукай у солдатських наметах. Саме там, серед простих воїнів, ти знайдеш потрібного зуха, — казав Ґаад. — Переконай і приведи його сюди ритуалом; на цьому твоя частина угоди буде виконана.

Пергамент упав мені на долоні. Обмін на частку довголіття і сил князя... Також зцілення від будь-яких ран — щоправда, ціною власної плідності... Оскільки я не відчував потягу до жінок, така ціна мене не відлякнула, і підпис засвідчив мою нову обіцянку. Пергамент розчинився в повітрі.

Сповнений рішучості, я виступив на пошуки жертовного засланця, найменшою думкою не припускаючи, що знайду свого єдиного друга.

Його звали Мамаєм.

***

Порипували ремені на стягнутих зап'ястках. Босі ноги рвали багнисту дорогу, розквашену зливами. Голі тіла роз'їдали струпи бруду, на обличчях запеклися кров і розпач. Ні малих, ні старих, — нікого, хто міг сповільнити рух. За полоненими строкатою отарою слідували корови, вівці, кози.

Нагайки жалили плечі та спини, висмикували зі стиснутих губ стогони. Погоничі били здебільшого чоловіків — жінок лишали на потіху. Нещасливців, які впали, нещадно батожили. Втупившись під ноги, вкриті потом і безнадією, бранці крокували назустріч неволі. Хтось мовчки плакав, хтось стиха молився, ніхто не думав про втечу: то було неможливо.

Вершники — смагляві, низькорослі, у різнобарвних стьобаних халатах і високих шапках овечого хутра, вибілених до блиску, — розсипалися вздовж колони. Перегукувалися, жартували, пильнували. Мали великі луки і тули на два десятки стріл; спини закривали круглі щити-калкани, плетені з лози; на поясах похитувалися ординки. їхали верхи на непідкутих бахматах, чиї хвости підмітали землю.

Серед них вирізнялася група, що трималася осторонь: дев'ятеро світлошкірих вершників, чиї коні мали підкови і були на голову вище. Чоловіки диміли люльками, мали на собі сіряки і штани з грубого полотна, самопали в чохлах і шаблі у дерев'яних піхвах. На ременях — порохівнички, ладівниці, гаманці, ножі. Ці дев'ятеро не займали полонених, а на решту вершників дивилися з-під лоба. Супилися, коли посвистував черговий удар і лунав болісний зойк.

На чолі колони їхала дивна пара: один, невисокий, упадав у око кольчугою з металевими пластинами, тюрбанним шоломом османської роботи і червоними сап'янцями; другий, кремезний, був у жупані з дешевого сукна, шапці з облізлою хутряною опушкою і польських жовтих чоботах, що були єдиною яскравою плямою в його вбранні.

Розмовляли. Вірніше, один говорив, а інший слухав.

— Такий бідний ясир не гідний мурзи, — кривився татарин. — Скількох ми взяли? Жалюгідну сотню? Сором! Навіть беш-баш приносить уп'ятеро більше.

Він погойдувався в багатому сідлі на аргамаку, скакуні благородної крові, що різнився від страшненьких бахматів.

— Я, Бахадир, водив чапуле! Військо на п'ять колон. Милістю Аль-Басіта здобув три тисячі голів. Ось гідний ясир, а не жалюгідна сотня!

Його сусід розтягував віжки з такою силою, що, здавалося, вони ось-ось репнуть, як ниточки.

— Але навіть мої подвиги не рівня ханському сефері. Від поступу його військ дрижить земля. Ніхто не може сховатися від такої моці! Шість тисяч ясиру. Ось що варто дарувати ханові за його допомогу! А не жалюгідну сотню.

Чорні очі Бахадира гнівно блиснули.

— Чуєш мене, Самійле?

Здоровань скреготнув зубами. Він не розумів половини слів, і розуміти не бажав. Неохоче відповів, дивлячись перед собою:

— Будуть інші.

— Авжеж, будуть! За гарну допомогу потрібно гарно платити.

Козак терпів базікання про ясир, шукаючи будь-якої нагоди втекти від пихатого мурзи, і така нагода скоро трапилася: під'їхав один із куреню.

— Отамане!

— Чого тобі?

— Малий очуняв і наздоганяє.

Самійло вилаявся. Бахадир поклав долоню на руків'я розцяцькованого ятагану.

— Якісь негаразди?

— Жодних негараздів, — відмахнувся Самійло. — Залагодимо справу і наздоженемо вас.

Мурза стенув плечима, поправив шолом, поїхав далі. Козаки півколом рушили назустріч самотньому вершнику, який наближався, привставши в стременах. Переслідувач мало не проскочив повз, рвонув віжки, кінь захрипів від болю і заледве не впав на ковзкому бруді.

— Отак вирішили мене спекатися? — закричав вершник.

— Споїли і покинули? Думали, що не знайду? Та вас за десяток миль чутно!

Старанно виголений оселедець гнівно трясся. На рум'яних щоках і під кирпатим носом пробився перший пух, на високому чолі пролягли зморшки обурення. Щелепа вперто видалася вперед, сині очі висікали громовиці — юний прекрасний бог гніву. Щоправда, вбраний у задрипаний одяг незаможного селянина, зате озброєний луком, ножем та великою палицею.

— Мамаю, — зітхнув Самійло. — Я наказав тобі повертатися до табору. Якого дідька ти тут робиш?

Названий Мамаєм спалахнув.

— Бо я одинадцятий у курені! Чого я мушу їхати до табору, поки ви тут... Ви... — на мить юнак захлинувся словами. — Поки ви продаєте земляків! Як можна так чинити? Вам не совісно?

Жовтодзьобий попсує життя — Самійло знав це від тої самої миті, коли Мамай уперше трапився йому на очі.

— Скільки можна торочити твоїй порожній довбешці про наказ пана полковника? — Самійло похлопав рукою по шабельтасу. — Наказ! Пана! Полковника! Чи тобі листа з печаткою показати?

— Не треба мені ніяких листів! — Мамай обвів поглядом інших. — Ми на Січ пішли не татар до Перекопу супроводжувати, а землю рідну захищати!

— То ми її і захищаємо, — процідив Самійло. — От лише потужної кінноти у нас нема, а без кавалерії не було б перемог під Жовтими Водами. І Корсунем. І Пилявцями. Але звідки тобі знати, коли ти коника задарма отримав і в жодній битві не бився?

— А що, з ворожою кров'ю на руках легше своїх катувати?

Самійло розсміявся, аби приховати, як його ятрили ці дошкульні закиди.

— Як не заплатимо татарам, то їх перекуплять ляхи, — пояснив отаман із кривою посмішкою. — Коли знайдеш двадцять тисяч вершників, які воюватимуть задарма, одразу повертайся. До пана гетьмана особисто. А тепер геть до табору!

Юнак навіть не кліпнув.

— Що це за держава така, — просичав він. — Коли за неї власних краян в ясир віддають? За що кров проливати, га?

— Я кров проливаю, аби до нового реєстру записали! — крикнув Самійло, не втримавшись. — Аби жодних податків і повинностей для мене та моєї родини! Аби жупан кармазиновий з галунами і позолотою! Аби пояс шовковий, келеп посріблений і капшук набитий! Ось за що я кров проливаю!

Від зневаги у погляді молодого козака отаман осікся і спаленів.

— Он воно як, — Мамай перевів погляд на інших. — Ви так само? За ім'я в реєстрі ладні мати рідну продати?

— Ще слово, хлопче, і кісток не збереш, — Самійло відчув, як лють нуртує усередині. — Ми — солдати. Ми виконуємо накази, а не патякаємо! Чи ти вважаєш, ніби комусь із нас подобається спостерігати, як нехристь собі вкраїнців забирає?

Курінь мовчав. Дивилися хто куди, аби не зіткнутися з поглядом юного побратима.

— Пропустіть, — глухо мовив Мамай. — Я сам уб'ю тих бусурман, коли у вас яєць немає. Не козаки, а кізяки!

Удар зламав йому щелепу. Юнак полетів у бруд, але притьмом підвівся. Сплюнув кров'ю на жовті чоботи Самійла. Розсміявся.

— Що, вб'єте мене? Не думав я, що від братів-запорожців смерть прийму.

— Давно тебе розуму навчити треба.

Отаман спішився. Мамай загарчав, ударив, але Самійло навіть не похитнувся — з таким само успіхом юнак міг лупцювати скелю. Отаман дозволив ударити себе кілька разів, аби лють виповнила його до межі, застелила очі, придушила співчуття... І відповів.

Кісточки розміром із волоські горіхи молотили, вибивали дух із легень, вправно лупили по нирках, безжально трощили зуби та кістки. Аніж визнати правду, Самійло був ладен забити того, хто наважився промовити її в очі.

Він отямився, коли його відтягнули від скривавленого тіла у закаляній одежині. Мамай безрушно лежав горічерева у бруді — латана свитка подерта на клоччя, лице розбите до невпізнаваності, на шкірі жодного живого місця.

— Годі з нього, годі!

— По конях, — хрипко наказав отаман.

— Не можна його так лишати...

— По конях! Хутко, — гарикнув Самійло, і ніхто не смів заперечити. — Лайно мале оклигає і повернеться до табору. Буде йому наука!

Десятеро козаків, згорбившись у сідлах, поспішили навздогін колоні невільників.

Мамай завмер. Хрипко, нечасто дихав. З рота і вух цебеніла темна кров. Коли великий пугач, який спостерігав за бійкою з дерева, злетів долі та обернувся людиною, хлопець навіть повіки не розклепив — очі йому перетворилися на величезні розпухлі синці.

— Хочеш жити, хлопче? — промовив я на вухо. — Хочеш?

Він закашлявся, виштовхнув із рота густу криваву слину і кілька зубів. Завдяки впертості тримався на межі життя та смерті. Заледве кивнув.

Я припідняв долонею колючу потилицю і влив еліксир, який завжди носив із собою, між розквашених губ. Вклав ножа до розкритої долоні, прошепотів формулу, стиснув подерті пальці навколо руків'я. Різким рухом загнав клинок між ребер до серця.

Якби на тій дорозі хтось з'явився, мене прийняли б за вбивцю. Я перетягнув юначе тіло під дерево, змив кров і бруд, перев'язав рани. Зловив коня, що чекав неподалік, розсідлав, пустив на випас біля моєї кобили. Надвечір розпалив вогнище.

Мамай не ворушився. Попри близькість полум'я, його тіло поволі втрачало тепло. Серце, з якого стриміло руків'я ножа, не билося, тріснуті ребра завмерли. Невже хитрість із формулою не спрацювала?

Цей хлопчина був єдиною гідною знахідкою! Така благородна відвага могла жити лише в юному серці, яке в гонитві за ідеалом не згодне на жодну поступку навіть перед обличчям смертельної небезпеки... Я вирішив, що дочекаюся ранку, а потім влаштую поховання. Такий козак заслуговує на останнє вшанування.

Прокинувся я від того, що Мамай сів і ошелешено витріщився на вуглини крізь розчепірені пальці. Рани зцілилися, кістки зрослися, шкіра скинула мертвотну блідість, а синці, набряки та інші сліди побоїв зникли — на вигляд він був точнісінько, як до бійки.

— Підписав, — мовив юнак стиха. — Я підписав.

Ґаад прийняв його!

— Підписав... — повторив козак.

Мій ніж лежав на землі поруч із багаттям. Там, де Мамаєву шкіру штрикнув клинок, проліг тонкий шрам.

Довжелезна незрима струна з ледь чутним лоскотом оплутала мої нутрощі, пронизала кожен шмат плоті, кожну краплю крові, кожну нитку жил, поєднала незчисленні намистини одним зачарованим разком, забарвила невидимим людському оку кольором, простягнулася від мого тіла крізь неосяжні кордони до іншого світу...

Легке, дивне відчуття — схоже на щастя прокинутися дитиною сонячним ранком без жодних турбот, коли попереду чекає довгий цікавий день.

Ґаад виконав свою частину угоди. Я став безсмертним.

— У самого дідька був!

Мамай перехрестився, а потім налякано замружився. Певно, чекав, що йому за те рука відсохне чи блискавка вдарить. Але кара божа не поспішала, тож він обережно розплющив очі, глянув на нічне небо і поволі перехрестився ще двічі.

— Вип'ємо? — запропонув я хлопцеві, не в силах стримати щасливу усмішку.

Він зробив довгий ковток пекельного перцевого самогону, навіть не скривившись.

— Ти теж підписав? — спитав Мамай, геть не здивований компанії незнайомця.

— Еге ж, — кивнув я і забрав флягу. — Тільки іншу. Нехай це лишиться нашим секретом.

Він обережно помацав обличчя. Дотиками язика перевірив, чи всі зуби на місці.

— Ти мене врятував, — юнак покрутив головою, вгледів дорогу і свого коня. — А міг би прирізати. Дякую, брате во Христі!

Я вирішив не тривожити його звісткою про своє магометанське віросповідання, тим паче, що давно позабув, коли востаннє виконував намаз.

— Той мугир на тобі живого місця не лишив, — мовив я натомість. — Як почуваєшся?

— Наче заново народився, — юнак обмацав груди і потер шрам над серцем. — Це ж треба...

— Ти помер би, якби не угода.

— У козака нема біди, лише пригодонька, — Мамай усміхнувся дивною посмішкою, в якій переплелися журба і радість. — Душу нечистому продав... Зате зможу татар власноруч нищити!

Він розмовляв так невимушено, наче ми були давніми товаришами. Його щирість мені сподобалася, тож я вирішив відповідати тією ж монетою. Зрештою, хлопчина подарував мені безсмертя!

— Не поспішай, — я передав йому флягу. — Доп'ємо спочатку.

— А їсти маєш?

— Солі хіба що трохи є.

— То й не треба. Їсти — не срати, може почекати.

Проголосивши народну мудрість, юнак бадьоро приклався до фляги, крекнув, занюхав зап'ястком. Підкинув до багаття галузок.

— Які сили отримав? — я мало не згоряв від цікавості. — Розповідай!

Мамай почухав потилицю.

— Що там було... Зараз пригадаю... Спочатку попросив, аби ніяка зброя мене не брала, шабля чи куля... Гаспид погодився, але відповів, що має врівноважити таку значну силу слабкістю... Я згадав про срібло, бо ні в кого срібної зброї нема, з такою хіба в казках на нечисть полюють... То це що — виходить, я сам із себе нечисть зробив?

— Ні. Ти — людина. І я теж людина.

Я вивчив напам'ять кожен абзац обох моїх угод — у жодному моя природа не зазнавала змін.

— Добре, бо не хочеться бути нечистю... Потім я сказав, що хочу на звіра могутнього обертатися, аби нікого не боятися. Тихо прийшов, тихо пішов, — Мамай загнув другий палець. — Гаспид знову про рівновагу торочив. Сказав, що на одному місці довго не можна затримуватись, та я однаково не збирався, селянське життя не для мене...

Він пригадував кожну деталь розмови із таким зусиллям, наче мандрівка по той бік відбулася кілька років тому.

— Наостанок він запропонував рани зашіптувати, аби кров спинялася... На те я теж погодився, — Мамай повернув фляжку, так і не зробивши жодного ковтка. — Довжелезний сувій вийшов, ніби там не три, а тридцять три сили описувалось, тож я захотів іще талант скарби в землі бачити і здатність під водою дихати, але Гаспид відмовив — мовляв, більше трьох не можна, бо у всього є межа. ..От і все. Підписався власною кров'ю та й очуняв.

— Ти так розповідаєш, наче угоду не читав, — сказав я розчаровано.

— Не читав.

На мить я втратив дар мови.

— Що значить — не читав? Як? Ти підписав криваву угоду з володарем Потойбіччя, навіть не прочитавши її?

— Так.

Я скочив на ноги. Фляга мало не шубовснула до вогнища.

— Але чому?!

Мамай відповів здивованим поглядом.

— Бо я не вмію читати.

Так... У ті часи грамотність була привілеєм.

— Як же тоді ти підписався? — спитав я, вражений такою божевільно хороброю недбалістю.

— Хрестик намалював, — він знизав плечима. — У нашому селі всі так підписувалися.

Я зареготав, і не міг спинитися. Сміявся до сліз, а безстрашний Мамай сміявся разом зі мною.

На світанку я свідчив його перше перетворення. З небес спостерігав, як він наздогнав невільників, як безжально загриз татар насмерть, як полював за мурзою на ймення Бахадир, що намагався втекти на своєму аргамаку. Бачив, як захват козаків змінився переляком, коли химерний вовк обернувся на Мамая, як хрестилися полонені, як у їхніх очах ворожість перемішується з гиддю. Я втішав його, коли ми знову лишилися на самоті... Тоді Мамай уперше замислився, на кого він перетворився.

Втративши мету, яка вела мене від дитячих років, я мусив знайти іншу — і без довгих роздумів приєднався до нового знайомця, наївного і нерозважливого, зате щирого і чесного. Зрештою, його підпис подарував мені безкінечність... Було б справедливо віддячити бодай трохи, чи не так?

— Що за прізвисько таке: Мамай?

— Я — Мамай, мене не займай. Як хоч назови — на все позволяю, аби тілько не крамарем, бо за те полаю.

— Тобто тлумачення ти не знаєш.

— А ти все на світі мусиш знати? Скабка в сраці.

— Слідкуй за язиком, хлопче! Я тобі в батьки годжуся.

— Радше в діди.

— Давно тебе не лупцювали?

— До прочуханів мені не звикати. А тобі треба прізвисько, коли на Січ їдеш. Чи вже маєш якесь?

— Ніколи не потребував.

— Зараз вигадаємо. Отже, ти вмієш на пугача обертатися...

— Про це ніхто не мусить знати.

— Але прізвисько гарне: Пугач. Будеш Пугачем?

На Січі я швидко став своїм — зброю тримати вмів, роботи не цурався. З властивою вченим прискіпливістю вивчав історію козацьких змагань із Річчю Посполитою за розширення реєстру і прав, численних повстань оборонців степових фронтирів, зліт Хмельницького, перемоги і поразки... Цього разу повстанці не хотіли прав чи свобод, вони жадали власної держави, і мусили розплачуватися за це великою кров'ю.

Тим часом про Мамая летів поголос: козак, який без сорочки виходить проти мушкетерів і ловить кулі, а на ньому лишаються самі синці; перевертень, який загриз цілий загін крилатих гусарів, що відпочивали; чаклун, який уміє заклинати рани, чим порятував від смерті безліч побратимів. Мамай уже не належав до куреня чи полку, він приходив і бився, де бажав — кожен був радий бачити відчайдушного шибайголову у своїх лавах. Він став живою легендою, що надихала інших; сама його поява підносила бойовий дух до небес. Прислужники небес, до слова, на чутки про чари та інші нечисті справи заплющували очі, що неабияк тішило Мамая, який вважав церкву єдиним можливим порятунком своєї пропащої душі.

Я був його тінню. Мовчазним супутником, якого бачили й одразу забували. Я радив, підказував, супроводжував у тілі птаха, помагав стежити і вбивати — вдвох ми були непереможні. Позбавлений страху смерті, я змінив роль мандрівного чорнокнижника на військового розвідника.

Потім Мамаєва слава сягнула вух гетьмана.

— Як минуло?

— Сказав усе, як ти навчив: з московитами не домовлятися, натомість іти до короля Швеції та князя Ерделі.

— А він?

— Погодився. Але за умови, що я візьму джур, аби зміцнити нашу військову потугу. Мовляв, коли стане химородників більше, тоді можна і без царського заступництва воювати. Пообіцяв до кошової старшини записати...

— Я допоможу вибрати найкращих. Чого ти похнюпився?

— Бо вже гріх великий маю. А мушу ще кількох на такий самий гріх підбити... Продати їх Сатані...

— По-перше, так званий Гаспид — не Люципер і не Сатана. По-друге, я не певен, чи він схоче підписувати нові угоди. По-третє, ми кожного попередимо щодо прокляття, але це нікого не відвадить. То їхнє життя і їхній вибір, Мамаю.

— Однаково мушу сповідатися.

За кожної нагоди він ходив на служби, сповідувався, офірував — я був поруч, хоча втратив віру у будь-якого бога, відколи побачив страхітливу загибель батька.

Ми взялися за пошуки джур, і, передбачувано, від охочих було не проштовхнутися. У мандрах по таборах гетьманських військ ми збирали десятки козаків, які жадали приєднатися до славетного Мамая: молоді, сиві, розумаки, телепні, реєстрові, низові, чахлики, здоровила, селяни, шляхтичі, стрільці, гармаші...

— Ні, Самійле, не візьму тебе в учні. Нізащо.

— Це все через те...

— Аж ніяк. Ти сам казав, що маєш родину — то навіщо душу нечистому закладати?

— Ти мені вибач, Мамаю. Дарма я тоді не стримався... Гніваюсь рідко, але рука важка...

— Давно вибачив. А гнів свій краще на ворогів залиш.

Мамай висунув єдину умову: джура мав бути безсімейним. Ми витратили не один тиждень, поки зібрали найкращих. Справжніх імен не пригадаю — вони лишилися на вістрі кілка... Пам'ятаю тільки прізвиська.

Ведмідь. Майстерний коваль, справжній велет, дужий, як пара волів. Мав здоровецьку шаблю, що викував собі під лапище, в якому решта шабель здавалися кривими кинджалами. Не любив думати, а любив випити і посміятися.

Вовк. Досвідчений розвідник, надійний товариш і найстарший козак у гурті — здається, навіть я був молодшим за нього. Сивий, мовчазний, постійно гриз згаслу носогрійку. Я полюбляв його компанію.

Сокіл. Блакитної крові, римської віри. Міг цитувати грецькі трагедії в оригіналі. Разом ми досліджували чари крові, і я охоче ділився знаннями, адже навчати приємно, коли учень спраглий мудрості. Його зрада болить мені понині.

Лисиця. Джура-несподіванка. Ніхто й не підозрював, що серед запорожців переховувалася жінка. Своєю запальною відвагою вона підкорила Мамаєве серце. Любив її, наче молодшу сестричку, нічого іншого між ними не було — Мамай відмовив собі у праві на стосунки. Ох, Лисиця! Красива, хитра, безстрашна. Кожен із нас трохи закохався у неї.

Був іще один — не вижив під час ритуалу. Більше нічого про нього не згадаю.

Інші успішно підписали угоду. Я й подумати не міг, що Ґаад може бути таким щедрим.

Гуртом ми змогли діяти в кількох місцях одночасно: проводити хитрі оборудки, розвідувати, викрадати, морочити, вбивати, рятувати, залякувати, переламувати найскладніші битви на нашу користь — із такою поміччю хитка Гетьманщина міцнішала. Шведи виявилися добрими союзниками, надійнішими за татар, чиїм зрадам ми кілька разів встигли запобігти, а шлюб Тиміша з Розандою Лупул породичав Хмельницьких із найвпливовішими родинами Східної Європи.

Роки, роки, роки. Гетьманат ширився новими землями, міста розчиняли брами і підіймали наші прапори, кобзарі складали думи, діти гралися в Мамая і його джур. Битви, перемоги, свята. Час може плинути так швидко...

Богдан, уже не повстанець, а сивочолий керманич новоствореної держави, запросив Мамая особистим радником, але характерник відмовився. Попри роки нескінченної війни, він досі волів боротися за омріяну батьківщину не словом, а ділом, зберігши юнацький вогник, який горів у ньому під час нашої першої зустрічі. Гурт із колишніх джур розійшовся, хіба що я разом із Соколом інколи досліджував природу загадкового Звіра, що оселився в них. Моя пташина подоба жодним чином не чіпала моєї волі і не мала власної персоніфікації. .. Вдвох ми зробили чимало відкриттів у чарах крові, серед них — парез, який можна накликати на вовкулаку за допомогою його свіжого хутра.

Влітку ми гуртом збиралися в тихій, приємній місцині на хуторі Буда, де мешкали далекі родичі Вовка, які радо давали нам прихисток.

Попри сивини, Мамай не дожив до старості.

— Ми з Соколом знайдемо ліки. Даю тобі слово.

— Полиш уже, Пугачу. Ніщо не згасить диявольського вогню в моїх нутрощах. Може, це частина тієї угоди... Мій час наближається.

— Не мели дурниць!

— Я завжди прислухався до твоїх порад, старий друже, повсякчас чинив за твоїм словом. Тепер послухай мене.

— Слухаю уважно.

— Ти мій найближчий друг, Пугачу. Час не владарює над тобою, ти досі такий само з вигляду, як і того дня, коли... Кха! Дідько... Бачиш, харкаю легенями — до сраки твої примочки.

— Бачив я і гірше.

— Брешеш. Кха! Слухай, Пугачу. Мій заповіт простий: нікому не підписувати ту нечисту угоду. Годі з дідька п'ятьох душ! Я скажу про це решті... Але найбільше довіряю тобі. Простеж, аби мою останню волю виконали. Не варто нікому брати прокляття, не варто нікому оселяти в душі Звіра! Це все, чого я прошу. Берешся виконати?

— Так.

Ці слова, перемішані кривавим кашлем, він повторив перед колишніми джурами. Всі урочисто присягнули, що прокляття не піде далі. Мамай помер із легким серцем.

Ми поховали його на пригірку біля Буди, де він любив відпочивати. Я довго плакав за ним. Подейкували, що Богдан, коли почув про смерть характерника, з власної кишені витрусив чимало золота на гідний надгробок, проте посланець із грошима кудись зник, і ніхто його не шукав, бо за кілька днів гетьман також помер.

Рік по тому, на черговому зборі біля хутора, я сповістив, що вирушаю на схід.

— Невже через оту новоявлену Орду на чолі з безсмертним, який грозиться завоювати весь світ?

— Так, Соколе. Дещо мене в цих чутках тривожить... Мушу поїхати особисто і перевірити.

— На самоті? Землі там небезпечні. Будь обережний.

— Дякую, Ведмедю.

— Я теж чула, ніби московити зазнають поразки за поразкою і відступають до столиці...

— За головного лишається Вовк. Сподіваюся, що стрінемося тут знову за рік-другий.

Казали, що нова Орда зветься Смарагдовою. Казали, що її веде перевтілений Темуджин, який волею бога Тенгрі несе на собі камінь вічного життя. Казали, що його армія не знає поразок і підкорить землю від океану до океану.

Я перетнув степові кордони і потрапив до земель Московського царства. Їхав на схід, а між переїздами повертався до забутого мистецтва інвокації. Духи неохоче відповідали на мої заклики.

За черговим ритуалом мене запопав кінний загін із зеленими пов'язками на обладунках. Зовнішністю вояки дещо нагадували киримли, однак їхні очі і говірка були геть іншими. Я здався у полон без бою і під супроводом вершників прибув до величезного військового табору, що своїм громаддям перевершував Січ у її найкращі роки. Намети розкидано до виднокола, всюди гамір, дзвін, вогнища — потривожений людський мурашник. Від смороду кінського гною, людського лайна, сечі і поту забивало подих. Без зволікань мене привели до розкішного місткого намету, над яким майоріло величезне зелене полотнище з двоголовим орлом.

Кілька секунд ми дивилися один на одного, а потім обійнялися.

— Я так і знав, що це ти, Мехмеде.

— Тепер мене звуть Темуджином.

— Тоді клич мене Пугачем.

— Як скажеш, брате. Тобі пощастило, що я змінив наказ убивати чаклунів на розпорядження приводити кожного особисто до мене.

— Вбити мене було б непросто.

— Ха-ха! Ми обоє дійшли мети, еге ж? Певен, що батько пишається нами.

— Судячи з твого обличчя, тобі пощастило знайти безсмертя швидше.

— Хіба це важливо, брате? Старості більше не існує. Нескінченність належить нам. Я радий тебе бачити!

— Навзаєм, брате. Я давно втратив сподівання, що ми колись зустрінемося.

— Проте доля звела нас разом! Що це, як не знак від усесвіту? Охоче послухаю про твої пригоди! Твоє вбрання — ти прибув із гетьманату?

— Саме так. А ти, дивлюся, людина зайнята: війна, підлеглі, накази...

— Готуємось до облоги Москви. Підлеглі — суцільні інтригани та брехуни, але тепер, коли ти тут, я матиму людину, якій можна довіряти. Я вже й забув, що таке можливо!

— Пропонуєш стати радником уславленого кагана?

— Ти станеш моєю правою рукою! Разом ми розчавимо немитих московитів, розірвемо гетьманат і повернемося додому на бойових конях! Вирвемо язики всім тим блазням, які жартували над батьком, засмажимо їх і...

— Брате, вони всі мертві, або витрачають останні подихи.

— А й справді. То нехай гниють у могилах! Але їхні нащадки разом із усім світом схиляться перед нами.

— Така твоя нова мрія, Темуджине?

— Лише вона гідна безсмертя!

— Про це можна посперечатися. Втім, я маю завершити кілька справ.

— Дам тобі найкращих охоронців, які безпечно проведуть до кордонів. Але не зволікай! Повертайся чимшвидше, бо разом... Разом, брате, ми станемо непереможними. Перед нами ніхто не встоїть!

За десятиліття розлуки його нестерпні сторони — владність, жорстокість, зневага до чужої думки — пустили глибокі корені, пролягли різкими зморшками довкола рота й очей, закрижаніли в темному погляді. Я мав люб'язну розмову з немилосердним завойовником, який за одну лише годину віддав чотири накази про страти. Інша людина не втрималася б на чолі Орди, а мої руки теж плямувала чужа кров, та між нами пролягла світоглядна прірва, чиї далекі береги поєднував лише хиткий місток рідної крові.

На кордоні я позбувся смарагдових вершників і поїхав далі на самоті. Я встиг прикипіти до українських земель як до рідних, а мій єдиний друг присвятив життя їхньому захисту.

Мамай... Я любив його, як брата! Чи навіть більше... Картав себе за те, що не зміг зцілити його, і відчував обов'язок продовжувати його справу. Задум був простий: сповістити про небезпеку Мамаєвих джур, повернутися до брата, прийняти запрошення, після чого всіляко відволікати його увагу від молодої держави.

Та мене чекали лихі новини.

— Як ви посміли?!

— Заспокойся, Пугачу. Ти сам тільки-но сповістив про намір Орди прийти сюди з війною.

— Ви порушили обіцянку, яку дали Мамаєві перед смертю!

— Мертвим байдуже до наших слів, а живі чекають на смарагдову навалу.

— Всупереч його волі ви прирекли нових людей на прокляття.

— Вони самі зробили цей вибір — як і ми свого часу. Де твої очі, Пугачу? Роззирнися! Ми ледь оговтуємось після війни з поляками. Сейм досі мріє підкорити нахабних бунтівників. Проти Орди нам не встояти... Якщо не мати зброї, що здатна дати відсіч!

— Тож ви оголосили себе єдиною зброєю гетьманату?

— То було особисте прохання гетьмана Тиміша Хмельницького, на яке ми одностайно пристали. Коли ворог на порозі, шаблі не ламають.

— Я знаю, Соколе, що це ти — ти і ніхто інший, стоїш за цією зрадою. Звабив Лисицю, обманув Вовка, забив баки Ведмедеві. Переконав їх, поки мене не було — адже знав, що я цього не дозволю!

— Ніхто не давав тобі права командувати нами, Пугачу. Годі вередувати! Допоможи краще підготувати нових джур. Обіцяю, що...

— Обіцяєш? Ти смієш щось обіцяти?

— Мені гірко, що ти не здатен нас зрозуміти. Може тому, що ми — Мамаєві діти, а ти ніколи не був одним із нас, Пугачу. Ось і зараз ти вперся рогом і молишся на останню волю любасика, бо нічого іншого в житті у тебе не лишилось! Не хочеш допомагати? То не заважай.

— О ні, Соколе! Я змушу кожного з вас пошкодувати за порушене слово. Я знищу вашу кляту угоду — хай чого це коштуватиме!

— Мені гірко чути такі слова, Пугачу. Не Мамай, а саме ти був моїм справжнім учителем. Я до останнього сподівався, що ти зрозумієш...

— Я все зрозумів. Але занадто пізно! Присягаюся, що спиню вашу зраду.

— Не займай нас, старий відьмаче. Погрози — це вже занадто! Ти не маєш жодного права...

— Проклинаю день, коли порадив Мамаєві взяти тебе в джури.

Постріл.

Засліплений гнівом, я опустив погляд на живіт. Ніби грім за блисковкою, прийшов пекучий біль. Як безліч разів до того, я почав промовляти закляття проти кровотечі, та хтось стулив мого рота долонею, закинув голову назад, і шиєю ковзнула гостра сталь. Слова захлинулися струменями крові.

Ведмідь. Вовк. Лисиця. Сокіл. Мамаєві діти, відібрані та навчені з моєю допомогою, віддані товариші, з якими воював пліч-о-пліч і випивав на хуторі Буда, — тепер вони гуртом убивали мене, не знаючи, що я безсмертний.

На якийсь час моя приголомшена свідомість згасла. Переді мною в бруді лежав Мамай, побитий до смерті. Я нахилився, аби допомогти, але натомість упав на нього; коли звів голову, на мене впритул дивилося власне обличчя, спотворене побоями.

Я отямився від удару по грудях. Захрипів несамовито, як може хрипіти людина з перерізаною горлянкою.

— Псякрев!

Новий удар. В ноги холодно.

— Як він досі не здохнув?

Іще удар. Хтось мене роззув.

— Стуліться.

Я лежав у домовині, а Сокіл замашними рухами вбивав кілка мені в серце. Вже й чоботи вкрали, бісові діти.

— На бік його!

Вовк і Ведмідь послухались наказу, а Лисиця подала новий кілок, який під молотком Сокола вразив мою скроню. Почувся огидний хрускіт, і світ померк.

— Яка важезна труна! Вона з золота?

Темне озеро нестями.

— З морти. Витесали на замовлення.

Виє вовк...

Накривають кришкою...

Гарчить ведмідь...

Стуків молотків...

Дзявкотить лисиця...

З тихим шурхотом сиплеться земля...

Регоче сокіл...

А потім запала тиша.

З простреленим животом, розрізаним горлом, кілками в серці й голові я прокляв зрадників і омріяне безсмертя.

***

На обрії здіймалася хмара куряви: під батіжні наспіви невільники прямували до нового життя. За ними назирці мчав молодий козак, безперестанку поганяв змиленого коня. Якби він тільки озирнувся... Якби лише побачив, що коїться за спиною...

Але юнак не оглядався.

Скалічене тіло завмерло посеред дороги. Ударом лапи бурий ведмідь розколов голову. Череп луснув, наче перезрілий кавун, і ведмідь заходився вищати мозок. Сірий вовк пожадливо глидав литки, руда лисиця занурила писок у живіт і ласувала тельбухами. З блідих небес упав сокіл, пробив гострими пазурями груди, взявся дзьобати серце, яке ритмічно пульсувало. Кров перетворювалася на багряний попіл.

Я плив у морі летаргічного сну, колисався на темних хвилях агонії, пірнав у одноманітні глибини марева.

Інколи прокидався. У глухій могилі без повітря, їжі, води і почуттів лежав безрушно, наче колода. Не помирав.

Боровся з малодушністю. Будь-коли міг подумки відмовитися від угоди і скінчити цю тортуру. Не відмовлявся.

Я хотів звільнитися і помститися.

Лють зцілювала мене. Коли повернулася влада над рукою, я намацав кілок у скроні і поволі витягнув, повсякчас непритомніючи від сплесків болю, який неможливо описати словами з відомих мені мов. Потім, так само повільно і так само болісно, дістав кілок із серця. Дерево наскрізь просякло моєю кров'ю. Згаявши накопичені сили, я повернувся до міченого босими ногами багна на поталу голодних пащек.

Поки примарні звірі мордували мої сни, угода поволі відновлювала моє тіло — порізане горло, прострелене черево, дірки в грудях і голові, такі глибокі, що вмістили б палець. Ніхто не виживав після таких поранень... Ніхто, крім мене.

М'язи, нерви, судини — коли повернувся слух, я міг чути звуки їхнього відновлення. Кожне повернене відчуття спалахувало колоною світла у царстві мороку. Рот сушило фантомною спрагою, шлунок крутило голодом. Я мріяв про кусень хліба та глечик джерельної води, але мав лише трісочку, що вдалося сколупнути з кришки труни.

Найскладніше довелося з ураженим мозком. Після тривалого відновлення великий пласт спогадів, імен та інших знань зник, лишивши по собі порожні закамарки і хиткі тіні. Разом із ними зник мій спокійний норов; серце, немов аташдан зороастрійців, палало незгасною люттю. Старий Пугач помер! Натомість прийшов новий, що присягнувся виконати зраджений заповіт Мамая і помститися за вкрадені роки власного життя.

Стільки часу згаяно! Стільки можливостей втрачено! Просто зараз я міг би стояти на чолі братової Смарагдової армії, а натомість гнив у могилі... І все через власне милосердя.

У моїх мріях ненависні джури одне за одним вмирали щоразу болючішим чином. Сокіл завжди гинув останнім, плазуючи у жалюгідних благаннях... Коли я покінчу з четвіркою зрадників, то знайду кожного їхнього джуру і відправлю в засвіти вслід за вчителями!

Рани затягнулися шрамами. Тіло відновилося. Час рушати на волю.

Навпомацки я визначив місце, в якому дошки підігнані найслабше, і встромив туди перший кілок. Другий загнав трохи нижче. Стиснув кулаки.

Удар. У домовині сильно не замахнешся.

Удар. Кришка рипить, але тримається — морений дуб вартий своєї слави.

Удар. Тріщина повзе і ширшає.

Лусь!

В утворену пройму посипалися крихти землі. Поруч упав хробак, і я вмить зжер його. Підживлений, взявся за справу затято, аж почувся гучний тріск; я вперся долонями в кришку і штовхнув її від себе. Вона не піддалася, тож я штовхав, поки не зміг зігнути перед собою ноги. Вперся стопами. Заплющив очі. Вдарив усім тілом.

Полилася сипуча злива. Я наосліп скидав землю по боках, сяк-так трамбував долонями, повторював безліч разів, допоки не зміг сісти. Таке незвичне, забуте відчуття! Зриваючи нігті, подерся нагору, борсався, наче та жабка у жбані молока, ковтав землю замість повітря, кашляв і мотиляв головою, а коли здалося, що ніколи звідти не виберуся, пальці намацали коріння трави.

Повітря обпекло легені. Сонце опалило шкіру. Білий день різонув очі. Ніби новонароджений, я скрутився калачиком, чекав повернення зору і плакав від щастя. Надвечір ослаблені підземним царством почуття пристосувалися до світу горішнього, і я роззирнувся: неподалік шумувало містечко, на пригірку розкинувся гіллястий дуб-велетень — місцина видавалася знайомою та новою водночас.

Одяг мій зітлів і подерся, тож я викинув його. Сяк-так притоптав розриту землю, аби не привернути небажаної уваги, вгледів битий шлях і вирішив прикинутися жертвою грабіжників. Мамай полюбляв цю дурнувату виставу — у його виконанні вона завжди спрацьовувала.

— Усе забрали! Кинули просто в болото, — мій голос рипів, ніби заіржавілий.

— От бузувіри, — цокав язиком чумак, який угледів мене при дорозі і спинив воза. — Куди сіроманці дивляться, коли просто біля Буди таке коїться?

— Буда? — почув я знайому назву.

— Еге ж, — він махнув у сторону хатин. — Вовче місто. Ви, певно, сюди прямували... Звідки будете, шановний? Не з Таврії часом? Маєте кумедну говірку!

За моєї відсутності хутір устиг перетворитися на ціле містечко.

— Нічого не пригадую... Який зараз рік? — перепитав я збентежено. — По голові так лупили, що ім'я матінки рідної забулося...

— Тридцятий нині, шановний.

Це пояснювало і перетворення хутора, і дивне вбрання чумака. Зрадники викреслили з мого життя майже п'ять десятків років!

— А Тиміш досі гетьман? — про всяк випадок перепитив я.

— Тимофій Хмельницький?

Чоловік обдарував мене співчутливим поглядом, після чого запропонував баклагу. Перше питво за пів століття!

— Міцно вам по казану настукали, еге ж? Тиміш років сто як мертвий.

Я мало не вдавився. Виходить, що... Минуло не п'ятдесят.... А всі сто п'ятдесят років!

Добросердий чумак привіз мене до себе, зігрів повні ночви, подарував старі вдяганки, нагодував і вклав спати. Я подякував за його милосердя, але заснути не міг, нажаханий світом, до якого потрапив.

Вулицями міста вешталося безліч проклятих! Звалися вони вовчими лицарями, за цехову відзнаку носили череси з трьома клямрами, і були такими численними, що поділялися на сім куренів. Деякі несли прокляття з покоління до покоління і пишалися цим, наче видатною заслугою...

Усупереч Мамаєвій волі зрадники не тільки навчили нових джур — вони заснували цілий Орден проклятих! За півтора століття, що я згаяв у міцній домовині, криваву угоду підписали тисячі нещасних. їхні могили розкинулися дубами по всьому гетьманату. їхніми героями були Вовк, Сокіл, Ведмідь і Лисиця. їхні перекази твердили, ніби Пугач, п'ятий джура Мамая, був пияком, чия дурнувата загибель застерігала від хмільного обертання на вовка — і всі свято вірили в цю гидку брехню!

Ніхто не знав правди про єдиного справжнього друга Мамая та першовідкривача дороги до кривавої угоди. Безсумнівно, то був Соколів задум: тільки він міг так вигадливо змішати мене з багном! Байкам про героїчну смерть четвірки під час оборони від смарагдової навали я не повірив ані на йоту.

Характерники, сіроманці, ґалдовники, химородники... Ох, друже Мамаю! Нині на твоїй могилі щороку вітають нових проклятих, відчайдушних юнаків і юнок, — як добре, що ти не свідчиш цього жахіття!

Джури Сокола — хто ще, як не вони? — винайшли чари для розмов через могили характерників. Поховальні дуби перетворилися на листувальні стовпи. І нікого не бентежило таке блюзнірство!

Світ збожеволів, і я мусив це спинити.

Заради обіцянки Мамаєві.

Заради порятунку нових поколінь.

Заради помсти ницим зрадникам...

Сірий Орден мав бути знищений.

Та що може вдіяти один заложний мрець проти кількох сотень досвідчених воїнів?

Першим спав на думку брат. Смарагдова імперія встояла і виросла, хоча не спромоглася завоювати гетьманат. Отже, треба прикликати Темуджина на допомогу. Спільно захопити країну. Знищити кожного проклятого — як він вирізав усіх чаклунів на власних землях!

Та чи був нинішний Темуджин моїм братом? Забагато часу минуло від останньої зустрічі. Може, він вважає мене зрадником... Після довгих сумнівів я відкинув думку про Смарагдову Орду — їхня навала призведе лише до нової хвилі шаленців, охочих рушити по той бік.

Потойбіччя! Ось куди варто податися. Байдуже, де тліють кістки Сокола — я виконаю обіцянку, що дав йому понад сто років тому.

Але у відповідь на моє прохання Ґаад розсміявся. Сказав, що я вільний розірвати власну угоду коли заманеться, проте до чужих мені зась. Мабуть, йому подобалися безперервні відвідини спраглих до могуті... Я наполягав на своєму, допоки князівський терпець не урвався. Розгніваний Ґаад витурив мене, заборонивши з'являтися під його очі.

Отже, я мав знищити Орден самотужки.

Звучало нездійсненно, особливо з огляду на дві спроби тутешніх можновладців, які на позір мали значно більше можливостей — і попри це зазнали краху. Причина проста: вони перли напролом, коли мій досвід підказував, що діяти варто хитрістю. Немолода, велика організація не може уникнути слабин, а будь-що можна знищити зсередини за допомогою принципу, який працює віддавна: divide et impera. За моєї відсутності люди зробили черговий оберт — перевдягнулися, реформували мову, вигадали безліч дивних цікавинок, забули деякі звички і завели нові — проте лишилися тими самими людьми.

Нове життя потребувало нового імені. Рахмани — легендарні мудреці далекого краю, що живуть молитвами, харчуються манною небесною, а про християнське свято Великдень дізнаються, коли річка приносить їм шкаралупи крашанок. Так я став Рахманом: це ім'я пасувало підступно закатованому праведнику, для якого їжа і час не мали значення.

Вивчивши новий світ, я обережно пішов між характерників, переважно з куреню вартових. Пригощав їх у придорожних корчмах, нипав містами та селами — поволі збирав відомості. Змінював вигляд і говірки, постійно перелітав зі сходу на захід і з півночі на південь, ховався, аби не втрапити в око контррозвідці. Характерники нагадували товаришів, чиї тіла обернулися на порох у могилах поблизу Хортиці, — як козаки півтори сотні років тому, так і сіроманці нині жалілися на маленьку платню, кепське спорядження, прикрі умови служби. Обурювалися тим, що ветерани війська Січового за тридцять років здобували право вийти на заслужений спочинок і могли працювати на власній землі, відкрити шинок або іншу справу, а характерники мусили служити до скону.

Я швидко натрапив на ахіллесову п'яту Сірого Ордену, що звалася прокляттям місячного ярма. Звір, який оселявся в кожному вовкулаці, не дозволяв засиджуватися на місці, а що старшими були мої співрозмовники, то дужче вони нарікали на загублену можливість жити із сім'ями, допомагати дружинам, ростити дітей... В юності, коли ставиш підпис, про таке не думаєш, говорили всі сумовито.

Така очевидна слабина! І чому досі ніхто не скористався нею?

Мій вибір спинився на характерникові на ймення Роман Вдовиченко. Він виділявся з-поміж інших химерною зовнішністю: сніжне волосся, молочна шкіра, червонясті очі... Коли Роман заходив до корчми, всі погляди враз прикипали до нього — навіть якщо та корчма стояла в Буді наприкінці серпня.

Легко вкравши черес із трьома клямрами, я прикинувся старим характерником. Упродовж року ми заговорили якось у шинку; зустрілися випадково на дорозі; перетнулися на Сорочинському ярмарку... Помалу заприязнилися, кілька разів випили. Розпашілий від горілчаної щирості Роман згадав про синів, які постійно переїздили разом із матір'ю, яка також служила в Ордені, і зізнався, що хотів би розірвати криваву угоду.

— А коли я скажу, що така можливість існує? — посіяв я перше зерно.

Від несподіванки він протверезів.

— Кепські у тебе жарти, старий. Навіть дітям відомо, що з вовчої стежки не сходять.

Я усміхнувся.

— Просто їм вигідно, аби ви так думали.

— Кому?

— Осавулам. Кому ж іще?

Роман дивився на мене з недовірою.

— Нащо їм таке робити?

— Аби ти, я та всі інші сіромахи не змогли покинути службу. Якби розірвати угоду міг будь-хто, будь-де, будь-коли... Це ж призведе до смерті Сірого Ордену! Сам поміркуй.

— Я міркую, що якби такий шлях існував, то ми б давно про нього почули, брате. Шила в мішку не втаїш.

— Подібно до інших владик, Рада сімох ревно береже такі відомості для себе. Коли осавула вирішує піти на спокій, то розігрує власну смерть, а сам рушає до Ґаада і стирає підпис із сувою. Після цього їде за кордон, де помалу доживає віку, тринькаючи накопичені грошенята.

— Не вірю, — насупився характерник. — Осавули так не чинять.

Я стенув плечима і більше цю тему не зачіпав. Насінина мала прорости.

Наступного разу Вдовиченко знайшов мене першим.

— Дещо рознюхав про тебе, брате Рахмане. Виявляється, що нема в жодному курені такого брата! Хто ти? Чому я не маю просто зараз піти до контррозвідки і здати тебе, липовий сіроманцю? Відповідай!

Він прийшов до мене, а не до контррозвідки, бо сумнівався. Зерно зростало.

— Дозволь дещо показати, — відповів я. — Але про побачене навіть дружині не кажи.

На очах ошелешеного характерника я перетворився на пугача, злетів, пугукнув у нього над головою, перекинувся на людину і сіяв далі: про старі часи, про Потойбіччя, про власні угоди, про дружбу з Мамаєм... Поля брехні найкраще зростають на землях правди.

Я розповів про підступних джур, які знали шлях розірвання кривавої угоди, але вирішили його втаємничити всупереч передсмертній волі Мамая; розповів, як мене вбили за небажання приховувати правду, показав шрами; розповів, як повернувся до світу живих і заплакав від кривди, що сталася за цей час...

А Рада сімох досі плекала кривавий секрет.

— Якщо ти не шаленець, — Романові губи ледь тремтіли.

— То просто зараз ми рушимо до Мамаєвого дуба, і ти покажеш свою могилу.

Так ми й учинили. Відкопали дошки, знайшли два гнилі кілки.

— Ось мої докази.

Могила насправді виявилася не такою глибокою, як здавалося зсередини.

— Ти був... Ти справді знав його?

Не знаю, чи повірив Роман насправді, чи просто відчайдушно хотів повірити. Зрештою, надія — останній притулок.

— Мамай ніколи не грав на лірі, бандурі чи кобзі. У нього навіть музичного слуху не було. Щоразу, коли він співав, усім хотілося тікати світ за очі, — я всміхнувся, розглядаючи поховальний дуб старого друга. — Бозна, якому розумнику стукнуло в голову намалювати його з бандурою.

Засіяні зерна мали прорости. Я суворо попередив Романа, що мусимо зберігати пильність і зустрічатися обачно, аби не привернути увагу призначенців. Годував його оповідками про славетне минуле і сумливе сучасне, про сотні інших сіроманців, які прагнуть звільнитися від прокляття і повернутися до простого життя.

— Звідки така певність, що осавули досі зберігають той секрет? — питав Вдовиченко.

— Пугачі далеко чують, пугачів ніхто не помічає... Навіть осавули на своїх таємничих зборах.

— То чому просто не викрасти секрет?

— З чужої голови? Я не володію такими чарами, брате. Чи ти вважаєш, ніби вони зберігають його десь записаним?

— Я вважаю, що після стількох років обману вони не зізнаються.

— Коли їх спитає цілий Орден? Подивимось.

Я підбадьорював його новими вигадками і літав між паланками, розповсюджуючи казочку про велику таїну Ради сімох. Мене турбувала Вдовиченкова дружина, яка могла все зіпсувати — чоловіки часто радяться зі своїми жінками і прислухаються до них — але, на мій приємний подив, вона не стала завадою, а, навпаки, підтримала свого обранця.

Жнива прийшли наприкінці серпня. На чергових зборах Сірого Ордену в Буді мали відбутися вибори нового осавули вартових, але все пішло не за регламентом. Під дубом Мамая стояли шестеро і намагалися перекрикнути натовп, що наполегливо запитував, куди подівся старий осавула. Шарварок стояв страшний, аж тут вийшов Роман, пальнув у небо з піштоля — і всі замовкли почасти від пострілу, почасти від химерного вигляду стрільця.

— Ми щодня ризикуємо життями за нашу державу. Ми вимагаємо гідності!

Такий вступ підтримали злагодженим ревінням. Роман заговорив про платню, про вольності, про всі ті дурнуваті вимоги, які ми з ним вигадували.

— А для кожного, хто відслужив двадцять років, вимагаємо права розірвати криваву угоду і зняти клямри вовчого лицаря!

Запала тиша.

— Що ти верзеш? — гукнув осавула широкоплечий, як Ведмідь. — Сувій підписується раз і назавжди! Не ми вигадали цей закон...

— Але навчилися обходити його! Годі брехати, — Вдовиченко озирнувся на характерників, що дивилися на нього. — Осавули можуть не тільки змінювати своє прізвисько, а й сходити з вовчої стежки, коли забажають!

Його підтримало таке ревисько, аж на дубі Мамая затремтіло листя.

— Що за бздури?! — Запитання осавули потонуло в ґвалті.

Орден репетував, лаявся і сперечався. Я стояв осторонь, спостерігаючи за бурею.

Ось тобі, Соколе. Ось вам, зрадники. Крутіться в могилах, як крутився я.

— Тиша! — проволав Роман, і знову всі погляди обернулися до нього.

Він підійшов до дуба, зірвав бронзову клямру... І кинув її під ноги осавулам. Слідом полетів золотий Мамай.

— Коли Орден не хоче нас відпускати, вовки підуть самостійно. Ми — Вільна Зграя!

Недарма, ох недарма я вибрав його. Роман перевершив усі мої очікування!

— Клятвопорушник! — крикнув осавула в окулярах.

Другою виступила Романова дружина, і теж зірвала дві клямри з череса. Риси її обличчя чимось нагадували Лисицю.

— Ми — Вільна Зграя, — мовила жінка з гідністю.

Третім був їхній старший син, дуже схожий на матір: його блискучий Мамай, отриманий напередодні на цьому самому місці, упав додолу.

— Ми — Вільна Зграя!

Мабуть, родина вигадала всю сцену заздалегідь.

За Вдовиченками рушили інші — всі, як один, шматували череси, кидали клямри, вигукували нове гасло і показово лишалися з одним срібним вовком. Бронзова і золота купки щохвилини зростали...

А потім Рокош ніяково завмер. Усі, хто бажав проявити невдоволення, зробили це; інші чухали потилиці і не знали, як діяти далі. Ніхто більше не кричав; бунтарі відійшли від дуба Мамая, скупчилися збентежено навколо Романа; інші характерники стояли осторонь, а дехто пішов до міста, махнувши на все рукою.

Після швидкоплинних роздумів осавули проголосили, що клямри не чіпатимуть, і дають гарячим головам добу, аби кожен повернув свою на місце.

— Питання щодо грошей і вольностей ми почули. Будуть зміни, — мовила Рада. — Але жодного шляху розірвати угоду не існує. Вас надурили, браття!

Між сіроманцями закрався сумнів. Нещасні звикли до думки про вічне прокляття, і раптова звістка про зміни умов служби приголомшила їх. Вражені такою щедрою поступкою, вони були ладні забути про все інше, і навіть на Романовому обличчі проступив сумнів, коли я, скинувши клямри з власного череса, підійшов до бунтівників.

— Готові продатися?

Мовчазний натовп ужалив мене поглядами.

— Осавули помахали пряником, і ви тепер ладні зрадити мрії? Обіцянка-цяцянка, а дурневі радість! Чи думаєте, ніби скарбничі вже відраховують нові таляри до вашої платні? То насправді призначенці складають списки з вашими іменами! — Я харкнув під ноги. — Ідіть на поклон! Повертайте клямри! Рада помститься. І почне зі Вдовиченків!

Я вказав на Романа і його дружину, що обіймала сина.

— Хто ти такий? — спитали з натовпу.

— Той, кому я довіряю, — відповів Роман.

Неквапом я обернувся довкола, вглядаючись у стривожені обличчя.

— Осавули ніколи не пробачать такої непокори. Ніколи не пробачать привселюдного замаху на їхній секрет. Зараз вони готові заколисати будь-якими обіцянками, бо налякані вашою силою, та лише розійдіться — і їхня помста наздожене кожного!

Якби тієї миті мене схопили або змусили замовкнути... Хід історії завжди залежить від кількох хвилин.

— Хочете скинути місячне ярмо? Прагнете жити без прокляття? Цей секрет ховається у Раді сімох. Здобудемо його зараз, або ніколи!

Мій заклик зустріли рішучим багатоголоссям.

— Дякую, друже. Такого напуття не вистачало, — мовив Роман усміхнено.

Він рушив до дуба Мамая, і вільні вовки потягнулися вслід. Я крокував за Вдовиченками.

— Або розірвана угода, або нічого, — виголосив Роман.

— Або викапаний йолоп, або зрадник, — прошипів якийсь осавула у відповідь. — Гучні слова без жодних доказів! Кому ти продався?

— Годі! Вільна Зграя йде з лав Ордену, допоки наші умови не виконають, — крикнув Вдовиченко. — Рокош!

— Рокош! — заревіли вільні вовки.

У небо здійнялися шаблі та піштолі.

— Рокош!

Кілька сіроманців, які сумнівалися, приєднались до бунтівників і відстібнули клямри з чересів.

— Рокош!

Обличчя осавул спотворив гнів.

— Заколот! Заколот! — залементував той, що в окулярах.

— Заарештуйте цього юродивого!

Назустріч Романові посунули кілька характерників.

— Не займай! — прогорлав я, і розрядив піштоля в одного з них.

Соломинка, яка зламала верблюжу спину.

— Срібна куля! Його вбито!

Блиснула сталь, гримнули нові постріли — почалася Вовча війна.

Я помилився щодо рішучості характерників боротися за звільнення від кривавої угоди. Багато хто негайно вмив руки, тому чисельність Вільної Зграї значно поступалася Ордену. Оскільки я не міг дозволити придушення бунту, який мав знищити обидві сторони, то довелося особисто вступити в гру: вбивства, засідки, полонені, чари — все, як у старі добрі часи. Тільки поруч не було Мамая, а воював я проти його нащадків...

Що більше проливалося крові, то глибшало урвище між Орденом і Зграєю. Вдовиченко був кмітливим, вигадливим полководцем, і командувачів підібрав надійних, як кремінь. Ми постійно змінювали розміщення таборів, розпорошували сили, обманювали, били, притьмом зникали. Це була успішна стратегія: Орден мав стекти кров'ю від безлічі укусів. Проте вільні вовки також несли втрати... Я так захопився перебігом війни, що проґавив день, коли до Романа під білим прапором приїхав старий товариш Ігор Чорнововк, який попри близьку дружбу лишився вірним Раді сімох — він привіз пропозицію осавул про мирні перемовини. На мій превеликий жаль, Вдовиченко погодився.

— Навіщо, брате? Вони бачать низку поразок. Вони не знають, як протидіяти. Вони бояться! Тому намагаються задурити нас цими перемовинами, — переконував я.

— Не можна відвертатися від такого шансу, — за тижні протистояння під очима Романа набрякли чорні кола. — Вони готові на великі поступки.

— Великі поступки — ознака великої слабкості. Мусимо тиснути далі!

— Ні. Я оголошу перемир'я і прибуду на зустріч, — його кулак гупнув по столі. — Ми зайшли занадто далеко, Рахмане! Ще трохи, і Орден захлинеться власною кров'ю. Не цього нам треба!

Саме цього, мало не бовкнув я.

— Нам потрібен мир, — зітхнув Роман.

Він уже шкодував про Рокош.

— Мир? Після стількох смертей?

— Особливо після стількох смертей! Годі, Рахмане, я ухвалив рішення. Вважаєш мене зрадником?

— Аж ніяк, брате, — мені вдалося опанувати себе. — Чиниш гідно. Я не довіряю тій стороні, але твоя правда: варто спробувати...

Для зустрічі обрали символічну місцину — Миргород, вірніше, чисте поле під ним. До початку перемовин вовчі лицарі та вільні вовки почергово прочесали кожну кучугуру довкола, аби пересвідчитися у відсутності засідок та пасток.

У тілі пугача я спостерігав, як холодного полудня зближалися дві кавалькади. Бабки коней гру зли в снігу, копита хрустіли прозорою слюдою насту. Нестримний вітер рвав шапки і каптури вершників. Носи почервоніли, вуса заледеніли.

Я знав, що Роман погодиться на мир. Вивчив його доволі, аби читати думки: на вагах совісті Вдовиченка численні братовбивства давно переважили чутки про можливість розірвати угоду з Потойбіччям. Саме тому він і не взяв мене — боявся, що я зірву перемовини.

Мене ховали хмари. Від посланців Сірого Ордену я впізнав двох осавул, розгледів жінку... Рішення народилося вмить. Учитель не лише навчає — він учиться у власних учнів.

Заряджений піштоль у кігтях чекав. Аби лише порох не відсирів!

Кавалькади спинилися, і я сторчголов полетів униз.

— Смерть Сірому ордену!

Ніхто не зрозумів, як з-поміж вершників Вільної Зграї вигулькнув піший стрілець.

Голова жінки смикнулася, бризнула краплями розбитого гранату, тіло заточилося в сніг. Кілька секунд усі витріщалися...

А потім вибухнула різанина.

За мить я відчув те, що й застрелена мною характерниця: голову пробило кулею від щоки до потилиці. Я впав під гуркіт пострілів.

Роман волав, намагаючись спинити битву. Марно! З-під примружених повік я спостерігав, як кололи срібні леза, як душили поморожені руки, як клацали вовчі ікла. Розбурханий сніг квітнув кривавими квітками. Чисте повітря плямувало брудною лайкою. Мій задум спрацював, хоч і довелося заплатити простреленою головою.

Орден подумає на бунтівників, Зграя подумає на лоялістів. Війна продовжиться без шансу на примирення: вільні вовки мститимуться за ватажка, вовчі лицарі — за осавул. Хто винен? Ніхто не розкаже.

Коли на ногах не лишилося нікого, я звівся. Підхопив ніж, що трапився під руку, і бив кожного по черзі. Мертві і поранені змішалися, на заллятих кров'ю чересах не розібрати, хто має одну, а хто три клямри. Ті, що обернулися вовками, студеніли в клоччях подертого смуху. Коні тупцювали між трупів.

— Ти, — почулося за спиною.

Я обернувся.

— Ти... — шепотів Роман.

Треба було штрикнути його першим.

Куля поцілила трохи вище за першу. Праве око засліпло.

Я кинувся на недобитого сіроманця. Скільки міці кипіло в тому смертнику! Він щось хрипів, та я не слухав; охоплений ненавистю, встромив пальці йому в рани і перетворив його кров на окріп. Бліда шкіра почервоніла, немов у звареного рака, райдужки очей залило багрянцем. Я бив ножем, допоки від його лиця не лишилося місиво без ознак людських рис.

З останніх сил я прирізав решту делегатів, перекинувся на птаха і, мало не падаючи, ринув до найближчого сховку зализувати рани.

Моя природа змінилася. Попри дві кулі в голову, тіло відновлювалося значно швидше — цього разу все зайняло десяток років, які я переважно проспав без жодних сновидінь. Бажання їсти і пити остаточно зникли. Око витекло до пробитого Романовою кулею отвору, де набуло дивовижних властивостей. Праву половину обличчя спотворив огидний шрам на щоці... Проте я більше не переймався зовнішністю. Не відчував ні люті, ні радості — жодних сильних емоцій. Серце билося рівно і спокійно.

Вовча війна точилася ще чотири роки, поки дружина Романа не визнала поразку Вільної Зграї. Через фатальні поранення я не зміг допомогти, і мій перший задум провалився: Орден проклятих, знесилений і знеславлений, таки продовжив існування. Продовжив щороку надсилати юних йолопів по прокляття.

За свою невдачу я заплатив багато — занадто багато. Може, подумалось мені, варто розшукати справжній спосіб розірвати угоду? Зрештою, він мусив існувати. Кому, як не найстарішому вченому цих земель, розгадати таємницю?

Рік-другий пішов на підготовку: зібрати золото, облаштувати дослідницький сховок, знайти недобитків Зграї, які не втекли і досі пам'ятали мене. Можливе звільнення від кривавої угоди вони зустріли радісно, ревно заходилися допомагати — після поразки Вдовиченків їхні життя не мали мети. Розповідали, що Ігор Чорнововк, колишній друг Романа, досі полює на вільних вовків, бо на перемовинах убили його дружину, тож він заприсягся мститися...

Я взявся за дослідницьку роботу. Якщо знайти рецепт звільнення, він розлетиться серед характерників зі швидкістю блискавки. Рада сімох нічого з цим не вдіє!

Згадалися досліди, які провадив колись із Соколом: чи міг ключ до свободи ховатися у двоїстій натурі вовкулак? Якщо проклятий залишатиметься на одному місці більше трьох місяців, а його Звір сягне екстремуму, чи може оприявнитися та незрима нитка, що з'єднує угоду і підписанта? Моє спотворене око могло бачити такі речі — тож я почав пошуки.

Підлеглі силою та підступом викрадали молодих характерників: мені думалося, що свіжість підписів мала сприяти кращому результату. До того ж недосвідченість робила з юнаків найкращих піддослідних.

В очікуванні третьої повні я перевіряв дії еліксирів та різноманітних випарів, екзорцизмів і операцій. Місяцями відкидав невдалі спроби, вдосконалював свої методи. На початку бранці гинули, проте вже невдовзі лише втрачали глузд... Та однаково прокляття панувало над ними. Коли здалося, що я намацав правильний шлях, — останній піддослідний став тому доказом — усе зійшло на пси.

Барліг викрили сіроманці... А того піддослідного зрештою прихистили ви. Я впізнав його недоумкувате обличчя, коли збирав ваше хутро... Хіба не дивовижний збіг?

Коли я шукав ліки для Мамая, мене випередила смерть; цього разу зрадила чужа жадібність. Мої підлеглі не виконали наказу вбивати божевільних, що лишалися після дослідів, а натомість продавали їх знавіснілому багатієві, який розважався полюванням на перевертнів. За свою дурість вільні вовки поплатилися життями, а другий етап моєї боротьби провалився.

До біса досліди! Розчарований, я відкинув наукові екзерсиси і вирішив шукати союзників усередині країни. Вивчав політиків гетьманату, досліджував головних гравців, мандрував, слухав, спілкувався. Випадково почув перегуди про сіроманця, що під час Острівної війни впав у кривавий безум і повбивав своїх товаришів... Новий задум, простий та досконалий, народився сам собою. Спільників я обрав заздалегідь — голова Таємної Варти й очільник православної церкви, птахи високого польоту, однак я не шкодував ані часу, ані грошей, аби отримати авдієнцію.

Після знайомства з Кривденком і Симеоном, які ненавиділи Сірий Орден, — не так сильно, як я, але вдосталь для рішучих дій, — обидва пристали на пропозицію. Патріарха не відлякали навіть мої неприховані чари крові. Знищення вовчих лицарів стало питанням часу.

Я розрахував усе: дурну славу від часів Вовчої Війни, смердючі чутки, промови найманих акторів, огидні листівки, проповіді священиків, сфальшований Літопис Сірого Ордену, вибори нового гетьмана... І гроші, багато грошей. Склеєні золотом фрагменти зійшлися докупи, і ненависть до характерників сягнула нечуваних висот. Яків Яровий скасував охоронну грамоту Тиміша. Монастирські байстрюки під стягом Святого Юрія почали своє велике полювання.

Вбиті осавули. Срібні кулі. Зрубані дуби.

Я спостерігав, як третій удар став фатальним. Я нарешті помстився Соколу, помстився іншим зрадникам. Я присвятив останній волі Мамая майже двісті років, і виконав її... Сподіваюсь, він пробачить мені наругу над могилою — бачить Аллаг, я не хотів, аби це трапилося.

Ось така моя історія.

Ви, панове — останні друзки проклятого Ордену, який ніколи не мав існувати. Така правда. Хочете — вірте, хочете — ні.

За вікном уже світанок... Я споглядав чимало світанків із цієї вежі. Дивився на місто, що повстало з одного хутора. Дивився на пригірок із тілом мого єдиного друга. Дивився на пройдений шлях.

Батько помилявся. Він мав заповідати не пошуки безсмертя, а продовження роду... І тоді жив би у нових нащадках.

Не було б безлічі життів, загублених моїм братом. Не було б поколінь, проклятих Мамаєвою угодою. Хто б міг подумати, що смерть однієї коханої жінки призведе до стількох трагедій?

Спочатку я жив пошуком. Затим я жив помстою. Для чого жити тепер? Я не знаю. Пихато вважав себе мудрецем... А насправді не знаю нічого.

Я все думав про зустріч з братом — але ви випередили мене. На відзначеному цілунком моє око бачить яскраві крихточки червоного пилу. Я впізнаю рідну кров, і тішуся загибелі жорсткого честолюбця Мехмеда. Люди не створені для безсмертя!

Совість моя нечиста, проте зараз на серці навдивовижу легко... Вперше, відколи помер мій єдиний друг.

Чуєте кроки? Здається, у нас гість.

***

Програш. Вихор. Запаморочення.

Навколо виростали стіни: товстелезні, непробивні, глибоко вкорінені в кам'яну шерехату підлогу, тягнулися верхівками до молочного неба, з ледь чутним стукотом сходилися без жодної шпарини, перероджуючи Лабіринт наново.

Він озирнувся: як завжди, стіна. Гігантська, гладесенька, непорушна. Кожна спроба починалася з глухого кута. Він не плакав і не лютився, навіть розчарування не відчував — почуття давно згоріли, а їхні вуглини ледь жевріли під попелом всеохопної байдужості.

Отже, нова спроба.

Лабіринт блищав непорочною чистотою. Від суцільної білизни кололо в очах. Він рушив уперед, розбиваючи тишу кроками.

Поворот, роздоріжжя, праворуч, ліворуч, прямо... Невдовзі шлях заступить чорна брама з вовчим черепом посередині. ЇЇ розміри пригнічують: самі лише ікла на черепі завдовжки з дорослу людину. Жоден таран не проб'є цієї монументальної брами, жодна гармата не знищить її.

Аби пройти далі, треба правильно відгадати. Якщо пощастить сім разів поспіль, то за останньою брамою чекатиме вихід із Лабіринту.

Вихід!

Єдина мрія. Єдина мета. Єдиний сенс.

Недосяжний вихід.

Двадцять дві унікальні брами, семеро з них утворювали довільну послідовність, яка змінювалася щоразу після вихору переродження... В усьому світі не збереться стільки вдачі, аби відгадати сім брам поспіль. Лабіринт — нескінченна пастка.

Але він однаково пробував. І пробував.

Пробував.

І пробував.

При його наближенні порожні очниці черепа загоряються багряним сяйвом. Перша брама легка, з нею ніколи не помиляєшся, ніби Лабіринт підігрує, вдає твого спільника, підтасовує — прагне, аби ти збадьорився і йшов сміливіше... Щоби невдовзі глузливо розлетітися на друзки і закинути тебе на початок.

Вовчий череп тремтить, ніби в лихоманці. Стукотять ікла на пожовклих щелепах.

— Дурень.

Стіни Лабіринту трясе від оглушливого реготу. Брама летить клоччям розірваної карти, блазень танцює, його гостроносі пантофлі і ковпак оглушливо дзеленчать бубонцями.

...Хоч як намагався пригадати батьків — нічого не виходило. Ніби він завжди жив у великому холодному будинку з іншими дітлахами, якими опікувався Кнур. Шепотіли, ніби Кнур отримував від міста кілька дукачів щомісячно на утримання дітей, проте в сиротинці вільною була хіба ночівля на підлозі: харч треба заслужити, а вдяганки кожен шукав собі сам.

— Цікаво, де зараз моя мама? — міркував уголос Савка.

Омелько зиркнув на нього похмуро і заходився обривати малину.

— Збирай, поки господарів нема.

У Кнура працювали всі: малеча крала їжу і всілякі дрібнички, старші — гаманці та коштовності. Найстарших вихованців відпускали на вільні жнива, де вони збивалися в банди, що кастетами і ножами ділили між собою столичні вулиці. Кнур користувався великою повагою серед містян, бо ніхто не хотів ображати благодійника, який менше ніж за добу міг скликати армію головорізів.

— Смачна малинка, — Савка набивав рота більше, ніж кидав у цеберко. — Ти чого не їси?

— М'яса хочу, — буркнув Омелько.

— А я хотів би дізнатися, де моя мама, — завів своєї Савка.

— А я хотів би ніколи не народжуватися.

Так вони і потоваришували — веселий патякало та похмурий мовчун. Удвох обносили городи по всьому правому берегу Дніпра, вихором пролітали столичними базарами і крамничками, кошмарили вуличних торгівок і сонних рибалок. Вправні, стрімкі, в'юнкі, вони знали кожен лаз у кожному паркані. Кнур, задоволений їхніми успіхами, вирішив застосувати таланти хлопців там, де вони могли сягнути справжніх висот.

І то було легше, ніж цупити солодощі з ятки! Особливо у натовпі на велелюдних святах. Улюбленим місцем Савкового полювання стала опера, де вечорами юрбилися багатії у дженджуристих костюмах, голосно реготали, базікали про вистави і акторів, та ніколи не зиркали під ноги. Савка з Омельком крутилися, ніби в чужому садочку, зрізали стиглі гаманці і зникали швидше, ніж їх помічали. На чужі гроші придбали те, чого вкрасти не могли: пошиті на замовлення костюмчики. Вмилися, зачесалися — і тепер біля опери сновигали не вуличні шмаркачі-розбишаки, а чемні юні паничі, на яких про крадіжку ніхто й подумати не смів.

Савка з Омельком, натхненні успіхами, вигадували назву для своєї майбутньої банди, та не могли дійти згоди: один хотів «Діамантових соколів», інший — «Кривавих ножів». Швидко узгодили, яку крамницю обчистять першою: вибір пав на ювелірний салон, куди не пускали навіть в обновках, бо тамтешній охоронець мав гарну пам'ять на обличчя. Савка мріяв про золотий перстень-печатку, Омелько — про інкрустований перлами хрестик. Вони фантазували про славетне майбуття, незалежне від Кнура, і міркували, кого ще запросити до лав своєї ватаги.

— Чув про Тараса?

— Якому шляхтич руку відрубав? — Савка форкнув. — Хай би спочатку красти навчився.

— Навчився раніше за нас. Кишені чистив майстерно. Просто не пощастило, — насупився Омелько.

— З нами такого не трапиться, — відмахнувся Савка.

Того ж вечора він сягнув рукою за набитим капшуком, чиї тугі круглі боки обіцяли статок... Як же шкода буде ділитися такою королівською здобиччю зі скнарою Кнуром! Правило перше: завжди плати наставницький відсоток.

Савка чи то не помітив, чи то не звернув уваги на три клямри — той опасистий гаманець заволодів його увагою.

— А ну не займай!

Зап'ясток стиснуло лещатами. Омелько притьмом чкурнув геть. Правило друге: завжди тікай, коли кумпана схопили на гарячому.

Савка зіщулився. Або відрубає руку, або покличе сердюків... Одне гірше за інше. Пропав!

— Спритний ти злодюжка, — на диво, чоловік усміхався.

— Та я спритніший!

— В-в-вибачте, — пролопотів Савка.

Невже пощастило? Невже він натрапив на одного з тих блаженних,

які лише...

Затьмарення.

Небо стікає кров'ю на вугільно-чорні стіни. Густа лоза тріщин повзе підлогою, розкидує грона пройм, звідки клубочиться імлисте ніщо — треба пильнувати крок, адже падіння в діру вважається за помилку.

Під червоним куполом під шкіру вповзає тривога. Тріщини під ногами множаться, пройми ширшають. Колись він лягав на краєчок тих ям і дивився вниз... Нікого. Нічого. Безкрая тиш сірого туману. Хай скільки він гукав, ніхто не озивався.

Імлисті віспини пожирають підлогу. Подекуди вона зникає, шлях обривається над прірвою — доводиться повертати на останнє роздоріжжя. Меншає місця для ніг; коли за поворотом виростає брама, від дороги лишається тоненька смужечка. Розкинувши руки, наче канатоходець, він упевнено крокує над озером туману. Колись після кількох кроків він летів у обійми мерехтливої прірви... Тепер це стало простенькою розвагою.

Тоненький місток лишається за спиною. Біля брами місця трохи більше, можна сісти. Втім, бажання відпочити нема: зараз він помилиться, Лабіринт переродиться, і він переродиться разом із ним — цілий, неушкоджений, повний сил.

Вовчі ікла нетерпляче стукотять. Як дратує цей звук! Колись він пробував дістатися тих щелеп — думав, ніби в черепі може ховатися секретний механізм чи таємний хід. Ретельно простукував брами вздовж і впоперек, куди тільки міг сягнути, все шукав потайні двері. Нічого.

Якщо на першій брамі помилитися неможливо, то на другій помилка нічого не важить. Більшість поразок трапляються саме на другій брамі.

Попервах здавалося, ніби оздоблення шляху містить прихований натяк чи підказку, та після тисяч помилок довелося визнати, що то не мало жодного стосунку до секрету брами. Декорації обиралися довільно.

Утім, можна спробувати. Чом би й ні?

— Диявол.

Підлога зникає з-під ніг. Брама спалахує вогнистою картою, рогата постать змахує велетенськими чорними крилами, криваве небо плаче полум'яним дощем.

... Ані клинок, що він мав увігнати собі в серце, ані мертве пустирище Потойбіччя не лякало його. Проте вигляд будівлі, до якої вивела алея мертвих дерев, змусив Савку здригнутися. Зібравшись на силі, він рушив усередину сиротинця.

Готувався до зустрічі з Кнуром, проте там був інший — багряноокий, глузливий, у дорогому костюмі, який щоразу змінював колір, коли кліпаєш очима. Господар курив брунатну цигарку в довгому кістяному мундштуці, недбало скидаючи попіл на дубовий паркет. Струмені ароматного диму виривалися з ніздрів, розліталися змійками під стелею розкішного кабінету, гадючилися між антикварними меблями, пірнали до порцелянових ваз минулих епох, обіймали античні статуї з блакитнуватого мармуру, ховалися у шпарини позолочених скриньок. Кнур не мав і десятої частки такого багатства!

Раптом він збагнув, що замазурив коштовний килим брудними ногами. Кнур за такий недогляд лупив нещадно.

— Старі звички помирають неохоче. Чи не так, Савко Деригоро?

Ґаад знав про джуру все, та це не завадило йому засипати юнака запитаннями. За порадою вчителя Савка відповідав чесно.

Потім з'явився згорток — Ґаад кинув його на підлогу, і древній сувій закрутився сам собою. Перед Савковими очима промайнули підписи перших характерників, їхніх джур, їхніх наступників, покоління за поколінням, десятки, сотні, тисячі підписів, спочатку кирилицею, потім латинкою, розпливчасті й червонисті, вони текли строкатою рікою пожовклого паперу, аж той зупинився — і Савка намацав під рукою ножа, яким нещодавно завдав удару собі в серце. Порожнє місце всотало кривенький підпис із порізаного пальця.

Бандита з нього не вийшло — буде характерником.

Під Ґаадів регіт сувій зникнув.

— Хочеш наостанок зіграти? — спалахнули багряні очі.

— Чом би й ні, — зухвало відповів Савка.

Коли вже пірнув по той бік і

запізнався з самим дідьком боятися вже нема чого...

Вітер.

Безперестанку б'є в обличчя, шарпає за одяг, ріже очі, виточує сльозу за сльозою. Обличчя німіє; доводиться нахилятися вперед і прикриватися зігнутим ліктем. Стіни, цього разу ніби цегляні, а насправді такі само гладенькі, як завжди, не захищають. Хай куди зверне, хай куди піде — вітер завжди битиме просто в лоба.

Що швидше йдеш, то дужчають зустрічні пориви. Якщо зірватися на біг, то шквал ударить так, що перекинешся. Доводиться повзти черепашим кроком, зрідка підводячи голову, аби хапком окинути поглядом шлях.

Він пройшов другу браму. Буває.

Третя і, коли дуже сильно пощастить, четверта — ось де справжнє сито, з якого він завжди летить на початок, а Лабіринт перероджується. За всі ті незліченні спроби до останньої брами він доходив один раз, і досі не пробачив собі змарнованого шансу, хоча усвідомлював власну невинність: усе залежало від щасливого випадку.

Вітер стихає, коли він підходить до брами. Блукати Лабіринтом у пошуках іншого виходу марно. Є тільки брама. Кістяні очниці зустрічають багряними кулями пломеню.

Бозна-скільки разів він зривався, лупив руками і ногами, розбивав голову, благав, молився, каявся у всіх гріхах і брудних помислах, усіляко принижувався та обіцяв будь-що за звільнення...

Лабіринту байдуже. Він може нікуди не йти, нічого не вгадувати. Лабіринт не вимагає і не підганяє. Часу тут не існує, смерті також, позаду і попереду — нескінченність.

Він вирішує спробувати удачу.

— Колесо фортуни.

Зі скреготом, від якого закладає вуха, брама розривається поділеною навпіл картою. За нею крутиться велетенський, ніби сонце, диск, різьблений таємничими символами, що спалахують золотом.

... Лагідно сяє сонечко.

За минулі роки столиця змінилася, проте лишалася його рідним містом. Савка з насолодою пірнув у забутий гамір запилюжених вуличок, сповнених людей, що вічно кудись поспішають, у стукіт копит і торохкотіння екіпажів по бруківці, у крики газетярів і чистильників взуття... Він залишив місто безпритульним злодюжкою, який хотів дати драла від бевзя-характерника за першої-ліпшої нагоди, а повернувся молодим сіроманцем, який соромився свого минулого. Його нові знайомці крокували поруч у чорних кунтушах, череси виблискували новими клямрами, і люди поштиво розступалися перед їхньою ватагою — не як перед озброєними злочинцями, а як перед вовчими лицарями. Чудове відчуття!

На рідних вулицях хотілося мріяти про майбутнє, про величні подвиги і звання осавули — наймолодшого осавули в історії Сірого Ордену. На пальці ваговито поблискував золотий перстень, той самий, що він колись мріяв викрасти, а натомість придбав (з поштивим поклоном від того самого охоронця на додачу).

— Як же тут гноєм штиняє, — скривився Гнат гидливо. — А ще столиця!

— У Львові такого смороду не зустрінеш, — поважно кивнув Ярема.

— Ясновельможний пане, ви з тим Львовом вже заручилися, чи поки не наважилися освідчитися? — поцікавився Савка, роздратований шпильками галицької зарозумілості.

Северин реготнув, а Пилип укотре натягнув маску до перенісся. Міцний горішок! Таких розвеселити важче, ніж скинути місячне ярмо.

За рогом кілька вбогих просили милостиню. Савка було відвів очі, коли помітив однорукого юнака — обличчя його обрезкло, під очима спухли пияцькі синці, але похмурий погляд з-під лоба лишився той самий.

Омелько підняв щербату глиняну кружку, труснув, прохрипів:

— Пане характернику, киньте шеляг нещасному каліці...

Пальці несвідомо сягнули кишені, схопили пригорщу монет, кинули щедро, ніби відкуп за прихильність долі. Від такої милостині Омелько всміхнувся, обличчя враз помолодшало, і Савка пішов геть, допоки колишній друг не встиг упізнати його.

— Що сталося, Павичу? Привида вгледів?

Перед очима гойдався порожній засуканий рукав брудної сорочки.

— Так, — криво посміхнувся Савка. — Привида минулого.

Усі молоді жебраки працювали з дозволу Кнура

інакше до ранку нахаба не доживав...

Темрява.

Під ногами хрускає пісок, його звук — єдиний доказ руху. В густому мороці вільний простір і стіни не різняться; треба йти навпомацки, довго і марудно шукати дорогу на перехрестях, лаятися у глухих кутах, повертатися, аби навмання спробувати інший незримий шлях.

Він ненавидить темряву. Лабіринт карає нею за вгадані брами, висмоктує сили, водить колами... Омелько, вчитель, Северин, Гнат, Ярема, Пилип приходять з-за спини.

— Жалюгідне посміховисько.

— Навіщо ти прагнеш вийти? Тут тобі й місце!

— Твоєю характерницькою грамотою можна тільки підтертися.

— Нарешті ми здихалися тебе!

— Лабіринт? Ти навіть здохнути не можеш, як годиться.

— Не варто було тобі народжуватися.

Він мовчки відмахується від химер, які розчиняються в мороці.

Пісок, єдиний справжній супутник, тихо шарудить. Та чи справжній? Якщо набити до рота, пісок розтане, без вологи чи сухості, без холоду чи тепла, без смаку — ніби пригорщу повітря ковтнув. У Лабіринті немає їжі чи води, рівнояк немає потреби їх споживати. Тут можна тільки спати. І йти.

Йти.

Йти.

Допоки посеред смоляної пустки не загоряються два багряні дороговкази. Тут, перед четвертою брамою, починається справжня гра. Одна відгадка — випадковість, дві — збіг, третя — рубіж, який відділяє біганину по колу від шляху на волю.

Кожна розкрита брама заповнює незриму колоду, лине до неї новою силою. Що більше відгадок, то потужніша колода; з нею можна творити справжні дива. Звідки йому це відомо? Просто відчуття. Подеколи колода спустошувалася у відповідь на якусь подію в справжньому світі, а опісля наповнювалася знову...

Неважливо. Поки він скніє тут — то неважливо. Байдуже до колод, чар і всіх...

Думки обриваються. Блукання темрявою зробили свою справу: він знесилився. Треба поспати, але сон, як на зло, не йде. Від клятого піску всюди свербить! І чому він зникає лише в роті?

Вовчий череп злегка погойдується. Чари, кажете? То нехай будуть чари.

— Маг.

Темряву трощить блакитне відлуння закляття. Брама, розсічена навскіс, осипається черговою картою. Чумний лікар підкидає кинжала, дзьоб його маски пахкає димом, наступної миті кинжал летить у груди нової жертви...

С

П

... Агонія, повільна агонія — вона стала його життям.

Холодні ґрати смерділи залізом, підлога смерділа лайном. Клітку ніхто не прибирав, тож він обрав куток для потреб. Поруч стояли інші клітки в очікуванні нових жертв — таких само наївних недоумків.

Аби лише побратими зрозуміли, що не треба вірити його посланню! Савка був собі огидний. У дурнуватих мріях уявляв, як мужньо терпить допити, а в житті... Він здався одразу, коли його долоню прицвяшили до стовбура дуба.

Варта стирчала нагорі, у хатині, звідки веде один-єдиний шлях до підземної катівні. Його навідували двічі на день: вода з хлібом уранці, вода з хлібом і яблуком увечері. Так Савка стежив за плином часу.

Уже другу повню він провів у цьому місці. Звір опанував його тілом, і коли Савка прийшов до тями, на ньому не лишилося живого місця. Ґрати погнуло зсередини, тіло розривало відлунням нуртуючого болю. Уві сні нашіптувало про кров і смерть...

Та все це не порівняти з тортурами того виродка.

Зачулися кроки; рипнули двері. Про вовка промовка! Савка підхопився, залементував:

— Прошу! Благаю! Не треба!

Ніхто не здатен зберегти власну гідність у цій клітці.

Двоє чоловіків силоміць витягнули його, скрививши писки від смороду, потягли до столу, над яким уже розпалювали світочі.

— Це твій внесок до спільного блага, — мовив Криве Око.

— Заради вашої свободи.

Голос звучав спокійно і дружньо. Потворне обличчя всміхалося. Божевільний, справжній божевільний!

— Відпустіть! Я нікому не прохоплюся...

Поки Савка квапливо випрошував пощади, його повалили на стіл і стягнули пасками кожну кінцівку.

Навіщо він поперся розслідувати самотужки? Чому, коли протверезів, не повернув назад? Що він намагався довести? Кому?

Криве Око викладав на стіл ножі, голки та пилки, всі сяють сріблом. Савка пронизливо завищав.

— Будь ласка, заради всього святого, молю, не тре...

До рота запхали кляпа. Голову пристібнули ременем над бровами.

Не стати йому наймолодшим осавулою. Не зрівнятися в славі з легендарним Мамаєм. Він здохне тут, дурний пихатий хлопчисько, який нічого в житті не досяг.

— Сьогодні визначний день, — оголосив Криве Око, поки його помічник голив Савці голову. — Я звільню тебе від кривавої угоди.

Омелько казав правильно я хотів би ніколи не народжуватися...

Винагорода?

Стіни жовтаві, як кістка. Деякі сочаться струмочками, інші поросли темними півколами грибів. Він припадає губами до води, завзято гризе гриби. Після святкової учти в роті не лишається ані крихти, як після піску чи власних лахів (їх він теж намагався їсти — однаково Лабіринтові байдуже, вдягнений ти чи ні).

Знущання!

Він зриває найбільший гриб і виламує з нього людську подобу. Чом би й не розважитися, коли є така можливість? У Лабіринті це трапляється нечасто.

А ще нечасто трапляється перейти аж за четверту браму. Такі випадки можна перелічити на пальцях однієї руки! Можна не поспішати і насолодитися — далі він точно схибить.

Грибочки перетворюються на силуети, що розігрують цілу виставу. Гуляють по столиці, купують солодощі, залицяються до дівчат, кпинять і жартують.

Він усміхається. Як прості речі можуть утішити...

Радість водномить змінюється люттю.

Він топче ляльки, поки від них лишаються пласкі крихти, а потім збиває всі гриби, до яких може дотягнутися.

Годі! З нього годі!

Лють випаровується так само швидко: натомість приходить спустошення. Він помічає, що лялька, змайстрована першою, вціліла — він крутить її в руках і так доходить до брами.

Кому належала ця велетенська голова? Не тому казковому вовкові, що сонце ковтнув? Після того будь-хто скапуститься.

Лялька падає йому з рук. І замість задуманого він промовляє:

— Верховна жриця.

Лабіринт заливає м'яке світло. Водномить стає тепло і затишно. З відчиненої брами ступає жінка у сяйливому білому вбранні.

С

...Плутанина. Все плуталося, крутилося, не могло спинитися ні на мить.

Вигадка і справдешність, минуле і нинішнє, день і ніч — усе спліталося, чіплялося одне за одне, громадилося, вирувало невщухним хаосом, який зростав щомиті... Савка не встигав. Не встигав відчути, не встигав зрозуміти, нічого не встигав!

— Тихо, тихо, пташенятко... Твій сон може обірватися щомиті.

Лагідний голос.

— Ти ошелешений і наляканий, бо не можеш повернутися. На жаль, я не здатна допомогти: ти мусиш вибратися звідти сам.

Вона має на увазі Лабіринт!

— Ох, якби той лиходій мені трапився, я висушила б із нього кров до останньої краплини!

Ніжний доторк пальців прибирає краплі поту з його лоба.

— Не турбуйся за тіло. За ним пригляне уламок твоєї особистості, що мені вдалося врятувати. Дещо дитячий, але напрочуд чуйний, кмітливий і відданий. Ти у надійних руках.

Про що вона?

— Пробуй знову і знову, знову і знову. Не втрачай віри! Я знаю, що це неймовірно складно, але ти виберешеся звідти, хоробрий Савко.

Так добре від цієї щирої турботи. Так затишно...

— Повертайся до нас. Повертайся якнайшвидше!

Нарешті він побачив її

мріяв у дитинстві

вона знайшла його мама...

Улюблена карта.

Примарний жіночий силует змахує руками. Лабіринт згасає, а він вкладається на підлогу, що здається м'якою пір'їною. За мить поринає у глибокий сон з усмішкою на вустах.

Хочеться прокинутися з перепою в кімнаті дорогого готелю на Контрактовій площі. Поруч будуть друзі, будуть жарти, буде перше завдання десятника Сірого Ордену. Буде майбутнє. Він залишить стіни Києва, аби повернутися легендарним сіроманцем...

Він прокидається в Лабіринті.

Поруч височіє брама. Привид мами торкається його щоки — він нічого не відчуває — і піднімає палець так, ніби вказує на щось над собою. З ласкавою усмішкою мама зникає, і він не стримує сліз, коли брила самотності повертається на груди, їхні зустрічі були такими рідкісними...

Він роздумує над підказкою. Кілька разів повторює жест, аби правильно розтлумачити його. Впевнено говорить до вовчого черепа:

— Вежа.

Справжність.

За спиною у перших променях світанку помирало місто. Савка хотів роззирнутися, проте не мав часу: дорога кликала до ратуші. Він мав піднятися нагору — там чекала доля. Ніколи раніше Савка не чув такого поклику.

Долаючи поверх за поверхом, він намагався ввібрати в себе кожну мить, кожне відчуття цього сходження, як старатель сумлінно визбирує намиті золоті крихти. В руках він чомусь стискає дивну мотанку.

Останній поверх. Прочинені двері. Знайомий голос.

Савка кліпнув.

Він стоїть у Лабіринті перед останньою брамою. Він зміг дістатися до неї вдруге.

Усередині нього вирує буря: сумніви, страх, шал від короткої зустрічі зі справжнім світом, який лежить на відстані однієї відгадки. Він майже вийшов. Треба лише правильно обрати.

Одну з шістнадцяти.

Одну.

З.

Шістнадцяти.

Гінко стукотить серце. Шкіра проступає потом. Другої поразки він не переживе.

Не переживе.

І Савка каже, допоки не встиг засумніватися:

— Смерть.

Брама розсипається разом із Лабіринтом. Мечі пронизують шибеника, сонце заливає вином із чаш, закохані б'ються проти імператора з імператрицею на жезлах, місяць розсипається монетами.

Постав я в чистоту новітню вбраний, готовий рушити, де світять зорі...

У залі заклякло троє: волохатий безхатько, по якому плакала бритва цирульника, голомозий одноокий велетень з бородою, заплетеною в косу, сивуватий тип із сутінковим поглядом. Усі витягнули руки, наче наставляли невидимі піштолі.

По інший край великого столу, заставленого чародійським інструментом, стояв чоловік. На відміну від трійці, Савка впізнав його за мить.

— Ти! Це ти понівечив мене!

Криве Око кинувся до вікна. Одяг стрімко вкрився брунатним пір'ям, чоботи всохлися до пазуристих лап, розкинуті руки обернулися крилами — і величезний пугач вилетів із вежі.

— Стій, паскудо!

Не роздумуючи, він стрибнув услід.

Учепився обіруч за пташині лапи, підтягнувся, заходився жмутками виривати пір'я. Ненависний мучитель злетів вище, але Савка не помічав — він бив, гриз, мстився за вкрадені роки і втрачений розум, за мільйони невдалих спроб, за розпач і безнадію... Пугач намагався скинути його, викручувався, смикав лапами, дряпав, дзьобав, та нічого не допомагало.

Двоє чоловіків упали на вежу, покотилися по черепиці. Хруснули кістки. На біль Савка не зважав — вихопивши ножа, заходився частувати ворога в груди, в живіт, в шию... Жага помсти виповнювала його силою.

У боротьбі противники зчепились, ковзнули зі стріхи, полетіли до землі, з огидним важким звуком гепнулися на площу: спочатку чаклун, сіроманець верхи. Втративши ножа, Савка вчепився у шию ворога.

— Добре, хлопче, — прохрипів Криве Око. Його череп розколовся навпіл. — Ти переміг.

І раптом тіло чаклуна обернулося багряним порохом.

Під вагою характерника скульптура миттю провалилася, втративши людські обриси. Савка, вкритий червоним пилом, очманіло покрутив головою, чхнув і перевернувся на спину. Ноги не слухалися, шия заніміла, груди вибухали спазмами болю — але сіроманець усміхався.

Він переміг.

Яскравою блакиттю бриніло небо. Справжнє небо. Він лежав на бруківці. Справжній бруківці. Все навколо пахло. Відчувалося. Існувало... Направду існувало.

Лабіринт лишився позаду. Він вибрався!

І помстився.

Хочеться їсти. Хочеться пити. Все тіло болить. Чи то обмочився від щастя, чи то кров тече... Так одразу і не збагнеш. Неподалік чуються крики друзів. Поспішають до нього... Як же змінилися їхні голоси! Як же вони постаріли! Особливо Щезник... Скільки років минуло? Що вони встигли пережити? І куди подівся Варган?

Болить, сильно болить. Треба підлататися, гарненько відпочити, а потім вони сядуть разом — і почнуть гомоніти. Базікати без угаву цілий день і всеньку ніч, теревенити, пити, реготати й бенкетувати на честь того, що неймовірний Савка Деригора на прізвисько Павич здолав клятий Лабіринт і нарешті повернувся!

Щасливий Савка тішився мріям, купався у променях осіннього сонця, слухав його пісню, пісню тріумфу і перемог, пісню славетних легенд і героїчних звитяг, а потім скорився втомі довгого подоланого шляху, заплющив очі і дозволив пісні віднести себе туди, де немає болю та скорбот.